Донцов ховає Донцова. Стаття
жүктеу/скачать 6.04 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Взагалі — чого я прибув сюди, в Київ Місто досить нудне... І не знати, чи це ти в парк попав, Чи десь в селі між чумаків...
- Тихе сяйво сонпе з неба шле, Йому нарешті жінка ти будеш вже.
82 раз грабунок. Сучасна рвійна теж грабунок, але ще й велетенське биття шибок. Руїни ще димували. Гуляльники в святкових убран- нях сповнили всі вулиці. Нечисленні німецькі вояки тону- ли в морі гуляльників. Осінній день був теплий. Усе раділо. Старе кінчилося, мало початися нове. Чи його уявляли? Ні. Одні говорили: буде україн- ський уряд на чолі з Винниченком. Більше розповідали: а знаєте, в Дніпропетровському вже повідкривалися крамниці, величезні, як перед революцією, і все є, і все дешево, і німецьке. Має початися невідоме нове. Початися!!! Не люди мали його почати, а воно ма- ло початися. Люди ждали наказу, розпорядження, бодай поштовху — від нової влади. Потім почалися вибухи: залишені большевиками міни розсаджували будинки. Німці лютували й вішали на ліхтарях „заручників“ — випадково схоплених на вулиці людей. Показуватися стало небезпечно. Крамниці не відчинялися. Довозу до міста не було, базари стояли порожні. По парканах розклеєно накази німецької влади — по-німецьки і страшною, нікому незрозумілою галицько-еміґраційною тарабанщиною, що мала називатися українською мовою
Що ж робили люди тоді? Протестували? Організо- вано виступили? Вони спробували виявити активність в інерції. Сказали: треба збиратися на старі місця праці. Реєструватися там. Люди стали сходитися, складати списки. Очевидно, слідом за тим мав прийти хтось, дати кожному роботу і визначити плату. Хтось не приходив. Поволі люди перестали сходитися. В місто вступив голод. Одразу вдарив скажений мороз. Не було світла, води, палива. В місто вступила смерть. Тоді почався великий розбрід: на вулицях серед снігових заметів коцюбіли трупи, хто міг, рятувався на села. Аж тепер виявлено ініціятиву, вона була спрямована — як у мишей з ко- рабля, що тоне, — на самоврятування. 83 Так було в Харкові. Інакше було у Львові. Події 30 червня відомі, нема потреби їх переказувати. Не будемо оцінювати їх з політичного погля- ду. Чи проголошення української держави тоді було ак- том державної мудрости, чи воно було виявом хлопча- чого змовництва, — це для нас тут не важить. Важить психологічна сторона. Львов'яни оглядали скривавлені, задимлені Бриґідки, — але не ждали, що хтось дасть їм нове життя, новий порядок, нове місце в новій Европі. Розумно чи нерозумно, але вони діяли. Державний пра- пор віяв на ратуші. Люди брали життя в свої руки. Во- ни стверджували Львів як столицю. Харків’яни не ствер- дили свого міста як столицю. Вони навіть не думали про таку можливість. *) Вони не думали. C‘est le mot. Провінція — не віко- нниці й голуби, не жалюзі й галки, не Ясперс у затиш- ку безвиїзної гайдельберзької кімнати, не повія на мюн- хенському двірці. Провінція — віконниці й голуби, жа- люзі й галки, Ясперс у затишку своєї гайдельберзької кімнати й повія під дощаним дахом мюнхенського двір- ця. Провінція — все те, що не думає, що воно столиця світу. Провінція — все те, що не стверджує себе /Сто- лицею світу. Провінція — не географія, а психологія. Не територія, а душа. Що доброго може бути з Назарету? Назарет був глуха провінція. Звідти вийшов Ісус Назарей: він не мислив категоріями Назарету і Самарії і їх протйстав- лення. Для нього існувало людство, людина, світ і Бог. Назарет і Єрусалим стали осередками тисячолітньої іс- торії. І коли йшли на Схід хрестові походи і коли сьо- годні араби воюють бомбами з жидами, — це все пос- тало — і багато іншого — з того, що Назарет ствер- джено центром світу Нова Англія — Америка — була дикою провінцію старої Англії. Коли вона в роки 1774-1776 повстала про- ти метрополії, вона почала переставати бути провінцією. Потім Америка усвідомила свою самодостатність (док- *)До відома. Це не дискусія про східняцтво й галичанство. Це простіше: режим відучив харків’ян діяти політично. В економіч- ній царині Схід і Захід наші однаково продуктивні. В техніці пере- вагу має Схід. В мистецтві часто теж: порівняйте живі реакції схід- няків у театральній залі і приспаність галичан: спустилася завіса, вони мовчки виходять (оплески й виклики для них була б провін- ційність!), Не віримо ані в переваги однієї з галузей нашого народу, ані в провід Віримо в гармонійну співпрацю — і взаємодоповнен- ня. Не зважаючи на тимчасові побутові відмінності. 84 трина Монрое), потім вона проголосила себе стовпом і осередком нової віри — демократії і понесла цю віру в світ — і сьогодні стара англійська метрополія уже жи- ве з тих крихт — духовних і матеріяльних, що перепа- дають їй від колишньої колонії. А історія Москви? Суздаль — провінція Києва. І коли Суздаль 1169 року повстає на Київ, — він прого- лошує цим, що він не хоче бути провінцією. Потім при- ходить ідея третього Риму, — а четвертому не бувати, потім у тяжкій кризі жовтневої революції ідея східньоев- ропейської імперії перетоплюється в ідею світової ім- перії. А Київ, столиця в XII ст. і столиця ще в XVII ст., стає сірою провінцією. Співчутливо цитував Микола Зе- ров вірш Семенка: Взагалі — чого я прибув сюди, в Київ? Місто досить нудне... І не знати, чи це ти в парк попав, Чи десь в селі між чумаків... Нема нічого більш прекрасного, Як сьогоднішній день. Я не дожену його тут, Кожного дня я зостаюсь ззаду Тут, між своїми. Нам це може бути прикро, але мусимо визнати: Москва стала столицею, Київ провінцією. Париж тому комунізується, що його вабить авреоля Москви, В про- тивазі Париж — Пациків Париж оглядається на Москву, і так буде, доки Київ орієнтуватиметься на Пациків. Столиці не бувають столицями вічно. Щоб бути столицею, треба не тільки мати й зберігати ідею, що під- несла людину — місто — народ. Треба зберігати її жи- вою, сповненою духу живущого і духу експансії. Москва-столиця має лічені дні. Її ідея ще має при- тяжну силу для тих, хто поза засягом її влади. Але вона вже тільки фальш і сухозлотиця там, де Москва панує. А Москва панує багато де. У Москви фактично вже не- ма ідеї, є тільки фрази. Розумніші росіяни передчува- ють це. Звідси ідея російського евразійства: оновлення Азії, очоленого Росією. Хай Москва впаде, — нова Мос- ква постане в Сибірі. Не треба думати, що евразій- ство — тільки в еміґрації. Коли Сталін розбудовує Урал і Кузбас, він розбудовує евразійство. Коли до ваших дверей уночі голосно стукають і пропонують відчинити „именем закона“, а потім везуть вас у глухому вагоні на Колиму або на Далекий Схід, — це не тільки боро- тьба з Києвом, це водночас реалізація евразійства: пот- 85 рібні робітники для постання Сибіру — нового центру світу. Але тут шанс Києва. Хвильовий знав це, коли ви- сував український варіянт евразійства. Він називав йо- го азіятстським ренесансом. Москва впаде. Вона вже падає. Її заступить той, хто достатньо схоче і достатньо зможе бути столицею. Хто буде духово самостійний і самостверджений: в русі, в чині, навіть в помислі. Спо- чатку і передусім у помислі. В ідеї. Ідея наша зроджується заново в трагізмі загибелі хутора. Був етап, коли видавалося, що хутір ще можна зберегти. Етнографія здавалася мостом з минулого в майбутнє через незрозуміле сучасне. Грушевський до- водив, що Україна завжди сама собі дорівнювала. Сте- пан Смаль-Стоцький доводив, що українська мова зав- жди сама собі в своїй відокремленості дорівнювала. Во- ни виховували почуття національної гордости. В цьому їх велика заслуга. Національна гордість — корінь і основа всього. Ти- сячу разів мав рацію Юрій Липа: боротьба за Україну, за українця, боротьба на Україні є боротьба тільки і виключно за чи проти національної гордости українця. Львів 30 червня 1941 року демонстрував, що він свою національну гордість має. Харків 26 жовтня 1941 року демонстрував — називаймо речі своїми іменами, — що його національна гордість приспана. Невіра в свої сили
Майк Йогансен розповідав анекдоту: свіжо-україні- зований містюк, захоплений своїми успіхами в опану- ванні мови, поїхав на села. їде селянським возом і скомбіновує ультраукраїнську фразу, щоб припасти дядькові до смаку:
Дядько відповідає:
Одному з двох розмовників бракувало національної гордости. Котрому — ще можна подумати (Для тих, ко- му правильна мова — напомильна й невідхильна ознака нації, думати нема над чим). Мені довелося їхати з транспортом українців че- рез Словаччину. На чолі транспорту стояла освічена людина і добрий українець. Він провадив переговори зі 86 словацьким начальством. Словаки говорили з ним по- словацьки. Він міг говорити по-українськи або по-поль- ски — інших слов'янських мов він не знав. Українська мова ближча до словацької, ніж польська. При першій фразі переговорів зі словаками наш доктор переходив на польську мову. Це робилося автоматично: з вищими, з владою говориться не по-українськи. І це теж був брак національної гордости, хоч, правда, загнаний уже в під- свідомість. Большевики знають, що роблять, коли з дня в день товчуть про „переваги“ російської культури і про впливи, впливи: Добролюбова і Чернишевського і Курочкіна —на Шевченка, Турґенєва—на Марка Вовчка, Горького на Михайла Коцюбинського, Пушкіна — на Лесю Ук- раїнку, Решетнікова і Ґл. Успенського, на Франка. Вони борються з національною гордістю українця. В середині 30-х років кастрований „Березіль“ пос- тавив „Талант“ Мих. Старицького. Одну з найменш відо- мих і найслабших п’єс драматурга. Після війни, тепер, п’єсу віднонлено і навіть привезено на показ до Києва. Чому така увага до цієї слабенької п'єси? Секрет прос- тий: п'єса двомовна. Пани говорять по-російськи; мужи- ки —по-українськи. Сучасні пани — офіцери, урядовці, партійці — теж говорять по-російски. Хай складається враження, що мова „культури“ — ніколи не українська. Крапля падає за краплею. Душу українця продов- бати тяжче, ніж камінь. На тисячі ренеґатів припадають десятки тисяч непоборних. Ґрунт родить українство. У глибині душі національна гордість все таки жевріє. В понурий і спасивізований Харків у листопаді 1941 року з’явилося двоє українців з заходу. Вони привезли жовтоблакитний прапор — і одного дня він замайорів на Міській управі. І він став осередком притягання сил, пробудження національної гордости. Вона не була вбита. Але приспана вона була. Заслуга вісниківства, передусім, її розбудження. Кожна зчервона-цегляна книжка була ударом по оспало сті. Кожний удар лапою леопарда викликав кровотечу. А кров—це полум’я. Без вісниківства, можливо, не було б Хвильового і не було б державного прапора (хоч і без держави) на ратуші Львова і згодом на міській управі Харкова. Але вісниківство було все таки тільки спробою зберегти хутір. Сучасна зрощеність вісниківства з Па- циковим виразно це доводить. Як і Грушевський і Смаль- 87 Стоцький, воно культивує цілість у самозамкненості, звід- си в нього виключність і принципова вузькість. Однією ру- кою воно підносило Київ на висоти майже містичні, з друго- го боку, воно ставило глухий мур між Києвом і світом. Воно казало: Київ є Київ. Світ є світ. Київ самостійний і незалежний від свіу. Воно багато говорило про експан- сію і аґресію, але воно розуміло під цим фізичний під- бій світу. Мрії Юрія Липи про всіляких кольорів Украї- ни зродилися з цього джерела. Треба було здобути Ка- захстан і зробити його Сірою Україною. Здобути Дале- кий Схід і зробити його Зеленою Україною. Липа відчу- вав потребу зломити ті мури, шити і — часто — просто фанерні куліси, які вісниківство ставило між Україною і світом. Але скутий чисто вісниківськими поняттями раси і волі, він робив це наївно і по-гімназійному за- мріяно. Вісниківство — це була аґресія ІІацикова. Це була спроба зусиллям зосередженої волі ствердити Пациків у світі, відгородивши його від решти світу. Збудувати острів, — але не серед озера, а серед суходолу. Хоч як Донцов воював з Грушевським і іже з ним, це було пря- ме продовження діяльности Грушевського, тільки підне- сене в ступінь фанатичної аґресивности, вишкірености зубів і нагострености пазурів (леопард!). Це була спро- ба провінції протиставити себе світові, піднісши провін- ційність у святая святих. Мені довелося прочитати кілька рецензій на виста- ву Гоголевого „Ревізора“ на німецькій сцені. Усім кри- тикам німцям особливо впала в очі сцена, коли Бобчин- ський із сльозою в голосі просить п’яного Хлестакова переказати в Петербурзі, що от, у провінційному місті N, живе такий собі Петро Іванович Бобчинський. І більше нічого: тільки переказати. Німецькі критики уздріли тут щось таке echt menschliches, що затьмарило в їх уяві всі інші образи комедії. Це не дивно в Німеччині, яка після поразки свого вісниківства спустилася знов на рівень провінційности передвісниківської. А що ж таке був, об’єктивно розглядаючи, весь етнографічно-народницький період нашої історії, як не просьба, щоб світ знав, що от живе на світі довкола провінційвого міста Пацикова — обмовка, я хотів ска- зати: Києва — такий український народ. А п’яному Хлес- такову, що „зриває квітки насолоди“, звичайно, байдуже, живе той народ чи не живе і нещасний він чи не нещас- ний. Хіба позичити в нього — навіки позичити — 50 88 карбованців, за що і дістати собі ж таки подяку! Це той самий етап, що переживала й Німеччина до Бісмарка. І от просити надокучає. Чи не краще вимагати? Біс- марк грюкає кулаком об стіл. Гітлер махом руки посилає військо на схід, захід, північ і південь. Хай знає прок- лятий світ, що живе в провінційному місті Петро Івано- вич Бобчинський. І Донцов грюкає по столі і хоче ствер- дити існування в світі Петра Івановича Бобчинського. Правда, він не має війська і не має битв під Садовою, Седаном, Дюнкерком, Ель Алямейном і Сталінградом. Але хоч у менших маштабах, процес перебігає пара- лельно і з тією ж закономірністю. Провінція може ствердити себе тільки тоді, коли вона, спираючися на свою традицію, висуне надпровін- ційну ідею. Світ не цікавить існування Бобчинських у дуже добре гаптованих сорочках і провінційних міст, де вони живуть. Якщо Бобчинський просить, у нього „позичать“ 50 карбованців, які прокутять у Санкт-Петер- бурзі. Якщо він буде грюкати по столі, проти нього ук- ладуть союз і постараються його знищити. Його не зни- щать тільки тоді, коли він сам перейде межі своєї про- вінційности. Світ має жалю ще менше, ніж п’яний Хлес- таков. Стадія зухвалого Бобчинського кінчається розгро- мом і відкиненням його на стадію попереднього, жаліс- но-сльозливого Бобчинського. Так відкинено Німеччину
Потебня казав: „Наші батьки й діди були сильні в своїй народності мимоволі і самі, не усвідомлюючи собі того, могли ще залишатися українцями; але ми вже мо- жемо бути сильні тільки свідомістю своєї окремішности“. Цю свідомість окремішности Грінченко прищеплював, видаючи популярні книжечки про гетьманів, про те, як постав світ, і про те, чому іде дощ; Сергій Єфремов, підносячи патріярхальність Марусі і засуджуючи арис- тократок Ольги Кобилянської і еротику Гната Хоткевича; Грушевський, ототожнюючи антів з українцями; Степан Смаль-Стоцький, обґрунтовуючи споконвічність і найсп- равжнішу слов’янскість української мови; Донцов, дово- дячи принципову, одвічну несприйнятність російської культури для українців. Все це було потрібне й добре. Одначе все це було культивування Пацикова. Все це 89 означало ізоляцію від світу. Все це означало ідеологію острова. А ми — на материку. І тому перефразуємо Потебню: Наші народники й вісниківці ствердили свідомість нашої окремішности; відкрили нам очі на нашу традицію; обґрунтували нашу самобутність. Але ми вже можемо бути сильні тільки вмінням включити себе в світ і — поганий той вояк, що не вміє бути генералом — повести його за собою. Це робить тільки ідея. Ідея виростає із схрещення традиції і самобутности з добою і простором. Хвильовий знав про це, коли говорив про азіятський ренесанс. Німеч- чина й досі не знає про це, хоч двома війнами вчено її цього. Застережімся: вищий етап не виключає нижчих* Для малих і дорослих підлітків і тепер корисні Кащенко й Просвіта. Для юнаків різного віку — від 15 до 80 ро- ків — і тепер потрібне вісниківство. Кожна культура многошарова. Вищі шари не виключають існування ниж- чих. Франція має Валері, Кльоделя і Сартра, але має і Дюма, Льоті і П’єра Бенуа. Англія має Олдінґтона, Гак- слі і Еліота — і має Конан-Дойла і його послідовників. Наше становище ускладняється тим, що при пропорцій- но малій, незмірно малій кількості інтелектуального ак- тиву ми мусимо одночасно обслуговувати і активізувати всі три шари нашої культури. Звідси (і з обмежености Пацикова) виростає взаємна зневага і поборювання. Прос- віта ненавидить вісниківство. Вісниківство зневажає Просвіту. Обоє вони не можуть спокійно говорити про третій, вищий етап. Цей, з трудом пробиваючи собі шлях у тяжких обставинах, починає громити просвітянство й вісниківство як такі, тоді як має виступати тільки про- ти їх зазіхань на монополію і провід. І так обмежені національні сили марнотратно вичерпуються у взаємній боротьбі, тоді як вони мусіли б посісти ділянки спільно- го фронту одне побіч одного — і цілком звернутися на війну з зовнішнім ворогом. Перешкоджають цьому тіль- ки амбіції: як визнати, що моя ділянка, хоч і потрібна, але не єдина, не головна, а підрядна? Або хоч головна, але не єдина? Франція теж не тільки Париж. І вона не може іс- нувати без Пацикових. Звідти приходять у національний організм живущі соки, червона кров. Але там Пацикови знають свою підрядну ролю і не претендують заступи- ти Париж і з пошаною на Париж дивляться. Історія ли- шила нас без нашого Парижу, і ми вирішили заступити 90 його Пациковим. Марні спроби, даремні зусилля. Якщо так триватиме далі, це означатиме самогубство. Не хо- чемо руйнувати наші Пацикови, але Картагена провін- ційности як осередку й суті нашої культури й духовос- ти мусить бути зруйнована. Ми не на острові, ми на материку. Але парадоксальність нашого становища в тому, що ми одночасно мусимо будити елементарну націо- нальну свідомість і закликати до національної виключ- ности, закликати до національної виключности і бороти- ся з нею, прагнучи включитися в світ і обгорнути світ. Логічно протилежні етапи історично опинилися поруч. Не маємо права зректися жадного. Тим важливіше виз- начити місце й межі кожного, виробити основи співпра- ці, співіснування. Опрацювати диспозицію єдиного фронту. ' Наш поїзд їде до Мюнхену. Але тепер ми вже зна- ємо: Мюнхен — провінція. Сучасна провінція. Провінція, відкинута з позиції зухвалого Петра Івановича Бобчин- ського на позицію зворушливого (echt menschliches) Петра Івановича Бобчинського. Водночас провінція sub speciae Antichristi venturi. Дві столиці світу— Москва і Нью-Йорк — не вічно будуть столицями світу. Одна втра- тила свою ідею. Другий — надщерблює її своєю теорією smelting-pot. Тут шанс Києва. Картагена нашої провін- ційности мусить бути зруйнована. Провінція втрачає свої зовнішні атрибути. їх, прав- да, ще більше, ніж досить. На острові до ясена була прибита дошка, на ній висів правильник табору. Він по- чинався так: „І. Назва та характер табору: Пластовий Юнацький Табір о характері виховно-вишкільнім із окремим уз- глядненням водних занять“. Це написано дитячою рукою на лінованому папері. Але текст складала напевно не дитина. Ми зберігаємо февдальний звичай цілування ру- зок усім заміжнім паням і навіть культивуємо це як чразок чемности в шкільних читанках, затверджених ЦПУЕ. На сцені найкращого нашого театру співають арії: Тихе сяйво сонпе з неба шле, Йому нарешті жінка ти будеш вже. Це все і багато іншого — від нашого ще недавнього селюцтва, від культурництва, від бажання скидатися на панів (Микола Куліш мовляв: Нація дядьків і переклада- чів), від комплексу меншевартности. Та все це — реш- 91 тки. Поведінка о провінційнім характері ставатиме де- далі смішнішою і виведеться. На Сході — в Україні і на Заході — в Америці. Тяжче з смаками, уподобання- ми, ідеями чи безідейністю. Ми говоримо про азіатський ренесанс, а при зуст- річі з людиною Сходу морщимо ніс. Пригадую: я відві- дав хвору Гриневичеву, що лежала в Мюнхені в лікарні для ДП. Сусідка її була калмичка. Як захопилася нею вже тяжко хвора, але завжди— за власним висловом — geistessprühende Гриневичева! Вона записала від неї калмицьку абетку, опис жіночих убрань калмицьких, ві- домості про калмицьку музику, медицину. І вона пере- повіла мені зустріч німецького пастора з калмичкою. Пастор відвідує лікарню. Він почув, що лежить буддист- ка і попросив дозволу розповісти їй буддистську леґен- ду. Ось леґенда: троє людей своєю святістю так догоди- ли Богові, що коли вони купалися в ставку, їхні одежі ' висіли в повітрі, як надягнені на них, і вигрівалися на сонці. Раз, коли вони купалися, налетів орел і вихопив з води рибу, яка полонила їх блиском своєї луски. Пер- ший праведник сказав: —Яка зла птиця! —Він сказав це, і його одежа впала на землю. Другий сказав: Бідна риба!
Леґенду розповів німецький пастор-євангелик буд- дистці - калмичці. І коли він відходив, вона, немолода вже жінка, буддистка, поцілувала йому, німцеві, моло- дому, руку. Цю подію, цю леґенду розповіла мені Катря Грине- вичева — може найменш провінційна і найбільш аристо- кратична з усіх українців, що я знав. Це не робилося по- рядком здійснення теорій про азіатський ренесанс і ро- лю України в ньому. Це робилося порядком відчуття спо- ріднености високого. І з таких почувань і зустрічів зрод- жується роля України в азіятському ренесансі. Але це означає: вийти за межі нашої провінційности. Пробити панцер самозамкнености, яким ми мусіли колись відгоро- дитися від світу, щоб ствердити себе, але який тепер му- симо скинути з себе, як змія, виростаючи, лиснаву шку- ру на весні. Це відчувала Гриневичева. Зате вона все життя ка- ралась, живучи „ не на своїй вулиці“ — серед міщанства, плебейства, нетерпимости і естетичної глухоти. Цього жүктеу/скачать 6.04 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|