Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010. 448 с

ніч у селі Таужне. За повідомленнями населення, пару разів перевіреними, навпроти Бершаді через річку Буг був поганенький залізничний міст.

Про наш намір форсувати річку большевики знали: під натиском росій­ських комісарів Бершадь із військовою залогою шикувалася до оборони, перетворюючи місто на імпровізовану фортецю.

4 березня полк пішов на Хащувате. Вислав я 2-гу сотню в розріз по на­

Залізничну станцію взяла сотня, а перед містом потрапила під обстріл. Розвернувшись у лаву, сотня, чекаючи на решту полку, бавилась у війну, то наступаючи, то відходячи.

Надійшов полк. Отримавши короткий звіт, я наказав полку перейти в наступ. Полковий сурмач засурмив "Атака!", сотенні [сурмачі] підхопили. Сотні розвернулись у лаву і на рисях пішли на місто.

Вже по пострілах було чути, що ворог нервує. Знову сигнал - лава блис­нула шаблями і пішла кар'єром. З цілим розмахом сотні влетіли в місто...

Ворог був особливий. Місцеві комуністи (Б. Монкевич зазначає, що це були євреї. - Ред.) та підкуплені за гроші з пару десятків місцевих паруб­чаків стали чолом нашому наступові. Поплатилися страшенно: близько 40 трупів лежало в місті, а решта потоплена в Бугові.

Полк розташувався на ночівлю, виславши 2-гу сотню із завданням за­йняти Гайворон.

5 березня о 6-й ранку полк рушив на Гайворон. Шлях кращий, бо йшли
понад вузькоторовою залізницею. Можна було йти навіть риссю.

О 10-й прийшли до Гайворона, який ще звечора зайняла 2-га сотня. Від­почивши зо дві години на станції, полк пішов на с. Лугове, де заночував (по­милка, бо Лугове за Бугом, який вони перейшли наступного дня. -Ред.).

Вислав сотню із завданням розшукати переправу на р. Буг та [взнати], що діється в Бершаді. Надвечір сотня повернулася, її командир доповів, що перехід через міст жахливий. Коні довелося провадити на поводі по трьох вузеньких дошках, покладених поміж рейки. Міст дуже благенький, поніве­чений льодоходом. Перехід коштував сотні двох коней, які, провалившись на мості, не могли вже встати. Довелося пристрелити, а потім, відрубавши ноги, зіпхнути у воду. Перейшовши Буг, сотня пішла на Бершадь.

По дорозі захопили комісара і трьох кіннотників Галичан, що були при­дані йому як охорона. При комісарові знайдено багато агітаційної літерату­ри, скерованої проти нас. Від комісара та Галичан довідалися, що місто Бер­шадь зайняте 3-м Галицьким корпусом, який нараховував разом з Москаля­ми до 12 тисяч. Уночі застава затримала якогось цивіля, який жадав розмо­ви з командиром полку. Припровадили до мене, виявилося, що це січовий

стрілець, який кинув своїх і перебіг до Чорних, бо вже мав досить співпраці з Москалями. Від нього довідався, що з бершадської залоги вислано відділ усіх родів зброї під командою поручника Мацьківа для забезпечення заліз­ничного мосту через Буг.

По розмові із січовим стрільцем наказав сурмити "сідлання", а трохи згодом і "збірку". Полк рушив до переправи. Старшини і козаки знали, яка велика сила в Бершаді, але жодний із них не сумнівався в успіхові. Міст перейшли без пригод, бо завчасу попередив, що не тільки коня, як прова­литься, скину у воду, а викупаю й козака...

Перед світанком полк підійшов до с. Устя, що за 8 км від Бершаді. Бі­ля села полк затримався. Викликав обох командирів куренів. По короткій нараді поручник Броже із 2-м куренем риссю пішов у село, а за ним решта полку кроком. Поручник Броже реабілітувався за Золотоношу: без жодного стрілу обеззброїв курінь піхоти, батарею та кулеметників. Галичани чека­ли ворога, бо застави були виставлені, але, не дочекавшись, поснули сном праведників. Завдяки цьому, не проливши ні краплі братньої крові, полк добув те, про що мріяв, - гармати.

Полк узяв 4 гармати, 4 гарматні скрині з набоями, 2 важких кулеме­ти ("Шварцльозе". -Ред.), 15 возів і понад 120 коней. Наказав Галичанам нишикуватися і запропонував перейти до нас. До 50 стрільців погодилися стати козаками, переважно гармаші, як видно, не хотіли кидати гармат, а решта залишилася. Наказав не виходити, поки полк перебуватиме в селі.

За пару хвилин дві гармати і вози із двома скринями з набоями були напряжені, а решта без замків лишилися на місці, бо по такій грязюці дай Ноже, щоб 12 коней витягли гармату. Коні були прекрасно утримані, а до ТОГО ще й правдиві гарматні.

Наказав полкові рушити з поворотом на Гайворон, а сам зі своїм почтом ми шився в селі, аби дослухати балачку, яка велась по телефону зі штабу корпусу та підлеглими частинами.

Балачка була цікавою. Штаб корпусу наказував бригадам наступати на Устя, а командири бригад як один відмовлялися. В одного "мужва" боса, а тії боявся за свої "флянки" (фланги, крила. -Ред.), третій [казав], що не­ма набоїв. Балачка ця, можливо, затяглась би надовго, якби я не втрутив-і н, заявивши, що командири бригад можуть уже наступати, бо кіннота вже відійшла, а в селі лишився тільки роз'їзд, який теж відходить. Подякував за гармати, попрощався і поїхав доганяти полк.

Подорозі командир галицької батареї, "виборний", бувший підстарши-м.і, кинувся тікати. Декілька козаків пустили своїх коней за ним услід. Уже м і «мі нагнали в суточки (безвихідь. -Ред.), але він зіскочив з коня і почав 'и тікати годами. Влучним пострілом поклали його на місці.


68

69

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

Без перешкод полк добрався до мосту і наполовину з бідою перейшов на другий бік, втративши одного коня.

Заночували в Гайвороні. Комісари, як видно, не повірили моїм словам, які сказав по телефону, бо в бік Бершаді було чутно гарматну і кулеметну стрілянину. Курені, спокійні за свої "флянки", наступали на Устя.

Від 7-го до 12 березня полк простояв у Гайвороні. Козаки й коні мов від­родились, та ще до того була гарна весняна погода. Штаб армії у цей час вів переговори з галицьким корпусом, але без наслідків. Прибули за цей час гарматна сотня, табори та пластуни. Гармаші були щасливі, що наре­шті мають аж дві гармати та перестали бути таборитами (тобто сидіти без діла в обозі. -Ред.).

["Цілий тиждень штаб армії вагався, чи переходити Буг та приєднува­ти галичан і вішати російських комісарів, чи ні, - змальовував ситуацію Борис Монкевич. - Знову поставало питання, що робити з Галицькою ар­мією, коли вона приєднається. Відсутність інформації із закордону відби­валася на всій справі. Чекати довше не можна було, бо ворог міг вирвати ініціативу. Армія була втомлена. Набоїв залишилося по 10 - 15 на рушни­цю та 20 - ЗО на гармату... Боролися дві думки: одна - щоби переходити Буг і форсованим маршем підійти до фронту та прорватися до поляків; друга - до зв'язку з Начальною командою Галицької армії і одержання ін-формацій із закордону не переходити Буг і розпочати на місці більш актив­ні акції проти комуни"]. 12 березня відбулася нарада у штабі армії, на якій ухвалено зв'язатись із начальною командою Галицької армії, не переходити р. Буг, а розпочати на місці більш активну акцію проти большевиків. Того ж дня видано наказ про наступ широким фронтом.

Повернення до Голованівська і виступ у бік Богополя

13. 
    березня полк рушив у напрямку Голованівська. Болото густе, як ле­мішка. Гармати з великим трудом слідували за полком. Надвечір піднявся вітер зі снігом. Полк став на ніч у с. Юзефівка (тепер с. Йосипівка Улянів-ського р-ну Кіровоградської обл. - Ред.).
    
14. 
    березня рано вирушили і прибули до м. Голованівська о 3-й годині дня. Роз'їзд, надісланий уперед, піймав перевдягнутого комісара з дуже важливими паперами, серед яких був і шифр. Після допиту у штабі полку комісара віддали козакам.
    

ний роз'їзд доповів, що за ворога прийняли підводи уманської кооперативи. Лаючись, розійшлися. Заставу збільшили старими козаками. Ніч пройшла спокійно, хоч і були відомості, що в Умані, Балті та Ольвіополі гуртуються червоні, щоб покінчити з нами.

15 березня - денний спочинок.

Перед полуднем із застави примчав козак із донесенням, що з Ольвіо-поля посувається колона, і то дуже велика. Сурмач заграв "сполох". Полк став до бою. Гармати вкопано. Роз'їзд, висланий у тому напрямі, доніс, що іде селянський обоз, підвод із 300, який від київської кооперативи возив в Одесу сало. Знову даремна тривога.

16 березня, о 8-й ранку, вийшли з Голованівська. Шлях неможливий.
Болото непролазне. Під вечір розташувались у с. Пушкове. За день із ве­
ликим трудом пройшли 15 кілометрів.

Вранці вирушили в напрямку Богополя, який згідно з наказом полк мав зайняти 18 березня. По дорозі отримано додатковий наказ, аби полк негайно зайняв Богопіль, тому що 2-й Запорозький кінний полк у той час бився з червоними під Голтою і треба відтягнути на себе ворожі сили. За­лишивши пластунів, одну гармату і тяжкі кулемети, полк на рисях пішов на Богопіль. По дорозі зустрілися три вози, які їхали з Богополя. Під час допиту виявилося, що це перевдягнуті чекісти. Зробили трус і у возах зна­йшли рушниці, набої і т. п. Звичайно, порубали.

Надійшовши до міста, полк розвернувся в лаву і пішов в атаку. Приперті до Бугу та боячись попасти в наші руки, [червоні] кидались у річку, а бага­тьом допомагали козаки (шаблями та кулями. -Ред.).

Полонених не було.

Полк заночував у Богополі. Тоді ж різні дивізії [української армії] захо-ішли Гайсин, Умань, Ольвіопіль та залізничний пунктХристинівку. У Він-ииці та в інших районах Правобережжя заворушились повстанці.

18 березня - денний спочинок. Селяни (страшенно, - додає Борис

і тільки залізна дисципліна утримувала від погрому.

19 березня перейшли в село Болеславчик, у якому вже стояв наш обоз.
Іііісчері - загальна перевірка, молитва і гімн. Із піснями сотні розійшлися
ми СВОЇХ помешканнях.

Пранці 20 березня рушили на с. Катеринівку. Дощ холодний, наполо­ті ну мі снігом. Заночували. Денний спочинок. Маємо відомості від селян, що Богопіль зайняли червоні, які прибули з Одеси. Вислав я донесення до штабу дивізії, а сам на чолі 1-го куреня о годині 7-й вечора рушив на Бого-піль., аби особисто перевірити ці відомості.

Із с. Вербове полк перейшов до Перегонівки, де і стали ми на спочинок. Нарешті я погодився на лікування, яке мав провести наш "полковий лікар", до речі тільки санітар, звали його Теща, бо завше щось бурмотів під носом. Намочивши простирадло у крижаній воді, поставив умову, аби двоє коза­ків тримали командира, бо може скалічити. Роздягнутого, обернув про­стирадлом, а потім усім, що було під рукою, прикрив.

26 березня вирушили ми на с. Скалева. "Лікування" допомогло, бо я вже
на коні, а Тещу авансував на особистого лікаря командира полку.

Під час маршу в с. Нерубайка зчинив тривогу п'яний козак гарматно­го дивізіону [Олекси] Алмазова, відкривши вогонь із кулемета. Збив його шаблею до півсмерті, аби не плутався по чужій осі маршу.

В Кам'янечому простояли три години.

Над'їхав большевицький роз'їзд, і зав'язалася перестрілка з нашим за­безпеченням. Вислана 2-га сотня з місця атакувала на шаблі й нагнала [червоних] на Мазепинський кінний полк. Усі 25 їздців ворожого роз'їзду потрапили в полон.

О 6-й годині вечора рушили ми на Чеснопіль, куди і прибули пізно вно­чі. Весь цей перемарш зроблено в тяжких умовах. Страшенне болото, дощ наполовину зі снігом. Усі ми промокли до кісток. Тільки віра в перемогу та любов до рідного краю давали нам силу поборювати всі труднощі...

27 березня ми перейшли р. Синюху, проминувши села Бурти, Павлічо-

ЗО березня на світанку вирушили через села Вікторштадт (тепер с. Мар­кове Добровеличківського р-ну Кіровоградської обл. -Ред.), Михайлівка, Ракине, де затримались, аби прогодувати коней. У той час над'їхав воро­жий роз'їзд силою до 40 коней. Обстріляний нашою заставою, повернувся на село Карбівка, в якому, за розповідями селян, стояв ворожий відділ кін­ноти до 200 шабель, але тримав себе пасивно. Рушили далі. На вечір при­були до м. Хмельове і розташувались ночувати.

Половина полку- в роз'їздах і на варті. За відомостями, на станціях По­мічна і Новоукраїнка вивантажилася ворожа піхота великої сили, [черво­ні] також зайняли села Якимівку, Глодоси та Вербівку. Ці відділи мали зав­дання будьщо нас знищити. Тож коней на ніч ніхто не розсідлував.

31 березня - денний спочинок. Кували коней та приводили себе до по­рядку.

Половина полку напоготові. Гармати вкопані в напрямку Глодос. Ворог навкруги, але чомусь тримає себе пасивно, видно, ще не закінчив концен­трації.

Захоплення ст. Плетений Ташлик

1 квітня 1920 р. ранком полк вирушив на Плетений Ташлик із наміром у цей день перейти дві залізниці. Перескочивши щасливо залізницю Ново­українка - Бобринська, в годинах пополудневих підходили до ст. Плетений Ташлик на шляху Новоукраїнка - Єлисаветград.

По дорозі до полку мали приєднатись 2-й кінний полк [Івана Литвинен-ка] та гарматний дивізіон [Олекси] Алмазова (після захоплення ними стан­ції Новоукраїнки), але завдання свого вони не виконали через нерішучість. Таким чином, до ст. Плетений Ташлик підійшли тільки Чорний полк та ота­ман [Андрій] Гулий зі своїм штабом, який мав очолити злучену кінноту.

В роз'їзд вислано 2-гу сотню з наказом зайняти село і вести розвідку на станцію. Не доходячи до села, штаб дивізії отримав відомості від селяни­на, що на станцію прибув ешелон з кіннотою, близько 200 чоловік. У мене засвербіли руки - хотів якнайскоріше добратися до тих коней. [Але] ота­ман Гулий наказав чекати на прибуття 2-го полку та Алмазівців. По довгій надумі, не дочекавшись [2-го кінного полку] Литвиненка, нарешті дозвіл дав. На чолі 1-ї і 3-ї сотень я риссю рушив у бік станції. Яром, що вів аж до самої станції, сотні пробрались і, не розвертаючись у лаву, колоною увір­им лись на ст. Плетений Ташлик. До 40 червоних потрапили в полон, не давши жодного пострілу. Але ешелон з кіннотою менше як годину тому пішов далі. Коли б отримав дозвіл відразу, здобули би 200 коней. Задовго наші отамани думають...

Весь полк і штаб дивізії підтягнулися до станції. При телеграфі - наш старшина, який невдовзі повідомив, що з Новоукраїнки проситься поїзд. Пустити.

Ворог ще не знав про захоплення станції. Полкові сапери заклали під-ривний матеріал під вхідні й вихідні стрілки та чекали наказу.

Назустріч потягові я вислав 3-тю сотню з поручником [Карлісом] Бро-же який, зустрівши потяг, наказав затриматись. Машиніст почав давати . шістки тривоги, але потяга не спиняв. Сотня відкрила вогонь, і механік пшістів з паротяга вбитий. Нарешті потяг став. Серед цивілів розпізнали Комісара, було й зо два десятки червоноармійців. Серед пасажирів зна-

75

йшлися й мої близькі земляки, які знали мою родину, я запросив їх до се­бе на гостину.

Хорунжий [Гриць] Бурба дістав завдання знищити паротяг і вагони. В ролі машиніста відчепив паротяг, від'їхав на сотню метрів, аби набрати розгону, і дав повний хід, а сам зіскочив. Паротяг врізався в порожній по­тяг і, розтрощивши майже всі вагони, зійшов з рейок.

Надвечір сотні відійшли ночувати на поблизькі хутори. Коней не розсід­лували. Полк - напоготові. Опівночі варта, [вислана] в бік Єлисаветграда, доповіла, що іде потяг. Я наказав 3-й сотні забрати його.

Потяг - за 200 метрів. Сотня відкрила кулеметний і рушничний вогонь, бо була певна, що має перед собою звичайний потяг, але цей "звичайний" потяг відповів вогнем відразу із 10 -12 важких кулеметів і трьох гармат. На допомогу і я прискочив із рештою сотень, і теж не дав ради. Сапери позрива­ли стрілки, що затримало ворожу панцерку майже на годину. ["Виявилось, що це був бронепотяг "Борець за свободу", - доповнив Борис Монкевич].

Мав полк щастя, що бронепотяг стояв на насипу, а ми крутились у до­лині, відтак непорозуміння обійшлося майже без втрат з нашого боку, бо вогонь ішов понад наші голови. Направивши зірване місце, "черепаха" ві­дійшла на ст. Шостаківку і далі. Станція знову в наших руках. У бою пора­нено одного козака та троє коней.

О 3-й годині вночі полк отримав наказ вирушити на с. Нерубаївку. Гар­мати, кулемети й табір, а за ними і сотні рушили через залізницю, а я за­лишився із 3-ю сотнею, щоб зруйнувати телефон і телеграф, і лише тоді поїхав доганяти полк. Перехід - 15 кілометрів. Стали на відпочинок у Не-рубаївці, де простояли два дні.

Марш на Долинську і Вознесенськ

4. 
   квітня вранці вирушили до с. Водяне. Погода чудова. Не доходячи до Во­дяного, зустріли командувача армії [Михайла] Омеляновича-Павленка, який подякував полкові за минулі бої і підкреслив, що Чорний полк - один із най­кращих у всій армії. До с. Водяне полк їхав з піснями, маючи на чолі коман­дарма. На його замовлення козаки відспівали ніби марш Чорних - "Ішли жи­ди в школу". Пісня сороміцька, але командармові подобалася. На прощання почули від нього: "Якби був я молодшим, то хотів би бути з Чорними".
   
5. 
   квітня по нічнім маршу прибули до с. Різанівка, де зустріли інші части­ни Запорозької дивізії. По короткому постою рушили на Бобринець, який зайняли без жодного пострілу. Ворог відійшов, а наш полк отримав наказ переслідувати його. Коні й козаки змучені великими переходами. Щоб не
   

гнати цілий полк, наказав я виділити із сотень по 15 їздців на кращих ко­нях і сам попровадив їх на с. Миколаєве. Мав бій з ворожою піхотою, якій нічого не міг зробити, бо вона весь час ішла в колоні і на наші атаки відпо­відала сальвами. Взяли одного полоненого, від якого довідався, що ця доб­ра піхота - червоні курсанти. Наказав полоненого звільнити. Пізно вночі повернулися до полку.

6 квітня -денний спочинок. Із 2-ї сотні вислано роз'їзд під командуван­ням хорунжого [Костя] Роменського на села Олександрівку та Рощахівку. На хуторі Селезнева наткнулися на ворожу кінноту, яку вибили з хутора, але вистріляли всі набої. Роменський отримав сувору догану - за даремну витрату набоїв.

8 квітня полк отримав наказ негайно вирушити на с. Ганнівку. Коли

Заночували в Ганнівці.

9 квітня вирушили в напрямку Долинської. Ночували в с. Требинське.
Тут мали святкувати Великдень. Село дуже бідне. Хати малі та старі. Перша
ніч пройшла спокійно. Вислав я роз'їзди в різних напрямках. 2-га сотня з
хорунжим [Євгеном] Нестеренком пішла на Долинську. За 6 км від постою
полку зустріли до 300 чоловік ворожої піхоти та від 60 до 70 кіннотників.
Сотня розвернулась у лаву і відкрила кулеметний вогонь, а також подали
донесення до полку. В полку заграли сурмачі "сполох". За кілька хвилин
і юлк стояв готовий до маршу. Гармати й табір перейшли на другий бік се­
ла. Провадив полк поручник Броже, бо я знову хворий: випробовував здо­
бутого коня і, перестрибуючи через високий пліт, звалився разом з ним і
міцно потовкся. Був при полку і насилу сидів у сідлі.

Полк перейшов у наступ і прогнав червону піхоту на ст. Долинська. До самої станції поручник Броже не наважився на атаку шаблями, бо ворожа піхота добре трималася. На рисях полк дійшов до станції, таким же темпом гнав перед собою і ворога, який кидав усе, що заважало бігти. 17 кацапчу-к і и, що відстали, були порубані, а решта таки добігла до свого бронепотяга, шипі і підігнав Чорних гарматним та кулеметним вогнем.

І іідний Броже довго виправдовувався переді мною, що в чистому полі не дав І піди з піхотою... Увечері полк повернувся до своєї стоянки у Требинському.


76

77

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


11 квітня - перший день Великодня. Старшини і козаки згадували бать­
ків і взагалі родину, кожний хотів би хоч на хвилину побачити близьких
серцю людей, а взамін... почули рушничну та кулеметну стрілянину воро­
га, який насідав на нашу 2-гу сотню, що була в заставі.

Рідна країна кликала до праці, і полк вирушив на допомогу 2-й сотні, яка вже почала відходити. Стверджено наближення великих ворожих сил. З боєм почали відхід на с. Устинівку. Червоні зайняли Требинське.

12. 
    квітня вранці Київська дивізія перейшла в наступ, але ворог, підтри­маний резервами, контратакував, змусивши наших до відступу. Чорний полк із власної ініціативи пішов на допомогу, але, потрапивши під обстріл ворожої артилерії, теж почав відходити на Устинівку. Відхід робився з усі­ма заходами перестороги, бо від полонених знали, що Москалі концентру­ють усі сили, аби нарешті покінчити з нами. Відходили до пізньої ночі, аби вирватись з оточення. Пройшли 45 кілометрів. Стали на ніч у фільварку [Лейби] Бронштейна-Троцького (село Янівка, тепер Береславка Бобри-нецького району. -Ред.). "Соціалізація" не торкнулась маєтку - стоїть не-ушкоджений.
    
13. 
    квітня вирушили на Крутоярку. Цілий день їхали степом. День був теплий і ясний, весна робила своє. Трава зеленіла. Степ широкий як море, кінця не вид-но. На десятки кілометрів видно в усі кінці. До с. Крутоярка прийшли пізно.
    

Денний спочинок. У сотнях кують коней, приводять усе до порядку. Я ще хворий, усю дорогу відбув на гарбі майже без пам'яті. Найбільше дала­ся взнаки моя хвороба Тещі, який не відходив ні на крок. З його слів було видно, що він воліє пильнувати десять козаків, ніж одного командира.

Здобуття Вознесенська

14 квітня вранці полк вирушив з Михайлівки в напрямку Вознесенська.

Опівночі почався бій. Київська дивізія мала несподівано опанувати станцію, але це їй не вдалось. Так само не вдалось і нашій 2-й сотні зняти заставу: кулеметний вогонь змусив козаків відійти до полку. Гарматна стрі­лянина в бік станції продовжувалась цілу ніч.

15 квітня, тільки почало світати, почався бій на відтинку всіх трьох груп - Запорозької, Київської і Волинської. Піхота дійшла до міста. Ворог зустрів її жорстоким кулеметним та рушничним вогнем, на який наша пі­хота відповіла плесканням у долоні - мов у театрі... Багато піхотинців не мало рушниць, але всі були в лаві. Стало не до жартів, бо ворог перейшов у протинаступ. Наша піхота не витримала і повернула назад. Ворожі лави вийшли з окопів і з радісним криком пішли на багнети. Момент був кри­тичний. Уся наша багатостраждальна піхота тікала...

Одночасно наші три кінні полки пішли в атаку. Першими врубались у ворожу лаву Чорні й за хвилю, залишивши гори трупів передньої ла­ви, врубались у другу, яку настигла та сама доля, що й першу лаву. В цей час ворожа кіннота атакувала Чорних з лівого крила, але потрапила під вогонь нашої батареї, що дало можливість полкові перегрупуватись та у свою чергу атакувати, але ворожа кіннота, не прийнявши удару на шаблі, розсипалася степом.

Місто здобуте. Кругом трупи: вся залога загинула на шаблях кінноти, і тільки невелика кількість кавалерії ворога врятувалась, переправившись через р. Буг.

Захоплено величезну здобич: набої, рушниці, гармати, інше військове майно, якого Українська армія гостро потребувала. Козаки, дорвавшись до вагонів з набоями, викидали з юків навіть білизну, а пакували набої, клали їх за пазуху, за халяви і скрізь, куди тільки можна. Всюди чути:

- Ну, тепер тримайтесь, товариші! Годі вам стріляти, а нам дивитись! Козаки мов переродились, такими певними себе давно вже не були. О 5-й годині вечора полк підійшов до Бугу і поромом переправився на другий бік. Пройшовши 25 кілометрів, стали на ночівлю в с. Зброжківці.

Бій під Вознесенськом виграно завдяки кінноті, але відразу ж групу бу­ло розформовано, бо піхота без своєї кінноти не має жодної бойової вар­тості. Приклад: Збірний запорозький полк, який складався з 9 бувших пол­ків і мав до 400 людей, міг виставити тільки 250 багнетів. Те саме було в інших дивізіях - без своїх кінних полків вони були тільки куренями, і то слабенькими.

Звівши всі кінні полки, ми би мали до 2000 шабель прекрасної кінноти, яка за доброго командування стала б такою поважною силою, що больше-иики могли протиставити їй тільки армію [Семена] Будьонного. Генерал І Михайло] Омелянович-Павленко не раз виступав із подібним проектом, ллє командири дивізій не погоджувалися, не бажаючи ставати командира­ми слабеньких куренів. Амбіція командирів дивізій не давала можливості пилити добрий кулак, бо вони воліли мати розчепірені пальці...


78

79

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

"Звичайно, ми порубали їх"

22 квітня полк [Чорних] - у розпорядженні штабу армії, але наказів і денних звітів від штабу не одержано. Послав я нових зв'язкових, аби дові­датися, в чому справа. О 2-й годині ночі вони повернулись і доповіли, що в м. Святотроїцькому, де стояв штаб армії, нікого немає, штаб вирушив день тому. Вислав роз'їзд з'ясувати, що сталося зі штабом армії.

О 5-й годині ранку повернувся роз'їзд і доповів, що містечко зайняте Москалями, з якими мав перестрілку. Двоє коней і один козак поранені. Селяни, що з підводами були під військом і повертались додому, казали, що Одеським шляхом до Ананьєва суне московська піхота. Всі шляхи за­криті, ми в оточенні. Лишалося вертатись на Вознесенськ. Через 5 км полк з'їхав у яр, бо назустріч йшли червоні - колона до тисячі піхоти при двох гарматах. Не доходячи до нас, Москалі повернули на Святотроїцьке. Корті­ло мені заатакувати, але нас зв'язував величезний обоз, який полк тягнув за собою, та до трьох десятків козаків, що були на возах.

Давши можливість червоній піхоті відійти на кілометр, полк пішов услід, потому звернув зі шляху і пішов рівнобіжно з ворогом страшенно покрученою балкою. Шлях неможливий, бо весь час доводилося то дер­тись по страшній кручі вгору, то спускатися вниз. Давно вже полк не мав такого огидного шляху. Пройшовши із ЗО кілометрів, стали ми на спочи­нок на малому хуторі. Виявилося, що він лежить усього за 7 кілометрів від Святотроїцького... На шляху показалося кілька повозок і екіпажів. Нака­зав 2-й сотні довідатися, що за "звірі". Сотня з місця розгорнулась у лаву і пішла кар'єром. На возах сиділи червоноармійці, а в екіпажах - комісари, які при зближенні козаків загукали:

- Таваріщі, зачєм ви здєсь шляєтесь, наши уже давно прашлі!
Почувши у відповідь лайку, один із них піднявся і почав кричати:

- Что ви себе пазваляєте - я камісар!

Звичайно, ми порубали їх. На хуторі заночували.

24 квітня о 3-й годині ранку наш сурмач заграв "сідлання коней". Май­же одночасно по той бік яру, на хуторах, почувся сигнал збірки. Патруль доповів, що ми ночували на хуторах із червоною піхотою...

Рушили далі. Весь час чути гарматну стрілянину в бік Ананьєва.

25 квітня о 2-й годині дня привезли наказ зі штабу армії: полкові нака­зувалось вирушити до м. Ананьєва. Виявилося, що штаб армії, виходячи зі Святотроїцька, послав наказ полкові, та зв'язковий потрапив у руки во­рожого роз'їзду, але відбився і два дні блукав по степу поранений. За цей час уся армія мала два дні бою і розбила три ворожих групи. Один тільки полк Чорних запорожців не взяв у цих боях участі й не розділив слави, що її добула вся армія.

Увечері полк одержав наказ взяти ст. Бірзула з допомогою піхоти Чорномор­ського [повстанського] загону, який мав прилучитися до полку в с. Точилове.

Бої під Бірзулою і Тульчином

Дня 26 квітня вирушили ми на ст. Бірзула. Проходили села Липецьке, Посіцели та інші, спалені Москалями за повстання. Ввечері прибули в село Точилове, де й розташувалися на ніч. Чорноморців немає. Я вислав патрулі, аби розшукали повстанців. Вони повернулися, не знайшовши їх.

Зачекавши години до 12-ї, вирішив я сам з полком пробувати щастя.

О 3-й годині розпочався бій під Бірзулою. Ворог мав багато піхоти, яка відбивалася з-за будинків та залізничного насипу. Кіннота вже була під міс­течком, а 2-га сотня встигла вскочити в саме місто. Наші гармати били по станції та по броньовику.

Зразу було видно, що Бірзулу силами однієї кінноти взяти не можна, але я дрочив ворога, аби виманити його в поле. Москалі пустили в рух ав-топанцерки, одночасно показалася ворожа кіннота, що з шаблями наголо пустилася в атаку, яку прийняли наші тачанки вогнем. Цього було досить -по ворожій кінноті й слід застиг.

Помалу полк відійшов до Точилового, де і заночував. У Бірзулі цілу ніч було чути кулеметну стрілянину. Москалі, як видно, чекали нічного нападу і хвилювалися. Вночі ми одержали наказ просуватись у напрямку Тульчина.

28 квітня на світанку вирушили. Пройшовши 50 кілометрів, стали на і іічліг у с. Коритне. Ще три дні відбувався рух у напрямі Тульчина без жод­них пригод.

Увечорі 2 травня полк затримався за кільканадцять кілометрів від Туль-чіша, де зустрів Запорозьку дивізію, якій полк був знову підпорядкований. У штабі дивізії відбулася нарада командирів частин, на якій вироблено план захоплення Тульчина. Ворог не сподівався нас у цьому районі, бо Тульчин та околиці були зайняті його таборами.

Застава Чорних захопила ворожий роз'їзд, що їхав по цукор до цукро­варні й був неприємно здивований, попавши в наші руки.

З травня о 4-й годині ранку полк рушив до Тульчина як резерв Запо­розької дивізії. Наша піхота вже вела бій і зайняла Мазурівку - передмістя Тульчина. Батарея Чорних та Алмазівці били по місту. Наша піхота висна­жилась і, не зламавши опору червоних, залягла. Прийшла черга і на нас. На рисях у трійковій колоні підійшли до своєї піхоти. Ворог зустрів Чорних кулеметним вогнем, але вже було пізно - шаленим кар'єром полк влетів до міста. На майдані в центрі Тульчина резерви ворога намагалися ставити опір, але були відкинуті спішеними Чорними до цвинтаря, якого ми дов­ший час не могли взяти.

Поручник [Левко] Балицький з 1-ю сотнею вийшов на тили ворога, зму­сивши залишити камінну огорожу та вийти нарешті в чисте поле. Засурми­ли "Коноводи, коні!", і тут уже для всіх сотень знайшлася робота.

Більш як 200 трупів лежало на зеленому полі. За всю партизанку ворожа піхота ніколи так уперто не відбивалась, як у цьому бою. Вже виваблені в чисте поле, бились до загину. Був це курінь червоних курсантів із Калуги, переважно комсомольців.

Полк [Чорних] теж зазнав втрат: 3 козаків убито, 11 поранено, 14 коней убито та 23 поранено. Більшість поранень - багнетами...

Заграв сурмач збірку. Полк мав відійти до міста, аби хоч трохи дати ко­ням випочити. В цей час за півкілометра від полку показалася нова ворожа колона піхоти, яка виходила з Тульчина. Нова команда - і полк знову пішов в атаку. Атаку ворог відбив, хоч уже кидав рушниці. Коні так поморилися, що посувалися майже кроком. Треба було, плазуючи шаблею (бити пла­зом. -Ред.), підбадьорювати козаків, аби додали темпу...

Із Копіївки ворожі гармати відкрили прямим наводом вогонь по Чорних, аби спасти свою піхоту, чим примусили нас відійти до міста. В цьому бою полк здобув 4 кулемети з тачанками і кіньми, багато рушниць, із десяток самоходів, радіотелеграфічну станцію та багато різного майна.

До 3-ї години йшов упертий бій. Чорні билися спішені, хоч того дуже не любили, але треба було дати випочити коням. О 3-й годині дня з боку Вапнярки високо у небі помічено паристі розриви шрапнелі. Це означа­ло, що отаман Тютюнник взяв станцію Вапнярку, а отаман [Олександр] Загродський - станцію Крижопіль і Запорожці можуть відходити, відтяг­нувши ворожі резерви на себе. Давши так само два гарматні постріли на шрапнелі, почали й ми відходити від Тульчина. Чорний полк прискорив відступ.

У с. Одаївка, що за дві версти від Тульчина, Чорні затрималися на годи­ну, бо показалася ворожа кіннота. Проти неї вислав 3-тю сотню з наказом

втягнути її у бій, підставивши під удар полку. Але ворог тримав себе бояз­ко і на вудочку не піддався.

Полк відійшов від доріг. Вилізли на велику гору, з якої було видно Туль­чин як на долоні. Ворожі лави, доволі густі, наступали на місто.

Ворожа артилерія не дала на себе довго чекати. Перший стріл - і набій розірвався за 200 кроків від полку, який у руках своїх командирів спокійно продовжував рух ["який у їжових рукавицях полковника Дяченка спокійно продовжував свій рух", -уточнив Борис Монкевич]. Другий і третій снаря­ди вже рвалися мало не під ногами коней, аж нарешті пролунала команда: "Риссю!" Полк пішов до лісу, який сховав його від пострілів ворога.

Довго ще гранати рвались у лісі, але полк був уже далеко.

Пізно вночі стали ми на нічліг. Половина людей - у заставах та роз'їздах, бо навколо ворог. Ніч пройшла спокійно. В бік Вапнярки зранку стало чути гарматну стрілянину - як видно, ворог бився з Київською дивізією.

Вранці 4 травня полк вирушив через с. Шарапанівку до ст. Крижопіль. У передній сторожі - наш 1-й курінь.

День був соняшний. По дорозі нашого маршу валялись трупи больше-ницької піхоти - на цьому шляху кіннота Волинської дивізії мала бій із во­рожою піхотою.

Бої під М'ясківкою і з'єднання з регулярною армією

Відпочивши коротко на ст. Крижопіль, Чорні рушили шляхом на М'ясківку (тепер Городківка. -Ред.). З годину йшли ми за запорозькою пі­хотою, раптом спереду почулися постріли. Полк розсипався в лаву, приго­тувавшись до бою. Патрулі поскакали наперед і з'ясували, що Волинська кіннота прийняла Запорожців за ворога.

О 6-й вечора прибули в М'ясківку, де і розташувалися. Піхота Запорож­ців стала заставами, а ми за їхніми плечима мали спочити.

Після тяжких боїв та маршів усе відпочивало. Коні розсідлані, коза­ки поскидали верхній одяг і приводили все до порядку. Сутеніло. Коли із і.іхідного боку містечка почулися вибухи гранат, а за ними кулеметні та рушничні постріли і крики "ура!". Ворог несподівано атакував піхоту. Зно-иу проспали...

Сурмач засурмив "На сполох!". За десять хвилин полк уже стояв лавою на північ від містечка. Піхота з великим поспіхом відходила за кінних. Батарея Чорного полку відкрила вогонь по ворожих гарматах, примусивши

їх мовкнути.

5 травня патрулі доповіли, що червона піхота наступає на хутори.

Після цього бою полк розташувався в М'ясківці.

У той час Київська та Волинська дивізії вели жорстокі бої з ворогом, який пробивався. Українські частини почали відходити на Вільшанку. Полк Чорних із власної ініціативи залишився в задній сторожі. Смерка­лось. Раптом піднялася страшенна буря. Хмари пилюки засліплювали очі. Все перемішалося. Большевики, потрапивши в темноті в лаву Чорних, па­дали під нашими шаблями. Згинув і патруль полку, який у цю бурю попав до ворога.

Ніч припинила бої.

Большевики - в М'ясківці, а полк Чорних -ус Вербка. По сусідстві, в Писарівці, стояли табори ворога, але наші були настільки переморені, що не знайшлося бажаючих поживитись на рахунок ворога.

6 травня Чорні запорожці зайняли Писарівку. Ворожі табори втекли, по­

У полудень прибув роз'їзд 3-ї Залізної дивізії [Олександра] Удовиченка, яка стояла на фронті разом із польською армією.

Рівно п'ять місяців минуло з того часу, коли Українська армія вирушила на партизанку, яку самі учасники називали Зимовим походом. Усі прагнули короткого відпочинку, аби з новими силами стати до боротьби.

Увечері прибув полковий табір, який десь блукав з отаманом [Юрком] Тютюнником. Невдовзі село Писарівка мовби замерло, бо всі козаки по­котом спали.

Полк вийшов у похід у складі 212 шабель, 11 кулеметів "Максим", 9 "Люїс" і при одній гарматі - всього 417 козаків і старшин. Повернувся у збільшеному складі.

Зимовий похід скінчився. Полк зробив за п'ять місяців понад 1800 км шляху. За той час полк мав 20 боїв і таку ж кількість сутичок із ворогом. Не програв жодного бою, бо не атакував сліпо, а тільки тоді, коли була пев-

ність перемоги, стверджена розвідкою, яку із принципу вів сам командир полку. Завдяки добре поставленій розвідці та забезпеченню не було ви­падку заскочення. Полк виманевровував переважаючі сили і бився тільки тоді, як був певний на 100 %, що проїдеться по ворогові. Полк завше був готовий до бою, але бився тільки тоді, коли хотів його командир, а не то­ді, коли [хотів] ворог.

Від виходу на партизанку і до повороту полк Чорних запорожців, маючи спеціальні завдання, місяцями блукав без зв'язку з іншими частинами, що виробило у старшин і козаків почуття сили і впевненості в собі. До того ж старшини і козаки безмежно вірили командирові полку, за яким - і то без зайвих питань - ішли, куди він вів.

За час Зимового походу захоплено в полон 40 денікінських офіцерів, 27 комісарів, 338 червоноармійців, а скільки їх було порубано... Військова здобич велика: 4 гармати, 4 скрині з набоями - все з кіньми, 9 кулеметів, 278 коней, 136 возів із військовим майном, 10 самоходів і радіостанція.

Втрати полку: загинуло 7 козаків і 31 поранено, убито 14 коней і 33 по­ранено. Як на довершене діло, втрати незначні.

Волинь, Київщина, Поділля, Полтавщина і Херсонщина бачили цих вершників із чорними шликами, що йшли вдень і вночі, і в заметіль, і в дощ - усюди шукаючи ворога і знищуючи його немилосердно.

Бої у складі регулярної армії

У час з'єднання з частинами 3-ї Залізної дивізії в районі М'ясківки на По­діллі до армії [Михайла Омеляновича-Павленка] входили Запорозька, Волин­ська і Київська дивізії, які разом мали 1200 багнетів, 2200 шабель і 10 гармат. Разом з немуштровими й обозними нараховувалося до 7000 чоловік.

Армією командував генерал-хорунжий [Михайло] Омелянович Пав­ленко.

Запорозька дивізія отамана [Андрія] Гулого-Гуленка (начальник шта-бу полковник Савченко) мала у своєму складі такі частини: 7-й Збірний піший полк сотника [Івана] Дубового, до складу якого входили рештки полків Запорозького корпусу: Богданівського, Дорошенківського, Респу-бліканського, Мазепинського, Наливайківського, Богунівського, Карме-люцького та Немирівського. Під час партизанки прилучилися ще повстан­ці ці отамана Гулого, які створили курінь Низових запорожців та увійшли до складу Збірного полку, що мав до 300 багнетів при 12 кулеметах. Кінний ПОЛК Чорних запорожців мав понад 500 люду, виставляв до 300 шабель, ба-


84

85

тарею із 2 гармат, 12 важких кулеметів на тачанках із запрягом у три коні, 18 легких та пластунську сотню - до 100 багнетів. Полк Кінних запорожців (їх називали "Мамине військо") - збиранина кіннотників із бувшого Запо­розького корпусу. Мав до 200 шабель і до 10 кулеметів. Полком команду­вав [Іван] Литвиненко. Чорні прозвали його Мамою за його жінкоподіб-ний вигляд. Кінно-гірський дивізіон полковника [Олекси] Алмазова мав 5 гірських гармат, 50 шабель та 6 важких кулеметів. Добра частина, але до своїх гірських гармат не мала відповідних набоїв. Частіше використо­вувалася як кіннота.

Волинською дивізією командував отаман [Олександр] Загродський, на­чальник штабу - сотник [Олександр] Волосевич. Склад дивізії: 4-й Сірий полк, яким командував поручник [Микола] Федченко, мав 100 багнетів та 10 кулеметів; Чорноморський полк - 250 багнетів і 10 кулеметів; кінний полк ім. гетьмана Івана Мазепи -до 300 шабель і 10 кулеметів; кінний полк ім. Максима Залізняка - до 200 шабель і 10 кулеметів; Окрема кінна сотня -100 шабель при 4 кулеметах; гарматний дивізіон - 2 гармати.

Київською дивізією командував отаман [Юрко] Тютюнник, начальник штабу- сотник [Микола] Блощаневич. Склад дивізії: 1-й піший збірний полк - до 200 багнетів, 1-й кінний полк - до 300 шабель, близько 20 куле­метів і 2 гармати.

Крім того, із залишків 3-ї Залізної дивізії, що вирушили на партизан­ку, було сформовано 3-й кінний полк, яким командував полковник [Олек­сандр] Вишнівський. Мав до 200 шабель і 10 кулеметів.

Дієва українська армія [на чолі з Симоном Петлюрою] мала у своєму складі 3-тю Залізну дивізію (до 500 багнетів і 400 шабель) та [6-ту Січову стрілецьку дивізію Марка Безручка].

Українсько-польський фронт у той час ішов по лінії Ямпіль - Липовець -Сквира - Біла Церква - Трипілля і далі по Дніпрові аж до гирла Прип'яті.

Українська армія творила праве крило спільного фронту від Дністра до залізниці Жмеринка - Одеса і на лівому своєму крилі лучилася з 12-ю поль­ською пішою дивізією.

Бої під Кетросами

Полк Чорних запорожців відпочивав у резерві. Три дні висипались до­схочу. В полуднє прийшов наказ вирушати, бо Москалі атакували Волин­ську дивізію.

10 травня о 7-й годині ранку полк рушив на фронт через Качківку до

Вербки. Табори наші лишилися в Качківці. Праворуч чути було бійку, яку
вела Київська дивізія. Запорозька піхота наступала і трохи згодом зайня­
ла Вербку. Розпочався бій під с. Вільшанкою, який тягнувся майже до ве­
чора.

Нарешті й нас кинули в бій, бо майже весь день дивилися, як мучиться запорозька піхота. Наші тачанки помчали на лінію піхоти і відкрили во­гонь. За ними сотні на ходу розсипалися в лаву. Блиснули шаблі - Чорні пішли в атаку. По хвилині Вільшанка була в наших руках.

Втрати полку: важко поранено козака Соколовського, легко - козаків Ковальчука і Смолярчука. Соколовський по дорозі до шпиталю помер.

Полк заночував у Вільшанці. Наші патрулі весь час перестрілювалися з ворожою піхотою на лінії Трибусівки.

11 травня о 7-й ранку ворожа піхота розпочала наступ на Вільшанку.
Зайнявши височини своїми кулеметами, Чорні прийняли бій. На відтинку
полку і Запорозької дивізії ворога відбито кулеметним і гарматним вогнем,
але Київська дивізія, збита [з позицій], відходила на Ямпіль.

Чорні запорожці за наказом штабу дивізії почали відхід на Вербку. Не доходячи до цього села, полк отримав новий наказ - іти назустріч ворожій кінноті, що із села Кетроси посувалася на с. Казенне. Раніше туди вже на­правлено полк Кінних запорожців.

Як видно, ворог прийняв нас за своїх, бо сміливо наближався. Ворожа кіннота в 400 - 500 шабель та батарея з 4 гармат. Послав відразу до ко­мандира Кінних запорожців [Івана Литвиненка] свого ад'ютанта сотника Бугаріна із проханням, аби підтримав нас, як заатакуємо, бо ворог майже идвічі сильніший.

2-й курінь Броже, розсипаний у лаву, стояв за могилою, на якій очіку-иало бою 4 наших кулемети, знятих із тачанок, а 1-й курінь у колоні по гри [розмістився] за 2-м. Про всякий випадок, аби не почастувати своїх, пислав я трьох козаків із наказом, щоб по виявленні ворога відскакували В бік, а не на кулемети.

Від червоних відділилося четверо вершників і галопом зближалися до пас. Ми з напруженням чекали наближення. Нарешті почулись глухі пострі­ли, й один большевик злетів з коня. Козаки погалопували вправо й очисти-

87

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ли передпілля. Це було гаслом для кулеметів, які били на 600 метрів. Коли кулемети замовкли, на мою команду вийшов із-за могили 2-й курінь і по хвилині перейшов у кар'єр. Тут же за ним пішов і 1-й...

Ворожа кіннота не прийняла удару на шаблі, а, збившись у безладну купу, почала втікати. Два кілометри гнали її бездоріжжям аж до болота, перед яким почулися крики комісарів:

-Стой, таваріщі!

Та червоні, як видно, вважали за краще згинути в болоті, ніж під шабля­ми Чорних. Правда, ворожі кулемети відкрили вогонь, та було вже запізно, бо Чорні доходили. Большевицька гармата навіть дала два стріли картача-ми, але й це не допомогло - комуністи вже падали під шаблями козаків.

На жаль, болото виявилося не таким вже і страшним. Більшість Моска­лів завдяки добрим коням проскочили, врятувавшись від наших шабель.

Здобич була знаменита: 4 гармати, 4 скрині з набоями, все це з кіньми, 6 кулеметів на тачанках та 25 возів, навантажених сідлами, набоями та ін­шим добром. Понад 200 коней потрапило в наші руки.

Від полонених довідалися, що полк щойно прибув із Врангелівського фронту, де уславився в боях. Командира полку, донського офіцера, зару­бав командир 3-ї сотні [Зуб], така ж доля зустріла і [червоного] ад'ютанта, якого зарубав хорунжий Редька.

Майже весь полк переслідував ворога. Я зі своїм почтом залишився при здобичі. Не минуло й півгодини, як з найближчого села Кетроси почали збі­гатися селяни - як вороння на падлину. З їхньою допомогою всі гармати та скрині з набоями витягай з болота; як нагороду віддав їм усе барахло з во­зів.

Над'їхав і командир кінного полку [Іван Литвиненко], який зажадав по­ловини здобичі, на що я охоче згодився. В тому часі повернувся полковий ад'ютант [Бугарін] і доповів, що полковник Литвиненко з полком не брав учас­ті в атаці. Командири його сотень просили дозволу підтримати [Чорних запо­рожців]. У відповідь почули: "Хай Чорним наб'ють спину, а ми подивимось!"

Три гармати, дві зарядні скриньки й увесь табір вивезено в запілля, а до решти не вистачило коней - частину тварин було поранено та переби­то нашим кулеметним вогнем. Послав [козака] на нашу батарею і до та­бору, щоб дали коней.

У той час показалась піхота з кіннотою на горбах, що йшли прямо на

Кетроси. З того напряму міг бути тільки ворог. Полк ще не повернувся з
переслідування, і біля мене крутилося зо два десятки козаків. Ставити опір
не було з чим. Вирішив забавитись у гармаша. Відкрив вогонь із гармати,
яку ще їй- вивезли. Серед козаків двоє вміли наставити СТрІЛЬКВ "НІ УДАР".
і і ввів му .і напрямом Відкрили погонь Мерши грпппти цс доле

88

тіла, а решта рвалися добре. Лави почали відходити. Козаки жартували, що добрі з них гармаші. Висланий у тому напрямі патруль повідомив, що то була піхота Київської дивізії.

- Хай не підлазять під руку, як чоловік розвоювався!

Полк [Чорних] зазнав втрат: тяжко поранено командира 2-ї сотні хо­рунжого Редьку - він переслідував червоного командира, а той із пістоля прострелив йому наскрізь груди. Попри тяжке поранення, Редька з коня не злазить. Мусів особисто наказати, аби від'їхав до табору, бо не хотів ки­дати сотні. Болбочанівець, хлопчина з незакінченою середньою освітою, до кінної сотні вступив разом зі мною. Невдовзі став одним із найкращих командирів стеж та командиром сотні. Молодшими старшинами були в його сотні старшини ще з Російської армії. Добрий організатор. Сотня бу­ла закохана в нього, бо своєю хоробрістю імпонував усім.

Ворог зазнав тяжких втрат: до ста трупів валялось у полі та з півсотні потрапило в полон. Більшість полонених - гармаші, наказав передати їх в батарею полку.

Сотні повертатись із переслідування. З їхньою допомогою вивезли чет­верту гармату та дві скрині з гарматними набоями. Полк перейшов ночу­вати в с. Кетроси, куди невдовзі приїхав Литвиненко по обіцяну половину здобичі. Дуже був засмучений, коли замість гармат отримав від мене ве­лику дулю під самий ніс... Дві гармати з набійними скриньками залиши­лися при полку. Таким чином, наша батарея стала 4-ю гарматною. Решту гармат передав дивізіону полковника Алмазова, який останнім часом не стояв на фронті, бо до своїх гірських гармат не мав набоїв.

Маємо відомості, що до м. Ямполя приїхав Головний отаман Симон Пет­люра, де його зустрів генерал Омелянович-Павленко. Привіз накази про підвищення майже всіх командирів полків, а в тому числі й мене до рангу полковника. Треба було це відсвяткувати. Господарчий старшина поруч­ник Токар добре впорався із завданням. Спирт ще мали з партизанки, і то у великій кількості.

На день святкування полк перейшов до с. Ратуш, за два кілометри від фронту. Майже все село пекло і варило. В обідню пору зібрався весь полк, не бракувало майже нікого. В садку на розкладених дергах та коцах засіли ми до спільного обіду. Пригравав полковий оркестр. Усім подобалося свято, але не нарікали, що відразу підвищено до полковників, а не по черзі - до сотників і т. д., бо була б можливість мати більше таких свят.

У розпал свята на близькому фронті зчинилася стрілянина.

Невдовзі прискакав старшина Мазепинського пішого полку і сповістив, що ворожи піхота прорвала фронт та вже під селом Ратушем... Наказав я • урмінн "СПОЛОХ"і

жүктеу/скачать 6.43 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: