Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010. 448 с



бет4/23
Дата12.07.2016
өлшемі6.43 Mb.
#194837
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

44

Повернувшись зі штабу дивізії, підняв я на сполох свою 1-пгу сотню та важкі кулемети і з ними почвалав до штабу корпусу. Там не чинили жодно­го опору. Виставив скрізь подвійних вартових, а при вході до штабу - два кулемети, чекаючи на обіцяну зміну нашою піхотою.

Перед вечором прибув полковник Болбочан, якого я запровадив до був­шого командира корпусу. Невдовзі полковник Болбочан вийшов зі штабу, наказавши забрати варту з коридорів і залишити її тільки на вулиці. В цей час прийшла сотня Наливайківського полку, яка нас замінила. Від старшин штабу я довідався, що полковник Сальський погодився залишитися в кор­пусі як заступник полковника Болбочана.

Десь по півночі до штабу Чорного полку прибув ад'ютант полковника Болбочана поручник Корж із вісткою, що полковник Болбочан арештова­ний Дорошенківцями, а варта з піхоти обеззброєна. Засурмили "сполох", і по хвилині з цілим полком галопував до штабу 7-ї дивізії, щоб там отри­мати накази.

У штабі, крім полковника [Юрія] Осмоловського, були присутні ко­мандири Мазепинського і Наливайківського полків. Я прохав командира дивізії дати дозвіл з полком іти на Чорний Острів, в якому містився уряд. Осмоловський тільки розводив руками та виправдувався, що він недавно в Запорозькому корпусі, й запропонував [Павлові] Зельніцькому та [Іва­нові] Дубовому взяти всю відповідальність на себе, але ті теж умили руки. Не допомогли мої благання про наказ, що мені треба тільки моральної підтримки, а вже з полком на Чорному Острові я сам дам собі раду.

Наказу так і не отримав. Усі ми були ще замолоді, а в бувших російських військових школах вбивали нам у голову, що війську невільно втручатися в політику. Зі спущеними головами, мов із похорону, верталися Чорні до свого місця постою.

Того ж таки дня від полку зажадали делегатів до штабу Головного отама­на. Я призначив сотника Бугаріна, хорунжого [Бориса] Шевченка, бунчуж­них [Івана] Дубину та [Анатоля] Бакала. Всі щирі Болбочанівці. Делегацію прийняв сам Головний отаман, який по годинній розмові зумів переконати їх, що волосина з голови полковника Болбочана не впаде і що його арешт тимчасовий. Усе це Головний отаман підтвердив словом честі. Делегація мала жадати негайного звільнення, але повірила в обіцянки.

Другого дня полк отримав наказ вирушити на фронт у розпорядження 6-ї [Запорозької] дивізії, щоб на відтинку Деражні боронити підступи до Проскурова. Від 9 червня 1919 р. до серпня цього ж року полк був у невпин­них боях. За цей час полк приділювали до всіх частин корпусу.

У цей час ми дістали трагічну вістку про розстріл полковника Болбо-чана. Полк більше не вірив обіцянкам, а Петлюра до кінця війни не був

45


ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


популярним у полку. У своїх споминах [Микола] Капустянський називає розстріл полковника Болбочана сумним епізодом, а полковника [Петра] Болбочана - видатним військовим діячем, Великим Українцем і справ­жнім лицарем.

Суд відбувся за наказом отамана [Олександра] Осецького при штабі армії. Прокуратором виступав "державний літерат" Петро Певний, чле­нами суду були козаки зі штабової сотні, оборонцем призначено коза­ка тієї ж таки сотні. Виконання присуду було здійснено через два тиж­ні після вироку над людиною, доведеною до божевілля. Так 29 червня 1919 р. загинув видатний військовий діяч, щирий Українець і справ­жній лицар.

"Шкода було крові в обороні такого уряду"

Після місячних кривавих боїв ми залишили Проскурів. Червоні ве­ли далі свій наступ, щоб остаточно відрізати нас від Збруча та захопити Кам'янець на Поділлі.

Несподівано для нас порятунок був близько. До Збруча підходила вся Галицька армія, з появою якої ситуація на нашому фронті повинна була ґрунтовно змінитись на нашу користь. Треба лише нам утримати в наших руках необхідний терен на лівому боці Збруча для розташування Галиць­кої армії.

Бої від 13 до 15 липня в районі Ярмолинців мали характер зустрічних боїв, у яких червоні змусили Запорожців відійти на Солобківці, але кину­та на фланг 6-та дивізія з полком Чорних запорожців відтиснула червоних на Ярмолинці. Наші атаки чергувались із ворожими контратаками, і тільки 16 липня опанували ми Шарівку - Ярмолинці і відкинули червоних на північ.

Врешті дійшли вісті, що Галицька армія перейшла Збруч, а це означа­ло, що скінчиться тупцювання на одному місці, щоб боронити пару тисяч нероб, які ховались за плечима нашого війська. При владі тоді був соціа­лістичний кабінет [Бориса] Мартоса, який до свого війська ставився про­сто вороже. Чорні говорили, що шкода було понад 50 убитих і поранених Чорних запорожців, які пролили кров в обороні такого уряду.

27 липня Запорожці зламали ворожий опір і вийшли на лінію Скаржни­ці - Андрійківці - Райківці. Чорні запорожці захопили Кудринці та пере­прави через річку Самець, здобувши 4 важкі кулемети, багато набоїв і та­бір з награбованим майном, серед якого не бракувало і церковного при­ладдя, чиш, риз іт. п.

Двома днями пізніше Чорні ввігнались у Проскурів, а вслід за ними ввій­шла піхота 7-ї [Запорозької] дивізії.

Кіннота далі переслідувала ворога, [що відходив] на Заруддя - Калинів­ку, шарпаючи його з боків. Знову були нами взяті табори з фуражем і аму­ніцією та велика кількість полонених з 1-ї совєтської дивізії.

Ворог тікав. Шляхи на Старокостянтинів і Шепетівку - вільні.

Запорозький корпус мав зосередитись у районі Літин - Літинка - Івча і тут перегрупуватися, а полкові Чорних [наказано] зайняти Хмільник із напрямком на Вінницю.

Під вечір 9 серпня Запорожці - вже на півпереході до Вінниці, а наш полк прикриває наступ з півночі.

10 серпня зранку 6-та дивізія вдерлася до Вінниці, але невдовзі її звідти було вибито. За пару годин вона знову здобула місто. Червоні за цей час встигли евакуювати значну кількість ешелонів з майном.

Рухливі й завзяті в боях, Чорні запорожці чомусь у цих боях участі не брали. їхнім завданням було забезпечувати Запорожців із півночі, що мо­гла б зробити сама піхота, а Чорних [слід було] пустити на тили ворога, і вони напевно не дали б червоним вивезти те майно, поруйнувавши на їх­ніх тилах мости.

Марш через багаті райони Летичівського і Літинського повітів дав змо­гу господарській частині забезпечитися взуттям, закупивши його засоба­ми полку. На заосмотрення (забезпечення. -Ред.) згори годі було сподіва­тись. Такої "буржуазної звички" не було в нашого уряду, хоч він міг би на­вчитись в УГА, що таке планова господарка. Взагалі, фронт був набагато сильніший, ніж тили...

Ворожі сили на Правобережжі: на півдні оперували 45-та і 58-ма диві­зії, Окрема інтернаціональна бригада, матроські відділи та залоги різних етапів і міст. На Київському і Коростенському напрямках - близько двох дивізій. Значно послаблювали бойову силу червоних наші повстанські за­гони, які руйнували запілля і частково зв'язували сили ворога.

Наші сили: Запорозький корпус, корпус СС, [2-га] Волинська, |4-та] Київська, 3-тя [Залізна] та 9-та Залізнична дивізії. Разом близь­ко 15 тисяч багнетів і шабель, 158 гармат та понад 500 кулеметів. Ми були більше як втричі сильніші від ворога, а до того ж мали можливість приєд­нати до себе повстанські загони - близько 15 тисяч люду, які підпорядко-пуііллися штабові армії. Бракувало, правда, зброї, одягу та взуття, але все цс можна було здобути від ворога.

У цьому часі партії Соціал-Демократів і Соціал-Революціонерів, які твори-ші ] іаш уряд, ввели в армії державну політичну "інспектуру". Ці партійні аген-


46

47

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу. Дістав і полк Чорних запорожців подібного типа, який майже з першого дня почав критикувати всі накази команди пол­ку та вишукувати серед козаків донощиків для себе. Довелося все те терпляче зносити та чекати відповідного моменту, який за декілька днів і надійшов.

Серед маршу наші патрулі наткнулися на ворожу піхоту. Полк із похід­ної колони розсипався в лаву й атакував ворога. До "інспектора" завчасу було приділено 3-х козаків із завданням пильнувати, щоб не відставав, а то й підганяти його коня. Два козаки тримали його коня за повідки, а тре­тій нагайкою підганяв коня, не без того, щоб не дісталось й "інспекторові". Тхір у Чорних ніколи ніякої кар'єри не зробить. Не зробив також й "інспек­тор", бо швидко втік із полку.

На Київ


17 серпня Запорожці, розгорнувшись на широкому фронті, в боях звіль­няють від большевицького війська терен свого наступу, осягнувши лінію Вівсяники - Самгородок. Чорний полк і далі забезпечує ліве крило. В райо­ні Калинівки ворожа піхота вчинили опір. Полк спішився і пішов у наступ. У той час надійшов дивізіон кінноти 3-го Галицького корпусу. Домовились про спільний наступ. Перший раз маємо діяти з братами із-за Збруча. По короткій гарматній підготовці полк рушив, не відставали і Галичани, але перед цвинтарем довелося залягти, і тільки вихід нашої 3-ї сотні на тили ворога змусив большевиків піднести руки. Ми взяли полонених, а 3 важ­кі кулемети віддали галицькій кінноті. Дивним для нас було, що спішеним дивізіоном командував вахмістр, а всі старшини лишилися при коноводах. Дивувався і вахмістр, коли довідався, що в Чорних не тільки старшини, а навіть і командир полку брав участь у наступі, а коноводами у нас коман­дують підстаршини.

24 серпня 1919 р. Запорожці взяли Білу Церкву, а Чорні запорожці підійшли до Василькова. Патрулі доповіли, що місто зайняте ворожою піхотою. Я нака­зав 2-му куреневі спішитись. Підсилені гарматним вогнем та [вогнем] 10 важ­ких кулеметів, рушили в наступ. Майже одночасно ворожа піхота перейшла у протинаступ, який зламався у вогні наших кулеметів, що змусили її відступити до міста. Наш спільний курінь переслідував ворожу піхоту майже по п'ятах. 1-й курінь не мав часу розвернутись, а як був у трійковій колоні, так і пішов в атаку. Майже серед міста під ноги моєму коню вискочила свиня, і я разом з ко­нем пройшовся під ногами атакуючої кінноти... Треба було мати добре щастя, щоб в цьому шаленому галопі не наступив на мене жоден кінь.



48

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

Більше як півсотні полонених, із десяток Китайців між ними, яких треба було боронити, щоб вирятувати від самосуду місцевого населення. Нарешті селяни взнали, хто такі большевики, і ми помінялись ролями. Вистачило півроку їхнього панування, і села не пізнати.

ЗО серпня 1919 р. наші патрулі ввійшли до Києва, а за ними і весь полк. Місцева людність закидала нас квітами. Захопили товарову станцію, на якій було повно потягів з різним військовим добром, з амуніції почина­ючи, а сідлами та обмундируванням кінчаючи, якого б вистачило на па­ру полків. Я наказав 4-й сотні з чотирма важкими кулеметами взяти під контроль Стратегічний міст, а сусідній, Ланцюговий, наглядати патрулям, поки не прийде піхота. Розіслав патрулі, щоб розшукали табори [Чорних], які йшли з таборами 7-ї дивізії, щоб хоч частину добра, що ми знайшли у вагонах, переправити на наші вози. Ввечері надійшла піхота 3-го Галиць­кого корпусу, яка обсадила Ланцюговий міст.

Майже одночасно від командира 4-ї сотні прийшло донесення, що на лівому березі Дніпра показалась якась піхота, а також панцерний потяг. Наказав нашій гарматі стати на позицію, а також підсунув 3-тю сотню і решту кулеметів ближче до мосту.

Всім нам було відомо, що на лівому березі вже нема червоних і що те, що перед нами, напевно, Денікінці. Нам і в голову не приходило, що, маю­чи спільного ворога - большевиків, - будемо битися з ДенІкінцями. Вже декілька днів у наказах командування нашої армії були вказівки, щоб при зустрічі з білими Москалями - поводитись по-дружньому.

Ціна парадів Петлюри

Через міст у нашу сторону з лівого боку Дніпра йде патруль. Зі своїм почтом пішов і я назустріч на середину мосту. З перших слів, якими обмі­нявся з Москалем, я вже побачив, що маю перед собою ворога, не кращого від большевиків. Я перестав розуміти московську мову, і дальша балачка велася через перекладача. Як Москалі, так і ми тримали зброю напогото­ві. От тобі і друзі! В дальшій балачці зажадав я, щоб московська піхота і панцерна відійшли з мосту назад на лівий берег, в іншому випадку - від­криваю вогонь.

Наші мрії (мрії Симона Петлюри. - Ред.) про спільні дії розвіялись. До пас прибув ще один ворог.

Зараз же повідомив я до штабу 7-ї дивізії про зустріч, про розмову з дені-кінським капітаном гвардії і про мій наказ відкрити вогонь при наближенні білих Москалів. Як видно, моя тактика з ДенІкінцями не відповідала планам

49

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

"інспекторів", бо вночі отримав наказ передати відтинок Мазепинському полкові, який нас змінив. У цьому ж наказі доручено полкові приготуватись до урочистого акту входу до Києва з Головним отаманом С. Петлюрою на білому коні на чолі. Цей парадний в'їзд призначено на 31 серпня ц. р.

Мене особисто більше цікавило те військове добро, що його ми захопи­ли на товарній станції, і тому я попросив дозволу, щоб тільки один курінь під командою сотника Божка взяв участь у параді, а я залишуся на товарній станції припильнувати вивіз сідел та іншого добра, яке дало б нам з часом можливість збільшити чисельний склад полку.

31 серпня сотник Божко з куренем та б кулеметами на юках пішов на місце парадної збірки. Ще вдосвіта вислав я патрулі, щоб із найбільших сіл спровадити селянські фірманки, думаючи при їхній допомозі вивезти сідла. Десь близько години 10-ї від Мазепинського полку прискакало двоє наших козаків, призначених для зв'язку, і доповіли, що піхота роззброєна, сотник [Іван] Дубовий у полоні, а ворожа панцерка вже перейшла міст і посувається в наш бік. Наказав сурмити "сполох".

Гармата і решта кулеметів зайняли позиції, зрештою, дуже невигідні, бо з них можна було стріляти лише на пару десятків метрів. Із другим ку­ренем виїхав я зустріти ворога.

Ворожа піхота під заслоною своєї панцерки посувалася на товарну станцію. Зав'язався бій у дуже некорисних теренових умовинах для нас. Ворожа піхота на насипі бачить мов на долоні всі наші рухи. Маємо вже поранених. Ворожа піхота з допомогою панцерки вибила нас із товарної станції, з якої ми нічого не вивезли. Вогнеприпасу та різного майна виста­чило б на забезпечення всього нашого війська, яке тим часом з парадом входило до Києва.

Найкраща наша піхота, Мазепинський полк із сотником Дубовим на чо­лі, в полоні. Вся вина - на нашому командуванні, яке дало наказ "не стрі­ляти, бо ведуться переговори". Стало зрозуміло, чому нас змінили Мазе-пинцями, - бо догадувалися, що наказу "не стріляти" ми не виконаємо... Від полонених дізналися, що в роззброєнні Мазепинців брав участь один курінь ворожої піхоти, який перейшов Дніпро на відтинку 3-го корпусу [Галицької армії].

Денікінці, опанувавши Стратегічний та Ланцюговий мости і забезпечив­ши їх, почали дуже обережно просуватись до міста. На майдані біля бувшої Думи відбувався наш парад, під час якого місцеві Москалі вивісили на Думі біля нашого прапора трикольоровий, московський, що його за наказом со­тника Божка було скинуто. Зловивши московський прапор у повітрі, Божко кинув його під ноги командира Запорозького корпусу полковника [Воло­димира] Сальського, який наїхав на прапор своїм конем.

50

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

Майдан, на якому відбувався парад, був заповнений місцевою людніс­тю, переважно жінками, які оваціями зустріли наші відділи, закидаючи їх квітами. Були, очевидно, серед них і такі, що зубами скреготіли, дивлячись на наше військо. Раптом - постріли. З бічних вулиць почали виходити мос­ковські відділи. Цивільна людність у паніці кинулась тікати... Ще перед хви­линою в ідеальному порядку маршували наші колони, які в одну мить і собі впали в паніку... Ні один із дефілюючих відділів не чинив спротиву.

З таким величезним зусиллям і такою дорогою ціною жертв здобули столицю, а віддали її без пострілу! Ще того ж таки дня прийшов наказ: "Ві­дійти на лінію Васильків - Сквира, яка є демаркаційною. Роззброєння - це непорозуміння. Ведуться переговори..."

Нам, на низах, було цілковито незрозуміло, чому ми маємо відходити, а не Денікінці, чому без бою віддали Київ, чому нам невільно стріляти в Мос­калів, а також чому нас, Чорних, запроторили в далекий резерв?

На все це в той час я не міг дати відповіді. Не мав відповіді й у пізніших часах. Чому ми, маючи проти себе 42-й Донський полк і Сімферопольський піший полк (звичайна заслона), опинилися в "любарському трикутнику"; чому, маючи все Правобережжя, ми опинилися взимку без теплого одягу, без чобіт; чому наші старшини і козаки тисячами мерли від тифу; чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих Москалів і хто її до цього зму­сив? У ті часи ми були вдесятеро сильніші від денікінських крилозаслонних підділів (що охороняли крила частини. -Ред.), а чомусь весь час майже без (іою відходили. Якщо б ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці пи-гання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним і ітаманом Петлюрою на чолі.

Молоді ветерани з ясними очима

Наприкінці листопада і на початку грудня 1919 року Армія УНР опи-нилася в районі Чорториї - Любара, маючи з півдня Денікінців, із заходу

Поляків, а з півночі та сходу большевиків. З усього було видно, що піхота


вже більше битись не може. Перехід Галицької армії до Денікіна, а також
колосальні розкрадання в інтендантстві Армії УНР, і до того безкарні, - під
боком уряду і політичних "інспекторів"; історія з любимцем Симона Пет­
люри отаманом Волохом, який захопив державну скарбницю і перейшов

з нею і зі своїми Гайдамаками до большевиків, - все це доконало нашу ба-


гатостраждальну армію, зокрема піхоту.

Холодна пронизлива осінь. Болота, дощі та сніги, а наша піхота гола,


боса й голодна. Тиф щодня витягав із рядів Армії сотки своїх жертв. Стано-

51


ПЕТРО ДЯЧЕНКО

вище було настільки трагічне, що навіть у полку Чорних не тільки молоді козаки, а і тверді Болбочанівські ветерани, які звикли до всього, поспус­кали голови. Командувач армією не давав жодних доручень, "інспектори" позникали. Штаб Запорозького корпусу попав у полон до Поляків.

Нарешті генерал [Михайло] Омелянович-Павленко став на чолі недо­битків, покликав командирів усіх частин на нараду, на якій було вирішено йти в запілля денікінців. На чолі цього походу став генерал Омелянович-Павленко, заступником його був отаман Юрко Тютюнник. Навколо них згрупувалось усе здорове духом і тілом. Решта пішла на інтернування в Польщі. Таке сталося за рік після повалення Гетьманщини і декларацій та обіцянок Директорії про незалежну і самостійну Україну...

6 грудня 1919 р., повернувшись із наради, я наказав збірку полку. На великому майдані коло церкви в Новій Чорториї вишикувався кінний полк Чорних запорожців, мов на огляд. Непорушно стояли кінні сотні, наїжачив­ши списи. Темніли пластуни у струнких рядах, а за ними важкі кулемети, безвусі обличчя, все ясні, мов дитячі, очі. Але яку втому видно в них... Зда­валося, що в кожного на лиці записана вся трагедія його Батьківщини. Але не видно було апатії. Все це молоді ветерани, що вже третій рік б'ються.

Об'їхавши сотні, став перед фронтом полку. Настала мертва тиша, і тільки вудила коней побрязкували та повівали чорні шлики на шапках козаків.

- Козаки, тимчасово переміг нас ворог. Для нас лишилася одна дорога -йти в запілля ворога. Хто не бажає йти в партизанщину, хай залишиться тут, хай вище наперед!

Запанувала тиша. Ряди стояли мов кам'яні, жоден козак не поворушив­ся з місця. Коли зразу громоподібне "слава!" затрусило повітрям. Втомлені й почорнілі обличчя козаків засвітились радістю, в очах запалав огонь зав­зяття. Козаки мов відродились.

Полк у складі 212 шабель, 11 важких кулеметів "Максим", 9 легких "Люїс" і при одній гарматі, а всього 417 козаків і старшин, вирушив на но­ву боротьбу з ворогом України.

Зимовий похід

День 7 грудня 1919 року. Сніг, що був упав, зовсім розтанув. Густе, не­пролазне болото.

Полк поволі просувався вперед у напрямі Голендрів.

Денікінці в той час вели жорстокі бої з комуністами під Бердичевом та Києвом: час для прориву ворожого фронту був добрий. Усе, що носило :»брою, було відтягнуте до Бердичева. Залишилась одна Галицька армія, з якою полк вперше зустрівся поміж залізничними шляхами Козятин - Ка­линівка і вузькоторовим Бердичів - Калинівка. Від Галичан запозичив полк коней і фураж, з тим що їх віддамо, як покинуть Денікіна.

В 11-й годині ночі 11 грудня полк підійшов до ст. Голендри. Вислана вперед 4-та сотня взяла станцію майже без пострілів. Частину денікінців нзято в полон, а решту, що пробували тікати, порубано.

Зруйнувавши залізницю, телеграф і телефон, полк рушив на м. Самго­родок, куди прибув уранці. Відпочивали весь день. Один із патрулів зловив дснікінського офіцера, в нього знайшли накази до Галицького командуван­ня, щоб Галичани чинили нам опір.

За цей час українська армія осягнула район сіл Юзефівка, Нова Гребля, Лисіївка, Самгородок. Пройшли смугою розташування Галицької армії, яка не тільки не робила нам перешкод, а, навпаки, багато в дечому допо­магала.

13 грудня полк рушив у напрямку Таращі. По дорозі наші патрулі ви-монлювали денікінську "государственну стражу" та ліквідовували її. Дій­шовши до с. Юрківки, що за 6 км від Ставища Таращанського повіту, полк став на відпочинок, бо коні й козаки вибились із сил. Більше місяця, май­же без відпочинку, місимо болото, а пронизливий дощ як через сито лив на по-літньому одягнутих козаків.

[Сотник Борис Монкевич писав: "Селяни незадоволені владою добро­вольців. "Та як його витримати, - оповідає селянин, - лазить по скринях, бере, що хоче: коні, воли, корови, хліб, - та ще нічого не платить"].

На Київщині почалося повстання. Повстанці били, роззброювали та ин ганяли зі своїх повітів здеморалізованих Москалів, а тут ще ми почали господарювати в їхньому запіллі як у себе вдома. В таких умовах Добрар-мін почала свій відступ.

17 грудня одержали ми відомості від наших патрулів та селян, що від Ставища вже другий день тягнуться військові відділи і табори денікінців.

Наказавши виділити із сотень по 15 козаків на кращих конях та взяти 4 легких кулемети, я попровадив їх на Ставище.



53

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

У містечку був ярмарок.

Ворог не сподівався наскоку і зустрів кінноту тільки кулеметним вог­нем, але за пару хвилин ми вже вдерлися в кінному шику до містечка.

Першими пострілами з кулемета був убитий один з найкращих наших козаків, бунчужний Іван Дубина, Лохвицького повіту на Полтавщині. Роз­лючені козаки перерубали кулеметників, дісталось і добровольцям, які під­скочили під шаблю. Здобуто 3 важкі кулемети, ЗО возів з різним майном, до 40 офіцерів, частина з них із жінками, та зо два десятки солдатів. Поло­нених наказав я відвести до штабу полку в Юрківці.

Невдовзі на майдан, де господарювали наші козаки, в'їхало авто з дені-кінським генералом [Миколою Бредовим], яке, не затримуючись, рушило повним ходом до виходу. Пустив і я свого коня з півдесятком козаків услід. Вже до авта лишилось яких 50 метрів, ще трохи - і, певно, весь магазинок пістоля піде в переляканих пасажирів. Не судилось - увірвалась підкова - і я зі своєю улюбленою кобилою посунувся по воді.

Весь мокрий, почав підносити "шаблюку". Переконавшись, що не ку­ля, а тільки підкова виною всього, а моя улюблениця ціла і здорова, почав перевіряти й себе.

Над'їхали й козаки, які на своїх конях далеко відстали від моєї англодон-чанки, яка на ста метрах переганяла зайця. Козаки ствердили, що не все в порядку, бо я розвалив собі голову, а кров змішалась із болотом. На скору руку перев'язали якоюсь шматою - бинтів в Українській армії не було...

Уже темніло, як ми вернулися до Ставища. Полювання скінчилося, тре­ба було поспішати до Юрківки. Пересівши на другого коня, з парою коза­ків погалопував я до штабу полку, щоб нагрітись та найскоріше висушити мокре вбрання.

Біля свого штабу побачив зо дві сотні козаків, котрі добрались до хати, в якій були полонені денікінці. Хорунжий Гаєвський з десятком козаків, що припровадили полонених, з рушницями, готовими до стрільби, боронили вхід. Пустив у рух нагайку, яка швидко привела хлопців до тями, - доступ до хати був вільний. Легше відітхнули конвоїри, бо не доведеться стріляти в побратимів. Виявляється, козачата хотіли помститися за смерть бунчуж­ного Дубини, зробивши самосуд над полоненими. Наступного дня денікін-ців разом з їхніми жінками я відіслав до штабу армії.

За час постою в Юрківці полк ще кілька разів робив наскоки на Стави­ще, а також роз'їздами турбував частини добровольців, що проходили. Так ми простояли вісім днів. Козаки і коні відпочили, незважаючи на щоденні наскоки та розвідчу службу. Козаки на рахунок Москалів трохи одягнулись. У той час майже ціле Правобережжя залишилося без влади. Добровольчі відділи спішно відходили на південь. На Таращанщині, Звенигородщині,



54

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

Уманщині й далі у глиб України - повстанські організації. Відступ білих Москалів набував катастрофічного характеру.

26 грудня полк вирушив через Скибин - Охматів - Буки. Біля села Пала-ночки перейшов залізницю, що йде із Цвіткового на Христинівку, і затри­мався на денний спочинок у Вишнополі. Морози та гострий вітер прони­зували легкий одяг козаків. Переходи відбували на піхоту (пішки. -Ред.), ведучи коней у руках.

Борис Монкевич додавав: "Як нема чобіт, то танцями поборемо моро-за", - каже молодий козак, пританцьовуючи драними чобітьми. А таких була більшість, особливо в батареї, пластунах та кулеметній сотні"]. До 31 грудня 1919 р. Українська армія пересунулась у район Умані. 2 січня 1920 р. ми затрималися в с. Небелівка. Надворі - відлига і боло­то. Зі штабу армії я отримав наказ, щоб з найближчих цукроварень взяти 500 пудів цукру та виміняти на гроші. Частину цукру, до 100 пудів, прода­но в м. Торговиці, а решта лишилась при полку. З того часу полк годував коней і людей за цукор. Селяни охоче брали цукор, але полк вже не мав свободи рухів, бо табір збільшився на 50 возів. Кінні сотні з дієвих пере­творились у конвой свого табору.

На світанку 6 січня полк вийшов з гостинної Небелівки. Під вечір піді­йшли ми до Голованівська. День перед нами тут гостювала денікінська кін­нота, яка пограбувала місцевих та вчинила погром Жидів.

Зустріч Різдва

Завтра Різдво! Про це балакають старшини і козаки. Я наказав поклика­ти до штабу жидівського старосту, а також голову аматорського гуртка, за­пропонував старості приготувати вечерю для старшин, а другому - виставу для старшин і козаків. Обидва погодилися. Витрати покриємо цукром.

Перший день Різдвяних свят. Кращого місця для свят не треба було шу-Кати. За два кілометри село Межирічка, а в ньому ґуральня з десятками ти­сяч відер спирту. Призначені старшини розвезли запрошення до місцевої Інтелігенції, щоб ті відвідали виставу "Жидівка-вихрестка". Справді, вечо­ром перші ряди були заповнені місцевими родинами вперемішку з нашими Старшинами. Про неспокійний час пригадували важкі кулемети при вході та вартова сотня в повній готовності.

Після вистави старшини запросили деякі родини та артисток до спіль­ні и печері. Гості з цікавістю та й недовірою дивилися на нас, але розігріли і орілка і гостинність господаря і загальні веселощі швидко запанували.

Вечеря скінчилась над ранок.

55

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

Вранці я вислав гарматну сотню до с. Межирічки, щоб спирт ґуральні продавала селянам за гроші, міняла на кожушки, фураж, набої і т. п. Пізні­ше за вторговані гроші наказав виплатити за чотири місяці платню стар­шинам і козакам. Того ж таки дня наказав командирам сотень прислати до штабу полку на добрих конях 50 козаків, які знали міру в питті. Взявши 5 легких кулеметів, під моєю командою рушили в Богопіль.

У с. Капітанка, за яких 20 км від Голованівська, патруль наскочив на ворожий роз'їзд і атакував його, змусивши до втечі. Хорунжий Р. зарубав ворожого офіцера, з документів якого довідалися, що він теж Дяченко,.. Прискакав козак з тими паперами і доповів, що "мабуть, вашого брата за­рубали, а ось і його папери... "

У той час я вже знав, що мій рідний брат і батько відходили разом з Де-нікіним, і був певний, що сталося нещастя. В дорозі розглянув папери і з них уже побачив, що цей офіцер з Умані.

Наша здобич - 12 верхових коней із сідлами і троє полонених, решту порубали. Роз'їзд був зі Збірного козачого полку полковника Попова.

Шлях на Богопіль являв страшну картину. Здається, шлях відступу Напо-леона не мав більш грізних і трагічних картин. Безліч возів з поламаними колесами, розторощеними передками засіяли, мов велетенський цвинтар, увесь шлях. Круглі кухні з димарями стояли осторонь, покинуті своїми ка­шоварами. Чорні пащі гармат без замків тупо дивилися вдалечінь. Майже на кожнім кроці лежали задубілі трупи коней. Весь шлях був засіяний по­ламаними рушницями, набоями, порізаними сідлами, мішками та іншим лахміттям. Чорні зграї вороння надавали цій картині ще більшого виразу руїни. Так представлявся шлях відступу Добровольчої армії.

Заночувала сотня в с. Капітанка, де до нас прилучилося з десяток пов­станців, яких наказав я посадити на здобутих коней.

9 січня вранці вирушили на Богопіль. Дійшовши до Болеславчика, що за 4 км від Богополя, я вислав хорунжого Нестеренка з патрулем уздовж річки Синюхи, аби пошукав броду, яким сотня могла б заїхати на тили Бо­гополя. В той час із Богополя показалась перша лава силою до 200 шабель, за нею друга, ще більшої сили. Сотня відкрила вогонь, але в тому часі на наших тилах показалась кіннота не визначеної кількості. Сотня оточена, треба пробиватись.

Ми атакували кінноту, що з'явилася ззаду, але та не прийняла удару на шаблі й почала тікати, розділившись на дві групи. Одна частина тікала по­над річкою Синюхою, і за нею погналися Чорні. Майже по 3 кілометрах скажених перегонів наздогнали ворожих їздців. Першими дійшли до во­рога я з хорунжими Богаєвським і Редькою, бо мали чи не найкращих ко­ней у полку, а може, й у всій Українській армії, та почали хрестити напра-

56

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

во і наліво. В цей же час ворог наткнувся на хорунжого Нестеренка, який атакував із чола. Після короткої рубанини ми взяли 17 коней із сідлами і 9 полонених, а решту із штаб-ротмістром на чолі порубали.

Смеркало. Сотня рушила на с. Капітанку. Після довгого маршу підійшли до села. Наперед вислав козака довідатися, що за село, бо на Капітанку не­подібне. Селянин, якого покликали на розмову, почувши українську мову, весь затрусився і тільки запитав:



  • Ви петлюрівці? Почувши наше "так", сказав:

  • Та це Болеславчик, у кожній хаті повно денікінців.

Сотня зрозуміла, що стає непереливки, і як один, мов по команді, зняли рушниці, щоб бути готовими до відсічі. Селянин виявився нашим, бо одра­зу запропонував послуги - вивести сотню на правильний шлях. Це вперше мені зрадив нюх. Перший раз збився зі шляху. Змучену сотню десь по пів­ночі допровадив до Капітанки, де й заночували.

10 січня сотня повернулася до полку. Мороз доходив до 16°. За час по­стою в Голованівську нам вдалося поповнити запас набоїв та одягнути де­які сотні.



  1. січня полк отримав наказ зі штабу армії виступити на м. Гайворон, де в цей час стояли галицькі курені, повести з ними переговори, щоб вони приєдналися до Наддніпрянської армії.

  2. січня у вечірніх годинах увійшли у м. Гайворон. Зайнявши місто та станцію і виставивши варту, полк розташувався. Тут була невелика час­тина Галичан, а властиво, постачання 3-го корпусу, яке за день до нашо­го приходу селяни розграбували. Вести переговори не було з ким. Увечері одержано відомості від селян, що штаб армії і частини пішли в невідомо­му напрямі. Від них же довідалися, що до Голованівська прибула червона кіннота. Полк відрізаний від армії.

18 січня полк вирушив на Хащувате з метою пробратися денікінськи-
ми тилами і догнати своїх. Перейшовши Буг біля Хащуватого, полк став
на нічліг у с. Казавчин.

Добровольці так швидко відійшли на південь, що між большевиками і ними постала широчезна ніби порожня смуга, без якої-будь влади.

І "Білі закрилися на лінії Бірзула - Ольвіопіль - Знам'янка, - писав Борис Монкевич, - а червоні затримались на лінії Фастів - Козятин, ніби чека­ми, що повстане в нейтральній полосі. На терені в 266 верст широчини та 156 верств довжини існували тільки органи громадської самооборони"]. Н цій смузі й опинився Чорний полк.

19 січня. Водохреща. Полк залишився на спочинок. З усіх боків чути


стрілянину - це селяни, святкуючи, стріляють із рушниць та кидають грана-

57


ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ти. Молодь уся озброєна добрими рушницями, а у війську недостача зброї, набоїв, людей... [Борис Монкевич додає: "Недобре почуття захоплювало душу, глядячи на цих темних, покалічених революцією людей"].

Від селян маємо відомості, що у Гайворон прийшли червоні.

22 січня у вечірніх годинах полк прибув до Голованівська (Саврані? -Ред.). Мав я на меті тут перейти річку Буг, але міст спалений ще червони­ми. Два дні спочинку.

Починаючи від 10 січня, Українська армія фактично припинила бороть­бу проти добровольців, які вже не становили жодної сили, а котилися до берегів Чорного моря.

На нараді в командувача армією було вирішено припинити боротьбу з білими й усім дивізіям зосереджуватись у районах Канів, Черкаси, Чиги­рин і там увійти в оперативний зв'язок. Визначений район у той час уже зайняли червоні. Таким чином, відновлювалася боротьба з ними.

Відновлення боротьби з червоними

23 січня вранці ми вирушили вздовж по Бугові до с. Тернувате, де по­


ромом переправилися на лівий берег. Ночували в с. Капітанка. Червоні
посувались із боку Голованівська, а білі тримали фронт по залізниці Гол-
та - Новоукраїнка. Полк мусів поспішати, щоб не опинитись між молотом
та ковадлом.

Селяни Капітанки охоче розповідали про своє повстання проти білих. До полку приєдналося ще дванадцять хлопців.

24 січня полк рушив на Ольшанку. День був соняшний. Сніжок поскри­
пував під ногами коней, але вже було не так холодно, як у минулі дні. Над­
вечір Чорні підійшли до річки Синюхи, яку треба було перейти по льоду
товщиною десять сантиметрів.

Спуск до річки крутий та кам'янистий. Кінні сотні, кулемети, обоз, роз­тягнувшись вужем, без усяких перешкод перейшли річку, але з гарматою сталася пригода - хоч і були прийняті всі заходи безпеки. При спуску зло­мився дишель, довелося спускати гармату на руках. Відділивши передок від гармати, перетягли його на другий бік. За передком потягли гармату. Спочатку все було добре. Козаки весело бралися за працю. На середині річ­ки лід тріснув і гармата провалилась, уперлась у дно дулом, а сотник за­чепився за обламаний лід. Поки возились із гарматою, стемніло, а тому я наказав залишити її до ранку, виставивши варту.

Вночі прибула делегація від Добрармії з умовами миру та спільної бо­ротьби проти червоних. Признавались відверто, що не мають прихиль-

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

ності населення, але мають багато зброї, якою хочуть з нами поділитися. Ще перед світанком я скерував делегацію в напрямку Канева, додавши конвой у 20 козаків з хорунжим [Олександром] Богаєвським, щоб дога­няли штаб армії.

25 січня. Тільки почало світати, а вже кінні сотні та гарматники висипа­
лись на річку рятувати гармату. Прорубавши лід від самого берега, разом
із селянами притягнули гармату по дну річки до берега.

По обіді полк рушив далі. Ночували в селі Станкувате. Мороз до 20°.



  1. січня. Тільки почало світати, а полк уже вирушив у напрямку Добро-величківки. Козаки один одному труть лиця та носи снігом. Десятки з об­мерзлим обличчям. По дорозі отримали вісті, що Добровеличківку зайняли большевики. Висланий роз'їзд після перестрілки відійшов. Звернули ми з великого шляху і заночували в с. Липняжка.

  2. січня полк помандрував у напрямку Якимівки, куди й прибули надве­чір, здолавши понад ЗО кілометрів за 22° морозу та при зустрічному вітрі.

  3. січня. Спочинок. Полк перечікує завірюху. О годині 10-й ~ тривога. Селяни повідомили, що до села Янополя прийшла ворожа кіннота силою до 200 шабель. Вислано 4-ту сотню назустріч. Полк - у готовності. Надве­чір повернулася сотня, не зустрівши ворога. Чорні лишаються на місці, аби відпочити та перечекати завірюху.




  1. січня. Нарешті завірюха припинилась. О 7-й годині полк вирушив. Пройшовши 15 кілометрів, ми затрималися в с. Петрів Острів, що за 3 км від цукроварні Ярошівка. Нарешті дістали вісті про наших. Три дні тому тут брала цукор Київська дивізія. Поповнили ми й запас цукру.

  2. січня. Полк рушив по слідах Київської дивізії. Мороз не давав сиді­ти на конях. Усе обмерзло, але я постановив якнайскоріше приєднатись до своїх. У с. Мокра Калигірка - двогодинний відпочинок і - далі в доро­гу. Вночі о годині 11-й перейшли залізницю Цвіткове - Христинівка. Опів­ночі розташувались у с. Княжа, зробивши перехід у 75 км, і то у тріскучий мороз. Селяни повідомили, що пару днів тому тут проходили червоні, які стверджували, що Українська армія перейшла на їхній бік.




  1. лютого. Мороз. Схід увесь червоний. Рушили в дорогу. Пройшовши понад 20 кілометрів, затримались у с. Вільшана ночувати. З цікавістю роз­глядали козаки це історичне місце. Образи Яреми і красуні Титарівни пос-тавали в пам'яті.

  2. лютого - день спочинку. Козаки гуляють на весіллях. Дівчата й па­рубки увихаються по вулицях. Спів, танці. Вбрання на селянах - винятко-во староукраїнське.

  3. лютого о 6-й годині полк рушив далі. Треба зробити великий пере-марш, бо маю відомості від селян, що хорунжий Богаєвський із делегаці-


58

59


ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


єю біло-Москалів наздогнав отамана [Юрка] Тютюнника. їхали цілий день, роблячи по селах короткі перепочинки. Пізно ввечері затрималися за 3 вер­сти від залізниці Корсунь - Сміла. Коні й люди перемучені. Підкріпившись, рушили далі. Переїхали залізницю і о 2-й годині ночі прибули в село Че-репин. Виставивши навколо варту, поснули сном праведників.

На другий день пішли далі. Пройшли села Деренковець та Драбівку. Се­ляни цих сіл озброєні. Мали досить рушниць, кулеметів, а на площі Драбів-ки стояли дві гармати. Між собою пов'язані телефоном. Усе це велось під прапором Самостійної України. Полк щиро вітали й запрошували до хат. Радісно було чути й бачити працю національно свідомих людей. Рушили далі і під вечір в с. Кумейки нарешті догнали своїх - 5-й кінний полк Київ­ської дивізії. Похід продовжували далі. На ніч розташувались у с. Плевахи, за 7 км від Дніпра. Зробили понад 60 кілометрів одним маршем.

5 лютого - спочинок. Я вислав фуражирів на Полтавщину, в Золото­ніський повіт. Настрій у всіх підвищений, козаки з цікавістю поглядають у бік Полтавщини, бо в полку більшість старшин і козаків Полтавці і два роки як з дому. Ввечері повернулися фуражири, які розповідали легенди про вареники та галушки, котрими їх частували на Полтавщині. Дводен­ний спочинок у Плевахах. Надворі страшний мороз, якому всі раді, бо він скує Дніпро.

7 лютого полк заночував у с. Лозівок. Другого дня перейшли в Байбузи, де і простояли два дні. В цей час вдалося пов'язатися зі штабом армії, з яко­го отримано наказ підпорядкуватися отаманові Тютюнникові до з'єднання з рештою війська. Полк Чорних запорожців і Мазепинський кінний полк зводяться у бригаду, яку я мав очолити.

Бій під Смілою

О 7-й годині вечора полки зібралися на майдані в с. Байбузи і вишику­валися в такому порядку: штаб отамана [Юрка] Тютюнника, 5-й Київський кінний полк, Чорний полк із батареєю і Мазепинський полк. Із великого шляху весь загін звернув на малопомітну доріжку чорного лісу (тобто міша­ного, темного. - Ред.). 25 кілометрів зробили полки за ніч по неможливому шляху. Коні падали, тачанки перевертались, але ніщо не могло затримати нашого руху. На ранок, перейшовши чорний ліс, загін затримався на ко­роткий спочинок у с. Дубіївка. Цей перехід надовго лишиться в пам'яті, бо гармату, кулемети та обоз - майже на всьому шляху - довелося виносити на руках, бо на кожному кроці були ями, повалені дерева, розвалені міст­ки та річки з тонким льодом, який провалювався під кіньми та людьми.

Мороз лютий, а багато козаків погано одягнені. Найбільше шкода хворих козаків, що їхали за полком на возах.

Після короткого відпочинку в с. Дубіївка рушили далі. В Дубіївці мене викликав отаман Тютюнник, від якого отримав наказ: бригада має зайняти ст. Бобринську і Смілу, обійшовши їх з південного сходу. Перед бригадою маршує 5-й полк на Білозір'я - Сміла. Обхід почали з Білозір'я. По годин­ному марші ввійшли до містечка, де вже порядкували сотні 5-го полку, ко­мандир якого зазначив, що Смілу теж зайняли його кіннотники.

Не маючи підстави не вірити командирові 5-го полку і щоб не робити зайвих 12 -15 км на обхід, як того жадав отаман Тютюнник, я вирішив іти найкоротшою дорогою. За версту до Сміли на чолі 2-ї сотні виїхав уперед. На краю міста стояли два типи з рушницями, які на моє запитання, якого вони полку (був певний, що це козаки 5-го полку), відповіли:

- Сапьорноґо батальйона.

Як видно, нас прийняли за своїх, бо на всі питання охоче відповідали. В заставі було 18 кацапчуків, яких 2-га сотня перерубала. Виявилося, що місто захопив сильний відділ червоноармійців. Вертатись, аби виконувати наказ отамана Тютюнника, пізно. Треба було діяти. Я наказав Мазепинцям зайняти ст. Бобринську, а сам на чолі Чорних увірвався у Смілу. Червоні майже не боронились, бо вже під шаблями викрикували:


  • Что ви дєлаєтє, ми вєдь сваі, камуністи! У відповідь почули:

  • Якраз ви нам і потрібні! Далі вже свистіли шаблі...

Взявши містечко, Чорні допомогли мазепинцям опанувати станцію, на якій було 11 потягів з майном, майже винятково військовим. Від полоне­них довідалися, що це інтендантура фронту.

Здобич була настільки велика, що не вистачало возів її брати. Табір числом 80 возів, захоплений у місті, було миттєво відіслано до Білозір'я. Я наказав виганяти селянські підводи, аби вивезти гармати та рушничні набої. Почали прибувати підводи, які спішно вантажили та відправляли в Білозір'я. В цей момент повним ходом увійшов потяг і, не дійшовши пару сотень кроків до станції, затримався та відкрив вогонь із кулеметів.

На станції в той час було 15 - 20 козаків і один важкий кулемет. Ко-ааки з-за будинків відкрили вогонь, а я з кулемета. За кілька хвилин во­рог, збитий влучним вогнем, замовк. Прискакав козак із донесенням, що І -ша сотня хорунжого [Олександра] Богаєвського, яка стояла заставою від Бобринської цукроварні, під натиском ворожої піхоти відходить. До-велося залишити збитий потяг і думати про відступ, а тут наспіли відо­мості, що відступ від Сміли вже відрізано.


60

61

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


Манівцями, понад залізницею, під вогнем ворожої піхоти, тягнули ми за собою тяжкий кулемет, аби не покинути ворогові. Вийшли на шлях, що вів на Білозір'я. Негайно перейти в контратаку не було з ким, бо під рука­ми знайшлося лише ЗО - 40 козаків, а решта зі здобутим майном -десь під Білозір'ям при наших таборах.

Вислав зв'язкових до табору, аби сотні на рисях прийшли на південний край Сміли та повторним ударом зайняли місто і станцію. Над'їхав отаман Тютюнник, який це заборонив. Минуло кілька днів, і я в наказі по загоно­ві дістав догану за невиконання наказу. Таку ж догану отримав і командир полку, що впровадив мене у блуд. Цей наскок дав полкові гарматні й руш­ничні набої, багато одягу, близько 60 коней, гідних під верх (верхових ко­ней. -Ред.), та багато різного майна. Всього у Смілі взято близько 250 по­лонених, серед яких із 20 комісарів, котрих розстріляно в Білозір'ї.

О 9-й вечора перейшли до Степанок, де стали на ніч. Частини Київської дивізії пішли далі, а полк залишився, аби доглядати за Смілою.

11 лютого рушили на Вергуни, де зупинились. Тут наказав вишикувати полонених, яких взяли у Смілі. Українців залишив при полку, а Москалів пустив на чотири вітри, порадивши не попадатися.

Заночували в с. Думанці.

Перехід на Лівобережжя, захоплення Золотоноші

13 лютого. Сильний мороз. Полк вирушив довгою колоною через с. Ху-
дяки, наближаючись до Дніпра. Козаки вже знали, що полк іде на Полтав­
щину. Настрій підвищений. Чути регіт, жарти. Полтавці радять подолянам,
аби вертались назад, бо на Полтавщині немає мамалиґи, а галушок вони
не вміють їсти. Всім цікаво, що там робиться, по той бік Дніпра. Помалу
проїхали бокові протоки, і перед полком простяглася широка рівнина за­
мерзлої ріки, а далі синіло Лівобережжя.

- Дніпро! Дніпро!!! - вирвалось із сотень грудей, а жадібні очі міряли


його величну широчінь.

З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хви­лини, козаки несподівано заспівали "Ще не вмерла Україна".

Увечері полк став на нічліг у с. Васютинці. Селяни дуже здивовані при­ходом українських козаків.

- Та хіба в Петлюри ще є військо? - чулося на кожному кроці.

14 лютого полк отримав наказ зі штабу армії зайняти Золотоношу, для
чого до полку додавалося дві кінні сотні, одна ім. [Петра] Сагайдачного, а

друга - ім. Костя Гордієнка, разом силою до 50 шабель. О 7-й годині ранку полк вирушив у дорогу.

Холодно, різкий вітер, падає сніг. За вітром і снігом не видно довгої ко­лони. Кожний вершник бачив перед собою тільки зад попереднього коня. З часом вітер посилився, а сніг, мов мокрі голки, забивав очі, ніс та вуха. [Борис Монкевич додавав: "Ще нижче поспускали коні голови, ще більше згорбились козаки на сідлах, щільніше загортаючись в одежину. Понуро, без галасу, тяглись обози... І в цьому стихійному вибухові життєвих сил природи як же відчувалася мізерність людської істоти. В цьому безмежно­му морі розбурханої стихії і в цих титанічних змаганнях хуртовини люд­ська істота відчувала якийсь одчай, якусь безмежну тугу"].

Сніг ставав щораз глибший. Поранених та хворих не було видно, при­криті лахміттям та грубою верствою снігу, вони тихо, без нарікання їха­ли на возах.

В Ірклієві - годинний відпочинок і -дальший марш. О 10-й вечора -дру­гий відпочинок, у с. Кам'янка (очевидно, йдеться про с. Мельники. -Ред.). Темна ніч. Снігу по коліна, а ще з 20 км до цілі. О 2-й годині ночі добрели до с. Деньги. До Золотоноші ще 8 кілометрів.

15 лютого. О 5-й ранку, залишивши в Деньгах табір і частину важких ку­леметів, вирушили на Золотоношу. Вислав 2-гу сотню, аби зайняла станцію та розвідала, які сили в місті. Сотник Божко з чотою і підривним матеріа­лом отримав завдання зірвати залізничний шлях Золотоноша - Пирятин. О годині 7-й ранку полк підійшов до міста. Станція вже в наших руках. Охо­рона разом з комендантом захоплена в полон. Від полонених довідалися, що в місті перебували два відділи особ-ливого призначення - силою до 500 люду, з кулеметами. Гармата стала на позицію біля станції.

3-тя та 4-та сотні під командою поручника [Карліса] Броже пішли слідом у місто на рисях. Решта полку під моєю командою - за ними. Без пострілу курінь Броже в'їхав до міста. Довідавшись, що будинок гімназії зайнятий червоними, курінь почав його обстрілювати, але раптом з вікон протилеж­них будинків відповіли пострілами. Курінь почав відходити, залишивши вбитих козаків, що в Чорному полку було ганьбою.

Я вислав на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню ім. [Петра] Са­гайдачного, наказав спішитись і наступати в пішій лаві, аби відбити ибитих. Штаб полку з останнім запасом, а властиво моїми ординарця­ми (12 шабель) та Гордієнківською сотнею (17 шабель), залишився при в'їзді до міста, бо хотів хоч раз побавитись у командира полку та дати можливість моїм помічникам повоювати.

Спішені сотні відтіснили ворожу піхоту і дійшли до собору. В цей час штаб полку заатакувала ворожа піхота силою 50 - 60 багнетів, яка берегами не-


62

63

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


помітно зайшла в тил і вийшла на неповних 100 м від штабу. Як видно, ко­мандир цього відділу не сподівався спротиву, бо, вискочивши з-за рогу, за­тримався, чекаючи на решту свого відділу. Вийшов і я наперед й одночасно з червоним вистрілив. Червоний дістав кулю у груди, а я - в "м'яке місце" по шкурі, наслідком чого з тиждень сидів у сідлі боком. Із криком "Слава!" підоспіли і мої ординарці. Комуністи не прийняли удару на шаблі й, утра­тивши свого командира, кинулись тікати через річку. На льоду, ковзаючи, почали падати, і я з ординарцями мав можливість зробити показову стрі­лянину по рухомих цілях. Нахабний відділ був перебитий до одного.

Половина міста по річку була в наших руках, а друга - в большевиків. Наступати в пішому ладі, і то в лоб, я не хотів, а в кінному ладі не міг, бо вислані патрулі не могли вишукати переходу через річку, яка розлилась і замерзла. Протримавши свою половину міста до вечора, полк вирушив на­зад у с. Деньги. За містом перерубали захоплену "чеку" та комуністів. Полк мав втрати: чотирьох козаків убитими, трьох поранених та 9 поранених коней. Ворог зазнав до 100 чоловік втрат.

У с. Деньги стали на спочинок. Лютий мороз. Маємо відомості від се­лян, що з Пирятина вийшли два полки ворожої піхоти в напрямку на Зо­лотоношу. Всю ніч кінні роз'їзди на всіх шляхах, що вели до Золотоноші, освітлювали місцевість, але скрізь було спокійно.

Поворот на Правобережжя і похід на захід

16 лютого о 3-й годині ранку полк вирушив на м. Іркліїв. Мороз із вітром та снігова курява не давали можливості розкрити очі. Коні й люди зморе­ні. Нарешті добрались до с. Загородище, що за півкілометра від Ірклієва. Стали на спочинок, зв'язалися з кіннотою отамана Тютюнника, яка стоя­ла в Ірклієві. Від них довідалися, що Запорозька дивізія стоїть за 6 км від полку. Я вислав до Запорожців патруль.

Заночували. Ворога не чути.

Увечері зі штабу армії отримав наказ - перший за півтора місяця...

Полкові наказувалось повернути на правий берег Дніпра. В наказі для армії ч. 39 від 16 лютого говорилося про наслідки перебування на Лівобе­режжі й заповідався великий похід на захід.

"Наша армія - писалось у наказі, - перейшла на лівий берег Дніпра, де пробула чотири дні. За цей час ми зайняли Черкаси, Золотоношу і зро­били велику агітаційну роботу. Селянство побачило, що наша армія іс­нує. Після цього армія повинна перекинутись на правий берег Дніпра. Нашій армії знову доведеться відбути великий похід, котрий може про-

тягтися до місяця, аза той час справа нашої армії повинна стати на дер­жавний шлях".

Поворот на Правобережжя... Це було великим ударом для всіх коза­ків Чорного полку. Ще в районі Умані отаман [Михайло] Омелянович-Павленко обіцяв мені рейд через усю Полтавщину і Харківщину. Про цю обіцянку знали козаки, і треба було докласти великих старань, аби нахи­лити їх до повороту на Правобережжя.


  1. лютого вранці полк вишикувався перед штабом. Виїхав я наперед та, як завше, жартами з'ясував необхідність повороту. З похиленими голо­вами рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісні, ні жартів... Селянство теж поділяло смуток козаків, бо в усіх селах, де проходили, чути було: "По­кидаєте нас?" На вечір полк прибув у с. Васютинці.

  2. лютого о 7-й ранку вирушили далі. Знову перейшли Дніпро і пізно ввечері добрались до с. Чернявка, що над Тясмином, де і розташувалися. Село мале, бідне. Хатки обідрані, й тих не вистачало на полк.

  3. лютого рушили далі на с. Грушківку через історичний Холодний Яр. Яке козацьке серце не завмирало, переходячи через р. Тясмин і ступаючи на доріжки Холодного Яру? Дух преславної, хоч і сумної, минувшини Украї­ни витав над цим густим, непролазним лісом. Козаки з цікавістю розгля­дались навкруги. Балачки велись тільки про минуле. Імена [Максима] За­лізняка та [Івана] Ґонти лунали в повітрі.

Ввечері розташувались на нічліг у с. Грушківка. Село велике і багате.

О 4-й ранку засурмили сідлання і за годину рушили далі. Під час ви-маршу із Грушківки зломилась у гармати вісь. Не було жодної можливос­ті направити, і як не тяжко було кидати, а довелося. Більшість гармашів зі слізьми на очах прощалася з нею, мов з улюбленою дівчиною. Справді, вона близько року, із самих Святецьких хуторів, вірно служила полкові. Не один раз кров козача її обливала. Колеса та щит були побиті кулями. Всю дорогу кінні козаки поминали свою гармату і навіть не глузували з гарма­шів, бо цілком поділяли їхню втрату.

21 лютого -денний спочинок у м. Ставидла. Люди й коні змучені вели­кими переходами. Другого дня вирушили ми на с. Мала Виска. Там сталася пригода: наш роз'їзд, наткнувшись на кінноту повстанців, почав відходити кар'єром до полку. Услід почулися постріли.

Полк у цей час входив у містечко і, переплутавши повстанців з больше-виками, прийняв їх у шаблі. Взявши в полон 12 чоловік, довідалися, що це повстанці отамана Андрія Гулого. Мали щастя гулівці, що не прийняв їх на кулемети, які жартів не знали.

4-ту сотню лишив я на цукроварні, аби взяла 400 пудів цукру, а полк пішов на Іфделівку, куди і прибув о годині 11-й ночі. Розташувалися. Село багате. Отаман


64-

65


ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


Гулий з повстанцями приєднався до армії - його призначено командиром Запо­розької дивізії, а його повстанці створили в дивізії курінь Низових запорожців.

24 лютого -денний спочинок. Надворі відлига. Біжить вода. Видно лат­


ки з чорною землею. Цього дня зі мною сталася пригода. Повертаючись зі
штабу армії, випробував здобутого коня і пустив його кар'єром. Відірвалася
підкова - і кінь разом зі мною впав на лід. Кінь вивихнув ногу, а я розбив
голову. Це вже другий такий випадок, перший раз було у Ставищі. Нашвид­
куруч ординарці забандажували хусткою, а поверх ще червоним поясом.
До штабу прибув весь мокрий і залитий кров'ю.

["Полковий лікар зробив перев'язку, - розповів Борис Монкевич, - але полковник Дяченко весь час тільки турбувався про свого коня і весь час від нього не відходив. Виявився в ньому козак, в його прив'язанні до коня"].

25 лютого о 4-й годині пополудню прибули ми до Добровеличківки. На
шляху, що вів на Глодоси, на кару були виставлені мої ординарці. Коротка
історія цих ординарців. Тих, з ким командири сотень не давали собі ради,
я брав до себе, в мене вже були шовкові, бо знали, як легко про усміх, та ще
легше про кулю з мого пістоля. В бою - незамінні, а у спокійний час треба
було твердої руки. Того дня виявилося, що чотовий ординарців А. Бакало
навчився підробляти мій підпис, щоб одержувати спирт із нашого складу
для батареї. Опівночі почулися стріли з боку застави. Сурмач заграв "на
сполох". Заторохкотів кулемет у заставі, раптом усе стихло. Дві сотні, що
першими прибули на майдан галопом, привів я до застави. Там довідався,
що до них ніби під'їхали якісь повозки, на запитання "хто їде?" з них відпо­
віли пострілами. Знаючи своїх ординарців, а ще краще свого Бакала - мо­
го далекого кровного, наказав бігти при конях, аби показали, де повозки.
Прогнавши в цей спосіб зо три кілометри, наказав вертатися на заставу та
краще глядіти. 26 лютого - денний спочинок. Полк у готовності. Роз'їзди
вислані в усіх напрямах.

Захоплення Голованівська

Від 27-го до 29 лютого пройшли по величезній грязюці сіл Казимирівка, Мар'янівка, Красногірка та Розношенське. В останньому розташувалися. Зі штабу армії одержав наказ взяти Голованівськ. Те саме завдання мала й Київська група отамана Тютюнника.

1 березня о 3-й годині дня 2-й курінь під моєю командою рушив на Го-лованівське. Тут, повідомляли селяни, стояв червоний козачий полк з був ших гайдамаків ОмелянаІ Волоха силою до 300 багнетів. По 10-й вечора курінь підійшов до містечка бічною дорогою, аби обминути заставу на

шляху. Патруль привів дядька, який виявився нашим. Він не тільки взявся городами підвести до казарм, а й попрохав гвинтівку, бо і йому хотілось повоювати.

Ніч була чудова. Легкий морозець скував грязюку. Місяць світив, і було видно як удень. В'їхавши в середину міста, побачили величезний вогонь бі­ля будинку і людей, які порались біля вогню. Під'їхали, почалась балачка. Червоні смалили кабана. Приймали нас за своїх, бо цілком одверто розпо­відали, де розташовані їхні комісари та червоноармійці. Свист шабель роз­повів комуністам, з ким мають діло. Касарні з комунарами оточено, кілька ручних гранат усередину через вікна зробили своє. З вікон почулося:

- Здайомся, таваріщі!

У місті зчинилася стрілянина. Частина червоних, яка розмістилась по приватних квартирах, почала гуртуватися, щоб дати відсіч. Наказавши сот­ням спішитись, я за підтримки важких кулеметів повів їх в атаку. Червоні почали тікати, розсипавшись по городах. Місто зайняте. Понад 60 черво­них потрапило в полон. До 50 лежало трупами, а між ними й комісар полку та ще якийсь значний комісар, що приїхав з Умані на інспекцію. Полк теж ;ш:шав втрат: двоє коней поранено, одного з них довелося пристрелити.

Козаки сміялися з полонених, що вони так погано стріляють, і радили на майбутнє повчитись у них.

Відомості, що полк червоних сформовано винятково з волохівців, вп­инилися неправдивими. Було їх лише кілька. Проклинаючи Волоха, вони перейшли до нас, а решта - кацапчуки, переважно колишні денікінці.

Курінь відійшов на край міста, де легше було охоронитись, по місту весь час їздили патрулі.

Вранці курінь залишив Голованівське і перейшов у маленьке сільце сандрівку, де мали приєднатись решта сотень.

Бій під Хащуватим, захоплення Гайворона і під'їзд до Бершаді

І березня до полку приєднався 1-й курінь, який залишив обоз, пластунів і взагалі все тяжке під охорону Запорозької дивізії. Полкові наказувалось вести в розвідку в напрямах: Бершадь, Гайсин, Ольгопіль, Балта, Саврань, а також довідатися про становище Галичан. З'єднавшись, полк перейшов доГолованівська, де і заночував. Селяни дуже задоволені з нашого приїзду, а особливо дівчата, бо багатьом припали до серця завзяті Чорні запорожці .3березня рано полк вирушив у напряму Гайворона і далі на Бершадь.

Шлях неможливий . Болото по самі вуха. Проїхавши 15 кілометрів, стали на


66



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет