Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010. 448 с

І те "не бачиш" сказав так, ніби йому було шкода, що большевик не ба­чить нас і що йому повилазило.

Ми ходили по дворі на віддалі один від одного, тільки переглядувалися та говорили на мигах. Уже дорогою до своїх перевіряли, хто що побачив і почув, - була повна згода.

А головне, вартовий на воротях - один, а решта тішиться смаленим ка­баном. У "вулик" не заглядали - гуде спокійно. Вікна будинку сильно освіт­лені. З двору високо до вікон і всередину не видно.

Терешко випросив собі, що вартового "зніме" він. Я не заперечував, бо то був його фах. Ланцюжком попід вікна, але вже з боку майдану, здається мені, що то був майдан, підійшли ми до воріт.

Терешко почекав, поки вартовий підійде до нього... І вже не пішов він назад.

Тут до воріт під'їжджає підвода. Червоноармієць, що був на возі з руш­ницею, тихо "пішов" не своїми ногами до знятого вартового біля воріт. А другий, без рушниці, виявився полоненим козаком, взявся допомагати складати те, що було на возі: вже засмаленого кабана, бочку самогону і якусь їжу.

Оддали ми нашому козакові обидві рушниці та й казали бігти чимдуж­че до своїх, бо він казав, що є ще полонені. А решту, мовляв, зараз зрозу­мієш.

Гасло до бою подали передні, від воріт із майдану. І вжили, хто що міг зручніше: передні відкрили вогонь від воріт до двору - миготіли тіні до во­зів; ті, що попід вікнами, кидали гранати до касарень; ті, що лишилися на місці, через залізні ворота кропили з кулеметів двір і другий бік будинку.

Касарні наші... Але що в них по гранатах?

Напевно, большевики готувалися до свого якогось свята. Бо, крім ка­банів і горілки, було ще в касарнях багато печива, багато всяких солодких хрунделиків. З касарень забрали ми всі печатки і папери - вони інколи ста­вали дуже у пригоді (це розказували, я там не був).

Навколо виставлено нашу варту- охорона від несподіванки. І от на одну та­ку варту налетів на коні, мабуть, якийсь їхній комісар-начальство з лайкою:

- Что за безобразіє! - сварив.

Ясно, взяв наших за своїх.

Зсадили його з коника, а в полон у таких випадках не беруть.

Витрусили в нього дуже дорогий портсигар з барельєфом "Ранок у лісі" з відомого образу [художника] Шишкіна.

Тягав Ванька, потягли і Ваньку.

Вознесенське

Декілька днів швидких переходів із малими спочинками наблизили нас до Вознесенського й відірвали від большевиків, що наступали були нам на п'яти. Казали, що ми виграли один день для операцій під Вознесенським.

Загально ми знали дуже багато: що піхота без набоїв, гармашам нічим стріляти, а в нас і набоїв не було, коні і всі ми перетомлені, що позаду на нас насідають червоні, а перед нами наїжена, добре озброєна залога міста. І знали також, що у Вознесенському повно всілякого військового майна.

Все зводилося до одного - знести вознесенську перешкоду або загинути. І не одному там комусь чи якійсь частині, а всій нашій армії.

Усі це знали, [хоч] про це ніхто не говорив.

І був останній наказ. Два параграфи з нього запам'ятав. Казали, що на сві­танку наші гармати випустять на ворога свої останні набої і після цього гасла все піде вперед. А за цим - запевнення про цілковиту перемогу над ворогом.

Далі: хто не встигне переправитися через Буг сьогодні, має пробиватися нижче через річку десь 15 - 20 верст, а там, із другого боку, ті, що встигнуть пробитися, чекатимуть. Перше всім подобалося, а ось оте друге, можли­вість нашого "розрізання", встромило мені кілочок неповної віри в пере­могу - і це мені псувало настрій.

А от ми вже й під самісіньким Вознесенським. Полк став у балці. З тої балки Вознесенського не видно.

Сотник наказав, щоб усі склали набої на купу, - бідно!

Перерахували й по-рівному поділили на кожного. Я мав вісім, а припало мені, як і всім, три. Спішили нас, і пішли ми займати свою ділянку на фрон­ті. Три набої на рушницю, а в піхоті, казали, і по три не мають, от і воюй! Наказано насадити багнети на рушниці - ніби компенсація за набої.

Залягли на ораному полі, на м'яку, вже і заскороджену пахучу землицю. Лежу, розтягнувшись у всю ширину і довжину, приємно, а чую: сон зма-га. От-от засну: тиша, ніби нікого ніде нема, всі умови до спання - м'яко, тепло й тихо.

Та ось десь далеченько від нас - паку, пак, пак... І за хвилю заграв фронт із другого боку- і праворуч, і ліворуч. Зовсім близько проти нас - густа лава ворога. Куди не глянеш, виблискують постріли. Кулі високо тюкають.

- Тю на те! Таж довгий фронт...

Наші не відповідали большевиками, і вони перестали стріляти. Видно, однобічна розвага їх не бавила.

Я таки чи заснув, чи тільки на хвилю забувся і чув, як знімали нас із фронту, але відразу не встав. Але за хвилю переміг себе й догнав наших.

Перед світанком знову нас зняли із фронту й відвели до балочки - схо­вали. А вже як почало трохи світати, побачили ми, що весь полк наш у ба­лочці й гармати наші теж тут.

Рухи біля гармат - то заправляють свої останні набої гармаші, щоб да­ти гасло.

Гукнули гармати, і помалу посунули ми на конях, уже розгорнуті в ла­ву, з долини на горбок. Спереду густа рушнична й кулеметна стрілянина. Б'ють їхні гармати, але по комусь, хто за нами. А там нікого немає.

Тихенько посуваємося вперед. Уже майже на зломі терену. От-от підемо в атаку, їздці не спускають очей з командира, ждуть команди. Те­пер уже можна говорити. І все надолужує довгу мовчанку - гомонить, пе­регукується, прочищає горлянки. Готується до важливого моменту, коли всі аж надриватимуться, намагаючись перевершити один одного в чудо­вому, зворушливому кличу: "Слава!"

Налетить, заглушить усе, як грім ударить наше "Слава!",

Старшина зі штабу під'їхав до сотника Соловйова - передає, видно, наказ.

Сотник Соловйов під'їхав до правого флангу нашої сотні, відділив щось трохи більше як десять чоловік і наказав зв'язатися з Київською групою [Юрка] Тютюнника і сповістити, що Запорожці пішли вперед. Кінець цьо­го наказу дослухали, коли вже Запорожці стрясали небо й землю непере­можним "Слава!",

Чулися ми покривдженими долею, бачили як летіли коні, виблискува­ли шаблі.

Під'їжджали ми поволі, не спускаючи очей із фронту, [бачили] як на­ші врізалися у ворожі лави. Бачили, як вони фронт зім'яли. Ми пізнавали окремих вершників.

-1 чого Андрія поперло туди? - хтось вигукував.

Видно було, як [Андрій] Лепеха проскочив фронт і, зробивши коло, вже завертав коня в гущу метушливого змішаного фронту. Бачили, як з Кукли зіскочив Степан.

-Що він робить?!

А він узяв рушницю за люфу і почав гатити прикладом, як довбнею. Сокрушав!

А за хвилю горб сховав картину бою. Жаль було, що ми там не були -ремствували.

З горбка спускалися до якогось присілку. Бачимо, як наш дозор став, а за хвилю коротенький разок на нас [пальнули] з кулемета, пристрілюють­ся [червоні]. Пішли в атаку: не було часу роздумувати. Збилися на малому місточку біля млина. На місточку стояв покинутий червоними "Максим", а по вулиці тікало декілька червоних.

Вони не втекли.

Але виглядало на паніку - вони могли знати більше, як ми тоді. Набої забрали, а "Максим", хоч як було шкода, знищили і кинули у воду.

їдемо далі. Тихо на фронті. Значить, наші упоралися скоренько.

Виїхали до дальшого присілку. Криниця, журавель, корито. Коні тяг­нуться до води. Поїмо. Жадібно п'ють воду і коні, і люди. Скоренько підтя­гають хлопці попруги, оглядають коні. Передихнули - треба далі їхати. Аж дядьки щось показують: виходило по-їхньому, що далі їхати не можна. А як кличемо дядька або котрийсь із нас хоче під'їхати до нього ближче, дядько зникає. Безумовно, ворог близько, і то дуже близько.

З воріт вибігла молодиця. Жінка схопила першого, що трапився їй, за стремено і з плачем:

-Дорогенькі, голуб'ята рідненькі. Стійте! Не їдьте! Вертайте!

• 
  Тіточко, кажіть, що там? - питаємо.
  
• 
  Отам, зразу за селом, багато большевиків.
  
• 
  Як багато?
  
• 
  Дуже багато, там склади.
  

Старший говорить, що не наше завдання туди лізти, бо вже були такі гарячі, щоб вдарити на склади.

Тітка стоїть осторонь і благально дивиться на нас.

Повернулася розвідка і донесла, що у складах великий рух. Багато підвід уже навантажено, а багато ще вантажать. Видно військових, але не вкупі, а бігають сюди-туди. На воротах - кулемет, спрямований на дорогу, що нам нею їхати. Біля кулемета зауважено одного вояка, але біля воріт - будка і, можливо, там решта обслуги кулемета.

Під'їхали ми попід огорожею складів під самісінькі ворота. Виринули якраз перед кулеметом. Чи були в будці большевики, чи ні, ми не бачили, а той, що стояв біля кулемета, почав тікати, як тільки почув "Слава!". Ку­лемет обернули, вкотили трохи далі до подвір'я й пустили стрічку. Все від­разу забігало й ринуло від нас.

Стріляти можна було тільки вгору.

Ворога ніде не видко. Котимо кулемета вперед: трохи стрілів і - впе­ред.

Кинулись ми робити порядок в обозі. Дядьки радо допомагали. Відби­рали спершу підводи з набоями, гранатами та набоями до гармат. Лишили двох чи трьох на охорону і порядкування. Треба виконувати наказ.

Забрало нам це хвилин 15 - 20. Готові їдемо далі шукати Київську групу.

- Спасибі, тіточко! Та й вам, люди, теж дякуємо.

Тепер перед нами чисте поле. Наїхали на окопчики, такі маленькі, що ледь сховати голову, вислані соломою, за напрямком видно - большевиць-кі. Далі натрапили на окопчики наших - такі самі, тільки без соломи.

Безладна рідка стрілянина десь у напрямку міста.

Коли їхали повз окопчики, говорили про тих, хто спав чи не спав у них цієї ночі. За таке діло можна й не одну ніч полежати без соломи. Так заси­лали ми привіт нашій піхоті.

їдемо якийсь час, нікого не видно. Аж бачимо - рівнобіжно з нами, але ближче до міста швидко наближається кавалькада, чоловік двадцять, а то й більше. Ми, зрозуміло, - в лаву; тепер уже нас менше десяти. А вони ідуть хоч би що. Ми показуємо гасло: тричі рушниця прямовисно догори, і вони так само відповідають, але коней не стримують. Але ж нарешті як відчіпне послали нам двох чоловік. Зв'язалися. Штаб отамана [Юрка] Тютюнника спішить до міста, до Вознесенського.

Наш звіт лише підтвердив те, про що вони й так доміркувалися. Дістали ми й від них якесь повідомлення і поспішили до своїх, щоб почути, як во­но було. Та і їхали ми не з порожніми руками: три кулемети зняли, склади забрали. Але знали, що ніхто в сотні з нами не хотів би мінятися, та й ми признавали за ними першість.

Знайшли ми свою сотню під залізничним мостом - чекали черги на пе­рехід через Буг.

В обозі, який ми здобули, знайшлася скринька з одеколоном. І всі тепер поливали один одного цією пахучою водичкою, кропили й коней. Нарешті став такий сморід, що й коні чхали.

Радощам не було кінця. І кожному хотілося розказати, що він недарем­но прожив той день, що він щось зробив для свята нашої армії.

І хоч згадували про передбачений наказом випадок: у разі невдачі шу­кати з'єднання зі своїми десь нижче на річці, та вже з усмішкою. А Буг - таки велика річка. Ходив я її привітати - погладив її, попестив.

Швидкі й великі хвилі ходили по ній у той день, із гребенів своїх поси­лаючи нам грайливі викрутаси, що миготіли на сонці білими хусточками привітів.

Розказували, що деякі частини переправлялися поромом. І пором по­топився - і Буг захотів жертви від нас.

Перевозили ми коней через залізничний міст. Мудей так обережно ста­вив свої елегантні копитця на нову для нього дорогу. Спершу пробував, чи не провалиться. Легко постукавши по дошці, аж тоді ставив на повне ко­пито свою ногу.

У Вознесенському ми відпочивали, може, днів зо три. Михайло Р., Ва­силь Коваленко і я дістали квартиру в аптекаря - із завданням не допуска­ти самовільного забирання ліків. Вартувати аптеку. На ліки попит був. Та і спирт притягував багатьох. Таких доводилося випроваджувати з аптеки.

Звичайно "пацієнти" жалілися на біль у шлунку, голови чи попереку. Та­ким пропонували тут-таки зажити хіни, рицини (касторка. - Ред.), знали наперед, що відмовлятимуться. Траплялися такі "сором'язливі", що ковта­ли хінін, лаялися, а от на рицину охотників зовсім не знайшлося. Всі хотіли спирту - універсального ліку. Були й такі "тяжко хорі", що вже десь "під­лікувалися", - ті без балачок "летіли". Звичайно, один із нас постійно був в аптеці, але спершу не втручався в розмову клієнта з аптекарем і тільки у випадку потреби вживав відповідних заходів.

Ліки видавалися тільки на урядові вимоги з відповідними підписами і печатками. Брали полкові й цивільні шпиталі.

На прощання аптекар допитувався, що ми хочемо за службу.

• 
  Нічого не сміємо хотіти й брати, - казали ми.
  
• 
  А все ж я б хотів чимсь віддячити, - тримав аптекар на своєму.
  

А все ж, коли відходили і прощалися, дістали пляшку спирту. І я заува­жив тоді: в жида ніколи не дістанеш горілки, поки в нього в хаті. Допиту­вався:

-Чому?

І відповідь була:

За весь Зимовий похід не було такого радісного дня, як той, коли здо­були Вознесенське.

Це було 15 квітня [1920 року].

А за три тижні ми вже були знов у сформованій нашій армії.

Ми знали, що йдемо на з'єднання з нею.


180

181

спомини

Тульчин

Перед самим Тульчином сотник Соловйов заборонив мені сідлати мого Мудея. Ще із Синюхи, коли через обставини довго не знімав сідла, Мудей мав ранку, спочатку з горошину. Я прорізав пітник сідла та їздив далі. Ран­ка то загоювалась, то відкривалася знову. Перед тим була з копійку й уже затяглася ніжною рожевою шкірою. Та Мудей, дурний, почухав і зубами здер шкіру - тепер був поганий струп.

Мав я ще одного коня, та його заїздив юнак-піхотинець, що зголосився до нашої сотні. Я позичив йому коня, а він напоїв гарячого.

Намагався просити сотника. Та він заборонив сідлати Мудея... І ска­зав:

- Он стоїть Азор, сідлайте його.

Азор - це була любов і гордість [Захара] Ярмака. І дивно мені було, чо­му Ярмак лишив Азора, коли з усього видно, що Тульчин буде "гарячим". А на "гаряче" всі брали ліпші коні, хто мав два.

- Пане сотнику, та мене Ярмак уб'є, як, борони Боже, що станеться з
конем, - кажу сотнику Соловйову.

А він мені:

- Я наказую.

Після цього "наказую" вже балачок не могло бути. Так мені це не подо­балося, хоч і сидіти в обозі зовсім не хотілося.

Посідлав я Азора. На моє щастя, чи нещастя, Ярмака послали кудись поза сотню. Поки що я "щасливо" приєднався до сотні.

А кінь непоганий. Перший раз я сидів на ньому. Але куди йому до Мудея!

Хлопці крутили головами, а я розводив руками. Це було нове в сотні: до сотника Соловйова всі старшини респектували власність козака й та­ких наказів не давали.

Поручника [Василя] Шенгура, Гриця Українця, Михайла Р., [Андрія] Звоника, Шапара, Терешка і мене (декого я забув), неповний десяток, пос-лали як передню стежу в містечко Тульчин.

Ранок. їдемо. Розглядаємося. Гриць і я на сотню кроків попереду. Че­каємо з-за кожної хати, з кожного кута "привітання". Нам же належить і перший "гостинець".

Перед нами майдан. Стали. Під'їхала стежа. З вулиці, що входить до май­дану із протилежного боку, перебігають червоні та зникають за хатами.

- Вперед! Слава! - спереду поручник Шенгур, а за ним ми ріденькою лавою кар'єром вилетіли на середину майдану.

Густим рушничним вогнем зустріли нас червоні. Впали Звоник і його кінь, а ми одприснули за хати: праворуч ті, кому ближче туди, відкіль приїхали, а ми троє - ліворуч, туди, де зникали большевики. Нам ближче до тих хат, але ли­шатися за іншими ніяк не можна було. Сховані за хату, дивимося, як кроплять червоні майдан уже і з кулемета. Звоник і його кінь лежать нерухомо.

Поза хатами дісталися навпроти вулиці, що нею в'їхали на майдан. По­насували шапки, попригиналися до коней і... щасливо перебігли до своїх.

А вже підходила піхота. Зав'язався бій. Наші піхотинці вибили черво­них із майдану й погнали.

Ми йшли за піхотою, Звоник ще говорив. Мав чотири кулі в собі. За всіх нас дістав. Багато куль отримав і його кінь. Правду кажуть: на фронті не сміє ніхто чимсь від других відрізнятися. А Звоник був великий і на мало­му коні, та ще й рідкої масті: білий з рудими великими плямами.

І хоч казали ми Звоникові "до побачення" і "не журись", та до вечора він не дожив.

Надійшла наша сотня. Всі разом забезпечуємо правий фланг піхоти.

Нараз між нами й піхотою (в неї на флангу й трохи в запіллі) вскочив більший відділ нашої піхоти. Тепер нас більше, й червоноармійців зімняли враз. Шапару куля розбила чашку на коліні, під Балакшієм упав кінь.

Ще триває метушня. Зганяють полонених до гурту. Бій ще не кінчив­ся -дехто з червоних відстрілюється. Раптом бачу: за мого коня ховається большевик і лементує:

- Та ти, Терешко, сказився, таж мене большевики, хворого на тиф, за­

- Зарубаю зрадника! - реве Терешко.

Тепер стояли наші коні рядом, бо я схопив поводи й осадив Терешко-вого коня.

Шабля тільки повітря рубнула. Терешко реве:

-Зарубаю!

Кашовар скиглить.

Бій ще не кінчився. Впіймав я Терешка за горлянку та й давлю та до нього говорю:

- Сказився, бій ще не кінчився, а ти що? - мусів щось говорити.

А кухар нам обом коні тримає за поводи. Дивлюсь: Терешко закліпав очима. Попустив йому трохи горлянку.

- Пусти, і тебе зарубаю, - ще нахваляється, та голос уже був не той.
Після того далі ми посувалися без перешкод, мабуть, по головній вулиці

аж до кінця містечка. Тут, за останніми хатами, чоловік сімдесят червоних зустріли нас рушничним вогнем, густеньким-таки. Гарматні стрільна ви-

бухали вліво від нас і трохи спереду. Наші, виходило, погнали червоних. "А це, що нас стримує, - прикриття їхнього флангу", - так міркували.

Ворожа піхота, відстрілюючись, вийшла за містечко й зайняла обабіч дороги канаву, обсаджену деревами. Червоним добре, дуже добре. Нам по­гано. Спроба наблизитися не вдалася. Необережний наскок - і з сотні чи лишиться хоч "відгук невиразний".

-1 бачить око, та шаблею не дістанеш, - жартували хлопці.

І навіть червоного командира хвалили, що з револьвером у руці наводив порядок у тому їхньому ланцюгу, що, позгинавшись, тікав канавою.

Коли ми наблизились, відстрілювалися густо, але не вціляли. Тікали швидко, але ми на конях не відставали.

Ми бахкали скоріше, щоб було більше гамірно. Не їхати ж нам, склавши руки на кульбаки (сідла. -Ред.). То наближаємося, то відскакуємо. І отак грали "в кота й мишки" аж до великого саду, що праворуч приліпився до шляху. Сад той і сховав їх від нас.

Частина сотні, чоловік десять, спішилась і пішла через садок шукати во­рога. А в садку на протилежному його кінці, біля шляху-хата. Попрямували, спішені, до хати. Большевиків ніде не видно. Підійшли під самісіньку хату. А далі попід стіну, попід стіну, обережненько, та й біля рогу хати, що крив двір.

Перший Василь Коваленко, за ним Терешко, за Терешком я, а далі вже решта притулилися спинами до стіни. Двір Василь тільки бачить і то тіль­ки заглядає туди й передає:

- Двір повний, мабуть, усі тут. П'ють воду. Засапані, перелякані. Деякі

Задні сповіщають: сотня на шляху, під'їжджає до хати.

- Підженемо їх, - подає старший команду, і, створивши лаву праворуч
від рогу хати, ми випустили по декілька набоїв.

До канави вони вже не дісталися - на шляху була сотня. І вискочили із двору в поле. Та й далеко не втекли.

Після того розгорнутою лавою пішла сотня, праворуч від шляху вперед.

Видно було нам, як ліворуч від шляху повів сотник Бурба свою 4-ту сот­ню в атаку-легко, гарно, як на параді, бравурно.

Ще далі зліва, мабуть, билася піхота. Багато стрілянини. Туди ж били й гармати.Нам двом, правофланговим, передали по лаві: посуватися право­руч і вперед, переглянути терен за зломом місцевості.

Тепер біля мене був козак не нашої сотні, той, що мав півброви чорної, а півброви білої, але й не наш Стрільченко, що теж таку брову мав.

Проїхавши пару сотень кроків (сотню ми вже не бачили), зустріли на­шого командира полку [Петра Дяченка] з козаком Вовком. Зголосилися

спомини

до командира полку і сказали, чого ми тут. Тепер уже ми, четверо, стояли за зломом терену, що спускався лагідно до рівчака чи річечки, береги якої поросли деревами та кущами.

Зовсім близько від нас, за тою річкою, бачимо: швидко маршують чо­ловік зо двадцять піхоти в уніформах школи червоних курсантів. Атакува­ти через потік неможливо. Знімає полковник Дяченко карабін, і ми теж за його прикладом, та й стрільнули в тих курсантів.

Умить їхній відділ став. І як на вправах: один шерег стоячи, другий із коліна, й чути було:

-Плі!

В Азора - куля у стегні. Біло-чорному коневі куля повибивала зуби. Пол­ковникові декілька куль пробило бурку. Зіпсували одяг і Вовкові. Курсан­там було, видно, дуже "ніколи", й, на наше щастя, другого "плі" не було. Та й ми на перший момент забули про наші рушниці.

Переходили ми те, за хатою, побойовище. Лежало все. Поодалік лежав і їхній командир. Він боронився до останнього набою, навіть Андрієві Ле­песі, що насідав на нього, вже порожнім револьвером намагався розбити голову.

Але...

Піднялась одна голова.

Все ж один був живий... і лишився живий.

На шляху нам дали партію полонених, щоб довели в запілля. Забрали. Довели. Здали до більшого гурту.

Тульчин наш. Зметена ще одна перешкода.

Спаслося тільки те, що мало час втекти.

Бій затих.

Ті, що переслідували ворога, збиралися по частинах.

І отут налетів на мене сотник Соловйов, обвинувачуючи мене в утечі з поля бою.

А чого ж він не вислав другої пари, щоб мала зв'язок з нами, коли ми сховалися в терені? Так робиться завжди. І звідкіля ж я знав, що в сотні не знають, що з нами сталося. Та й полковник Дяченко знав, чого ми там, і знав, що робить, коли відсилав до обозу.

До чого доводить сліпа ненависть. І тільки щаслива нагода, присутність там у той час полковника Дяченка, спасла мене й Соловйова від лиха. Він уже розмахнувся, щоб мене вдарити, а я витяг револьвер. У цей час став між нами полковник Дяченко.

185

Отже, ненавидів мене сотник Соловйов. І не тільки мене: були ми, оті "старі козаки", й інтелігентніша частина сотні йому занозою в його пога­ному неукраїнському серці.

Декілька днів хлопці Ярмака втішали, розважали. А я довго не смів йо­му й на очі показатися.

Азора й мішок цукру лишили в одного господаря, щоб доглядів коня. Його рана не була тяжка, але стояти чи лежати він мусів.

І потім ще довго, й в Юнацькій школі, куди ми з Ярмаком були призна­чені, аж до 1923 року, згадували наших коней.

Ярмак бачив і моє горе, коли мій Мудей упав, і простив мені цей мій не мій гріх.

А далі?

Було й далі.

Перший табір у Польщі для інтернованих був для нашого полку - ой сумні ж Пикуличі біля Перемишля. Холодні, голодні, за високими дротами. Але й там молодість співала пісні.

Я мав грижу ще із Січеслава. Там ми збирали покинуті гармати, і при накочуванні на вагони я оступився. Тепер війни тимчасово (ми вірили тоді і ще довго потім) немає. Якраз час зашити роздертий живіт. Часом грижа при їзді перешкоджала - так ніби хто в живіт ножем пхне. Зробили опера­цію в Перемишлі у військовому шпиталі. А потім причепилася жовтянка.

Коли вже ходив увесь жовтий, як цитрина, якось затримався біля купки ре-конвалесцентів. Стояли там у гурті й мирно говорили: наші, поляки й больше-вики. Вояки згадували про дні, коли, де і як розбивали один одному голови.

Став і слухаю. Бачу, а до мене пильно приглядається один з того гурту большевик. Підходить ближче й ще більше приглядається. Вже всі дивлять­ся тільки на нас. Балачки урвалися. І мені дивно, що знайшов той у мені.

• 
  Он! Бєзусловно он, - уже зовсім біля мого обличчя тяжко вимовив червоний.
  
• 
  Я то я, а що далі? - не знаючи, що сказати на те, промовив я.
  
• 
  А Тульчін забил?
  
• 
  Тульчин забути не забув, але нащо це?
  

І тут він розказав перебіг атаки біля тої хати, після того, як пили вони воду, й закінчив:

- Прасіл тєбя дабіть... нє дабіл... а тєпєрь какрєшето.

Багато дір у тілі показував і перерізаний шаблею язик. Тому так пога­но говорив.

Вищерблений череп полатали платиновою пластинкою. Все зрослося та загоїлось.

Кому на роду написано висіти, не втопиться.

Надійка з Качківки

Качківка - це село на Поділлі, недалеко містечка Ямпіль...

Було то невдовзі чи, може, і зараз же по повороті із Зимового походу, ко­ли з недалекої Писарівки ми виїхали на фронт. Сільце це, Качківка, лежить у балці, в таких густих садках, що, дивлячись із горбів, тільки де-не-де мож­на побачити білу стіну будови. Мабуть, якась річечка тече через село, бо пригадую чимало містків по вулицях. Навколо балки і оподалік - ліски.

Уже тижнів зо два усталився фронт біля Качківки. Створився устале­ний порядок: увечері ми наступали, большевики на ніч лишали нам Кач-ківку, а самі йшли до недалекого лісу чи й поза той ліс, бо далі того лісу ми їх і не ганяли. Як вони було вскочили в ліс, бій кінчався. Ранком боль-шевицька піхота наступала, і ми на день віддавали їм Качківку, - так ніби вели на пашу коней.

У большевиків була причина не спати в селі. Качківка - село вороже їм, неподалік його оперував повстанський відділ. Я того отамана з його шта­бом бачив, але прізвища не пригадую. Ми ж залишали Качківку, бо кінно­ті битися в селі незручно. Виходили на західні горби за село, де прийняли би бій, та большевики за село не показували носа.

Раненько, поснідавши та посідавши на коні, ми, звичайно, чекали на "запрошення" вийти в поле, яке нам большевики посилали,рушничним та кулеметним вогнем, іноді (мабуть, для глухих) ще й гупали гармати. За Качківкою наш полк Чорних запорожців розсипався в лаву і чекав, щоб большевики вийшли в поле. І завжди чекав марно. На "провокації" боль­шевики не впіймалися. Постоявши деякий час, відходили ми далі від села, розташувавшись десь у балці, та й ждали вечора.

Большевики після кожного відходу лишали в селі купи друкованого папе­ру пропаганди і газет. Спершу ми те читали, а потім осточортіло вичитувати ту саму січку, пережовану на всі лади. Книжки, які хто мав по торбах у сідлах, давно вже прочитано. Від коней не можна було відходити, бо цілий день - у поготівлі. Тільки й розваги, що інколи кудись пошлють у розвідку чи зв'язок.

Щоденне повторювання наступу "на ту саму нугу", видно, знуджувало сотника та інших старшин. І сотник передавав вести наступ комусь із ко­заків, часто тому, хто перший попався на очі. Так один наступ вів наймо­лодший козак у сотні Шкет. І все йому йшло як по маслу.

Усі вже мали свої місця. Перебігали спішеною лавою від одного стано­вища до другого. Піднімався кожен, біг і залягав у свою дучку (ямку.- Ред.). Й ото так аж до першої хати. А потім уже наступали через двори, сади та огородини.

Мав я своє місце в одному дворі за кам'яним плотом, витяг один камінь -і вже стрільниця. Звичайно, вбігши в село, на цих становищах найдовше затримувалися. Кожен мав пристрілений ріг будови або якесь дерево і зав­жди міг завдяки дядькам перевірити, як прицільно стріляв.

Господар двору, де я мав стрільницю, він і його родина ховалися в сі­нях, лежачи на підлозі.

Дядько, коли я, не маючи цілі, переставав стріляти, інколи, а потім і щодня, розпитував щось або оповідав мені. І такя познайомився з родиною: господар, дружина і дівчинка. А далі й діставав щось з'їсти і напитися - вони клали біля моєї стрільниці, знаючи, що в полі ми часто не мали цілий день нічого до уст.

Господар відбув усю Світову війну в окопах, мав добрий досвід і завжди казав мені, що з-за каменя недобре стріляти. Я це і сам знав, але кращої по­зиції, з широким оглядом, не було.

Якось я знайшов свою бійницю, місце у плоті, гарно обложену товстими дернинами, а під рушницю вставлений грубий кусень дерева.

Господар на моє здивування і подяку сам ніби теж здивувався:

- Та то, мабуть, діти гралися.

-Добрі діти, гарні діти, - дякував я дядькові. Потім бувала команда:

- Вперед!

Це вже, коли показувалася большевицька лава в полі на протилежно­му боці села. Перебігали ми вже який раз славну Качківку, щоб поганяти большевиків трохи в полі.

Одного разу застав я біля стрільниці дівчинку господарів, років дванад­цяти. Лежала мала Надійка, притулившись до кам'яного плоту. Вже хотів казати, аби тікала звідтіль, та стримався. Все ж хоч височенько, але кулі літали.

Стріляю та слухаю. Оповідає, що тато і мама в полі, повернуться додому, аж як не будуть стріляти. А вона принесла мені їсти - зварені яйця.

- А як же я лупатиму те яєчко, коли мені треба стріляти?

То нічого, мовляв, вона, Надійка, лупатиме, мачатиме в сіль та даватиме мені кусати. І хліба теж можу діставати від неї. І молока вона дасть.

Лежить вздовж плоту, бовтає ніжками в повітрі і запевняє, що зовсім не страшно...

І дуже хотіла б хоч раз стрільнути.

Тато так багато оповідали про війну. А їй так хочеться стрільнути - ну хоч трішечки, тільки один-однісінький разик. А очка так просять: "Дайте!", а ручка тягнеться до рушниці.

І пригадалося мені тоді, коли ми з ще в той час меншою, як Надійка, сестрою Лесею, а мені було не більше, як Надійці тепер, стріляли з пістолі,

що я її зробив. І як Леся раділа, коли бухнуло, як вся, бувало, розчервоніла, скакала, плескала в долоні і все просила:

• 
  Ще раз, ще раз! Стріляй! Перемогла, може, не так Надійка, як Леся. Кажу:
  
• 
  На, бери! Стріляй, але тримай міцно-міцно в рамені рушницю. А Надійка вже знає:
  
• 
  А оте там потягти, - показує на спуск.
  

І вже рушниця в Надійки. Хочу притримати.

- Ні, сама, сама! - проситься.

І бахнула!

Мало не кинула рушницю, ніби не вірячи, що то рушниця відбила.

- Штовхається?

І сама тре щічку, рамено.

А очка повні сліз: чи радості, чи болю. Чи, може, і того, і другого.

• 
  Ну як, забила большевика? - питаю.
  
• 
  А вони наших скільки он там, за селом, повбивали.
  

Умовилися ми з Надійною, що ніхто про це наше стріляння не знатиме. Вона, мабуть, тата боялася.

І вже коли в наступні дні я перебігав двір, а Надійка було вистромляла голівку з-за тата, підморгувала мені, мовляв: "Воювали!"

Терешко знає, що робить

Ще лишився добрий кусень дня, як вигнали ми большевиків із Качків-ки. В той день ми поспішали. Коли вже коноводи підвели коней і сотня ладналася, щоб з піснями ввійти всередину села, Терешко вискочив із ла­ви, нікого не спитавши і нікому нічого не сказавши. Його кінь щосили по­гнав у бік большевиків.

У сотні замішання!

Хтось навіть бовкнув, щоб догнати його кулею. Але Терешко - старий козак, його в сотні дуже добре знали.

- Сказився Терешко, - хтось сказав, і стало легше.

Хоч щось та сказано. Ніби виправдано Терешка.

А Терешко то поринав у садках, то вискакував десь на вулиці і знову хо­вався від нашого зору. Всі слідкували за ним очима. Аж бачимо: тікає че­рез поле піхотинець-большевик. Як його вгледіли очі Терешка між дерева­ми чи десь на вулиці?


188

189

спомини

Догнав його Терешко і... дістав добре від пана сотника. Але ніяк не міг зрозуміти за що.

Коли ми вже між собою казали йому, що гріхи його величезні, бо поки­нув лаву без дозволу, зробив замішання в сотні, та ще й на фронті, ризику­вав без дозволу своїм життям і конем і ще якісь там порушення законів.

Терешко слухав і нарешті послав наставників до всіх чортів. Мовляв, у них, у кулеметній ватазі, було інакше.

І сів карбувати ще одну зарубку на карабіні.

Бо ще одна зарубка для нього була щось більше, "як дурні теревені".

Большевики повбивали всю Терешкову родину, навіть маленького бра­тика, що був у колисці, закололи багнетом. І Терешко визначив собі якусь порцію для відплати і дуже боявся, що "не доробить"...

Смерть сотенного Бурби

Цей спомин невеселий, але почуваю обов'язок написати його на згад­ку про славної пам'яті Гриця Бурбу, командира 4-ї сотні Чорних запорож­ців кінного полку.

Де то було, на жаль, не пригадую. Але це знає напевно наш командир полку, тепер Генерального штабу генерал П. Дяченко (трагедія сталася біля с. Кетроси, тепер Довжок Ямпільського району Вінницької області. - Ред.).

Наш полк було скупчено перед не то річкою, не то глибоким яром. Про­ти нас, на другому боці тієї теренової перешкоди, стояли в полі, на горб­ках, большевицькі частини, як потім довідалися, кіннота Котовського -старі знайомі.

Через ту річку чи яр був місток, перед ним ми й зупинилися.

Наш командир сотні Соловйов покликав мене і сказав їхати за ним. По­прямували ми через місток в напрямку ворога. До нас приєднався коман­дир 4-ї сотні Гриць Бурба. Яке завдання - мені не сказали, мабуть, ближче роздивитися терен.

Терен за містком у напрямку ворога легенько, а потім круто піднімався. Велика вигода для ворога і зовсім навпаки для нас - на випадок атаки.

їдемо у трійку. Навколо тихо. Котовському, мабуть, дуже хотілося, щоб ми виїхали на його бік.

Сотники - трохи спереду, а я, ніби ординарець, якісь там кроки за на­чальством.

Гриць Бурба, коли вже були під'їхали до терену, що стрімко підіймався, повернув коня і їхав по горизонталі, віддаляючись від наших, оглядаючи

спомини

терен праворуч. Сотник Соловйов різав горизонталі прямовісно і таким робом наближався до ворога.

Мені ніхто нічого не казав, я міг вибрати їхати за ким схочу, але що тут вибереш? їду та й думаю: "Чого сотника Соловйова несе на ворога? Що там хоче побачити?" Здавалося мені, що сотник Бурба їде розумніше і по­бачить більше терену. Так я опинився між двома сотниками, не поспіша­ючи за своїм і не женучись за Бурбою.

Нараз на переломі терену показалися вершники і по нас заторохкотіли кулемети. Сипали-кропили густенько.

Сотник Соловйов повернув на місці коня і галопом від'їхав до наших. Сотник Бурба теж повернув коня і попрямував до містка. Я погнав ніби навперейми сотникові Бурбі, бо тепер він був трохи спереду мене. Коли я вже був зовсім близько від нього, він похилився в сідлі наперед, а потім став хилитися на бік. Його кінь шарпнувся від мене, і сотник Бурба ско­тився на поле. Я бачив, як з лоба струмочками текла кров. Поле заливала кіннота ворога, наші стримували наступ кулеметами. І завернули ворога.

Прискочив я до того містка, що за ним наші. А полковник П. Дяченко -на мене:

- Чому лишив сотника Бурбу?

Сказав, щоб я вертався і забрав сотника.

- Пішки повернуся, бо з конем я там нічого не зроблю, пане полковни­
ку, або коня мого там кину.

Мабуть, і полковник зрозумів, що я сам там зроблю, як ледве стримую Мудея, який жаром бою занадто переймався і не стояв на місці. Крутив­ся, виривався.

Виділили тачанку з кулеметом і ще двох кінних. Я погнав наперед. Уже скочив з коня, нахилився над сотником Бурбою. З чола, із двох дірочок, текла кров. Куля пройшла череп наскрізь, на межі волосся і вище очей. Сот­ник був мертвий. Оглядаюся за тачанкою. Не доїхали і повернули всі, і ті кінні. Ворог заливав поле уже більшими силами. Ледь проскочив я ще до своїх. Не знаю, чи обходили вони нас, але ми відступили.

І ще скажу, що потім розказували, а чого я не бачив.

У нас було, може, з десяток полонених большевицьких старшин і коміса­рів. Нарядили селянина з листом до Котовського, що за тіло сотника Бурби наші оддадуть їм усіх комісарів і старшин живих, а як ні, то розстріляють.

Та мертвого сотника Бурбу вони не повернули. Бо, як оповідали селя­ни, вони його так пошматували, що не могли дати нам свідоцтва свого не­людського вчинку з мертвим.

Я бачив Головного отамана

Незабаром, як ми вернулися із Зимового походу, [Головний отаман

Симон Петлюра і] польські генерали робили перегляд нашого полку

Чорних запорожців. Кінні сотні, курінь піхоти-пластунів (ми звали їх

пузолазами"), гармаші й кулеметники розгорнулись у співдії - як на фронті.

Саме того дня я вперше побачив пана Головного отамана Симона Пет­люру. Наша сотня стояла вздовж дороги розгорнутим фронтом, а пан ота­ман зі своїм штабом ішов від козака до козака і кожного щось питав. За­гартовані в боях козаки спокійно, без збентеження дивились на пана ота­мана, а декому він і руку подавав.

Мій сусід із правого боку був полтавцем, ще і прізвище в нього - При­луцький. Зрадів пан отаман своєму землякові, перекинувся з ним кількома словами і навіть подав руку.

• 
  А ви звідкіля? - питає мене.
  
• 
  З Харківщини, з Великого Бурлука, - відповідаю.
  

Але моя відповідь не зробила враження на пана отамана, і він не подав мені руки. Жаль мені стало, не так себе, як нашої славної слободи, звідки я родом. Хіба наш Великий Бурлук не славний, а Харківщина гірша за Пол­тавщину? Але, побачивши, що він і не всім полтавцям подає руку, легше стало на серці.

„ Виглядав тоді Головний отаман дуже втомлено і якось по-цивільному. Його обличчя, як мені здавалося, було дуже сумне.

Як правду сказати, то про велич і значення Симона Петлюри я довіда­вся аж на еміграції. Ми воювали і мало знали, хто там у нас "нагорі". А шкода, що нам так мало говорили про наших провідників. Коли нас на­зивали "Петлюрівцями", тоді не всім козакам та назва подобалася, але

мовчали. Ми були більше задоволені, як нас звали козаками української армії.

Перегляд полку Чорних запорожців викликав у польських старшин вдо­волення, навіть здивування. Ми йшли в наступ, розсипались у бойову лаву, а від нашого "Слава!" небо й земля здригалися. Особливо приголомшила поляків співдія гармат із лавою кіннотників. Гармати миттю появлялись перед лавою кіннотників, стріляли, гармаші знову клали їх на передки і, обганяючи лаву, били по ворогу, як на фронті.

Парад справді відбувався близько фронту, й гук наших гарматних пострілів зливався з канонадою на фронті, що викликало в поляків ще більше враження.

Лучинець

Гарний літній день. Стоїмо не по хатах, а на вулиці в поготівлі. Кожен тримається своєї сотні, свого коня. Ми вже довгими годинами - в поготів­лі. Перед нами, не так далеко, фронт.

По тому, як ліниво б'ють гармати, сонно строчать кулемети і недруж­но б'є піхота, видно, що день буде ні до чого. Сонливість фронту переда­валась і на резерви, себто на нас. А ще до того - спека. Припікає сонечко, а повітря не поворухнеться. Запорошені садки, бур'яни - все аж посивіло. Наганяє на сон. Обважніло все, мов набрякло. Аж над вечір заграв фронт. Трохи розворушилося. Але, видно, "зварили кашу" без нас.

Уже смеркає, а поготівля триває. Хай би вже щось робилося: або на фронт, або по хатах, або кудись їхати. І якого біса стовбичити на вулиці?

Новина! Викликають охочих на добрих конях. Збиратися у 2-й сотні. Охочих багато, та начальство перебирає, переціджує. Проскочили ми з Те-решком і ще хтось. Небагато нас відрядили в розпорядження командира 2-ї сотні Федора Редьки.

Сотенний Редька мав славу дуже хороброго командира, а з цим мав і любов та пошану у вояцтва. На фронті для пошани, любові, авторитету - ін­ша міра: тільки хоробрість притягає підлеглих до командира. А хоробрість майже ніколи не буває чеснотою самотньою, з нею дружать і товариськість, і турбота про підлеглих. Сотенний все це мав.

Федора Редьку не пошлють на якесь мале діло, мабуть, буде якась ліп­ша "забава".

Редька процідив нас, залишив чоловік із двадцять. Коли вже зовсім стемніло, ми вирушили в напрямку фронту. Про людей не казатиму, але коні - один в один підібрано.

Небагато проїхавши, зустріли ар'єргард нашої піхоти, що відходила. Довіда­лися, що сталося щось небуденне. Большевики не скоро забудуть той день.

Незабаром звернули ми з дороги в поле. Тут побачили те, про що не­ясно чули: поле густо вкрите побитими кіньми й людьми. Ще багато з них цілком не затихли. Приймали нас за своїх, щось просили. Треба було об'їжджати купи тіл, коні хропіли, шарахалися.

Переїхавши поле, ми опинилися в садках чи левадах. Наказ: спішити­ся! Тут, як і завжди, бурмотіння під ніс, бо коноводи сподівалися на бій, а тепер тримай коней. Але наказ є наказ. А хіба в коноводах лишають гір­ших? Ніколи!

Майже переполовиненим відділом піхотою пішли ми далі. Дерева гарно ховали нас. Ніким не зауважені, підійшли до першої хати головної вулиці. У

селі гамірно, видно, що повно війська. Перелізли пліт і вже ми в садку. Роз­глядаємося. Хата величенька, від вулиці теж садок. Двір. Від вулиці і пліт.

Останні хати в бік ворога завжди залишаються для застави.

У наш бік проїхав відділ кінноти, чоловік із тридцять.

Але ось до двору, де ми так добре розташувалися, заїхало декілька кін­них. З балачок зрозуміли, що це начальство.

Стоїмо ми собі за плотом, на пару кроків від них, усе чуємо та ще й на­рікаємо, що не все видно. Сотенний Редька робить зауваги до їхніх розмов, аж весело в нас за плотом.

Під'їхала застава: тачанка з кулеметом і чоловік тридцять піших. Зупи­нились на дворі й на вулиці. Ставлять кулемет, розділяють варту.

А оте начальство, що приїхало раніше, жадає ліхтаря. Принесли ліхта­ря, і нам видніше. Хтось диктує, а хтось пише донесення. Донесення при­близно такого змісту: "Зломивши переважаючі сили ворога, що зазнав великих втрат, переслідуємо його. Підрахунок полонених і трофеїв ще не виготовлено. Згідно з наказом Лучинець зайнято". Далі дата, година і все таке, чим рапорти кінчаються.

Ми вже давно приготували ручні гранати. Сотенний Редька нас поді­лив: трьох лишив біля себе, а решту поставив біля плота проти кулемета і варти на вулиці.

Коли рапорт був готовий, ад'ютант каже:

- Падпіші, таваріщ!

І назвав його, те начальство. А сотник Редька з-за плоту:

- То вже ні, не на те ми сюди їхали!

-Слава!!!

І пустили ми на ліхтар гранати. Те ж зробили й ті, що були біля плота.

Рвалися вони, вибухав вогонь! Послали по три гранати, а по дві лишили.

Не поспішаючи перелізли пліт і кроком пішли до коней. А сотенний Редька почав оповідати веселі анекдоти, потім й інші підтримали.

За нами піднято таку стрілянину, що хлопці жартували, що це перешкод­жає слухати дотепи.

І знову ми біля коней. Коноводи із заздрістю розпитують.

А сотенний Редька (ото він!) наказав вести коні в поводі. Пройшовши добрий кусень дороги, посадив відділ на коні, й далі поїхали кроком, хоч ворог підняв тривогу і на головній дорозі вже був сильний рух. А нам що - хай собі казяться!

Згодом довідалися, що в Лучинці нещодавно стояв 1-й піший курінь Ни­зових запорожців. Називали їх Низові, або Недайкашівці - від прізвища їх­нього командира [Василя] Недайкаші. Були то хлопці, як і їхній командир, переважно із Глодос та довколишніх сіл. їхній командир учився з моїм бра-

том Олексою, і прізвище Недайкаша я чув ще дома. Курінь був славний у нашій армії - його знали всі! Знали й большевики.

Низові мали відомості, що великий відділ большевицької кінноти ру­хається на Лучинець.

Починали глодосяни як повстанці-партизани. І способи воювати по-партизанському завжди застосовували, де тільки хоч трохи можна було. Хоч кажуть, що один у полі не воїн, та до Низових це прикласти не мож­на, бо Низові були повним запереченням цього твердження. Билися вони добре і гуртом, і поодинці - кожен із них був бойовою одиницею і сам со­бі командир.

Недайкашівці дуже добре використали особливості села. Лучинець про­стягався вздовж головної дороги, а кінці його садками (може, там і хати були) творили велику підкову, задніми шипами обернуту до нас, дорога перетинала по осі симетрії цю підкову.

Позаховувавши піхоту по садках та поза плотами, Низові пустили боль-шевицьку кінноту пройти село, увійти в оту підкову, а потім відкрили во­гонь. Усе, що увійшло в село і виїхало за село в підкову, вирватися не мало куди. Били з рушниць, били з кулеметів; били з боків, били ззаду.

Ми ж ото цілий день чекали, що большевики прорвуться через Лучи­нець, а Низові упоралися з ними і без нас.

Слава їм!

Багринівці

Багринівці - більша оселя, містечко на Поділлі. Стояли ми в ньому кіль­ка разів і знали добре - і вулиці, і стежки через садки, і польові дороги з містечка. Знали не як свою кишеню, але орієнтувалися легко.

У той час ми так гнали большевиків, що вони, як тоді казали, мали зо­всім "гайку розкручену", або "рвали когті" без затримки.

Ми були далеко в запіллі ворога. Підходячи до Багринівців, бачили, як по до­розі рівнобіжно з нами пересувається чималий кінний відділ червоних. Ми їха­ли так, що на них дивилися по сонцю, видно було червоний прапор спереду та відблиски сонця на списах. Мабуть, якби добре крикнув, то почули б, а напевно почули б, якби Андрій Лепеха свиснув. От свистав, аж у вухах дзвонило!

Вони поспішали, а нам їх займати не було нащо. Ми мали важливіше завдання: викурити їх із Багринівців. Згідно з відомостями, в Багринівцях було їх три до чотири тисячі: піхота, гармати, кіннота.

Полк Чорних запорожців підходив до Багринівців під вечір. Саме люди верталися з поля до дому. Всі дороги, стежки з поля до містечка ще перед


194

195

■

спомини

приходом полку обсадили козаки, що стояли в цій частині містечка. Лю­дей, що ішли з поля додому, зводили до стодоли, туди ж потрапляв і той, хто чомусь увечері виходив з містечка.

Багринівчани часто пізнавали "своїх хлопців", себто тих, що в них уже були постоєм. Виходили інколи цікаві балачки. Молодиця каже:

- Я піду до тієї стодоли, а ти, Степане, біжи подоїти корову - напевно,

реве.

Дівка просить козака заскочити до хати і переказати, щоб дома не тур­бувалися.

Було й таке, що дівчата "погрожували":

- Почекай, почекай... - це тим, що раніше залицялися, тепер їх вели

"під арешт".

У стодолі зібралося багатенько люду, було так гамірно, що варта про­сила, щоб хоч трохи тихіше, а то в Багринівцях почують. Назагал старші розуміли, що так мусить бути, а молоді хлопці хоч і нетерпеливилися, та не хотіли засмучувати нас, своїх же таки хлопців, а дітвора як дітвора, всім цікавилася, були й охочі помогти.

Уже зовсім стемніло. Можна було починати, та чекали на пластунів -піший курінь нашого полку ("пузолазів"). А вони десь забарилися.

Наша сотня спішена, становища зайняла за декілька сотень кроків по головній вулиці, поприлипавши до плотів. Ховалася попід деревами і ви­ловлювала червоноармійців, що вешталися вулицею.

І хоч був наказ не заходити у двори чи хати, все ж знайшлися такі, що витягай з хати комісара із "супругою", а запряжені коні з усім барахлом на двох возах перевезли в наше розташування.

У другому місці, обмінявшись револьверними пострілами, витягай з хати якусь більшу рибку.

На вулиці весело, ще здоровенний большевик, а рушницю десь лишив.

• 
  Куда ідьош, товаріщ?
  
• 
  Нясу хлєб в звяно, - відповів кацаписько.
  
• 
  Пайдьош с намі?
  
• 
  Не магу, хлєб ждут таваріщі.
  

Побачивши, що наші вже "весь хлєб" розібрали, здивовано каже:

- Да што ви, братци?

Більшість спротиву не робили, широко роззявляли рота і, не розуміючи "в чом дєло", йшли слухняно за містечко. Хто ж багато розпитував і конче хотів знати "в чом дєло", тому стуляли пащеку. Головне, що все було тихо.

А ждали ми на заставу, яку мусіли червоні виставити в наш бік. Ми зна­ли, що багато залежить від того, як зуміємо заставу забрати. Мусить бути без стрілу, нишком, бо в хатах повно большевиків.

спомини

Торохтять вози: їдуть у наш бік. Оце і може бути ота довгоочікувана за­става. Вона й була. її начальник застави все торочив:

- Нє панімаю! Кто пріказал?

Коли почув лоскіт шаблі під горлянкою, замовк.

Вулиця заповнювалася нашими пластунами і спішеними сотнями. Пер­шими йшли козаки з ручними кулеметами.

На гасло впала стрілянина. Всі стріляли якнайбільше, але вгору. Стрі­ляли і бігли вперед до майдану, що в центрі містечка, стрясаючи повітря нашим могутнім "Слава!".

Майдан - перша лінія, яку ми мали зайняти і далі не йти, аж до наказу. Зовсім без спротиву досягай майдану. І тепер стріляли по цілях. На май­дані смалили кабанів, чи що. Було декілька ватр. Перебігаючи повз них, в освітлених просторах бачили ціль.

Все, що з переляку тікало в наш бік, ішло до полону.

Червоні втекли у страшній паніці, як не все, то багато залишаючи вся­кого воєнного припасу.

"І коні реготали!"

Був наш Чорних запорожців полк у рейді. Рейди - це "фах" нашого пол­ку. Ми любили ці "прогулянки" ворожим запіллям. Ризик, що "відріжуть" і не дадуть вернутися до своїх, винагороджувався напругою і різноманіт­ністю забави. Наслідком рейдів була дезорієнтація ворога, послаблення фронтового і взагалі опору, загальне падіння бойового духу, ми так нага­няли страх на червоних, що у них "одкручувалася гайка". О! Оце правиль­но: "одкручувалась гайка". Нас же радував сам ризик і почуття переваги над ворогом!

Досвід такого роду боротьби в нас був чималий - та й Зимовий похід був рейдом, тільки тривав 5 місяців. А ці рейди - коротенькі. Але того дня ми все ж далеченько залізли в запілля червоних - фронту не чути.

Довідалися наші, що на залізничному шляху курсує броневик. А може, нашим завданням і було впіймати цю "рибку"...

Залізниця проходила між лісами.

Місцевість, де ми очікували бронепотяг, - легко хвилястий терен, який вкривали ріденькі переліски, ніби левади. Гарне місце вибрали наші: і полк сховано, і розгорнутися до бою можна.

Наш невеличкий відділ висунувся трохи ближче до залізниці. Стояли ми так, що добре бачили нашу батарею на краю переліску. На батареї все як "вдома" - вешталися люди біля гармат, без поспіху, повагом.

196

197

спомини

спомини


Тривале стояння на місці викликало нудьгу. Шукали очима хоч чогось незвичайного. Нараз, ніби одганяючи нудьгу, затріскотіли кулемети, і то так близько, що аж дерева захиталися. В той же час один за одним пролуна­ли гарматні постріли. Вибухи стрілен показували близьку-близеньку ціль. Ось так несподівано під носом заварилося!

Кулемети тріщали з боку большевиків, гармата била наша.

Все посунуло вперед. Не посунуло, а полетіло!

Дерева розступилися і сховалися за нас.

На відкритому просторі, на залізничному невисокому насипі стояв зсуну­тий на бік, незграбно піднявши зад, паротяг. Ніби бегемот, похнюпив голову, смертельно ранений. А за ним - порозсовані зиґзаґом вагони. Панцерник-бронепотяг ("Красноармєєц". -Ред.) - не щось там, а "черепаха".

Не вперше нам ходити і на бронепотяг у кінному ладі.

"Слава! Слава! Слава!" заглушило кулемети і гармати.

Большевики кидали зброю і піднімали руки.

Що для козака радісніше, як перемога!

Через увесь потяг, величезними літерами, на сміх людям, "пишався" напис: "Вперед без страха і сомнений". Непогане гасло - як привітання нам.

Велика риба впіймалася!

Почали вибирати "начинку" з тої "риби", головне - набої і зброю. А вже як винесли величезний червоний прапор, та ще з тим написом... Ясало (гуркотіло, салютувало, сміялося. -Ред.) все. І коні реготали!

Під тим прапором ми і докінчили наш рейд, щасливо перевізши його через фронт до наших. Ото трофей!

Полк не ховався під чужий прапор... Ні! Ми все мали спереду наш чор­ний з гаслом "Україна або смерть!".

Хто спричинився до такої швидкої і "безкровної" перемоги?

Один-єдиний чоловік-людина, що в потрібний час залишилася на своє­му місці. Був це сотник Д. Г., командир батареї. Не знаю, де він, тут (у СІЛА. -Ред.) не чув про нього. Коли броневик обстріляв із кулеметів нашу батарею (з гармат не міг, бо батарея стояла занадто близько), тоді біля гармат був він тільки сам. Гармаші, коли снаряди зовсім близько лягають, переносять це спокійно, але рушничних чи й кулеметних куль побоюються.

Виходить, не всі! Принаймні сотник Д. Г. звик і до куль. Попавши в джмі-ляне дзижчання, сотник по цівці навів гармату і перше ж стрільно всадив під паротяг, а далі вже бив, бив і збив, аж ми вскочили між батареєю та броневиком.

Тоді воював по нашому боці проти червоних генерал Перемикін (підпо­рядковувався Борисові Савінкову. -Ред.), командував він якимсь більшим

Геднанням. За той чин генерал Перемикін нагородив нашого сотника ви­сокою нагородою Святого Юрія Переможця.

У нас хрестів не давали - тільки ставили, і то не завжди.

Джерела

Сімянцев В. Роки козакування, 1917 -1923 (спогади). - Філадельфія, 1976. -С. 247 - 249, 257 - 260, 263 - 264, 268 -270, 276 - 278,308 - 311, 318 - 319.

Сім'янців В. В Зимовому поході // За Державність. Матеріали до Історії Вій­ська Українського. - Торонто: Україн­ський воєнно-історичний інститут, 1964. -Збірник 10. - С. 119.

Сім'янців В. В Зимовому поході // За Державність. Матеріали до Історії Вій­ська Українського. - Торонто: Україн­ський воєнно-історичний інститут, 1964. -Збірник 11. - С. 206 - 207, 216 - 221.

Сім'янців В. Тульчин //У 50-річчя Зи­мового походу Армії УНР. - Нью-Йорк, 1973.-С. 213-217.

На світлині - Валентин Сім'янців. Публікується вперше. З оригіналу.

198

жүктеу/скачать 6.43 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: