Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010. 448 с
Никифор АВРАМЕНКО, ад'ютант 2-го Запорозького полку
жүктеу/скачать 6.43 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Лавро КЕМПЕ, козак полку Чорних запорожців
| Никифор АВРАМЕНКО, ад'ютант 2-го Запорозького полку
"Мали славу нещадних і непримиренних" Чорношличники мали на собі все чорне. Жупани, широкі штани, шлики. Носили на голові оселедці. До полону не здавались, бились одчайдушно. Мали славу нещадних і непримиренних. Носили оселедці ще гайдамаки, хоробрі та одчайдушні. Тепер вони були по боці червоних. У полку [Чорних запорожців] були дуже добрі старшини та козаки. Були й такі, що поганили всю частину, розбишаки та грабіжники. Люди, що, крім непогамовної одваги, готові на найнебезпечніше діло, стратили з почуттям страху все інше людське, добре. Коли з одним з таких мав розмову Дяченко, мусив мати в руці пістоль. Переважали бойовитість і надійна бойова готовність. Полк тепер був невеликий, до бою ставало 150 шабель, 10 кулеметів на тачанках, дві гармати. Разом з обозом, лікарем, санітарами, хворими та пораненими було трохи більше 300. Дисципліна досить добра. Сам Дяченко трохи дивився крізь пальці, Божко підтягав. У сотнях Бурби, Броже та в батареї Черніцина дисципліна була добра. Не було там тих "одчаяних".
Нестор Галайденко їдемо на Бобринець, повітове місто на Херсонщині. Є надія роздобути амуніції та всякого військового припасу. Розвідка донесла про великі військові магазини (склади. -Ред.) в тім місті та порівняно невеликий гарнізон. Командує якийсь Рак. До Бобринця недалеко... Як водиться, маю виконувати обов'язки коменданта міста. В моїй команді - десять кінних та з п'ятнадцять піших. Усі озброєні та мають по 5 - 6 патронів. На світанку Черніцин ударив з гармати, над містом розірвалася шрапнель, Литвиненко понісся на станцію, Дяченко вдарив на місто із правого боку, Дубовий, розвернувши піхоту в лаву, заатакував зі сходу. Кіннота мала висунутися за місто, щоб забезпечитись від можливого нападу червоних з боку залізниці або тракту. Заскочена залога боронилася коротко і зникла. Піхота вийшла на край міста, зоставивши курінь республіканців у моє розпорядження. Захоплено великі магазини різних продуктів та сотні возів. У панцерній касі знайдено два мішки грошей, срібний маленький кин-жальчик і золотий жіночий годинник із трьома маленькими діамантами. В місті ми мали стояти добу. Викликав до себе представників усіх інституцій та казав скласти іменні списки з означенням сімейних та нежонатих службовців. Також викликав представників жидівського кагалу. Тим часом хорунжий Отрішко (Отрешко-Арський. -Ред.) видавав з магазинів продукти частинам. Забрав я його од мазепинців, став він моєю правою рукою. Більше двохсот возів нагружено цукром, рисом, різною крупою, борошном, салом, сіллю, кільканадцятьома мішками правдивого кофе. За списками видано урядовцям по мішкові цукру, рису, каш, муки та сала. Нежонаті дістали втроє менше. Всім виплачено трьохмісячну платню. Двоє старші віком жиди прийшли оглядаючись. Казав їм сісти та бути спокійними. Просили не обижати своїх одноплеменців, бо були вже випадки грабунку. Зараз вислав зв'язкового до Корніїва посилити патрулі, витіснити за місто чорношличників, арештувати і довести в комендатуру бешкетників, хто б не був. Жидам сказав, що грабіжники будуть покарані сурово, аж до розстрілу. За порядок можуть бути спокійними. На кагал дістануть по 10 мішків цукру і рису, по 20 мішків каші і муки, бочку олії та мішок кофе. Нехай і кагал нам допоможе в міру своїх можливостей - білизною, взуттям, а може, милом. Вечором принесено 20 пар черевиків, 50 пар білизни і кілька брусків мила. Дістали обіцяне і були дуже задоволені, я також. Од поштовців прийшов
Трапилося бути свідком неприємного, дуже прикрого випадку. Із трьома козаками поїхав глянути, як орудує Отрішко, побалакати з Корніївим, подивитися на вулиці. Отрішко показав себе добрим господарем. Спокійна праця і порядок. Хто що діставав - квотував і од'їжджав. Придані в поміч 10 козаків та під-старшина працювали чітко і жваво. Всі вони були раді білизні й черевикам. Так їдучи, побачили ми Чорношличника на коні, а перед ним - жида з налигачем на шиї. Прискоривши коней, зараз догнали Чорного. Цього типа пам'ятаю. - Стій! Що тут робиш, чому не в полку? Той кинув на мене злий погляд, смикнув налигач - скоріше!
Купка людей стала, дивиться - патруль здалека йде сюди. Взяла мене лютість, вихопив нагана. - Пусти налигач, бо вб'ю! Хлопці кинулися, схопили: один за вуздечку, другий за карабін.
Жид зник. Чорного роззброїли, одібрали коня. Саме підійшов патруль.
- Батько наказав мені їхать і дещо добуть. Добув би, та ви перешко дили. Чорношличники звали Дяченка батьком. -Лягай тут! Мовчки ліг, не просився. Мовчав, коли на голий зад впало 25 нагаїв і з посинілого полопаного тіла полилася кров.
Галайденко глянув на мене, а злоба і ненависть у погляді - пекельні. Н бандита забрано коня і зброю. При першій зустрічі Дяченко категорично потребував вернути коня і :іброю та гірко нарікав за покалічення бойового козака "за якогось жида". - От що, Петре! Маєш у себе Бурбу, Плужника, Броже, Черніцина, доб рих свого імені достойних старшин. Маєш хороших порядних козаків, кот рих знаю давно або тепер пізнав: Толька, Перепелицю, Якименка, Пшенич ного, Кузя, Ромця. А єсть і такі, як Галайденко. Коли трапиться подібний випадок, як тепер, буду розстрілювать. Кінь і зброя віддані достойнішим, а коли Нестор Галайденко такий бойовий, то добуде, як зад виліче. Про тебе і Чорних іде не зовсім добра слава. - Ну, добре. Нехай буде так. Кому іншому не зійшло б. Потім додав іншим голосом:
На тім кінчилась розмова і моє відношення приязні до Петра Дяченка. За мною осталось насмішливе "жидівський батько". Це мене не ображало. У споминах Никифор Авраменко зазначає, що, коли отримав тяжке поранення, ним щиро заопікувався Петро Дяченко, все зробивши, щоб врятувати йому життя, а Нестор Галайденко... вкрив пораненого своєю буркою, що осо35-ливо вразило Никифора Авраменка. "Doskonale!" Всі групи скупчено за Збручем... Шикуємось до перегляду всіма силами, що прийшли з України, а прийшло понад 12000, із запасом зброї, амуніції і харчів. Вигляд зовнішній не відповідав вишколенню, нічого не мав з виглядом регулярних частин. Вся маса була подібна до колишніх турецьких башибу-
Налягли на муштру, поставу, вираз обличчя. Бідні, але горді, не приблуди, а гідні союзники, прийшли як рівні. Коли настав день показати себе перед своїм і чужим вищим командуванням, вишикувалось 7000 піхоти, 1200 шабель кінноти, 50 гармат, сотні кулеметів. Оркестр блищить золотом одполірованих труб. Показалася група кінних, падає команда, завмерла піхота з рушницями, викинутими догори, блиснули і опустились вниз шаблі. Спереду - поряд з [Михайлом] Омеляновичем-Павленком - польський генерал, за ними -оточення, командири груп, вищі польські офіцери. Проїжджають, вітаються з частинами, вертаються, і на правім боці шляху група стала на вищім місті, зсідаючи з коней. Командири груп зайняли свої місця, команду подає [Юрко] Тютюнник. Оркестр грає марш. Перша рушає запорозька піхота, куренями по двадцять двійних рядів. Спереду [Андрій] Гулий, [Михайло] Крат, [Семен] Скрипка, за ними - [Іван] Дубовий, [Іван] Савосько, я, а далі - по черзі курені, за ними - на тачанках кулемети по чотири в ряд. Біля групи, яка приймає марш, повертають Гулий і Дубовий із проводжаючими, пропускаємо полк. За нами - піхота волинців і київців у такому самому порядку. Маширують усі добре, ряди вирівняні, крок твердий, певний. Вишколена регулярна піхота! Якби не різне убрання та взуття. Що ж? Сам командуючий у свиті, хоч при боці - дорогоцінна шабля на золотій портупеї. Як же різниться виглядом польська група, в гарній уніформі, у сріблі! У повнолицьому генералі пізнаю Івашкевича, поповнів помітно. За піхотою рушили по шестеро кінні полки. Першим пройшов риссю Мазепинський полк Волинської групи під полковником [Олександром] Недзведським, невеликим, окоренкуватим (невисоким, але кремезним. - Ред.), на рослому золотистому іноходце-ві. Шапки з жовтими верхами одного крою та однакове, хоч і зношене вбрання придавали вигляд регулярної частини. Не можна було нічого закинуть посадці та рівнянню. Добре вимуштрував Недзведський своїх 300 кіннотників! Литвиненко свої 150 шабель провів гірше. Дивуватися немає чого, це ж недавня піхота на конях, та і сам командир не дуже вмів орудувати шаблею, звик до "кислиці" (кислиці розводити - скиглити. -Ред.). Кінний полк київців - 400 шабель - мав досвідчених кіннотників-фронтовиків, промаширував краще мазепинців. Останніми йшли чорношличники із пластунами на возах і своєю батареєю. Дяченко мав свій стиль. Мав тепер з 500 шабель, а їхали по 10 у ряд. Кажуть, обіцяв тому, хто скривить ряд, всипать у зад 25. Мав і добрих старшин. Командири сотень старались вишколить козаків, щоб показатися найкраще. Дійсно, їхали гарно. Трохи розбійне обличчя Дяченка повернуте направо, прибрало вираз якоїсь лютості. Командуючий крикнув: "Атакуйте вліво ворога на взгір'ю!" Дяченко закрутив над головою шаблею, протяг вліво. Сотні повернули за ним, розвертаючись у лави, з возів позіскакували пластуни, побігли за кіннотою собачою риссю, у стременах стали численні льюїсисти, тачанки полетіли на крила. Черніцин вискочив за пластунами, з'їхав у долинку, а за хвилю гармати знято з передків, повернуто в бік "ворога". У куряві зникло 50 пластунів, підіпруть вони кінних, займуть здобуту позицію. Гарматний постріл - і над взгір'ям зависла хмарка шрапнелі. Показова атака кінноти зробила своє враження! Чулось:
-Оозкопаїе! Рузгпіе! (Досконало! Чудово!) Генерал по-своєму: - Замєчатєльно. Вихром пронеслись шість гармат кінної артилерії Алмазова. Без закиду проїхали риссю батареї груп. Частини верталися на свої квартири. Знали, що ці оглядини були зроблені перед виступом на фронт. Авраменко Н. Спомини запорожця. - Київ: Темпора, 2007. - С. 320, 332 -335,349-350. 204 спомини   
Лавро КЕМПЕ, козак полку Чорних запорожців "Перемога або смерть!" Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чорний прапор, на ньому- череп смерті із двома перехресними кістками під черепом. На списах кіннотників - чорні прапорці. Ця відзнака символу смерті була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девіз полку - "Перемога або смерть". Носієм цього кредо був у першу чергу наш командир, полковник Петро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому його наслідувало. Поява чор-ношличників перед ворогом сіяла переполох і втечу, а кого досягала козацька шабля чи спис - востаннє бачив череп смерті. Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник. Про це добре знали як червоні, так і білі вороги. Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин, і перемога у великій більшості була за нами. Не знаю, як і відколи воно сталося, що ми, чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, "батьком", не тільки ми, молодики, а й багато старших за нього козаків, хоч він мав тоді ледве чи 27 - 28 років (під час Зимового походу П. Дяченку виповнилося 25 років. -Ред.). Ні крихітки суворості: м'який голос, а в поведінці - йому притаманна щира довір- ливість і безпосередність. Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з'єднали до нього пошану і респект. Коли ж була потреба, він міг дати відчути свою тверду руку командира. Постать полковника Петра Дяченка в моїй духовій пам'яті поєднується із двома історичними нашими героями, а саме [Іваном Богуном та] кошовим Іваном Сірком із "Савур-могили", - коли полковник П. Дяченко виїздив на коні на котрусь із херсонських могил, вдивляючись у степ, як також і з незабутньої атаки в бою за Вознесенське. Діялося це раннім ранком весняного квітневого дня 1920 року (15 квітня. -Ред.). Він лежав хворий на тиф у критому фургоні... Команду полком перебрав поручник [Карліс] Броже. Скупчення наших військ обстрілювали червоні з гармат і кулеметів із двох бронепотягів залізничного шляху м. Вознесенського. Лавою - за підтримки сильного кулеметного вогню -наступала школа червоних командирів у силі 250 бійців. Наша піхота через брак набоїв мовчить - залягла, чекаючи ворога, щоб кинутись в атаку на багнети... Пару днів перед тим кіннота віддала всі набої піхоті, залишаючи собі по 3 - 5 штук (як казали, для себе), але вони вистріляні напередодні... Наш бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками і благає [дати] хоч по пару патронів до кулеметів. Він учора вистріляв усі: залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її... [Чути] його слізне благання: - Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному! Я їх, сучих синів, - у могилу! А то мій кулемет, клятий, як нема набоїв, - не стріляє! Дві сотні чорношличників повів був поручник Броже в атаку та мусів повернутись під сильним вогнем бронепотягів і кулеметного вогню лави школи червоних командирів. Один козак 3-ї сотні на прізвище, здається, Бандура -співак, сміхун, улюбленець полку - тяжко поранений, куля засіла в черепі над лобом... Із жалю за ним нас пройняло нестямною жагою відплати... Повідомили про це хворого командира. І ось він з допомогою двох козаків злазить із воза та каже подати коня... За допомогою козаків сідає і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед. Козацтво мов вихор за ним. У цей час наш гармаш останніми двома набоями знешкоджує один бронепотяг, а другий - подався за закрут. Лава червоних командирів не стямилась, як наша кіннота, наче шуліки, влетіла, проскочивши лаву і з середини, і з боків, і розпочала криваве весілля... Наймолодший із трьох братів Галайденків, мій ровесник, Нестор, оббризканий кров'ю, витирає шаблю. На запит побратимів, скільки поклав голів, скромно, з усміхненим обличчям, схожим на дівоче, відповідає: - А хто його знає. Рахував до 18, а далі надокучило! 206 207    спомини
Ця одчайдушна атака Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром відкрила дорогу до Вознесенського. Свідками нашої перемоги - щоб переказати своїм - залишилося поле, вкрите, наче снопами, відділом школи червоних командирів. Живим з них ніхто не лишився. Треба визнати: вмирали вони з вояцьким завзяттям. Потім, по всьому, козаки на руках поклали хворого командира на віз спочивати й видужувати... Відтоді він у моїй пам'яті поєднується з кошовим Сірком. Коли ж дивлюся на картину М[иколи] Івасюка "Богун під Берестечком", перед моїми очима постає майже тотожна картина бою влітку [28 серпня] 1920 року під Бурштином. Тоді був тяжко поранений наш командир полковник П. Дяченко. Я був між тими, що виносили його, пораненого, з поля бою. Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. За цією рівниною проти нас яких кілометр-півтора гостинцем панічно відступає ворог. У ровах при гостинці кулеметним та гарматним вогнем червоні прикривають свій відступ. Полк Чорних запорожців має завдання фланговою атакою перейняти тих, що відступають, і не дати можливості втекти ворожому обозові, повному зброї та іншого військового приладдя, якого нам дошкульно бракує. Наш командир полку з піднятою шаблею, не оглядаючись, мчить на своєму бистроногому коні... Його кінь легко бере перешкоди через рови. Не всі коні нашої кінноти брали перешкоди, тому мала кількість козаків, яких коні були треновані, встигали за своїм полковником. Ворог (від нас уже яких півкілометра) панічно втікає і посилено відстрілюється. А полковник П. Дяченко сам уже недалеко гостинця мчить на ворога... Раптом бачимо - він упав з коня... Кінь із розгону далі галопує у сторону ворога. Нас декілька, чиї коні найпрудкіші, доскочили до свого полковника... Один із козаків, здається Варвянський чи Микита Кирієвський, соловейко полку із профілем [Миколи] Гоголя, погнався за конем і на віддалі сотні метрів від червоних ловить його... Ворожі кулеметники, напевно, бачили наше замішання, [але] перестали стріляти, рятуючись утечею, а одна серія їхнього кулемета могла зробити з нас купу трупів - ми ж були як на долоні... Нас, козаків, було, може, з вісім, спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, я веду за поводи вільних коней спішених козаків... Недалеко від пагорбка, за яким ми могли би бути невидимі ворогам, падає з гуком вороже стрільно - на який метр-два від самої середини нашої групи... Я, ведучи коней за поводи, був декілька метрів позаду... Курява і дим закрили перед моїми очима групу з командиром. Моїх коней і мене обсипало грудками землі. Серце тьохнуло... Думаю: "Оце і по всьому..."
Пилюка розсівається, бачу: всі лежать... Підходжу - раптом усі встають, беруть на руки командира... Він, попри поранення (розторощення стегнової кістки), посміхається й каже: -А дулю! Таким був цей новітній запорожець, полковник Петро Дяченко. Та на цьому пригоди того дня не скінчилися. Принесли ми пораненого командира до першої із краю нової хати під зеленою бляхою і поклали під грушею, що росла біля клуні проти хати. Один із козаків у ногах біля командира розправляє покриття, решта відійшли мовчки і сіли на призьбі під хатою, чекаючи на санітарний фургон. За кілька хвилин козак, що лишився при раненому полковникові, кличе нас помогти перенести його в тінь від груші, бо йому сонце б'є в очі... По кругу стовбура пересовуємо його в тінь і відходимо на старе місце під хатою. Раптом чуємо завивання в наш бік ворожої гранати. З досвіду кожний відчув, що стрільно впаде десь близько - або за нами, або перед нами... І ось: вюу-чах!.. Граната вривається під корінь груші... Мить жаського чекання... Груша затріпотіла якось смертельно... Але хвилина-друга минає - довгі як вічність, а вибуху немає. Граната не вибухла... Лише при корені стовбура завирував жмут землі та трісок деревини. Граната не вибухла в яких півметра від голови нашого командира. Лише землею і трісками притрусило обличчя. Майже в тому місці, де попередньо лежала голова полковника П. Дяченка, - ямка і розкидана свіжа земля... Ми кинулись до нього... - Бачите, хлопці, - каже він, - ворог стріляє, та Бог кулі носить... Видко, Богові потрібний ще живий козак на його рідній землі... Над'їхала санітарка... Ми обережно поклали його на фургон... В усіх блищали в очах сльози... Він, блідий, обвів нас очима... і ми почули: -Хлопці, будьте козаками! Санітарка рушила до шпиталю у сторону Станіславова. Кемтге Л. У п'ятдесятиріччя Першого зимового походу. Спогади учасника чорношличника про свого Світлої Пам'яті командира 1-го кінного Чорних запорожців полку полковника Петра Дяченка //У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. - Нью-Йорк, 1973. - С. 163 - 165. 208 209
спомини 
Петро ПЕРВУХИН, чотовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців Під Вознесенськом Коли відзначаємо 50-річчя вимаршу Армії УНР в Зимовий Похід і нашим палким побратимським привітом вітаємо всіх його учасників, мимоволі приходить на думку хорунжий Полку Чорних Запорожців Петро Первухин, що нині перебуває в далекій від нас Австралії, тримає з нами контакт та час від часу нагадує себе своєю громадською роботою. До 17 року життя, як пише він, він "насолоджувався пахощами лук і липових лісків Харківщини", а потім із своїм другом Симоном Рідним помандрував на Київ, щоб там увімкнутися в лави тих борців, що розпочали боротьбу за волю України. Із захопленням згадує він про своє перебування в Кінному Полку ім. Гордієнка під командою ген. В. Петрова, у Харківському Слобідському Коші отамана [Івана] Кобзи та в Полку Чорних Запорожців генерала П. Дяченка, в лавах якого відбув він наступ на Київ 1919 року і Зимовий Похід. Спогад хор. П. Первухина про ті часи - "Мій життєпис" - чекає на свою чергу бути видрукуваним на сторінках "Дороговказу", а сьогодні, у 50-ті роковини вимаршу Армії УНР в Зимовий Похід, подаємо тут маленький фрагмент про взяття Вознесенська: "А тепер... про перемогу під Вознесенськом. Ви добре знаєте, що, вирушаючи в Зимовий Похід, ми не мали амуніції. Яка то радість бувала, коли хтось під час походу міг роздобути якийсь десяток набоїв до рушниці. І от... перемога! Прибігаємо під містечко, а там цілі гори набоїв, новенькі кулемети, новенькі машинки до набивання стрічок... Тепер уявіть собі картину: козаки прибігають та від радости не знають, що мають робити. Один упав на коліна і обіймає кулемет та плаче як мала дитина. Інші падають на коліна, підіймають руки вгору, до Бога, плачуть з радости та моляться. А ще інші кидають шапками угору та із слізьми на очах складають Провидінню подяку. А були й такі, що, обладувавшись набоями, кричали: - Тепер ходіть! Хоч із самим чортом, не то що із Троцьким, дамо собі раду! Інші регочуться як непритомні. Цієї картини не можу описати, бо і сам з радости не знав, що роблю. Напевно, коли б мій батько тоді побачив мене, то сказав би: - О Боже, здуріла дитина! Цю картину я бачу перед собою як учора, хоч уже минуло від того часу близько півстоліття. Частенько про це згадую, і старому сльози починають текти із очей, як тоді..." Як подає ген. М. Крат у статті "Лунали дзвони і гармати" ("Бюлетень СБУВ", ч. 4,1960), у Бознесенську було захоплено 2 мільйони рушничних набоїв, 32 тисячі гарматних, 28 гармат, 5000 рушниць, 4 кулемети. Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). -1969. -Жовтень -грудень. - Ч. 26 (45). - С. 7 - 8. 210 спомини   
Михайло КРАТ, генерал-поручник Армії УНР Бапнярська операція (Спогад)
Прорив Армії УНР під ст. Вапнярка на з'єднання з польсько-українським фронтом є останнім епізодом героїчного Зимового походу в запілля ворога України. В останніх днях квітня 1920 р. Армія УНР у команді генерала Михайла Омеляновича-Павленка посувалася з району Піщана - Ольгопіль до району Тульчин-Вапнярка. ЗО квітня вона зосередилася в районі Тростянця, й тоді ж, після наради у штабі армії, вирішено було прориватися на з'єднання з польсько-українським фронтом: Запорозькій дивізії - в районі Тульчина, Київській - у районі ст. Вапнярка і Волинській - у районі ст. Крижопіль. Галицьку кінну бригаду отамана [Едмувда] Шепаровича призначено в армійський резерв. Я в той час був начальником штабу Запорозької дивізії. Я не знав докладно розміщення ворожих частин у цих районах, бо агентурна розвідка, треба правду сказати, була не на висоті свого призначення; штаб армії теж докладних інформацій не подав. Тому в мене склалось вражіння, що операцію прориву не було ґрунтовно опрацьовано, але настрій був такий чудовий і віра в перемогу була така міцна, що думка козаків не зупинялася над питанням, де ворог і скільки його є. Всю увагу запорожці скерували до Тульчина, який треба захопити, щоб з ним дістати заслужену нашими трудами славу і відпочинок по п'яти місяцях безупинного бою й надзвичайного напруження моральних і фізичних сил. 1 травня ввечері, із заходом сонця, Запорозька дивізія переходила залізницю Вапнярка -Христинівка біля КирнасІвки. На переїзді стояло кілька вагонів, до яких галичани грузили паливо. Як же вони були раді, побачивши нас! Які сердешні були їхні привітання! Яка радість світилася в їхніх очах! - Ми чули, що ви десь недалеко, але не няли віри, що то є правда, Але ж, дякувати Богові, знову побачилися! Галичан ми прилучили до себе І перейшли в село Кирнасівка, де стали на вулиці, не розходячись по хатах до часу отримання певних інформацій про ворога: від галичан ми довідалися, що тут же, за залізницею, починається сфера ворожих резервів і тилових установ. Дуже радувало мене, що нас, очевидно, ніхто не чекав - ні людність, ні ворог. Це було великим шансом на успіх, лише поставав сумнів, чи встигнемо ми продержатися скрит-но до ранку: за 6 верст від нас, в с. Одаївка (с. Одаї. - Ред.), стояли штаби бригад, парки і шпиталі ворога; Тульчин займали ворожі резерви; Білоусів-ка, Війтівка, Вапнярка, Журавлівка - всі ці села аж кишіли большевиками. Поляки - або на ст. Юрківка, або на ст. Юліямпіль. Так казали селяни, що везли меляс із Кирнасівської цукроварні. Ситуація була дуже цікава й надзвичайна: ми опинилися від ворога на дистанції гарматного стрілу, але мусіли починати операцію вранці 2 травня разом з Київцями і Волинцями. За що б то не стало треба було сховатися від большевиків на ніч з 1 на 2 травня. Було виставлено охорону на всі сторони з наказом: 1) нікого не випускати Із села; 2) якщо хтось буде входити в село, то без галасу, й у всякому разі без стрілу, затримувати й надсилати до штабу дивізії. Виставивши охоронну частину, розмістилися в селі на спочинок, але в повному бойовому поготівлі, а начальники частин зібралися у штабі дивізії на нараду. Командири були настроєні дуже нервово, і нарада довший час не могла переходити нормально: справді-бо тяжко було знайти рішення в такій ситуації. Під час наради приїхав отаман повстанців [Ананій] Волинець і доповів командирові дивізії отаманові [Андрієві] Гулому про свій відділ, що находиться десь [докладно не пам'ятаю) на північний схід від Тульчина й 212 213  спомини
чекає на його, отамана Гулого, накази. Сам же він, отаман Волинець, приїхав особисто для нав'язання зв'язку з армією. Тим часом я вже розібрався в мапі, в обстановці; пригадав собі місцевість, бо вона була мені знайома -тут я бився з денікінцями, командуючи 8-м пішим Чорноморським полком у 1919 році, - й забрав слово. Подавши оцінку місцевості, найбільшу вагу я уділив несподіваності атаки й підкреслив, що Тульчин не можна атакувати з півдня, не атакуючи одночасно, або навіть дещо вчасніше, м. Кинашів, бо інакше з Кинашева ворог міг би нас атакувати у крило і цим нам пошкодити. На підставі цих міркувань, вислухавши ще й полковника [Івана] Дубового, що теж подав оцінку місцевості на північ і захід від Тульчина (так само на підставі минулих боїв у цьому районі), я виступив з конкретною пропозицією: о 5-й год. ранку розпочати бій-операцію по внутрішнім операційним лініям, себто одночасно атакувати несподівано всі села, що їх займає ворог. Понеже (оскільки. -Ред.) інших пропозицій не було, а ніхто не висловився проти мого плану, то й вийшов наказ, поки що словесний, такого змісту:
Під час наради почувся десь поблизу стріл. Всі ми, що були на нараді, вискочили на подвір'я, гадаючи, що охорона цим стрілом попереджує про небезпеку, але хутко виявилося, що то якийсь недисциплінований козак забив комуніста, що заблукав до села. Нарада скінчилася спокійно. На ніч спомини дивізія стояла в с. с. Кирнасівка й Антопіль. Полковникові Дубовому наказано охороняти шлях із Тульчина, але так, щоб його не зауважив ворог. Після вечері отаман [Андрій] Гулий-[Гуленко] і політичний референт Василь Совенко полягали спати, а я зібрав старшин штабу дивізії Енгель-мана, Мамонтова і Пустовійта й почав диктувати оперативний наказ, в якому розвинув обговорений на нараді план бою. Після відходу старшин і розіслання наказу по частинах я міг би спочинути, але не міг улежати, встав і знову взяв мапу: я старався передбачити можливі несподіванки і найбільш імовірний перебіг бою. Диспозицію складав у надії, що вдасться розпочати бій несподівано для ворога й прикути його до місць постою. А як це не вдасться і ворог зустріне нас підготованим або сам нас заатакує? Це давало б йому шанси до перемоги, бо наша дивізія була числено значно слабша від ворога і ми її ще й поділили на кілька груп, на початку бою майже цілком самостійних. Досить було б ворогові навіть без перегрупування розбити хоч одну з колон дивізії і розвинути успіх далі, щоби примусити всю дивізію до відходу, і то дуже тяжкого, бо із загроженими крилами й тилом. Цей відступ Запорожців відкрив би тили Київської й Волинської дивізій, а тоді операція скінчилася би, безперечно, невдачею, якщо не катастрофою. З другого боку, розміщення ворожих частин та установ таке, що вдарити всією дивізією в одному якомусь пункті було неможливо, бо прийшлося би не тільки провадити, а й починати бій, маючи загрожені крила й тил. Тому й прийшло до рішення атакувати ворога на всіх його становиськах у стрефі (зоні. - Ред.) бою Запорожців рівночасно, ділаючи по внутрішніх операційних лініях. Такий бій можна провадити, маючи значний резерв, але дивізія була чисельно так мала, що виділити його не могла й мусіла обмежитися резервом у складі двох сотень кінних Запорожців. Так у думках про останній день Зимового походу провів я ніч з 1 на 2 травня. Світало. Перехрестився, збудив отамана і штаб. За кілька хвилин ми виїхали із села й рушили в Антопіль. Ще вночі полковник Дубовий надіслав до штабу відібрані від большевицького комісара папери - це той комісар, який віз гроші до Тульчина і якого захопили Запорожці. В його паперах були ріжні накази, донесення, представлення до ордена "Красного знамени" тощо. Я уважно переглянув ці документи і з них довідався, що москалі навіть і не передбачають нашої появи в районі Тульчин - Вапнярка. Біля Антополя Алмазівці напували коней. Селяни з Тульчина й Кинашева гнали на пасовисько худобу. Большевики спали, певно стомлені святкуванням "первого мая", - ні большевики, ні селяни не знали, що ось тут, в якихось 600 кроках, ми готуємось до бою.
214 215 спомини У ліску на північ від Антополя зосередився піший Запорозький полк; за лісом стала батарея Чорних запорожців. Тихо, навіть без балачок, лежали запорозькі лави. Тільки я був зденервований, бо сотник Чернишин (тут і далі: Черніцин. -Ред.), командир батареї, ніяк не міг зрозуміти, що він може стріляти без обсерваційного пункту, бо від нього в огню вимагається тільки навести паніку в Кинашеві, а ворог тут же, ось - за горою. Нарешті все було готове, тобто поступили донесення від командирів усіх поодиноких груп, що вони зайняли вихідне становище. На мій наказ (отаман Гулий був з Чорними вліво від нас) сотник Чернишин подав команду; два гарматні стріли... гук "Слава!"... і Запорожці за кілька хвилин уже внизу й господарюють у Кинашеві. Я вискочив на горбок і побачив як на долоні цілу місцевість. На непосід-ланих конях метушилися по селу червоноармійці; баби кричали. Безладні стріли й галас поміж москалями покривалися громовим "Слава!" Запорожців. Кинашів взято. Запорожці б'ють ворога; чимало ловлять ворожих коней, сідають на них і, простуючи на захід, усе змітають на своєму шляху. Тим часом почулася безладна стрілянина в Тульчині. Ворог, почувши стрілянину й галас у Кинашеві, не міг ставити правильного опору, але все ж зустрів Чорних на вузьких вулицях містечка кулями. Різко зазвучали гармати Алмазівців. Чорні вибили большевиків із Тульчина, женуть їх, переслідують у місті й поза містом. Коли я під'їхав до цвинтаря, де стояли отаман [Андрій] Гулий, полковник [Іван] Литвиненко і [Олекса] Алмазов, - у Тульчині вже панувала тиша, а за ним маячили поодинокі постаті Чорних запорожців і, здається, Гайдамаків. Кінні Запорожці й повстанці Нестеренка теж виконали добре своє завдання, бо з тилу нас ніхто не непокоїв, і тільки в початку бою в районі Білоусівка було чути коротку стрільбу. Один із большевицьких кулеметів вирвався з Кинашева і, стріляючи навколо, кинувся кудись на схід від Антополя. Сотник Севастіянів погнався за ним. Кулемета не дігнав, але зарубав двох червоноармійців і придбав собі чудового білого коня. Сонце вже було високо, було близько 9 год., коли з лісу, що на північний схід від Нестерварки, з'явилися густі лави, очевидно повстанців отамана Волинця, що почав атаку замість 5-ї аж о 9-й годині. Лави наступали на Нестерварку. Незабаром почулася стрілянина між Чорними і ними; ця стрілянина здалася нам дивною. Отаман Гулий послав роз'їзд, але й роз'їзд обстріляли. Лави насувалися все ближче, вели вогонь по Тульчину, і то такий інтенсивний, що і в отамана Гулого, і у мене постав сумнів, чи то справді є Волинець. Не треба забувати, що ми вели бій на ближніх тилах ворога, який легко міг зняти частини із фронту й надіслати їх проти нас.
Лави підійшли вже близько, вже тільки р. Сельниця розділяла нас і їх. Якщо то ворог і якщо повстанці Нестеренка ще не захопили Журавлівки, то наше становище, а особливо пішого Запорозького полку, могло стати критичним. Тому отаман Гулий, вважаючи, що зробив усе, щоб показати захоплення нами Тульчина й Кинашева, наказав кулеметам Кінно-гірського дивізіону (командир сотник Гришко) відкрити вогонь. Тоді лави почали спішно відходити за гору і незабаром сховалися за нею. За якихсь півгодини з боку Антополя прибув роз'їзд Волинця з донесенням, що обстріляні нами лави належать до загону Волинця. Дяка Богові, що непорозуміння це обійшлося без втрат, але після цього випадку мене вже трудно переконати, що навіть партизанську війну можна вести домашніми засобами і на чолі відділів ставити осіб без військової освіти, маючи надію тільки на їхній патріотизм і природній військовий хист: спізнитися на чотири години до бою без поважних причин і тим спізненням стримати майже на годину цілу операцію - то є злочин. Отаман Гулий наказав Волинцеві стати в резерві дивізії на південь від Тульчина, а сам зі мною і штабом поїхав у місто. Завжди приємно вступати до міста, яке тільки що захоплено з боєм, але в Тульчин було особливо приємно в'їжджати, бо містечко абсолютно боєм не ушкоджено. Назустріч нам вели полонених; зустрічалися поранені Чорні запорожці, які із запалом оповідали про свою завзяту атаку. Біля мосту зустріли велику юрбу козаків, що з галасом провадили тягарове авто, захоплене в Тульчині. В цей мент у сяйві промінів сонця, якраз над нашими головами, з'явився польський аероплан, який ніби нарочито (навмисно. -Ред.) прилетів до нас, щоб додати нам сили в останніх боях після 5-місячної мандрівки по Україні. - Польський аероплан! Аероплан! Фронт близько! Слава! - полетіли вгору шапки. Ми вітали цього першого вісника фронту, бо саме слово "фронт" мало ' для нас таке чарівне значіння, як для Колумбових моряків слово "земля". Отаман Гулий, бойовий і хоробрий старшина, при всіх своїх позитивних рисах, мав одну велику хибу: надзвичайне зацікавлення трофеями. І на цей раз, ще не зорієнтувавшись у ситуації, ще не привівши частин до порядку, не віддавши взагалі ніяких наказів оперативного змісту, він зараз же почав розпитувати, де та яке залишили большевики майно. Десь була шкіра, й посилається її розшукувати. Мене шкіра в той час цікавила мало, бо я передбачав - та й тяжко було не передбачати - прихід большевицьких частин із фронту, а тому я з ординарцем Підвисоцьким поїхав у Нестерварку, щоб упевнитись, чи там є яка застава, яка б охороняла нас із півночі.
216 217
 спомини
Застави не було. Коли я повернувся до міста, щоб видати відповідні зарядження, отаман Гулий кудись збирався їхати; екіпажем (здається, оглядати шкіру, яку таки відшукали), але в цей час почулася сильна гарматна стрілянина з боку Журавлівки і над нами почали рватися шрапнелі. Штаб знову сів на коней і вирушив до піших Запорожців, що були в найбільш небезпечному місці і від яких не поступало ніякого донесення. Не доїжджаючи до східньої околиці Тульчина, зустріли ми полковника Дубового, який доповів, що ще не встигнув привести полк до порядку після вуличного бою, як його обстріляно з лісу гарматним вогнем. Полковник гадав, що йому не вдасться легко вибити ворога з лісу, згідно з диспозицією, бо треба було б вести атаку з яру, а тому він стратив час на допровадження полку до порядку. Безперечно, він мав повну рацію, але, на мій погляд, піші Запорожці могли б виконати диспозицію, якби не розбрелися були по містечку після його захоплення замість далі переслідувати ворога. На плечах ворога легко було опанувати вихід із міста й зайняти ліс. Цей ліс міг стати нашим опорним пунктом. Але не судилося, і навпаки - він став місцем концентрації ворожих сил і в деякій мірі вихідним пунктом для його контратаки, яку вже підготовлювала ворожа артилерія. Як виявилося незабаром, большевики кинули проти Запорозької дивізії сили такі значні, що втримати їх наступ було б однаково не під силу, а завдання виконати демонстраційний наступ з метою притягнути на себе головні сили ворога було виконано блискуче (тому затримання піших Запорожців у Тульчині не відіграло великого значіння, але факт залишається фактом: було зроблено тактичну помилку. Цим не хочу образити хоробрий полк і його досвідченого в боях командира: не помиляється той, хто нічого не робить). Отаман Гулий видав наказ залишити місто без бою (не вистарчало сил для його оборони) та зайняти позицію на південь фронтом на захід. Передбачалося, що наша артилерія не дасть можливості ворогові зайняти Тульчин, а повстанці Волинця так зміцнять наші сили, що ми зможемо перейти в контрнаступ, але в напрямку на Журавлівку, забезпечивши своє праве крило: успіх, сполучений із захопленням Вапнярки Київцями, дав би в результаті виконання загального завдання прориву, але не в напрямі на північ, а на захід (приблизно на Могилів). Повторюю, що Запорожці, згідно із засадами тактики, не знали, що їх завданням було демонструвати. Штаб знову повернувся до цвинтаря, де Кінно-гірський дивізіон своїми гарматами, кулеметами і кінною сотнею вже біля години здержував ворога, який дебоширив із лісу. Незабаром із міста появилась колона пішого полку, яка чомусь простувала по шляху на Кирнасівку. Я поїхав до неї й завернув її. Полковник Ду-
бовий пояснив, що колона направлена до Антополя згідно з наказом, переданим якимсь козаком; що це був за козак - я й досі не знаю, але гадаю, що словесний наказ було невірно передано, в чому вже мушу визнати винуватим себе, бо треба було наказ написати, чого я не зробив, покладаючи велику вагу на швидкий вихід з міста. Полк знову розвернувся й зайняв позицію на висотах на південь від Тульчина, фронтом на захід. Незабаром підійшли й Чорні запорожці. Полковник Дяченко доповів, що з півночі в напрямі на Тульчин посуваються великі сили ворога, і з передовими їхніми частинами він мав бій. Полк дістав наказ стати в яру, за лівим флангом дивізії. Близько год. 14 з'явився отаман Нестеренко і доповів, що біля ст. Жу-равлівка його зустріли великі сили ворога й розбили. - Я навіть не знаю, де мої повстанці, - сказав він. Тим часом надійшов отаман Волинець зі своїми повстанцями і став у яру за пішим полком біля великого шляху Тульчин - Кирнасівка. Тоді я ще раз пожалкував, що він не вийшов своєчасно на Нестерварку. Мабуть, це дало б змогу полковнику Дяченкові затриматись на північ від Тульчина і ми були б повними господарями в околиці, займаючи всі командні висоти. З лісу ворог не показувався, стриманий нашим гарматним і кулеметним вогнем; все було готове до наступу, але отаман Гулий ще не рішався, бо не мав ніяких відомостей про хід бою під Вапняркою ні від Тютюнника (Київська дивізія), ні зі штабу армії. Я послав туди вже декілька донесень, але ординарці не поверталися. Близько год. 16 ворог відкрив сильний вогонь із важких гармат від півночі; ми почали зазнавати втрат. Боротись із міцною артилерією ворога своїми 4-ма гарматами ми не могли, шанцевого інструменту, щоб закріпитися на своїх позиціях, не мали, а тому прийшлося відходити. Отаман Гулий, видавши наказ про відступ, поїхав до Волинця, справедливо чекаючи удару ворога на наші крила й бажаючи бути на загро- женому пункті. Залишившись за нього на його місці (командира дивізії), я дав наказ Чорному полкові вислати міцний пост із кулеметами на схід до Білоусівки і зайняти ліс, бо передбачав можливість переслідування нас ворогом. За праве крило я був спокійний, бо там був отаман Гулий; завжди в найнебезпеч-ніших місцях, герой тоді, коли все готове піддатися паніці, він умів робити героями тих, хто був безпосередньо біля нього. Тепер він був на правому крилі, а тому я звернув свою увагу на ліве крило. Діставши донесення, що Чорні вже вирушили до лісу, я зарядив відхід Кінно-гірського дивізіону на рисях із займаної позиції за ліс, де знову належало стати на позицію. Диві- 219  спомини
зіон знявся без втрат, але пішому полкові прийшлось відходити під таким вогнем, що всякий порядок було загублено. Саме тоді, коли я під'їхав до Чорних запорожців, ворог почав міцно обстрілювати ліс. Луна від вибухів зміцнювала гук. У цей час біля лісу опинився загін повстанців з Бершаді, який підійшов з тилу. Йому я наказав зайняти позицію біля Білоусівських хуторів, а пішому полкові відходити до Федорівки. Тут же, в лісі, опинилися всі величезні обози дивізії, що в паніці поривалися тікати з Кирнасівки кудись на захід. Вдалося привести їх до порядку й направити теж до Федорівки. Нарешті ліс звільнився від пішого полку й обозів. Кінно-гірський дивізіон я теж спрямував у Федорівну, незабаром зняв і бер-шадських повстанців, залишивши в лісі, в ар'єргарді, Чорних запорожців, з якими й сам залишився. Стрільна ворожої артилерії вибухали десь наліво. Незабаром, коли все в лісі заспокоїлося, і тільки артилерія нас непокоїла, приїхали отаман Гулий і зв'язковий старшина з Київської дивізії. Виявилося, що отаман Тютюнник ще не розпочав рішучої атаки на Вапнярку, а тим часом уже наближався вечір. Тоді вирішено зібрати дивізію до Федорівки. Отаман Гулий зараз по приїзді до цього села виїхав у штаб армії. Ситуація була критична: Запорожці були втомлені боєм, Київці і Волинці ще до цього часу успіху не мали, ворог великими силами, знятими із фронту, загрожував нам з півночі. Навіть якби поляки перейшли в наступ і примусили большевиків до відходу, то нас би змели большевицькі маси. Завдання мінялося: треба було не робити вже прориву ворожого фронту, а шукати можливості зійти з тилових шляхів ворога. Так само зрозумів ситуацію і штаб армії, а тому вже близько 22-ї години дивізія дістала наказ рушити на Шарапанівку і прориватися просто на захід. Київська дивізія вночі мусіла рішучо атакувати ст. Вапнярка, а Волинська - ст. Крижопіль. Вирядження штабом армії сотника [Семена] Лощенка як зв'язок до поляків було завчасне, - він сидів у нас у штабі і песимістично дивився на майбутнє. Мені теж було нерадісно в цей вечір так гарно початого дня. А все ж непереломна воля отамана М. Омеляновича-Павленка зуміла, як завжди, вивести армію навіть і з цієї, здавалося, безвихідної критичної ситуації. Близько 1-ї години, в ясну місячну ніч, дивізія, виділивши Запорозький кінний полк в армійський резерв, вирушила на Шарапанівку й прибула туди вдосвіта 3 травня. Так закінчився перший день бою. В той час як Запорожці провадили бої під Тульчином, Київська дивізія чомусь не рішалась атакувати ст. Вапнярку, але ще 2 травня 3-й кінний полк було вислано на ріг лісу, що на південь від села Крижопіль (все, що стосується дій Київської дивізії і 3-го Кінного полку, подаю зі слів полковника Олександра Вишнівського. -М.К.). Близько полудня 2 травня, себто коли Тульчин взяли Запорожці, почався відхід большевицьких обозів з півночі; частина цих обозів потрапила до
рук 3-го кінного полку. В ніч із 2 на 3 травня Київська дивізія (отаман Тютюнник) з боєм захопила ст. Вапнярку, там до її рук дісталося величезне майно й, здається, ешелон штабу 14-ї совєтської дивізії. Не затримуючись на станції, дивізія перейшла залізницю і, виславши відділ на с. Кисличку (мабуть, як бічний загін), маршувала на с. Антопіль, де ночував з 2 на З травня кінний полк. З травня, вранці, цей полк зробив напад на больше-вицький обоз, що проходив через с. Марківку. Тим часом Запорозька дивізія пройшла с. Шарапанівку й наближалася до залізниці Вапнярка - Бірзула (тепер м. Котовськ. - Ред.). Там вона через помилку мала сутичку з Наддніпрянською сотнею (сотника Євсієва) Галицької кінної бригади, при якій перебував командувач армії зі штабом. Після короткої перестрілки сотня продовжувала рух на захід, а дивізія перейшла залізницю і без сутички з ворогом дійшла до м. Княжопіль. Тепер, на підставі оповідань [під]полковника [Андріана] Марущенка-[Богданівського], постараюсь описати діяльність Волинської дивізії. Ніч з 1 на 2 травня дивізія (отаман Олександр Загродський) ночувала в лісі, що на захід від м. Жабокрич. Від 4-ї до 12-ї години дивізія вела бої із броньовиками, що прикривали ворожі ешелони, які відходили зі ст. Вапнярка на Рудницю під впливом бою під Тульчином і нападу повстанців Нестеренка на ст. Журавлівку (все, що стосується Волинської дивізії, подаю зі слів [під] полковника Марущенка-Богданівського. - М. К). Перешкодити відходу не вдалося. З 12-ї до 18-ї год. тривав гарматний бій, а о 24-й год. дивізія перейшла в рішучий наступ і захопила ст. Крижопіль враз із 2 гарматами й великою здобиччю. Але недовго Волинці господарювали на станції, бо незабаром їх вибили звідси броньовики, а о 3 - 4-й годині 3 травня подана з півночі ешелонами большевицька піхота повела наступ. Наступ було відбито, але частину дивізії, послану в обхід атакуючого ворога, заатакували большевики, що відходили з Вапнярки. Ця частина дивізії відійшла з великими втратами й загубила одну гармату. Бій припинився. Большевики міцно займали станцію Крижопіль, а Волинці зайняли вичікувальне становище на схід від неї. Близько 10 год. розвідка Запорожців викрила, що з боку Крижополя насуваються броньовики. Дивізію було заховано в лісі, що на південний схід від м. Княжопіль. Батарея Алмазівців і кулемети пішого полку стали на позицію біля лісу в кущах, а технічний курінь сотника Герасимова (вправного й відважного сапера, героя Крюківського бою в 1919 р.) було надіслано до підриву залізниці. Броньовики йшли дуже помалу, а як підійшли до будки (сотник Гераси-мів не встиг підірвати залізницю), гармати й кулемети відкрили вогонь. Броньовики відповідали, але одне із перших стрілен Алмазівців трапило в перший броньовик і тим примусило обох до втечі чимскоріше на Крижо- 220 221
  спомини
піль. Дивізія негайно рушила за ними слідом, а в цей момент зліва почулася стрілянина - то Волинці знову перейшли в наступ. На цей раз ворог не ставив жадного опору, й станцію зайняли Волинці й Запорожці - прекрасний приклад підтримки частин і чудової орієнтації без наказу вищого начальства! Приблизно за півгодини отаман Гулий наказав звільнити станцію, бо з півдня нібито знову надходили броньовики. Наказ було поспішно виконано, але броньовики не надійшли: вони, очевидно, відійшли на Бірзулу. Тим часом Київська дивізія вела тяжкі бої вже не з обозами, а з авангардом ворога, який почав відходити із фронту. Піхота Київців прийняла бій під селом Кисличкою, зазнала великих втрат, але затримала ворога й дала можливість дивізії приготовитись до бою. 3-й кінний полк, що тоді був у Марківці, рушив на стріли, але застав дивізію вже в марші з Антополя в Савчинці. В лісі між цими селами знову розгорівся бій, і тут відзначилася піхота Київської дивізії, відбиваючи завзяті атаки ворожої кінноти. Коли колона дивізії проходила попід самим лісом, її було обстріляно справа кулеметним вогнем з дистанції 600 - 800 кроків, отаман [Михайло] Омелянович-Павленко йшов пішки на чолі 3-го кінного полку, він показав рукою напрямок і видав команду: - Третій полк, в атаку! Полк із місця понісся, блиснули шаблі, залунало "Слава!", ворог сховався до лісу, а колона продовжувала марш. Ворожий авангард, що вів бої з дивізією, не переслідував її, а зараз же, по зайняттю Антополя, звернув на Марківку й далі на М'ясківку. 3-й кінний полк зайняв Антопіль, де перебув ніч із 3 на 4 травня. Запорозькі обози ще під час бою з броньовиками було скеровано на М'ясківку, яка вважалася місцем безпечним, бо на північ від неї знаходилась десь (докладно не було відомо, де саме) Київська дивізія. Але при наближенню до М'ясківки обози зустрілися з большевиками, які тільки що мали бій з Київцями. Все, що було живого в обозі - з рушницями й без них, - розсипалось у лаву й чекало наступу, але ворог не атакував, а спішно пройшов через М'ясківку на Гарячківку (вже пізніше виявилося, що то був головний напрям відступаючих ворожих колон). Запорозька дивізія розмістилась у М'ясківці. Отаман Гулий виїхав до отамана Омеляновича-Павленка (зв'язок зі штабом армії було встановлено), а я, навіть не поївши, ліг спати, бо був страшенно змучений двома безсонними ночами. Скільки я проспав, не знаю. Збудив мене полковник Яшниченко, бо большевики обстрілювали М'ясківку. Коли я одягнувся і вийшов на вулицю, перед хатою вже вишикувалися зв'язки на чолі з енергійним хорунжим Пруглом. Я розіслав словесний наказ (бо не мав ча-
су писати й боявся випустити частини з рук): "Всім витягуватися із села тими шляхами, якими прийшли сюди!" Отаман Гулий ще не встиг виїхати з містечка, як почув стрілянину й повернувся до дивізії. Над нами рвалися шрапнелі, але частини спокійно залишили містечко. Насунула ніч. Місяць ще не зійшов, і у двох кроках не було нічого видно, тому частини по виході з містечка більш-менш стали в порядку готовності до бою, але не переходили до будь-яких акцій. Москалі теж не непокоїли нас, а незабаром і зовсім припинили вогонь по М'ясківці. Як зійшов місяць, вислано було розвідку пішого полку до містечка. Вона хутко вернулася, обстріляна рушничним і кулеметним вогнем. Очевидно, большевики виставили охорону в наш бік на час переходу їхніх частин із фронту через М'ясківку на Гарячківку й далі. Я висловив цю свою думку отаманові й радив вночі не вв'язуватися в бій, чекати дня, коли, може, матимемо змогу пошарпати червоних, що відступали. Але отаманові Гулому порада моя не подобалась, і він поїхав кудись наперед. Я зі штабом залишився позаду, за горбком, зліз із коня, намотав повід на руку й заснув. Але ненадовго. Раптом справа, з яру, почулася кулеметна стрілянина, й хоч кулі летіли високо над нашими головами, але кілька кінних не витримало несподіванки й рвонуло в запілля, а за ними й мій штаб. Хутко, однак, вдалося все привести до порядку, стрілянина теж довго не тривала. Приїхав отаман Гулий і оповів, що якась частина большевиків нарвалася на кінну сотню Алмазівців, що охороняла яр на нашому правому крилі, але, зустрінута нашим кулеметним вогнем, відійшла. Знову піша розвідка пішла в містечко. На цей раз вона доходила аж до центру містечка й від мешканців довідалась, що москалі подалися на Гарячківку. Ці відомості ще більше мене впевнили в тому, що ми стоїмо на головному шляху відходу ворога, але, прийнявши до уваги малу чисельність наших сил порівняно з ворожими і втому як людей, так і коней, я знову пропонував отаманові до ранку не вступати до містечка, а отаборитися десь поблизу й тримати містечко під своїм наглядом. Так і було зроблено. Дивізія спокійно переночувала в якійсь слобідці. Вранці 4 травня, десь близько 5-ї год., знову почулася стрільба, а наша охорона донесла, що большевики великими силами сунуть на М'ясківку з боку Марківки. Отримавши ці відомості, я побіг до отамана Гулого (він ночував осібно), але побачив його вже на коні. Він наказав мені вислати розвідку на М'ясківку й чекати наказу, а сам з ординарцем поїхав кудись у бік М'ясківки. Соромно признатись, але мушу: цей епізод бою під М'ясківкою - Вільшанкою для мене й досі не ясний. Партизанське серце отамана Гулого піддалося спокусі пошарпати ворожі сили, і він з кіннотою кинувся за ними,
222 223
  спомини
не попередивши мене про це, так що я, властиво, й не знав, де саме стоять чи б'ються частини дивізії. Усі мої старання увійти з ними у зв'язок не мали успіху. Тільки Кінно-гірський дивізіон вийшов із села і чекав наказів. До нього прилучився і я з кількома старшинами та козаками штабу дивізії, але нічого не розпочинав, бо чекав з'ясування ситуації. Раптом перед нами появилася Галицька кінна бригада Шепаровича, яка вилетіла кар'єром на гору; стала, вирівнялась, блиснула шаблями і знову зникла під горою з наших очей, обстріляна ворожою артилерією. Близько 7-8 год. до мене прибув післанець від отамана Гулого і привіз словесний наказ: переслідувати ворога, що відходив на Вільшанку. Він оповів, що отаман Гулий з кінного сотнею Алмазівців і поодинокими козаками різних частин наскочив на хвіст колони, що простувала на Гарячківку, відтяв частину цієї колони й погнав її на Вільшанку. Переслідувати ворога, на виконання наказу командира дивізії, я міг тільки гарматним вогнем, бо кінноти та й взагалі частин дивізії у своєму розпорядженні не мав. Кінно-гірська батарея кар'єром понеслася на нову позицію; я був з нею. Перед нами відкрився чудовий образ бою! Хмари большевиць-ких возів і піхоти в безладді тікали по дорозі, а кілька кіннотників гналися за ними, настигали й рубали. Алмазівці своїм вогнем ще більше зміцнювали паніку ворога. Батарея змінювала свою позицію, може, з десять разів, несучись кар'єром по зораних полях. Вже позаду нас лишилася Джугастра, Слобода Шляхецька. Якийсь большевицький кулемет відкрив вогонь по отаманові Гулому з хутора, що був зліва від дороги, але через кілька хвилин, бачачи, що на нього не звертають уваги, знявся також і теж почав тікати на південь. Отаман Гулий кілька разів надсилав накази, щоб батарея не відставала, але коні вже були так змучені, що далі рухатись не було як - батарея зробилася би зовсім не здатною до бою і маршу. Тому я, на свою відповідальність, згодився, щоб Алмазівці припинили переслідування, а полковник Алмазов дав мені за це шматок курки, який я з'їв з великою насолодою і аж тоді пригадав, що не їв ще з вечора 2 травня. Незабаром все стихло. Я розіслав своїх зв'язкових, щоб шукали частини й передали наказ знову стати в М'ясківці, де й бути в бойовому поготівлі та очікувати появи нових ворожих колон з півночі. Сам я з кількома старшинами та козаками штабу залишився при дорозі, щоб діждатися можливості зв'язатися з отаманом Гулим, а для кращої орієнтації поставив коло себе прапор. Повз нас проїхало багато козаків, яких ми скеровували до М'ясківки. Приємно було дивитися на них, такі вони були веселі після вдалого бою! У полудень я довідався, що отаман Гулий є в Джугастрі, і поїхав до нього. Там ми помилися, поснідали й возом, щоб дати коням відпочинок, повернулися до М'ясківки. Почувши, що в одному приватному домі в М'ясківці нібито
стоїть штаб Мазепинського кінного полку Волинської дивізії, пішов я туди, щоб дізнатися, що діється у Волинців, бо з вечора 2 травня ми не діставали ніяких наказів і ні від кого не мали інформацій про загальний хід операцій. Дійсно, побачився я зі старшинами Мазепинського полку, але вони не могли сказати мені, де їхній полк. Гостинний господар запросив мене до чаю, і я з приємністю згодився. Цей господар дуже обурювався, що ми вчора без бою звільнили містечко. Я вияснив йому ситуацію і попередив, що таке може ще повторитися - містечко будемо ще кілька разів звільняти й займати аж до часу, коли частини польсько-українського фронту займуть його. Тим часом прийшов наказ від отамана [Михайла] Омеляновича-Павленка, щоб дивізія йшла кудись на північ (докладно не пам'ятаю, але, здається, в Теклівку). Я подякував господареві й хотів іти з тим наказом до отамана Гулого, але тільки що вийшов з хати, як почув стрілянину біля самого містечка на горі. Коли я прибіг до штабу дивізії, мене вже чекав повстанець від Нестеренка (вони знову ввечері 2 травня зібралися) з донесенням, що велика кінна колона ворога наступає з лісу, що між Савчинцями й Антополем. Я наказав дивізії збиратися при виході з містечка на Гарячків-ську дорогу. Цей наказ було виконано дуже хутко, й незабаром штаб стояв на горі біля якоїсь поміщицької садиби. За горою стали батареї Алмазова й Чорних запорожців; полки розташувалися поблизу них. Вся місцевість була перед нами як на долоні. Дійсно, з лісу насувалась чорна хмара кінноти. Вліво від нас маячили кінні лави, чиї не знати; звідти було чути рушничні стріли. Дорога на Вільшанку чорніла від колон чи обозів - розпізнати було тяжко. В цей час, поки ми розглядалися навкруги й намагалися відгадати ситуацію, зліва, з гори, на нас налетів переляканий обоз Волинської дивізії. Вдалося його зупинити з пістолями в руках; обозники були такі перелякані, що навіть не могли пояснити, хто йде по Вільшанській дорозі і що то за лава на горі, зліва від нас. Обоз цей зняв страшенну куряву й тим звернув на нас увагу ворожої колони, що наступала з лісу, і по фільварку відкрили вогонь шість ворожих гармат, з якими нам боротися було не під силу. Піший полк сховався під кам'яними будовами фільварку, а командири частин зібралися біля отамана Гулого, чекаючи на наказ. Становище було скрутне і настрій не бадьорий, бо важкі стрільна рвалися дуже близько, а з облич козаків я бачив, що як зараз не видати будь-якого наказу, то все зірветься в світ за очі й паніки тоді не оминути. Отаман Гулий хотів піти згідно з наказом отамана Омеляновича-Павленка й спитав мене, в якому це напрямку. Я показав на большевиць-ку колону біля лісу. - Тьфу, чорт, що ж робити! 224 225
спомини Я порадив якнайхутчіш вийти на Вільшанський шлях. Якщо там ворог, то прориватися на Ямпіль, якщо свої - буде видко, що робити далі. Полковник Дубовий і полковник Алмазов з цим погодилися, отаман Гулий теж. Зараз же я вислав полк Чорних запорожців і наказав: - Якщо на Вільшанському шляху був би ворог - атакувати його, якщо свої - увійти з ними у зв'язок і надіслати донесення. Батареї повернули свої гармати на Вільшанський шлях і приготувалися до підтримки Чорних. Піший полк в одну хвилину вибіг із двору й вишикувався внизу за горою. Чорні рушили клусом - згідно з наказом. Штаб дивізії теж мав намір прилучитися до них, щоб скоріше вийти з-під вогню ворожої артилерії, але я зупинив його і слідкував за Чорними. Ситуація знову була критична, і якби на Вільшанському шляху був ворог, а не наші, нам було б несолодко. Чорні вже близько; ось відокремилось двоє, під'їхали, розмовляють, їдуть кроком назад. Полк теж кроком витягнувся на гору й змішався з військами й обозами на шляху. -Дяка Богові, наші! Знялися батареї, згорнулася в колону піхота, і дивізія рушила. В цей час, на наше щастя, знялася страшенна хуртовина, маскуючи наш марш. Стовпи піску закрутилися в повітрі, вдарив грім, і Господь Бог надіслав на поле бою страшенний дощ. Большевики припинили вогонь, і ми спокійно дісталися до дороги на Вільшанку. Там, на цій дорозі, був повний хаос: обози й частини всіх дивізій, вози, гармати, баби, піші, кінні, полонені; все це поволі сунуло на південь, без усякого ладу, займаючи цілу дорогу без дотримання дистанції чи інтервалів. Голова дивізії все ж таки знайшла якусь перерву в цьому потоці людей і возів і ввійшла туди. Коли задні підтягнулись, рушили далі, лишивши сотню на місці з наказом не дозволяти обозам та частинам інших дивізій розривати колону Запорожців. Вже було темно, коли до нас приїхав ординарець отамана [Михайла] Омеляновича-Павленка з наказом: "Всій армії зосереджуватися в селі Вільшанка і навколо нього". Я доповів отаманові Гулому, що, на мою думку, наказ не є раціональний: Командарм змучений триденним боєм і, певно, тому тільки й видав його, але ми не маємо права цей наказ виконати, бо не виключений нічний напад ворога. Якщо вся армія, стомлена до краю, зосередиться в одному місці, то досить нападу навіть одного ескадрону, щоб викликати загальну паніку. Я пропонував командирові дивізії не виконувати наказу й заночувати в с. Вербка, про що надіслати донесення в штаб армії. - Ми будемо недалеко від решти армії; якщо ворог наскочить на Вільшанку, ми спокійно приготуємось до бою і допоможемо вільшанській залозі. Якщо напад буде на нас - то вона допоможе нам.
Отаман Гулий згодився і зупинив колону біля криниці, обсадженої вербами. То було роздоріжжя на Вербку й Вільшанку. Поки дивізія підтягнулась, а старшини штабів армії та дивізій сортували колону по дивізіях та полках, у колоні Запорожців все полягло на землю і заснуло. За якийсь час, по отриманню донесення, що дивізія зібралася, було передано командирам полків бути на поготівлі до бою, і дивізія рушила далі на Вербку. Кінний запорозький полк, що знову прилучився до дивізії, виставив сторожову охорону; дивізія зайняла Вербку, й за якихось півгодини все вже спало мертвим сном, змучене фізично й морально триденним боєм. Вранці, добре виспавшись, пішов я до отамана Гулого, який привітав мене так: - Ваші стратегічні міркування про необхідність нам стати не у Вільшанці, а у Вербці справдилися наполовину. Якби ми були з армією, то не спали б так спокійно, як спали тут, але армії ми все ж таки не допомогли! Я не зрозумів слів отамана й спитав, що сталося. Виявилося, що вночі хтось наскочив на Вільшанку; була безладна стрілянина, наші в темряві змішалися з большевиками; скінчилося все гаразд, навіть кілька сотень большевицьких возів і полонених взяли наші. Про подробиці подій у Вільшанці писати я не можу, бо пишу тільки про те, що сам бачив або чув або чого був свідком чи учасником. Пригадую, що вночі хтось мене будив, а полковник Алмазов оповідав, що до нього прибіг якийсь галичанин з донесенням про бій у Вільшанці, але ні я, ні він [полковник Алмазов] не могли перебороти сон і втому. Цікаво, чому кінні Запорожці не вчинили сполоху, адже ж вони виставляли охорону? Мабуть, і охорона наша спала в ту ніч, останню ніч Зимового походу! Вранці 5 травня дивізія згідно з наказом перейшла в с. Качківку, де полонила кілька відсталих большевиків і коней. Пам'ятаю, що Запорозький полк, призвичаївшись за 5 місяців походу виставляти охорону на всі сторони, виставив пости в бік Ямполя і доніс про це у штаб дивізії. Командир полку був дуже радий, коли я сказав йому, що Ямпіль - наше запілля. Вапнярською операцією скінчився славетний Зимовий похід. Ввечері 5 травня до штабу армії прибув роз'їзд від дивізії полк. О. Удовиченка, що її сформовано в районі Могилева - Кам'янця. Той час належить уважати вже за початок регулярної боротьби з московськими большевиками в 1920 році.
226 227
спомини   
Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, командувач Української армії Про Чорних Про Чорних запорожців треба говорити окремо: багато писалося та оповідалося про них недоброго, а чимало й гарного (командир полку полковник Дяченко; строєвий помішник - полковник Броже). Де стався який бешкет - Чорні; славне військове діло - вони ж. Багато вони приносили клопоту всьому командному складові, включно до Командарма. Наколи б це була звичайна бандитська група, що їх у свій час блукало по Україні чимало під високими назвиськами - куренів Ґонти, Залізняка, Трясила, Наливайка і т. ін., то напевно Чорних спіткала б така ж доля, як і тих, себто роззброєння. Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні, - десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений. Усі пам'ятають святочний в'їзд раненого полковника Дяченка з трьома одночасно з ним раненими козаками до Станіславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніш - ескорт козаків у типово-національному вбранню з могутніми чубами, із загальним кольоритом борців, що тільки-тільки покинули бойовище. Пам'ятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станіславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних: "Таких залізних людей ми ще не бачили", - говорила мені старша сестра-жалібниця (полька. -Ред.). Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокос-тянтиновом (в листопаді 1919 р. в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти свою гармату, що вела бій із панцерником (сотникЧорниця). Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами викликали серед ворога переполох. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. На Україні, 1917 - 1918. Українсько-польська війна. На Україні, 1919. Зимовий похід. 1920. - Київ: Планета людей, 2002. - С. 419 - 420. 228 СПОМИНИ  
Володимир ЛЕВИЦЬКИЙ, хорунжий УГА, сотник Армії УНР, протопресвітер В гостях у Чорношличників
На українському Сході ще тоді гриміли весело-радісно наші гармати. Була це наявна ознака нашої сили й потуги, існування власної держави. Смертоносне, гаряче залізо гармат рвалося в кусочки й, розсипаючися, за-стекляло чорноморські степи та низи й височини України трупами червоного наїздника з Евразії. У супровід цієї чарівної музики клекотіли милозвучно наші скоростріли, спомагані сальвами рушничного вогню. Так, хто був довгий час на фронті, цей знає гаразд ділання цієї оркестри на людські нерви, особливо коли наша музика була горою над ворожою. Роззвірені (озвірілі. -Ред.) орди монголо-московської навали котилися, обезсилені, взад. Скажено шаліли вони і благородною кров'ю наших батьків і матерей і їхніх дітей значили свій відворот з глибини України. Горіли страшним полум'ям наші села, а нагарбане добро - дорібок українського селянина й робітника - везли московські кочовники на голодну Московію. Вони програли соромно (якщо можна про сором у них говорити) свою ставку брехливо-облудних кличів про всесвітнє братерство, рівність і любов. На такий цинізм хіба єдина монгольська раса спроможна. Вже тоді й наші доморослі ліваки-політикани відреклися були порозуміння та спілки з "братнім" московським робітником і селянином. Пізнє було це каяття! Отаман Чорношличників був славний, бойовий парень (козак. -Ред.). Бувало, коли Українські з'єдинені Армії гналися шаленим вихром на Золотоверху столицю Соборної України, щоб її відбити від червоних москалів, чи пізніше йшли наші герої на кривавий герць з царськими золотопогонниками, Отаман Чорношличників був усе зі своїми геройськими хлопцями впереді. У мент найгрізнішого положення на нашому фронті, коли здавалося, що годі стримати навалу клятої Москви, з'являлися Чорношлишни-ки як правдиві спасителі. Вмить розпускав Отаман свою кінницю, а високо вгору піднесені, криві шаблюки рубали безпощадно ворога-наїздника. Тільки пошум лопотіння чорних шликів на українському вітрі та гомінкий оклик "Слава!" доходили до наших вух. Приглушений крик передсмертної розпуки ворога був для нас милою прелюдією до нашого свята побіди, бо це була самооборона власного існування. Я мав особливе щастя стояти з нашими хлопцями частіше біля Чорношличників. А вже липень 1920 р. оставив у моїй душі незабутність до цих наших братів. Озвірені (озвірілі. - Ред.) банди кінниці Буденного навалою сунулися на наші західні землі. Українська Армія була тоді єдина, що стримувала останніми зусиллями ворога, десятикратно чисельного. Союзники втікали соромно - без боїв, оставляючи нас через ніч 20 - ЗО км впереді без зв'язку на крилах (Союзники-поляки втікали ганебно - без боїв, залишаючи нас вночі, вириваючись вперед на 20 - ЗО км, залишаючи нас без зв'язку на крилах. -Ред.). Під Васильківцями, на галицькій землі, рішили москалі з лівого крила знищити нашу Армію. їхній прорив на сьомій бригаді був для неї страшним нещастям. Ми загнули ліве крило, готові на оборону до останнього козака, бо іншого виходу не було. 230 231 спомини  Втім, зашуміла з наших задів якась кінниця, ми були певні, що прорив поглибився і ворог уже взаді нас атакує. Але як радісно забилося серце, коли ми [побачили, що це] наші любі герої та, вдаривши на москаля ззаду, справили їм червоний бенкет у Лисянці.
Отамана пізнав я ще у поході на Київ, випадково, на фронті, коли ми відбивали спільно протинаступ червоних москалів. Наша балачка І спільні думки-погляди на організацію нашої сильної Армії, яка рядила б на Україні на місце голопупих наших партійників, з'єдинили нас обох на довший час. Він просив мене колись прибути у гостину. На фронті не було нам до цього. Щойно після Києва сповнилося це, коли ми стояли на відпочинку. Я найшов його у с. Київці та з товаришами відвідав його полк. Музика грає нам назустріч. Ясна, місячна нічка на Великій Україні. Тоді ще було радісно, весело на нашій любій Україні. Село співає, гомінко гуто-рять та сміються голосно дівчата з козаками. Отаман прохає нас до вечері. Правдиве Запоріжжя. На сіні, на землі, перед стодолою, застали ми багато застелені різними ідами дорогі коверці (килими. -Ред.). Засіли. Поплили привітання, гостювання, але все по запорізькому звичаю, навіть без вилок і ножів, тільки ложкою та руками їли. Цієї щиросердечної розмови при вечері аж до вчасного ранку не можу ніколи забути. Які це милі, товариські бойові хлопці були. 1 такими красувалася наша Армія, але короткозорі, тупоумні партійники у верхах прогайнували добрий час І розложили вояцькі ряди. На прощанні прохав нас Отаман загостити до нього обов'язково на Різдво. Однак його святкувати на своїй вольній землі вже більше не довелося. Згадай, дорогий Отамане, минулий, чарівний час! Мрій на чужині про поворот нашого Різдва, бо наші спільні думки не пропадуть. Вони викрешуть новий вогонь серед наших наслідників, створять нове Різдво, родження й сповнення Великої Ідеї, за яку стільки Чор-ношличників упало на полі бою з червоною і білою Москвою. Тоді і ми підемо нашим славним шляхом, але вже до повної побІди! Я жду, Отамане, відвідати Тебе і Твій полк славних Чорношличників -на це наше обіцяне Різдво! Новий час. - 1936. - 6 січня. 
Дмитро ҐОНТА, командир 2-ї батареї полку Чорних запорожців Атака Чорношличників під Товстеньким (Спомин) О год. б рано виїздимо з комендантом 7-го гарматного полку з містечка Пробіжна на фронт у напрямку Збруча. На фронті спокій. Приїздимо до батерії пор. Сгера, яка стоїть в ліску на південь від с. с. Товстеньке - Кривеньке. Нараз за цими селами піднялась густа рушнична та кулеметна стрілянина. Лишаємо коней ординарцям, а самі виходимо на край лісу, щоб зорієнтуватися в ситуації. І бачимо, як наша піхота відходить якраз на ці села, а за ними густими лавами сунуть большевики. Батерія відкриває вогонь по ворогу, і особливо по тачанках з кулеметами, які вискакують наперед своєї піхоти, обертаються і засипають наших
233 спомини спомини козаків густим вогнем. Наші частини, виснажені вкрай довгими боями, завзято відбиваються від ворога. Але перед переважаючими силами ворога, добре вивінуваного (тут: спорядженого. -Ред.) в амуніцію, якої у нас брак, мусять крок за кроком відходити, залишаючи рідну землю на поталу ворогам. Большевики наступають, якийсь відділ обходить ліве крило нашої піхоти і зненацька строчить у бік між нашими частинами, які уже й так зде-сятковані, постає паніка. Щоб підтримати настрій піхоти, полковник Л. наказує мені взяти одну гармату на передок і, вискочивши на поле, якнайближче до нашої піхоти, відкрити вогонь по ворогу. -Коня! -кричу. Прилітаю до батерії, беру одну гармату і чвалом простую по полю в напрямку с. Товстеньке, з якого вже відходить наша піхота, а підсуваються большевики. Село лежить у балці, так що обстріл через село добрий. "Товариші" побачили гармату і зачали обстрілювати нас густим вогнем з кулеметів. Командую: - Наліво кругом! З передка! І прямою наводкою зачинаю розстрілювати большевицькі лави, вибираючи в першу чергу тачанки. Хоч тактика каже стріляти по піхоті шрап-нелями, я стріляю ґранатами, бо ґранат робить багато гуку і часто паралізує ворожий намір. Та, здається, не випустив ще й десяти набоїв, коли дивлюсь - зліва від нас з'являється якась кіннота. Вмент повертаю гармату наліво і - "Вогонь!", бо певен, що ворожа. Яке ж було моє здивовання, а разом з ним і жах, коли за пару секунд бачу чорний прапор і шлики. Жах тому, що ґранат полетів у їх бік. - Чорношличники! - закричали з радістю козаки. І цей раз з'явились вони як із-під землі, неждані, але такі бажані в цей тяжкий мент. За хвилину блиснули шаблі, могутній крик "Слава!" вирвався майже з тисячі грудей, виструнились коні козацькі, а ворогів охопив жах, бо побачили страшний для них чорний прапор. Ще почулося пару поодиноких стрілів, та і вони замовкли, тільки чути було якийсь гомін, неначе надходила велика буря. Запрацювала біла зброя -шабля козацька. Купалося Поділля в крові наїзників. Хоч "товариші" знали, що пощади нема, все ж падали навколішки, підносячи руки догори, та просили її. Затихла буря, лише де-не-де ще ганяли козаки утікаючих "товаришів" по полях, докінчуючи своє діло. Під'їздить до мене комендант полку, наказує хорунжому Ш. вести гармату до батерії, а ми рушаємо в бік Збруча до с. Сидорова. Переїхавши село Товстеньке, догонюємо Чорних, які вже їдуть стрункими рядами також туди, виславши наперід одну сотню. Трапом (тут: узбіччям. - Ред.) обгонюємо полк. Чути веселі розмови козаків, жарти, таке вражіння, що не сталося нічого надзвичайного. Говорять про кобилу козака Бомби (це так прозвали козака першої сотні, чорнявого, присадкуватого флегматика, який переважно перший вривався у ворожі лави).
Рівняємося із прапором полку, на якому напис: з одного боку - кістяк і "Україна або смерть", а на другому Тризуб і "1-ший кінний полк Чорних запорожців"; напереді - веселий і жартівливий полковник П. Дяченко. Розповідає, що як прискочили до большевицьких лав, то перше, що кинулося в очі, це руда грубезна баба, сестра большевицька, яка підбадьорювала цю банду, щоб боронилась, та блиснула Бомбина шабля і баба присіла. Тепер полк іде до Сидорова, а потім чвалом під Гусятин, бо там також прорив, мусимо туди поспіти, може, також справимо "товаришам" весілля. Тут обійшлося щасливо, ранено тілько двох коней, а братва вся ціла, до того дістали у презенті від "червоних" три тачанки з кіньми і два вози набоїв, яких у нас так бракує. В'їздимо до села. Селяни зустрічають нас зі сльозами на очах, бо оце сьогодні вони уперше побачили большевиків, які себе уже вспіли добре дати взнаки. Літопис Червоної Калини. - 1936. - Ч. 12. - С. 20. 234 235
спомини 
жүктеу/скачать 6.43 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|
