РОЗДІЛ Х. ДИПЛОМАТІЯ П.ДОРОШЕНКА У БОРОТЬБІ ЗА ВОЗЗ'ЄДНАННЯ КОЗАЦЬКОЇ УКРАЇНИ (1667-1676)

Незадовго після Уасварського миру між Османами і Габсбургами, 10 травня 1666 року, у селищі Андрусово поблизу Смоленська розпочалися довготривалі польсько-російські переговори, які могли покласти край багатолітній війні між обома державами. Через декілька місяців, 18 липня, польські дипломати нарешті одержали лист-інструкцію від короля, де говорилося, що Правобережну Україну з Києвом і Каневом ні в якому разі не уступати, а щодо Лівобережжя, то слід було вимагати "по Ніжин, або принаймні по Переяслав наше залишилось" . Поляки також пропонували, "щоб кожний своїх і під собою людей козацьких затримати може" . Зі свого боку, цар теж погоджувався на відхід під сферу впливу Польщі Правобережжя, за винятком Києва з околицями. Враховуючи це, в кінці листопада московська делегація запропонувала дане компромісне рішення супротивній стороні.

Зважаючи на погіршення ситуації в Україні та поступове витіснення з Правобережжя гетьманом П. Дорошенком польських військ, 30 грудня на засіданні ради польського сенату вирішили прийняти московські вимоги щодо закріплення за нею Лівобережжя й підписання 10-, 12- або 16-ти річного мирного договору . Через місяць, 30 січня 1667 р., такий договір був підписаний . Він увійшов до світової історіографії під назвою Андрусівського - від назви селища, де його уклали .

Андрусівське перемир'я стало угодою про мiжнародний розподіл права зверхності над Українським гетьманатом між Річчю Посполитою та Московською державою та припиняло війну польсько-російську війну 1654 - 1667 рр. Його статті встановлювали розподіл сфер впливу польського й московського монархів щодо козацької України. Лівобережжя відходило до Росії, а Правобережжя - до Речі Посполитої. Влада царя стала поширюватися на Смоленськ, Дорогобуж, Білу, Невель, Красний Веліж, а також Сіверщину. Київ мав відійти до Польщі в 1669 р., а Запорожжя потрапляло в спільне володіння обох держав. Царський уряд зобов'язувався виплатити Польщі компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні в один мільйон польських злотих (бл. 200 000 рублів). Укладення російсько-польського перемир'я викликало зростання в українському суспільстві політичного впливу козацької старшини, що опиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства . Андрусівські домовленості, спрямовані проти військової могутності Туреччини, відображали вимушений компроміс сторін і засвідчували наявність певної геополітичної рівноваги в Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Уряд Османської імперії негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. У липні 1667 р. султан Мегмед ІV направив листа до польського короля Яна ІІ Казимира в якому йшлося про таке: якщо Річ Посполита хоче збереження миру, то вона повинна відмовитися від українських підданих султана . А у червні, під час перебування в Адріанополі польського посла Висоцького, турецькі урядовці заявили, що мир між Туреччиною й Польщею можна зберегти лише в тому випадку, коли король остаточно зречеться України . Великий візир Агмед-паша Кьопрюлю в листі до польського підканцлера Ольшевського писав, що українські козаки "як вільний народ" прийняли підданство короля Речі Посполитої за умови, що він буде поважати їхні права, але король їх порушив, і тому українці попросили захисту в султана .

Політичні структури гетьманату (як право-, так і лівобережні) негативно сприйняли підписання Андрусівського перемир я. Дуже влучно з цього приводу висловився один з церковних діячів того часу, закликаючи козацьку старшину не зважати на польсько-московську угоду: "...яка сторона або частина України кому коли було б тепер і потім голдовала яким монархам, щоб поміж собою пильно мала згоду і одна одній поради давала, врахувавши, що коли б яку сторону, уховай Боже, неприятелі зламали, тоді б вже жодна сторона не витримала і мусила б Україна згинути через незгоду, чого не дай Боже" (виділ. - Авт.) . У зв'язку з тим, що українці продовжували здійснювати самостійну зовнішню політику, більшість із статей Андрусівського перемир'я не виконувалися, а тому в жовтні-грудні 1667 р. переговори між Польщею й Росією продовжилися у Москві. Поштовхом до них була небезпека турецької агресії в Україні. В тексті Московського договору говорилося "про уняття свавільних людей там в Україні будучих, в загальнім утриманні обом великим государям в послушанні" . Під час розмов з польськими дипломатами А.Ордин-Нащокін добився від них згоди проводити переговори з урядом П. Дорошенка . Однак ні Андрусівський, ні Московський договори між Варшавою та Москвою так і не були впроваджені в практику міжнародних відносин, що якнайкраще засвідчували наступні події. Невдовзі між Річчю Посполитою і Османською імперією розпочалася війна (10 січня 1671 р. король Михайло Корибут одержав офіційне повідомлення про початок війни від султан Мегмеда ІV), але московський цар, порушуючи попередні домовленості, так і не прийшов на допомогу польському королеві.

