Дипломатичні відносини з Річчю Посполитою

Від того часу поновлюються дипломатичні відносини. Постійними (через посланців) стали контакти з польним (а згодом і коронним) гетьманом Я.Собеським. У березні 1668 р. король затвердив П.Дорошенка на посаді гетьмана. Було створено комісію для переговорів із ним, що мали на меті реалізацію змісту Підгаєцького трактату. Проте її засідання не скликалися, оскільки гетьман не поспішав виконувати умови договору. Після возз'єднання в червні 1668 р. козацької України він попередив урядові кола Польщі, що їм доведеться зважати на цей факт. Водночас Дорошенко висловлював невдоволення таємними дипломатичними зв'язками Варшави із Запорожжям .

В умовах жорстокої боротьби з опозицією, очолюваною П.Суховієм, уряд П.Дорошенка, щоб запобігти ускладненню відносин з Польщею, влітку 1669 р. пішов на розширення з нею дипломатичних відносин. У червні на елекційний сейм вирушило посольство із "суплікою", що містила перелік прохань і скарг Війська Запорозького. На першому місці стояли питання релігійного характеру. Висувалися прохання "заспокоїти" православну Церкву, захистити її від утисків з боку уніатського духівництва, повернути захоплені церкви й монастирі, а саму унію скасувати. Звертає на себе увагу клопотання про вилучення з Галицького договору пункту про заборону викладати в "руських академіях і школах" лютеранам і кальвіністам, оскільки вони (українці)"хочуть з усіма жити у злагоді", а також надання дозволу навчати в православних академіях грецькою та латинською мовами. Порушувалися питання про виведення польської залоги з Білої Церкви, проголошення амністії учасникам боротьби, запровадження "руської мови" для ведення документації в магістратах і канцеляріях Польщі та Литви. Висувалася вимога визнати складовими Правобережного гетьманства половину Подільського воєводства (по Меджибіж), Брацлавське й Києвське воєводства та Пінський, Мозирський і Річицький повіти Литовського князівства .

На початку жовтня на коронаційний сейм вирушило посольство І.Демиденка й І.Ковальського з інструкцією добиватися збереження всіх прав і свобод "віри Руської"; знищення унії; затвердження особливих привілеїв для Київської академії; підтвердження статей "правдивої Галицької комісії"; поновлення функцій "письма нашого руського" у канцеляріях Польщі та Литви, прийому документації посольств Війська Запорозького, написаних "нашим природженим діалектом", і написання відповідей цією ж мовою; визнання удільності Правобережного гетьманства в складі названих вище воєводств і повітів, яке має бути "відмежоване" від Польщі "пасом" (кордоном) . У листі від 29 жовтня до новообраного короля Міхаля Вишневецького П.Дорошенко відверто визнав, що пішов на прийняття турецької протекції тільки для того, щоб "зберегти цілісність занепадаючої країни..."

Хоча ці прохання й пропозиції були відхилені, переговори тривали. Весною 1670 р. вдалося домовитися про зустріч комісій в Острозі для обговорення умов майбутнього договору. Проходив жвавий обмін послами й посланцями для з'ясування різних деталей майбутніх переговорів, розроблялися інструкції посольствам. Українська сторона уповноважувала комісарів обстоювати ідею перетворення Речі Посполитої на триєдину федерацію Польщі, Литви й України. Повторювалися попередні вимоги визнання удільності Правобережного гетьманства (кордон мав проходити по р.Горині), знищення унії й підтвердження прав православної Церкви, збереження козацьких прав і вольностей, заборону польському та литовському військам вступати на територію гетьманства, відкриття двох академій, шкіл тощо .

Оскільки польська сторона відмовлялася дати заручників, переговори затяглися. Тоді Варшава вирішила укласти угоду із супротивником П.Дорошенка кошовим гетьманом М.Ханенком, котрий домагався визнання з боку уряду Речі Посполитої. Очолюване С.Богаченком запорозьке посольство, прибувши до Острога, надзвичайно швидко погодилося прийняти проект угоди, запропонований польськими комісарами. 2 вересня вона була підписана. її умови передбачали скасування Правобережного гетьманства, визнання стародавніх козацьких прав, амністію учасникам боротьби, підтвердження королем новообраного гетьмана, поновлення прав "грецької віри", які вона мала напередодні 1648 p., заборону козакам підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами . Слід зазначити, що укладення угоди викликало глибоке обурення городового козацтва. Скликана ним рада в лютому 1671 р. відхилила її й у зверненні до запорозьких козаків вишпетила їх за згоду на поновлення порядків, що існували до 1648 p.: "Як це вам не соромно було пристати до тих недосконалих вольностей, котрі перед війною гризли наші шиї, спонукали до цієї війни" . Гетьман також рішуче засудив дії польської еліти, спрямовані на розкол козацького стану, протиставлення Правобережного гетьманства й Запорожжя. Ще у червні 1670 р. він дорікав Я.Собеському за підбурювання "свавільників низових" грошима, привілеями й гетьманськими клейнодами проти городових козаків, бо за допомогою цього "не лише Україну, але й увесь народ вигубити прагнуть" .

Укладення Острозької угоди не вплинуло на характер дипломатичних відносин уряду Правобережного гетьманства з Польщею. На початку жовтня 1670 р. до Варшави виїхало нове посольство, що мало засвідчити згоду гетьмана й старшини визнати владу короля, але за умов прийняття польською стороною статей, що пропонувалися минулого року. Головними з-поміж них були визнання удільності гетьманства, ліквідація унії, збереження усіх прав "релігії руської", відкриття академій, шкіл та ін. Попри чергове відхилення пропозицій, правобережний уряд і далі підтримував контакти з окремими урядовцями та сановниками, зокрема Я.Собеським, якого Варшава уповноважила провадити "українські справи".

Упродовж першої половини 1671 р. П.Дорошенко стабілізував внутрішньополітичне становище гетьманства. Він добився дружніх відносин з Лівобережним гетьманством, порозумівся з І.Сірком та спробував установити дипломатичні зв'язки з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом. За визнанням львівського єпископа Й.Шумлянського, котрий у кінці лютого 1671 р. побував у Чигирині, "ці люди - не хлопи, а самостійний народ. Зникли уже там грубіянство, тиранство, пияцтво й інші варварства. Наради з Тукальським проводить у ночі або вранці. Достатки, пишність помітні - все це не як у козацького гетьмана, а як у найбільшого польського пана" . Водночас спостерігалося погіршення дипломатичних взаємин з Польщею (було здійснено кілька нападів на послів), верхівка якої не бажала змиритися з планами правобережного уряду "вчинити руський народ удільним і незалежним краєм" і дозволити "відокремлення України від корони Польської" . В серпні 1671 р. польська армія вдерлася на Брацлавщину. У розпалі воєнних дій П.Дорошенко намагався схилити Я.Собеського до їх припинення й відведення військ, застерігаючи, що ця акція може втягнути Річ Посполиту у війну з Портою. Але його пропозиції були відхилені. 27 жовтня гетьманом став М.Ханенко, що означало розрив відносин з П.Дорошенком. Щоправда, Я.Собеський уважав цю переорієнтацію короля помилкою й пропонував, враховуючи загрозу війни з Туреччиною, порозумітися з П.Дорошенком і дозволити "все те, що він просить" . Але до його думки також не прислухалися.

У зв'язку з початком у серпні 1672 р. польсько-турецької війни дипломатичні контакти між обома сторонами згортаються. Вони поновлюються (вочевидь, з ініціативи польської сторони) лише взимку 1673 р. Гетьман недвозначно заявив, що визнає владу короля лише в тому випадку, якщо Річ Посполита погодиться на умови Гадяцького договору. Я.Собеський радив уряду вступити з П.Дорошенком у переговори й визнати за ним Україну, лише щоб відірвати гетьмана від Порти. Не виключено, що в Чигирин приїжджав Й.Шумлянський, котрий запропонував П.Дорошенку укласти з Польщею угоду на умовах Підгаєцького трактату. Але П.Дорошенко вперто наполягав на прийнятті статей Гадяцького договору. Тому переговори успіху не мали. Восени 1673 р. частішає обмін посланцями й листами з Я.Собеським. Вони підтвердили твердість позицій гетьмана . Я.Собеський, що став королем, захопив восени 1674 р. Брацлавщину. Наприкінці року до гетьмана прибуло посольство Й.Шумлянського, схиляючи П.Дорошенка до підданства. Підчас переговорів узимку 1675 р. гетьман знову, як і в попередні часи, давав згоду на цей крок, але за умов визнання Польщею удільності Української держави й урахування інтересів "всього народу руського" (включно з правами й вольностями Війська Запорозького, скасуванням унії, Гарантуванням прав православної Церкви, відновленням уживання української мови в канцеляріях Речі Посполитої та ін.). Оскільки король відхилив головні з них, весною переговори припинилися , що поклало край і дипломатичним контактам.

Відмова уряду Речі Посполитої визнати за Правобережним гетьманством статус держави стала головною перешкодою на шляху успішного завершення українсько-польських переговорів.

Не полишав правобережний гетьман надій порозумітись і з І.Брюховецьким, котрий дедалі більше розчаровувався в політиці щодо України Олексія Михайловича. Є підстави для припущення, що восени 1667 р. після таємних переговорів вони розробили спільний план дій, який передбачав звільнення Лівобережжя з-під російської влади й перехід під протекцію Порти. Посланці лівобережного гетьмана взяли участь у проведеній П.Дорошенком наприкінці січня-на початку лютого 1668 р. старшинській раді, що ухвалила домогтися возз'єднання козацької України й, прийнявши протекцію султана, "жити окремо" від Польщі та Московії .

Як уже відзначалося, в червні 1668 р. відбулося возз'єднання Української держави, гетьманом якої став П.Дорошенко. Однак восени російські війська перейшли в наступ і проросійськи налаштовані старшини й представники _ухівництва поспішили засвідчити готовність визнати владу царя. У березні 1669 р. гетьманом Лівобережного гетьманства було обрано Д.Многогрішного, котрий уклав з Росією "Глухівські статті", що передбачали збереження за Лівобережжям автономних прав. П.Дорошенко розпочинає переговори з ним, переконуючи в необхідності зберігати єдність України, пропонував надіслати повноважних посланців, щоб думати "про цілісність країни і людей" . Відпустивши на волю російських воєвод (потрапили до полону під час повстання 1668 p.), він повідомив їм (у надії, що ті розкажуть про це в Москві) про готовність "служити цареві", якщо той прийме "під свою руку., жителів обох боків Дніпра" й на теренах України не буде воєвод і тобто, інакше "ми самі собою будемо" .

Стабілізація ситуації на Правобережжі дозволила гетьману з кінця 1670 р. пожвавити відносини з Д.Многогрішним. Особисто, а також через своїх уповноважених він закликав лівобережного гетьмана й старшин жити "у дружбі і в єдності", не допускати роз'єднаності України, запобігати спалахам міжусобної боротьби, тому що тільки вороги того хочуть, щоб "одні других різали" . Ймовірно, весною 1671 р. обидва гетьмани нарешті порозумілися в головному - захищати "суспільне добро і цілісність". За даними російського купця Бородкіна, "дружба у гетьмана Дем'яна Гнатовича з Дорошенком вчинилася велика і листуються між собою часто" . На жаль, процес зближення між старшинами обох частин козацької України перервався в березні 1672 p., коли Д.Многогрішний був зміщений з посади, а гетьманом (у червні) був обраний І.Самойлович.

Після укладення Бучацького договору помітно зріс інтерес Росії до Правобережного гетьманства, визнаного Польщею незалежним. Уже на початку 1673 р. московський уряд доручив І.Самойловичу розпочати переговори з П.Дорошенком щодо умов прийняття царської протекції. Однак лівобережний гетьман, побоюючись втратити булаву, не тільки всіляко обмовляв П.Дорошенка перед царським урядом і воєводами, а й спромігся зірвати переговорний процес . Поновився він лише в липні 1673 р. Під час зустрічі з С.Полховським гетьман запевнив його в готовності розпочати переговори, але тільки в тому разі, коли вони вестимуться таємно. Водночас він застерігав, що відмовиться від протекції Порти лише тоді, коли буде укладений договір з Росією й Правобережне гетьманство отримає від неї військову допомогу. Для підписання угоди він висував такі вимоги: по обох берегах Дніпра має перебувати один гетьман, і він готовий скласти свої повноваження, якщо знайдеться краща за нього кандидатура, котра б спромоглася "себе з Україною" не занапастити; мусять бути збережені всі козацькі права й вольності; цар має присягнути на статтях укладеного договору. У відповідь Москва повідомила, що готова прийняти Правобережне гетьманство на тих умовах, які має Лівобережне гетьманство, але відхилила вимоги про об'єднання обох гетьманств (на кожному боці Дніпра мав залишатися свій гетьман) і складення присяги Олексієм Михайловичем .

На тому дипломатичні відносини не припинилися. Під час подальших переговорів П.Дорошенко доповнив свою програму умов прийняття російської протекції. Так, він почав домагатися виведення з Києва російської залоги, точно встановленої лінії кордону возз'єднаної козацької України з Польщею, направлення в Україну для боротьби з турками сильного війська, створення 40-тисяч-ної найманої армії з козаків, єдності козацької України, що мала перебувати під владою одного гетьмана, котрий був би "наче господарем під протекцією царської величності", а також усунення від влади І.Самойловича, оскільки той не належав до спадкоємних козаків. Ці вимоги російський уряд відхилив, а в грудні 1673 р. наказав військам готуватися до походу на Правобережжя .

Внаслідок успішних дій російсько-українських полків під їхній контроль потрапило майже все Правобережжя. Зібрана в кінці березня 1674 р. в Переяславі козацька рада обрала гетьманом возз'єднаної козацької України І.Самойловича. Відтепер змінюється смислова спрямованість змісту дипломатичних відносин Росії з П.Дорошенком. Ішлося вже не про прийняття Правобережним гетьманством царської протекції, а про умови його капітуляції . У листуванні з І.Самойловичем Дорошенко благав припинити напади на Правобережжя й не руйнувати краю. У жовтні 1675 р. перед представниками Запорожжя він зрікся турецької протекції й присягнув на вірність царю. В грудні направив до Москви два посольства, засвідчуючи своє "підданство", передав санджаки та воднораз клопотався про можливість свого залишення на посаді правобережного гетьмана й збереження козацьких свобод, а також прохав домагатися від Польщі визнання кордону з Правобережним гетьманством. Російський уряд вітав його розрив з Портою, але відмовив у збереженні гетьманської влади, оскільки вона належала І.Самойловичу . Подальші переговори П.Дорошенка з Москвою не змінили її позиції, тож у вересні 1676 р. він змушений був капітулювати.

Дипломатичні зусилля уряду П.Дорошенка, спрямовані на порозуміння з Лівобережним гетьманством і досягнення визнання Росією возз'єднаної України удільною державою зазнали невдачі.

У свою чергу, Росія, незважаючи на існування андрусівських і московських домовленостей з Польщею, у 1675 р. підписує мирний договір з Австрією, положення якого були спрямовані проти посилення королівських повноважень та збереження традиційних шляхетських вольностей у Речі Посполитій. Відень також обіцяв вступити до ініційованої росіянами антитурецької ліги після завершення війни з Францією. Одночасно московський уряд остерігався того, що у випадку переможного завершення спільної з поляками боротьби проти турок Польща відразу розпочне наступ проти Росії . Саме тому остання розпочинає вишуковувати можливість укладення сепаратного миру з Османською імперією. Однак у цьому її випереджає польський король, який 17 жовтня 1676 р. підписує перемиря з Мегмедом ІV.

У червні 1683 р. московський цар надіслав Самойловичу записи переговорів з австрійськими послами Я.Жировським і С.Блюмберком, які, протегуючи Речі Посполитій домовлялися з російським урядом про укладення “вічного миру”⁴⁶⁹. Проаналізувавши попереднє бачення московської й віденської дипломатії, наприкінці року гетьман відмовився від пропозиції царського уряду прислати українських представників на засідання московсько-польської комісії в Андрусові та Каджині⁴⁷⁰. “За милість монаршу премилостиву вам, великим государям, уклінно дякуємо. Але ж, одне для малого часу також і для труднощів наших, тих осіб послати не встигли”⁴⁷¹, – дипломатично відписував Самойлович до Москви 27 грудня 1683 р. Вважаємо, що це було своєрідним протестом лівобережного правителя проти укладення сепаратного договору між Річчю Посполитою та Московською державою. Крім того, з досвіду попередніх переговорів в Україні було добре відомо, чим закінчуються такі "запрошення" – польська сторона відмовлялася з “хлопами” разом засідати. Однак свої пропозиції щодо вирішення долі Правобережної України Самойлович передає царським послам: 1) Київ обовязково повинен залишатися під гетьманським регіментом, 2) кордон поблизу Києва потрібно відсунути західніше, 3) територію Засожжя необхідно передати Українському гетьманатові, 4) наступні переговори можуть відбутися лише за умови рівноправної участі в них українських представників; 4) про “комісійні зїзди” треба повідомляти завчасно⁴⁷². Власне російсько-польські переговори 1683 р. і були зірвані з огляду на позицію Самойловича відносно “сожського” питання, адже царські та королівські дипломати так і не змогли дійти згоди щодо цієї проблеми⁴⁷³.

Російський дослідник І.Греков відзначав, що в другій половині 1684 р. гетьман І.Самойлович переконував князя В.Голіцина й княгиню Софію, що вступати в союз з Річчю Посполитою не можна, а якщо і вступати, то лише на основі “вічного миру”, який би передбачав відхід від Польщі Правобережжя й Запорожжя⁴⁷⁴. Гетьманський уряд попереджав свого сюзерена щодо можливості укладення сепаратного миру Австрії й Польщі з Туреччиною, що оберне “всю вагу війни на російське царство”. Також І.Самойлович повідомляв Москву про серйозну небезпеку з боку Франції, яка могла завадити планам розгортання в майбутньому війни проти Туреччини. В листопаді, під час розмови з дяком Є.Українцевим, гетьман нагадав росіянинові про ставлення поляків до чергової владної “смути” в Москві навесні-влітку 1682 р., коли польський король “цьому радів..., султана і хана умовляв на війну проти государів...”⁴⁷⁵. А тому це, на його думку, могло повторитися і в майбутньому. Окрім того Самойлович говорив про неможливість довіряти полякам через їхню постійну зрадливість, надавав інформацію щодо малочисельності військ європейських союзників Речі Посполитої, згадував про труднощі оборони Чигирина від турок та відзначав неможливість швидкого завоювання Криму, загострював увагу на проблемі віросповідання православних у Польщі тощо⁴⁷⁶. “На цесарі і королі польському яку присягу взяти, що вони великих государів у цій війні не видадуть і особливого миру не укладуть”⁴⁷⁷,– говорив гетьман російському представникові й пропонував вислати посольство до Франції, щоб узяти з короля Людовіка XIV “певну відомість” щодо його ставлення до Австрії й Польші. Під таким тиском гетьманського уряду московський цар у зверненні до польського короля від 9 червня 1684 р. як аргумент висунув тезу про те, що ще Б.Хмельницькому були віддані не тільки міста й містечка поблизу Києва, але і вся територія по Случ і Горинь⁴⁷⁸. Разом з тим, про участь українських послів у переговорах у Батурин було повідомлено – “...що робиться на комісії, дамо знати”⁴⁷⁹.

Та, незважаючи на офіційне схвалення московським урядом намагань гетьмана повернути втрачені території під свою владу, проблема Правобережної України не вирішувалась належним чином. Саме тому І.Самойлович потай від царів змушений був підтримувати зовнішні відносини з Кримським ханатом і навіть своїм давнім ворогом – Річчю Посполитою. 8 квітня 1684 р. лівобережний гетьман наказував полковнику І.Новицькому: "...хочемо, щоб про виправу цих посланих (до кримського хана - Т.Ч.) мало хто відав"⁴⁸⁰. Негативно на Лівобережній Україні сприйняли звістку про виїзд до Москви великого посольства К.Гжимультовського для підписання "вічного миру". Українська політична еліта розуміла, що такий мир міг бути досягнений лише за рахунок поділу її держави. Одержавши звістку про польське посольство, Самойлович звернувся до царя зі спеціальним меморіалом, в якому пропонував московському уряду вимагати від короля не тільки подніпровські землі, але й Поділля, Волинь, Підляшшя, Червону Русь та Засожжя⁴⁸¹. На початку березня 1684 р., з огляду на те, що коронна армія на чолі з С.Яблоновським вирушила до молдавського кордону, гетьманич Семен Самойлович на чолі стародубського полку зайняв частину Засожжя включно з гомельською, чечерською, пропойською та кричевською волостями⁴⁸². Це був своєрідний демарш Українського гетьманату, застосований всупереч зовнішньополітичній позиції Москви, яка не хотіла розгортати жодного територіального військового конфлікту з Варшавою⁴⁸³.

На початку 1685 р. до московської столиці з Батурина відправляється український посол Л.Кочубей. Він мав прохати царя, щоб той добивався від поляків повернення території на лівому березі р.Сож, а також обговорити питання відносно майбутнього об’єднання лівобережної частини Українського гетьманату з Правобережжям та усією Західною Україною “...яких славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Острог, Заславль, Корець...”⁴⁸⁴.

Незабаром у листах до стольника С.Алмазова, окольничого Л.Неплюєва та думного дяка Є.Українцева лівобережний гетьман висловив протест проти укладення московсько-польського договору. У січні 1686 р. він вислав до Москви своїх представників Г.Самойловича та І.Мазепу з настійливим проханням до царського уряду відкласти справу про підпорядкування Правобережної України польському монарху. Поштовхом до цієї поїздки стала отримана в гетьманській канцелярії звістка щодо можливого виїзду польських комісарів з Варшави до Москви. “Проти того учинення союзу винародилося у нас поняття і роздуми...”⁴⁸⁵ – говорилося в інструкції українським послам. Однак, якби все ж таки “вічний мир” передбачалося укласти, то, на вимогу української сторони, справу “тогобічного Дніпра” потрібно було відкласти і не розглядати її на переговорах. У випадку ж її розгляду посли мали вимагати розширення кордонів на захід і південь від Києва та клопотатися про забезпечення прав православних на території Речі Посполитої. Українські науковці зазначали, що пропонуючи такий варіант укладення “вічного миру”, І.Самойлович свідомо розраховував на затягування часу⁴⁸⁶, а польський історик Я.Перденія зробив висновок, що вимоги українського гетьмана були найважливішими під час переговорів у Москві⁴⁸⁷.

Разом з тим, гетьманський уряд випрацював більш грунтовний проект, згідно з яким цар, як протектор Лівобережної України не повинен був укладати мирний договір з польським королем. Цей важливий не лише в історії українсько-російських, але й міжнародних відносин того часу документ був віднайдений В.Станіславським у російському архіві та опублікований ним у вітчизняному науковому виданні⁴⁸⁸. Документ, що отримав назву “Статті Івана Самойловича” з’явився 27 січня 1686 р. у результаті наказу московського уряду та переговорів І.Самойловича з представником царя севським воєводою Л.Неплюєвим. У “статтях” гетьманського уряду відзначалося, що українське керівництво ще задовго до тогорічного польського посольства К.Гримультовського виступало проти укладення договору між Москвою і Варшавою: “...в недавне прошлых летех колико кратно, по указу их царского величества, присланным ко мне, о полских желаниях людем говорил я, і статьями им великим государем доносил, что без вечного миру, і без договору, о какой особой прибыли, их царского пресветлого величества стороне, с стороною польскою против бусурман в союз всупати не прилично…»⁴⁸⁹. Окрім того викладалися багато причин неможливості, на думку лівобережного гетьмана, ухвалення чергового російсько-польського миру: 1) він би порушував попередні мирні домовленості царя з султаном (очевидно йшлося про Бахчисарайский договір 1681 р.); 2) поляки дотримуються іншою віри, з огляду на що не будуть дотримуватися мирних постанов; 3) у Речі Посполитій завжди порушувалися права православних, а, отже, вони не будуть дотримуватися і після “вічного миру”; 4) може розпочатися війна з Османською імперією; 5) важко було б організувати пропонований поляками похід на Крим; 6) якщо польському королю відійде Правобережна Україна і Запорожжя, то Польща заявить усім про слабкість московського царя; 7) Правобережна Україна раніше була відвойована у поляків Військом Запорозьким, яке добровільно піддалося царю; 8) гроші, які б мала виплатити Москва Речі Посполитій як компенсацію за володіння Лівобережною Україною за умови не укладення миру стали б у великій пригоді цареві; 9) Польща не надала допомоги цареві під час оборони українсько-російськими військами Чигирина; 10) можливо, що польська сторона готується до укладення сепаратного миру з турками і татарами, а їхня готовність підписати “вічний мир” з росіянами є лише відволікаючим маневром; 11) у разі зриву підписання договору, українські війська разом з царською армією зможуть протистояти польським походам на Україну; 12) цар не повинен втягуватися у довголітню і виснажливу війну європейських країн з турками; 13) протягом минулих війн на стороні Польщі воювало багато українських та донських козаків, багато з яких загинуло; 13) Річ Посполита не знала великих нападів турків на свою територію; 14) поляки разом з австрійцями ведуть лише оборонну війну проти султана, а царю пропонують організувати обтяжливий похід на Крим

Разом з тим, гетьман І.Самойлович наводив переконливі аргументи щодо переваг укладення “вічного миру” саме з Османською імперією: 1) турецький султан, незважаючи на війни проти нього, залишається сильним у військовому плані; 2) французький король, який є союзником австрійського цісаря та польського короля, а також венеціанського дожі не виступає разом з ними проти Османської імперії; 3) незважаючи на існування християнської “Священної ліги” європейських держав (куди входить і Польща), вони не є єдиними і не бажають успіху Австрійській імперії у боротьбі з турками; 4) Річ Посполита ослабла і вже не в змозі вести велику війну з турками.

У разі наполягання польської сторони відносно термінового укладення миру український правитель пропонував цареві все ж таки на деякий час затриматися з його підписанням і подивитися як буде діяти польський король та австрійський цісар: чи будуть вони настоювати на продовженні війни з турками з огляду на позицію Франції ? Нещиру позицію Речі Посполитої відносно Московської держави, окрім вищевикладених “статей” Самойловича мали б підтвердити і свідчення купця-грека Юрія Раджея та запорожця Андрія Калістрата, які гетьман надіслав до Москви. Перший з них, перебуваючи у Вільно чув від місцевого купця (теж грецького походження), що “учинив мир вечный і познав помощь от царства Російского, тщатся і радеют, с турком войну совершити вскоре. По сем тот с царством Російским учиненный разрушити, і доходити войною всего того что в сих договорех поступятца і боле промыслами доступати восхощут»⁴⁹⁰. Другий певний час перебував у турецькому полоні, звідки був визволений венеціанцями, після чого потрапив до палацу короля Яна ІІІ Собеського у Жовкві. Там він особисто почув, що “король итолиянским языком говорил резиденту такие слова, надеюсь на Бога, что Москву введу в войну турскую, для того великие послы к Москве посланы, і как турской возярится на Москву вместе і я радети буду, с турком покой учинит, і обращу войну на царство Московское, которым образом удобно возмогу отобрать Заднеприе (Лівобережну Україну – Т.Ч.)...”⁴⁹¹. Але, як засвідчили наступні події, царський уряд не прислухався до цих пересторог, а також не прийняв до відома позицію І.Самойловича.

Одночасно з українсько-російськими консультаціями польський король хотів через митрополита Четвертинського вплинути на І.Самойловича, щоб той “не заважав” порозумінню між Польщею й Росією⁴⁹². Однак гетьман не тільки не прислухався до побажань Яна ІІІ Собеського, але й ще більше радикалізував свої вимоги. Результатом активного втручання гетьманської влади в переговорний процес став запис у сьомій статті "Вічного миру" про відкладення на невизначений термін питання щодо належності правобережних земель "від містечка Стайок, униз до Дніпра по річку Тясму, а саме: Ржищів, Трахтемирів, Канів, Мошни, Сокольне, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронков, Крилов і Чигирин"^{493, а також пункту щодо захисту польським королем православної віри на землях Корони Польської та Великого князівства Литовського.}

Московські посли Б.Шереметєв, І.Чаадаєв, П.Волков та І.Волков, які вирушили до Яна ІІІ Собеського для ратифікації тексту договору, мали провести додаткові переговори з проблеми належності правобережного Подніпровя . "І нині бив чолом нам В.Г. (великому государеві – Т.Ч.) гетьман І.Самойлович, щоб ми зволили про домагання тих пустих земель наш Ц.В. (царській величності – Т.Ч.) указ до вас послати..."⁴⁹⁴, – говорилося в інструкції царському посольству на чолі з Б.Шереметьєвим, яке вирушило до Польщі в липні 1686 р. Воно одержало письмову інструкцію від царя, де відзначалося, що, за настійливими домаганнями гетьмана І.Самойловича, потрібно всілякими засобами добиватися повернення "пустих земель". Окрім того російські посли мали вимагати від уряду Речі Посполитої, щоб “козаки Війська Запорозького, котрі нині в Польщі на службі його королівської величності затримані, а уродженці вони цього боку Дніпра (Лівобережжя – Т.Ч.) і дружини і діти їх і нині живуть у помешканнях своїх в наших царської величності малоросійських містах, і ті були б звільнені, і дана їм свобода, по договорам”⁴⁹⁵. У кінці серпня московські царі звернулися до своїх посланців у Польщі з тим, щоб вони, згідно з вимогами І.Самойловича, звернулися до короля відносно заборони титулуватися А.Могилі “гетьманом Війська Запорозького”, а також вимагали більше не приймати втікачів із земель “царської величності”⁴⁹⁶. 22 грудня польський король, перебуваючи у Львові, ратифікував польсько-російський договір, але справа долі подніпровських земель була відкладена.

Зі свого боку, український гетьман також звертався до короля Речі Посполитої з проханням повернути Правобережну Україну. У листах до Яна ІІІ Собеського він стверджував, що Правобережжя дісталося московському царю від султана і було здобуте його сином Семеном у “турецького” гетьмана Ю.Хмельницького, внаслідок чого з'єдналося з рештою території України⁴⁹⁷. В іншому документі під назвою "Пункти від Самойловича гетьмана" лівобережний правитель переконував польського короля: "А як на тій чигиринській (стороні - Т.Ч.) Дніпра... землі від віку власність Війська Запорозького... всі і дальші края за перших гетьманів належали до Булави Війська Запорозького, які одвіку були в міць нашу, однак з сьогоднішнього мирного трактату, як дозволили нам пани господарі наші, їх в сторону Й.К.М. (його королівської милості – Т.Ч.) уступивши, так ми без спору і учинили. Але ж вони нам прилеглі і належать"⁴⁹⁸. Тому Самойлович вимагав у короля, щоб "перелічені власні землі наші при нас були залишені, які хоч в пустці, а нехай будуть наші". Він аргументував це тим, що “та праця наша (війна з турками і татарами – Т.Ч.) не за однією Їх Ц.П.В. (царською пресвітлою величністю – Т.Ч.) Російською монархією..., але й для захисту країв Корони польської”⁴⁹⁹. У цих словах гетьмана проглядається давня традиція “служіння” відразу обом монархам. У листі до коменданта Білої Церкви С.Раппе гетьман писав про те, що правобережні землі України, включаючи Білу Церкву, здавна належали українському народу й Війську Запорозькому (“ми тоді гетьман з Військом Запорозьким і з усім народом нашим Малоросійським засвідчуємо, що не тільки тих міст на слободи названих здавна Війську Запорозькому приналежних не маємо в сторону Королівства Польського відпускати, але й усіх тих земель, якими ми, почавши від Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького, володіли в якій лінії і Біла Церква...”), і запитував: "то для чого б грунта і землі того боку Дніпра віддавати мали?"⁵⁰⁰.

Оскільки всі ці протести української сторони ігнорувалися польською владою, І.Самойлович розпочинає проводити військові операції, метою яких було зайняття всієї території Правобережної України. "Рубіж собі далі по Случ шукає і займає"⁵⁰¹, - повідомляли сучасники. Коронний канцлер М.Огінський писав до Москви, що "ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя, займаючи королівські володіння, йменуючи себе удільним князем"⁵⁰². Ян ІІІ Собеський скаржився царю, що лівобережний гетьман, перебуваючи під його зверхністю, не дотримується польсько-російських домовленостей і "якусь собі удільність як другий Хмельницький...вживає"⁵⁰³. При цьому король посилався на особисті звернення Самойловича до Варшави. Крім того, польські урядовці звинувачували українського гетьмана в зустрічах із кримським ханом, метою яких повинно було стати укладення військового союзу проти Речі Посполитої й Московської держави. Заходи І.Самойловича, спрямовані на повернення правобережних територій так перелякали поляків, що змусили скликати навіть спеціальну сенатську комісію з цього питання. Там, зокрема, відзначалося, що гетьман "бажає забрати собі всю Україну", "не тільки не йде воювати татар, але є новини, що з Кримом підписував трактати"⁵⁰⁴.

Цілеспрямована правобережна політика І.Самойловича, що розходилася з прагненням Москви зберегти мирні відносини з Польщею, стала, безперечно, однією з причин його зміщення з посади гетьмана Лівобережної України. Частина козацької старшини, використовуючи українсько-російські суперечності в справі повернення Правобережної України, зробила все можливе для того, щоб скомпрометувати Самойловича перед московською владою. Інкримінуючи йому зраду, в чолобитній до царя від 7 липня 1687 р. старшина відзначала, що Іван Самойлович "про землі тієї сторони Дніпра говорив жорстоко: не так буде, як Москва з Поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним ми так, як нам потрібно"⁵⁰⁵. Однак несприятлива міжнародна ситуація завадила возз’єднатися двом частинам Українського гетьманату в єдину державу – Лівобережжя залишалося під протекцією московського царя, а Правобережжя перебувало під владою турецького султана і польського короля.

Майже вся християнська Європа святкувала підписання "Вічного миру". У Польщі навiть була викарбувана медаль з приводу цієї події . На одному боці був зображений бюст короля Яна ІІІ Собеського, на другому - фігури польського й московського воїнів. Тримаючи один одного за руки, вони наступали на встромлений у землю півмісяць, що символізувало покорену майбутньому Османську імперію. Разом з тим, зображення землі, на яку з одного боку наступав поляк, а з іншого - росіянин, може асоціюватися з другим наслідком укладеного миру, що полягав у мiжнародно-полiтичному розподілі Української держави.