РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПІВ ПРАВА, ЯК УМОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ

РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПІВ ПРАВА, ЯК УМОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ

В умовах подальшого розвитку демократичної держави важливість дослідження принципів діяльності державного апарату обумовлена необхідністю їхньої детермінації доктриною верховенства права.

Переконана, що їхнє чітке не лише визначення, а й опис критеріїв класифікації і безпосереднє угрупування за даними критеріями складу – поживний ґрунт для пропозицій з удосконалення діяльності державного апарату, що врешті-решт сприятиме підвищенню ефективності функціонування механізму держави в цілому.

Філософське розуміння принципів полягає у тому, що принцип виступає першопочатком, основною та керівною ідеєю, визначальним правилом поведінки. Принцип розглядається як вираження необхідності закону або закону явищ. З позицій логіки принципи виступають центральним поняттям, основою системи, яке становить узагальнення і розповсюдження якого-небудь положення на усі явища тієї галузі, з якої даний принцип було абстраговано. У процесі діяльності принципами (максимами) визнають, наприклад, етичні норми, що характеризують ставлення людей в суспільстві

Стосовно підходів, які можна виділити з аналізу наукових джерел, то тут слід виділити два основні підходи.

Відповідно до першого, принципами визнаються, об’єктивні основи, висхідні положення функціонування того чи іншого об’єкта, явища.

Відповідно до другого, принципи визначаються через суто суб’єктивне ставлення про будь-які елементи або взаємозв’язки між ними в рамках системи, норми імперативного характеру.

Водночас як за першого, так і за другого підходів ігнорується головна думка про взаємозв’язок і взаємообумовленість об’єктивного і суб’єктивного, а також основного зв’язку між ними – пізнання. За таких умов зберігається діалектика розвитку пізнання в процесі людської діяльності.

Так, у роботі С.В.Соловйової виділяються наступні принципи: соціалістична демократія; демократичний централізм; рівноправ’я націй; соціалістична законність; соціалістичне планування, облік та контроль.

Конкретний перелік пропонованих О.Ф.Скакун принципів виглядає наступним чином: 1) верховенство права, пов’язаність державного апарату правами і свободами громадян, їх законними інтересами; 2) законність; 3) поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову галузі; 4) ієрархічна співпорядкованість органів і посадових осіб; 5) поєднання виборності і призначуваності; 6) поєднання колегіальності і єдиноначальності; 7) гласність; 8) врахування суспільної думки; 9) науковість; 10) професійна компетентність посадових осіб; 11) рівний доступ до державної служби.

Строкатість думок на висхідні ідеї функціонування державного апарату з одного боку свідчить про відсутність уніфікованого підходу і усталеного критерію віднесення тих чи інших основоположних начал до принципів діяльності державного апарату. З іншого – сам науковий контекст проблеми зберігає потенціал для подальшого розроблення.

У цілому ж зазначимо, що якщо наукова школа Київського національного університету внутрішніх справ (представлена роботами Копейчикова В.В., Горової О.Б., Гусарєва С.Д., Каталейчука С.П., Олійника А.Ю., Пендюри М.М., Пікулі Т.О., Слюсаренко О.Л., Тюріної О.В.

Більший акцент при виробленні принципів робить на загально гуманістичні цінності та ідеали, права та свободи людини та громадянина, то Скакун О.Ф. і Лисенков С.Л. більше презентують процесуальних та організаційних принципів (компетентність, рівний доступ до служби, систематичне залучення громадських об’єднань тощо).

Звичайно, що формування принципів діяльності державного апарату є процесом складним, адже постає необхідність у виробленні таких висхідних положень та ідей, якими послуговуватимуться усі державні органи – складові державного апарату.

Аналізуючи підходи до виділення принципів, ми виділили такі їх групи: економічні, політичні, організаційно-технічні, правові. У деяких роботах пропонується виділяти дві групи принципів: політичні та організаційні. Обґрунтування даної позиції лежить у площині співвідношення даних принципів із функціями, які виконує соціальне управління: функція організації будь-якої спільної праці і соціально-політична функція, що виникла через розподіл суспільства на класи, протилежність їхніх інтересів. На даному дослідницькому шляху можна виділити два основні підходи розв’язання проблеми.

Відповідно до першого, угрупування принципів до тих чи інших груп може відбуватись після безпосереднього розгляду змісту даних принципів, виділення ознак, за якими і можна буде здійснювати угрупування. Відтак спочатку аналізується зміст принципів діяльності сучасного державного апарату, наслідком чого і може виступати формування їхніх груп.

Відповідно до другого підходу, спочатку визначаються групи принципів, згідно зі сформульованим критерієм угрупування, потім аналізується зміст цих принципів відповідно до їхньої належності до тієї чи іншої групи.

Отже можна дійти висновку, що зважаючи на домінанту структурно-функціонального підходу при дослідженні діяльності державного апарату, а також вважаючи державний апарат системою, переконані, що при вивченні принципів більш коректним є виділення декількох їх груп. Причому таке виділення є суто науковим, воно є необхідним для правильного розуміння сутності державного апарату, відокремлення і порізнення діяльності державного апарату і його складових від безпосередньої його будови. Таке порізнення на наш погляд є органічним, відбиваючи один із законів діалектики: єдності і боротьби протилежностей. Адже структура відбиває статистичний бік будови системи, у той час як функції – динамічний.

Стосовно ж практичної реалізації даних положень, то звичайно, що в рамках нормативно-правових актів, такий поділ не проводиться, оскільки по тексту закону почасти в рамках окремої статті вказують принципи діяльності, які є синтезом науково розроблених і аргументованих принципів структурної будови державного апарату і принципів його діяльності.

До функціональних принципів ми відносимо наступні: диференціація і фіксування функцій через видання правових норм, відповідальності органів держави і їхніх посадових осіб за діяльність (бездіяльність); централізації основних питань управління і децентралізації оперативних функцій; ієрархічності системи управління; співвіднесення лінійних і функціональних структур за умови верховенства лінійних; співвіднесення галузевих і територіальних начал; поєднання колегіальності і єдиноначальництва; поєднання переконання і примусу.

Період з середини XVII до середини XVIII ст., в історії відомий, як період гетьманщини - характеризується розвитком економічної діяльності в Україні. Після здобуття самостійності за Богдана Хмельницького Україна почала створювати власні економічні та правові інституції.

Тоді на Галичині, що була однією з адміністративних одиниць України, спостерігався економічний розвиток міст, що зумовлював зростання попиту на гроші та розширення кредитної діяльності. Це дало поштовх до розвитку банківським установам. Вони створювались громадами багатих євреїв, які несли спільну відповідальність за вклади своїм майном і мали назву «кагали».

Використовуючи відсутність будь-яких кредитних установ, багатi євреї вiдкривали в мiстах i торгових містечках, так звані, єврейські банки, з допомогою яких шляхом позичок неймовiрно грабували мiсцеве населення. Пiзнiше, побачивши вигоду таких операцій, такі установи почали відкривати і не євреї, а поміщики, їх дружини чи вдови а також і ті хто просто мав в кишені зайві сто рублів.

Створюючи певнi передумови виникнення капiталу, лихварство разом з тим гальмувало його розвиток, бо високий вiдсоток стримував потiк капiталiв на розбудову промисловості. Однією з причин економiчної вiдсталостi Галичини, наприклад, було те, що «купцi, - як пише вiдомий iсторик В.Голобуцький, - наживали на лихварствi великi прибуткии i тому не були зацiкавленi вкладати капiтали в промисловiсть». А в Галичинi, як вiдомо, особливу роль вiдiгравало єврейське купецтво, найпоширенiшою сферою дiяльностi якого були зовнiшня торгiвля i лихварство.

Лихварство завдавало величезної шкоди також українському селу. Воно призвело до розорення селян i навiть помiщикiв, концентрувало грошi, землю та iнше майно в руках лихварiв. У гонитвi за прибутками євреї-лихварі по-варварському експлуатували придбанi ними маєтки, вели екстенсивне господарювання. Вивчаючи аграрнi вiдносини пореформної України, К.Маркс про тодiшню Харкiвську губернiю занотував: «Перехiд маєткiв з одних рук в iншi вiдбувається в найширшому масштабi; багато з них потрапили до рук євреїв та iноземцiв. Прибуток вiд землi ледве сягає половили того, що можна б одержати при iншому, кращому господарюваннi».

Прибутки банківських установ формувалися за рахунок різниці між доходами та витратами за активними і пасивними операціями, тобто банківський капітал не мав на той час безпосереднього зв’язку з виробництвом та нагромаджував прибутки за рахунок торгівлі грішми. У банківські установи вносили грошові суми шляхта, монастирі, костьоли, церкви. Найбільші розміри капіталів мали банківські установи Станіслава, Снятина, Рогатина, Бучача, Підгаєцька, Теребовлі. Концентрація капіталу в банківських установах була значною, що було передумовою для розвитку їх підприємницької діяльності через розширення майстерень та промислів.

Кредити надавались банками на основі п’яти принципів: терміновості, поверненості, забезпеченості, платності, цільової спрямованості. Зокрема подібні принципи мають місце і зараз під час здійснення кредитних операцій.

Принцип терміновості був обумовлений необхідністю грошового забезпечення циклів виробництва, тобто кредитувався оборотний капітал.

Принцип поверненості реалізувався у виникненні законодавчого інституту банкрутства, за допомогою якого через суди банкам повертались надані ними кредитні кошти або передавались у власність заставлені маєтки боржників.

Принцип забезпеченості дотримувався через надання боргових зобов’язань. Позичальник давав вексель-розписку, що називався квіт, карта, мембрана. Предметом застави виступали маєтки, а траплялося - і кріпаки. Також забезпеченість кредиту могла бути і сама особа боржника: у разі неповернення кредиту вільний міщанин перетворювався на кріпака. Векселі перебували в обігу разом з грошовими знаками, що збільшувало обсяг грошей в обігу та обсяг кредитних операцій. У свою чергу це сприяло розширенню промисловості та розвитку торгових зв’язків.

Принцип платності забезпечувався через відсоток. Кредит надавався під певну плату. Існував офіційний рівень відсотка, що було досить суттєвим фактром регулювання діяльності тогочасних кредитних установ і становив він 8-30 %.

Наведені характеристики регулювання кредитної діяльності в Галичині дають підстави стверджувати, що за дотримання принципів кредитування та розширення обсягів надання кредитів існували всі передумови для повноцінного регулювання кредитної діяльності в період Гетьманщини на Україні.

Економіка Лівобережної України за період Гетьманщини теж набула значного розвитку. Зростаючі потреби населення задовольнялися ремісничим виробництвом.

Ремісниче населення Лівобережної України становило більшість та невпинно зростало. Це свідчить про більший розвиток грошово-кредитних відносин у цей період.

Укази Петра І про радикальну зміну торговельних маршрутів в Україні призвели до того, що були штучно, без природних потреб, на користь тільки загальноросійським інтересам порушені налагоджені торговельні та кредитно-фінансові зв’язки українського купецтва із Заходом. Тому економічні сподівання шляхетства та козацької старшини орієнтувалися на Росію. Відомий документ «Прошення малоросійського шляхетства і старшин, разом з гетьманом, про відновлення різних старовинних прав Малоросії, подане Катерині II в 1764 році» містить окремий пункт - «Про дозвіл вільного торгу в Малій Росії». В ньому зазначалось, що урядові торгові обмеження надто негативно позначились на становищі купецтва Гетьманщини, призвели до його розорення та занепаду торгівлі.

Також хотілося зазначити, що більшість міст Гетьманщини на той час керувалися Магдебурзьким правом, тобто мали певне врядування, а отже і в певній мірі врегульовані фінансові відносини.

Рудик Ю.В.

аспірант кафедри теорії держави і права ОНЮА

РОЛЬ ПРАВА В АНТИЧНІЙ ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ ТА ЗАКОНОТВОРЧІЙ ПРАКТИЦІ

Початок XXI ст. ознаменувався новим розмахом досліджень правової реальності. Проте, ряд невирішених питань сучасної юриспруденції беруть свій початок з далекого минулого: соціальна несправедливість, «відносність» дії нормативно-правових актів під впливом соціально-економічних факторів, формальний підхід (а то і нігілістичне ставлення) до використання рольового апарату права, і як результат, невідповідне логіці соціального призначення тієї чи іншої норми застосування її приписів.

Правове підґрунтя становлення цивілізації, нормотворчих традицій та законів, що було закладене ще у Стародавньому світі, відбилося на суспільному устрої, моральному і юридичному бутті давніх греків. Тому, особливого значення набуває проблема соціального призначення права в поглядах мислителів та у законотворчій практиці періоду античності. Порушене питання стає актуальним ще й тому, що спеціальних досліджень щодо його вивчення на сьогоднішній день не існує.

Розвиток права у Греції здійснювався в межах окремих полісів, а рівень їх демократичності, в свою чергу, знаходив відображення в усвідомленні ролі права людиною. Визнання законодавства, а не звичаю, як основної форми правотворчості, супроводжувалося кодифікацією правових звичаїв. Серед таких збірників Закони Драконта, які продовжували традицію каральної ролі права. «Якщо хто буде винний в ушкодженні або зміні цього закону, він підлягає позбавленню громадянської честі – і сам, і діти, і весь його достаток», – говориться у збірнику.

Широкого вжитку в цей час набувають такі поняття як «діке» – правда, справедливість, «номос» – закон. Божественна за своєю природою справедливість виражається через законодавчу діяльність Солона. Його реформи проведені «владою закону, із поєднанням сили з правом». Така конструкція включає в себе розуміння полісного закону як всезагальної (для вільних) форми визнання і відображення прав членів полісу. Положення про єдині корені у права та справедливості висували піфагорійці, стверджуючи, що життя людей повинно бути приведене у відповідність із висновками філософії про справедливість і право, так як «справедливе полягає у відплаті іншому рівним». Погляди Протагора на роль права виражались через нерозривний зв’язок правових приписів з повноцінно функціонуючим суспільством. Людина, – за висловлюванням мислителя, – «міра усіх речей…»; міра як внутрішньої сутності права, так і зовнішніх проявів направленості його дії. Гуманістичний підхід до соціального призначення права спостерігається у працях Антифонта. Він обґрунтовує радикальну для того часу ідею рівності усіх людей: «За природою ми у всякому відношенні рівні, причому однакові і варвари, і елліни… у всіх людей потреби від природи однакові», проте, численні приписи хоча справедливі за законом, але протилежні природі людини. Подальший розвиток теоретичних поглядів на проблему функціональної спрямованості права пов’язано з іменем Сократа. Політична свобода людини, на його думку, можлива лише в разі панування в державі законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості. Закон – цементуюча суспільство норма. Вони обов’язкові, оскільки не скасовані, інакше неминуче беззаконня і хаос у суспільстві. І патріотичний обов’язок громадянина – виконувати закони полісу. На посилання про несправедливість закону чи суду відповідав: їх волю, навіть несправедливу, потрібно терпіти так, як терплять волю батьків. На відміну від Сократа, Платон, окрім охоронної ролі права, виділяє ще й карно-виховний його вплив: «Порушника законів держава карає, і назва цьому покаранню… – виправлення, тому що відплата виправляє». Функціонально активне право за Аристотелем поділяється на природне та волевстановлене і трактується як політична справедливість, а справедливість, як норма природного права. Будь-який закон, на думку мислителя, має містити в своїй основі право, без чого він вироджується у засіб деспотизму.

Естафету розвитку уявлень про соціальне призначення права, започаткованих в Елладі, перейняли мислителі Стародавнього Риму. Розвиток відносин приватної власності і рабства диктували необхідність посилення правового захисту майнових відносин, встановлення рамок співжиття різних народів і прошарків суспільства в межах однієї великої Римської імперії. Чільне місце у регулюванні якісно нових правових відносин відведено Законам XII таблиць. У збірнику, чи не вперше, на такому високому законодавчому рівні нормативно оформлені соціально-економічна та політична роль права. Так, за п. 3, Таблиці V, «як хто розпорядиться на випадок своєї смерті відносно свого домашнього майна або відносно опіки [над підвладними йому особами], так нехай те і буде непорушне».

У дещо іншому напрямку на проблему призначення права дивилась наука. Засновник римського стоїцизму – Сенека виходив із того, що все у світі піддано владі суворої необхідності. Саме тому, на думку вченого, неминучий та божественний за характером «закон долі» відіграє роль права природи, якому підпорядковані і держава, і закони. Продовжуючи роздуми Сенеки, римський імператор Марк Аврелій Антоній, стверджує, що головною ціллю людських прагнень повинна бути доброчинність, тобто підпорядкування «розумним законам природи». З погляду Цицерона, основою права є божественні дари – розум і справедливість. Законом є закладений в природі вищий розум, який велить нам здійснювати те, що слід здійснювати, і який забороняє протилежне. Функціонально активне право, згідно Цицерону, вимагає не нашкодити іншому, і не порушити чужу власність. Вченим також формується важливий принцип функціонування права: «під дію закону повинні підпадати усі.., тому що ми видаємо закони не для одного римського народу, але і для всіх народів, чесних і стійких духом».

Таким чином, становлення стійкої парадигми соціального призначення права періоду античності відбувалося протягом кількох тривалих епох: давні міфологічні уявлення про роль права відійшли з появою науково-раціоналістичного підходу, який, в свою чергу був змінний логічно-понятійним аналізом функціональної направленості в еволюціонуванні права. Концептуальне оформлення давньогрецькими мислителями соціальної ролі права та її практична реалізація в римському праві дали поштовх для продовження гуманістичної традиції функціонування права в західноєвропейських державах та у Візантії.

Особливістю права в країнах романо-германської та англосаксонської правової сім’ї є те, що воно складається не тільки з юридичних норм, сформульованих законодавцем, але й охоплює також їх тлумачення суддями. Саме в тлумаченні законодавчих формул вбачається найістотніше завдання юристів. Вихідною точкою всякого міркування тут є акти «писаного права». Однак скрізь ці акти є лише основою, більш-менш точними межами юридичних конструкцій, які необхідно доповнювати шляхом тлумачення. Правильне тлумачення законів, критичний аналіз «писаних» правил поведінки і чітка аргументація власної точки зору має першочергову роль в європейській системі юридичної освіти. Однією з форм реалізації знань є історичні, релігійні, філософські та інші тексти, які після створення продовжують самостійне існування. Будь-який текст є багатошаровим утворенням, внаслідок чого може бути по-різному витлумачений. Споконвічна багатозначність тексту стала предметом досліджень особливого напрямку, що одержав назву герменевтика.

Актуальність і значимість герменевтики визначається посиленням інтересу до пов’язаних з нею проблемам тлумачення інтерпретації і розуміння в практичному житті, політиці, моралі, праві, мистецтві, релігії, комунікативній діяльності. Герменевтика випрацьовує висновки та положення, які допомагають подальшому розвитку тлумачення юридичних текстів. А це, в свою чергу, дозволяє поліпшити результати інтерпретаційної діяльності.

На жаль, сьогодні герменевтичний спосіб тлумачення мало застосовується, проте може прийти на допомогу, коли інші способи не дають позитивного результату. Але це не визначає його додатковий характер. Він має використовуватися на рівних з іншими способами.

Як писав на початку XX сторіччя Г.Шершеневич, «вироблення прийомів щодо процесу тлумачення так само необхідне, як і у всякій практичній діяльності, у всякому мистецтві. Засвоєння цих прийомів полегшує працю, прискорює досягнення мети. Не дивно, що юристи здавна намагалися виробити техніку тлумачення під ім’ям юридичної герменевтики. Цей вид мистецтва внаслідок свого схоластичного відтінку, засвоєного від середніх віків, загубив у XIX сторіччі свій престиж, але це не говорить проти його можливості та доцільності».

Методологічною основою юридичної герменевтики є філософська герменевтика. Герменевтика (грец. hermeneuo – пояснюю, тлумачу) – мистецтво тлумачення текстів (класичної давнини, юридичних, Біблії тощо) з метою пошуку смислу тексту, вчення про принципи їх тлумачення, у тому числі здатність осягнення чужої індивідуальності. Наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. – це вчення про «розуміння» як методологічна засада гуманітарних наук (на відміну від «пояснення» в природничих науках).

Герменевтика бере свій початок з давніх часів. В Античності її зміст розуміли як пояснення, переклад, тлумачення текстів. Вважають, що цей вид інтелектуальної праці одержав назву від імені грецького бога Гермеса, в обов’язки його нібито входило роз’яснення простим смертним волі богів: боги та люди розмовляли різними мовами, тому з’явилась потреба в тлумаченні божественних посилань. Одним із перших творів, безпосередньо пов’язаних з розглядом герменевтичної проблематики, вважають твір Аристотеля «Про тлумачення».

З виникненням християнства мистецтво та теорія інтерпретації на довгі часи стали розглядатися як інструмент правильного розуміння Біблії. Християнські богослови перших століть християнської епохи (святі отці церкви) виділяли у Священному тексті декілька змістовних рівнів. За першим, тобто буквальним змістом, вони прагнули виявити більш глибокий, духовний зміст біблійських послань.

В епоху Відродження велика увага приділялась тлумаченню творів Античності. А в епоху Реформації Мартін Лютер вважав герменевтику мистецтвом істинної інтерпретації Святого Письма. На його думку, лише так можна подолати церковну традицію, розчистити шлях до істинної віри від нашарувань церковних переказів.

З часом герменевтика все більше набувала загальнокультурного та філософського звучання. Формувалося розуміння специфіки методу тлумачення: він має бути об’єктивним, спрямованим на об’єкт і водночас позбавленим суб’єктивного свавілля. Складалися нормативні правила, канони, що приводять дослідника до оригінального змісту через набуті нашарування. Формування герменевтики було теоретично завершено в класичний період. Саме тоді намітився і герменевтичний підхід до трактування сутності філософського знання.

Основоположником сучасної філософської герменевтики є німецький філософ, учень М. Хайдеггера, Ханс Георг Гадамер. Гадамерівська герменевтика – це філософія розуміння, яке являє собою основне поняття герменевтики. Йому надається універсальна характеристика як усій сукупності людського знання про світ і буття в ньому. Розуміння для Гадамера – засіб існування людини, що пізнає і діє.

У традиційній герменевтиці розуміння реалізується шляхом тлумачення, і ознакою того, що людина розуміє певну річ, є вміння вбачати і виділяти у ній істотне, суттєве. Таким чином, розуміння – це унікальний засіб пізнання, це вміння мислити, здатність до суджень. Необхідними передумовами розуміння є набуті знання. Вони передують будь-якому розумінню і складають його початкову основу. Мислення без такого висновку є фікцією.

Підводячи підсумки слід зазначити, що розуміння будь-якого явища, залученого у людську практику, є засвоєнням, пізнанням його соціальної сутності. Соціальна ж сутність явища – це його роль, призначення, функції, можливості впливу на життєдіяльність тих чи інших суб’єктів, це – здатність задовольняти їх певні потреби. Отже, соціальна сутність явища, предмета розкривається у його «здатності» бути засобом для задоволення потреби, тобто, досягати тієї мети, в якій ця потреба втілюється, відбивається.

Стефанчишена Тетяна Михайлівна

здобувач кафедри права Європейського Союзу та порівняльного правознавства ОНЮА