Через два роки (1669), на других польсько-російських переговорах в Андрусові, Ордин-Нащокін вимагав прислати українських дипломатів на посольський з'їзд, щоб спільними зусиллями добитися переходу Правобережної України під "високу руку" царя. Слід зазначити, що питання про правобережні землі України піднімалося на всіх з'їздах московських і польських дипломатів (включно аж до 1714 р.). Статті Андрусівського перемир'я неодноразово підтверджувались - 7 березня 1670, 30 березня 1672, 10 січня 1975, 17 серпня 1678 рр. , але фактично не виконувалися. Так, зокрема, у тексті договору, який ратифікувався 1670 р. в Каджині, відзначалося, що московський цар "жодну над козаками українськими, з тієї сторони Дніпра від Переяслава, проживаючими, помсту чинити не буде за те, що деякі в сторону Й[ого] К[оролівської] М[илості] і Р[ечі] П[осполитої] вдавалися..." . А перед тим, під час останнього засідання каджинської комісії, польські дипломати, відчуваючи негативну реакцію Українського гетьманату на підтвердження домовленостей 1667 р., говорили: "Якось переживаємо, що зараз козаки побачать, що прийти до згоди на комісії маємо, коли почують, що мир і спокій з Москвою затверджені" .

Переговори щодо польсько-російського союзу було продовжено в 1671 р. Дипломати Речі Посполитої вимагали не посилати царські війська в Україну, а обмежитися лише військовими демонстраціями поблизу кордону. Керівник російського представництва А. Матвєєв наполягав на тому, щоб на переговорах були присутні представники Гетьманату . На що поляки відповідали, що московський цар хоче ніщо інше, як ворогуючих з королем правобережних козаків "прийняти під свою царської величності високу руку" . Після чого Матвєєв висловив таку думку: "Не питаючи їх, якого великого государя вони, козаки прийняли милість і благодіяння, від бусурман відійдуть, і у того великого государя бути в підданстві захочуть, і принудити їх до іншого великого государя в послушання неможливо" .

Отже, російська сторона не відкидала можливості переходу правобережної частини гетьманату під її протекцію. У той же час великий коронний гетьман Я.Собеський так оцінював міжнародну ситуацію та становище Українського гетьманату: "...бо хто ж божевільний буде починати з Україною війну, коли турецький цісар, котрий узяв її в свою оборону, досі ще не з ясував своїх планів? Адже ж перед ним дрижить увесь світ, і хоч венеціяни і інші пишуть, що та війна напевне обернеться проти нас, але по-старому і вони, і Сицілія, і Мальта чинять всілякі приготування до тієї війни" . 30 березня 1672 р. Річ Посполита укладає новий договір з Московською державою, який підтверджував Андрусівське перемир я, а також зобов язував царя не допускати надання Лівобережною Україною військової допомоги П. Дорошенку та польському королю для війни проти султана й гетьмана підлеглих калмиків й донських козаків .

Укладення Андрусівського перемир'я 1667 р. не змусило турків відмовитися від непереборного прагнення оволодіння українськими землями, а навпаки - підштовхнуло Османів до більш рішучих дій . Перед поляками Висока Порта поставила необхідність вибору: або відмовитися від Правобережної України, або ж розпочнеться війна. Відразу ж після завершення війни з Венецією на Середземному морі восени 1669 р., Стамбул почав готувати свої військові сили для походу проти Речі Посполитої. 10 грудня 1671 р. султанський посол чавуш Агмед вручив польсько-литовському королю Міхалу Корибуту Вишневецькому офіційне повідомлення про оголошення війни. Турецький дипломат повторив висловлювання свого великого візира й заявив королеві, що українці прийняли зверхність короля за умови шанування їхніх прав, а польський володар не дотримався своїх обіцянок сюзерена і тому "понад 30 років вже не є справжнім паном України" . Разом з тим, наголошував турок, кожний народ може схоронитися "під опікою" султана Османської імперії, маючи на увазі Україну, яка тоді перебувала під владою гетьмана Війська Запорозького П. Дорошенка.

Розпочавши за умовами союзу з П. Дорошенком боротьбу проти Речі Посполитої, Османська імперія поступово відвойовувала територію Правобережжя в польського короля. Поразка в цій війні змусила Польщу схилитися до укладення 16 жовтня 1672 р. "капітуляційного" мирного договору з турками. Під час переговорів, які відбувалися у західноукраїнському містечку Бучач, султанські дипломати заявили, що "наш Цезар (султан - Т.Ч.) якщо щось колись взяв, ніколи не віддасть, і то є pro lege apud Otthomanos. Шкодa тоді і згадувати (полякам. - Т.Ч.) Поділля і Україну, бо то Цезарське, не ваше; але і так ваше не було від незгоди і воєн уставничих з Козаками, і для чого те втратили, чого не мали" . Крім того, представники султана під час розмов з поляками висловлювалися й щодо права свого монарха на володіння не лише правобережною, але й лівобережною частиною Українського гетьманату .

За Бучацькою угодою, до Туреччини відходило Поділля, крім того, Річ Посполита відмовилася від Брацлавщини й південно-західної частини Київщини, територія яких передавалася під безпосереднє управління українського гетьмана. Решта українських земель залишалася за Польщею. Представники України під час польсько-турецької комісії вимагали включити до бучацьких положень пункт щодо встановлення західного кордону Українського гетьманату, який мав проходити по річкам Горинь і Лабунь. За Бучацької угоди, всі попередні договори між двома країнами залишалися в силі. Польща мала сплатити 80 тис. талерів контрибуції, а також щорічно давати турецькому султану 22 тис. злотих данини. Хоча у квітні 1673 р. польський сейм не захотів ратифікувати ці домовленості з Туреччиною.

10-11 листопада 1673 р. під Хотином, що на Поділлі 30-тисячне військо на чолі з силістрійським бейлербеєм Гусейн-пашою обороняло захоплену за рік до того могутню Хотинську фортецю. Великий коронний гетьман Речі Посполитої Ян Собеський на чолі близько 40-тисячного війська до якого окрім поляків, литовців, волохів і молдаван входили також підрозділи українського козацтва кількістю близько 500 чоловік. 10 листопада розпочав атаку турецьких позицій. Однак головним і вирішальним став підготовлений польським воєначальником штурм оборонного табору Гусейн-паші (йому допомагали декілька тисяч козаків П. Дорошенка) вранці наступного дня. За допомогою сильного артилерійського вогню піхота Собеського вдерлися до турецького табору й дала змогу драгунам довершити його розгром. Польська артилерія знищила міст через Дністер не залишивши можливості ворогу для відступу. Перемога військ Речі Посполитої у другій Хотинській битві була вражаючою - лише 4 тисяч турків змогли вціліти і відійти під захист гарнізону Кам'янця-Подільського. Битва під Хотином 1673 р. стала першою після довгих років поразок польської армії. Вона мала великий європейський резонанс і сприяла обранню Яна Собеського на польський трон. Разом з тим, вона не розв'язала довголітнього польсько-турецького конфлікту за право володіти Правобережною Україною .

Разом з тим відмова польського уряду від більшої частини Правобережної України, відкривала перед лівобережною частиною Гетьманату й Московською державою можливість повернення її під свою владу. Москва, яка, "склавши руки", дивилась на розгром Польщі турками (хоча, на основі Андрусівського і Московського договорів, мала допомогти їй військами), вирішила, що за Бучацьким договором Польща зреклася своїх прав на Правобережну Україну, і тепер намагання російських військ оволодіти даною територією не будуть порушувати Андрусівського перемир'я. Таким чином, Україна вже була розподілена між трьома монархічними державами.

Попередні військові здобутки не зупинили турецького султана. У 1673 р. "прийшов у Варшаву турський посол, з яким султан до короля писав гордо, прохаючи в нього всієї України" , - повідомляв російський резидент до Москви. Зі свого боку, на тогорічній військовій раді у Варшаві 6 березня Ян ІІІ Собеський заявив, що для того, аби повернути Правобережжя потрібно розпочати переговори з гетьманом П. Дорошенком, "дозволивши йому на час Україну" . У травні 1674 р. московський резидент В.Тяпкін описав ситуацію, яка виникла в Польщі під час виборів нового короля . За його словами, польська шляхта звинуватила опозицію на чолі з литовським коронним гетьманом К. Пацом у тому, що, поки вони затягували вибори, московський цар заволодів всією Україною (малося на увазі тимчасове відходження правобережних полків під владу лівобережного гетьмана І. Самойловича). Під час дебатів виступив австрійський посол і запитав у поляків: "Адже Україна (Правобережна - Т.Ч.) залишилась у ваших руках?!" . На це йому відповіли, що Правобережна Україна на чолі з Дорошенком раніше піддалася султану. "Чого ж ви тоді хвилюєтесь? Хай краще володіє нею государь християнський і ваш союзник" , - підсумував австрієць. Одночасно й польський король, і московський цар намагалися добитися переходу гетьмана П. Дорошенка під своєю протекцію.

На третьому польсько-російському з'їзді в Андрусові (1674) коронні посли почали вимагати повернення Києва. Царські представники на чолі з Одоєвським дипломатично відповідали, що Московська держава володіє не лише Києвом, а й усією Україною, як Лівобережжям, так і Правобережжям, "з-за уступки від Польщі Задніпров'я туркам і цар відвоював його зброєю у султана, а не від польської держави" . Турецько-російський збройний конфлікт, який спалахнув у зв'язку з втручанням у справи Правобережної України московського царя й лівобережного гетьмана, з часом перерiс у справжню війну за право володіння землями правобережного Подніпров'я.

Журавненське перемир я між Польщею і Туреччиною втретє за короткий проміжок часу розчленовувало козацьку державу між більш сильнішими сусідніми країнами. 14 жовтня комісари Є.Велгорський і Т.Карчевський мали аудієнцію у Ібрагім-паші, де були узгоджені основні положення майбутньої угоди. Вони полягали в тому, що, по-перше, Правобережна Україна мала залишатися під управлінням українського гетьмана, який визнавав зверхність султана; по-друге, до Корони Польської відходила територія навколо Паволочі і Білої Церкви разом з цими містами; по-третє, міста Немирів і Кальник мали залишатися під польською юрисдикцією лише до того часу, поки королівський посол не зустрінеться з султаном у Стамбулі (велике посольство Речі Посполитої повинно було вирушати до турецької столиці не пізніше, ніж через два місяці для укладення додаткового договору з Мeгмедом IV) . 17 жовтня був підписаний остаточний текст угоди. За його основу прийняли пункти попереднього турецько-польского трактату 1672 р.

Текст польсько-турецького перемир я складався з восьми статей . Територіальний спір між Річчю Посполитою й Османською імперією завершився входженням більшої частини Правобережної України до володінь турецького султана (польська влада розповсюджувалась тільки на територію, південно-східна лінія якої обмежувалась юрисдикцією білоцерківської й паволоцької фортець). Про належнiсть Правобережжя козацькому гетьману, як фiксувалося в попередньому варіанті договору, вже не згадувалося. Також зазначалося, що незабаром має бути скликана спільна комісія для визначення кордонів між обома державами .

До певної зміни зовнішньополітичних декорацій вищеназваними державами призвели події, пов язані зі смертю в 1674 р. не зовсім успішного короля Речі Посполитої Михайла Корибута-Вишневецького та у 1676 р. - найвдалішого з московських царів допетровської епохи Олексія Михайловича. Їхні наступники спробували, хоча й не кардинально, але дещо змінити правила гри й примусити свого супротивника відмовитися від потенційного виграшу, яким для кожного була Україна. Найбільш вдало в цьому напрямку почав діяти обраний 1674 р. і коронований через два роки польський король Ян ІІІ Собеський. У 1675 р. він підписав союзницький Яворівський договір з французьким королем Людовіком ХІV, що був спрямований на війну з бранденбурзьким електором та проти поширення гегемонії австрійських Габсбургів. Наступного року поблизу Журавно польський король укладає перемир я з султаном, а ще через рік - мирний договір з австрійським імператором та шведським королем . Усі ці міждержавні акти зміцнювали позиції Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою та Османською імперією.

У свою чергу, Росія, незважаючи на існування андрусівських і московських домовленостей з Польщею, у 1675 р. підписує мирний договір з Австрією, положення якого були спрямовані проти посилення королівських повноважень та збереження традиційних шляхетських вольностей у Речі Посполитій. Відень також обіцяв вступити до ініційованої росіянами антитурецької ліги після завершення війни з Францією. Одночасно московський уряд остерігався того, що у випадку переможного завершення спільної з поляками боротьби проти турок Польща відразу розпочне наступ проти Росії . Саме тому остання розпочинає вишуковувати можливість укладення сепаратного миру з Османською імперією. Однак у цьому її випереджає польський король, який 17 жовтня 1676 р. підписав перемир я з Мегмедом ІV.

Таким чином, у жовтні 1676 р. припинилася чотирьохлітня польсько-турецька війна, але конфліктна ситуація, яка склалася навколо Правобережної України, не була повністю вирішена. Про свої "права" на неї заявила Московська держава, яка звинуватила Польщу в порушенні андрусівських домовленостей. Загострилися російсько-польські міждержавні відносини, а згодом розпочалася нова війна за Правобережжя, але вже поміж Портою з одного боку, і Росією та Лiвобережною Гетьманщиною - з іншого. Цар і лівобережний гетьман, не звертаючи уваги на пункти Журавненського договору, продовжували тримати свої війська в правобережних містах, а тому багатотисячна турецька армія влітку 1677 р. вирушила на правий берег Дніпра .

10 серпня 1677 р. до Стамбула прибув великий посол короля Я.Гнінський, який одержав завдання вимагати в султана повернення під владу Корони всієї території Правобережної України . Польських урядовців дуже схвилювала політика турецького уряду, що була спрямована відтворення васальної української державності й проходила під гаслом створення "князівства Сарматії і Малої Русі" на території Київщини і Брацлавщини" під управлінням екс-гетьмана Ю.Хмельницького, який перед тим, з 1669 р., знаходився у почесному турецькому полоні.

Після тривалих переговорів між Я.Гнінським, Мустафою-ефенді та Мегмедом IV турецька сторона погодилася підписати т. зв. Константинопольський трактат (7 квітня 1678 р.). Власне, це була ратифікація Журавненського перемир я. Але шостий пункт, який торкався "українського питання", був змінений. Тепер "Україна взята в давніх своїх границях стосовно до виразів цієї угоди, має бути уступлена козакам, підданим моєї Найвищої Порти. Тільки Біла Церква і Паволоч повинні залишитись під Польщею" . Отже знову за територією "від Дніпра до Случі" визнавалися права васальної держави. Обидві "високі сторони" брали на себе зобов'язання наділяти комісарів правами для визначення кордонів між володіннями монархів. Це розмежування відбулося трохи згодом, у 1680 р. .

Від часу укладення Бучацького договору Османська імперія вважала Правобережну Україну своєю власністю, а козацького гетьмана - своїм підданим. Втручання Московської держави й перехід П. Дорошенка під владу царя змусили Порту призначити іншого "намісника" в Україні. Але Ю. Хмельницького ще потрібно було "посадовити" в Чигирині, який знаходився під владою І. Самойловича та московських воєвод. Гетьманська столиця відігравала важливу стратегічну роль у військових та політичних планах ворогуючих сторін. Саме тому1678 р. турецька армія здійснила чергову спробу захопити Чигирин .

Отже, революційні події на українських землях, які розпочалися у середині XVII ст., спричинили історичну зміну міжнародних сил у цьому регіоні Європи. Вони остаточно послабили геополітичну міць Речі Посполитої та Кримського ханства, стримали європейську експансію Османської імперії й політично зміцнили роль Російської імперії. Міжнародно-правовий статус Українського гетьманату в цей час, зважаючи на геополітичні перегрупування та міжнародні інтереси країн не лише Центрально-Східної, але й Південно-Східної й Північної Європи, постійно змінювався. Протягом цього часу вітчизняна дипломатія ставала все більш залежною від намірів Османської імперії, Речі Посполитої, Московсько-Російської держави, Шведського королівства та Кримського ханату, чому сприяло розділення колись єдиного Гетьманату на дві частини. Проте творці зовнішньої політики поліцентричної раньомодерноїх Української держави за допомогою різних дипломатичних комбінацій та військових дій намагалися зберегти свою владу над нею.

Готуючись виступити на західноукраїнські землі, П.Дорошенко вирядив посольство до Стамбула, засвідчуючи готовність прийняти протекцію Порти. Уряд останньої зважив на це клопотання, й у серпні 1667 р. султан застеріг Яна Казимира, щоб той не чинив шкоди козакам, котрі тепер "заховалися" під його опіку . Проте внаслідок походу на Крим, організованого восени кошовим Ж.Рогом та харківським полковником І.Сірком, було не тільки провалено Західний похід П.Дорошенка, а й істотно ускладнено українсько-кримські відносини. Щоб запобігти можливим ворожим діям з боку Криму, гетьман знову звернувся до Туреччини з проханням про допомогу .

У січні 1668 р. посли подалися до Стамбула й Криму. А на початку лютого 1668 р. старшинська рада (за участю і представників лівобережного гетьмана) ухвалила "з обох боків Дніпра жителям бути у возз'єднанні й жити б окремо і давати данину турському цареві та кримському хану, так як платить валаський князь..." Прикметно, що І.Брюховецький, наважившись підняти повстання проти росіян, також відправив посольство до султана, прохаючи прийняти під його протекцію, що вказує на узгодженість його дій з П.Дорошенком. У березні великий візир Османської імперії попередив польського канцлера про намір султана взяти козаків під свою опіку. У червні турецький уряд погодився взяти під протекцію Лівобережне гетьманство, якщо на його теренах не буде московських залог .

Спираючись на допомогу татар, П.Дорошенко в червні 1668 р. переходить у Лівобережну Україну, майже всю визволену повсталим населенням від російських залог, домагається возз'єднання козацької України та обирається її гетьманом. Проти цього виступили не лише Росія й Річ Посполита, а й Кримське ханство, яке не приховувало невдоволення перспективою прийняття Українською державою турецької протекції та урівняння в міжнародно-правовому розумінні з ханством. Окрім того, хан втрачав можливість впливати на політику українського уряду, а також здійснювати напади на українські землі. Однак найбільший парадокс полягав у тому, що в боротьбі проти П.Дорошенка ханство знайшло опору на Запорожжі, яке в серпні обрало гетьманом П.Суховія. 26 серпня між Запорожжям і Кримом укладається угода, яка передбачала надання ханством військової допомоги запорожцям за умови, що вони не піддадуться Порті й чинитимуть спротив її наступу .

Дізнавшись про стрімкий поворот зовнішньополітичного курсу Багчесарая, гетьман пригрозив завдати Криму такого самого погрому, як зробив його дід Михайло, й вороже зустрів посланців калги-султана. Не гаючи часу, він послав до султана посольство на чолі з військовим писарем Л.Бужкевичем та полковником Г.Білогрудом, які повезли проект договору із 17 статей про прийняття протекції. Основний зміст документа спрямовувався на об'єднання всіх українських земель у межах єдиної удільної держави. Передбачалися довічне обрання гетьмана; звільнення українського населення від сплати данини й податків; автономія православної Церкви, що мала перебувати у підпорядкуванні константинопольського патріарха; заборона туркам і татарам, котрі з'явилися в Україні, будувати мечеті, брати ясир, руйнувати поселення; укладення султаном і ханом договорів з Росією й Річчю Посполитою тільки з відома українського уряду; визнання останнім протекції султана й згода брати участь у воєнних кампаніях Порти тощо .

Правлячі кола Порти вирішили задовольнити клопотання української сторони. Правда, вочевидь не всі статті проекту договору були затвердженні, а окремі з них ще мали узгоджуватися. І все ж в Україну вирушає посольство для прийняття присяги з боку гетьмана й старшини. Розширена старшинська рада 21 березня 1669 р. (присутніми були польський і російський посланці) після дискусій вирішила ухвалити вибір гетьмана, однак у присязі султану відмовила (церемонія відбулася на початку грудня 1670). Турецький посол обдарував П.Дорошенка, підтвердив права та вольності Війська Запорозького, пообіцяв від імені султана повернути захоплений татарами ясир і запропонував організувати посольство до Стамбула (можливо, для подальшого уточнення положень суперечливих статей). До Мегмеда IV вирушило посольство С. Портянки .

За допомогою Порти та сприяння Бєлгородської орди П.Дорошенко до кінця 1669 р. розгромив П.Суховія та його союзників. Отримавши в липні від султана клейноди (символи влади), гетьман, однак, не припинив дипломатичних відносин із Річчю Посполитою й Росією та не відкинув можливості прийняття протекції короля чи царя, якби вони запропонували вигідніші умови для України. Влітку 1671 р. поліпшилися дипломатичні стосунки з Кримом, де весною до влади прийшов Селім Ґерей, котрий погодився відновити союз. На допомогу ханові для боротьби із запорожцями гетьман відіслав Кальницький полк. Своєю чергою, кримські підрозділи разом з українськими спільно боролися проти польської армії, що вдерлася на Брацлавщину восени 1671 р.

Звертуючи свій погляд на Південь, гетьман Дорошенко ще восени 1668 р. залишив терени Лівобережжя, доручивши його управління своєму наказному гетьману Дем'яну Ігнатовичу (Многогрішному). Проте останній, зіткнувшись із загрозю повномасштабного вторгнення на Лівобережжя російський військ і не отримуючи допомоги з боку гетьмана Дорошенка йде на замирення з Моквою, визнаючи зверхність царя Олексія Михайловича над Лівобережжям. А 27 грудня 1668 р. наказний гетьман Ігнатович скликає старшин на раду до Новгород-Сіверського, "жебі собі целого гетмана настановили, не сподіваюся на оборону Дорошенка" . Московське керівництво, зважаючи на те, що у відповідності з положеннями Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою Україна не могла надалі існувати як єдиний політичний організм, не заперечувала проти обрання осібного лівобережного гетьмана, оскільки Дорошенко був гетьманом "польської сторони". Але процедура обрання мала відбуватися за присутності царського представника, який повинен був укласти з новообраним гетьманом і нові договірні статті. Місцем проведення елекційної ради було визначено Глухів, де вже 11 березня 1669 р. розпочалися важкі переговори представника царя князя Г.Г. Ромодановського з Ігнатовичем і лівобережною старшиною щодо характеру стосунків Гетьманату з Москвою.

Найбільше суперечок у ході переговорів викликала вимога української сторони про виведення з Лівобережжя царських військ на чолі з воєводами, які в гетьманство Брюховецького було введено майже до всіх більш-менш значних лівобережних міст. Обґрунтовуючи необхідність цього, старшина наводила численні факти зловживань царських ратних людей, їх брутального, а нерідко жорстокого поводження з місцевим населенням, доводила, що саме діяльність воєвод спричинила українсько-російську війну. Натомість Ромодановський залякував старшину агресивними намірами сусідніх правителів, перед лицем яких у відсутність царських військ Україна залишиться беззахисною.

Врешті-решт чи не вирішальну роль в ході дебатів відіграв фактор присутності в Глухові значного російського військового контингенту, введеного туди у відповідності з наказом Олексія Михайловича "…для обереганья на Раде…" . Як записав з цього приводу у своєму статейному списку воєвода Ромодановський, козацька старшина, хоч і стояла на своєму "крепко" , змушена була по більшості суперечливих питань піти на поступки царському представнику. Після цього 16 березня на Генеральній раді в Глухові Ігнатовича було проголошено гетьманом, приведено до присяги цареві та обдаровано привезеними з Москви булавою, бунчуком та корогвою. Тут же на раді було ухвалено і новий українсько-російський договір, чим підтверджувався факт денонсації Московських статей 1665 р., які викликали різкий спротив української сторони.

Новий договір представників російського царя з гетьманом Д.Ігнатовичем, так звані Глухівські статті 1669 р. , став своєрідним політичним компромісом сторін. У чому ж полягала його компромісна суть?

Насамперед, після тривалих і запеклих дебатів уряду Д.Ігнатовича з воєводою і повноважним представником царя на переговорах в Україні Г.Г.Ромодановським сторони погодилися на компромісний варіант вирішення питання щодо перебування російських воєвод на чолі із залогами ратних людей в українських містах. Так, зокрема, було суттєво зменшено перелік міст, у яких мали перебувати російські залоги ? Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав й Остер. Вкрай важливим було й те, що відтепер, на відміну від становища, декларованого договором 1665 р., воєводи позбавлялися права адміністративної та судової влади над некозацьким населенням Гетьманату. Ліквідовувалися й їхні фіскальні функції в Україні, оскільки третя стаття Глухівського договору у фінансовій сфері реанімувала стан, який де-юре встановлювала угода 1654 р. Тобто формально всі збори з українського населення мали збиратися на царське ім'я, але місцевою українською адміністрацією та купчитися у Військову скарбі Війська Запорозького.

У сфері зовнішньополітичної діяльності договір, по суті, реанімував положення угоди 1659 р. Так, Москва, рішуче відмовивши в поверненні гетьманові права зносин з іноземними правителями (гетьманський уряд наполягав на праві зносин хоч би з Польщею та Кримом), оскільки із-за цього бувають "многіе ссоры", втім погодилась на внесення до угоди положення щодо обов'язковості участі українських представників на засіданнях російсько-польських комісій, на яких обговорюватимуться українські справи, щоправда, питання щодо статусу українських дипломатів мало розглядатися вже на самих переговорах.

Фактично у дусі постанов 1659 р. вирішувалось питання і щодо характеру гетьманської елекції. Так, Війську Запорозькому заборонялось позбавляти гетьмана булави без спеціального на те дозволу царя, хіба що причиною невдоволення товариства стане "зрада" українського регіментаря.

Вкрай важливою з огляду на фіксування автономного статусу Гетьманату та його протекторатно-васалітетних стосунків щодо російського царя була пропозиція Москви стосовно запровадження в царській столиці спеціального українського представництва ? призначення 5-6 осіб на чолі з обраним Військом Запорозьким повноважним представником, котрий проживав би на спеціально відведеному дворі й головним завданням котрого було б узгодження взаємодії гетьманської влади з центральним урядом і приказами Російської держави, а також залагодження конфліктних ситуацій з воєводами, що несли службу в українських містах. Крім, так би мовити, прикладної ваги пропонованої інституції в залагодженні непорозумінь, її запровадження мало для Гетьманату важливіше репрезентативне значення, яке, втім, не зуміло належним чином оцінити оточення українського гетьмана, занехаявши цю пропозиції російської сторони.

Загалом же чи не найголовнішою заслугою учасників досягнення глухівського компромісу 1669 р. є скасування інкорпораційних за своїм змістом Московських статей 1665 р. Разом з тим, Глухівський договір не реанімував вихідні положення українсько-російського об'єднання, зафіксовані угодою 1654 р. У переважній більшості своїх статей він лише повторив умови осені 1659 р. Договір 1669 р. став своєрідним політичним компромісом лівобережної старшини та російського уряду, щоправда, компромісом, накинутим під тиском і з врахуванням переважно політичних побажань Москви.

Тим часом відмова Речі Посполитої визнати незалежність Правобережного гетьманства та протекцію над ним султана спровокувала польсько-турецьку війну, в якій українське військо виступало союзником турецько-кримського. Під час переговорів турецького й польського посольств у жовтні 1672 р. в Бучачі було й посольство П.Дорошенка. Хоча через рішучий спротив польської сторони йому відмовили в участі у безпосередніх дискусіях, все ж перед кожним засіданням українські посли мали наради з турецькими. Вони домагалися визнання кордонів по річках Горині й Лабуні, ліквідації унії, повернення українцям гармат із фортець, де стояли польські залоги, та визнання київським митрополитом Й.Тукальського, якому мали підлягати всі церкви на теренах Польщі. Однак досягти цього не вдалося. Відповідно до укладеного 16 жовтня договору, Польща визнавала незалежність "Української держави" лише у "давніх кордонах", а терени Подільського воєводства відходили до складу Порти .

Ігнорування турецьким урядом умов договору щодо протекції, спроби кам'янецького паші втрутитись у внутрішньополітичне життя Правобережжя привели до охолодження дипломатичних відносин з Османською імперією та Кримом (її знать так і не змогла пробачити гетьману прийняття протекції султана), активізували пошук П.Дорошенком у 1673 р. нових зовнішньополітичних комбінацій з Польщею й Росією. Наступ російських і лівобережних полків узимку наступного року змусив гетьмана пожвавити цей напрямок зовнішньополітичної діяльності. Проте каральний характер воєнної кампанії турецько-татарських військ улітку 1674 р. призвів до страшної руйнації та обезлюднення краю, втрати гетьманом підтримки з боку його населення .

Розчарувавшись у турецькій протекції, влітку 1675 р. гетьман і його соратники вирішили зректися її й визнати протекцію російського царя. Однак зробили це 20 жовтня не перед уповноваженими російського уряду, а перед представником Запорожжя - І.Сірком, з яким домовилися провести весною 1676 р. військову козацьку раду для обрання єдиного в козацькій Україні гетьмана. На жаль, порозуміння між цими визначними діячами сталося занадто пізно, коли розвиток подій уже вийшов з-під їхнього контролю. Росія не визнала цього акту, й протягом зими-літа 1676 р. гетьман і далі підтримував формально доброзичливі взаємини з Портою та Кримом. Вони припинилися після його капітуляції в другій половині вересня 1676 р.

Протурецька орієнтація частини еліти зумовила прийняття протекції султана. Однак ця акція не привела до реалізації політичних планів щодо возз'єднання українських земель у межах єдиної держави.