Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління культури та туризму Український культурологічний центр Донецьке обласне відділення Товариства зв'язків з українцями за межами України

І в той час надзвичайно вагомою і своєчасною була допомога українців з діаспори. Влітку 1994 року в наше місто до родичів приїхав професор Ратгерського університету (Нью-Йорк) пан Віталій Кейс. Його батьки, уроджені слов'янці (мати – вчителька української мови та літератури, батько – інженер), під час Другої світової війни емігрували до Америки, залишивши у Слов'янську родичів. Пан Кейс завітав на кафедру української мови та літератури, де познайомився з професором Горбачуком, який саме опікувався організацією навчального процесу на факультеті. Професор Кейс отримав запрошення прочитати лекційні курси з англійської мови та української літератури діаспори. Погодившись, В. Кейс восени 1995 року приїхав із США, привіз для факультету значну кількість літератури. Цієї ж осені кафедра української мови та літератури отримала чималу посилку книг від української поетеси з діаспори Ганни Черінь (Флорида, США). Вона ще кілька разів надсилала свої твори.

Лекції професора Кейса справили незабутнє враження на слухачів, адже концептуальний підхід у висвітленні навчального матеріалу у нього був зовсім не таким, який у нас традиційно склався ще в радянські часи. Повернувшись до Америки, він через пресу і особисті контакти повідомив діаспорну спільноту про проблеми нашого факультету. Невдовзі рідкісні наукові праці зі славістики, історії української мови, видання власних наукових творів надіслав відомий вчений-мовознавець, професор Українського вільного університету у Мюнхені Олекса Горбач (Німеччина), надійшли книжки і від Ади Кулик та відомого критика, літературознавця Григорія Костюка із Вашингтона, від громадського діяча, американця українського походження Володимира Воловодюка з Нью-Гейвена (США), а також надійшли книжкові посилки із Канади: від Марії Білоус-Гарасевич, від Яра Славутича та Богдана Маціва.

Оскільки Віталій Кейс не тільки сформував основну частину книжкового фонду, а разом зі своєю сестрою Тетяною Халупою (Каліфорнія, США) пожертвували кошти на утримання цієї бібліотеки, вирішено було присвоїти бібліотеці згідно з бажанням фундаторів ім'я їхніх батьків – Олександри та Олексія Кейсів.

На кінець 90-х років це була єдина спеціалізована бібліотека на всю південно-східну Україну. Цей фонд літератури дав можливість забезпечити викладання курсу «Українська література діаспори» та історії української літератури XX століття, оскільки університетська бібліотека не забезпечувала художніми творами студентів щойно створеного факультету в потрібній кількості.

Завдяки фондам цієї бібліотеки студенти та викладачі філологічного факультету отримали можливість ознайомитися з творчістю раніше табуйованих талановитих представників «розстріляного відродження» та українських письменників з діаспори, стали свідками дивовижного феномена, коли два річища літературного процесу – еміграційного й материкового – з'єдналися в одне. У фондах цієї книгозбірні представлене славетне сузір'я імен, багато з яких уже ввійшло до чинної шкільної програми: Євген Маланюк, Лев Силенко, Дмитро Донцов, Юрій Клен, Тодось Осьмачка, Іван Багряний, Василь Барка, Емма Андієвська, Богдан-Ігор Антонич, Улас Самчук, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Олена Теліга, Богдан Кравців, Яр Славутич, Богдан Рубчак, Віра Вовк, Богдан Бойчук, Олекса Стефанович, Григорій Костюк, Ганна Черінь, Оксана Лятуринська, Наталя Лівицька-Холодна, Михайло Орест, Олег Зуєвський, Юрій Тарнавський, Марія Білоус-Гарасевич та ін.

На базі цієї бібліотеки (з 2005 року вона влилася в загальноуніверситетську бібліотеку) виконуються дипломні роботи студентами й кандидатські дисертації нашими аспірантами. Захищена кандидатська дисертація за темою «Мовна особистість Уласа Самчука: зв'язок мовотворчості зі світоглядними орієнтаціями письменника» (В. Ф. Стецій).

Завдяки матеріальній підтримці організованого професором В. Кейсом у США «Комітету допомоги школам Донбасу» проведено ряд експедицій науково-дослідного центру «Південна Слобожанщина» (науковий керівник – професор В. Т. Горбачук), створеного при факультеті, завдання якого полягає в ліквідації білих плям на карті України (північ Донецької і Луганської областей та південь Харківської області) в діалектному, фольклорному та етнографічному аспектах. У цих експедиціях брали участь, крім наших викладачів і студентів, наукові співробітники НАН України: Л. Г. Орел, Л. Г. Пономар, О.Ю. Млечко, X. М. Ткач, З. С. Гудченко, О. В. Курочкін, Л. Г. Анісімова. Зібраний внаслідок польових досліджень фактичний матеріал було використано в дисертаційних дослід­женнях. Вже захищені кандидатські дисертації «Вербальна магія та способи її трансмісії» (С.М. Швидкий), «Типологія змін лексики південнослобожанських говірок» (С. М. Семанчак), «По­бутова лексика говірок Південної Слобожанщини» (Л. М. Ти­щенко). Готова до захисту дисертація «Розвиток ойконімії Слобожанщини протягом 17-20 століть» (Є. М. Ткаченко).

З великою вдячністю згадуємо моральну й матеріальну допомогу, яка надійшла з-за меж материкової України. Бізнесмен і меценат із США Іван Заковоротний спонсорував видання книги В. Т. Горбачука «Барви української мови». Поповнити факультет технічними засобами допоміг Володимир Воловодюк. Це також фінансова підтримка Теодора Костюка (США), сина відомого літературознавця Г. Костюка. Упродовж восьми років Об'єднання Українських Православних Сестрицтв у США, яке очолюють Надія Мірчук та Валентина Кузьмич, із пожертв громадян США українського походження надало нашим студентам-відмінникам 152 іменні стипендії. У 1997 році українська православна парафія у Філадельфії (Ольга Рурська) надіслала 528 доларів для надання допомоги «найбільш потребуючим та ідейним студентам».

Оскільки наш філологічний факультет знаходиться в стадії свого становлення, то велика увага приділяється виробленню й утвердженню хороших традицій, піднесенню загальної культури студентів, забезпеченню високого рівня викладання фахових дисциплін. Безкорислива допомога і увага до нас світового українства сприяє формуванню факультету і кафедри української мови та літератури як осередку «національного гуманітарного простору» (Л. Костенко), сприяє вихованню національної свідомості, а в умовах зрусифікованого Донбасу це надзвичайно складний і заразом відповідальний аспект нашої роботи.

Як яскраві події на факультеті пам'ятаємо зустрічі з науковцями, бізнесменами, меценатами з діаспори: з паном Віталієм і Тетяною Кейсами, Іваном Заковоротним, Теодором Костюком та іншими. Незабутня атмосфера цих зустрічей назавжди залишилася в наших серцях. Відчуваємо почуття духовного зв'язку з українцями з діаспори, вдячність за те, що вони зберігають українську мову, культуру, сприяють розвиткові філологічної освіти в нашому навчальному закладі. Усе це назавжди увійшло в історію буття філологічного факультету.
Галина Чумак,

директор Донецького художнього музею
ПОВЕРНЕННЯ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ на донбас
10 березня 2006 року у Донецькому обласному художньому музеї відкрилася виставка широко відомої в світі письменниці і художниці, яскравої представниці українського авангарду Емми Андієвської. Вона народилася у 1931 році у місті Донецьку, який ще тоді називався Сталіно. Але через об’єктивні обставини покинула місто, а згодом і Україну ще у 1943 році. Відтоді її повернення в Україну і на Донбас відбувається переважно через живописні роботи, збірки її поезій і враження відомих людей, які мають щастя знати цю дивовижну жінку, спілкуватися з нею.

Щодо звань та посад Емми Андієвської, то найпочесніші з них – Член ПЕН-клубу і Вільної Академії у Мюнхені. Нагороджена престижною премією Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів за «Роман про людське призначення» (1984), має відзнаку «Інтелектуальна мужність» (журнал «Ї» – Львів, 2003), міжнародну літературну премію «Тріумф» (2003) та інші. Сьогодні у її творчому доробку 19 книжок поезії та 8 прози. Оригінальна поетеса і малярка, вона посіла помітне місце в українській культурі ХХ-ХХІ століть.

Сьогодні до кола прихильників її творчості приєднуються все нові й нові шанувальники. Для одних – це нове ім'я, інші все з більшим зацікавленням занурюються у неординарний творчий світ мисткині.

Чи могла я передбачити, що я, донечанка, навесні 2003 року у Національному музеї літератури в Києві, зустрінуся з великим талантом, доробком надзвичайно цікавої, самобутньої української мисткині з Мюнхена, а насправді – уроженки нашого Донбасу – Емми Андієвської? Вражало все, але найголовнішим було те, що вона виявилася моєю землячкою, оскільки народилася у м. Сталіно. У таких випадках я відчуваю страшенний сором і здивування: як це пройшло повз мене?

Після приїзду додому відразу знайшла про неї матеріал у обласній універсальній науковій бібліотеці. І з’ясувала наступне: Емма Андієвська, громадянка США, мешкає у Мюнхені, українка, письменниця, поетеса, художниця, досить відома в світі і найменше – на батьківщині.

Друга зустріч з Еммою Андієвською подарувала мені не тільки радість і гордість, але й виняткову можливість спілкування, нехай і заочного.

Це сталося у грудні 2004 року, коли мене було призначено директором Донецького обласного художнього музею. Зовсім несподівано з’ясувалося, що у фонді музею зберігаються подаровані Андієвською картини, збірки поезій, каталог, листівки. Я зраділа так, начебто отримала неймовірно очікуваний подарунок, і з того моменту почала обдумувати ідею виставки. Не забули ми в музеї також і про те, що у березні 2006 року нашій уславленій землячці мало виповнитися 75 років, і ще за рік до того написали їй листа із запрошенням приїхати на батьківщину. На жаль, обставини цьому завадили, і вперше поспілкуватися телефоном з Еммою Іванівною вдалося буквально за тиждень до відкриття виставки. Все почуте тільки підтвердило мої враження від її книжок, художніх полотен і спогадів тих, хто мав щастя особисто з нею спілкуватися. Дійсно, це “людина-оркестр”, “людина-тайфун”, як сказав про неї хтось з журналістів. Додам від себе, це – стихія, яка підхоплює тебе у бурхливий потік своєї енергії, наповнює міццю свого духу, духовно заряджає настільки, що несподівано ти відчуваєш себе десь у піднебессі або ж в стані абсолютного щастя чи Божої благодаті.

Щирість і відкритість пані Емми не має меж, принаймні, це відчувається з першої хвилини спілкування, завдяки чому з’ясувалися деякі подробиці її життя, які до того мені не були відомі.

Народилася Емма Андієвська 19 березня 1931 року у родині хіміка-винахідника Андієвського Івана Корнійовича. Батько її був росіянином, а мати Емілія Гаврилівна Роздайбіда походила із старовинного козацького роду з Полтавщини. До 5 років маленька Емма отримувала виключно російсько орієнтовану освіту. У шестирічному віці дівчинка жорстоко захворіла на дизентерію через місцеву воду і лікарі стали наполягати, щоб її вивезли з Донеччини. Родина переїхала до Вишгорода, що на Київщині. Там уперше Емма занурилася в українську стихію, українську мову, культуру. Можливо, розповіді родичів і близьких, оточення, чарівні українські пісні так вплинули на неї, що вона сама собі сказала, що віднині буде українкою і розмовляти буде лише українською. Далі краще цитувати саму пані Емму: “Мати знала, якщо я прийняла якесь рішення, то мене можна було вбити, четвертувати, але я не відмовлюся від свого. Це моя "помста Ганнібала" – бути українкою. Я вирішила, що завжди буду на Україні, бо вона просто вскочила у моє серце”.

Холодні вітри Другої світової війни закинули родину Андієвських до Західної Європи. З 1943 року Емма Андієвська зростала і виховувалася спершу у Німеччині, потім – у США. І здається, що якби писала німецькою, англійською, французькою, то, певно, мала б значно більшу популярність у світі й читацьку аудиторію. Та для неї писати українською, поширювати і популяризувати українську мову і культуру стало справою честі. І на всі «резони», начебто українська мова приречена на небуття, вона й сьогодні відповідає, що саме це її й заохочує: якщо приречена – то я піду одна проти всього світу, але не дам їй зникнути. І, живучи в чужомовному оточенні, досконало володіючи іншими європейськими мовами, вона була й залишається сучасною українською письменницею, підкреслюючи: «Я свою Україну ношу, як равлик свою хатку, я в ній живу – інакше би я пішла в інші культури, як багато хто з-поміж дуже талановитих людей».

Недаремно Емму Андієвську називають “протогоністкою української мови” у світі. Її перу належать непересічні і достойні навіть Нобелівської премії художні твори. Через усе життя вона пронесла у собі Україну. Вона упевнена: “Моя мова тут, на Заході, – це бацила духу!” А духу їй вистачить на декілька життів!

Так само "бацилою духу" можна назвати і малярські роботи Андієвської. Вони, так само як і її поезії, – перевтілення за своїми власними законами світобачення. Краще за мене, мабуть, скажуть відгуки відвідувачів нашої виставки, які зайвий раз переконують, що непересічність особистості художниці здатна справляти неабиякий вплив на людей різних поколінь і світоглядів:

“... Ничего лучшего я не видела. Больше всего мне понравилась работа “Південь”, 1996 год… потому что она самая яркая, наполнена эмоциями, светом и радостью. Остальные картины тоже очень необычные. Они очень яркие, красочные, с необычной тематикой, цветовой гаммой, с необычной расцветкой и контурами». Це написала учениця 4 класу. А ось ще один відгук, залишений студентками Донецького національного університету: «Дякуємо за неповторні емоції і яскраві враження. Можливо, всі люди саме так бачать світ, коли живуть ще в мамі. Напевне, ми забуваємо той світ, а є люди, які нам його нагадують. Це – саме такий випадок... ”.

Малярство, за словами самої Андієвської, зацікавило її змалечку, адже спершу сприйняття світу, за самою Андієвською, "відбувається через око", лише тоді з’являється слово. Однак першу виставку пані Емма мала в Мюнхені лише 1956 року, коли вже була досвідченою поетесою з власною поетичною збіркою. Тобто у неї розвивалися і проявлялися два таланти – малярський і поетичний, але все ж, як записано у високій книзі "спершу було слово…" Далі, починаючи з 1989 року і до сьогодні її малярські роботи виставляються у найкращих музеях та виставкових залах світу. «Тепер я дуже інтенсивно малюю, – розповідає пані Емма. – Я просто мушу малювати – в мене десь там у підкірці зберігаються всі картини, які тільки треба «витягти» пензликом, і я це намагаюся робити. Виставок мені справді не бракувало. Публіка в Німеччині тепер не дуже купує, то зиску це не приносить, зате задоволення... Вислів у творчості – це не просто хліб, а повітря, без якого я би задихнулася. Кожен, хто творить, має це відчуття. Малярство мало дуже великий вплив на мою поезію. А щодо моїх малярських студій... у мене рука підключена просто до шлунку підсвідомості, вона сама все знає. Я там, нагорі, в мозку, нічого не знаю, але рука моя дуже точно знає, і тому я можу малювати й розмовляти одночасно. Для мене це завжди розгортання метафори. Я дуже люблю фарбу. Звичайно, можна вдатися і до самого рисунка, але то, як на мене, належить більше до сфери розумової, то радше конструкція, а мої малярські роботи більш безпосередні. Я скрізь люблю ходити без доріг, точніше, скакати...»

Один раз побачивши її малярські роботи – ніколи не сплутаєш їх ні з чиїми іншими. І – що особливо важливо – ніколи їх не забудеш. І тут річ не тільки в особливих образотворенні та художній стилістиці, своєрідній колористиці, а ще й у тому, що вони несуть потужну добротворчу енергетику – якщо, звичайно, за доказ цього можна прийняти той незаперечний факт, що її дивовижні фантастично-сюрреалістичні малюнки завжди знімають із глядача емоційне напруження й викликають добру усмішку – навіть попри те, що спонукають до роботи, часом напруженої, його уяву, аби збагнути мистецький задум автора.

У телефонній розмові я перепитала пані Емму, скільки ж картин є нині в її творчому доробку? І почула у відповідь: «Та ж понад вісім тисяч!». І далі: «Я поспішаю малювати, щоб устигнути все, відпущене мені творчою долею – малюю, поки малюється...».

Її малярські роботи зберігаються в багатьох музеях світу та приватних колекціях (має вона й солідні каталоги), неодноразово експонувалися в США, Канаді, Франції, Бразилії, Швейцарії, Австрії, Чехії… З початку 1990-х ім’я Емми Андієвської – як поета, прозаїка і, звичайно ж, художниці – прийшло в Україну.

Надзвичайно хвилююча сторінка в мистецькій біографії Емми Андієвської – її участь в інтернаціональному Баварському кінофестивалі 2001 року. На ньому 80-річчя всесвітньо відомого кінорежисера Франческо Розі вшанували картиною Емми Андієвської «Золотий Христос» (розп’яття, 100х80 см, папір, акрил) – нині це полотно (з українською посвятою на звороті) прикрашає віллу Франческо Розі в Римі.

Про неповторні малярські роботи художниці часто пише зарубіжна преса, численні публікації щедро ілюструються репродукціями її картин. Тому Емму Андієвську можна вважати своєрідним послом України в світі, її візитною карткою.

Виставка творів Емми Андієвської у нашому музеї, на мій погляд, нерядова подія. Якщо врахувати те, що у Чернівцях будують музей нашої землячки-донеччанки, що полотна цієї художниці знаходяться у музеях 12 країн світу, що вона є автором 30 книжок та 10 каталогів, то, гадаю, наша виставка повинна відкрити перш за все для донеччан і всіх, хто не байдужий до української культури і до України, нову, ще нікому тут у нас не відому сторінку життя, можливо, найвидатнішої співвітчизниці і сучасниці Емми Андієвської. Може, вибухне ця виставка таким зарядом, що і наше місто знайде можливість для відкриття музею видатної мисткині в її присутності, про що вона мріє все своє життя – повернутися в дитинство, побачити рідні місця. Подарувати тепер вже в Донецьку свої твори. Вона вірить, що це здійсниться.

Світовий Конґрес – це виключно діаспорна фундація, він об'єднує крайові організації практично з усіх країн світу, де мешкають українці. Це понад 100 громадських, релігійних, наукових і молодіжних організацій з 30 країн світу (Австралія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Велика Британія, Вірменія, Греція, Грузія, Естонія, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, Латвія, Литва, Молдова, Німеччина, Польща, Португалія, Російська Федерація, Румунія, Сербія і Чорногорія, Словацька Республіка, Сполучені Штати Америки, Узбекистан, Угорщина, Франція, Чеська Республіка, Хорватія, Швейцарія) та підтримує контакти з українськими громадами 7 держав (Австрія, Білорусь, Боснія, Мозамбік, Норвегія, Парагвай, Швеція).

1967 року на базі діючої після Другої світової війни Пан-Американської Української Конференції утворився Світовий Конґрес Українців (спочатку Світовий Конґрес Вільних Українців), який об'єднав у єдину організацію українців, які жили за межами Радянського Союзу.

Основні завдання Світового Конґресу Українців:

- представляти українців діаспори;

- зберігати національну ідентичність, духовність, мову, культуру та інші надбання українців за межами України;

- координувати діяльність українських організацій, членів СКУ, згідно з визначеними напрямками діяльності;

- мобілізовувати громадську думку українців у країнах поселення для посилення прихильного ставлення до України та її державної, духовної та економічної розбудови;

- згідно з Універсальною Декларацією Прав Людини охороняти права українців незалежно від місця їхнього проживання.

У рамках Світового Конґресу Українців сьогодні працюють такі ради і комісії: Комісія Людських і Громадянських Прав, Конференція Українських Молодечих Організацій, Рада Організації Об'єднаних Націй, Рада Допомоги Громадянам України за Кордоном, Рада проти Торгівлі Людьми, Рада Засобів Масової Інформації, Світова Координаційна Виховно-Освітня Рада, Світова Наукова Рада, Рада Культури, Світова Рада Суспільної Служби, Спортова Комісія, Українська Світова Кооперативна Рада та Комітет СКУ по відзначенню Голодомору.

Наскільки ефективною є діяльність СКУ на користь України? Концепція дії нашої організації полягає в тому, що люди, які є громадянами інших держав, але входять до українських діаспорових осередків, мають більший вплив на керівництво своїх країн щодо ставлення до України, ніж ті посадовці, які відряджені Україною представляти її інтереси за кордоном.

Наприклад, Д. Павличко – відома людина у всьому світі, але його звернення до президента Америки може закінчитися нічим, тоді як звернення американських громадян до свого президента може мати успіх. Наведу такий приклад. У 1994 році зустріч президента України Л. Д. Кучми у Вашинґтоні планувалася як робоча, тобто мали підписуватися якісь документи, але не було урочистостей з приводу приїзду українського президента, тоді як російського президента Б.Єльцина вітали у Вашинґтоні із дотриманням всіх церемоній. Українська громада, тобто Український Конґресовий Комітет Америки, звернула на це особливу увагу, розповсюдивши через засоби масової інформації думку про те, що Америка є русофільською, а голові української держави не надається належних почестей... І це дало свій позитивний результат – президента України зустрічали на найвищому рівні.

СКУ сьогодні має зв'язки з українськими організаціями у 40 країнах. Вони не всі мають членство в СКУ, тому що наш статут не дозволяє приймати одноосередкову організацію. Скажімо в Іспанії, де величезна українська діаспора, базова організація знаходиться в Мадриді, і є ще одне відділення у Барселоні.

За нашими правилами, вона не може бути нашим членом, бо для того треба мати щонайменше три відділи. У такій великій країні як Росія теж може бути декілька членів СКУ. Але на разі маємо тільки одного члена СКУ, який представляє всіх українців Росії – Федерація культурно-національної автономії. Візьмімо інший приклад.

В Америці існує такий молодіжно-громадський рух як "Пласт". Ця організація має поважну історію і безліч осередків по всьому світу, у тому числі і в Україні. Але тільки та частина "Пласту", що знаходиться за межами України, може належати до нас.

Членство у Світовому Конґресі має і Наукове Товариство Шевченка в Америці, хоча воно відновлене і в Україні.

А є ще країни, де взагалі осередки українців розташовані тільки в столиці, наприклад, як у Мозамбіку. І хоча вони не можуть бути нашими членами за Статутом, але ми знаходимося з ними на щоденному зв'язку, запрошуємо їх навіть на річні наради директорів і вони присилають нам свої доповіді для усвідомлення їхньої праці.

Чим ми займаємося? Займалися захистом людських прав, зокрема це мало місце перед набуттям Україною незалежності, обороною дисидентів. Окрім того, ми маємо різні референтури, ради, комісії – наприклад, Освітню Раду, або Наукову Раду. Вже з назви їх зрозуміло, чим вони займаються. Так само маємо Раду з культурних зв'язків і опікуємося фольклорними та іншими колективами, хоча наші можливості дуже обмежені через брак коштів. Наприклад, у Росії є блискучий хор (я сам його чув), але ми не можемо запросити таку велику кількість виконавців до себе в Америку, бо ж то сорок осіб. І хоча ми не такі бідні, але СКУ не організує масові тури або виступи (гастролі) численних колективів в інших країнах.

Хочу сказати декілька слів про залучення нами коштів на витрати СКУ. Хоча ми дуже активно діємо у таких країнах, скажімо, як Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Німеччина, але тенденція сплачування членських внесків там взагалі не простежується. Навпаки, новітні емігранти та ті, хто виїхав до Європи на заробітки, до нас ходять із простягнутою рукою, хоча, за статистикою, гроші, які вони переводять своїм родинам в Україну, становлять немалі суми. Отже, хай вибачають мене європейські наші відділення за те, що я так говорю, але 57 % допомоги надходить від громадян американського континенту – переважно США та Канади. Цікаво також і те, що серед тих, хто складає пожертви – люди переважно старшого віку – 80- та 90-літні дідусі та бабусі, тоді як люди молодшого покоління (навіть 50-60 років) намагаються жити в основному для себе.