ВЗАЄМОВПЛИВ ТА ВЗАЄМОДІЯ РЕЛІГІЇ І ДЕРЖАВИ

Взаємовплив та взаємодія релігії і держави сьогодні є актуальною проблемою в питаннях побудови національних держав. Безперечно те, що гармонійність співвідношення світської держави і релігії є важливою складовою у формуванні національної державності.

Останні десятиліття зберігається стійка тенденція: зростання ролі релігійного чинника в суспільному житті не тільки у наший країни, але і світу в цілому. Сьогодні багато експертів приходять до того, що релігійні чинники належать до особливостей тих, що визначають або навіть моделюють зовнішність державності, а отже - геополітичну карту світу. Історичні свідоцтва примушують звернути увагу на те, що релігійні чинники завжди грали істотну роль в політиці держав, а місіонерська діяльність знаходилася в руслі вирішуваних великими країнами зовнішньополітичних завдань і здійснюваною ними ідеологічних експансій.

Релігія і право є певною ідеологією, вираженою в кожній релігії і в кожній системі права, що діє. Будь-яка релігія і будь-яка правова система відображають певні ідеї й певний соціальний світогляд, і в цій якості ідеологічно впливають як на суспільну свідомість в цілому, так і на свідомість окремих людей.

Релігія, як і право, пов’язана не з якою-небудь однією, а майже зі всіма основними сферами суспільного життя. Вона охоплює економічний лад і систему господарства, політичну систему суспільства, культурно-духовне життя суспільства. Ця багатоплановість релігії перетворює її на складний соціальний комплекс і означає, що більшість актуальних проблем мають релігійний аспект і виступають значною мірою як міжнародно-правові проблеми, а питання про релігію все більше і більше переплітається зі світовою політикою.

Усталеною є класифікація релігій, що підрозділяє всіх релігій на три групи: світові релігії, національні та регіональні релігії, родоплеменні релігії (культи). Кожна група релігій по-різному впливає на право. До категорії світових релігій прийнято відносити всього три релігії: християнство, іслам і буддизм.

Кожна світова релігія зробила значний вплив на правовий розвиток людства. Перші дві мали своє право: канонічне право та ісламське право.

Історія багатьох держав включає взаємини світських і церковних властей, держави і релігійних організацій. Останнім часом вплив церкви, релігійних норм і цінностей на життя суспільства в постсоціалістичних державах помітно збільшилося. Це пояснюється певною мірою істотною зміною умов життєдіяльності і підходом до релігії як до найважливішої інтегруючої сили і чинника духовно-етичного відродження народів.

Держава і релігія - тісно взаємопояв’язані та взаємодіючі соціальні явища. У різні історичні періоди взаємовідносини держави і релігії складалися по-різному. Були періоди панування релігії у всіх сферах суспільного життя, і навпаки, коли держави повністю заперечували релігію. Кожна держава сама визначає своє відношення до релігії шляхом ухвалення законів таінших нормативно-правових актів.

Для сучасного епату розвитку суспільства і держави взаємовідносини між державою і релігією встановлені в наступних напрямах: 1) світські держави (всі види релігійних організацій відокремлені від держави. Вони не мають права виконувати ні політичні, ні юридичні функції і не можуть тручатися у справи держави); 2) клірікальниє держави (це держави, в яких та або інша релігія офіційно має статус державної. Вона займає привілейоване положення в порівнянні з іншими конфесіями); 3) теократичні держави (у таких державах державна влада належить церкві, якою визначений статус державної релігії. Релігійні норми є основним джерелом законодавства і регулюють всі сфери публічного і приватного життя. Керівник держави є вищим релігійним діячем, верховним священнослужителем); 4) атеїстичні держави (це держави, в яких релігійні організації переслідуються владою).

Сучасні тенденції взаємовпливу та взаємодії релігії і держави можна охарактеризувати наступним чином: поступовий занепад антирелігійної політики і политики контролю за релігійною діяльністю; збереження політики нетерпимості та дискримінації з боку авторитарних режимів по відношенню до общин, що мають свої релігійні переконання, які сприймаються владою як таких, що суперечать суспільним правовідносинам; збереження політики і практики нетерпимості і дискриминации відносно деяких етнорелігійних общин в рамках конфліктів, що мають головним чином політичний характер; збереження політики, законодавства і практики відносно релігійних меншин в рамках держав, що мають офіційну релігію, або в рамках держав, де більшість населення сповідую яку-небудь одну релігію; існування політики, законодавства і практики нетерпимости і дискримінація відносно сект або нових релігійних рухів; збереження політики, законодавства і практики, спрямованих проти осіб, що відмовляються від несення військової служби з міркувань совісті; збереження дискримінації і актів нетерпимості за релігійними мотивами, які торкаються положення жінок.

Тимченко Г.В.

аспірантка Запорізького національного університету

ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАВОРЕАЛІЗАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – ЕФЕКТИВНІСТЬ ЗАКОНОДАВСТВА

В умовах суттєвих соціально-економічних, державно-правових перетворень, у нашій державі здійснюється постійна робота стосовно перегляду та оновлення діючої системи українського законодавства. Актуальність обраної теми пояснюється тим, що створення довершеної системи законодавства, ще не означає, що проблеми, існуючі у нашому суспільстві, будуть негайно вирішені. Адже система законодавства буде ефективною тільки у тому випадку, коли правові норми, виражені у законах будуть втілюватися у життя, діяти, тобто тільки тоді, коли вони будуть реалізовуватись. Ще Ш. Монтеск’є писав: «Коли я їду в яку-небудь країну, я перевіряю не те, чи гарні там закони, а те, як вони реалізуються, бо гарні закони зустрічаються всюди». Тому виникає необхідність у дослідженні проблеми ефективності правореалізаційної діяльності – як основної вимоги ефективності законодавства.

На нашу думку, умови, що забезпечують ефективність правореалізаційної діяльності доречно розглядати з точки зору суб’єктів правореалізаційної діяльності. Ці умови можна поділити на дві основні групи.

Перша група умов стосується правореалізаційної діяльності державних органів та посадових осіб. І в першу чергу, особливу увагу слід приділити умовам, які забезпечують ефективність правозастосовчої діяльності судових та інших правоохоронних органів. На нашу думку, саме від ефективної діяльності цих органів буде залежати ефективність законодавства в цілому. До цих умов відносяться:

1) правові умови (якість законодавства, що перш за все виявляється у соціальній значимості, обґрунтованості та досконалості правових норм; досконалість процесуальних норм здійснення правозастосовчої діяльності тощо);

2) організаційні умови (наукова організація управлінської діяльності, яка виявляється у структурній досконалості правозастосовчих органів, чіткості розділення функцій, компетенцій, злагодженості та узгодженості всіх ланок системи правозастосовних органів; правильному виборі процедури, форм, методів і засобів здійснення правореалізаційної діяльності; організації навчання кадрів; належному підборі і розстановці кадрів; плануванні; забезпеченні кожного працівника конкретними завданнями та організації внутрішнього контролю за їх виконанням; організації засобів інформації і її систематизації тощо);

2) умови, що стосуються суб’єктів правореалізаційної діяльності (високий рівень правосвідомості та правової культури працівників державних органів, професійна придатність посадових осіб до правозастосовчої діяльності, їх ділові, етичні та моральні якості; загальний культурний рівень; доброзичливі взаємовідносини між службовцями, а також між службовцями та громадянами тощо);

4) матеріально-технічні умови (забезпечення правозастосовця транспортом та приміщенням, належне зовнішнє оформлення і убранство останнього; належне стимулювання праці співробітників тощо)

5) соціальні умови, або фактор «середовища» (високий рівень правосвідомості та правової культури громадян; збіг цілей правового регулювання з інтересами тієї чи іншої групи населення держави; розуміння і схвалення права і правозастосування тощо).

Друга група умов стосується правореалізаційної діяльності інших осіб, із яких найбільшою групою є громадяни. Саме вони є постійними учасниками суспільних відносин, а отже потребують спеціального дослідження.

Однією із найголовніших умов, що забезпечує ефективність правореалізаційної діяльності вищезазначеної категорії осіб, виступає інформованість адресатів про зміст та мету законів, що діють. Не можна говорити про ефективність правореалізаційної діяльності, а отже і про ефективність системи законодавства, якщо громадяни слабо інформовані про зміст законів, або взагалі не мають ніякого уявлення про їх існування. Більш того інформованість громадян повинна стосуватися не тільки змісту законів, але й порядку організації й функціонування правозастосовчих органів держави.

По-друге, ефективність реалізації законів залежить від того, наскільки правові приписи відповідають потребам людини, чи бажає вона досягнути тих цілей, які визначаються законодавцем. У зв’язку із цим можна виділити наступний фактор – це правова активність як окремої особи так і населення в цілому. У свою чергу, висока правова активність населення залежить від багатьох умов, які характеризують соціальний статус суб’єктів реалізації законів.

Зміни у соціальному статусі індивіда спричиняють за собою зміни і в його правовому положенні, що, у свою чергу, спричиняє зміну характеру його відношення до всього права. Не дивлячись на неперсоніфікований характер суспільних процесів і юридичних вимог, що їх відображають, їх дія неможлива без того або іншого ступеня активної поведінки конкретних людей. Рівень ефективності правореалізаційної діяльності залежить не тільки від юридичних якостей норми, але і від соціальних властивостей тих суб’єктів, до яких вона адресована.

Отже, якщо закони, з тієї або іншої причини не достатньо реалізуються, то вони не розкривають закладених в них внутрішніх можливостей, не показують своєї ефективності. Тому, серед умов ефективності законодавства неабияке значення мають умови, що забезпечують ефективність правореалізаційної діяльності. Ці обставини складають середовище, в якому реалізуються ті чи інші закони. Їх аналіз та вивчення, дасть змогу виявити причини недостатньої ефективності як окремих законів так і системи законодавства в цілому, а також сприятиме розробці рекомендацій, направлених на вдосконалення законодавства та поліпшення організації правореалізаційної діяльності.

Юрисдикція, як юридична категорія, віддзеркалює фактичне повновладдя держави, яке базується на державному суверенітеті і полягає у наявних владних повноваженнях приймати рішення щодо врегулювання суспільних відносин і реалізовувати таке регулювання. Таким чином, юрисдикція характеризується певними ознаками, серед яких можна вказати на наступні. По-перше, юрисдикція завжди пов’язується з владною діяльністю державних органів і посадових осіб, які забезпечують функціонування механізму держави і реалізацію наданих повноважень щодо приведення суспільних відносин у відповідність до цілей державного регулювання. По-друге, юрисдикція, як властивість державної влади, є похідною від державного суверенітету, як здатності вирішувати виключно юридичні питання, що виникають в процесі функціонування держави. По-третє, характер юрисдикції на міждержавному рівні базується на принципі рівного поширення або обмеження юрисдикції суверенної держави, а всередині самої держави визначається характером політичного режиму, який обмежує сфери і обсяги юридичного регулюючого впливу держави на суспільні відносини.

На підставі визначених ознак можна зробити висновок, що під юрисдикційним імунітетом слід розуміти виведення з-під компетенції держави повноважень з правового регулювання суспільних відносин як виключення із загального правила здійснення регулюючого впливу, з метою гарантування здійснення міжнародних і державних функцій.

Зроблений висновок обґрунтовується наступними аргументами. По-перше, широкий підхід до юрисдикції, передаючи комплексний характер цього явища, не дозволяє чітко визначити функціональність саме юрисдикційного імунітету через значну кількість проявів правових форм здійснення владних функцій сучасної держави. По-друге, за своїм змістом правова недоторканність, як особлива форма правового імунітету, охоплює правові виключення, які реалізуються, більшою своєю частиною, через діяльність виконавчих органів держави. Так правова недоторканність знаходить відображення в особливому порядку виконання дій: при порушенні або відмові в порушенні провадження у кримінальних або адміністративних справах; у зв’язку з пред’явленням обвинувачення в разі встановлення ознак вчиненого злочину; в процесі обрання запобіжних заходів кримінально-процесуального і адміністративного характеру; під час проведення слідчих та інших процесуальних дій. Більшість вказаних дій виконуються повноважними державними органами, які входять в структуру виконавчих органів держави і тому можуть бути віднесені до юрисдикції (компетенції) виконавчого характеру.

На підставі зазначеного можна зробити висновок, що під юрисдикційним імунітетом, як особливої форми правого імунітету, слід розуміти правові виключення, які обмежують діяльність судових органів держави в правосудді в процесі розгляду правових спорів, через виключення, як окремих справ, так і вирішення окремих питань, з компетенції суду, який в ординарному порядку такою компетенцією наділений. Вказаний підхід дає можливості визначити зміст юрисдикційного імунітету з урахуванням системного характеру правового імунітету в цілому і забезпечити чітке розмежування різних форм проявів правових імунітетів. Таким чином, юрисдикційний імунітет за змістом співпадає з поняттям судовий імунітет, яке повністю і адекватно передає змістовний характер юрисдикційного імунітету.

Юрисдикційний імунітет може поширюватися як на колективні (такий підхід є традиційним для міжнародного права), так і індивідуальні суб’єкти. Для дослідження видів юрисдикційних імунітетів нами буде використаний підхід, який базується на визнанні функціонального характеру правового імунітету.

Так, при здійсненні публічних міжнародних функцій юрисдикційним імунітетом наділяються наступні суб’єкти. В першу чергу юрисдикційний імунітет виступає властивістю держави, як окремої політичної організації, яка реалізує зовнішні функції в процесі встановлення відносин з іншими суб’єктами світового співтовариства, та їх нормативного врегулювання. Юрисдикційний імунітет держави визначається, в першу чергу, в непідсудності однієї держави суду іншої (стаття 5 Частина ІІ Конвенції Об’єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року). Юрисдикційним імунітетом самостійного, але похідного від юрисдикційного імунітету держави, характеру, наділені дипломатичні установи в країні перебування: місцеві суди не наділені компетенцією у справах, пов’язаних з діяльністю (мова може йти не тільки про адміністративну діяльність, але й кримінальну, у випадку, коли національним законодавством передбачена кримінальна відповідальність юридичних осіб), та майном дипломатичних представництв, а також цивільно-правовими зобов’язаннями.

Юрисдикційний імунітет індивідуальних суб’єктів, які здійснюють публічні міжнародні функції, застосовується відносно:

• 
  Дипломатичних агентів, які, відповідно до ст. 31 Віденської конвенції 1961 року, не підлягають юрисдикції приймаючої держави у сфері її кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції, при цьому не має значення чи діяв агент під час виконання службових обов’язків, чи в інший час.
  
• 
  Міжнародних організацій та їх посадових осіб, які користуються юрисдикційним імунітетом «від будь-якої форми судового втручання», зокрема від кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції, стосовно всіх дій вчинених під час виконання офіційних функцій;
  
• 
  Консульські посадові особи та консульські службовці не підлягають юрисдикції судових або адміністративних органів держави перебування щодо дій, вчинених ними під час виконання консульських функцій;
  
• 
  Глави держав, урядів, міністерств закордонних справ під час перебування за межами країни, яку вони представляють у зовнішніх зносинах, користуються імунітетом від кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції судів країни перебування.
  

Таким чином можна зробити висновок, що на відміну від стійких наукових поглядів на юрисдикційний імунітет як виключну форму міжнародного правового імунітету, прояви судового імунітету мають місце і в діяльності посадових осіб під час здійснення ними державних публічних функцій, що свідчить про його універсальний характер.

В ході проведення військово-судової реформи 1867 р. система військового судоустрою в Російській імперії зазнала суттєвих змін: відбулась уніфікація діючих в країні судових установ, вони були переведені на постійний режим роботи, суддівський склад поповнився кваліфікованими кадрами. Система армійських судів, заснована відповідно до статуту 1867 р., тепер почала складатися з полкових, військово-окружних судів та Головного військового суду. Натомість, на флоті, за аналогією, утворювалися: екіпажні, військово-морські суди та Головний військово-морський суд.

Мета цієї розвідки визначити місце та роль Головного військового суду у системі військової юстиції кінця ХІХ – початку ХХ ст..

Основним джерелом, що дає можливість визначити правове становище означеної установи був Військово-судовий статут (Далі - ВСС), що був прийнятий у 1867 році. Відповідно до його статей, Головний військовий суд визначався як колегіальний орган, що діяв у складі голови, постійних (коронних) і тимчасових суддів. Головою суду та постійними суддями могли бути призначені виключно офіцери військово-судового відомства, що мали генеральське звання. Як правило, цими особами виступали колишні голови військово-окружних судів, що мали значний досвід роботи у сфері судочинства. Всі призначення на посади у Головному військовому судді здійснювалися виключно царем.

Посади суддів Головного військового суду не були пожиттевими, а обмежувалися чотирьохрічним строком, хоча законодавство і передбачало можливість продовження цього строку за наявності спеціального царського наказу. Щодо тимчасових членів суду, то вони призначалися у кількості двох осіб на півроку, з заміною одного з членів раз у три місці..

Аналіз положень ВСС дозволяє виділити наступні групи завдань, що були покладені на вищеозначену судову установу:

1. 
   розгляд справ у касаційному порядку;
   
2. 
   здійснення управління та контролю за полковими та військово-окружними судами;
   
3. 
   тлумачення діючих правових норм у сфері військової юстиції та розробка відповідних законопроектів.
   

Cправи у суді розглядалися колегіально, а рішення приймалися більшістю голосів. Якщо по тому або іншому питанню голоси суддів розділилися нарівно, тоді прийнятим вважалось рішення що найбільш відповідало інтересам засудженого. Якщо вирок скасовувався, справа для повторного розгляду передавалося в інший військовий суд або в той же суд де була попередньо розглянута справа. Проте, в останньому випадку, щоб запобігти необ’єктивності суджень, склад суддів підлягав заміні.

Скарги й протести на рішення Головного військового суду не допускалися. Вони зверталися до виконання негайно й публікувалися у спеціальних колонках російських засобів масової інформації, зокрема: «Новое время», «Русское слово» тощо.

В окремих випадках, коли справа стосувалася вищих посадових осіб: членів Військової Ради, головнокомандуючих, командуючих військовими округами, а сама справа набувала резонансного характеру, з числа членів Головного військового суду створювався спеціальний судовий орган – Верховний військово-кримінальний суд. Зокрема, після поразки у російсько-японській війні, коли стало відомо про справжні причини здачі однієї з найбільших російських фортець у регіоні бойових дій – Порт-Артур, цей суд розглядав справу по обвинуваченням, що були пред’явлені представникам вищого російського командування: генералу Стенселю, Фоку, Реймсу та Смирнову.

Крім розгляду справ у порядку касаційного провадження, Головний військовий суд здійснював контрольно-наглядові та адміністративно-управлінські функції щодо нижчестоящих установ, які входили до складу військово-судового відомства. Він стежив за точним й однаковим застосуванням всіма військовими судами закону, мав право повідомляти суддям про недоліки в їх роботі, накладати на них дисциплінарні стягнення у вигляді зауваження, догани або звільнення. Такими ж правами він володів і відносно військових слідчих і кандидатів на судові посади. Виключною компетенцією Головного військового суду було звільнення з посади голів і членів окружних-військово-окружних судів. Так, коли військовий міністр Редігер забажав усунути з посади некомпетентного суддю петербурзького військово-окружного суду, йому довелося чекати винесення відповідного рішення суддями Генерального військового суду.

До повноважень Головного військового суду належало і здійснення офіційного тлумачення правових норм, що мали безпосереднє відношення до сфери його діяльності. Опубліковані на сьогоднішні день Військово-судові статути містять декілька сотень керівних роз’яснень Головного військового суду щодо застосування правових норм закріплених у цьому документі. Однак суд, не виконував суто статистичну роль у процесі право творення і не обмежувався лише тлумаченням діючого законодавства. Наявні джерела переконливо свідчать, що ця судова установа брала активну роль і у підготовці нових законів, які стосувалися військово-судової сфери. Як правило, розгляд та підготовка законопроектів здійснювалася членами суду колегіально, а розроблений законопроект подавався на затвердження царя військовим міністром.

Підсумовуючи вищезазначене, відзначимо, що Головний військовий суд виконував важливі функції у системі військової юстиції, виступаючи в якості касаційної інстанції, а в окремих випадках (коли мова йшла про особливо резонансні злочини вчинені військовими) і суду першої інстанції. Крім того, суду належали контрольно-наглядові функції, а також тлумачення діючих в державі законів, що регулювали військову сферу.

Храпенко Олена Олегівна

аспірантка кафедри організації судових та правоохоронних органів ОНЮА

РЕФОРМУВАННЯ ФУНКЦІЙ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ В ПЕРІОД СУДОВО-ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ 1864 РОКУ

Питання про реформування функцій прокуратури турбувала вчених, науковців у різні часи, але і досі ця проблема є невирішеною та постають все нові та нові питання.

Інститут прокуратури з’явився в Росії після указу Петра І, як орган наглядового типу («око государєво»). Прокуратура здійснювала нагляд за законністю діяльності державних органів i структур, нагляд за інтересами казни, в арештантських справах, за місцями утримання ув’язнених під вартою. Таким чином, Петро І мав всюди «свої очі «, що дозволяло йому контролювати дії чиновників на місцях.

Судово-правову реформу 1864 року, без сумніву можна назвати важливим кроком у зміні статусу прокуратури. Ось основні моменти:

• 
  прокуратура звільнилася від функції загального нагляду та її діяльність обмежилась лише судовою сферою;
  
• 
  якщо раніше прокурор повинен був виступати у суді «как взыскатель наказания и вместе с тем защитник невинности», то тепер головним його завданням став нагляд за дізнанням і слідством та підтримання державного обвинувачення в суді;
  
• 
  основна діяльність прокуратури була зведена до кримінального переслідування;
  

Прокуратура відрізнялась високим рівнем судової етики та бажанням встановити істину, а не довести провину будь-яким чином. Основою було вірне розуміння та застосування закону.

Отже одним з підсумків судово-правової реформи 1864 року стало звільнення прокурорів від адміністративних функцій та закріплення за ними функції державного обвинувачення.

Хоча з часів судово-правової реформи минуло багато років, ті проблеми, які вона піднімала, знов постають перед законодавцями. Сьогодні в України нараховується велика кількість контролюючих органів, але це не означає, що вони потрібним чином захищають права громадян.

«Залишати загальний нагляд та слідство в прокуратурі,чи передати ці, не властиві їй у демократичній країні функції, іншим органам влади? «, - ось питання, яке турбує не тільки владу, але також громадян. Серед відповідей, які дають науковці, їх можна умовно поділити на дві основні групи. Перша група вважає реформування функцій прокуратури необхідними,та використовує такі аргументи:

1. 
   Функції слідства та нагляду не відповідають стандартам Ради Європи, зобов’язанням України перед Радою Європи та позитивній практиці демократичних країн (в жодній з країн Центральної та західної Європи прокуратура не має таких повноважень);
   
2. 
   Виконання функції загального нагляду поширює сферу впливу прокуратури на життя всього суспільства, а, відповідно, посилює її реальне домінування над суспільством, та наголошують, що в цивілізованих правових державах в якості засобу контролю за чиновницьким апаратом використовується судова скарга громадянина, права якого виявились порушеними. У результаті розгляду таких скарг суд не лише захищає права громадян, але й виявляє порушення законності в правотворчій і правозастосувальній діяльності органів держави.
   

1. 
   Нагляд, який був у радянські часи, вже давно не існує. У теперішній час нагляд у значній мірі реформовано, його зусилля налаштовані на відновлення прав та свобод громадян, захист інтересів держави та притягнення винуватих до відповідальності.
   
2. 
   Кожна людина, якій не по карману збір необхідних для суду документів, та оплата послуг адвоката, може звернутись до прокуратури безкоштовно, та розраховувати на допомогу.
   
3. 
   Не можна механічно переносити європейські стандарти правосуддя на Україну. У країнах, які є членами Ради Європи, прокуратура дійсно не здійснює таку функцію, як нагляд за додержанням та застосуванням законів. Але не можна забувати, що теперішня правова система Європи формувалася у продовж століть, сьогодні у таких країнах діє стабільне законодавство, існує традиційна повага до закону та відповідальність перед ним, авторитет судової влади, а ми хочемо створити таку систему ураз.
   

Сьогодні прокуратура є майже єдиним органом, де громадяни можуть захистити свої права у реальні строки, тому позбавлення нагляду за додержанням та застосуванням законів було б передчасним, та не принесло б користі ні громадянам, ні державі. Тому звісно реформування потрібно, причому з урахуванням європейських стандартів, однак робити це необхідно планомірно та зважено.

За змістом ч. 2 ст. 47 Закону України «Про судоустрій України», в Україні забезпечується однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції, при цьому відповідальність за це покладена на Верховний Суд України (далі – ВСУ). Вказане, очевидно, означає, що не може бути допустимим різне застосування судами одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах, а це, в свою чергу, означає готовність процесуального законодавства України до сприйняття судового прецеденту як джерела права, оскільки неможливо з’ясування наявності/відсутності різного правозастосування без порівняння різних судових рішень. Як зазначає суддя ВСУ Б.Н.Пошва, система прецедентного права робить прозорою і передбачуваною як судову систему, так і діяльність правоохоронних органів, оскільки ніякий орган або посадова особа не зможуть в аналогічних обставинах відступити від правила, закріпленого в цьому рішенні. За таких обставин втрачає сенс чинити тиск на суд або будь-яку посадову особу, зменшується кількість скарг і знижується рівень корупції, оскільки ніхто не зможе діяти в аналогічній справі інакше, ніж у попередній.

Згідно Постанови президії Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) від 18.06.2009р. «Про стан здійснення судочинства господарським судом Волинської області», причиною судових помилок, як правило, є нестабільність законодавства, відсутність єдиної судової практики з розгляду певних категорій господарських спорів.

Процесуальні можливості ВСУ щодо забезпечення однакового застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції щодо конкретних справ передбачені процесуальними кодексами України, а саме: ВСУ переглядає у касаційному порядку постанови чи ухвали ВГСУ у випадках, коли вони оскаржені: у разі їх невідповідності рішенням ВСУ чи Вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права; у зв’язку з виявленням різного застосування ВГСУ одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта у аналогічних справах (пп. 2, 3 ст. 111-15 Господарського процесуального кодексу України); судові рішення в адміністративних (цивільних) справах можуть бути переглянуті ВСУ за винятковими обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права (ст. 237 Кодексу Адміністративного Судочинства України, ст. 354 Цивільного процесуального кодексу України). Разом з тим, ефективність даних норм вкрай мала, оскільки ВСУ в переважній більшості випадків відмовляє у відкритті касаційного провадження (перегляді за винятковими обставинами), не мотивуючи свої відмови. Так, в судовій практиці автора були непоодиноку випадки, коли явно різне застосування норм права в аналогічних обставинах не зацікавила ВСУ, наприклад як це трапилося в Постанові ВГСУ у справі про банкрутство № 440/2б-2005. Так, в цій справі суд першої інстанції визнав боржника банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру тільки з огляду на клопотання комітету кредиторів, незважаючи на відсутність доказів неоплатності боржника та наявність заяви про санацію. Постановою апеляційного суду ця Постанова суду першої інстанції була скасована. Постановою від 28.01.2009р. скасована остання Постанова, при цьому ВГСУ повністю відмовився від своїх попередніх позицій, викладених в інших судових рішеннях, а також в Рекомендаціях Президії ВГСУ від 04.06.2004р. № 04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»« (далі – Рекомендації). Порівняння правових позицій ВГСУ до і в процесі розгляду справи № 440/2б-2005 наведено в таблиці:

№ п/п	Правова позиція до розгляду справи	Правова позиція в процесі розгляду справи
1.	Санатор набуває статусу учасника провадження у справі про банкрутство після подачі заяви (абзац 3 п. 10.8 Рекомендацій)	Санатор набуває статусу учасника провадження у справі про банкрутство після відкриття процедури санації
2.	Для відкриття ліквідаційної процедури недостатньо клопотання комітету кредиторів, необхідні докази неоплатності (Постанови ВГСУ від 26.01.05р., 09.03.2005р., 31.08.05р.)	Для відкриття ліквідаційної процедури клопотання комітету кредиторів достатньо, докази неоплатності необов’язкові
3.	При подачі заяви про банкрутство Боржником подача плану санації обов’язкова (п. 4.6 Рекомендацій)	При подачі заяви про банкрутство Боржником подача плану санації необов’язкова, а ліквідаційна процедура призначається незалежно від фінансового стану Боржника

Події, що вирують в умовах нинішньої фінансової кризи остаточно засвідчили зміну економічної парадигми сучасних держав. Економісти одноголосно вважають, що фінансову стабільність, особливо в США та Великобританії, підірвала бездумна фінансова лібералізація: оскільки ринок регулювався «одним пальцем» або навіть «скрізь пальці», почалось неконтрольоване вибухове зростання непрозорих фінансових інструментів.

Сучасна економіка потребує посилення ролі держави, впевнений відомий американський політолог Френсіс Фукуяма: «Держава починається з примусу. Диво сучасної держави полягає в тому, що вона є здатною вирішувати парадокс влади – тобто, з одного боку, запроваджувати закони та забезпечувати порядок, а з іншої сторони - обмежувати власну владу, щоб досягти тривалого економічного зростання. Вони зайшли дуже далеко у своїй лібералізації, через що послабився авторитет держави».

У своїй праці «Сильна держава. Управління та світовий порядок у ХХІ столітті» відомий американський філософ, соціолог та футуролог Френсіс Фукуяма доводить, що побудова сильної держави – одна із найбільш важливих проблем світового співтовариства, адже слабкість та руйнування держав слугує джерелом найбільш серйозних світових проблем: від бідності до СНІДу, наркотиків та тероризму.

Сьогодні стає очевидним, що тільки держава здатна забезпечити порядок, тобто верховенство права всередині країни та сприяти підтриманню міжнародного правового порядку. Ф.Фукуяма ставить питання прихильникам «сутінків державності», які є поборникам вільного ринку: що саме може замінити силу суверенних національних держав у сучасному світі? І відповідає сам: цю прогалину заполонили збори «різношерстих міжнародних організацій», кримінальних синдикатів, терористичних організацій, які можуть володіти в певній мірі владою та легітимністю, але рідко і тим і іншим одночасно. Тому «…нам залишається тільки повернутися до суверенної національної держави і знову намагатись зрозуміти, як зробити її сильною та успішною».

У сучасної держави перелік функцій змінюється під впливом внутрішніх і зовнішніх умов. Так, епідемія СНІДу, що може призвести у майбутньому до грандіозних людських втрат, визначила виокремлення такого напряму у державній діяльності як боротьба зі СНІДом. Відповідно з’являється і такий новий напрям як боротьба з тероризмом.

На думку Френсіса Фукуями, у фокусі побудови сильної держави мова має йти саме про розширення її функцій з метою вирішення різноманітних суспільних проблем.

Дослідник виділяє у сучасної держави наступні категорії функцій:

- мінімальні (забезпечення явної суспільної користі; захист, закон та порядок; макроекономічне регулювання; суспільна охорона здоров’я, підвищення соціальної захищеності);

- проміжні функції (освіта; оточуюче середовище; регулювання монополій; соціальне страхування);

- активні функції (індустріальна політика; перерозподіл капіталу).

Податкова діяльність при цьому виступає необхідною передумовою успішного здійснення майже чи не всіх інших напрямків діяльності держави.

Аналіз діяльності сучасної держави дозволяє нам виділяти податкову функцію як самостійний напрям державної діяльності. Так, на думку А.А.Сайдаманова, однією із новел державознавства наприкінці минулого сторіччя стає виокремлення зі складу економічної функції діяльності держави щодо оподаткування та стягнення податків – податкової функції.

З точки зору Л.Б. Рейделя, вивчення функції оподаткування дозволяє поставити та вирішити питання про природу даної функції та її самостійний характер, особливе місце в системі функцій сучасної держави, яке відображає одну із ознак державності.

Ю. М. Оборотов, визначаючи сучасну державу як податкову, також зазначає про існування у неї податкової функції.

Отже, беззаперечним є постулат, що сучасна демократична соціальна правова держава – це податкова держава, бо у податках концентрується уся сукупність економічних, політичних і соціальних інтересів у суспільстві, незалежно від форм його організації та державного устрою країни.

На думку Ф.Фукуями саме «швидкість отримання податків» слугує критерієм сфери дії держави, особливо для країн з більш високим рівнем долі ВВП на душу населення, вона також слугує і мірилом адміністративної могутності. Дослідник підкреслює, що деякі країни, можливо, хотіли б отримувати від збору податків більш високу долю ВВП, але вони не здатні цього досягти через те, що не в змозі контролювати бажання сплачувати податки та втілювати в життя податкове законодавство.

Як бачимо, існує чіткий взаємозв’язок між здатністю держави ефективно реалізовувати податкову функцію та рівнем розвитку держави.

Податки є органічною складовою функціонування як суспільства, так і держави, їх основною ознакою. Там, де існує держава і державне регулювання економіки, існує і оподаткування. Як стверджував П.Прудон, «у сутності питання про податок є питанням про державу».

Враховуючи вищевикладене, доходимо висновку, що сильна, активно функціонуюча держава є найважливішою умовою виходу з економічної кризи та продовження перетворень. Безапеляційно, що сучасна держава намагається вирішувати загально соціальні завдання за рахунок, перш за все, гнучкої податкової політики, підтримуючи конкуренцію та сприяючи розвиткові відстаючих секторів економіки. А тому реалізація податкової функції сучасної держави є запорукою утвердження соціальної держави, забезпечення високорозвиненого, конкурентоспроможного капіталу, політичної стабільності, суспільної злагоди.

Сьогодні питання про забезпечення якісної медичної допомоги (ЯМД) є актуальним для кожної країни, незалежно від її статусу на міжнародно-правовій арені, ступеня розвитку, досягнень у сфері охорони здоров’я, рівня медичного обслуговування, розвитку медичної технології тощо.

Україна, зважаючи на її молодість порівняно з іншими країнами, знаходиться на початковому етапі правового забезпечення ЯМД.

З міжнародних правових актів, що визначають світове ставлення до окреслюваного питання, варто виділити глобальну стратегію Європейського регіонального бюро ВООЗ «Здоров’я – 21 - здоров’я для всіх в 21–му сторіччі», де сформульовано завдання щодо розробки і впровадження в усіх країнах національних механізмів для забезпечення безперервного моніторингу і вдосконалення якості медико-санітарної допомоги.

Зважаючи на актуальність та важливість проблематики якості медичної допомоги та на прагнення нашої держави до подальшої інтеграції до Європейського Союзу, очевидною стає зацікавленість України у слідуванні напрямам, визначеним ВООЗ, розробці та впроваджені відповідного нормативно-правового забезпечення питання.

Так згідно Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення» від 6. 12. 2005 р. №1694/2005 постановлено Кабінету Міністрів України розробити план дій з реформування системи охорони здоров’я населення, в якому передбачити, зокрема, заходи щодо підвищення якості та доступності медичного обслуговування населення.

Для забезпечення ЯМД була прийнята Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Національного плану розвитку системи охорони здоров’я на період до 2010 року» від 13. 06. 2007 р. № 815, де одним із стратегічних напрямів плану розвитку є формування ефективної системи контролю та управління якістю медичної допомоги; Наказ МОЗ України «Про затвердження нормативів надання медичної допомоги та показників якості медичної допомоги» від 28. 12. 2002 р. № 507, який закріплює 13 показників якості надання медичної допомоги.

Дослідивши правове забезпечення питання надання медичної допомоги, автор виділив наступні нормативні акти:

Ст. 49 Конституції України на загально державному рівні закріплює створення державою умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування;

Зокрема у ст. 22 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19. 11. 1992 р. № 2801-ХІІ (далі – Основ) «Державний контроль і нагляд в галузі охорони здоров’я» зазначається, що держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення… стандартів медичного обслуговування…;

У Законі України «Про захист прав споживачів» вказано, що належна якість товару, роботи або послуги - властивість продукції, яка відповідає вимогам, встановленим для цієї категорії продукції у нормативно-правових актах і нормативних документах, та умовам договору із споживачем;

Ліцензування закладів охорони здоров’я здійснюється відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1. 06. 2000 р. № 1775 – ІІІ, який визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб’єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування;

З метою підвищення ЯМД населенню України та відповідно до ст. 16 Основ для забезпечення державної акредитації були прийняті: Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку державної акредитації закладу охорони здоров’я» від 15 липня 1997 р. № 765 та Наказ МОЗ України «Про затвердження Критеріїв (умов) державної акредитації лікувально-профілактичних закладів» від 24 січня 2007 р. №.92. У останньому представлена рекомендована форма, яка схематично розкриває послідовність підходу при аналізі діяльності закладу охорони здоров’я щодо якості допомоги, яка надається;

На ще один засіб щодо досягнення ЯМД, такий як стандартизація, вказують - Наказ МОЗ України «Про затвердження Галузевої програми стандартизації медичної допомоги на період до 2010 року» від 25. 06. 2008 р. № 341, де відображені складові медичного обслуговування, у перелік яких і входить якість (результативність) медичних послуг та Закон України «Про державі соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5 жовтня 2000 р. № 2017 - ІІІ, де перераховані державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров’я до яких і відносяться показники надання ЯМД;

Атестація здійснюється у відповідності до Наказу МОЗ України «Про подальше удосконалення атестації лікарів» від 19. 12. 1997 р. № 359, в якому визначається порядок проведення атестації лікарів та Наказу МОЗ України «Про атестацію молодших спеціалістів з медичною освітою» від 23. 11. 2007 р. № 742;

Наказом МОЗ України було затверджено Концепцію управління якістю медичної допомоги в галузі охорони здоров’я в Україні на період 2010 року від 31. 03. 2008 р. № 166, в результаті впровадження якої, очікується - підвищити доступність та якість медичної допомоги населенню та Порядок контролю та управління якістю медичної допомоги від 26. 03. 2009 р. № 189, де визначається поняття ЯМД, форми здійснення її контролю та органи, які його забезпечують.

З 2007 року створено Департамент інспектування та контролю якості медичних послуг, однією із функцій якого є організаційно-методична підтримка створення та функціонування систем якості та управління якістю медичної допомоги в закладах охорони здоров’я усіх форм власності.

Отож, надання ЯМД в Україні контролюється державою з допомогою таких основних заходів як акредитація, ліцензування, атестація, стандартизація тощо.

На сьогодні (аналізуючи перераховані нормативні акти) сучасного правового забезпечення для надання ЯМД не достатньо. Отже, необхідність подальшого розвитку та вдосконалення системи охорони здоров’я України не зникає, а багатоаспектність та соціальна значимість питання ставить його на чільне місце серед проблем, які потребують обов’язкового та якомога швидшого вирішення.

Петлевич Н.С.

адвокат

ДО ПИТАННЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ – ПЕРСОНАЛІСТИЧНА РЕФЛЕКСІЯ

З кінця ХІХ і на початку ХХ ст. розпочинає свій розвиток філософська течія, що утверджує особистість як найвищу цінність буття, – персоналізм. Для представників цього напрямку особистість є не зовнішньою формою участі індивіда у суспільних процесах чи сукупністю його соціальних характеристик, вона постає вільною духовною творчою сутністю, комплексною цілісністю внутрішнього досвіду та зовнішньої маніфестації, первісною онтологічною та епістемологічною категорією для філософської рефлексії. Буття особистості – це співбуття, воно обов’язково передбачає діалог з Іншим,

Персоналістичні ідеї характеризують розвиток права другої половини ХХ ст. Історичний поступ повертає визнання людини, її особистості найвищою цінністю права. Розвивається її дослідження у взаємодії з іншими особистостями-учасниками правового процесу. Така персоналістична взаємодія передбачає принципи свободи, відповідальність, рівності, солідарності, справедливості.

Для персоналізму, що ми знаходимо зокрема у творах Ж. Лакруа, справедливість, що поряд з любов’ю і повагою покликала до життя саме право, виступає первісним запитом і проявом людського духу. Це основоположна категорія для буття особистості як правового суб’єкта, що корелюється з доброчесністю як основоположенням для морального суб’єкта.

Засновник французького персоналізму Е. Муньє у праці «Персоналістична і громадська революція» зазначає, що свобода не створює справедливість, вона їй служить. Тому що справедливість як базовий принцип пов’язана зі створенням гармонійної життєвої структури (чи то суспільства, чи то людини), що розвивається і на кожному рівні покликана максимально відтворити ідею (смисл) свого існування – персоналістичної спільноти (у випадку суспільства) та особистості (у випадку людини). Саме справедливість завдяки своїй природі розподілення здійснює функцію розрізнення і узгодження. Справедлива структура втілює баланс між різними її складовими, що без свободи та інших цінностей не буде гармонійним. Але свобода сама по собі без морального й правового розвитку особистості може перейти у вільну несвободу свавілля. Справедливість передбачає формування такого правопорядку, в якому б закріплювались і гарантувались права та свободи особистості як найвищої цінності й мети, і насамперед право на її гідний, всесторонній, цілісний розвиток.

Як зазначає М. Мамардашвілі, для справедливості завжди потрібний суб’єкт, здатний приймати участь у створенні «справедливої» або «несправедливої» ситуації, отже вона також передбачає і розвиток правосвідомості людини – творця й учасника правовідносин. Адже не відображаючись у правосвідомості, не будучи осягненою, справедливість залишається лише поняттям без змісту.

Справедливість являє собою принцип, що потребує свого осягнення, категорією духу, за формулюванням філософа права В.П. Малахова «завданням відкритим ніби в безкінечності», тому вона не може бути статичною даністю, одного разу відкритою і збереженою, а передбачає пошук і розвиток, підняття у сфери духу і об’єктивацію. Зміст такого пошуку-розвитку особистості відкривається у прагненні істинності, як духовній напрузі, що веде до народження справедливості. Тому осягаючи її, особистість формує систему цінностей, відкриває свободу «бути».

Але це осягнення здійснюється не розсудком, який просто здатен розподіляти і організовувати усе відповідно до належної міри, а розумом, що керується гуманізмом. Для персоналізму милосердя і любов іманентні справедливості. Як формулює Ж. Лакруа у праці «Почуття і моральне життя»: «милосердя без справедливості – те саме, що думка без мови, інтуїція без розміркування,..: містифікація і темрява. Справедливість без милосердя – мова без думки, розміркування без інтуїції, в кінцевому результаті – небуття». Милосердя потребує справедливості, і навпаки; вони взаємодоповнюють і розвивають один одного. Якщо справедливість пов’язана зі створенням гармонійної структури, то любов і милосердя є тим, що надає життя цій структурі; перша розвиває праворозуміння та правовідносини; останні – пробуджують людину зі сну безособовості і відстороненості, відкриваючи можливість персоналізації, сприяючи розвитку солідарності.

Як зазначив П. Юркевич: «При кожній зустрічі протилежних бажань та інтересів, вона (людина) повинна звертатись до моральних вимог справедливості, що вкаже їй, де і коли її бажання незаконні, де і коли вони суперечать благу її ближнього і благу загальному». Отже, необхідною складовою життя особистості є прагнення істинності як духовна напруга в осягненні справедливості, що передбачає дієве залучення в соціальне життя, пізнання особистості Іншого, розвиток правосвідомості та втілення правових цінностей рівності та свободи.

Розділ II




КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО


Пушкіна Олена Вікторівна

д.ю.н., доцент, завідуюча кафедрою права

Дніпропетровського університету економіки та права

РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

Важливим засобом забезпечення прав людини в Україні є формування та планомірне запровадження в життя цілісної концепції державної правової політики, яка б включала в себе не лише систему мір сприяння становленню інститутів охорони і захисту прав людини, але й містила в собі чіткі приписи, які б визначали основні напрями розвитку системи законодавства, міри щодо його вдосконалення, усунення правових колізій, пробілів у законодавстві в галузі прав людини тощо. На жаль, на сьогоднішній день ця концепція досі знаходиться лише в стані прийняття, тоді як об’єктивні вимоги сучасного суспільно-правового життя вже засвідчують необхідність її безпосередньої практичної реалізації. При цьому серед основоположних структурних елементів державної правової політики маємо вказати на державну політику законодавчої діяльності. В цьому плані, особливого значення набуває процес розробки, прийняття та реалізації державних програм законодавчої діяльності, оскільки саме завдяки вчасному та планомірному прийняттю необхідних законів досягається не тільки закріплення прав людини і громадянина, але й створюється дієва система механізмів їх забезпечення та захисту. На думку автора як таке поняття «державна програма розвитку законодавства», має бути закріплено на законодавчому рівні (наприклад, в законі «Про закони та законодавчу діяльність»), де крім визначення того, чим є державна програма розвитку законодавства, важливо вказати порядок прийняття цих програм та зазначити норми відповідальності конкретних суб’єктів щодо їх реалізації.

Визначення серед конституційних пріоритетів державного розвитку постання України як соціальної держави накладає на неї цілий ряд зобов’язань стосовно гарантування соціальних, економічних і культурних прав людини і громадянина. При цьому забезпечення зазначеної групи прав людини накладає певні умови як на характер організації державної влади (це має бути ex definitio демократична і правова держава), так і на побудову її економічного ладу. В зв’язку з чим слід визнати, що сучасна соціальна держава, тобто така, що об’єктивно в змозі сприяти реалізації соціальних, економічних і культурних прав громадян, розбудовується лише на основі ринкової економіки, стимулювання конкурентного середовища, в якому ініціативні, соціально й економічно активні індивіди здатні реалізовувати свої права, забезпечуючи тим самим гідний рівень життя для себе та своїх близьких, а також, завдяки системі солідарної допомоги, дбати про підтримку соціальної злагоди у суспільстві.

Специфічною властивістю проблем забезпечення соціальних та економічних прав людини і громадянина в Україні (що є необхідною умовою та складовою її становлення як соціальної держави) є те, що їх розв’язання передбачає паралельне вирішення на державному рівні принаймні трьох цілей стратегічного державотворчого характеру, якими є: а) забезпечення економічної стабільності та економічного росту як об’єктивної основи всієї сукупності цієї групи прав людини, реалізація державних програм спрямованих на розвиток інститутів, пов’язаних з окремими соціальними та економічними правами людини і громадянина; б) розробка і запровадження ефективної соціальної політики, яка б одночасно визначила як основні орієнтири та цінності у діяльності органів державної влади та її посадових осіб, так і конкретні завдання для всіх уповноважених елементів державної влади, діяльність яких безпосередньо покликана створювати належні умови для забезпечення соціальних та економічних прав; в) продовження законотворчої робити, ліквідація існуючих пробілів у сфері соціального законодавства, проведення кодифікаційної діяльності, прийняття нових законів, покликаних підвищити рівень забезпеченості та гарантованості соціально-економічних і культурних прав громадян (в тому числі й завдяки посиленню відповідальності держави, її органів та посадових осіб за невиконання своїх соціальних функцій).

Процес забезпечення соціальних та економічних прав людини в Україні передбачає не лише розробку відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актів, які б регулювали складну гаму трудових, економічних, соціальних відносин (мається на увазі вдосконалення нормативно-правової бази у сфері праці та її охорони, охорони дитинства і материнства, соціального забезпечення та соціального страхування, медицини, освіти, науки, культури), але й безпосередню роботу спрямовану за законодавчий захист та сприяння окремим категоріям населення. В цьому сенсі особливої ваги набуває прийняття та реалізація загальнодержавних і регіональних програм, що мають на меті підтримку молоді, соціальну допомогу для осіб похилого віку, соціальний та економічний захист матері і дитини, адаптацію та працевлаштування інвалідів, людей з фізичними вадами, підтримку освітнього і наукового процесу тощо. Зазначений напрям роботи органів державної влади та чисельних недержавних організацій виявляє свою значущість з огляду на те, що він дозволяє сконцентрувати зусилля на вирішенні конкретних питань окремих категорій населення, і тим самим забезпечити по відношенню до них найбільш сприятливий режим користування конституційними соціальними, економічними і культурними правами людини та громадянина.

Фактично, процес розвитку соціального законодавства розпочався паралельно із проголошенням незалежності України як самостійної та суверенної держави, в якій найвищу юридичну силу мають закони, що приймаються парламентом як вищим органом народного представництва. Тому принципово не можна погодитись з тими авторами, які аргументують думку про те, що фактичним стартом для формування повноцінної системи соціального законодавства стало лише прийняття Конституції України в 1996 році. Зазначений процес становлення системи соціального законодавство часто уповільнювався.. Втім, головною проблемою у цій сфері стала відсутність спільної основи, яка б забезпечували реальну системність тих законодавчих та інших нормативно-правових актів, які регулюють та забезпечують реалізацію соціальних прав людини та громадянина в Україні.

В Європейській хартії місцевого самоврядування, Конституції та інших законодавчих актах України, в юридичній літературі широко застосовуються терміни «компетенція місцевого самоврядування», «сфера компетенції місцевого самоврядування», «повноваження місцевого самоврядування», «компетенція органів місцевого самоврядування», «повноваження органів місцевого самоврядування», «предмети відання місцевого самоврядування та його органів» тощо. В той же час відсутність нормативних визначень цих термінів обумовила їх різне тлумачення. При цьому висловлюються різні точки зору як щодо сутності компетенції, так і щодо змісту цього поняття, його співвідношення з іншими близькими поняттями та термінами.

Ці обставини спонукають до необхідності детального та всебічного аналізу такого складного правового явища, як компетенція місцевого самоврядування, що може стати предметом окремого наукового дослідження. Не вдаючись до надмірного теоретизування доцільно, на наш погляд, чітко визначитися зі змістом наведених вище понять, що сприятиме однозначному застосуванню відповідного категоріального апарату в законодавстві та літературі.

Сам термін «компетенція» походить від латинського competentia (від. competo – взаємно прагну; відповідаю, підходжу) і у широкому вжитку ним позначають коло повноважень якої-небудь організації, органу, особи або коло питань, в яких відповідна особа має знання та досвід. В національному законодавстві України та у вітчизняній юридичній літературі термін «компетенція» застосовується, як правило, для характеристики сукупності юридичних (тобто таких, які визначені в законі) предметів відання прав та обов’язків органу публічної влади. При цьому в структурі компетенції органу виділяють: предмети відання – сфери суспільного життя, на які спрямована його регулююча діяльність. Це означає, що кожний орган публічної влади функціонує лише в тих сферах суспільних відносин, які визначаються метою його утворення та закріплюються законом. Іншими словами, предмети відання органу – це визначене законодавством коло його діяльності, питання, які згідно з законом може і повинен вирішувати орган публічної влади, вони виступають юридичним вираженням функцій відповідного органу; повноваження – права та обов’язки органу, якими він наділяється стосовно його предметів відання, тобто для вирішення тих питань, що становлять ці предмети відання. Наявність у органу прав і обов’язків (повноважень), наданих для здійснення відповідних владних дій, характеризують його юридичну компетентність. Слід підкреслити, що поняття «компетенція органу публічної влади» охоплює лише ті його повноваження, що спрямовані на зовнішні об’єкти управління (зовні органу). Такі повноваження отримали в юридичній літературі назву компетенційні повноваження. Що стосується повноважень, які пов’язані із вирішенням питань самоорганізацією органу – самоорганізаційні повноваження, – то вони не входять до складу його компетенції.

Можна виділити кілька основних наукових підходів до розуміння сутності компетенції. Основною їхньою відмінністю є чи наявність відсутність у структурі цього поняття такого елемента, як «предмети відання». Щодо самого визначення «предмети відання» у юридичній літературі немає кардинальних розбіжностей у думках, суть різних трактувань зводиться до того, що це сфери громадського життя («коло суспільних відносин», «сфери керівництва, «області життєдіяльності населення»), у яких конкретний орган здійснює свої повноваження. Суперечки ведуться й зараз щодо того, чи входять «предмети відання» у поняття компетенції органа. Але спираючись на доктринальні положення більшості вчених, які займаються конституційною проблематикою, можна впевнено сказати, предмети відання нерозривно пов’язані з компетенцією органа, будучи одним з її основних елементів.

З компетенцією тісно зв’язана також категорія «функція». Однак якщо «предмети відання» є одним з елементів поняття «компетенція», то «функцію» можна назвати близькою, але не тотожною категорією «компетенції». Функції будь-якого органа – це основні, головні напрямки його діяльності, які обумовлені природою цього органа і цілями, що повстають перед ним, і завданнями.

Основним напрямком діяльності органів місцевого управління є здійснення управління на місцях. Таким чином, основною функцією їхньої діяльності є управління, тобто – управлінська функція. У залежності від ступеня узагальненості, а також важливості, можна розрізняти основну (сутнісну, провідну) функцію місцевого самоврядування – управлінську і допоміжні, що розкривають і конкретизують основну управлінську функцію.

Компетенція органів місцевого управління є складною, комплексною категорією. Як наукове поняття, воно містить у собі компетенцію органів, що здійснюють публічну владу на місцях, тобто компетенцію місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій) і компетенцію органів місцевого самоврядування.

Таким чином, компетенція органів місцевого самоврядування включає: по-перше, предмети відання цих органів, у межах яких здійснюються їхня основна і допоміжна функції; по-друге, повноваження цих органів, тобто закріплені в законодавстві їх права й обов’язки; по-третє, територіальну сферу їхньої діяльності, тобто місцевий рівень (село, селище, місто, район, область).

Основною задачею органів місцевого самоврядування, на виконання якої спрямована реалізація їхньої компетенції, є здійснення ефективної, раціональної управлінської діяльності з метою забезпечення всебічного розвитку відповідних територій. Для цього органи місцевого самоврядування повинні мати достатні правові, організаційні та інші ресурси. Основним методологічним принципом визначення компетенції органів місцевої публічної влади повинний бути критерій «достатності» їхніх повноважень.

Конституція України 1996 р. обов’язки людини і громадянина закріпила в другому розділі – «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» – і цим самим визначила їх систему.

Конституційні обов’язки людини і громадянина відрізняються від інших обов’язків за змістом та формою закріплення, наділені особливим соціальним призначенням, займають домінуюче положення у всій системі юридичних обов’язків та охоплюють політичну, економічну, соціальну, екологічну та духовну сфери життя і діяльності індивіда в суспільстві.

Загальновідомо, що обов’язки є різноманітними за своїм характером та змістом, але разом з тим вони виражають сутність відносин, які складаються, насамперед, між державою – Україна та її громадянами. У зв’язку з чим кожний обов’язок необхідно розглядати як окремо, так і в системі всіх передбачених Основним Законом конституційних обов’язків людини і громадянина.

Загалом під системою, як відомо, розуміють певний цілісний комплекс взаємопов’язаних елементів, які виступаючи системою більш низького рівня, одночасно являють собою елемент системи більш високого рівня. Відповідно система конституційних обов’язків людини і громадянина є однією із складових та доповненням системи основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Становлення та розвиток інституту конституційних обов’язків людини та громадянина свідчить про те, що вони виступають гарантіями прав і свобод, а також гарантіями конституційного ладу та громадянського суспільства. Такий факт підтверджує наявність системного зв’язку як з правами людини та громадянина так і внутрішньосистемні зв’язки між окремими обов’язками в системі конституційних обов’язків людини та громадянина, оскільки, безумовно, вказана система повинна виступати єдиним цілим, єдиним правовим елементом, усі складові якого мають бути узгодженими та взаємодіяти між собою. Дану систему можна охарактеризувати наступними рисами, зокрема:

• 
  здійснення одних конституційних обов’язків є підставою та об’єктивною умовою для реалізації інших. Наприклад, громадянин України, виконуючи встановлений військовий обов’язок (ст. 65 Конституції України), сприяє реалізації обов’язку додержуватися Конституції України та законів України (ч. 1 ст. 68 Конституції України);
  
• 
  невиконання окремих встановлених Конституцією України, законами обов’язків прямо позначається на реалізації інших обов’язків. Зокрема, порушення обов’язку не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині (ст. 66 Конституції України) є прямим порушенням вимог екологічного законодавства. В свою чергу, відповідні дії є прямим порушенням конституційного обов’язку кожного додержуватися Конституції України та законів України (ч. 1 ст. 68 Конституції України).
  

Так, зазначений обов’язок перебуває у постійному взаємозв’язку з іншими конституційними обов’язками і, крім того, доповнюється та конкретизується іншими обов’язками в спеціальних сферах взаємовідносин держави та особи, що є підтвердженням системного зв’язку між конституційними обов’язками людини і громадянина. У зв’язку з чим, обов’язок додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей є одним із елементів вказаної системи, сприйняття якого вимагає врахування та аналізу всіх складових даної системи, яка, в свою чергу, є частиною Конституції України.

Отже, конституційні обов’язки є важливим, необхідним та невід’ємним елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина, мають свою якісну відмінність від прав, здійснюють певний вплив на всю систему юридичних обов’язків загалом і визначають характер усіх інших юридичних обов’язків людини та громадянина, які закріплюються галузевим законодавством.

Сукупність конституційних обов’язків утворює цілісну систему із особливими рисами, яка є однією із складових та доповненням системи основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, що має внутрішньосистемні зв’язки між окремими обов’язками, з яких вона складається, виступає єдиним правовим елементом, усі складові якого є взаємоузгодженими, взаємопов’язаними між собою та охоплює своїм впливом різнобічні сфери життєдіяльності людини і громадянина.