Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління культури та туризму Український культурологічний центр Донецьке обласне відділення Товариства зв'язків з українцями за межами України

Ми боїмося, що гроші, які надходять від громадян Америки, у разі перенесення центрального офісу СКУ до Європи, суттєво зменшаться. Адже ми маємо і в США, і в Канаді, і в Австралії фінансові кредитні спілки, які, за статистикою, мають активи близько мільярда доларів.

Ми дістаємо гроші в основному від приватних пожертв, а не державних програм. Є випадки, коли людина лишає заповіт на користь СКУ.

На жаль, Україна майже не підтримує діаспору матеріально, як це роблять інші країни. Я візьму Польщу. У різних країнах, де проживають поляки, Польща має урядові структури, які підтримують діаспору, у тому числі й фінансово. За останній рік на потреби польської діаспори виділено 57 млн доларів. У порівнянні з цим Україна обіцяла десь 10 млн грн. на діаспорові програми, але вони згорнуті і зараз фінансування не відбувається взагалі. Я був у Томську (Росія) у ліцеї, який має український і польський класи. Польський клас обладнаний різною технікою, має 6 чи 7 комп'ютерів, а в українському класі є тільки столи – нічого іншого немає. А колись кошти виділялися, але то було до прем'єра Януковича і віце-прем'єра Табачника, які взагалі викреслили з бюджету цю статтю витрат. Отже, на разі, ми допомагаємо Україні, а не вона нам.

Я переконаний, що у справі збереження своєї ідентичності дуже багато важить сім'я, церква, громада. Але у сучасному прагматичному світі без матеріального забезпечення діяльності організацій вони мало чого варті. Тому ми приділяємо велику увагу коштам, ресурсам, допомозі українцям, які виїхали жити або працювати за кордон. Наприклад, візьмімо Іспанію. Ми бачили негативне ставлення іспанських урядових структур до мігрантів з України. Але коли іспанські чиновники зрозуміли, що така серйозна діаспорова організація як СКУ, цікавиться справами українців, ставлення змінилося на ліпше. У такій площині допомоги, я думаю, ми найбільш корисні. Ці самі проблеми постають перед нами і ми їх розв'язуємо в Італії і в Португалії.

З боку урядових організацій України ставлення до СКУ теж суттєво змінилося. До українських посольств прийшла молода ґенерація дипломатів, які по-іншому ставляться до своїх громадян за кордоном.

Сьогодні маємо явище трудової еміграції з України – так звану «четверту хвилю». Існує сумна статистика: сьогодні 13 мільйонів українців бажають покинути свою країну назавжди. І це ж не старі люди, це половина працездатної України. Очевидно, що за 10 років етнічний склад України при тих тенденціях, які спостерігаються зараз, суттєво зміниться. І не на користь українців. Але хочеться вірити, що це тимчасово. Який вихід? Треба в Україні створити такі обставини, щоб припинити потік трудової еміграції. А такі обставини можна влаштувати, коли влада припинить красти. Помаранчева влада зробила щодо демократії багато, але щодо корупції - нічого. Ті самі злодії з виконавчої влади перейшли до Верховної Ради… І це навіть більша проблема, на мою думку, ніж те, що на Донеччині розмовляють російською.

Тут мусить бути незалежне законодавство, тут мусить бути незалежне судівництво. Я, до речі, категорично проти вашого виборчого закону: пропорційна система голосування уможливлює ситуацію, за якої найбільші бандити проходять до Верховної Ради, і ніхто ні за що не відповідає. А депутат мусить поїхати на своє село чи місто і там звітувати перед виборцями - що він зробив чи не зробив, подбати, щоб там дороги були побудовані тощо. А тут немає жодної відповідальності.

У діаспорі зараз і УНСоюз (найбільш масова організація українців у США), й інші організації займаються переважно своїми внутрішніми справами, бо існує велика проблема у збереженні діаспори як такої - відходить старе покоління, нове покоління є дещо індиферентним до української справи, хоча і англомовні українці зберегли ментальний зв'язок з землею батьків.

Але попри складні процеси, які проходять в тілі самої діаспори, ми продовжуємо плідно співпрацювати з організаціями в Україні, з посольствами України за кордоном. Навіть більше скажу, сьогодні, зустрічаючись з послом України в Канаді чи в США, я маю більше довіри до тієї людини, оскільки її формування відбувалося вже на нових, більш демократичних засадах. Якщо оцінювати, чого досягнула Україна за 16 років незалежності, то можна сказати, що зроблено дуже багато, хоча немало ще треба зробити. Для цього всім треба мати загострене почуття ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ – перед Законом, перед Людьми, перед Історією.

1. Допомагати всіма способами визвольним процесам, що відбуваються в Україні.

2. Включити молоде покоління діаспори, вихідців зі східних та центральних земель України, в політичне та громадське життя.

3. Видати історію УРДП та історію виходу на еміграцію, розповісти світові про голод 1933 року, про тюрми, заслання, розстріли, розкуркулювання, русифікацію та інші "блага" комуністичної системи, яку вони особисто пережили й залишилися живими. Видати праці про примусову репатріяцію на "родіну" та затримати якнайдовше видавничу діяльність Багрянівського руху, розповісти про великий вклад праці створених за ініціативою членства УРДП, таких як Демократичне Об'єднання Бувших Репресованих Українців Совєтами /ДОБРУС/, Союзу Українців Жертв Російсько-Комуністичного Терору /СУЖЕРО/, Легіон ім. Симона Петлюри, Товариство Прихильників УНР та Об'єднання Демократичної Української Молоді /ОДУМ/.

4. Зібрати й видати друком публіцистику Івана Багряного та перевидати його твори.

5. Видати цінні національно – патріотичні праці осіб, причетних до середовища УРДП.

6. Фінансово допомагати газеті "Українські вісті", яка в той час ще була в Німеччині, але в 1978 році була перенесена до Детройту, США.

Першим головою Фундації була Галина Воскобійник до 1982 року, а пізніше її очолювали Анатолій Лисий (1982-2000), Олександер Скоп (2000-2003), Галина Воскобійник від вересня 2003 року до кінця квітня 2004 року, а з травня 2004 року знову Анатолій Лисий.

За короткий час існування Фундації видано довгограючу платівку українських народних пісень у виконанні Ганни Шерей, «Збірник на пошану Григорія Китастого – бандуриста й композитора, дві книги Василя Гришка про голод в Україні 1933 року: «Український голокост 1933» українською й англійською мовами та «Замах на життя нації», книги дисидентів: генерала Петра Григоренка «Спогади» та «Пережите й передумане» Данила Шумука, фінансувала книгу «The Tragedy of Vinnytsia» про масові розстріли у Вінниці. Також Фундація дала фінансову допомогу Дмитрові Нитченкові на видання повісті «Смерть» Бориса Антоненка-Давидовича, Дмитрові Кислиці на видання його спогадів «Світе ясний», Маркові Царинникові на видання великої книги бібліографічних матеріалів англійською мовою про 1933 рік з документів про голод англійського уряду, на створення фільму про розстріли в Биковні, Ростиславові Василенкові на касетку «З Багряним по Україні» та надана допомога багатьом іншим.

За головування Анатолія Лисого зроблено великий поступ в діяльності Фундації в допомозі Україні. Фундація видала чи фінансувала понад сотню різних книг в Україні. Коштом Фундації вислано та розповсюджено, як подарунок, тисячі книжок випущених Багрянівським середовищем в діяспорі про колективізацію, розкуркулювання арешти, заслання, розстріли, голодомор та русифікацію в різні міста України всіх областей до бібліотек, наукових установ, університетів, музеїв та архівів.

За роки незалежності України з 1991 року до середини 2008 року з каси Фундації видано фінансову підтримку для патріотичних газет, журналів, наукових установ та організацій та видання книг в Україні – загалом 1 500 000,00 дол. (півтора мільйони). Головним джерелом прибутків Фундації були і є пожертви Колишніх членів УРДП – УДРП, ДОБРУС-у, СУЖЕРО, ОДУМ-у, членів та прихильників Фундації. Ряд осіб залишили Фундації поважні суми в заповітах. Варто згадати осіб та організацій, які дали чи залишили в заповітах тисячі долярів, якими є особи з США, Канади та Англії, а саме Микола Громницький, Віктор Мартин, Кузьма Тимченко, Володимир Кравченко, Василь Ростун, Зоя Солод, Петро Кирилюк, Софія й Олександер Скоп, Галина й Олексій Воскобійники, Анатолій Лисий, Український громадський клюб в Англії та філія ОДУМ-у і корпорація втримання дому ОДУМ-у в Чікаґо.

Фундація видала в Україні у видавництві «Смолоскип» п'ять великих книг, а це «Публіцистика» та два томи «Листування» Івана Багряного, «Збірник матеріалів та документів УРДП – УДРП», «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка (Дивнича), й «Музична Україна» – збірник пісень «Вставай, народе!» Григорія Китастого. Олександер Шугай – представник Фундації в Києві зібрав спадщину Ів. Багряного та дані про його життя в Україні й приготовив до видання книги «Іван Багряний, або через терни Гетсиманського саду», «Під знаком скорпіона» та «Золотий бумеранг», який містить всі Багряного вірші, поеми, роман «Скелька», повість про Ді-Пі «Антон Біда – герой труда», пісні, сатиру та інші поезії в одній книзі.

Фундація фінансувала видання «Сталінізм в Україні» Григорія Костюка, «Другий зимовий похід» Юрія Тютюнника, «Велика вітчизняна війна» Федора Піґідо, «Диявольска гра» Юрія Краснощока, «Історики України» Андрія Іванка, «В боях за волю України» – матеріали конференції на Кіровогорадщині, «1937 – книга документ про репресії комуністичної доби на Черкащині Левка Хмельковського, «Страта голодом» Семена Старіва, «Вінниця: злочин без кари», «Нащадки прадідів» Бориса Антоненка-Давидовича – матеріали, які зібрав і підготував до друку Леонід Бойко.

Фундація допомогла видати такі праці: «Іван Мазепа і Москва» Михайла Слабошпицького, «Якби ми вчились так, як треба» Анатолія Погрібного, «Я – українка» Ніни Бей, «На шляхах роздоріжжя» Б. Антонкна Давидовича, «Вогонь з попелу» Івана Драча, «Розвіяні по чужині» Петра Ротача, «Біла книга про злочини Москви», «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР» Сергія Білоконя, «Ізгой» Олександра Галкіна, «Кобзар» який видала «Просвіта», «Манастирі на Рівенщині», «З усіх чужин» та «Живий Осьмачка» Сергія Козака, «Нестор Городовенко» Григорія Шибанова та ін. Вадим Усань, представник Фундації в Харкові приготовив і подбав про видання хрестоматії "Вірю !" Івана Багряного, двоє видань, які містять поезії, пісні, сатиричні вірші, уривки творів прози та публіцистику й розіслав їх до середніх шкіл та університетів України. Перше видання вийшло за кошти Фундації, а друге покрили спільно Фундація та ОДУМ США і Канади.

В 2004 та 2005 роках Фундація видала, чи дала гроші повністю, чи частинно, на видання книг, що появилися у видавництвах «Смолоскип», «Юніверсум», «Києво-могилянська Академія», «Універсум», "Бористен", «Просвіта» та ін.: «Москва сльозам не вірить» Василя Гришка про трагічний 1933 рік, «З когорти одержимих» та «Подвижник духу» Леоніда Бойка про життя і творчість письменника і політв'язня Бориса Антоненка-Давидовича, «Український некрополь» Віктора Жадька про поховання відомих осіб України в Україні та в діяспорі, «Нова релігійність» Івана Багряного» Максима Балаклацького, «Українське життя в Америці» Левка Хмельковського, «Три літа» Тараса Шевченка, «Так! Українці перемагають сміючись» Олега Чорногуза, «Помаранчеві оповідання» Фіделя Сухоноса, «Сповідь приреченого» Луки Гусака, «Тернистий шлях» Василя Теслюченка, «Рядки за рядками, літа за літами» Петра Ротача, «Український голокост 1933» от. Юрія Мицика книги – свідчення тих хто вижив, том другий та дала гроші на видання тому 3-го, і 6-го тому, «Марш молодости» журналіста и політика діяспори Віталія Бендера, збірник пісень для капель та ансамблів бандуристів України «Грай моя, бандуро», яку упорядкував Микола Гвоздь художній керівник національної капелі бандуристів ім. Г.Майбороди, «Поза межами суєти» Андрія Кондратюка, який в 60-их роках був відлучений від літературного процесу і праці за фахом, «Тигролови» Ів. Багряного, «Наша боротьба та наші позиції» видання Багрянівського руху партії УРДП – УДРП в двох томах, дано гроші на видання статтей журналу «Універсум», «Повість моїх літ» Олексія Вокобійника та до 100-річчя Ів. Багряного двотомника його творів: «Буйний вітер», «Людина біжить над прірвою», «Огненне коло» та «Розгром». книгу Мар’яна Дального та "Українська інтелігенція на Соловках" Семена Підгайного.

Фундація зібрала й передала сотні тисяч долярів на різні цілі й потреби в Україні, а саме на ремонт резиденції гетьмана Богдана Хмельницького, Києво-Могилянській Академії, різним школам, музеям, сиротинцям, студентам степендії, родинам дисидентів, на різні премії та конкурси знавців української мови, на побудову пам'ятника Тараса Шевченка в Ялті та багатьом особам та організаціям України.

Фундація стала постійним членом Ліги Українських Мецентатів й платить річно по п'ять тисяч долярів членських внесків. Належну увагу приділяла Фундація, за роки свого існування, різним газетам та журналам, особливо в східніх та центральних областях України. Фундація допомагала таким пресовим органам України: «Літературна Україна» (Київ), «Східній часопис» (Донецьк), "Українськії газета", "Сіверщина», «Наша віра», «Громада», «Дніпро», "Універсум», який розсилається на кошти Фундації коло 500 бібліотек України, «Бористен", "Березіль», «Історичний календар», Інститут досліджень діяспори'", "Зоря», «Дзвін Севастополя», «Кримська світлиця», «Молода нація», видання УПЦ Київського патріярхату та ін.

За назалежности України Фундація Багряного видала дипломи та по одній тисячі долярів премії лавреатам Івана Багряного Іванові Дзюбі, Олександрові Шугаєві, Євгенові Сверстюкові, Вадимові Усаню, Леонідові Череватенкові, Анатолієві Погрібному, Леонідові Бойкові, Олегові Чорногузові, Юрієві Краснощокові та Михайлові Слабошпицькому.

З рамені УРДП та її прихильників в діяспорі було засновано ряд суспільних громадських організацій та організацію молоді ОДУМ, яка об'єднувала дітей і молодь батьків вихідців зі східних та центральних земель України або як часто називали – східняків, чи вихідців з Великої України. Ці організації видавали свої газети, журнали, бюлетені, інформаційні листки та інші пресові органи. Річники газети «Українські вісті», що виходила протягом 55 років, «Український Прометей», «Прометей», «Ми ще повернемось!», «Особождение»» та журнали «Нові дні», «Молода Україна», «Наша боротьба», «Наші позиції» та багато інших видань старанням Фундації були передані до Конгресової Бібліотеки США у Вашінгтоні, яка з вдячності дала Фундації мікрофільми з усіх річників газети «Українські вісті», які передані до Державного архіву – музею в Києві. Багато річників вище згаданих видань передано до Українського Національного Музею в Чикаго, до архіву УВАН в Нью Йорку, до української секції Іллінойського університету в Урбана-Шампейн, до Імміграційного історично – дослідчого центру при Міннесотському університеті, до Українського Культурного і Освітнього Центру у Вінніпезі в Канаді, до бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, до Українського Вільного Університету в Нью Йорку та ін.

Ті ж самі видання та багато архівів вислано в Україну в Києво-Могилянську Академію, Острозьку Академію, в Державний архів – музей Києва, до музею Тараса Шевченка в Києві та в Каневі, в Переяслав-Хмельницький, в музей діяспори в Львові, до бібліотек Полтави, Харкова, Одеси, Миколаєва, Дніпропетровська, Луганська, Охтирки, Сум, Симфирополя, Ялти, Миргорода та інших міст України.

Фундація видає раз на місяць сторінку Фундації при найстарішому українському часописі Українського Народнього Союзу «Свобода», який появляється українською мовою в США з 1893 року та квартально дванадцяти сторінковий «Бюлетень Фундації ім. Ів. Багряного». В 2004 році управа Фундації вирішила збільшити преставників Фундації в Україні, бо з самих початків незалежності України представниками були лише Олександер Шугай – поет, прозаїк, есеїст та перекладач в Києві та Вадим Усань, який очолював літературно-мистецький клюб та провадив просвітницьку діяльність серед молоді Харкова. Новими представниками є: Петро Антоненко – журналіст, редактор всеукраїнської газети «Сіверщина" в Чернігові, Олександер Капітоненко – краєзнавець, літератор, співголова Фундації ім. Д. Бурлюка в Симферополі, Олег Романчук – кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики Львівського національного університету ім. Ів. Франка в Львові та редактор журналу політології, футурологі\ї, економіки, науки та культури «Універсум» та Фідель Сухоніс – редактор журналу «Бористен», письменник, головний редактор художніх програм студії телебачення Дніпропетровської обласної державної теле-радіокомпанії в Дніпропетровську.

Після смерті Вадима Усаня, який помер в грудні 2006 року, представником Фундації на Харківщину дав згоду бути поет, драматург і публіцист Леонід Тома.

Фундація ім. Ів Багряного, члени управи, які працюють на громадських засадах, без жодної платні, дбала впродовж свого існування про Україну, український народ, його мову, культуру, історію, а як стала Україна незалежною державою підтримувала, і далі підтримує, демократичні українські сили, популяризує демократію, правду, справедливість та робила все, що в її силах, щоб Україна мала чесний український уряд, що дбатиме за Україну економічно сильною, демократичною УКРАЇНСЬКОЮ УКРАЇНОЮ!

За останнім переписом 2002 року, в Росії проживає майже З млн. українців, що складає 2 відс. населення. Вони посідають третє місце після росіян і татар. Сьогодні в Росії нараховується близько 100 міських і регіональних національно-культурних українських громад у 58 регіонах. Вони зґуртовані в двох організаціях федерального рівня. У 1993 році було створено „Об'єднання українців Росії" (ОУР) а в 1996 році – Федеральну національно-культурну автономію „Українці Росії" (ФНКА).

За останні п'ять років на тлі відомого тиску російської влади на всі громадські об'єднання і некомерційні організації з однієї сторони, і відсутности реальної підтримки з боку Києва, активність українських громад, на мій погляд, поволі падає. Діяльність керівних органів федерального рівня паралізована. Ентузіазм активістів першої хвилі згасає, а масового молодіжного руху немає. Звичайно, є винятки.

В Росії вже ряд років спостерігається явний відхід від демократичних процесів перших років після розпаду СРСР. На мій погляд, така тенденція пов'язана з приходом до влади так званих „силовиків", для яких в країні не може існувати опозиції. Ситуація все більше нагадує радянську, коли існувала одна партія і одна ідеологія, а все, що було за межами такої єдности, вважалося ворожим і нібито підтримуваним з-за кордону. Всі мої колеги відчувають, м'яко кажучи, прискіпливу увагу контролюючих організацій.

Ситуація на рівні федерального керівництва ОУР і ФНКА у Москві завжди була складною.

У квітні 2005 року делегати IV конгресу ОУР та III з'їзду ФНКА обрали співголовами згаданих організацій Василя Бабенка (Уфа) та Валерія Семененка (Москва), а головою Координаційної ради Василя Думу.

Пізніше, методом електронного опитування, В. Думу було обрано головою Об'єднаної ради обох організацій. Але у зв'язку з тим, що протоколи опитування не були оголошені і затверджені, леґітимність В. Думи, як голови двох організацій, була поставлена багатьма членами ради під сумнів. З цього часу в організаціях феде­рального рівня почалося безвладдя.

Статут організації постійно порушувався, щорічні засідання ради не збиралися. Колективні рішення перестали прийматися. Напрямки діяльности, визначені з'їздом, були змінені, комісія зі співпраці з Церквою була ліквідована. В. Бабенко у такій ситуації був змушений написати заяву про вихід з керівництва. Системна робота на федеральному рівні була паралізована. Конкретна праця велася, як і раніше, головним чином, на регіональному рівні.

З ініціятиви В. Семененка 2 лютого у Москві відбулося засідання правління обох організацій федерального рівня, метою якого було відновити легітимне керівництво організаціями. На мій погляд, засідання відбувалося в демократичній атмосфері, без глибоких внутрішніх суперечок. Правління майже одностай­но рекомендувало Раді поновити рішення, які були затверджені на форумах організацій у 2005 році. Таке рішення правління було підтверджене електронним опи­туванням. Тому на сьогоднішній день легітимними співголовами українських організацій феде­рального рівня треба вважати В. Бабенка і В. Семененка, а головою Координаційної ради – В. Думу. Але тепер необхідно скликати Об'єднану раду обох організацій і затвердити нові керівні органи, в леґітимності яких не було б сумнівів.

Історичний досвід показує, що діаспора не може зберегти свою національну ідентичність без своєї церкви і школи. А що має у цьому найбільша українська діаспора у світі? Сучасний стан і проблеми українських церков в Росії недавно дослідив Заслужений журналіст України, головний редактор інтернет-сайту „Кобза" Андрій Бондаренко.

Згідно з його дослідженнями на теренах Росії існує три єпархії Української Православної Церкви Київського патріярхату (УПЦ КП): Богородська (Московська обл.), Білгородсько-Обоянська (Білгородська обл.) і Тобольська Сибірської митрополії, а також 10 греко-католицьких церков під опікою ординарія для католиків візантійського обряду Єпископа Йосифа Верта (Новосибірськ). Дослідження показало, що фактичне функціонування громад УПЦ КП маємо лише в Богородській єпархії, завдяки невтомній праці подвижника, Митрополита Адріяна. У двох інших єпархіях релігійного життя майже немає, або воно проявляється тим­часово і проходить в приватних приміщеннях напівлегально. Зареєструвати релігійну громаду, отримати приміщення або земельну ділянку під храм за останні роки стало неможливо. До речі, серед організаторів церкви УПЦ КП у Владивостоці був Анатолій Криль, вбитий пізніше невідомими злочинцями.

Греко-католицькі церкви працюють в Кемеровській, Томській, Тюменській, Новосибірській, Омській і Челябінській областях.

В Московській області греко-католиками, заробітчанами, опікується о. Олександер Сімченко, на якого за останні роки було зро­блено п'ять нападів. Основу прихожан греко-католицьких церков складають колишні галичани і їхні нащадки з числа вивезених у Сибір в 1939-1959 роках.

Федеральний закон Росії про свободу совісти і релігійні об'єднання від 26 вересня 1997 року, який визначив пріоритетною „особливу роль православ'я в Росії", ускладнив реєстрацію релігійних громад. То ж чи можуть нормально працювати церкви в РФ, якщо сама українська державність розглядається тут як „український сепаратизм" чи „українська хвороба російської нації"?

Ситуація з українськими школами в РФ ще гірша, ніж з церквою. Окремі гуртки подавалися як школи. Подібне діється і з пресовими виданнями: разовим інформаційним листкам малого формату надавався статус українських газет. В результаті у .російських шовіністичних виданнях появилася інформація про десятки українських шкіл і газет. Пізніше цю інформацію використовувала російська влада в дискусіях з представниками України.

А що ж є насправді? Успіхи в українському шкільництві має В. Бабенко в Башкортостані, є спроби створення українських класів у Москві, де проживають сотні тисяч етнічних українців. В ноги треба вклонитися ентузіастам, які за власні кошти випускали газети, організовували шкільні гуртки тощо.

Але не треба фантазій. У сьогоднішній атмосфері РФ знайти легальних спонсорів для підтримання українських товариств майже неможливо. А з недавніх часів ми мусимо регулярно писати у контролюючі органи чи не отримували, випадково, грошей з-за кордону. Так що я, наприклад, боюся отримати фінансову підтримку з України.

Щодо проблеми українського інформаційного простору в Росії, Україні треба брати приклад з Росії. В Україні помітно посилився російський інформаційний тиск, особливо в західніх областях. Тут появилося багато нових російських радіо- і телеканалів, про які я не чув навіть в Росії.

А що робиться на книжкових розвалах у Львові! Тут на прилавках можна зустріти провокаційні видання, які трактують українську історію з позицій російських шовіністів. Коли я запитав звідки ці книги, мені відповіли: „Привезли з Росії за безцінь і наказали, щоб ці книги були у кожній галицькій хаті". А у Москві єдину українську бібліотеку недавно „зачистили": вивезли на смітник все, що не вкладається в прокрустове ложе згаданої „істини в останній інстанції", якою володіє посадник Москви Юрій Лужков. На теренах Росії лише через супутникову антенну можна піймати окремі українські телеканали, а такі можливості сьогодні мають одиниці. Оце весь інформаційний простір України в Росії. Треба згадати про єдиний постійнодію­чий незалежний інтернет-сайт „Кобза-Українці Росії", який слу­жить джерелом інформації для багатьох наших співвітчизників.

Без всякого сумніву можемо констатувати кричущу неадекватність етнокультурних умов проживання українців Росії з аналогічними умовами росіян в Україні. І справа, звичайно, не в тому, що росіяни сьогодні борються за свої права, а українці – ні. Від таких тверджень російських шовіністів пахне расизмом.

Така напівправда є наслідком імперської русифікації і радянської „совєтизації", коли російські школи відкривалися навіть там, де росіяни не проживали, а бажання вивчати українську мову приводило у мордовські табори.

Можна тільки радіти тому, що росіяни в Україні мають можливість зберігати свою національну ідентичність на культурному і релігійному рівні. Але неможливо ігнорувати очевидну проблему згаданої неадекватности, бо вона не на користь добрим взаєминам між державами.