Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010. 448 с

Коней Чорні не розсідлували, бо не дуже довіряли власній піхоті, то­му що її було замало. Сотні виїхали на східній край села, і без команди все пішло в атаку...

Полк був п'яний. Такою ж була й атака, в якій взяли участь не тільки кін­ні сотні, тачанки, таборити на неосідланих конях, пластуни, що трималися за стремена кіннотників, навіть кухні, на яких сиділо з десяток кашоварів у святочних білих фартухах.

Виїхав і я вслід за сотнями і за голову взявся: все передпілля було покри­те "трупами" козаків Чорного полку. Більше сотні лежало "вбитих", а тут же при них стояли "їхні коні. Вискочив наперед, де була найбільша купа, і переконався, що козачата передали куті меду: поспадали з коней і тут же в полі поснули сном праведників.

Наказав запрягти з десяток возів, аби очистити передпілля від цих "трупів".

Загибель хорунжого Бурби

15 травня о 7-й годині ранку [полк] за наказом штабу дивізії перейшов че­рез село Писарівку на Качківку, відкіля і почав наступ на Кетроси. Після тяж­кого бою село здобуте. Вбито козака 1-ї сотні [Олексу] Савенка, а чотирьох поранено. В цьому бою відзначилася батарея полку під командою поручни­ка [Івана] Лазаря. Влучним вогнем він підбив ворожу гармату, згодом вона потрапила до наших рук. Захоплено і дві тачанки, при яких розривом поби­ло коней. Стріляв поручник Лазар прекрасно. Майже завжди другим і третім стрілом був уже в цілі. Ощаджував набої, але як треба було підтримати полк в атаці, то його барабанний вогонь виглядав, ніби стріляв з десяти гармат. Пе­ред поручником Лазарем мали ми хорунжого Чорницю, який, пристрілюю­чись, із принципу клав пару гранат по своїх, а вже потому переносив вогонь по ворогові.

Другого дня полк вирушив на с. Підлісівку, де й розташувався. О 4-й го­дині ворожа піхота розпочала наступ на Кетроси і Підлісівку. Сотні зустріли ворога на горбах і після впертого бою за браком набоїв до кулеметів мусіли залишити село. Відійшли на Качківку, де й заночували.

17 травня о 4-й годині полк вирушив на Кетроси, вибив з нього ворога, але за півгодини і нас вибили. Весь день на відтинку Запорозької дивізії ішов бій, але ворог уперед не просунувся. Всі його атаки відбивалися контр­атаками Запорожців. Увечері полк повів рішучу атаку і вибив червоних із Кетросів. Наша здобич: 2 кулемети "Максим" на тачанках, 17 полонених. Поранено у груди бунчужного 4-ї сотні Митрофана Каюгу і трьох козаків. Троє коней забиті й сім поранено.

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

На світанку 18 травня ворог почав наступати на Кетроси. Через брак на­боїв полк відійшов на стару позицію між Кетросами та Качківкою по шляху на Вільшанку. До 15-ї години бою не було, тільки перестрілка патрулів. 01б-й годині за наказом штабу дивізії розпочався наступ на лівому крилі Запорожців. Мета - підтримати Волинську дивізію, яка вела наступ на Вільшанку.

1-й курінь [Чорних] розгорнувся в лаву і пішов на Кетроси, а вслід за ним і 2-й. Ворог відкрив кулеметний вогонь. Полк зайняв село, вибивши частини 41 -ї пішої совєтської дивізії та бригаду [Григорія] Котовського. Че­рез непорозуміння вислизнув з рук сам Котовський, який майже наскочив на мене, але я прийняв його за старшину кінного Мазепинського полку, що наступав лівіше, і пропустив... Довелося мені довго чухати потилицю, що випустив з рук цього совєтського "героя", не спробувавши, чия шабля гостріша. Як Котовський, так і я були тільки зі своїми почтами.

У бою взято обоз, і, як часто буває в полку, більшість козаків лишилися з цим барахлом. Тільки 4-та сотня переслідувала ворога. За селом Котов­ський перейшов у контратаку в кінному ладі, але кулеметами на тачанках був відбитий. Тоді він спішився і, підтриманий частинами 41-ї совєтської дивізії, знову рушив у наступ. Чорні відступили.

Під час розвідки кулею в горло поранено командира 4-ї сотні хорунжо­го [Гриця] Бурбу, старого Болбочанівця. Він залишився лежати між нами і ворогом. ["І тут розігралася сцена, достойна безсмертної Іліади Гомера", -так оцінив Борис Монкевич подальші події].

Довідавшись про це, зібрав я решту полку і повів його в атаку, одначе ворожий вогонь був такий шалений і цільний, що полк, не дійшовши місця, де лежав убитий хорунжий Бурба, мусів відступити. Ще два рази козаки на чолі зі мною кидались в атаку, але тіла не вдалося взяти. За третім разом, вже із самими ординарцями, біля самого тіла був поранений бунчужний [Анатоль] Бакало, який зіскочив із коня, щоб подати мені тіло Бурби. По­раненого Бакала, перекинувши через сідло, вивіз я сам. Там же була пора­нена у груди моя кобила Марусина.

Шалені атаки скінчились... Перший раз за все існування полку довелось кинути тіло свого товариша ворогам...

Під ворожим вогнем полк перейшов через село. Знову зав'язався бій, який тягнувся аж до приходу пластунів Мазепинського кінного полку та піхоти Низових запорожців, які змінили полк [Чорних].

За наказом командира дивізії полк відійшов до резерви в Качківку, щоб зализати свої рани. Втрати за цей день: убиті хорунжий Бурба і козак 2-ї сотні [Ілько] Зінько. 54 козаків поранено. 7 коней убито і 16 поранено. Здобуто 2 кулемети "Максим" на тачанках з кіньми, обоз із 28 повозок та 40 червоних із двома командирами.


90

91

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

20 травня о 10-й годині ранку відбувся перегляд, який робив генерал [Ми­хайло] Омєлянович-Павленко у присутності польського генерала [Едварда] Ридза-Сміглого. На перегляді були кінний полк Чорних запорожців, кінний Мазепинський полк, полк Кінних запорожців і Запорозька дивізія.

Чорному полкові наказали зробити показову атаку. Сурмач засурмив: "Командири сотень до командира полку!" Коротка відправа - і командири погалопували до своїх сотень. Нараз усе рушило. Батарея зайняла позицію і відкрила вогонь. Кулеметні тачанки повним галопом поскакали на крила. Рушили й кінні сотні, на ходу розсипаючись у лаву. Сурмач засурмив "ата­ку". Заграли 12 важких кулеметів на крилах, батарея відкрила барабанний вогонь, і під цю "музику" сотні перейшли в галоп.

Ридзові-Сміглому сподобалась наша показова атака, а найбільше спів-дія вогню з рухом. Мабуть, компліментом було ствердження, що польська кавалерія так не вміє.

Під час обіду, який зробили у штабі Запорозької дивізії, Ридз-Сміглий запитав мене, чи не міг би [він] нам у чомусь допомогти. На той час я вже мав відомості, що мій рідний брат, сотник Віктор Дяченко, інтернований Поляками в Домб'ю, біля Кракова. Хоч і не дуже вірив я в обіцянки, але про свою болячку оповів Сміглому. Не минуло і трьох тижнів, як брата в супро­воді 4 польських жандармів привезли до полку.

Перший відступ за Збруч

Окрему кінну дивізію сформовано до 3 червня. До її складу ввійшли полк Чорних запорожців, 2-й кінний полк ім. Максима Залізняка і 3-й кінний полк. Командиром дивізії призначено полковника [Івана] Омеляновича-Павленка, брата командарма.

Під сильним ворожим тиском до 14 червня наш фронт відкотився на лінію р. Яланець до м. Томашполя включно. Впродовж трьох днів велись оборонні бої. Вперті атаки ворога, підбадьореного успіхами на Польсько­му фронті, ми відбивали з великими втратами для червоних.

17 червня наша армія відійшла на лінію р. Мурафи. Протрималась тут майже два тижні.

1 липня внаслідок відходу Польської армії з-під Києва майже на лінію Старокостянтинів - Проскурів наша армія відходить на лінію Могилів - Лу-чинець - Копайгород. Кінна дивізія прикривала відступ піхоти. Під час від­ходу в годинах вечорових ворожа кіннота атакувала дивізію, яка маширу-вала в такому порядку: штаб дивізії, полк [ім. Максима] Залізняка, батарея Чорного полку, 3-й кінний полк і останнім - Чорний полк.

Полковник [Іван] Омєлянович-Павленко мав можливість прийняти во­рожу кінноту на кулемети, а замість того подав команду спочатку риссю, а потім, щоб вискочити з кліщів, в які брав нас ворог, - галопом... Перегони ці тяглися понад три кілометри. Я галопував з почтом за своїм полком.

Стемніло майже зовсім, як наздогнав старшина з батареї і повідомив, що під другою гарматою вбито двох коней. Це сталося у глибокому ярі, і треба було кинути аж три гармати, аби затримати ворожу кінноту на пару хвилин, щоб дати можливість гармашам перепрягти...

Я подав команду:

- Чорні, стій!

Усе галопувало далі.

Невже не виконають мого наказу і я залишуся з десятком моїх орди­нарців?

Чути було, як по колоні кричали: "Стій!" Нарешті остання сотня затри­малась, а що з рештою - в темряві не було видно.

Я подав команду:

- В атаку! Слава!

У сотнях кричать "Слава!", а вся сотня стоїть до ворога плечима...

Із сотень почали вискакувати поодинці старшини і козаки та става­ти купою за мною. В цей час доходила вже і ворожа кіннота, яка, пере­слідуючи, розтягнулась так, що спочатку між нами вскакували поодино­кі вершники на кращих конях, а потім і групами по кілька чоловік. Чути було хрякання шабель, мов по глиняних горшках, - то чорні частували "гостей"...

Нарешті стовбняк, у який попали сотні, минув. Повернулися лицем до ворога і зі звичайною бравурою Чорних пішли в атаку. Підтримав нас 3-й кінний полк, який, маючи на чолі свого командира полковника [Олек­сандра] Вишнівського, пішов праворуч від нас.

Ворожа кіннота не прийняла нашого удару на шаблі й почала тікати. Під час переслідування, як часто зі мною траплялось, я зарвався, виско­чивши занадто вперед. По дорозі побачив групу вершників до 20 люду, до якої і підскакав, бо був певний, що то свої. Уже розкрив рота, аби запита­ти, якої сотні, як почув лайку з розставленням усіх родичів "по кутах", як тільки це вміли большевики:

- Ти пасматрі, такой-сякой син, что ти надєлал сваімі пулємьотамі!
Справді, навколо валялися трупи коней і людей... Виручила темрява -

и мені не пізнали того, хто нагнав їх на власні кулемети.

По дорозі зустрів двох своїх козаків і вже з ними наздогнав полк.

Батарею врятували. В цьому бою отримав поранення полковник [Олек­сандр] Вишнівський, добрий командир полку і прекрасний колега, який із

Здобуто близько ЗО коней.

Червона кіннота - наші старі знайомі: 115-й і 116-й полки.

Не до смаку Чорним запорожцям воювати в такий спосіб. Уже наступно­го дня старшини полку, переживаючи вчорашній бій, питали: чому дивізія втікала? Склад дивізії - понад 700 шабель, а ворожа бригада - неповних 500... Ми вже не раз мали з нею бій, і завше ця бригада від нас утікала, а тут слухай тільки штабу, який завжди готовий відходити...

У ніч на 4 липня ворожа кіннота, прорвавшись у районі м. Бара через фронт 12-ї польської дивізії, попростувала на Проскурів.

5 липня видано наказ про загальний відворот на лінію р. Збруч.

Відворот почався 6 липня.

Армія весь час ішла уступом вперед на спільному фронті, на кожному кроці стримуючи ворожий наступ. Окрема кінна дивізія, а разом з нею і Чорний полк переважно йшли в ар'єргарді.

10 липня кінна дивізія перейшла в район Балина і затрималась у Сло­боді Балинській. Чорний полк розташувався в маєтку. Наша батарея ста­ла на позицію.

На фронті - Київська дивізія.

О 16-й годині здійнялася стрілянина, спочатку гарматна, а потім ку­леметна і рушнична. По гарячкових пострілах чути було, що відбувається атака, до того ж несподівана.

- Тривога!

Полк вишикувався, готовий до бою.

За чверть години вся дивізія стала за Балином.

Від утікачів довідалися, що ворожа кіннота силою до 400 шабель не­сподівано атакувала Киян (Київську дивізію. - Ред.) і перерубала з півто­ри сотні козаків. Кияни в паніці тікають, залишаючи все в селі. Мені, як завсіди, не сиділось: підскакав до командира дивізії і запропонував усією дивізією перейти в наступ, аби нарешті знищити 115-й і 116-й полки во­рожої кінноти.

Отримав дозвіл тільки одним куренем свого полку попробувати щастя...

На чолі 1-го куреня увірвалися ми в Балин і вибили ворожу кінноту, яка грабувала табори Київської дивізії. Москалі опору майже не чинили. Без втрат курінь відбив майже весь табір, кулемети і все майно Київської ди­візії, яке вона в паніці покидала. Якби Балин атакувала вся дивізія, та ще з

обходом, ворожа кіннота, зайнята грабунком, була б уся знищена. Не по­добається нам ходження на смичі (на прив'язі. - Ред.)...

18 липня дивізія - в армійському резерві. Перейшовши Збруч, стала в м. Озеряни. У Чорному полку щодня муштра, вранці - в кінному ладу, а по обіді - в пішому. Вечори старшини й козаки не дармували, а розважали місцевих дівчаток, яким дуже подобались, як вони казали, "степовики". В Озерянах знайшов і я для себе заняття, бо тут запізнав свою майбутню дру­жину, в домі місцевого священика, якому вона доводилася сестрінкою.

До полку прибуло поповнення з табору в Ланцуті. Всі добре одягнуті, чим вирізнялися серед наших обдертих козаків. Старшини і козаки не дуже добре прийняли поповнення, бо всі "нові" були з армії [Антона] Денікіна, до якого ще горіли ненавистю козацькі серця.

Тут же і привезли мого рідного брата, сотника [Віктора] Дяченка. Вве­чері врочисто було спалено мундир разом із погонами, а брата одягли в жупан та ще поголили голову, залишивши оселедця. Щось із місяць витри­мав я його звичайним козаком у своєму почті, аби навчився наших звича­їв, а своїх забув.

Бої на р. Збруч

Вранці 25 липня полк у складі [Окремої] кінної дивізії вирушив на се­ло Товстеньке, де розташувався. На фронті стояли піші курені 3-ї Залізної дивізії та кінний полк осавула [Михайла] Фролова. О 3-й годині дня - три­вога. Дивізія вирушила на північний край Товстенького. Чорний полк у дивізійній колоні йшов останнім. Коли дивізія почала виходити із села, ко­мандир дивізії зі своїм штабом майже носом уперлись у ворожу кінноту, яка в розгорнутій сотенній колоні чекала на наш вихід. [Червона] кіннота мала до 500 шабель.

Не вважаючи, як видно, що чоловий полк здатний прийняти на себе ворожий удар, командир дивізії [Іван Омелянович-Павленко] передав по колоні:

-Чорні, вперед!

Виконати наказ було тяжко: вулиця - вузенька, в ній ледве проходила трійками дивізійна колона. Залишалося ламати тини, аби зробити прохід для полку.

Коротка команда - і 1-ша сотня спішилась, навалилася грудьми і -тин на землі. Так вчинили з другим і третім тином, а четвертий був низький, і мій кінь та [коні] ординарців взяли цю перешкоду. Поки 1-ша сотня сідала на коней, я з ординарцями став проти ворога...


94

95

У цей час від червоних відділився їздець (якого виніс, як видно, кінь) і повним кар'єром понісся в нашому напрямку. Скочив і я йому назустріч, тримаючи списа до бою. В останній момент пізнав у цьому "геройчикові" жінку... Зробивши млинок, ударив нижче спини списом і вибив із сідла. Виявилося, що це сестра-жалібниця, перевдягнута по-військовому (звали її Віра, вона була сестрою-жалібницею Кармелюківського куреня Армії УНР, потім потрапила в полон до червоних, а тепер, скориставшись нагодою, наважилась на втечу. -Ред.).

Примчали сотні й почали ладнатися до атаки. Не вистачало тільки ку­леметної ватаги, яка вогнем мала підготувати атаку. Не було де розгор­нутись, аби вдарити із крил. Наліво - село, а праворуч - багно. Для полку Чорних витворилась огидна ситуація... Але сміливі завжди мають щастя! Зліва почулося "гікання" - то дончаки [і кубанці] Фролова пішли в атаку... Не зосталися в тилу й Чорні, які з криком "Слава!" вдарили із фронту. Во­рожа кіннота не прийняла удару, почала тікати, залишаючи свою піхоту, по якій пройшлися Чорні.

У цей час праворуч, від лісу, по нас відкрили гарматний вогонь. Пізніше виявилося, що то були "гостинці" від гармашів [3-ї] Залізної дивізії, яким, видно, повилазило... Це примусило полк податись уліво, що дало можли­вість ворожій кінноті врятуватись від остаточного знищення. Гнали кін­ноту до Збруча, а там, сховавшись за свої гармати, вона більше не показу­валася. Знову- 115-й і 116-й совєтські полки.

Полк здобув 4 кулемети "Максим" на тачанках із кіньми, 32 верхових коней і одного полоненого. "Фроловці" взяли з 200 полонених, більшість яких була поранена списами, що мали тільки Чорні. Решта [Окремої] кін­ної дивізії у бою не зволила взяти участі.

Полк залишився у сторожовій охороні. Ночували в с. Суходіл. Увесь день 26 липня полк простояв у селі. Патрулі стежили за ворогом, який по­водився надзвичайно спокійно - як видно, втратив охоту лізти на цей бік. У полудень сотня, що чатувала на горбах, почала дрочити ворога, а саме робити муштру. Ворог відкрив гарматний вогонь, на який відповіла наша батарея, і то так влучно, що примусила ворожу батарею двічі міняти по­зицію. По 3-й годині полк отримав наказ: всю кінну дивізію змінює піхота Запорозької дивізії.

Нас прийшов змінювати Наливайківський курінь у складі 22 козаків при трьох старшинах і одному кулеметі... Полк Чорних у той час нарахо­вував до 300 шабель при 20 кулеметах, і для його зміни прийшло замало піхоти. Правда, піхота Запорожців - відважна, і це не вперше їй було три­мати такий відтинок. Ми теж мали багато вітру в голові, але жоден з нас не згодився би без коней лишитися на такому відтинку.

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

Змінившись, полк рушив до с. Жилинці, що за 4 кілометри від Озерян.

27 липня дивізія одержала наказ перейти в с. Базар, де мала розташува­тися. Дивізія - в армійському резерві. Добре мати брата командарма, бо з одного відпочинку на другий... Чорні до таких вигод не звикли.

На фронті - густа гарматна стрілянина, особливо в напрямку м. Чорт-кова.

30 липня до полку прибула делегація кінного полку Максима Залізня­
ка - шукати поради. Від делегатів я довідався, що командир дивізії усунув
двох командирів їхнього полку, а тепер призначив і третього, який, ски­
нувши з посад усіх старих командирів сотень, призначив нових, котрі при­
були з армії Денікіна. Обурені старшини й козаки вибрали делегацію, яка
і приїхала до Чорних.

Не хотів я сам вирішувати це питання, тож наказав зібратись усім старшинам. Провадив старшинські збори поручник [Карліс] Броже. Збо­ри, хоч це і незаконно, ухвалили підтримати Залізняків. Усі ми знали про симпатії полковника [Івана] Омеляновича-Павленка до Денікіна, до яко­го він перейшов минулого року, та якимсь дивом знову вернувся (в лис­топаді 1919 року, будучи хворим на тиф, потрапив у полон до денікінців; вилікувавшись, перейшов до них на службу: очолював 3-й лінійний ко­зацький полк Кубанської армії, яка входила до Збройних сил Півдня Росії під командуванням А. Денікіна. - Ред.).

Крім того, на зборах обговорювався наказ у справі подачі реєстрацій­них карток до комісії, яка мала перевіряти ранги старшин, а також їхню певність із національного боку.

Старшин наказ обурив, бо комісія і весь штаб дивізії, на їхній погляд, складалися з людей невідомого минулого, натомість старшини полку слу­жили в Українській армії із самого початку її існування, і тепер їх збира­лися перевіряти. "Не час провіряти і не цим людям", - була постанова. Цю ухвалу я відвіз особисто до штабу дивізії.

31 липня о 9-й годині до полку прибув командир дивізії. Усі зібрались
у будинку священика. Командир дивізії говорив довго, з його промови ви­
ходило, що старшини мусять відкликати свою постанову, бо інакше він
дає справі законний шлях, а також відмовляється від керування дивізією.
Після ще деяких пояснень командира дивізії старшини погодилися забра­
ти постанову, але за умови, що буде змінено склад комісії, бо найбільше
нервувало старшин, що їхню певність із національного боку перевірятиме
вчорашній ворог - денікінець. На прощання командир дивізії сказав, що
головою комісії призначає мене, що старшин задовольнило.
97

Парад під час боїв

З серпня о 5-й ранку дивізія рушила на м. Бучач, лишивши обози на місці. В авангарді йшов полк Чорних. Перед с. Трибухівці роз'їздом полку зловлено 4 червоних, які везли хліб і різні продукти. Від них довідалися, що у Трибухівці стоять 115-й і 116-й совєтські кінні полки.

Полк [Чорних запорожців] рушив на Трибухівці й там від селян дові­дався, що червона кіннота ще вранці пішла на Бучач. Дочекавшись штабу дивізії, полк попрямував на Бучач, аби догнати ворога. Як завше, спізни­лися, бо у штабі дивізії задовго оцінювали сили ворога, який тим часом на рисях відійшов.

Наш роз'їзд у Бучачі потрапив під обстріл кулеметів і відступив. Спро­бував я, але мене теж обстріляли. Всім було відомо, що в Бучачі наші піші частини, але, як видно, навіть за річкою піхота боїться кінноти. Дивізія скупчилась під горою, бо на гору не можна було носа виткнути.

Я таки пробував далі укласти "перемир'я". Під вогнем кулемета проско­чив із сурмачем до перших хат передмістя Бучача. Добравшись, від будин­ку до будинку, до самої річки Стрипи, наказав сурмачеві грати "відбій". Як видно, піхота не зналася на сигналах, бо першими ж стрілами вбила коня під сурмачем. Уже спішений, почав він грати "Ще не вмерла Україна", але піхота і в це не повірила.

Довелося вертатися ні з чим до дивізії. Там попалася мені на очі сестра-жалібниця 3-го полку [Віра], яку відразу втягнув на коня одного з козаків і - галопом на річку. Запропонував сестричці, аби [вилізла з-за будинку і] виголосила там "промову"...

Ця сестра декілька днів тому була взята в полон від большевиків і нічо­го не втрачала, коли би знову до них потрапила (можливо, Петро Дяченко несправедливий у ставленні до цієї жінки. - Ред.).

За кілька хвилин уже мали "перемир'я". Виявилося, що це Запорожці.

З кількома козаками я переплив Стрипу й порозумівся з командиром Запорозької бригади, який не хотів вірити, що це свої, бо ще менше годи­ни тому відбивав наступ червоної кінноти.

Роз'їзд полку, пущений за ворожою кіннотою, доповів, що ворог пі­шов на с. Базар. А в Базарі - командарм і табори дивізії. їм загрожував полон.

Командир дивізії зібрав командирів полків і запитав ради. Всі погоджу­валися, що треба рятувати, але нікому не хотілося гнати поморених коней, а треба було зробити кілометрів 50 - 60. Запропонував я відібрати з кожно­го полку по 20 козаків на кращих конях і одному з командирів полків вес-

ти цей відділ на відсіч. Жоден із командирів полків не хотів їхати, довело­ся їхати мені як ініціаторові цієї пропозиції. Пересів на свіжого коня, яких щонайменше два водили в поводах мої ординарці (бо втоми я не знав - аби тільки кінь свіжий), і на чолі відділу із 60 шабель при 5 легких кулеметах рушив доганяти большевиків.

Не доходячи до Базара, зустріли ворожий роз'їзд, що панічно втік, але двох ми піймали. Від них довідалися, що ні обоз, ні командарм у полон не потрапили.

У Базарі наших уже не було. Селяни сказали, що тут билися наші плас­туни з ворожою піхотою і пластуни взяли полонених та кулемет.

Довідавшись про напрямок, в якому рушили командарм і наші табори, збірна сотня поспішила навздогін.

Перейшовши вночі р. Стрипу, сотня заночувала в полі, пустивши коні пастись у конюшину. Тут зі мною сталася пригода. Ліг, як і всі козаки, на купі висушеної конюшини і заснув сном праведника. Перед світанком на­робив я крику, який, мабуть, чути було на пару кілометрів. Збіглися коза­ки, аби рятувати свого командира. Зброю тримали напоготові. Виявило­ся, що під час сну миша мені залізла за пазуху і бігала по грудях, шукаючи виходу. Зброя була не потрібна. Козаки жартували, що нарешті командир Чорних хоч чогось боїться...

Перед світанком варта хотіла затримати якийсь роз'їзд, але він, давши кілька стрілів, утік. По тривозі всі посідлали коней і пришикувались до бою. Висланий патруль доповів, що підходить кіннота силою до 100 шабель. Сот-і їй рушила назустріч. Коні відпочили, а козаки як перемиті - у всіх свербіли руки... Але побитися не вдалося, новий звіт патруля: це не ворог, а коман­дарм з конвоєм. Перше його запитання було:

- А ви чого тут?

Був приємно здивований, коли почув, що сотня ходила йому на допо­могу.

Подякувавши всім нам, командарм рушив далі.

Сотня пішла до свого табору, який мав стояти в с. Сороках.

Табори розташувались, і я відпустив козаків до їхніх сотенних возів, аби погодували коней і самі щось під'їли та о 12-й були готові до подальшого Маршу. Наші табори відзначились, бо взяли кулемет на тачанці з добрими ніш.ми і трьох Москалів.

4 серпня. На фронті спокій. Спека страшенна.

Другого дня по обіді почалася рушнична перестрілка. Ворог зайняв старі окопи по той бік річки Стрипи і обстрілював місто з кулеметів, а по деякому часі й гармат. Увечері стрілянина стихла. Привезли з обозу хліб, консерви II інші продукти. Все це вперше отримано з польського постачання.

жүктеу/скачать 6.43 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: