Державного вищого навчального закладу

Позиція згаданої авторки носить дещо розширений та неконкретизований вигляд, і тільки концептуально визначає мету діяльності податкових органів та органів податкової міліції. Крім того, якраз мета забезпечення фінансового інтересу держави віддаляє діяльність податкової служби від системи правоохоронних органів, фактично констатуючи фіскальність її діяльності. Податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі державної фіскальної служби, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції. Завданнями податкової міліції є: запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування, їх розкриття, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення; розшук платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів; запобігання корупції в органах державної податкової служби та виявлення її фактів; забезпечення безпеки діяльності її працівників, захисту їх від протиправних посягань, пов'язаних з виконанням службових обов'язків [5].

Дослідження завдань, які стоять перед підрозділами податкової міліції, свідчать про безумовний правоохоронний характер їх діяльності. Крім того, ці функції можуть здійснюватись тільки правоохоронними органами, але у складі державної фіскальної служби. Тобто податкова міліція – це правоохоронний орган, який здійснює свою діяльність в контексті державної податкової політики, яка реалізується органами державної фіскальної служби. Таке формулювання повністю характеризує податкову міліцію як сучасний правоохоронний орган і засвідчує особливий характер її діяльності, специфічність завдань та функцій, що обумовлює її сучасне місце в системі правоохоронних органів України.
Література:

1. Сердюк, І. А. Правоохоронні відносини: поняття, їх особливості та види. – Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. – Київський національний університет внутрішніх справ. – Київ, 2008. – 20 с.

2. Кучук, А. М. Теоретико-правові засади правоохоронної діяльності в Україні. – Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. – Інститут законодавства Верховної Ради України. – Київ, 2007. – 20 с.

3. Фахтутдінов, В. Г. Правоохоронна діяльність: природа, сутність, гуманізм (теоретико-правові та методологічні аспекти). – Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. – Київський національний університет внутрішніх справ. – Київ, 2006. – 20 с.

4. Указ Президента України від 24 грудня 2012 року № 726/2012 «Про деякі заходи з оптимізації системи центральних органів виконавчої влади».

5. Положення про Державну фіскальну службу України, затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 р. № 236.

6. Сараскіна, Т. В. Організаційно-правові засади діяльності податкової міліції в Україні. – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07. – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право. – Університет внутрішніх справ МВС України. – Харків, 2000. – 189 с.

7. Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 року № 2755-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011 – № 13-14, №15-16, № 17 – Ст. 112.

Пастушенко У.Л., Ляшок Н.Ю.

Управління ризиками в проектах

Постановка проблеми. Трансформація економіки України привела до кардинальних змін в управлінні суб’єктами господарювання, де особливе місце належить організації управління проектними ризиками, ефективність якої значно впливає на такі важливі показники фінансово-господарської діяльності підприємства як фінансова стійкість, рентабельність, оцінка бізнесу, ринковий курс акцій та інвестиційна привабливість на ринку.

Кожен новий проект неминуче зіштовхується на своєму шляху з визначеними труднощами, що загрожують його здійсненню. Тому дуже важливо вміти передбачати подібні труднощі і заздалегідь розробити стратегію їхнього подолання, необхідно оцінити ступінь ризику і виявити ті проблеми, із якими можно зіштовхнутися при реалізації проекту .

Аналіз останніх досліджень. Питанню управління ризиками в проектах приділяли увагу багато зарубіжних та вітчизняних науковців. Ця проблема висвітлена в працях таких вчених: Л.В. Ноздріної, В.І. Ящука, О.І. Полотай, А.П. Альгіна, Н.В.Куркіна, Р.Б. Тяна, Б.В. Холод, В.А. Ткаченка та інших. Разом з тим, в умовах трансформаціі ринкового середовища, ця проблема залишається актуальною та потребує подальшого вивчення.

Виклад основного матеріалу. При прийнятті проектних рішень завжди важливо враховувати фактор ризику. Підходів до розуміння ризиків у науці та практичній діяльності доволі багато. Поняття «ризик» визначається як:

- імовірність виникнення збитків або недоодержання доходів порівняно з прогнозованим варіантом;

- рівень фінансової втрати, що виражається в можливості не досягти поставленої мети; у невизначеності прогнозованого результату; у суб'єктивності оцінки прогнозованого результату;

- ступінь варіабельності прибутку, що може бути отриманий завдяки володінню цим видом активів;

- складова управлінської діяльності, здійснювана в ситуації того чи іншого ступеня невизначеності, при недостатності інформації, при виборі альтернативного рішення, критерій ефективності якого пов'язаний з імовірністю прояву негативних умов реалізації;

- діяльність, пов'язана з подоланням невизначеності в ситуації неминучого вибору, під час якого є можливість кількісно й якісно оцінити ймовірність досягнення передбачуваного результату, невдачі та відхилення від мети;

- втрати, збиток, імовірність яких пов'язана з наявністю невизначеності, недостатньої інформації, невірогідності, або вигода і прибуток, одержати які можливо лише за дій, обтяжених ризиком, що найчастіше пов'язується з інноваційною діяльністю.

Проектні рішення приймаються у різних обставинах по відношенню до ризику. Ці умови традиційно класифікуються як умови визначеності, ризику та невизначеності ситуації, виходячи з наступного поділу інформації:

1. Повна інформація.

2. Неповна інформація чи така, що швидко змінюється.

3. Повна невизначеність.

Визначеність означає, що кожне рішення однозначно призводить до єдино можливого результату. Під невизначеністю розуміється неповнота та неточність інформації про умови реалізації проекту. Невизначеність (більш реалістичне передбачення) має на увазі можливість здійснення кількох варіантів з різною імовірністю [2, с.173 ].

Ризик є обєктивним явищем, природа якого викликана неоднозначністю, невизначеністю подій. Невизначеність – це множина станів внутрішнього та зовнішнього середовища проекту.

Проектний ризик – це небезпека небажаних відхилень від очікуавних станів проекту в майбутньому, із розрахунку яких і приймаються рішення в даний момент. Ризик у проекті є комбінацією обмежень і невизначеності. Можна звести до мінімуму ризик в проекті шляхом або усунення обмежень (що є достатньо проблематичним), або пошкуку і зниження невизначеності. [5, с.212 ].

Ризик має наступні характеристики:

- ризик має місце тільки у тому випадку, коли існує необхідність ухвалення рішення, оскільки будь-яке рішення приймаєтся в ситуації невизначенності;

- ризик має місце тільки по відношенню до майбутнього;

- для кожного проекту ризик індивідуальний, як в якісному, так і в кількісному вираженні.

Лише за умови комплексного дослідження сукупності усіх вище зазначених характеристик ризиків аналіз негативного впливу на здійснення проекту може стати ефективним інструментом при ухваленні необхідних управлінських рішень [1, с.191].

Важливими елементами управління ризиками є:

1. Визначеність і ризики. Умови вироблення та прийняття управлінських рішень, коли керівник з достатньою для даної ситуації вірогідністю знає потенційні результати кожного з можливих варіантів розвитку подій.

2. Прийнятність ризику. Імовірність втрат та ймовірність того, що ці втрати не перевищать певний рубіж.

3. Правомірність ризику. Імовірність ризику перебуває в межах нормативного стандарту для даної сфери діяльності, який не можна перевищити без правових порушень.

4. Рівень ризику. Відношення величини втрат до витрат на підготовку і реалізацію ризик - рішення (вимірюється за величиною від нульового значення до одиниці, вище якого ризик невиправданий).

5. Імовірність ризику. Ступінь впливу джерела ризику, яким може виступати як подія, вимірювана в межах значень від нуля до одиниці (кожен вид ризику має верхні і нижні границі ймовірності).

6. Результат діяльності в ситуації ризику. Розмір імовірних втрат або величина очікуваного позитивного результату у визначеній заздалегідь мірі [3, с.139].

Класифікація проектних ризиків:

1. 
   За джерелами виникнення - природно-кліматичні (у тому числі стихійні) й екологічні; технічні (зіпсуття машин і устаткування, зниження якості продукції та ін.); економічні (зростання витрат, збільшення цін на сировину і комплектуючі, інфляція); ринкові (падіння цін на продукцію, зменшення обсягів збуту, зростання конкуренції та ін.); фінансові (кредитні, валютні, процентні та інші ризики, пов'язані з фінансовими і кредитними операціями); соціальні (страйки, збільшення соціальних витрат); політичні (зміна законодавства, пріоритетів, адміністративні обмеження, преференції та ін.); ризики зловмисних дій (шахрайство, вандалізм та ін.).
   

3. За тяжкістю прояву. Ризики, що викликають: втрачену вигоду; збиток; втрати; банкрутство.

4. За можливістю страхування (захисту) - ризики, що страхуються; ризики, що не страхуються.

5. За ступенем контролю - контрольовані ризики, яких можна уникнути або зменшити їхні шкідливі наслідки; частково контрольовані ризики, яких можна лише частково уникнути або зменшити їхні шкідливі наслідки; неконтрольовані ризики, яких не можна уникнути або зменшити їхні шкідливі наслідки.

6. За рівнем прояву - низькі; помірні; сильні; катастрофічні.

7. За ступенем передбачуваності - передбачувані з високою можливістю; передбачувані з малою можливістю; непередбачувані.

8. За регулярністю - систематичні (регулярно повторювані); несистематичні.

9. За часом прояву - ретроспективні; поточного періоду; майбутнього періоду [4, с.143].

Завдяки комплексним діям можна зменшити ризик, проте повністю його подолати неможливо. Серед засобів зниження ризику слід виокремити загальноприйняті прийоми та рекомендації:

1. Розподіл ризику фактично реалізується під час підготовки проекту і конкретних документів. Підвищення ризику в одного з учасників повинно супроводжуватись адекватною зміною в розподілі доходів від проекту.

2. Резервування коштів на покриття непередбачених витрат є способом боротьби з ризиком, що передбачає встановлення співвідношення між потенційними ризиками, які впливають на вартість проекту, і розміром витрат, необхідних для подолання збою у виконанні проекту.

3. Страхування ризику - це, по суті, передача певних ризиків страховій компанії [6, с.97].

Роблячи висновки, варто зазначити, що процес управління ризиками доволі складний. Він залежить від багатьох складових, насамперед від розробників проекту, які повинні спрогнозувати всі ризики, визначити їх вартість, розробити методи запобігання або їх подолання. Головні моменти, зв'язані з ризиком при здійсненні проекту, повинні бути проаналізовані об'єктивно. Погроза може виходити від конкурентів, від власних прорахунків в галузі маркетингу і виробничої політики, помилок у підборі керівних кадрів. Корисно заздалегідь виробити стратегію поведінки і запропонувати шляхи виходу з імовірних ризикованих моментів у випадку їхнього раптового виникнення.
Література:

1. 
   Антонова О.М. Основні типи та характеристика негативного впливу на економічну безпеку підприємства//Актуальні Проблеми Економіки.- 2015. -№2.
   
2. 
   БатенкоЛ.П., Загородніх О.В. Управління проектами: навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 2013. – 230с.
   
3. 
   Драгомирецька Н. Складові управління ризиками в комунікаційних проектах//Український науковий журнал "ОСВІТА РЕГІОНУ". - Режим доступу http://social-science.com.ua
   
4. 
   Митяй О.В. Проектний аналіз: навчальний посібник.-К.ЦУЛ, 2007. -245с.
   
5. 
   Ноздріна Л.В., Ящук В.І.,Полотак О.І. Управління проектами: Підручник/За заг.ред. Л.В. Ноздріної. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 432 с.
   
6. 
   Фесенко Т. Г.Управління проектами: теорія та практика виконання проектних дій: навчальний посібник / Т. Г. Фесенко; Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. – Х.:ХНАМГ, 2012. – 181 с.
   

Пастушенко У.Л., Табачкова Н.А.

Фактори впливу на фінансову стійкість підприємства
Постановка проблеми. Трансформація народного господарства України в економіку відкритого типу створює для підприємств зовсім нові умови, принципово інші зовнішнє середовище. До цих умов, які постійно змінюються, треба пристосовуватися, адаптувати усі системи підприємства, перетворити їх так, щоб із основної ланки планової економіки підприємство перетворилося у незалежний економічний суб’єкт господарювання, який ефективно функціонує і розвивається в умовах ринку. Отже, основне завдання аналізу фінансової стійкості полягає у визначенні спроможності підприємства протистояти негативній дії різрих факторів (зовнішніх, внутрішніх та непередбачуваних), що впливають на його фінансовий стан.

Дію внутрішніх факторів підприємство може контролювати, а до впливу зовнішніх воно змушене адаптуватись, не маючи можливості їх змінити. Управління фінансовою стійкістю - це діяльність управлінського персоналу підприємства, яка полягає у забезпеченні стійкості фінансового стану підприємства у довгостроковій перспективі і є на сьогодні однією з актуальних проблем української економіки.

Аналіз останніх досліджень. Управлінню фінансовою стійкістю підприємства, визначенню поняття і її аналізу багато уваги приділяли зарубіжні і вітчизняні вчені. Значний вклад в досліджування фінансової стійкості внесли: І. А.Бланк, М. Д. Білик, Е. Хелферт, К. Хеддервік, М. С. Абрютіна, В. М. Родіонова, А. Д. Шеремет, Г. В. Савицька, Т. А. Донченко, Л. А. Костирко, В. О. Зінченко, І. І. Приймак, М. С. Кравченко та ін.

Мета дослідження полягає у розгляді впливу різноманітних чинників на фінансову стійкість підприємства.

Виклад основного матеріалу. Фінансово- економічний словник трактує поняття фінансової стійкості як стабільність фінансового положення, що виражається у збалансованості фінансів, достатній ліквідності активів, наявності необхідних резервів [3, с.864 ].

Фінансова стійкість відображає стан фінансових ресурсів, за якого підприємство здатне шляхом ефективного їх використання забезпечити безперебійний процес виробництва та реалізації продукції, а також витрати з його розширення та оновлення. Найвищою формою фінансової стійкості підприємства є його здатність функціонувати та розвиватися, зберігати рівновагу своїх активів та пасивів в мінливому внутрішньому середовищі, яка гарантує його постійну платоспроможність та інвестиційну привабливість в межах допустимого рівня ризику [4, с.619 ].

На фінансову стійкість підприємства впливає ціла низка чинників. З метою управління окремими з них, посилення чи послаблення їх впливу на фінансову стійкість підприємства їх можна об’єднати в групи залежно від рівня виникнення та ступеня значущості:

1. 
   За рівнем виникнення( внутрішні чинники; зовнішні чинники).
   

Якщо зовнішні чинники, що впливають на фінансову стійкість, викликані дією об’єктивних економічних законів і майже не залежать від діяльності підприємства, то внутрішнім чинникам притаманний високий ступінь керованості, а характер їх зміни, головним чином, залежить від організації роботи самого підприємства.

Охарактеризуємо фактори, що впливають на фінансову стійкість підприємства за складом та ступенем їх значущості. Чинники I рівня - це узагальнюючі (базові) чинники, які є результатом впливу чинників II і III рівнів і водночас виступають генератором взаємодії більш дрібних чинників .

До чинників I рівня відносять:

а) фазу економічного розвитку системи;

б) стадію життєвого циклу підприємства.

Фаза економічного розвитку системи впливає на темпи реалізації продукції, виробництва, рівень інвестицій підприємства у товарні запаси, доходи підприємства та населення. Так, у період економічної кризи темпи реалізації продукції відстають від темпів її виробництва, зменшуються інвестиції в товарні запаси, що, в свою чергу, призводить до ще більшого скорочення збуту за одночасного зменшення доходів підприємств і рівня доходів населення. Таким чином, знижується ліквідність підприємств та їх платоспроможність, що негативно відбивається на рівні фінансової стійкості підприємства .

Наступним базовим чинником I рівня виступає стадія життєвого циклу підприємства. Даний чинник є основоположним при визначенні загальноекономічної мети діяльності підприємства, для досягнення якої будуть спрямовані всі інші його стратегії. На рівні підприємства необхідно значну увагу приділяти з’ясуванню специфіки кожної окремої стадії його розвитку, оскільки буде визначати також потенційні його можливості щодо забезпечення обсягів діяльності, а отже, величини прибутку, формування приросту активів та їх фінансування за рахунок окремих видів джерел, зокрема власними фінансовими ресурсами у необхідному обсязі з метою самофінансування, і разом з цим опосередковано формуватиме певний ступінь фінансової стійкості та стабільності фінансової діяльності підприємства .

Чинники II рівня бувають зовнішніми і внутрішніми. Зовнішніми чинниками II рівня є ті, вплив яких пов’язаний з характером державного регулювання (податкова, грошово-кредитна, амортизаційна, соціальна, демографічна політика тощо).

До внутрішніх факторів другого рівня, що забезпечують фінансову стійкість, належать стратегія управління обсягами діяльності підприємства, політика управління його активами, власним і позиковим капіталом. Розроблена стратегія передбачає загальну потребу в активах, їх оптимальну структуру при одночасному визначенні джерел фінансування цієї потреби та оптимізації структури капіталу. Це, в свою чергу, є гарантом досягнення ефективної пропорційності між коефіцієнтом фінансової прибутковості та коефіцієнтом фінансової стійкості підприємства, оскільки це один із чинників, що сприяє максимізації ринкової вартості підприємства.

Чинники III рівня є деталізуючими. З їх допомогою з’ясовують і деталізують механізм впливу похідних чинників на фінансовий стан підприємства. Деталізуючими чинниками є: середній рівень доходів населення; рівень конкуренції; рівень інфляції; склад та структуру активів; стратегію управління власними фінансовими ресурсами та позиковим капіталом; стратегію управління ризиком [2, с.70].

Висновок. Отже, на фінансову стійкість підприємства впливають фактори, які за рівнем виникнення поділяються на зовнішні (вплив яких пов’язаний з характером державного регулювання - податкова, грошово-кредитна, амортизаційна, соціальна, демографічна політика тощо) і внутрішні (стратегія управління обсягами діяльності підприємства, політика управління його активами, власним і позиковим капіталом і ін.) та за ступенем значущості факторів: чинники І рівня (базові), чинники ІІ рівня (похідні) і чинники ІІІ рівня (деталізуючі).

Література:

1. Базилинська О.Я. Фінансовий аналіз: теорія та практика: Навч.посіб.-К.:центр учбової літератури, 2009.-328с.

2. Бутенко А. І., Сараєва Н.А. Посилення кредитно-фінансової підтримки розвитку малого підприємництва в умовах нестабільності української економіки//Економіка України.-2015.-№1

3. Загородій А.Г., Вознюк Г.Л. Фінансово- економічний словник.-К.: Знання, 2007.-1072с.

4. Савицька Г. В. Економічний аналіз діяльності підприємства: навчальний посібник / Г.В.Савицька. – 3-є вид., перероб. та доп. – К.: Знання, 2007. – 668 с.

Пекар К.Р., Романій С.М.

Спортивний фонд ВНЗ як запорука підвищення фізичної підготовки студентів
Фізичне виховання студентів у вищих навчальних закладах (ВНЗ) є невід’ємною частиною освіти. Питання фізичної підготовки і удосконалення фізичних якостей студентів на сьогодні є найбільш актуальні, так як студентський вік має досить сприятливі оптимальні ресурси і можливості сприйняття тренувальних навантажень. Постійне удосконалення фізичних якостей незмінно призводить до підвищення як фізичної, так і розумової працездатності студентів. [1]

Сьогодні світ відчуває потребу в людині яка володіє феноменальними здібностями та розуміє й усвідомлює себе, суспільство і культуру, як минулих епох, так і сучасних. На жаль, сучасний студент важко вписується в складний навколишній світ. А все тому, що керується стереотипним, нединамічним мисленням, а значить і не спроможний вести діалог із світом, що швидко змінюється. Тому сучасний спорт займає важливе місце як у фізичній, так і духовній культурі студента. Як суспільному явищу спорту притаманні різноманітні соціальні функції:

• 
  загальний розвиток і зміцнення організму;
  
• 
  підготовка до трудової діяльності та захисту Батьківщини;
  
• 
  задоволення потреб в активному відпочинку та раціональне використання неробочого часу;
  
• 
  розкриття вольових, фізичних якостей і рухових можливостей студента на граничних рівнях;
  
• 
  формування життєво-важливих рухових вмінь і навичок;
  
• 
  освоєння та вдосконалення техніки рухових дій;
  
• 
  формування прикладних умінь і навичок і т.д.[2]
  

У ВНЗ повинні створюватися сприятливі умови для того, щоб розвивати фізичний стан студентів: обладнувати зали тренажерами, купувати сучасний інвентар (гантелі, тенісні столи, волейбольні сітки, різного роду м’ячі, шведські драбини, штанги, килимки, обручі, скакалки, фрісбі і т.д), облаштовувати спортивні площадки. Усе спортивне обладнання повинне оновлюватися, «йти в ногу» з новітніми технологіями та розвитком даного роду науки.

Визначальною функцією спорту є змагальна функція. Змагальній діяльності у спорті властиве гостре (але не антагоністичне) суперництво, чітка регламентація взаємодії учасників змагань, уніфікація змагальних дій, умов їх виконання і способів оцінки досягнень. Все це обумовлено відповідними (локальними, національними, міжнародними) спортивними класифікаціями та правилами змагань. Змагальна діяльність розвиває не тільки фізичний стан студента, а й адаптивність до змін зовнішнього середовища, логіку, комунікативні вміння. Студенти неодноразово беруть участь у різноманітних змаганнях у вузах, де вони навчаються. Також змагаються зі студентами інших вузів. Велике значення у такому випадку відіграє не тільки готовність до фізичної витривалості, а й форма, у якій студенти представляють свій виш. Побувавши на подібних змаганнях, можна прослідкувати тенденцію того, що студенти змагаються у власному спортивному одязі, а доцільно було б вузу мати свою особисту спортивну форму. Це естетично, культурно, актуально, красиво, практично, зручно.

Постає питання у фінансуванні такої діяльності вишів. З 1 вересня 2015 року діє закон «Про вищу освіту», розроблений Арсенієм Яценюком та Олесею Оробець, у якому багато уваги приділяється фінансовій автономії вищих навчальних закладів. Тобто розпоряджатися коштами стало можливо локально. Тож необхідно створювати спортивні фонди вишів, кошти яких направлялися б на розвиток фізичної культури студентів, на оновлення спортивного обладнання, проведення змагань із різних видів спорту як у своєму вузі, так і в інших, закупку спортивної форми для студентів, оновлення спортивних залів у ВНЗ, спортивних площадок, стадіонів тощо. Зрозуміло, що усе це потребує величезних фінансових затрат, тому й потрібно робити перші кроки для удосконалення функціонування фізичного виховання у вузі, адже «дорога в тисячу миль починається з першого маленького кроку»(Лао-Цзи).

Створення спортивного фонду в університеті допоможе уникнути зайвих проблем зі здоров’ям студентів, їх втомлюваністю, поганою успішністю, значно покращити якість підготовки студентів на заняттях і, таким чином, стане першим кроком на шляху вирішення проблем фізичної підготовки взагалі. У контексті сказаного стає зрозумілим, що вища освіта має йти поряд із фізичним розвитком студентів, остання у свою чергу в сучасному світі має:

а) бути максимально індивідуалізованою;

б) будуватися на найкращих освітніх технологіях;

в) бути справді в безперервному розвитку.

Без фізичної праці не буває здорового тіла, не буває й розумних думок у голові (Л.М. Толстой).[3] Тож розвивати студента, готувати справжніх висококваліфікованих конкурентоспроможних спеціалістів неможливо, уникаючи фізичної підготовки, тому ВНЗ повинні максимально поєднувати освіту й спорт в одному начальному процесі.
Література:

1. Програма фізичного виховання студентів вищих навчальних закладів РБ .- Мн., 1992.

2. Виноградов П.А., Фізична культура та здоровий спосіб життя. Москва., 1990.

3. Цитати та афоризми про спорт [Електронний ресурс] / Електрон. текстові дані – Режим доступу: http://dovidka.biz.ua/tsitati-ta-aforizmi-pro-sport-ukrayinskoyu/

4. Закон України «Про вищу освіту» від 1 липня 2015 року.

Півник О.М., Моісєєнко Л.М.

Стратегія корпоративної соціальної відповідальності - перспективний крок у майбутнє
Для України стає важливим започаткування умов для розвитку корпора­тивної соціальної відповідальності. Корпоративна соціальна відповідальність впроваджується багатьма зарубіжними підприємствами. Для українських під­приємств розробка стратегії корпоративної соціальної відповідальності для сталого розвитку є новим завданням, адже мова йде не тільки про спонтанну корпоративну благодійність, а про системну діяльність, вбудовану в усі бізнес-процеси [1]. Розвиток економіки України та системи корпоративного управління на основі відповідальності та якості зумов­лює актуальність проблеми формування стратегії корпоративної соціальної від­повідальності підприємств.

Відповідальне ставлення компаній до власного продукту або послуги, до споживачів, персоналу, партнерів, їх активна соціальна позиція - це неминучий вплив глобалізації. Суспільно-політичні тенденції, тиск з боку впливових груп та настрої незаможних верств населення щодо якості послуг, екологічності то­варів, забруднення територій все більше примушують корпорації та компанії виважено підійти до формування корпоративної соціальної відповідальності підприємств.

Корпоративна соціальна відповідальність підприємства в стратегії розвит­ку розглядається як спосіб ефективного управління соціальними та бізнес-процесами з метою забезпечення позитивного впливу компанії на суспільство. Компанії, які беруть активну участь у вирішенні соціально значущих проб­лем, можуть внести вагомий вклад у формування суспільного добробуту, вибу­довувати свою стратегію розвитку, передбачаючи можливості та загрози, що несуть із собою нові суспільно-політичні та економічні процеси в державі.

Стратегія корпоративної соціальної відповідальності - це корпоративна заява, що визначає цінності, стандарти і норми, якими керується компанія в своїй діяльності щодо співробітників, парт­нерів, громад і екології, і яка пов’язана з її бізнес-стратегією [2]. Корпоративна соціальна відповідальність - це концепція залучення соціальних і екологічних напрямків у діяльність бізнесу на засадах добровільності та взаємодії між усіма зацікавленими сторонами (групами впливу) [3].

Корпоративна соціальна відповідальність це філософія поведінки та концепція, що вибудовується діловою спільнотою, компаніями та окремими пред­ставниками бізнесу відповідно до своєї діяльності. Метою цієї діяльності є ста­лий розвиток для майбутніх поколінь і відбувається вона, базуючись на наступ­них принципах:

1. виробництво якісної продукції та послуг для споживачів (у відповідності до досліджень споживчих переваг, проведених GfK Roper Consulting 78% респондентів заявили, що з більшою вірогідністю куплять товар, який асоціюється з небайдужою для них соціальною ініціативою, а 66% задля підтримки такої ініціативи готові змінити думку щодо улюбленого бренда)[6];

2. створення привабливих робочих місць, інвестиції у розвиток виробництва та людського потенціалу;

3. незаперечне виконання вимог законодавства: податкового, трудового, екологічного тощо;

4. побудова добросусідських і взаємовигідних відносин з усіма зацікавленими сторонами;

5. ефективне впровадження бізнесу, орієнтоване на створення додаткової, економічної вартості, підвищення національної конкурентоспроможності в ін­тересах акціонерів і суспільства (компанія McDonald`s проводить фінансування будинків Рональда Макдональда – безкоштовне житло для членів сімей хворих дітей, що приїздять на лікування до спеціалізованих клінік. На 2000 р. їх (будинків) було 168 у 12 країнах)[6];

6. врахування суспільних очікувань та загальноприйнятих етичних норм у діловій практиці;

7. внесок у формування громадянського суспільства через партнерські програми та проекти суспільного розвитку [5].

Отже, узагальнене трактування стратегії корпоративної соціальної відповідальності включає [5]:

- корпоративну етику;

- корпоративну соціальну політику стосовно суспільства;

- корпоративну політику у сфері охорони навколишнього середовища;

- принципи і підходи до корпоративного управління та корпоративної поведінки;

- питання дотримання прав людини (включаючи рівні можливості для жінок і чоловіків, осіб, які мають особливі соціальні потреби, для різних віко­вих груп) у відносинах з постачальниками, споживачами, персоналом.

В умовах світової глобалізації, а сьогодні й економічної кризи, конкурен­ція у бізнес-середовищі загострюється, тому для утримання місця на ринку збу­ту все більша частка виробників усього світу вимушена шукати шляхи, які за­безпечують довготривале лояльне ставлення з боку клієнтів, співробітників, інших зацікавлених сторін суспільства. По суті це основний двигун для пере­орієнтування прибутково-орієнтованого бізнесу на соціально-відповідальний.

Інтеграція стратегії корпоративної соціальної відповідальності в щоденну діяльність компанії є надзвичайно складним, але важливим питанням. Вона включає ефективну комунікацію в се­редині компанії, управління показниками і введення системи заохочень, тренінгів та розробку системи звітування за ними.

• 
  поліпшення управління завдяки запобіганню певним ризикам;
  
• 
  покращення репутаційного менеджменту;
  
• 
  збільшення обсягу продажу та частки ринку;
  
• 
  розширення можливостей для залучення, утримання, мотивування співробітників компанії;
  
• 
  оптимізація операційних процесів та зменшення виробничих витрат;
  
• 
  покращення доступу до капіталів та лояльність інвесторів;
  
• 
  налагодження та побудова дієвих відносин з іншими компаніями, урядовими структурами та неурядовими організаціями;
  
• 
  поліпшення фінансових та економічних показників діяльності.
  

Можна говорити про дві основні складові концепції корпоративної соціальної відповідальності. Перша - це мі­німізація бізнес-ризиків, тобто ідентифікація і заповнення всіх прогалин, які іс­нують у взаємовідносинах компанії та суспільства. Друга складова корпоративної соціальної відповідальності - перетворення проблем, що існують у суспільному житті та навколишньому середовищі, у можливості для бізнесу [4].

Висновок. Таким чином, впровадження стратегії корпоративної соціальної відповідальності не тільки дозво­лить підприємствам продемонструвати свою громадянську позицію, але й дасть можливість стати попереду конкурентів, розробляючи нові види продукції і на­прямки роботи, створювати емоційний зв'язок між продукцією і споживачами.
Література:

1. 
   Братищенко С.В., Селиверстов В.Е. Социальная ответственность бизнеса как экономическая, социальная, юридическая и нравственная категории // Реги­он: экономика и социология. - 2007. - № 12. - с. 189.
   
2. 
   Воробей В., Корпоративна соціальна відповідальність чи вигода?. // Києво- Могилянська Бізнес Студія. - 2007. - № 10. - с. 15-17.
   
3. 
   Карлин М.І., Дзвонар В.П. Корпоративна соціальна відповідальність у кон­тексті перспектив соціальної політики України // Демографія та соціальна економіка. - 2007. - № 1. - с. 184-185.
   
4. 
   Катерина Шапочка «Стратегии социальной ответственности В маркетинге компаний». - Интернет-ресурс. - http://www.iteam.ru/publications/marketmg/ 8есйоп_28/агІіс1е_2467.
   
5. 
   Лазоренко О., Колишко Р. Посібник із КСВ. Базова інформація з корпоратив­ної соціальної відповідальності. - К.: Енергія, 2008 - с. 10-12.
   
6. 
   www.ua-marketing.com/ua.
   

Пуханов О.О.

Сучасні проблеми управління інноваційним розвитком підприємств вугільної промисловості України
Підприємства вугільної промисловості України з надто несприятливими гірничо-геологічними умовами надрокористування опинилась у досить складному фінансово-економічному стані, переважна більшість вітчизняних шахт, особливо державні є збитковими та не здатні покрити повну собівартість видобутку вугілля, незважаючи на великий обсяг щорічних трансферів та субсидій з Державного бюджету України.

Оскільки вітчизняні вуглевидобувні підприємства здійснюють свою діяльність у досить специфічних умовах, особливості виникнення та проникнення новітніх наукових ідей і технічних нововведень у реальне виробництво пов’язані, по-перше, з розв’язанням суперечності між потребою в постійному розширеному відтворенні основних засобів на якісно новій технологічній основі й відсутністю стійкого ринкового саморегулятора підтримки інноваційної діяльності; по-друге, суперечності між недостатньою визначеністю запланованих результатів інноваційної діяльності та високим рівнем ризикованості інвестицій.

Інноваційна діяльність вуглевидобувних підприємств спрямована, в першу чергу, на подолання технічного відставання, переорієнтацією виробничого потенціалу та створення конкурентоспроможних промислових виробництв, розвиток яких залежить від рівня сприйнятливості підприємств до нововведень. Отже, вирішення проблем управління інноваційним розвитком вугледобувних підприємств набуває особливої актуальності,

Однією з найбільш важливих проблем розвитку підприємств вугільної промисловості на інноваційних засадах є проблема їх фінансового забезпечення. Статистичні дані свідчать [5], що із загального обсягу фінансування державних вуглевидобувних підприємств на підтримку функціонування підприємств Донецької обл. спрямовується 60%, Луганської обл. – 34%, Львівської та Волинської областей 4 % та 2 % відповідно. Фінансування інноваційної діяльності підприємств всіх галузей промисловості здійснюється за рахунок власних коштів, коштів державного та місцевих бюджетів, позабюджетних фондів, вітчизняних та зарубіжних інвесторів, кредитних та інших ресурсів.

У вугільній промисловості протягом останніх років представлено лише три джерела залучення інвестицій: кошти, що виділяються з державного бюджету; власні кошти підприємства (вугільної шахти); кошти вітчизняних інвесторів. Власні фінансові ресурси підприємства формуються з частини прибутку та амортизаційних відрахувань [2, c. 226]. Ці джерела характеризуються спрощеним та швидким залученням, не потребують сплати кредитного процента, суттєво знижують ризик неплатоспроможності та банкрутства підприємства. Однак обсяг таких накопичень прямо залежить від ефективності роботи підприємства та управлінських якостей керівників підприємства.

Вітчизняна вугільна промисловість потерпає від низки проблем, як результат, найбільш важливою з них є низький рівень продуктивності, нижчий за міжнародні стандарти. Державні шахти добувають вугілля з меншою продуктивністю ніж приватні, оскільки вони мають надлишкову кількість персоналу та використовують застаріле обладнання. Загалом, у вугільній промисловості України спостерігається урізноманітнення форм власності, але з наявною тенденцією до збільшення частки державної власності. Відтак, передусім актуальною залишається проблема ефективного використання родовищ та управління ними на рівні держави.

Аналіз причин, що стримують розвиток інноваційної діяльності у вуглевидобувній галузі, свідчить про морально застарілий і фізично зношений шахтний фонд, який визначає його низьку інвестиційну привабливість для здійснення інноваційної моделі модернізації й розвитку вугільної промисловості; низьку конкурентоспроможність вітчизняного вугілля через його високу собівартість та низьку якість, що потребує переходу обліку вугільної продукції у товарному вимірюванні, як це прийнято у світовій практиці; значну нестачу коштів (власних, запозичених, недержавних інвестицій) як на забезпечення поточного функціонування, так і для розвитку вугледобувних підприємств; невирішеність питань адаптації механізму ціноутворення на вугільну продукцію до умов ринкових відносин. Вітчизняний ринок вугілля до сих пір знаходиться під прямим державним контролем. Як наслідок, постійне державне втручання та пряме адміністративне управління призводять до неефективності менеджменту та послаблення національного сектору енергетичного вугілля, першопричиною чого є відсутність ринкових механізмів та стимулів для підвищення ефективності вугільних підприємств. Правова неврегульованість відносин власності у галузі призводить до неузгодженості інтересів держави та бізнесу; невирішеність питань екологічної безпеки в процесі ліквідації вугільних шахт; невідповідність цін на гірничошахтне обладнання та вугільну продукцію, що потребує обмеження монопольно високих цін заводів виробників або підвищення ціни на вугілля; не престижність шахтарської праці (перш за все, зменшення рівня оплати праці порівняно з працівниками інших професій), невирішеність соціальних проблем. Підходи до формування конкурентоспроможності продукції вугільної промисловості також потребують поетапної зміни її переважно сировинно-експортної структури, переорієнтації інвестиційних потоків на інноваційну сферу, що передбачає впровадження високих технологій. Потреба у вугільній продукції має бути забезпечена мінімальною кількістю шахт з максимально можливою й економічно доцільною виробничою потужністю кожної з них [1, с. 18].

Вирішення проблем галузі, які накопичувалися впродовж багатьох років, вимагає значних капітальних вкладень. Оскільки можливі обсяги інвестицій, особливо в найближчій перспективі, украй недостатні.

Останнім часом політика держави зосереджена на здійсненні необхідних реформ в економічній сфері щодо структурної перебудови вуглевидобувного сектору економіки, спрямованих, перш за все, на стабілізацію й послідовне збільшення обсягів добутку вугілля та виробництва товарної продукції, модернізацію шахтного фонду й технічне переоснащення виробництва та максимальне залучення інвестиційних ресурсів у розвиток галузі, зокрема за рахунок розвитку партнерства держави та приватного сектору.

У межах здійснення державно-приватного партнерства відповідно до законодавчих актів України можуть укладатися договори про: концесію; спільну діяльність; розподіл продукції; інші договори.

Концесія являє собою форму роздержавлення власності, а також спосіб залучення вітчизняного й іноземного приватного капіталу з метою підвищення ефективності виробництва [4, с. 40].

На сьогодні в Україні така ефективна форма надрокористування як гірнича концесія є найменш розробленою й дослідженою як на теоретико-правовому, так і на законодавчому рівнях. Хоча на сучасному етапі соціально-економічних умов розвитку України концесійні форми використання природних ресурсів, в тому числі надр, є об’єктивно необхідною умовою для реалізації окремих функцій держави через залучення приватного капіталу [3], зважуючи на те, що на даний час концесії посідають чільне місце у господарсько-правовому механізмі сучасних держав, тим самим відіграючи досить вагому в розвитку їх економік. Незважаючи на існування окремих форм співпраці держави та приватного сектору, українська економіка перебуває тільки на початку складного процесу створення необхідної системи управління проектами державно-приватного партнерства, потенціал якої до теперішнього часу не було використано для розвитку економічної та соціальної інфраструктури національної економіки.

Джерелом фінансування інноваційного розвитку вуглевидобувних підприємств може стати додатковий дохід підприємств галузі в т.ч. і приватизованих за рахунок видобутку вугілля у більш сприятливих умовах, який можливо вилучити у вигляді сплати гірничої ренти підприємствами галузі та перерозподілити його на розвиток вуглевидобувних підприємств на інноваційних засадах, які знаходяться у менш сприятливих умовах видобутку вугілля.
Література:

1. 
   Жилінська О. І., Петровська Т. Е. Галузеві аспекти фінансового забезпечення інноваційної діяльності промислових підприємств України / О. І. Жилінська, Т. Е. Петровська // Вісник КНУ ім. Т.Шевченка, Серія «Економіка». – 2009. – Вип. 109. – С.16-19.
   
2. 
   Зянько В.В. Інноваційне підприємництво: сутність, механізми і форми розвитку. Монографія. – Вінниця: Універсум-Вінниця, 2008. – 397с.
   
3. 
   Медведєва О.А. Концесія як правова форма використання державного майна у господарській діяльності недержавними суб’єктами : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 / О. А. Медведєва ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2005. – 17 с.
   
4. 
   Мотриченко В.М. Партнерство державного та приватного сектору: світовий досвід та Україна / В.М.Мотриченко // Формування ринкових відносин в Україні. – 2008. – №12 (91). – С.37-42.
   
5. 
   Офіційний сайт Міністерства енергетики та вугільної промисловості України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mpe.kmu.gov.ua.
   

Рубан Т.Є., Рубан С.Ю.

стратегічні аспекти фінансово-економічної безпеки підприємства
Процес успішного функціонування і економічного розвитку підприємств у сучасних умовах багато в чому залежить від рівня їх фінансово-економічної безпеки. Необхідність постійного дотримання достатнього рівня фінансово-економічної безпеки зумовлюється об’єктивно наявним для кожного суб’єкта господарювання завданням забезпечення стабільності функціонування та досягнення головних цілей своєї господарської діяльності. Рівень фінансово-економічної безпеки залежить від того, наскільки ефективно менеджери підприємства спроможні уникнути можливих загроз та ліквідувати шкідливі наслідки негативних чинників зовнішнього і внутрішнього середовища.

Стратегія фінансово-економічної безпеки – це довгостроковий план, який забезпечує вирішення завдань та досягнення мети підприємства. Її реалізація пов’язана із дотриманням певного рівня фінансової та економічної безпеки, раціональним розподілом ресурсів в умовах постійної нестабільності зовнішнього середовища, захистом підприємства від впливу загроз, ризиків та створенням умов його ефективного функціонування.

Стратегія фінансово-економічної безпеки має бути безпосередньо пов’язана із загальною стратегією підприємства.

При формуванні та реалізації стратегії фінансово-економічної безпеки підприємства повинні дотримуватися наступних принципів [4, 5]:

• 
  принцип автономності – незважаючи на тісну інтегрованість економіки та поглиблену взаємозалежність суб’єктів один від одного, підприємство забезпечує власну фінансово-економічну безпеку незалежно від контрагентів;
  
• 
  принцип гнучкості – фінансово-економічна безпека має бути орієнтована на мінливість економічного середовища підприємства та бути спроможна швидко реагувати на внутрішні та зовнішні подразники;
  
• 
  принцип нейтралізації – передбачає забезпечення згладжування та ліквідації загроз фінансовому результату;
  
• 
  принцип системності – ґрунтується на необхідності забезпечення повної узгодженості планових та фактичних показників діяльності всіх структурних підрозділів підприємства;
  
• 
  принцип інформативності – передбачає забезпечення інформативного середовища прийняття рішень та прогнозування їх наслідків;
  
• 
  принцип економічності – реалізується в забезпеченні співставності доходів і витрат від будь-якої діяльності.
  

Для здійснення стратегічного аналізу стану фінансово-економічної безпеки використовують такі методи як SWOT – аналіз, PEST – аналіз, SNW – аналіз, метод розробки сценаріїв розвитку подій.

Результатом стратегічного планування є стратегічний план (стратегія) забезпечення фінансово-економічної безпеки підприємства. Стратегічний план є інструментом реалізації стратегії підприємства.

В основі застосування контролінгу до процесу реалізації фінансово-економічної безпеки підприємства лежить системне поєднання функцій контролю, планування, зворотного зв’язку та інформаційного забезпечення [3].

Результатом бюджетування у процесі реалізації фінансово-економічної безпеки є фінансовий план (бюджет), в якому визначено необхідний для реалізації запланованих заходів (управлінських рішень) щодо забезпечення фінансово-економічної безпеки обсяг фінансових ресурсів, а також джерел їх формування.

Метою аудиту в процесі реалізації фінансово-економічної безпеки є своєчасне визначення загроз та ризиків здійснення діяльності підприємства, чинників, що призвели до певного стану фінансово-економічної безпеки, можливостей підприємства щодо утримання фінансово-економічної безпеки на належному рівні [1].

Розробка стратегії фінансово-економічної безпеки підприємства передбачає використання трьох основних моделей:

• 
  планової – стратегія розробляється, реалізується та оцінюється у плановому режимі із залученням спеціального штату висококваліфікованих фахівців, які за допомогою різних методів визначають можливі результати і найбільш ефективні шляхи досягнення цілей;
  
• 
  підприємницької – використовуються неформальні методи побудови стратегії, які базуються на особистому досвіді керівника-підприємця, його знаннях щодо логіки функціонування галузі та бізнесу;
  
• 
  моделі навчання на досвіді – використовується в умовах нестабільного середовища та передбачає урахування зовнішніх імпульсів і можливості корегування розроблених стратегій.
  

1. Ареф’єв В.О. Стратегія забезпечення фінансової безпеки підприємства як запорука його ефективного та стабільного функціонування / В. О. Ареф’єв // Вісник економіки транспорту і промисловості. – 2010. – № 29. – С. 65-68.

2. Бланк И.А. Управление финансовой безопасностью предприятия / И. А. Бланк. – К.: Эльга, Ника-Центр, 2004. – 784 с.

3. Васильців Т.Г. Фінансово-економічна безпека підприємств України: стратегія та механізм забезпечення: монографія / Васильців Т. Г., Волошин В. І., Бойкевич О. Р., Каркавчук В. В., [за ред. Т.Г. Васильціва]. – Львів: ВИДАВНИЦТВО, 2012. – 386 с.

4. Горячева К.С. Механізм управління фінансовою безпекою підприємства: Автореф. дис. канд. екон. наук: 08.06.01 [Електронний ресурс] / К. С. Горячева; Київ. нац. ун-т технологій та дизайну. – К., 2006. – 16 с.

5. Донець Л.І. Економічна безпека підприємства / Л.І.Донець, Н.В.Ващенко. – К.: ЦУЛ, 2008. – 240 с.

Сердюк Т.Г., Чижова Н.Є.

Специфіка маркетингу освітніх послуг: його стан та перспективи розвитку

Сьогодні в Україні налічується близько 350 навчальних закладів – III –IV рівнів акредитації, у тому числі 233 державної форми. Збільшення кількості ВНЗ мало стійкий тренд в останні 15 років, відзначалося різними темпами приросту в окремі періоди часу. Збільшення кількості ВНЗ супроводжувалося активним, можна сказати феєричним розвитком філіальної мережі освітніх установ усіх форм власності з метою більш повного географічного охоплення. В той же час, прогнози соціально-демографічного розвитку країни невтішні. Йдеться насамперед про тенденцію сталого зменшення народжуваності, рівень якої нині майже на 40% нижчий зареєстрованого на початку 90-х рр.. Хоча за останні роки народжуваність і почала рости, але загальна кількість українців все одно щорічно зменшується.[1, с.68]

Наведені дані свідчать про загострення конкурентної ситуації на ринку освітніх послуг, оскільки темпи зростання кількості навчальних закладів перевищують темпи зростання чисельності студентів. Отже, на сьогоднішньому ринку праці пропозиція перевищує попит і в найближчому майбутньому ситуація не зміниться. І передбачається жорстока конкурентна боротьба за кожного споживача. І саме маркетингові інструменти спроможні допомогти навчальному закладу мати конкурентні переваги і зайняти стійку позицію на ринку освітніх послуг.

За визначенням Ф. Котлера і К.Ф.А.Фокса під маркетингом освітніх послуг розуміється «дослідження, планування, здійснення і контроль за ретельно спланованими програмами, задуманими, для здійснення добровільного обміну цінностями з цільовими ринками з метою досягнення цілей вищих навчальних закладів». Для навчальних закладів – це розробка, реалізація і оцінка освітніх програм шляхом встановлення відносин обміну між освітніми закладами з метою гармонізації взаємних інтересів. [3, с.752]

Проте сам ринок освітніх послуг має ряд проблем, що невигідно відбиваються на якості наданих послуг. Наведемо деякі актуальні недоліки ринку освітніх послуг в Україні:

1) спеціалізація студентів не відповідає сучасним суспільним нормам;

2) невдоволення попиту на освіту, про що свідчать високі конкурси на певні спеціальності;

3) перенавантаження кількістю дисциплін, які мають відносно базовий знань характер;

4) дублювання навчальних дисциплін;

5) брак сучасних методів навчання тощо.

Для того, щоб вирішити сучасні проблеми надання освітніх послуг, необхідно звернути увагу на наступні принципи. [2, с.42]

Комплексність. Першим принципом має бути комплексний підхід до організації навчання студентів. Тобто система освіти має забезпечити "безперервну освіту протягом усього життя". Довузівська, вузівська та післявузівська підготовки мають бути побудовані на інтегративному базисі.

Інновації. Нові вимоги ринку спричиняють необхідність задоволення потреб споживачів, тобто студентів через застосування альтернативних моделей передачі знань. Провідними аспектами педагогічної інноваційної практики стали створення в навчальних установах нових методик і технологій навчання, оновлення вмісту освіти, гуманістичний характер взаємин учасників освітнього процесу.

В Україні багато освітніх закладів уже усвідомили необхідність комп'ютеризації та автоматизації навчального процесу. При цьому українські навчальні заклади можуть застосовувати не лише зарубіжні, а і вітчизняні здобутки та інновації.

Доступність освіти. Цей принцип є останнім, проте власне має бути першим. Безкоштовна освіта не означає її доступність. Постачальники на ринку освітніх послуг маніпулюють обмеженнями набору та спрямуванням вибору споживачів, залишаючи ключові рішення в руках адміністрації або приймальної комісії, особливо в умовах, де попит перевищує пропозицію. Забезпечити доступну освіту є конституційно закріпленим обов'язком держави і її великим соціальним завданням. Особлива проблема - підтримка малозабезпечених прошарків населення. Брак освіти, потрібної професії власне і зумовлює частково їх збиткове становище. То чи дійсно це замкнуте коло, з якого неможна знайти вихід? Таких людей необхідно включати в суспільний процес, щоб вони змогли заробляти, а отже, і платити податки державі. Такого роду процес необхідно насамперед підтримувати і заохочувати на державному рівні. Окремі кроки вже було зроблено в цьому напрямку, серед яких можна виділити визначений законодавчо порядок створення фонду для малозабезпечених дітей-сиріт з метою допомоги їм, започаткована нова форма державного індивідуального кредитування для отримання віщої освіті.

Також частково цю проблему вирішує наявність дистанційного навчання, яке забезпечує недорогий доступ до освіти, а також появу нових робочих місць. Перевагою дистанційного навчання є його економічна сторона - з одного боку, невисока вартість такого способу здобуття освіти зумовлює його доступність більшій кількості громадян і таким чином полегшує стан соціально незахищених верств. З іншого боку, це зменшує тиск на державний бюджет країни. До того ж гнучкість цієї системи імпонує особам, які не мають можливостей увесь свій час присвячувати навчанню. Таким чином, забезпечується ще одна важлива передумова системи освіти - можливість розвитку і навчання особистості протягом життя. [4, с.6]

Тому, можна сказати, що в теперішній час маркетинг освітніх послуг має свої особливості тільки в сфері практичного застосування. Маркетингова орієнтація закладу може структурно-організаційно виявитись у створенні відділу маркетингу, на який покладено буде функції здійснення маркетингових досліджень і розробок, прогнозування спеціальностей, що будуть мати попит на ринку, розробки і впровадження заходів зі створення та підтримання відповідного іміджу установи, контролю виконання своїх рекомендацій функціональними і іншими підрозділами освітніх установ.

Отже, виходячи з вищесказаного зазначимо, що дослідження застосування маркетингу в сфері освіти є актуальною проблемою сьогодення. І кожен вищий навчальний заклад, який хоче бути конкурентоспроможним на ринку вищої освіти має спрямовувати всі свої зусилля на впровадження маркетингової концепції для подальшого свого розвитку.

1. 
   Баранник М.А. «Маркетинг освітніх послуг: базові поняття», 2010.- 68с.
   
2. 
   Бутенко Н. Маркетинг освітніх послуг у системі вищої освіти України // Вища освіта України №3 2009 – с.49
   
3. 
   Котлер Ф. Маркетинг. менеджмент - Спб.:Питер, 2012.-752 с
   
4. 
   Решетілова Т. Методичний підхід до оцінки конкурентоспроможності ВНЗ // Маркетинг в Україні №3 2011 – с.6
   

Симчук Н.О., Зубенко Ю.Д.

Загальна характеристика документації підприємства

Вибір та обґрунтування критеріїв оптимальності

Стельмаш А.О., Бражнікова Л.М.

Впровадження автоматизованої системи комерційного огляду вагонів
Відсутність розвинутої мережі залізниць, орієнтованої на міжрегіональні зв'язки, недостатнє оновлення рухомого складу, невідповідність міжнародним стандартам сервісу перевізних послуг є стримуючими факторами розвитку інновацій. Старіння основних активів, відсутність ринкових механізмів, що забезпечують їхнє відтворення на інноваційній основі, - основні причини скорочення резервів перевізних ресурсів залізничного транспорту. Оцінка техніко-економічних характеристик залізничного транспорту, поточної господарської діяльності, наявність дисбалансу попиту та пропозиції на ринку перевезень характеризують існуючий тип його виробничої інфраструктури як запізнілий.

Одним із важливих елементів сучасної інфраструктури має стати логістичний підхід оптимізації інноваційної діяльності.

Логістичний підхід в сучасних умовах розвитку залізничного транспорту прискорить важливі процеси інтеграції в європейську транспортну систему, з метою формування міжнародних маршрутів. Для цього необхідно розробляти оптимальні схеми перевезень, що дозволяють збільшити швидкість доставки вантажів і пасажирів, скоротити відстань перевезення, розвинути транзитний потенціал і підвищити конкурентоспроможність залізничного транспорту. Важливим є реконструкція транспортної системи, будівництво нових прагнуть ліній, модернізація рухомого складу [2, c.14].

У теперішній час залізничні перевезення знаходяться в умовах реальної конкуренції на ринку перевезень. Тому щоб залізничні перевезення були конкурентоспроможні, необхідно збільшувати швидкість і якість доставки вантажів та покращувати якісні показники перевізного процесу, при цьому не збільшуючи експлуатаційних витрат. Одним із резервів підвищення ефективності в роботі та фінансового потенціалу є покращення місцевої роботи. Вирішити цю задачу можливо шляхом скорочення простою місцевого вагона.

Простій вагонів має важливе значення для експлуатаційної діяльності залізниці, оскільки безпосередньо впливає на ефективність використання вагонного парку. Не викликає сумніву, що великі розміри простоїв вагонів призводять до збільшення експлуатаційних витрат. Вагоно-години простою місцевого вагона впливають на оборот вагонів та просування вантажів, швидкість доставки та її якість. Тому скорочення простою місцевого вагону направлене на забезпечення повного задоволення потреб країни в перевезеннях вантажів в умовах мінімум витрат технічних ресурсів і коштів [3, c.72].

З року в рік час, даремно витрачений на простій вагонів на під'їзних коліях промислових підприємств і на підходах до них, зростає. Чергові дані статистики: за підсумками роботи за 20 днів листопада 2015 середній час користування вагонами в Україні збільшилася в порівнянні з аналогічним періодом минулого року майже на 1,5% і перевищило 23 ч. Основними причинами цього, згідно статистичним даним, можна назвати наступні:

Таким чином, головними проблемами можна назвати застарілу процедуру технічного та експлуатаційного оснащення вантажних вагонів, тому зміна цих факторів може значно покращити ситуацію, що склалася у залізничному транспорті, і, як наслідок, допоможе суттєво підвищити його фінансовий потенціал.

В умовах оптимізації експлуатаційної роботи залізниць вирішення проблем забезпечення схоронності вантажів на шляху прямування, підвищення безпеки руху здійснюється за рахунок впровадження комплексів технічних засобів виявлення комерційних несправностей на ПКО - Автоматизованих систем комерційного огляду вагонів (АСКО В).

Впровадження АСКО В для автоматичного виявлення комерційних браків в вагонах дозволяє підвищити якість комерційного огляду, створити безпечні умови праці і поліпшити охорону праці приймальників поїздів (прийомоздавальник).

АСКО В є програмно-технічним комплексом засобів автоматизації в складі пункту комерційного огляду рухомого вантажного составу і перебування на ньому вантажів і контейнерів з подальшим збиранням, обробленням, зберіганням і документуванням результуючої інформації про комерційний стан вагонів і вантажів та передачею її в автоматизовану систему оперативного управління перевезеннями (АСОУП) по стику з автоматизованою системою управління сортувальною (вантажною) станцією [1, c.17].

Експлуатація АСКО В в господарстві комерційної роботи в сфері вантажних перевезень залізниць покладається на приймальників поїздів, що знаходяться в штаті залізничної станції.

Система АСКО В призначена для:

 - візуального контролю і реєстрації стану вагонів і вантажів (на відкритому рухомому складі) на ходу поїзда, а також стану відкритого рухомого складу в частині очищення і якості кріплення вантажів. У процесі контролю стану оцінюються: стан дахів, верхніх і бічних люків вагонів, пробоїни в контейнерах, рівномірність навантаження, пошкодження вантажу або упаковки вантажу в піввагонах або на платформах, проломи в стінах вагона, стан (відкрито, закрито) торцевих дверей у критих порожніх вагонах, стан розвантажувальних люків у піввагонах і цистернах, наявність сторонніх предметів, вантажу або деталей вагонів, що виходять за габарит навантаження, справність навантаження платформ (справність стяжок, розтяжок, зсув вантажу);

- контролю габаритів вантажів, завантажених на рухомий склад, в процесі їх руху;

- забезпечення можливості візуальної оцінки стану люків цистерн на предмет наявності пломб;

- перевірки правильності розміщення та кріплення вантажу на відкритому рухомому складі, наявності залишків вантажу, реквізитів кріплення і визначення ваги кожного вагона.

Застосування АСКО В при прийманні та відправленні поїздів забезпечує поліпшення якості комерційного огляду вагонів, вантажів і контейнерів на них, що сприяє підвищенню безпеки руху поїздів, поліпшення умов праці та підвищення техніки особистої безпеки працівників, пов'язаних з виконанням операцій по комерційному огляду поїздів і вагонів [1, c.23].

Таким чином, з метою підвищення ефективності операцій комерційного огляду вагонів; збільшення пропускної здатності залізничної станції, скорочення часу доставки вантажів; своєчасного виявлення комерційних несправностей, підвищення безпеки руху поїздів та збереження вантажів, вивільнення контингенту потрібно комплексне впровадження автоматизованих технічних засобів.

Впровадження автоматизованої системи огляду вагонів (АСКО В) дає можливість при комерційних оглядах складів переходити на безпаперову технологію роботи. З електронним контролем безпечніше стають умови праці приймальників поїздів, оскільки для них виключений невиправданий вихід на шлях, підйом на висоту. На станціях з великим обсягом пропуску та переробки поїздів установка комплексу дозволяє з найменшими витратами часу пропускати поїзди, що в підсумку покращує всі показники. Система забезпечує перегляд проходить складу в режимі реального часу, фіксування інформації в пам'яті комп'ютера протягом півроку, перегляд записаної інформації і, у разі виявлення несправності, виділення кадрів. Завдяки АСКО В для огляду складу з 30 вагонів потрібно всього 2-3 хвилини.

1. Технологія вантажної и комерційної роботы станції: методичні вказівки /Скл. В.Н. Кустов, І.І. Романова, В.М. Семенов, О.А. Коміна, Н.Г. Янковська. - ПГУПС, - 2011. - 58с.

2. Технологія переробки вагонопотоків на сортувальній станції: Метод. Вказ./Скл. О.К. Угрюмов, В.О. Кудрявцев, В.І. Бадах, Ю.І. Холодов. - ПГУПС, 2010. - 68с.

3. Проектування засобів захисту від шкідливих та небезпечних виробничих факторів. Ч.1.: Метод.вказ./Скл. М.М. Маслов. С.М. Павлов, О.П. Пронін і інш.; Під ред. О.С. Бадаєва. - ПГУПС, - 2005. - 125с.

Филипенко Л.О., Чижова Н.Є.

Еволюція поняття політичного маркетингу

Маркетинговий підхід у політичній сфері почав формуватися у другій половині ХХ століття як менеджеріально-технологічна пропозиція на попит політиків, які брали участь у виборчих кампаніях і не знаходили необхідних їм практичних порад в традиційних академічних електоральних дослідженнях. Характерною рисою маркетингового підходу стали націленість на вирішення конкретних завдань повсякденної політики, миттєве реагування на зміну політичного попиту і установка на формування останнього. Теоретичні передумови політичного маркетингу базуються, в основному, на теоретичному фундаменті двох дисциплін – політичних наук та економіки, хоча також і філософії, соціології, психології та інших.

Термін «політичний маркетинг» було впроваджено у 1956 році в рамках новаторського дослідження С. Келлі, присвяченого аналізу професіоналізації виборчих кампаній в США, під назвою «Професійні зв'язки з громадськістю та політична влада». [1].

У 1950-1960-х роках комерційний маркетинг приймає управлінську парадигму, відому також як орієнтація на споживача. Центральною темою вивчення стає поведінка споживачів (у період становлення маркетингу увага фокусувалася на товарах, каналах та інститутах їх розподілу). Головне завдання маркетингу було визначено як ідентифікація потреб споживача і створення продуктів на основі отриманих даних. Ці продукти повинні настільки повно відповідати очікуванням адресних груп, щоб змогли «продавати себе самі».

Ураховуючи те, що розвиток політичного маркетингу спирається на надбання теорії та практики комерційного маркетингу, «орієнтація на виборця» (аналог «орієнтації на споживача») стала найважливішим концептом політичного маркетингу. Його теорії і технології відтепер сфокусовані на:

• 
  вивченні політичного ринку та мотивації поведінки політичних акторів;
  
• 
  виділенні критеріїв сегментування і стратегії охоплення ринку;
  
• 
  створенні політичної пропозиції, що максимально відповідає очікуванням цільових груп;
  
• 
  формуванні та управлінні трансакцією, або процесом відносин обміну для задоволення та координації інтересів його учасників [1].
  

Слід зазначити, що сфера дослідного і практичного охоплення політмаркетингового підходу істотно розширилася до кінця XX століття під сукупним впливом низки факторів. До найбільш важливих з них слід віднести:

• 
  проникнення ринкових відносин і маркетингових до технологій в усі сфери суспільного життя та інститути (маркетингова революція);
  
• 
  поєднання маркетингової революції з інформаційною;
  
• 
  розширення демократичного простору суспільного життя;
  
• 
  деідеологізацію і раціоналізацію політичної поведінки індивідів, що втрачають свою класову і групову ідентичності в процесі «розморожування» традиційних розломів індустріального товариства;
  
• 
  феномен перманентної виборчої кампанії;
  
• 
  впровадження менеджеріальних принципів управління в процесі проведення адміністративних реформ у більшості країн представницької демократії тощо.
  

Загальновизнано, що робота з теоретичної та концептуальної оснащеності політичного маркетингу як науково-дослідницького напрямку знаходиться на початковому етапі, і наразі основні зусилля політичного маркетингу спрямовані на спроби адаптувати ідеї комерційного маркетингу до політичних реалій.

Еволюція поняття та теорії політичного маркетингу бере свій початок з концепції, сформульованої Ф. Котлером і С. Леві в статті «Розширення концепції маркетингу» [3], у якій автори визначили доцільність і правомірність включення некомерційної сфери діяльності до кола наукових і практичних інтересів маркетингу. Саме цю статтю багато дослідників визнають теоретичним «першоджерелом» концепції політичного маркетингу.

Таким чином, можна стверджувати, що протягом тривалого часу еволюція поняття політичного маркетингу віддзеркалювала зміни у сфері комерційного маркетингу. Однак останні події в теорії політичного маркетингу підкреслили принципові відмінності між політичним і комерційним маркетингом, а, отже, постало завдання розробити єдине визначення політичного маркетингу, що брало б свій початок власне від теорії політичної науки, а не вдаватися до чергових запозичень з економічної сфери.

Вищерозглянуті визначення демонструють поступове зміщення акцентів від вузького до широкого тлумачення політичного маркетингу. Подібна динаміка співпадає з розвитком подій в області комерційного маркетингу, де на зміну підходу, заснованому на трансакції, приходять підхід, заснований за взаємовідносинах, та мережевий підхід.

У той час як багато дослідників відзначають, що поняття політичного маркетингу ще не повністю сформувалося, слід наголосити, що вже зараз можливо прослідкувати лінію його еволюційного розвитку.

Як згадувалося вище, це можна зробити, звернувшись до загальної теорії маркетингу. Оскільки засоби, методи і завдання, які використовуються як традиційним (комерційним), так і політичним маркетингом практично гомогенні, здається логічним, що лінії концептуального розвитку даних дисциплін є паралельними.

На основі представленого матеріалу та ураховуючи досвід західних вчених-політологів, спробуємо дати власне визначення політичного маркетингу. Політичний маркетинг – це сфера знань та вид практичної діяльності, метою якої є вироблення підходів для поліпшення політичного обміну ідеями, товарами і послугами шляхом взаємодії із зацікавленими сторонами для задоволення потреб та інтересів останніх.

Таким чином, узагальнюючи все вищевикладене, можна стверджувати, що завдяки зусиллям вчених різних країн, відбувається постійне уточнення і розширення понятійно-категоріального апарату політичного маркетингу, розробляються нові підходів та методи вирішення поставлених задач, активізується обговорення актуальних і перспективних тем наукових досліджень, визнається необхідність збільшення політологічної складової політмаркетингових знань, що сприяє збагаченню теоретико-методологічної бази і розширенню проблемно-тематичного діапазону даної дисципліни.
Література:

1. Недяк И.Л. Политический маркетинг: особенности развития научно-исследовательского направления [Електронний ресурс] / И.Л. Недяк // «Полис». — 2010. — № 3. — Електронні текстові дані. — Режим доступу: http://www.politstudies.ru/ fulltext/2010/3/12.pdf

2. Шама А. Маркетинг политических кандидатов / А. Шама // журнал Академии маркетинга науки. — 1976. — 4 (4). — П. 764-777.

3. Котлер П. расширение концепции маркетинга / П. Котлер, С. Леви // журнал маркетинга. — 1969. — 33. — С. 10-15.

4. Голубков, Е.П. Основы маркетинга / Е. П. Голубков. – М.: Фин-Пресс, 2003. – 688 с.

5. Управление маркетингом: учеб. пособие / Под ред. А.В. Короткова, И.М. Синяевой. – 2-е изд., перераб. и доп. – M.: ЮНИТИ-ДАНА. 2005. – 463 с.

6. Котлер, Ф. Основы маркетинга: Пер с англ. /Общ. ред. Е.М. Пеньковой. M.: Прогресс, 1990. – 511 с.

7. Ormrod Р. П. Определение Политического Маркетинга / Р. Р Ormrod // Управления Рабочие Документы. — 2012. — 18с.

Підвищення ефективності використання енергетичних ресурсів у зовнішньому освітленні

Майже 80 % систем зовнішнього освітлення міст та населених пунктів відслужили свій строк служби, мають низьку ефективність світових приладів, оскільки в них здебільшого використовуються лампи розжарювання і ртутні лампи, а також застарілі конструкції світильників. Відсутність дієвої системи управління енергоспоживання зовнішнього освітлення міста, використання застарілих індукційних засобів обліку і неналежний контроль за їх технічними характеристиками та параметрами значно поглиблюють проблему якості освітлення і збільшують витратність даної житлово-комунальної сфери.

Питанням модернізації систем зовнішнього освітлення присвячені праці С.В. Андреєва, С.С. Рубана, Ю.К. Шафраника, В.Є. Володіна, П.І. Хазановського та інш.

Однак деякі аспекти сучасних інноваційних підходів до підвищення енергозбереження у вуличному освітленні потребують більш детального висвітлення та дослідження.

Великі втрати електроенергії на зовнішнє освітлення міста пояснюються низькою ефективністю як джерела світла, так і електричних мереж. Це пояснюється тим, що більша частина світильників, за даними фахівців, не відповідають вимогам сучасних нормативів, це має негативні наслідки, оскільки при русі по автомобільній дорозі у нічний чи вечірній час, або в умовах поганої видимості здатність відрізняти об’єкти безпосередньо на дорозі і на прилеглій території залежить від параметрів вуличного освітлення. Це посилює загрозу виникнення випадків дорожньо-транспортних пригод, і що найгірше – травматизму громадян у вечірній та нічний час.

Тому, в даний час, однією з найважливіших стратегій розвитку технологічної інфраструктури міст є впровадження сучасних комп’ютеризованих систем управління та автоматизації виробничих процесів, що дозволяють здійснювати істотну економію енергоресурсів, і значно збільшують термін безаварійної експлуатації інженерних систем.

Метою статті є аналіз раціональності впровадження автоматизованого регулювання вуличним освітленням.

Економічні та енергетичні негаразди, з якими час від часу зіштовхується наша країна, дуже суттєво вплинули на технічний стан та умови функціонування систем зовнішнього освітлення переважної більшості міст, сіл та селищ України. За оцінками вітчизняних фахівців, загальний стан (з фізичної, моральної і енергоефективної точки зору) обладнання зовнішнього електричного освітлення в нашій країні є критичним [2].

В цих показниках технічний стан мереж зовнішнього освітлення міста Красноармійськ нічим не відрізняється від загального рівня в інших містах нашої країни і є також незадовільним з точки зору енергозбереження і вимагає корінного покращення. Управління зовнішнім освітленням міста здійснюється з пульта управління «Київ УТ-1» через виконавчі пункти та шафи І-710. В даний час на балансі дільниці «Міськсвітло» комунального підприємства «Управління міського господарства» знаходяться 114 шаф І -710, загальна кількість ліхтарів, задіяних у системі зовнішнього освітлення міста Красноармійськ, - 4620, довжина повітряних мереж становить 142 км, кабельних ліній - понад 50 км, приладів обліку електричної енергії - 74.

Рис.1. Негативні чинники в забезпеченні зовнішнім освітленням у м. Красноармійськ

- великі понаднормативні витрати електроенергії в мережі освітлення (19%);

- низький рівень освітлення міських вулиць, площ та скверів у вечірній та нічний час, пов’язаний з використанням малоефективних світильників та джерел світла (47%);

- відсутність автоматизованих моделей управління системою зовнішнього освітлення протягом доби і виходячи з потреби гнучкої системи автоматизованого дистанційного керування та контролю роботи зовнішнього освітлення (34%).

Таким чином, для забезпечення енергоефективої діяльності ділянки КП «Управління міського господарства» «Міськсвітло» доречним є розробка спеціальної програми з впровадження автономного управління зовнішнім освітленням. Метою такої програми є модернізація системи зовнішнього освітлення міста Красноармійськ на основі застосування принципів енергоефективності та енергозбереження з використанням сучасного електро- та світлотехнічного обладнання, що дозволить:

- значно зекономити матеріальні, енергетичні та фінансові ресурси територіальної громади;

- стабілізувати соціально-культурний розвиток міста;

- запровадити сучасну систему вуличного освітлення для отримання оптимальних результатів з енергозбереження та надійності;

- підвищити безпеку людського життя, знизити соціальну напругу, покращити морально-психологічний клімат у територіальній громаді;

- підвищити рівень довіри, поваги і взаємодопомоги між учасниками проекту – громадою, місцевою та державною владою та бізнесом, що дасть можливість реалізації в подальшому інших спільних проектів.

У такій програмі передбачається створення автоматизованої системи управління зовнішнім освітленням протягом доби та виходячи з потреби. В результаті виконання завдання повинен бути створений та реалізований механізм впровадження дистанційного керування об’єктами зовнішнього освітлення по радіоканалу з обробкою даних комп’ютерною технікою і керуванням з центрального диспетчерського пульту, який дозволить раціонально використовувати енергетичні ресурси з відповідним забезпеченням сталого рівня якості послуги; зменшити витрати, пов’язані з обслуговуванням мереж зовнішнього освітлення; мати можливість оперативно регулювати електроспоживанням; мінімізувати людський фактор; отримати стабільне, чітко окреслене функціонування системи зовнішнього освітлення; швидко виявляти та усувати дефекти, неполадки, аварії [1].

Очікується, що безпосереднім результатом реалізації програми буде:

- суттєве (як мінімум 20 % [3]) скорочення загального споживання електричної енергії мережею міського зовнішнього освітлення;

- скорочення витрат міського бюджету, які йдуть на сплату за використану електроенергію для міського освітлення;

- абсолютне покращення освітленості тих вулиць міста, на яких проведено модернізацію обладнання зовнішнього освітлення;

- підвищення безпеки руху міського транспорту та скорочення дорожньо-транспортного травматизму пішоходів, водіїв та пасажирів;

- зниження рівня нічної вуличної злочинності в місті;

- зменшення (на 15 % [3]) витрат на утримання, експлуатацію та ремонт обладнання зовнішнього освітлення.

На закінчення хотілося б сказати, що модернізація економіки неможлива без раціонального використання енергоресурсів, підвищення енергоефективності існуючого обладнання, технологічних процесів і виробництв, а також модернізації і заміни на нове, високоефективне обладнання, з низькими питомими показниками споживання всіх видів енергії. Впровадження такого інноваційного проекту як програма автономного управління системою зовнішнього освітлення на ділянці «Міськсвітло» комунального підприємства «Управління міського господарства» є економічно і соціально обґрунтованим і потребує негайної уваги з боку керівництва.
Література: