Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010. 448 с

Увечері [Окрема] кінна дивізія рушила по шляху на с. Олешу. Опівночі підійшли до с. Ковалівка, що за 3 км від Монастириськи, де і розташува­лись. У сторожовій охороні - Чорний полк.

Три дні простояли спокійно, і тільки 9 серпня виникла тривога. Вся ди­візія вирушила на східній бік Ковалівки. Простоявши зо три години, по­вернулася. Виявилося, що ворог натиснув на Запорозьку дивізію, але та власними силами ліквідувала прорив.

11 серпня Чорний полк перейшов у с. Бариш. На фронті - незначна гар­матна стрілянина. Постій був дуже поганий, бо село спалене за Світової війни, люди живуть у землянках. Фуражу і хліба за жодні гроші дістати не можна. Люди й коні голодні. Командир дивізії виїхав до штабу армії, зали­шивши мене заступником.

Дня 12 серпня пізно ввечері вся дивізія перейшла до с. Ковалівки, де й розташувалася.

14 серпня на фронті спокій. Весь Чорний полк на навчанні в кінному ладі. У штабі полку засідає комісія під моїм головуванням - маємо переві­рити дійсні ранги старшин.

Наступного дня стало відомо про приїзд Головного отамана Петлюри. Опівдні вся дивізія вишикувалася на майдані. Петлюра приїхав машиною. Був задоволений виглядом козаків і, подякувавши за службу, казав відпус­тити полки.

16 серпня о 5-й годині дивізію підняли по тривозі. За кілька хвилин Чор­ний полк галопував на місце збірки.

Вночі ворог непомітно перейшов р. Стрипу й атакував с. Олешу, де стояв штаб 1-ї Запорозької бригади. Штаб і 1-й курінь вирвалися тільки з душами. Підоспів Мазепинський курінь і атакував червону кінноту. Нерішучість за­ступника командира дивізії [Павла] Триліського дала можливість ворожій кінноті спокійно перейти Стрипу і з'єднатися зі своєю піхотою. Пересліду­вати ворога пішла 3-тя сотня, а полк повернувся в Ковалівку. Знову треба було сідлати, бо мали приїхати командарм і якісь румунські офіцери...

Розпочався військовий парад, проходження полків... До 18 серпня на­ша піхота в безупинних боях, а дивізія парадує...

100

Відступ до Дністра

18 серпня о 9-й вечора Чорний полк одержав наказ вирушити на с. Тов-

Переїхавши річку Золоту Липу, дивізія стала на двогодинний відпочи­нок у с. Товстобаби, після чого рушила далі й о 4-й годині ранку стала на спочинок ус. Кіньчаки.

19 серпня - Спаса. Населення святить яблука і груші. 1-ша сотня Чорно­
го полку вислана в роз'їзд на м. Підгайці, звідки її ворог двічі вибивав, але
Контратаками сотня поверталась. О 7-й вечора згідно з наказом штабу ар­
мії дивізія вирушила на м. Галич. Ніч темна, переходи робити трудно.

О 10-й годині вечора дивізія стала в Галичі. Тут одержали наказ затрима-тися. Стали на майдані. Козаки розклали багаття і грілися, бо ніч холодна. З обозу привезли два пуди сала, яке одразу поділили між сотнями.

Увесь час шляхом проходили обози польської армії. Козаки, які пер­ший раз бачили польське військо, весь час жартували з нього, щоб не ті-кали до "лису"...

У польському обозі повно гусей, курей і свиней. Видно, що все це не ку-

пувалось Козачата за своїм звичаєм почали полювати на все, що погано

лежало на польських возах. Тільки і чути "пся крев" та сміх козаків, коли вдалося щось потягнути.

Цілу ніч простояли на майдані біля вогнищ. Тільки вранці квартир'єри розвели сотні на спочинок у м. Галичі.

Ранок 20 серпня кидався чудовий. Козаки майже не спали, бо піхота роз-

почала бій, який було дуже добре видно, і всі приглядалися з цікавістю.

О 10-й ранку прийшов наказ сідлати і вирушати на збірне місце. Диві-зія ішла на Ходорів, щоб допомогти Полякам. Командира дивізії не було,

У тому часі сильний відділ Кінної армії Будьонного прорвався на тили Польської армії в районі Ходорова. В дорозі зустріли ми роз'їзд ворожої кінноти числом у 50 - 60 шабель, який майже весь їхав на селянських під­водах, маючи коні в поводах. Зловили з півдесятка цих оригінальних кін­нотників. З їхніх слів довідалися, що належать до кінної дивізії "Червоного козацтва". Червона дивізія сама себе підставила під удари української кін­ноти, бо два полки ворожої дивізії стояли на лівому березі Дністра, а два -на правому. Коні у них помучені, ледве ходять... Два полки, що на одному боці з нашою кіннотою, мали до 500 шабель.

Запропонував я командирові дивізії атакувати ворожу кінноту, бо все говорило про удачу. Полковник Триліський спочатку погодився, але, прой­шовши кілька кілометрів, як видно під впливом свого штабу, втратив дух і почав відговорюватись, що невідомо, чи полонені Москалі кажуть правду. Тоді я попросив дозволу ударити одним своїм полком, бо марно було чека­ти кращого моменту, але Триліський і в цьому відмовив.

Уся дивізія стала на спочинок під лісом, майже біля самої залізниці, ку­ди невдовзі під'їхав й український панцерний потяг "Кармелюк". Погово­ривши з командиром панцерки, який погоджувався підтримати кінноту, я знову почав намовляти командира дивізії, який замість відповіді зібрав нараду. Командири полків висловилися проти атаки, назвавши цей проект божевільним. Мене прорвало: я назвав їх боягузами, дісталося і штабові дивізії, сформованому здебільшого з тих, хто був з армії Денікіна.

["Майже до вечора вагався полковник Триліський і, так не набравшись відваги, наказав повертати назад... Між іншим, цей полковник за Світової війни вважався одним з найхоробріших старшин. Мимоволі дехто жалку­вав, що немає полковника Омеляновича-Павленка", - таку думку висло­вив Борис Монкевич].

Таким чином, дивізія, не виконавши завдання, мусіла вертатися. Май­же всю ніч провели у зворотній дорозі і тільки на ранок дійшли до містеч­ка Більшівці, що за 5 кілометрів від Галича. Спочивши, дивізія вирушила до Галича, де дістала наказ розташуватись у с. Комарів. Чорний полк - на варті та в роз'їздах.

22 серпня мусів я виїхати до обозу 2-го порядку, щоб приборкати свої немуштрові частини, які з жиру бісилися ["які допускалися грабунків", -уточнив Борис Монкевич].

На південь від Галича цілий день чути було стрілянину - як рушничну, так і кулеметну. Вранці 23 серпня дивізія отримала наказ відходити в на­прямі Станіславова. Виявилося, що большевики знову прорвали фронт польських військ біля Маріямполя. Через це весь фронт мусів відступати. До сотень, що були в роз'їздах, вислано зв'язкових з наказом повертатись і йти дорогою на Станіславів.

24 серпня в 11-й годині ранку полк Чорних прийшов до с. Ямниця, де й розташувався. Почався дощ, і зробилося страшне болото. Козаки засуму­вали - в кожного поставало питання, як довго і куди відступатимемо. Хо­дили чутки, що наше командування вело переговори з Румунами, щоб у найгіршому випадку відступити на їхню територію. Але це нікого не раду­вало, бо більшість старих Чорних запорожців ще в 1919 році при переході Запорозького корпусу через Бесарабію спробували, чим пахне ця країна, і кожен волів "куди завгодно, щоб тільки не до Циганів".

Пізно ввечері прибули сотні з убезпечення. Наслідки мого перебування В таборі були очевидні - більше як 50 козаків повернулися до сотень.

У цей час 3-й кінний полк [Михайла] Фролова розбив ґуральню у Ста­ніславові, як видно, і Чорні їм помагали, бо ще в дорозі зустрів двох п'яних козаків, що на списові везли поміж кіньми відро спирту до полку. Наказав Я цей спирт вилити їм за комір (Петро Дяченко побив козаків шаблею май­же до півсмерті, стверджував Борис Монкевич. -Ред.).

Вночі не обійшлось без тривоги. ["Кулеметники, перепившись, почали стріляти з кулемета. Вартовий старшина наказав грати тривогу, і тут ви-япилося, що майже ціла дивізія п'яна", - з'ясував причину тривоги Борис Монкевич].

24 серпня весь день простояли в Ямниці. Дощ нарешті перестав, день зробився ясний та соняшний. На фронті незначна стрілянина.

В цей день Українська армія закінчує обсаду Дністра від румунського Кордону до міста Єзуполя і далі по р. Бистриці через Станіславів до Надвір­ної. Армія ніби замкнула себе у трикутнику, маючи тільки територіальний звязок із Румунією.

25 серпня о годині 10-й ранку дивізія рушила через Станіславів на Тис-меницю, де і розташувалася. В місті стояли частини Київської дивізії.

26 серпня до полку приєдналися табори 1-го і 2-го порядку. Разом з ни­ми прибули і сурмачі, яких я вирішив тримати при полку, але не було для них коней. Я наказав забрати коней у всіх "таборитів" - і вже за годину сурмачі вправлялись на конях.

В Українській армії тільки Чорний полк мав своїх сурмачів, майже всі вони - фахівці ще з російської армії.

О 3-й годині [Окрема кінна] дивізія вирушила на м. Нижнів, куди були вислані квартир'єри. Не дійшли ми ще до Нижнева, як прибув командир дивізії. Від нього довідалися, що Нижнів вщерть заповнений військом і для нас там місця немає.

Довго чекали в полі на зміну наказу, нарешті маємо перейти до села Братишева. Прийшли, і тут виявилося, що в селі розмістилася Київська дивізія. Довелося розташуватись у полі. Мало кому це подобалося, бо ночі настали холодні та й земля ще не обсохла після дощів. Лаючись і одночас­но жартуючи, козачата, нагодувавши коней, лягли спати.

27 серпня о 4-й ранку Українська армія перейшла в наступ. На фронті чути густу стрілянину. Київська дивізія вже форсувала Дністер. Десь перед полуднем дістали наказ вирушити на Нижнів, куди за годину і прийшли. Розташувалися на майдані.

Командира дивізії викликали до штабу армії. Повернувшись, наказав готуватися до зустрічі командарма. Вистроївшись, дивізія чекала на при­їзд. Нарешті він показався на своєму сивенькому коникові, чистокровному арабові зі стайні князя Сангушка, між іншим мій подарунок. Не встиг ще командарм привітатись із полками, як показалось авто, а в ньому - Голов­ний отаман і двоє польських генералів.

Привітавшись із полками, Головний отаман обійшов по фронту, став по­середині й наказав командирам полків зголоситись. Під'їхали. Стали. Чекали, що почне дякувати, але замість цього почули, що "козаки граблять польські маєтки", беруть сіно й овес і не платять, що про це мало не весь світ знає... Більш як 10 хвилин продовжувалася "прочуханка". ["Команданти то блідли, то червоніли", - описував Борис Монкевич]. Нарешті скінчив і, відпустивши командирів полків, наказав, щоб у боях командири полків ішли попереду... Всі мовчки повернулись і від'їхали, один тільки я не витримав:

-Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, і мене підганяти не треба!

По тому на теж місце викликано по козакові з кожної сотні, їм Головний отаман повторив те саме. Один із козаків Чорного полку запитав, а чим же годувати коней, бо ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно, а звідки це брати? Головний отаман нічого не відповів, а знову повторив, що він вимагає, "аби грабунки припинилися".

Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. ["Одяг і взуття мали тільки те, яке діставали в полонених та забитих", - засвідчував Борис Монкевич]. Отже, як хочеш воювати, то

мусиш і сам з'їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Голов­ний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, - ін­тендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в'язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ж ще привіз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби...

Відпустивши козаків, Головний отаман наказав пройти церемоніальним маршем. Під оркестр Чорного полку рушила вся дивізія попри Головного отамана просто до Дністра, де гриміли вже від ранку гармати. Всі їхали злі як чорти і були певні, що цей бій буде невдалим. ["Весь цей парад якийсь панок зняв кінематографічним апаратом", - зауважив Борис Монкевич].

Перейшовши Дністер, лівим берегом пішли в напрямку Галича. Ворог відступив.

Заночували в с. Устя-Зелене. 28 серпня о 5-й годині ранку дивізія ру­шила далі. В передній сторожі - 2-й полк Максима Залізняка. Пройшовши кілька кілометрів, передня сторожа наткнулася на ворожу піхоту, що від­ступала. До самих Більшівців 2-й полк не міг дати ради тій піхоті. Я кілька разів під'їздив до командира дивізії із проханням, аби дозволив зайняти місце 2-го полку. Командир дивізії не дозволив, бо знав, що Чорні вирі­жуть піхоту, й то швидко. ["Всі знали натуру Дяченка. Спокійний, поки не чує стрілянини, а почувши її, вже не дасть себе вдержати", - таку оцінку командиру Чорних дав Борис Монкевич].

Інші командири полків заздрили боєздатності Чорних, не бракувало цього й командирові дивізії [Іванові Омеляновичу-Павленку].

Так дійшли до м. Більшівці, що біля Галича. 2-й полк рушив слідом за ворожою піхотою, а дивізія стала на спочинок. Не минуло й години, як у тому напрямку, куди пішов 2-й полк, почалася рушнична й кулеметна стрі­лянина. Невдовзі стало видно козаків 2-го полку, що кар'єром тікали до ди­мнії. .. Тепер уже сам командир дивізії закликав мене та наказав з куренем довідатися, що сталося...

На чолі свого 1-го куреня галопом погнався до 2-го полку.

З ним трапилася така історія. Виїхавши на шлях, що йшов на Галич, ПОЛК став на спочинок, виславши забезпечення в напрямі Галича. Всі по-снули. В цей час большевицька колона, що відступала під натиском Запо-РОЖЦІВ, наткнулася на сплячих і всіх переколола, а 2-й полк почастувала кулеметним і рушничним вогнем, змусивши його тікати.

Під'їхав я до командира 2-го полку [Костя Смовського] і домовився, що атакуємо разом ворожу піхоту. Гаслом до атаки мала бути густа стрілянина, Я мав ІЗ куренем відрізати наступ, а 2-й полк - ударити з тилу.

На краю Більшівців затримав курінь, а сам із почтом виїхав наперед. Май-же під самим носом ішла ворожа піхота силою до 500 багнетів. Яке ж тут прав-


104

105

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


диве козаче серце витримає, щоб не зачепити? Наказав 1-й сотні спішитись і городами вивів її на край села. Заторохкотіли "Люїси", а козаки зблизька по­чали гатити з рушниць, бо віддаль до ворога була 50 - 100 метрів. Ворог не сподівався нападу і почав у безладі тікати. Надбігла і спішена 2-га сотня, яка теж відкрила вогонь. Наказав сурмити: "Коноводи, коні!" По пару хвилинах прискакали коноводи почту. Не чекаючи на коней своїх сотень (бо я був пев­ний, що мої козачата від мене не відстануть), кинувся в атаку. За мною пішло 12 вершників, бо решта ще не мали коней, коноводи не почули сигналу.

Ворог розпочав страшну стрілянину, але надаремно, бо ми вже доско­чили і врубались у саму гущу... Серед ворога постала неймовірна паніка. Стрілянина зменшилася, бо ми були майже всередині натовпу, якому не шкодували ударів шаблями, роздаючи їх направо й наліво. В той час, як я перехилився вправо, аби дістати якогось "чубарика", був поранений у ліву ногу і злетів з коня... [Опинився] майже серед ворожої піхоти, яка обмина­ла мене, хоч стояв я тільки з голою шаблею. Підскочив старшина 1-ї сотні поручник [Микола] Радзієвський і запропонував свого коня. Наказав зло­вити мою Юзьку, що вже сама верталась. Під'їхали підхорунжий [Микита] Кирієвський і козак [Микита] Борсук, які злізли з коней і взяли мене під руки, аби вивести з бою. Ворожа піхота відбігла на певну віддаль і відкри­ла по нас вогонь, але була настільки деморалізована нападом кінноти, що їхня стрілянина не робила жодної шкоди.

Під вогнем більш як десятьох кулеметів та рушничним група із трьох людей із кіньми на поводах пройшла пару сотень кроків і жодному навіть шапки не збили... Вже лишилося недалеко до села, як засвистіли гарматні стрільна. Стріляла ворожа чотиригарматна батарея сальвами. По першій сальві гранати перелетіли і розірвалися за селом. Друга сальва вже була добра, гранати рвалися в пару метрах від нас, але кривди нам не зробили. Третя сальва повалила нас на землю. По ній вибіг Кирієвський з переби­тою рукою, а Борсук, мов безтямний, плентався за ним, бо був поранений у голову і контужений. Залишився я сам... З великим трудом підвівся на ноги і спостеріг, що моя черкеска вся в лахманах (тут: у дірках. ~Ред.), від піхов на шаблю залишився тільки ремінь, а до того прострілена нога якась не моя, бо п'ята стала спереду, а пальці позаду.

В цей час Москалі почали наступ. Сотні [Чорних] відкрили вогонь із ку­леметів і рушниць через мою голову. Нова сальва гранат розірвалась нав­коло мене - і я знову на землі.

Спинивши наступ ворога, поодинокі козачата почали вискакувати на допомогу і навіть припровадили мою Юзьку, але не було ради, бо я з пере­битою ногою не міг сісти на коня. На одній нозі, під страшним вогнем, до­стрибав до стодоли і тільки оперся об неї, як нова серія гранат розірвалася

навколо стодоли. Козаки кинулись на поміч, але це коштувало нових двох поранених. ["Всі якось втратили голову. Всі розпоряджались, всі наказува­ли, а користі жодної. Нарешті почувся сильний голос пораненого коман-данта, аби кулеметники відбили ворога", - писав Борис Монкевич].

Москалі знову рушили в наступ, та вогонь наших "Люїсів" і рушничні сальви примусили їх сховатися за залізничний насип...

Коли відбили атаку, я наказав принести довгу драбину, яку вимости­ли сіном, покрили буркою. ["Сам, без нічиєї помочі, він сів на драбину і, взявши перебиту ногу обома руками, поклав на щаблі", - зазначав Борис Монкевич].

Імпровізовані ноші прив'язали до стремен двох коней. У моїх юках знай­шлася чиста сорочка, яку подерли на шмаття, і ветеринарний фельдшер зробив перев'язку. Перед відходом наказав командирові куреня тримати­ся до приходу 2-го куреня.

Коней із драбиною в руках вели два козаки, а один тримав ногу, аби не спадала з вузької драбини, але пару разів таки не втримав і нога спадала, що викликало пекельний біль. ["Полковник увесь час скреготав зубами, але водночас і жартував", - додавав Борис Монкевич].

Тільки вийшли за село, як показався 2-й курінь на чолі з сотником [Вік­тором] Дяченком, моїм братом. Увесь курінь був певний, що то вже несуть труп їхнього командира, і всі втішились, коли довідались, що я тільки по­ранений. Діставши наказ іти на допомогу 1-му куреневі, 2-й курінь гало­пом рушив на Більшівці, а драбину зі мною повезли далі.

Полк перейняв поручник Броже, мій заступник. Броже, за національ­ністю Латиш, одного випуску військової школи зі мною, якого я під Про­скуровом підібрав по його хворобі на тиф. Довший час поручник Броже їздив за полком і аж у Зимовому поході став командиром 2-го куреня, а по підході сотника Божка - моїм заступником. Добрий старшина, але не знав української мови, з чим не мирилися козаки.

2-й курінь відразу ув'язався в бій. Під'їхала наша батарея і відкрила во-гонь. Чорні кілька разів кидалися в атаку в кінному шикові, чим примуси-ли порога до відступу по шляху Бурштин - Рогатин. Батарея цільними стрі-лами дссяткувала ворожі ряди, а кулемети сотника [Степана] Самійленка докінчили справу. Полонені (всього з 10 люду) на допиті зізналися, що це билася майже вся 41-ша піша совєтська дивізія у складі до 500 багнетів, при 20 кулеметах і 4 гарматах. Бій коштував нам 14 поранених й одного убитого -загинув козак 2-ї сотні Олекса Пиріг. Коней поранено 12.

Де ж подівся 2-й кінний полк Максима Залізняка, з командиром якого, Костем Смовським, ми домовилися про спільну атаку на ворожу піхоту, а сигналом до атаки мала бути густа стрілянина. (Кость Смовський ствер-

джував, що він такої згоди не давав, хоч Петро Дяченко до нього і звер­тався. - Ред.). Як видно, стрілянина була аж загуста, що Смовський не до­тримав слова, а втік, аби не наразити своєї персони... Дотримання слова зобов'язує старшину, а його верифікаційна комісія під моїм головуванням за такого не визнала, і він, видно, про це пригадав...

Поранених відвезли до Галича і далі до Станіславова, куди і прибули на другий день. Військові шпиталі переповнені. Хорунжий [Василь] М'якота, висланий мною наперед, вишукав приватний пологовий будинок, у якому було для всіх місце, бо я хотів бути зі своїми козаками. Переїзд через місто на наших драбинах викликав сенсацію, бо такого способу транспортуван­ня поранених тут не знали.

Професор Домбровський, якого викликали з військового шпиталю, за­опікувався нами. По черзі брали до операційного покою. Я відмовився від усипляння і, закусивши губи, витримав операцію, а за мною пішли й решта поранених. Найтяжче поранений козак Галайденко - у груди, з розтроще­ною лопаткою - без стогону переніс півгодинну операцію.

Професор Домбровський дивувався витримці козаків, підкреслюючи, що це в його практиці перший випадок такого гарту.

Того ж таки дня відвідав нас генерал [Михайло] Омелянович-Павленко. Довідавшись, що залікування треба платити, і то досить солоно, залишив 5000 марок. Другого дня почалося паломництво цікавих, і серед них, як це не дивно, делегацій з Української польової жандармерії.

Пізно ввечері привезли пораненого генерала [Миколу] Яшниченка, якого прийняв до своєї кімнати. У шпиталі всім нам давали по 100 грамів горілки. Більшість Чорних не пила, з чого втішився генерал, бо зумів ви­пити за всіх нас.

За декілька днів мені у шпиталі вже не лежалось і я виїхав на прогу­лянку своїм повозом. У дорозі мої жеребці понесли і вивернули фаетон до рову. Повернувшись, промовчав, і лише по трьох тижнях, як знімали гіпс, професор Домбровський ствердив, що поранена нога коротша на 8 см. За­пропонував зламати і заново скласти... На запитання, як довго ще маю лежати, почув, що найменше місяць. Тоді я подякував професорові, зазна­чивши, що на той світ прийду із коротшою ногою, а за тиждень я вже бу­ду на фронті. Слова дотримав, бо точно за 28 днів від поранення виїхав зі шпиталю до полку.

А тим часом полк Чорних запорожців продовжував перебувати у складі [Окремої] кінної дивізії, яка й далі уникала битви повним складом і топта-лась між Галичем і Більшівцями.

4 вересня полк отримав наказ по армії, в якому згадується про бій 28 серпня. Висловлювалась подяка всій дивізії, мовби вона брала участь, а

особливо Чорним запорожцям, їхньому командирові полковникові Дячен-кові, а також командирові батареї поручнику Лазареві, який під ворожим вогнем з відкритої позиції нищив ворога. Справді, мав полк доброго коман­дира батареї: дивитись на його стрілянину було естетичним задоволенням. Витриманий, холоднокровний, ні одного набою не тратив після пристріл­ки. Поручник [Іван] Лазар був Галичанином із вищою освітою.

Вранці 6 вересня дивізія вирушила до с. Мартинова, де була переправа на поромах через Дністер. Чорний полк прикривав відступ. Переправа пройшла спокійно. Розташувались у с. Сівка (тепер с. Сівка-Войнилівська. -Ред.).

Поручник Броже, тимчасовий командир полку, подав рапорт про звіль­нення його з армії, а в керування полком вступив поручник Балицький.

Після мого поранення полк Чорних запорожців став пасинком у дивізії, ним затикали всі дірки. З ар'єргарду- в авангард, а найгірше, що від пол­ку весь час ішли роз'їзди і патрулі, що зменшувало кількість шабель, через що полк до бою не виступав у повному складі, а цього в полку не любили.

Першими запротестували у свій спосіб козаки - десятками виїздили до табору, прикидаючись хворими. При дивізії лишилося менше сотні коза­ків, що і змусило Броже подати прохання про звільнення. Поручника Бро­же викликали до штабу армії, де справу розглянув особисто командарм, який обіцяв забрати Чорний полк з [Окремої] кінної дивізії та перевести до Запорозької.

9 вересня цілий день лив дощ. У літньому одязі всі мерзли. Прийшов на­
каз, що полк Чорних запорожців повертають до Запорозької дивізії, а на
зміну йому приходить полк Кінних запорожців.

10 вересня о 6-й вечора полк Чорних запорожців вишикувався біля шта­

Три місяці пробув полк у складі Окремої кінної дивізії і в її складі слави не здобув. Дивізія налічувала до 800 шабель, 50 тяжких кулеметів і 6 гар­мат Чорного полку. За цей час дивізію ані разу не було повним складом ки­нуто до бою, а переважно полками і до того ж у різних напрямках. На лінії Ушиці - безглузда втеча перед 115-м і 116-м полками ворожої кінноти, яку потому погнали (рятуючи гармати) 3-й і Чорний полки, а тим часом штаб ДИВІЗІЇ із 2-м кінним полком тікали далі. Над Дністром - стопроцентна мож­ні шість знищити кінну бригаду з армії [Семена] Будьонного. Над Збручем У с Товстеньке, де майже носом штаб уткнувся у ворожу кінноту, бо йшов без розвідки, не заатакував цілістю, а до того була можливість, викидаючи 2-й і 3-й полки на крила, що дозволило б Чорному полкові, не ламаючи ти-нів, пиїхатина лінію решти полків і атакувати ворожу кінноту за підтримки своїх 18 кулеметів. Під Більшівцями з невідомих причин [командир дивізії]

Повернення Чорних до Запорозької дивізії

Полк вирушив понад Дністром у напрямку Галича. Заночував у с. Залук-ва, передмісті м. Галича. Цілий день 11 вересня на фронті - незначна гар­матна й рушнична стрілянина. Погода - похмура, осіння. Прибув поручник Броже і прийняв полк - у штабі армії не дали йому звільнення зі служби.

Вранці 12 вересня полк вирушив через Галич до Єзуполя, куди пересуну­ли вже Запорозьку дивізію. В Галичі - повно Поляків, які прибули в той же день. Не доїжджаючи до Єзуполя, в полі, на залізничному шляху, зустріли ми поїзд командарма, який затримав полк, привітав козаків і тут же, в по­лі, з вагонів свого потяга видав козакам і старшинам по комплектові аме­риканського одягу і парі білизни...

Сам Дідусь, як називали козаки командарма, усміхаючись, ходив між козацтвом, провадив жартівливу розмову і дивився, як вони тут же, в полі, переодягались у новий одяг. Коли вже всі переодягайсь, поїзд командарма рушив далі. Козаки проводжали його гучним "Слава!". Полк попрямував далі й у с. Ганнусівці змінив 4-й кінний полк Київської дивізії.

13. 
    вересня о 10-й годині ранку за наказом штабу дивізії полк вирушив до села Милування, куди прибув о 1-й годині ночі. Шлях під час маршу був такий огидний, що нагадав козакам партизанщину. Вузька доріжка, кущі, болото гальмували рух полку.
    
14. 
    вересня о 4-й годині ранку отримали наказ негайно прибути до Ниж-нева. В цей день, як видно було з наказу, Українська армія мала розпочати загальний наступ. Полк на рисях, аби не спізнитись, вирушив до Нижнева, куди і дістався о 6-й годині ранку. Оскільки не всі частини отримали своє­часно наказ, наступ відкладено.
    

110

О 4-й годині ранку 15 вересня почався наступ на всьому фронті Україн­ської армії. Армія форсує Дністер у трьох місцях: Єзупіль, Нижнів і Горо­дниця. Без шуму і стрілу першою перейшла нижнівський міст Волинська дивізія, а за нею 6-та стрілецька дивізія. Зайняли позиції під горами, що ланцюгом тягнуться по лівому березі Дністра.

На світанку ворог помітив рух наших частин і почав бити з важких гар­мат по переправі. У відповідь шість українських батарей, розташованих на правому березі Дністра, відкрили ураганний вогонь. Ворог одразу замовк і почав спішно відходити.

Чорні запорожці риссю проскочили міст і пішли понад Дністром у на­прямку села Луки, одночасно висилаючи 3-тю сотню в роз'їзд у напрямі на Монастириська - по осі маршу 6-ї дивізії. 4-та сотня пішла на прикриття власної батареї, яку згідно з наказом віддали в розпорядження 6-ї дивізії. Знову полк розділили, залишився один курінь, який під командою поруч­ника Броже повів розвідку, бо вже битися не було з ким...

До с. Луки поручник Броже дійшов без зв'язку з ворогом, а в селі піс­ля короткого бою захопив 54 полонених і кілька тисяч рушничних на­боїв. Більшість полонених - татари, чуваші, трохи українців. Усі вони були лихо одягнуті й голодні. Траплялися між ними й молоді хлопці. Жалілися, що їх примусово мобілізували. Українців відіслали до плас­тунського куреня.

16. 
    вересня полк згідно з наказом штабу дивізії вирушив до Монасти-риськи і разом зі штабом пішли шляхом на Бучач. Під вечір затрималися в С. Озеряни, де зустріли піхоту Запорозької дивізії. Про ворога не чути.
    
17. 
    вересня о 5-й ранку полк рушив на Бучач. Погода - тепла, ясна. На­селення з цікавістю дивилося на частини, що вступали. Не затримуючись у Бучачі, полк із піснями пішов шляхом на Теребовлю, виславши чоловий і боковий роз'їзди. Ворога не видно.
    

"О 6-й вранці полк вирушив на Скалат через с. Іваньки, де мав годин-ииіі спочинок, - розповідав Борис Монкевич. - Не доїжджаючи міста Гри­майлова, праворуч помітили біля с. Елеонорівки куряву. В далековид було нидію обоз та кінноту, а ближче 4 вершники, що втікали у напрямку Гри-

майлова.

значних сил ворожої піхоти. Батарея стала на позицію і надзвичайно влуч­ним вогнем затримала наступ, не даючи ворожим лавам зробити і кроку вперед.

Ворога затримували до 5-ї години пополудні, аби був готовий міст. Пер­шими переправилися табори, гармати, за ними почала входити до села й піхота Запорозької дивізії.

Полк Чорних увесь час стояв напоготові на північному краю Тарноруди. Коли ворожа піхота досить близько підійшла до містечка, Чорні під прово­дом поручника Броже із криком "Слава!" пішли в атаку. Замиготіли шаблі, замайоріли на списах прапорці. Ворожа піхота кинулася тікати, але її на­здогнали і почали рубати. Чоловік до 200 порубано, а більше сотні потра­пило в полон. У цей час з'явилася ворожа кіннота, силою до 300 шабель, але не наважилася атакувати Чорних.

Коли полк повертався із трофеями, то піхота кричала: "Слава Чорним запорожцям!" Визнання власної піхоти - для кіннотників найкраща на­города.

Полк відійшов до Тарноруди і, перейшовши о 8-й вечора Збруч, розта­шувався в с. Турівка.

22 вересня полк відпочиває, на фронті - незначна гарматна та рушнич­на стрілянина. Міст, збудований із такими зусиллями, піхота (запорозька. -Ред.) спалила. Надвечір помічено підхід ворожих сил до с. Мала Лука. Ніч минула напружено. Очікували наступу.

Наступного дня - відпочинок. Полк - у резерві. Перед полуднем по­вернувся до полку пластунський курінь - понад 200 багнетів. Вражен­ня курінь справляв дуже гарне. Люди добре одягнені й муштру знали, як вид-но, хорунжі [Гриць] Плужник, [Гнат] Стеценко і Черняїв часу не дармували. До куреня прилучили кілька десятків червоних, забраних у полон 21 вересня.

Пластунський курінь сформовано ще в Зимовому поході з полонених. Кадрами стали старшини і козаки Чорного полку, які щось "прошкроба-ли", але переважно за малу дбайливість про коня. Натомість командир куреня хорунжий Плужник і його заступник хорунжий Стеценко, а також командир 1-ї сотні хорунжий Черняїв, прекрасні старшини, із вчорашніх комунарів зуміли зробити частину, гідну носити назву пластунів Чорного полку. Щоправда, пластуни часом забувалися і в наступі кричали "Дайош Варшаву!", бо так їх навчили в совєтських частинах, але не було випадку дезертирства чи переходу до ворога. Не раз їх атакувала ворожа кіннота, але вони завше відбивалися. Якось перед світанком верталася сотня хорун­жого Стеценка з ар'єргарду і була атакована кіннотою, яка із криком "ура!" вже майже доходила до сотні, що перебувала в марші. Зустрінута цільними

114

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

сальвами, мусила занехаяти подальшу атаку. Вислані патрулі ствердили, що то фроловці (3-й кінний полк Армії УНР, складений із донців та кубан­ців. -Ред.). Ця атака коштувала їм понад 20 убитих і поранених. Від того часу вже фроловці навчилися кричати "Слава!".

24 вересня о 7-й годині ранку Запорозька дивізія і полк Чорних виру­
шили через міст, що знову побудували. Переїхавши через Тарноруду, полк
пішов у напрямку с. Немиринці. Не доходячи до с. Немиринці, зустріли во­
рожу кінноту й обоз, які відкрили кулеметний вогонь по Чорних, але, коли
наша батарея стала на позицію й залила їх вогнем, ворожа кіннота втекла.
Полк зайняв Немиринці. Відпочивав тут до 5-ї години дня, після чого ви­
рушив далі. Заночував у с. Гелетинці.

Захоплення Проскурова

25 вересня о 5-й годині полк вирушив із с. Гелетинці в напрямку Про­
скурова. Вже в дорозі було вислано від 3-ї сотні роз'їзд під командою хо­
рунжого [Івана] Бубона, який за кілька годин привів 21 полоненого. Всі
нони - роздягнені, босі, голодні, бліді, але, скуті залізною дисципліною ко­
місарів, воюють. О 3-й годині дня полк наблизився до Проскурова, відкіля
було чути гарматну стрілянину. Пізніше довідалися, що там, як завше, на
одному місці товклася Окрема кінна дивізія. [Борис Монкевич цей епізод
нисвітлив так: "Пізніше виявилось, що там зав'язала бійку Окрема кінна
дивізія, але їй не давали ходу чотири ворожі бронепотяги"].

Наші батареї стали на позицію і відкрили вогонь по ворожих броне-потягах.

1-й курінь пішов на станцію Гречани, 2-й - на центр міста. Пластунів кинуто на станцію. Скорим кроком, а навіть бігом, пластуни кинулися впе-ред- попри те що ворог відкрив по них сильний гарматний вогонь. За пів­години бравурною атакою пластуни опанували станцію. Ворожі бронепо-тяги поспішно відійшли на Деражню.

У місті населення вітало Запорожців квітами. Вже пізно, десь о 8-й ве­чора, розташувалися на нічліг у с. Заріччя, виставивши забезпечення на Лісові Гринівці й Олешин. Ніч минула спокійно. 26 вересня вранці згідно і наказом полк зайняв села Лісові Гринівці й Олешин, де й розташувала-ся охорона лівого крила армії. [Борис Монкевич додав: "В час прибуття 2-ГО куреня до Лісових Гринівців за 4 версти в с. Пашківці стояв ворожий

кінний полк у 140 шабель, який зараз же відступив, очевидно довідавшись

про наступ Чорних. З боку Проскурова цілий час було чути гарматну стрі-лянину. Погода сонячна і тепла"].

115

На Старокостянтинів

27. 
    вересня в післяполудневі години прибув 1-й курінь. Полк у повно­му складі згідно з наказом вирушив на Старокостянтинів. Кінні сотні, ку­леметна сотня, дві батареї і пластунський курінь йшли довгою колоною і на вечір прибули до села Михайлівці, що за 15 км від Старокостянтинова. Тут заночували. В напрямку Красилова і Кузьмина вислано роз'їзди, котрі повернулися о 3-й ночі й доповіли, що ворога там немає, а за відомостями селян, у Старокостянтинові - поляки.
    
28. 
    вересня о 7-й годині ранку ми мали вирушати далі, але випадок сплу­тав усі плани. Козак 2-ї сотні, зв'язковий при штабі дивізії, прибув до пол­ку о 1-й ночі й доповів оперативному ад'ютантові сотнику Бугарину, що дорогою загубив наказ на 28 вересня. Бугарин не послав одразу другого зв'язкового до штабу, а залишивши вирішення справи до ранку, і тепер у штабі полку всі сиділи і розводили руками. Що робити?
    

Надійшов вечір, а зв'язку із Проскурова немає. О 6-й годині вечора до Проскурова вислано ще двох козаків. О 9-й вони повернулися і повідо­мили, що від селян взнали, що с. Пашківці зайняте ворожою кіннотою до 500 шабель, а ворожі стежі - за 5 - 6 км від Западинців. Відтак, швидше за все, Проскурів наші частини залишили і полк відрізаний від своїх.

Негайно вислано сильні роз'їзди на Проскурів (це треба було зробити одразу) і на Красилів. Виставлено застави. Полк напоготові. Повернулася 5-та сотня, що зайняла м. Старокостянтинів без бою. Населення щиро ві­тало козаків і закидало їх квітами. Цього ж вечора до полку прибув зв'язок від 6-ї польської дивізії, що опанувала станцію Шепетівку.

29 вересня о 5-й ранку із Красилова повернувся роз'їзд і повідомив, що там нікого немає. Заграли сідлання і збірку. Полк вирушив дорогою на Про­скурів, Броже не витримав нервово...

Не доходячи до Заруддя, зустріли свій роз'їзд, який повертався з Проску­рова. Від нього довідалися, що штаб Лівої групи [Армії УНР] стоїть у Про-

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

скурові, а штаб Запорозької дивізії - в містечку Меджибожі. Ці відомості всіх дуже потішили.

Полк повертає назад до Западинців і через Моломолинці - на Меджибіж. У селі Волосівці, куди полк прибув о 4-й пополудні й розташувався на відпо­чинок, одержав з дивізії відомості, що ворог у великій кількості гуртується в с. Шурубкове, намагаючись вибити запорожців з Меджибожа.

Спочивши з півгодини, полк риссю рушив у наскок на с. Шурубкове. Не доїжджаючи 2 км до села, гармати стали на позицію, пластунський курінь розгорнувся вздовж р. Бужок, 2-й курінь пішов чолово, а перший мав обій­ти з лівого крила. Як видно, ворог не чекав нападу з цього боку, бо гармати і далі стріляли по Меджибожі.

Кінні і пластунські сотні вільно підійшли до самого села. Відкрили во­гонь наші батареї, після чого сотні з криком "Слава!" пішли в атаку. Для ворога це стало такою великою несподіванкою, що він одразу розгубив­ся. Його обози у страшенній паніці загатили головну вулицю села. Піхота метушилася поміж возами і розгублено кудись стріляла. Все тікало, куди очі бачать. Такої паніки полк давно не бачив, і як це не дивно, але козаки майже не рубали, а з реготом били по спинах ворожу піхоту.

Внаслідок цієї атаки полк забрав у полон понад 300 чоловік, обоз із різ­ним майном, близько 100 візків і 5 возів гарматних набоїв. Переслідуючи ворога, що тікав на Летичів, 2-га сотня хорунжого [Федора] Редьки і сотня І Бориса] Андрущенка захопили в полон гармату з кіньми і їздовими, куле­мет "Максим" та 6 легких кулеметів.

На нічліг полк повернув у с. Волосівці.

Летичівські бої

30 вересня о 3-й годині дня згідно з наказом штабу дивізії полк [Чорних запорожців] вирушив у напрямку Летичева вслід за ворогом. В 11-й годині вечора прибули до с. Щедрова (с. Шедрів, тепер у складі Летичева. -Ред.), ЩО на Бузі за 3 км від Летичева. Ворог, попаливши всі мости, на східному боці річки виставив застави. Відразу почалася кулеметна стрілянина з обох боків і продовжувалася цілу ніч. Полк розташувався в селі, залишивши обо-зи в полі за селом. У забезпеченні - пластунська сотня.

1 жовтня о 6-й годині ранку Чорні намагалися перейти річку Буг, але Невдало. До самого пізнього вечора не вгавала рушнична і кулеметна стрі-лянина. Не стихали цілий день і гармати. Гармаші Чорного полку стріляли мало, заощаджуючи амуніцію. Натомість ворог випустив по селу, де роз-ташувалися Чорні, понад 300 набоїв. О 9-й годині вечора полк за наказом

Втрати полку за день: поранено командира 1-ї сотні пластунського ку­реня хорунжого [Гната] Стеценка і двох козаків його сотні, вбито козака [Афона] Бабія.

2 жовтня стояли в Горбасові. Погода чудова. На фронті спокій. Тільки
на південь, десь далеко, чутно гарматну стрілянину.

О 10-й годині вислано роз'їзди до Новокостянтинова і далі - на цілу низ­ку сіл. Пополудні на наказ штабу дивізії полк у повному складі вирушив до с. Терлівка. Полк і пластунський курінь увійшли до села, а батареї стали на позицію на південному краю Терлівки. Полк прийшов вчасно - ворог гус­тими лавами розпочав наступ.

Батареї не гаючись відкрили по ворожій лаві вогонь гранатами фран­цузького зразка, які так добре рвалися, що червоні мусили залишити горб­ки і податися назад. Пішли в наступ пластуни, зайнявши горби, які звіль­нив ворог. Натомість уся кіннота Чорних просунулася балкою від Терлів­ки до горбів, риссю вискочила на узгір'я, розгорнулася в лаву і з криком "Слава!" кинулася в атаку.

Ворожа піхота намагалася відбити атаку кулеметним вогнем, але ата­ка Чорних була така бравурна, що ворог не витримав і почав тікати. За­хоплено в полон двох ротних командирів, понад 200 червоноармійців; до сотні вбито і поранено. Здобуто багато рушниць і 3 важкі кулемети. Полк повернуся до Терлівки ночувати, а батареї - до с. Рудні.

3 жовтня. На фронті - незначна гарматна і рушнична стрілянина. Полк
відпочивав.

О 4-й годині полк із пластунами і 1-ю бригадою Запорожців, яка тим часом підійшла до Терлівки, рушили в наступ на Летичів. Майже одночас­но ворожа піхота контратакувала в напрямку на Терлівку з наміром захо­пити переправу на р. Вовк і відрізати частини, які пішли на Летичів. Намір був слушний, але його ударемнили батареї Чорного полку, які вже стояли на позиції на схід від Терлівки. Своїм барабанним вогнем змусили ворожу піхоту до безладного відступу.

У той час під Летичевом кипів бій. Ворог чинив жорстокий опір, але до 7-ї години вечора мусив віддати м. Летичів і відійти на с. Вербка. Темрява припинила переслідування.

Полк заночував у Залетичівці (тепер у складі Летичева. - Ред.) разом із пластунами, батареї - у Терлівці. Вночі застава зловила червоноармій-ця, що їхав до групи військ, яка вчора билася під Летичевом, віз їй наказ далі не відступати. Над ранок 4 жовтня наш роз'їзд зловив трьох ворожих вершників, що теж везли наказ, такого змісту: "Сьогодні ранком, що б там

не було, попровадити наступ, забрати Летичів і відновити старі позиції". Сили ворога - до двох тисяч піхоти і до 500 кінноти.

Штаб [Запорозької] дивізії, діставши в руки ці документи, не встиг зробити відповідних розпоряджень, як ворог уже почав наступ. У першу чергу червоні почали велику гарматну підготовку. Наші батареї не відпо­відали, бо не встигли на позицію. Після гарматного обстрілу вийшли густі лави ворожої піхоти і до 300 шабель червоної кінноти. Крім того, Москалі значними силами лівим крилом знову намагалися відрізати Запорожців від переправи.

Коли частини [Запорозької] дивізії залишили вже Летичів, батареї Чор­ного полку відкрили вогонь із шести гармат та примусили червону піхоту тікати з передмістя Залетичівки. Дивізійні батареї [Семена] Лощенка чо­мусь мовчали. Відступали далі, бо на нашому правому крилі ворог загро­жував обходом, а жодна наша батарея не дивилася в той бік.

Піхота відходила в повному порядку. Наші гармати знялися з позиції лише тоді, коли вже вся піхота перейшла на лівий берег. Останніми пере­йшли сотні пластунського куреня і, відразу розгорнувшись у лаву, не дали змоги Москалям перебратися на лівий берег річки.

Тим часом гармати Чорного полку кар'єром проїхали до лісу, що на за­хід від с. Рудня, де, ставши на позицію, обстріляли червоним кінноту, що колоною підходила до с. Терлівка. Ворог поза р. Вовк не посунувся. Полк до самого вечора стояв у лісі, а на ніч відійшов до р. Розсоха, де й заночу­вав. Пластуни і наші гармати стали в с. Лисогірка.

5 жовтня полк розташувався в с. Розсохи. О 7-й годині ранку батареї ви­їхали на позицію на північний захід від с. Рудня.

Гостро відчуваєвся брак гарматних і рушничних набоїв. Із цього при­полу дивізія не може наступати. Провіанту і фуражу теж немає. Ніч заста­на всіх на тих самих місцях.

Вранці 6 жовтня вислано роз'їзди на лівий берег річки Буг. На фронті весь день спокій, час від часу - невелика кулеметна і рушнична стрілянина. Ворог займав панівні висоти уздовж Запорожців. У бік Деражні весь день чути велику гарматну стрілянину.

7 жовтня, як і в попередній день, частини стоять на своїх місцях. Під ве-чір ворог обстріляв гарматним вогнем села Рудня, Заволоки (тепер у скла­ді Летичева. - Ред.) і Горбасів.

8 жовтня серед Запорозьких частин почався голод, бо постачання нічо-го не давало. П'ятий день стоїмо на одному місці, й селяни вже не мають змоги прогодувати по 7 - 8 козаків в одній хаті.

Весь день спокій. О 6-й годині вечора, писав у своїх споминах поруч­ник Гриць Іванюта, до обсерваційного пункту гарматного куреня під'їхав


118

119

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

командир полку [Петро] Дяченко, який саме повертався зі шпиталю. Йо­го супроводжували сотник Бутарин, сотник [Віктор] Дяченко та з деся­ток ординарців. Полковник Дяченко зупинив свій повіз біля обсервацій­ного пункту, де його вітав із приїздом командир куреня поручник Лазар і старшини-гарматники. Полковник щиро подякував за службу і прохав пе­редати подяку теж і козакам. Вигляд він мав цілком здоровий, тримав се­бе по-старому - весело і впевнено, чого не можна було сподіватися після такого тяжкого поранення.

Пристрасть моя до стріляння виявилася і тут. Помітивши на ворожому боці вогнище (як видно, комунари грілися), наказав я поручнику [Іванові] Лазару, щоб погрів у свій спосіб. Коротка команда - і з далекого укриття обізвалися дві гармати - розрив гранат - і вогнища немає. Задоволений, поїхав далі.

9 жовтня на фронті спокій. У Розсохах брак фуражу. Фуражири із со­тень їздять за десятки кілометрів по сіно. Вівса вже третій день немає. 10 жовтня о 1-й годині ночі дивізія, залишивши на переправах піший ку­рінь і технічну сотню, вирушила до с. Суслівці, звідки мала форсувати р. Буг. Рух розпочався у призначений час, але відбувався дуже повільно. Щокілька кроків ставали й уперто стояли. Холод - усі померзли. Прибули до Суслівців і зайняли позиції. Була вже 10-та година. Полк і пластунський курінь - у резерві. Батареї - на позиції.

Форсувати переправу мали 1-ша і 2-га піші бригади. На правому бере­зі Бугу ворожа застава займала позицію на західному краю села. З обсер­ваційного пункту гарматного куреня на високому березі добре видно, як червоні залягли в ямках, метушилися і носили солому до своїх окопів, як видно, готувалися до оборони.

Наші батареї почали перестрілку, а потім справжню [артилерійську] підготовку. Чорний дим навис над садком і селом. Бідні "чубарики" не зна­ли куди подітися. Нарешті, піднявшись з окопів, щосили побігли до хат, але й там клалися гранати чудовим вахлярем (віялом. -Ред.). Випущено до 150 набоїв.

Мосту немає, є тільки брід, але і його ворог переплутав колючим дротом і розкосами (розпірки, дерев'яні бруси. -Ред.). Бій продовжувався до 5-ї ве­чора. Форсування не вдалося, бо піхота Запорозької дивізії не провела своє­часно розвідку, а форсувала всліпу. Надвечір 1-ша сотня пластунів і 1-га ба­тарея перейшли до с. Чапля, а полк -до с. Івонинці.

11 жовтня о 5-й годині пополудні до штабу пластунського куреня при­був зв'язок від польської ударної групи, що підійшла до Новокостянтино-ва із завданням форсувати Буг і вийти на Хмільник і Жмеринку, щоб до­помогти Українській армії рушити вперед. У цей час на відтинку нашої

6-ї стрілецької дивізії червоні вели жорстокі атаки. Там уже розпочався бій. Горіли села, що по Бугу. Дим хмарою закрив частину неба.

12 жовтня із самого ранку на фронті - жвава гарматна і кулеметна
стрілянина. О 1-й годині дня ворог перейшов у наступ. Запорозькі час­
тини були відтягнуті від річки в села на віддаль 4-5 км. Це використа­
ла ворожа піхота. Форсувавши Буг у селах Щедрів, Суслівці та Полівці,
червоні посунулися в напрямку с. Чапля, де стояли пластунський курінь
і обидві наші батареї. Для ліквідації наступу кинуто Чорних запорожців
із с. Івонинці.

Батареї, що встигли стати на позиції, вогнем змусили ворожу піхоту в паніці тікати за Буг, добре викупавши її в осінній воді. Полк пішов уздовж Бугу на Суслівці, Копитинці, де захопив понад 150 полонених, що не встиг­ли перейти р. Буг. Полк і пластунський курінь у с. Копитинці перейшли брід і переслідували ворога. Ввечері полк повернувся назад і заночував у с. Суслівці. У цьому бою отримав поранення хорунжий Неживий із 1-ї сот­ні і троє козаків.

13. 
    жовтня о 2-й годині дня полк відійшов на стоянку в с. Івонинці. Плас­туни і гармати повернулися в с. Чапля. Надвечір рознеслася звістка, що По­ляки відступили від Новокостянтинова під натиском великих ворожих сил. Багато говорять про можливість перемир'я поляків із совєтами. У вечірніх годинах Поляки відійшли і стали позаду наших частин. Москалі далі Ново­костянтинова не пішли.
    
14. 
    жовтня. Весь день спокій.
    

В 11-й годині полк і пластуни перейшли річку біля с. Терлівка й пішли на Летичів. Зайшовши на тили Летичева, змусили ворога до відступу. За­хопили 6 коней, 2 тачанки з кулеметами "Максим", 27 полонених і комі­сарський екіпаж. Втрати полку за день - тяжко поранений козак 3-ї сотні. Полк і пластуни залишилися в Летичеві, гармати - в с. Рудня.

16 жовтня о 6-й годині батареї із с. Рудня вирушили через Терлівку до
с. Козачки, де стояла 2-га бригада. На той час під Летичевом розпочався
бій. Тріщали кулемети, гриміли гармати. 1-ша бригада пішла в наступ.

2-га бригада, не дійшовши до с. Війтівці (тепер Грушківці. -Ред.), зупини-

Поляки вже другий день трималися пасивно. Червоні, користуючись цим, стягнули проти Летичева резерви і пішли в контрнаступ, підсилені чотирма гарматами. Попри те що ворога було в 3 - 4 рази більше, Запо­рожці кидалися з одного боку у другий, відбиваючи атаки. Вихід ворожої піхоти на тили 2-ї бригади змусив Запорожців до відступу. Полк, пластуни і батареї стали в с. Горбасів.

17 жовтня. О 6-й годині ранку червоні почали наступ силою до 500 баг­
нетів при чотирьох гарматах на переправу під с. Терлівка. Обсерватора з
батареї Чорних виставлено запізно, тож ворог без перешкод пройшов гор­
би (висота "72". -Ред.). Вже на переправі його зустріли сильним кулемет­
ним вогнем, згодом і гарматним, що змусило ворожу піхоту з великими
втратами відійти до Терлівки. О 4-й годині полк одержав наказ штабу ди­
візії разом з батареями перейти до с. Рудня, звідки мав розпочати наступ
разом із частинами дивізії.

[Далі розповів Борис Монкевич: "Весь день ворог маячів на східних ви­сочинах від села Терлівка. О 2-й годині дня батерія Чорних надумала роз­бити жидівську синагогу в м. Летичеві, де у вікні стояв ворожий кулемет і не дав з могили козакам підходить до села Заволоки. Але з випущених 23 набоїв тільки 2 розірвалося.

О 4-й годині полк одержав наказ штабу дивізії, щоб разом з батареєю негайно вирушити на позиції села Рудня, де мав розпочати наступ разом з частинами дивізії"].

18 жовтня. Цілу ніч падав дощ. О 6-й годині ранку розпочався загальний

Москалі скупчили всі свої сили проти 2-ї бригади: густі лави до 500 людей піхоти при двох гарматах. Зразу ворог чинив сильний опір, але під вогнем шести гармат Чорного полку зламався. Постріли були такі влуч­ні, що червона піхота не знала де подітися. Ворожі гармати, не давши ні одного пострілу, знялися з позиції і втекли. Тим часом Чорний полк із ре­зерву підходив до Війтівців, які червоні залишили після невеликої стріля­нини. У Війтівцях від полонених ми довідалися, що Москалі гуртуються в с. Багринівці.

Уже смеркалося, коли полк вирушив до Багринівців. Патрулі донесли, що червоні не мають забезпечення, а від селян довідалися, що в селі бага­то обозу і до півтори тисячі піхоти. Висланий наперед пластунський курінь гусаком увійшов у село, і козаки тихо, без гамору взялися ловити зустріч­них червоноармійців. Пластуни заходили в хати і витягали розташованих

там комунарів. Так дійшли до хати їхнього командира. Подивившись у вікна, що робиться в хаті, пластуни рушили до дверей. У той час із дверей вийшов комісар, його одразу схопили за руки, але він не розумів, до кого втрапив, - очевидячки, гадав, що це червоноармійці хочуть із ним розпра­витися, бо почав проситися:

- Таваріщі, за што? Я же вєрой і правдой служил вам!

Почувши рух у сінях, вискочив і командир з пістолетом у руках, але пластуни вистрелили і він впав. Як за сигналом, пластуни відкрили куле­метний і рушничний вогонь уздовж вулиць. "Слава!" струсонуло повітря. Чорні запорожці влетіли в село і почали рубати ворога, що втікав. У страш­ній паніці ворог розбігся по городах, залишаючи велику здобич.

Захоплено понад 300 полонених, майже винятково пластунами, які ці­лу ніч полювали по садках і городах, 100 возів з різним провіантом, гурт худоби та інше майно.

Утрати полку: вбито двох козаків, одного поранено.

Пластунський курінь на 80 - 90 % складався з полонених большевиків, серед яких було багато, що не знали нашої мови. Запорожці нарікали, що, полюючи по клунях і садках, не могли розібратися, де пластун, а де чужий, бо всі говорили московською.

Виграному бою в Багринівцях треба завдячувати пластунському куре­неві з його командиром поручником [Грицем] Плужником. Плужник, ста­рий Болбочанівець, вступив до кінної сотні 2-го Запорозького полку разом зі мною. В російській армії - підстаршина-кіннотник. На старшинській по­саді - від Лозової. Пластунську сотню прийняв у Зимовому поході. З трьох десятків люду за короткий час зробив добру частину.

При зустрічі з Плужником я все питав:

- Грицю, коли вже наші комунари заведуть вас до своїх?

- Я маю багато вітру в голові, але вашою рванню (у той час вони були

Плужник тільки посміхався і робив своє.

Кожне днювання, а навіть звичайний відпочинок не обходилися без навчань. Навчив курінь ходити скорим кроком, і в маршах він не відста­вав від полку.

В бою під Багринівцями пластуни мали понад 300 багнетів і шість важ­ких кулеметів, що майже дорівнювало складові Запорозької бригади.

123

Перемир'я

По всьому українсько-польському [протибільшовицькому] фронті - від Дністра до Німана - [оголошено] перемир'я від 12-ї години ночі з 18-го на 19 жовтня. Зранку ворог прислав делегацію до штабу дивізії з метою встано­вити нейтральну зону. Головою делегації був якийсь Прокопійчук. У штабі від­повіли, що на це не мають жодних інструкцій. Делегація від'їхала ні з чим.

На фронті спокій, жодного пострілу. Погода ясна, соняшна, вранці при­морозки.

20 жовтня. О 6-й годині ранку полк Чорних запорожців розташував­ся в с. Голенищеве. Опівдні до штабу полку приїхали три червоноармійці, які возили якийсь пакет до штабу дивізії, а тепер, їдучи через розташуван­ня полку, просили їх провести. Одягнуті дуже погано, і, як оповідали, для цього випадку їм дали ще й кращий одяг. Козаки наперебій вели з ними балачки. Які тільки питання не ставилися! Врешті цих послів нагодували і відправили до своїх.

День минув спокійно. Перемир'я встановлено до 24.00 9 листопада.

22 жовтня вдень із боку ворога чути гарматні постріли. То повстанці давали

про себе знати, даремно вичікуючи на наближення українського фронту.

Пластунський курінь веде навчання в полі. Кінні сотні роз'їхалися на мобілізацію в Старокостянтинівський повіт. Залишилися тільки пластун­ський і гарматний курені.

23 жовтня отримано відомості, що в Літинському повіті, частину якого
окупував ворог, вибухнуло повстання. Повстало 13 сіл. Большевики жорс­
токо з ними розправилися - попалили села і розстріляли сотні людей. З бо­
лем слухали козаки гарматні постріли, що лунали в запіллі ворога.

Нарешті і я вже в полку. Наслідки поранення досить тяжкі. Ліва нога на 8 см коротша за праву. Ходив, спираючись на палицю. Вправляюся в кінній їзді, що завдає несамовитого болю, але з часом звикну. Нарешті навів лад у наших таборах, зменшивши їх наполовину.

На 9 листопада склад полку був приблизно такий: 76 старшин, 1130 козаків.

Бойовий склад полку: 5 кінних сотень - 380 шабель; кулеметна сотня -12 важких кулеметів; гарматний курінь - 6 гармат; пластунський курінь -400 багнетів; кулеметна пластунська сотня - 8 важких кулеметів; чота са­нітарна - лікар [Олександра] Азарова; чота ветеринарна-лікар поручник Чупляк; чота господарська - поручник [Михайло] Токар; полковий оркестр -хорунжий Малиновський.

За час перемир'я коні і люди відпочили й набралися сил.

Останні бої полку Чорних запорожців

11 і 12 листопада (8-9 листопада. -Ред.) полк стояв у с. Клопотівці. Козацтво нудилося і раз у раз зверталося до старшин із запитанням: а чи скоро в наступ? Отримавши відповідь, що скоро, завзято поправляли свої шапки і йшли до своїх коней.

Нарешті рознісся в повітрі звук сурми. Грали "сідлання". Козацтво ки­нулося сідлати коней.

З'єднавшись із пластунами під марш полкового оркестру, полк виру­шив у напрямку сіл Овсяники та Дубова. Довгим шнуром тягнувся полк по дорозі. Попереду штаб полку, а далі сотні кінні, пластуни, гармати. У всіх обличчя веселі, в очах горіла завзятість. Гра сурмачів навіювала на душу якусь солодку тугу.

Минули с. Овсяники. Наближалися до с. Дубова, куди вже долинав гур­кіт гарматних вибухів. Це частини Запорозької дивізії билися з ворогом.

Коли вже стемніло, в'їхали в с. Петрані. Тут виділено 2-й курінь під ко­мандою сотника [Віктора] Дяченка, який і рушив дорогою на Курилівці.

Курінь із місця помчав риссю, висилаючи наперед патруль із восьми козаків. Патруль, увігнавшись у Курилівці, потрапив в оточення ворожої кінноти. Вже вхопили коня командира патруля за повід, однак він, розда­ючи удари шаблею направо і наліво, рвонув через ворожі ряди, а за ним й увесь патруль. Командир патруля підхорунжий Мазур мав порубану гвин­тівку і був легко поранений шаблею в руку.

2-й курінь розсипався в лаву і з криком "Слава!" кинувся в наступ, але вогонь важких кулеметів змусив його відійти.

Полк затримався в с. Петрані, готуючись зранку до наступу на Курилів­ці. Вранці 13 листопада (тут і далі можливі неточності в датах. -Ред.) сурми н кінноті і свистки у пластунів оголосили збірку. Пластуни вийшли в поле, розсипалися в лаву і повели наступ на Курилівці, маючи на лівому крилі 1 -й курінь із поручником Броже, який мав завдання вийти на тили воро­жої оборони в Курилівцях. Наступ пластунів підтримали наші гармати. В резерві - 2-й курінь сотника [Віктора] Дяченка. Большевики відкрили стрі-лянину по наступаючих, і на всьому фронті заклекотіло як у пеклі.

Уже під Курилівцями пластуни піднялися і з голосним "Слава!" пішли на багнети. Ворожа піхота почала кидати зброю і піддаватися, але в цей момент червона кіннота атакувала пластунів. Настав критичний момент, .ніс, на щастя, я мав під руками 2-й курінь, який і кинув проти ворожої кін-ноти. Завдяки цьому пластуни змогли відійти, втративши одного вбитим і 13 пораненими.


124

125

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

Ворожа кіннота контратаку нашого 2-го куреня прийняла. Зав'язалася рукопашна битва. Перевага в кількості була на боці ворога, і 2-й курінь му­сив відійти. Шкода, що поручник Броже заглибоко пішов в обхід і вчасно не вдарив по тилах ворога, бо була змога помірятися силами із совєтським "героєм" [Григорієм] Котовським, бригаду якого мали перед собою. На ве­чір полк відійшов у груповий резерв до містечка Буцні.

День 15 листопада минув спокійно. О 6-й вечора - тривога. Полк пішов на допомогу Запорозькій піхоті, яка відходила під натиском на Буцні, але за 2 км від містечка сама зупинила ворога.

У той час прибув гонець зі штабу з наказом, щоб полк Чорних запорож­ців ішов на з'єднання з козачою дивізією осавула Яковлєва. Полк, не гаючи часу, вирушив. Дивізія Яковлєва - це колишні частини денікінських військ, які потрапили до Польщі й були інтерновані. Поляки їх озброїли і кинули проти [Семена] Будьонного під Замостям.

Коли було укладено угоду між українським урядом і російським коміте­том, дивізія Яковлєва вирушила на злуку з Українським військом як авто­номна частина. Вона складалася з таких частин: Вовчанський драгунський полк - 350 шабель; полк донських козаків - 250 шабель; полк терських козаків - 150 шабель; батарея чотиригарматного складу. По прилученні Чорного полку - понад тисячу шабель. Наші пластуни й одна батарея тим часом залишилися при Запорожцях.

16 листопада полк з'єднався з дивізією Яковлєва. Дивізія мала завдання прорвати фронт і вдарити на тили ворога в районі с. Стара Гута. Передо­ві частини підійшли до Старої Гути, розсипалися в лаву, і зав'язався бій, в якому взяли участь гармати з батареї сотника [Дмитра] Ґонти.

Нарешті прийшла черга і на наш полк, що був у резерві. Проскочивши залізницю, ми розвернулися в лаву і пішли в наступ, як завше, бравурно. Фронт було прорвано, але ворог не здавався, скерувавши вогонь трьох гармат проти Чорного полку, до того ж із тилу з'явився ворожий бронепо-тяг, який всю силу вогню скерував на батарею сотника Ґонти, що стояла на відкритій позиції.

Між бронепотягом і двома гарматами Чорного полку почалася бороть­ба не на життя, а на смерть. Ураганний вогонь ворога змусив одну гармату змінити позицію, а від другої відігнав обслугу. При гарматі зосталося двоє людей: хорунжий [Дмитро] Головко і ройовий Голємбовський. Попри те що навколо рвалися гранати і шрапнелі, вони продовжували змагатися з воро­жим бронепотягом. Нарешті один з набоїв вцілив у паротяг і той вибухнув.

Ворожий бронепотяг взято завдяки великій хоробрості цих двох лица­рів. Він називався "Красноармеец". На ньому було 6 гармат, 16 кулеметів і багацько набоїв.

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

Ворога розбито. Полк Чорних, захопивши до сотні полонених, пішов на Деражню, де призначено збірку дивізії. Деражню боронив Котовський. Зв'язаний чолово Яковлівцями, поспішно покинув Деражню, бо довідав­ся про наступ Чорного полку з півдня. Ми захопили табори, полонених і майже весь духовий оркестр Котовського. На бронепотязі знайшли опе­ративні накази, серед яких і "Характеристика Української Армії". Віддаю­чи належне українській піхоті, в якої єдиний мінус - мала кількість, ворог характеризує нашу кавалерію: згадавши мимохідь Окрему кінну дивізію, перейшов він до Чорношличників: кількість - 600 шабель, що творять бри­гаду, якою командує Петро Дяченко. Чорношличників неможливо неспо­дівано атакувати - ні з тилу, ні з флангів. Вони легко перегруповуються і завжди самі атакують, навіть більші сили. Кращої оцінки не дав би і влас­ний командарм.

Накази переслав до штабу групи, якою на той час командував генерал-хорунжий [Андрій] Гулий-Гуленко.

Заночували в м. Деражня. Від полонених довідалися, що до нашого лі­вого флангу підходить 6-та Залізна совєтська дивізія. На нараді в осавула Яковлєва вироблено план подальших дій:

1. Повернутися на лінію піхоти Запорозької дивізії, з командиром якої домовитися, що 17 листопада дивізія перейде до оборони, а в той час Яковлєв з Чорним полком атакуватимуть 6-ту совєтську дивізію на марші, розіб'ють її і відкинуть на північ, де вже нею "опікуватимуться" поляки.

2.18 листопада після перегрупування почнемо наступ уздовж фронту з півночі на південь. До 20 листопада фронт як такий не існуватиме. Дорога до повстанців буде відкрита.

План сміливий і реальний. Сміливі мають щастя!

Перед світанком дивізія рушила до с. Копачів (Козачки? - Ред.), де в той час стояв штаб Запорозької дивізії, якою командував генерал-хорунжий [Гаврило] Базильський. Осавул Яковлєв разом зі мною прибув до штабу. Після короткого інформування командира дивізії про наш план Яковлєв запитав Базильського, чи згодиться він затриматися на дотеперішній лі­нії до вечора.

Генерал Базильський відповів, що має наказ розпочати відступ сьогод­ні о 9-й годині і цей наказ виконає. Втрутився в розмову і я: просто благав, щоб Запорожці затрималися хоча би до полудня, бо був певний, що цього часу вистачить, щоб відкинути 6-ту совєтську дивізію.

На це ми почули відповідь:

- Не вам, мальчішкам, учить мене, старого генерала.

Базильського всього два місяці як підвищили до генерала. І він вже старий Базильського підвищено до генерал-хорунжого 5 жовтня 1920 р. -Ред.).

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

Вийшли з нічим. По дорозі Яковлєв тільки й зазначив, що був упевне­ний, що українські генерали мудріші від російських, а тепер бачить, що помилився. В подальшій розмові з Яковлєвим я запропонував, щоб фронт зайняли і утримали до вечора мої пластуни, які кількістю і якістю дорів­нюють Запорожцям, а до того ще і стоять у дивізійному резерві. Яковлєв не погодився і дав команду відступати.

Чи можна було здійснити мій план?

60-та совєтська піхотна дивізія, як зізнавалися полонені, нараховува­ла 2500 багнетів. Атакована в марші, вона би не чинила великого опо­ру, як взагалі тодішня піхота.

Від Летичева до Дністра совєтська піхота в тяжких боях з українськи­ми дивізіями тільки на відтинку нашої 3-ї [Залізної] дивізії мала успіх. Поява понад 1000 шабель на тилах і безпосередня загроза флангів ви­кликали б паніку, що дало би змогу за короткий час зіштовхнути ворога у Дністер. Совєтська кіннота на нашому фронті розкинута: 115-й і 116-й пол­ки на нашому правому крилі прорвали фронт і вже гуляли в запіллі. Бригада [Сергія] Байлова (Байла. - Ред.) теж прорвала фронт і пішла на Проскурів. Котовський, відкинутий нами, - на Жмеринку. Залишалася ворожа піхота, досить численна, бо поповнена під час перемир'я, але вона панічно боя­лася нашої кінноти. Все свідчило про повний успіх. А тим часом Україн­ська армія почала безладний відступ перед тими кількома сотнями во­рожої кінноти, які загрожували нашим штабам.

18 листопада полк Чорних запорожців у складі дивізії Яковлєва рушив на Проскурів. По дорозі довідалися, що у Проскурові - ворожа кіннота. Полки, отримавши свої напрями, повели наступ на Проскурів. Чорний полк пішов полями, щоб відрізати ворога з півдня. Ранок був мрячний, за тридцять кроків нічого не було видно, що і дало змогу Байлову (Байлу. -Ред.) вискочити з наших кліщів. Ворожа кіннота залишила Проскурів і ві­дійшла на південь.

Після недовгого відпочинку полк у хвості дивізії рушив далі й зупинив­ся на ніч у с. Груживиці (тепер с. Грузевиця. - Ред.). Від 17 листопада не маємо жодних зв'язків зі штабом армії. 19 листопада вирушили на Чорний Острів, перейшли його і зупинилися в с. Зелена. Вислав я на всі сторони патрулі, щоб розшукати піхоту Чорних.

20 листопада полк мав разом з дивізією Яковлєва рушати на Волочиськ, коли на схід від с. Зелена почулася гостра кулеметна і рушнична стріля­нина. Патрулі повідомили, що то наступає ворожа кіннота, а наша піхота обороняється. Показалися перші втікачі, і серед них - Аллочка, "кохання" полковника [Івана] Дубового. На нараді командирів полків, яка відбулася у штабі Яковлєва, він зазначив: "Я більш не воюю, нєт целі!" Нам, Чорним,

уже з ним було не по дорозі, а тому я вирішив повернути своє військо на схід, аби рятувати свою піхоту. Розсипав сотні в лаву, і вони пішли на во­рожу кінноту, яка майоріла на горизонті.

Перейшли через оборонну лінію та атакували ворога. Ворожа кіннота, як завжди, не прийняла удару і почала відходити. Від полонених довідалися, що це наш старий знайомий Котовський. Перечекавши з годину, щоб дати змогу своїй піхоті відірватися, тихим кроком рушив за нею на Волочиськ.

Наближався Збруч. Сумно і тяжко було покидати рідну землю, зрошену кров'ю стількох козаків, та йти до сусідів.

Чого ми відходимо, чого йдемо до поляків, від кого тікаємо? Ці питан­ня ставили козаки своїм командирам сотень, а ті вже - командиру полку. А той їхав мовчки, похнюпившись, бо і сам не знав, що коїться.

Був вихід: повернути на схід і йти до повстанців, але прокляте пора­нення, через яке я із гріхом навпіл сидів на коні, підказувало: треба йти за Збруч. Таки не годився я в командири (партизанського загону!

Минули місто, спустилися до річки. Крига вкрила Збруч. Тупіт коней по мосту відбивався в голові. Переїжджаючи Збруч, кожен кидав про­щальний погляд на той бік. Поляки стояли і байдуже дивилися на драму, що розігрувалася перед ними. Полк по шосе виходив із Підволочиська і тут складав зброю.

[Борис Монкевич звернув увагу на таке: "Коли розляглася стрілянина біля мосту, козацтво навіть не поцікавилося, що то за стрілянина, а понуро тихим кроком посувалося вперед. Прийшли відомості, що більшовики від­різали обози Чорного полку, які їхали ззаду. Та це було байдуже для кожно­го, найдорожче втрачено, а обози... Кожний козак, покривши поцілунком рушницю, не дивлячись, кидав її у той бік, де стояли поляки, втирав рукою сльозу, що мимоволі набігала на очі"].

Здавши рушниці, Чорні рушили далі. Зупинилися серед поля. Козаки стояли юрбою і ждали наказу. Не чути жартів, сміху. Мороз міцнішав. Під ранок розташувалися в сусідньому селі.

21,22,23 і 24 листопада минули в марші до Старого Скалату. Нез'ясоване становище полку породжувало багато балачок. Одні казали, що полк має стати разом з Яковлівцями на кордоні, інші - що поїдемо до таборів. У Ста­рому Скалаті стояли до 28 листопада. В той день полк перейшов до с. Чер-нилів Руський, де розташувався Мазепинський полк. Це була перша зустріч і частинами армії після переходу Збруча.

Тут простояли до 9 грудня, а тоді перейшли в с. Малий Ходачків.

13 грудня полк перейшов у с. Шляхтинці. Тут розігрався останній акт у житті полку, бо в козаків відібрали найдорожче: вірних друзів - коней, які ділили всі їхні невигоди і труди під час тяжкої запеклої боротьби, які не раз

виносили з рук неминучої смерті, які протягом трирічної війни не раз були поранені ворожими кулями.

Драматичні сцени розігралися під час здачі коней. Одні цілували коней, прощаючись навіки. Інші кусали собі губи, аби стримати сльози на очах. Треті відверталися або передавали комусь повід, щоб не бачити, як його кінь перейде до чужинця. ["Кожний козак наче сиротою залишився", - на­писав Борис Монкевич].

Незабаром полк у повному складі виїхав до табору полонених у Пику-личах під Перемишлем.

Почалися довгі роки інтернування, а потім еміграції.

Підсумки

У Зимовому поході, а потім у складі регулярної армії кінний полк Чор­них запорожців славними перемогами над ворогом, і то в найбільш тяжких обставинах (бо майже завжди покладався на власні сили), виказав високу бойову вартість, патріотичність, хоробрість і військовий досвід своїх стар­шин. Велику роль відігравало і значення традиції, яка споювала цю різно­рідну масу людей у цілість.

Від першого дня Зимового походу до 20 листопада 1920 р. полк здобув 13 гармат, 8 скриньок з набоями, 27 важких кулеметів, 400 возів з різним військовим майном, 500 коней і бронепотяг із 6 гарматами та 16 кулеме­тами.

Понад 2500 полонених, у п'ять разів більше, ніж склад полку, а поруба­них не було вже кому рахувати.

Полк Чорних запорожців - не єдиний кінний полк такої вартості, май­же ні в чому не поступались кінні полки: Мазепинськии полк Волинської дивізії, Донський полк [Михайла] Фролова [3-ї] Залізної дивізії, 4-й полк Київської дивізії і 6-й полк 6-ї [Січової] дивізії. Добрі полки увійшли до складу Окремої кінної дивізії. Після перемир'я підійшла російська дивізія Яковлєва.

Разом у складі Української армії [на початок листопада 1920 р.] бу­ло майже 3000 шабель, точніше: Чорний полк - 380 шабель; Мазепин­ськии полк - 350 шабель; 3-й кінний полк - 300 шабель; 4-й кінний полк -250 шабель; 6-й кінний полк-150 шабель; Окрема кінна дивізія - 700 ша­бель; дивізія Яковлєва - 750 шабель. Разом - 2880 шабель.

А які сили мав ворог? Бригада Котовського - до 500 шабель, бригада Байлова (Байла. -Ред.) -до 400 шабель; 115-й і 116-й полки -до 400 ша­бель. Разом -1330 шабель.

Ми мали подвійну перевагу в кількості і були не гіршої якості, але чо­мусь ворожа кіннота загнала наші штаби, а разом з ними і нас за Збруч.

Чому?!

У споминах з того часу всю вину покладають на переважаючі сили во­рога. Так, ворожа піхота кількістю переважала, але була вона низької вар­тості - це була юрба, яку в наступ гнали комісари.

Вирішувала в той час кіннота. Прорив кінної армії Будьонного змусив поляків до відступу з Києва, вихід на наші тили 115-го і 116-го полків і бри­гади Байлова загнав нас за Збруч.

Чи був якийсь вихід у той час для нас? Чи могло статися інакше?

Завішення зброї застало нас на лінії Яруга - Ялтушків - Літин. 14-ту совєт-ську армію ми вже розгромили і для руху вперед майже не було перешкод. Ще кілька днів - і в наших руках опинилися би залізничні вузли Жмеринка і Вапнярка, які мали стратегічне значення.

У Ризі розпочалася конференція між Польщею і'совєтами. На вимогу останніх до складу делегації не допущено представників українського уря­ду. Наші союзники з тим погодилися.

Перед Українською армією постала дилема: або скласти зброю, або власними силами провадити подальшу боротьбу з Москвою. Про складен­ня зброї у частинах ніхто й не думав - лишалася подальша боротьба.

Передбачаючи, що Ризька конференція закінчиться укладанням ми­ру, наш старший командний склад прийшов до думки атакувати чер­воних, поки вони не привели себе до боєздатності. Ця думка знайшла підтримку в командарма [Михайла Омеляновича-Павленка], і він дає наказ про перехід у загальний наступ на 1 листопада, не чекаючи кін­ця перемир'я.

Фронтові частини сприйняли цей наказ радісно. Дивізії приготували-ся до наступу, але за кілька годин до атаки прийшов наказ такого змісту: Наступ у дні 1 листопада відкладається з огляду на політичні обставини" (цей наказ дав Симон Петлюра на вимогу поляків. -Ред.). Виконуючи це розпорядження, наше командування передало ініціативу в руки червоних. Для нас лишалася тільки оборона.

У той час ми тримали фронт від Могилева до Літина - це майже 120 км. Через брак сил Українська армія не могла утримувати суцільної лінії фрон-ту, тільки опорні пункти - села. Відстань між нами сягала часто до 15 кіло-метрів. За цими ділянками могли наглядати тільки стежі.

Мінусом переходу до оборони став і брак амуніції. Армійські запаси бу-ло цілковито вичерпано. Напередодні наступу червоних стрілець мав до 50 набоїв, кулемет - 2000 - 3000 і на гармату до 100 набоїв. Маючи такий запас, наша піхота в обороні проти ворожої кінноти була майже беззахис-


130

131

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ною. Перехід до оборони - явне самогубство. Який же вихід був для нас? І чи був? Так. І під руками.

Під час перемир'я треба було стягнути всі кінні полки, сформувавши кінний корпус з майже 3000 шабель прекрасної кінноти, протиставитись якій міг тільки Будьонний зі своєю Кінною армією, а він був далеко - на фронті проти Врангеля.

Завдання кінного корпусу - атакувати 14-ту совєтську армію і знищи­ти її. Випровадити власну піхоту на лінію ріки Буг, що могла би послужити першою натуральною позицією для зупинки. Виконати рейд кінним кор­пусом на Козятин - Жмеринку, знищивши ці залізничні вузли. Це б затри­мало пересування ворожих резервів на фронт. Підпорядкувати повстан­ські загони, влити їх у піші дивізії і таким чином подвоїти, а то і потроїти кількість нашої піхоти.

Наступ розпочати не пізніше 1 листопада - щоб зірвати мирні перего­вори в Ризі. На нашого "союзника", який і так нас зрадив, не зважати.

Посідання терену від Збруча до Бугу набирало великого значення для Української армії, бо забезпечувало її харчуванням і поповненням людь­ми. Багато цукроварень на зайнятому терені із сотнями тисяч пудів цукру дали би змогу дістати з Румунії і Польщі все необхідне для української ар­мії і населення. Наш народ мав уже досить соціалістичної дурійки і охоче би відгукнувся на заклик до мобілізації.

Підтягнення резервів і формування ударної групи, яка могла би про­тиставитися нашій армії, при тому балагані, який панував у совєтських тилах, могло би реалізуватися за місяць. За належного використання пре­красної української кінноти як же інакше виглядала би наша боротьба з Москвою.

Матеріали, якими я послуговувався при написанні: мої спогади та нотатки поручника [Гриця] Іванюти, упорядковані сотником [Бори­сом] Монкевичем ("Зимовий похід і бої полку у складі регулярної армії")-Завдяки цим матеріалам і ласкавій допомозі сотника Монкевича могли з'явитися ці мої спомини.

ДОКУМЕНТИ

№

жүктеу/скачать 6.43 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: