ОСОБЛИВОСТІ ЕЛЕМЕНТІВ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ

Швидкий розвиток суспільних відносин, зміни в сучасній правовій системі України потребують застосування нових правових форм, методів, механізмів, здійснювати переосмислення старих механізмів правового регулювання. Однією із таких юридичних форм в правовій системі України постає правовий режим. Таке правове явище було відоме юриспруденції ще на етапі її розвитку, але зараз в Україні воно отримує все більшу актуальність для застосування. Фактично правовий режим стає особливим правовим інструментом (виключенням) законодавця при формуванні правової системи України в тих сферах суспільних відносин, які потребують негайної зміни або стратегічного розвитку.

Правовий режим врегульовує комплексні суспільні відносини (поза межами окремих галузей права) шляхом обмеження або збільшення об’єму правосуб’єктності, кількості об’єктів права та встановлення особливого механізму правового регулювання. Політики, правники, державні службовці постійно у своїх виступах та висловлюваннях застосовують такі слова, як митний режим, режим вільних економічних зон, політичний режим, режим абсолютної влади тощо іноді повністю не розуміючи глибокого змісту такого інструменту.

Встановлення такого правового явища законодавцем здійснюється із визначених підстав (наприклад, економічного обґрунтування) при особливому порядку створення, зміни та припинення такого явища та у деяких випадках особливому порядку застосування. Саме в такому контексті з’являється і існує загальний національний правовий режим, виникають режими сприятливості або несприятливості тих чи інших суспільних процесів для тих чи інших суспільних відносин, які потребують негайного особливого врегулювання.

Правові режими, мають відповідну структуру, що дозволяє їм ефективно досягати поставлену перед ними мету. Обов’язковим структурними елементами, на погляд автору, є елементи механізму правового регулювання (норми права, юридичні факти, правовідносини, акти реалізації прав та обов’язків, правозастосування), суб’єкти (правовий статус, правосуб’єктність), об’єкти права, методи взаємодії конкретних видів суб’єктів із об’єктами, системи гарантій (юридична відповідальність за порушення режиму). Крім того, для правового режиму важливе значення мають такі умови, як час, простір, коло осіб, на яких він розповсюджується. В будь-якому режимі також присутні ці три компонента змісту.

Різні науковці в різні періоди по різному трактували та розуміли цю правову категорію. С.С. Алексеєв розглядає юридичний режим через розуміння змісту та сутності галузей права. Так, він вважає, що для відповідної галузі права характерний специфічний юридичний режим правового регулювання. При цьому під юридичним режимом (в цій області правових явищ) необхідно розуміти особливу, цілісну систему регулятивного впливу, яка характеризується специфічними прийомами регулювання – особливим порядком виникнення та формування змісту прав та обов’язків, їх здійснення, специфікою санкцій, способів їх реалізації, а також дією єдиних принципів, загальних положень, що розповсюджуються на відповідну сукупність норм.

Деякі науковці, навіть висували теорії щодо комплексних галузей права, які за предметом, методом та механізмами правового регулювання об’єднували декілька галузей права у разі необхідності досягнення відповідних цілей і у визначених сферах суспільного життя.

Але в будь-якому разі особливість правового режиму та його елементів тут виставляється таким чином, що ця комплексна категорія об’єднує в собі структурні елементи деяких галузей права, застосовуючи при цьому методи регулювання, механізми регулювання, різні за сутністю, які притаманні різним галузям права, об’єднуючи їх для досягнення відповідних цілей поставлених законодавцем. Наприклад, правовий режим виробництва літаків передбачає, особливий статус підприємства, особливі способи укладання угод (цивільне, господарське право), особливий порядок оподаткування та державного фінансування (фінансове право), особливий порядок управління (адміністративне право), особливий порядок митного оформлення (митне право) тощо. Все як правило встановлюється у формі відокремленого нормативно-правового акту.

Таким чином, дуже обмежена теоретична розробленість поняття – правового режиму, структури правового режиму не дозволяє в повному обсязі використовувати його як ефективний юридичний інструмент при урегулювання важливих суспільних відносин, особливо в умовах фінансово-економічної кризи щодо економічних процесів в Україні.

Криницький І.Є.

кандидат юридичних наук, доцент,

завідувач науково-дослідної лабораторії НДІ фінансового права

ДО ПИТАННЯ ПРО КРИТЕРІЇ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ПОДАТКОВО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ

Податково-процесуальне провадження, на нашу думку, можливо визначи-ти як компонент податкового процесу, що являє собою комплексне, систем-не утворення впорядкованої сукупності послідовно здійснюваних процесуаль-них дій (врегульованих податково-процесуальними нормами), які характеризу-ються єдністю змісту, формують однорідні правовідносини та викликають потребу встановлення об’єктивних даних і закріплення результату в офіцій-них актах (процесуальних документах). Саме процесуальні провадження від-ображають предметну характеристику процесуальної форми, сутність подат-кового процесу, його статику.

З’ясування критеріїв систематизації податково-процесуальних проваджень, дослідження їх видів має не тільки істотне теоретичне, але й велике прак-тичне значення. Різноманітність конкретних процесуальних проявів у подат-ковому праві повинні були б спровокувати до життя загострення наукового інтересу до об’єктивного пізнання існуючих видів процесуальних провад-жень, проте, правознавці рідко звертаються до розгляду цієї проблеми. Ана-лізуючи викладені в юридичній літературі точки зору стосовно класифікації податково-процесуальних проваджень, ми можемо констатувати, що, як пра-вило, учені обмежуються простим їх переліком, не обтяжуючи себе обгрун-туванням запропонованого членування та виділенням підстав розмежування. Тому дуже важливою, на наш погляд, є задача групування викладених у юридичній літературі поглядів на позначену проблему, виділення підходів до класифікації проваджень у податковому процесі. Вітчизняні учені тільки на-ближаються до комплексного дослідження цієї актуальної проблеми по суті.

Звертаючись до наявних варіантів класифікації проваджень у податково-му процесі відзначимо, що всі вони мають багато спільного, являючи собою різні ракурси розмежування проваджень за функціональною ознакою. Існуючі відмінності, на нашу думку, незначні й не носять принципового характеру.

Базуючись на аналізі висловлених в юридичній літературі поглядів та дотримуючись принципу усталеності (стабільності) критерію, ми пропонуємо виділити наступні підстави систематизації проваджень у податковому процесі:

1. Провадження виконують різноманітні організаційно-управлінські функ-ції у галузі оподаткування, їх можна поділити за предметною ознакою. У залежності від цієї підстави податково-процесуальні провадження розмежову-ються на провадження: з податкової реєстрації; з ведення податкового облі-ку; зі сплати податкових платежів; з податкової звітності; з податкового контролю; з позасудового розв’язання податкових спорів.

2. Поділ податково-процесуальних проваджень можливий у залежності від виду владного суб’єкта («пілота» провадження). Застосування цієї підста-ви систематизації передбачає, у свою чергу, використання наступних двох варіантів класифікації: а) за рівнем компетенції суб’єкта, його місцем в ієрархії державних органів, наділених компетенцією у сфері оподаткування. Так, органи Державної податкової служби України мають триланкову побу-дову. Додатково зауважимо, що градацію за цим критерієм можна продов-жити «в глибину», виділяючи підрівні всередині кожного структурного під-розділу; б) за видом податкового органу (у широкому їх розумінні). Керую-чись цією підставою поділу, можна виділити провадження здійснювані: по-датковими органами - органами Державної податкової служби України («без-посередньо» податковими органами) та іншими органами, що здійснюють мобілізацію коштів до централізованих фондів держави (опосередковано по-датковими органами: митницею, МВС, Пенсійним фондом тощо).

3. Існуючі провадження в податковому процесі також можна підрозділи-ти в залежності від спрямованості дії, виду «веденого» суб’єкта, групи під-леглих осіб (платників податкових платежів), відносно яких безпосередньо і здійснюється процесуальна діяльність у сфері оподаткування. За цією підста-вою можна виділити: провадження, що здійснюються відносно платників-фізичних осіб; провадження, спрямовані на платників-юридичних осіб; загальні провадження, скеровані на всіх платників податкових платежів (як на фізичних осіб, так і на юридичних осіб).

4. Однопорядкові податково-процесуальні провадження в залежності від наявності або відсутності розбіжностей, суперечностей у правових позиціях утворюють дві групи: колізійні провадження (характеризуються конфронта-ційністю, пов’язані з вирішенням правових суперечок); неколізійні провад-ження (у цьому випадку зіткнення інтересів, правовий спір вітсутні).

5. Дуже важливою, на нашу думку, є можливість поділу податково-про-цесуальних проваджень у залежності від ступеня деталізації, врегульованості процесуальної форми. Виходячи з цього критерію, можна запропонувати ви-ділити: стандартне (звичайне, загальне); спрощене (прискорене, стимулююче) та ускладнене (уповільнене, пригнічуюче) провадження. Спрощене провад-ження в податковому процесі являє собою ніби «полегшений процес». Воно відрізняється спрощеною правовою регламентацією, зменшенням деталізації, темпоральною спресованістю процесуальних дій. Ці провадження логічно розглядати в ракурсі процесуального стимулювання в податковому праві як складову податково-процесуального пільгування. Що ж стосується ускладне-ного провадження, то воно застосовується, як правило, у сферах діяльності, у активному розвитку яких, держава не зацікавлена. Ускладнення процесу викликає адекватну негативну реакцію платника податкових платежів, на яку держава й розраховує. Ми цілком підтримуємо позицію вітчизняного законо-давця, який обмежує застосування даного виду проваджень.

Вважаємо, що також заслуговують на увагу наступні два моменти. По-перше, запропонована класифікація не є вичерпною. Можливе виділення й інших критеріїв поділу проваджень у податковому процесі. По-друге, кожне з податково-процесуальних проваджень може бути поділене, у свою чергу, на дрібніші елементи.

Таким чином ми можемо сформулювати наступні підстави систематизації проваджень у податковому процесі: предметно-функціональний критерій; владно-суб’єктний критерій; критерій спрямованості дії; конфронтаційний критерій; критерій процесуальної напруженості.

Державне управління як специфічна діяльність державних органів набуває дедалі більшого значення в умовах загальної трансформації ролі держави у громадянському суспільстві з його ринковими механізмами, стандартами демократичної і відкритої державної влади. І найважливіша особливість державного управління пов’язана із застосуванням контролю з боку відповідних органів держави з метою виконання всіх її основних цілей, завдань і функцій.

Сучасне українське законодавство ще дуже далеке від досконалості. Воно не сприяє інноваційному розвитку держави. Також, на жаль, ми маємо приклади невиконання вимог чинних законів. Тобто на сучасному етапі розвитку України ми маємо дві великих проблеми: невідповідність існуючої нормативно-правової бази сучасним умовам та потребам країни; відсутність ефективної системи контролю за дотриманням та виконанням законодавства. При цьому варто зазначити відразу ж декілька важливих проблем адміністративно-правового забезпечення реалізації державного контролю у сфері виконавчої влади.

По-перше, значної уваги потребують спеціалізовані органи контролю, які діють в системах міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Нині відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типового положення по урядовий орган державного управління» від 22 лютого 2000 р., урядовий орган, створений у складі міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади: у межах своєї компетенції бере участь в реалізації державної політики у відповідній підгалузі або сфері діяльності центрального органу виконавчої влади; здійснює в установленому порядку управління окремими підгалузями або сферами діяльності. При цьому зазначені органи мають право здійснювати контроль, проводити перевірки та інспекції з питань, що належать до його компетенції.

Варто також зазначити, що окремі кроки щодо вдосконалення системи контролю за діяльністю органів виконавчої влади стосовно виконання доручень Президента України були зроблені ще в середині 2000 р. Відповідно до прийнятої 21 серпня 2000 р. постанови Кабінету Міністрів України (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2004 р. № 1208) – «Про структурний підрозділ з контролю апарату місцевої адміністрації».

Наступним кроком, спрямованим на впорядкування контрольної діяльності у сфері виконавчої влади, стало прийняття постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типового положення про структурний підрозділ з контролю апарату міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади» від 26 грудня 2003 р.

Втім, сьогодні ці спеціалізовані органи контролю часто мають не лише різну назву та коло повноважень, а й різний статус. Саме тому видається цілком виправданою пропозиція тих фахівців, які наполягають на необхідності прийняття спеціального законодавчого акта (наприклад, Закон України «Про контрольні інспекції в органах виконавчої влади»), який чітко закріпив би принципи формування та діяльності цих органів, визначив їх підвідомчість та характер їх контрольних повноважень.

Більше того, говорячи про проблеми контролю у сфері виконавчої влади, не можна залишити осторонь і таку надзвичайно важливу проблему як координація реалізації контрольних функцій. Адже у сфері державного контролю адміністративне право повинно забезпечити надійний баланс двох важливих складових цього процесу. З одного боку, йдеться про контрольні повноваження органів виконавчої влади, а з іншого – про захист прав об’єктів адміністративного контролю, а також уникнення негативних феноменів тотального контролю, який нищить будь-яку ініціативу в системі виконавчої влади, сприяє підвищенню рівня бюрократизації апарату виконавчої влади. В результаті цього доцільно розпочати роботу над розробкою узагальнюючого законодавчого акта «Про державний контроль у сфері виконавчої влади». В запропонованому законодавчому акті необхідно чітко як визначити засади внутрішнього контролю у сфері виконавчої влади, так і передбачити елементи зовнішнього контролю над її діяльністю в цілому (та безпосередньо – окремих органів виконавчої влади), які можуть здійснюватися щодо неї.

Іншим важливим моментом у контексті реформування основоположних принципів реалізації контролю у сфері виконавчої влади є питання щодо прозорості виконавчої влади. Світовий досвіт свідчить, що найбільш ефективними заходами по мінімізації корупційно - злочинних проявів у сфері виконавчої влади є впровадження дієвого постійного контролю фінансових, платіжних операцій осіб, уповноважених виконувати державні функції. Тому для більш ефективного функціювання виконавчої влади та протидії корупції на державній службі було підготовлено та внесено на розгляд 15 вересня 2009 р. проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну службу» щодо посилення протидії корупції» (№ 4276). Змінами пропонується державних службовців, посади яких віднесено до першої та другої категорій, зобов’язати відкривати та використовувати у порядку, встановленому Національним банком України за погодженням із Кабінетом Міністрів України особливий (спеціальний) рахунок у банку для отримання усіх видів грошових доходів та здійснення під час виконання своїх повноважень усіх видатків та платежів за товари (роботи, послуги), вартість яких перевищує розмір мінімальної заробітної плати. Встановлено також, що відомості про майно, доходи, витрати, зобов’язання фінансового характеру, у тому числі за кордоном, державних службовців, посади яких віднесено до першої та другої категорій мають розміщуватися на веб-сайті Головного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України та веб-сайтах органів, де працюють відповідні державні службовці. На наш погляд, прийняття законопроекту сприятиме зміцненню законності у державному управлінні, забезпеченню належного захисту конституційних прав, свобод людини і громадянина.

Отже, проблема державного контролю у сфері виконавчої влади є однією з найактуальніших в процесі розвитку державного управління. Однак навіть на цьому матеріалі було виявлено цілу низку важливих завдань адміністративно-правового характеру, які мають реалізовуватися у ході подальшого розвитку системи державного управління.

Одним з найважливіших завдань сучасної адміністративно-правової науки є дослідження таких складних організаційно-правових явищ, якими є адміністративно-правові режими (далі – АПР). Велику увагу ïх дослідженню приділено С.С. Маіляном, Р.А. Марченко, В.Я. Насоновим, І.С. Розановим, В.Б. Рушайло, А.И. Стаховим, та рядом інших вчених. На думку автора, адміністративно-правовий режим, встановлений в галузі забезпечення національної безпеки - це нормативно закріплений і організаційно забезпечений порядок регулювання поведінки громадян та діяльності державних і недержавних організацій, їх посадових осіб, спрямований на чітку регламентацію суспільних відносин в конкретній галузі забезпечення національної безпеки, недопущення протиправної діяльності, що може завдати шкоди національній безпеці, а також передбачає можливість застосування спеціальних режимних заходів, інших спеціальних форм і методів діяльності уповноважених органів, характер яких обумовлений необхідністю адекватноï протидії реальним і потенційним загрозам національній безпеці Російської Федерації. Зазначені АПР доцільно розглядати в рамках системи заходів забезпечення національної безпеки Російської Федерації.

Ми підтримуємо думку І.С. Розанова, що при класифікації АПР слід враховувати їх цільове призначення, стан обстановки в цілому в країні і в її окремих регіонах, характер злочинних посягань, націленість режимних заходів на забезпечення безпеки РФ.

До першої групи режимів слід об’єднати АПР, призначені переважно для забезпечення безпеки РФ. До цієї групи входять адміністративно-правовий режим захисту державної таємниці, прикордонний режим, режим в’їзду в РФ з-за кордону та виїзду за кордон.

До другої групи належать режими, в рівній мірі спрямовані на забезпечення безпеки держави та охорону громадського порядку. Сюди відносять адміністративно-правовий режим перебування іноземних громадян та осіб без громадянства в РФ, режим забезпечення безпеки цивільної авіації від актів незаконного втручання.

Третя група режимів встановлюється переважно з метою охорони громадського порядку. Сюди входять режими, що відносяться до дозвільної системи (порядок придбання, зберігання і використання вогнепальної зброї, вибухових речовин, радіоактивних ізотопів, отрути, отрутохімікатів, наркотичних препаратів та ін), паспортна система, режим проведення публічних заходів та деякі інші.

Четверту групу складають адміністративно-правові режими, що сприяють досягненню цілей і завдань інших галузей державного управління. У них також містяться окремі режимні заходи, що сприяють забезпеченню безпеки РФ (наприклад, режим забезпечення митної справи в РФ, санітарний режим і т.д.).

До п’ятої групи відносяться так звані «виняткові» режими, що переслідують цілі забезпечення безпеки РФ в умовах настання виняткових обставин. До них відносяться правові режими надзвичайного стану і воєнного стану, контртерористичної операції.

На думку автора, для адміністративно-правового режиму важливі, перш за все, його нормативно-регулююча складова – тобто чітке закріплення в нормативних актах різного рівня правил поведінки суб’єктів адміністративного права, переліку режимних заходів, підстав їх застосування, а також організаційна складова, пов’язана зі створенням відповідних режимних органів (режимно-секретних органів, прикордонноï охорони, митних органів та ін.), визначенням їх структури, порядку координації діяльності та взаємодії при застосуванні, перш за все, режимних заходів. Режимні органи комплектуються спеціально підготовленим особовим складом, забезпечуються необхідними технічними засобами захисту, контролю та охорони. Тому нормативне правове регулювання та організаційне забезпечення слід признати найважливішими елементами АПР.

Для правового регулювання характерні два основних аспекти. По-перше, чітка регламентація порядку діяльності суб’єктів у режимних областях, а також встановлення переліку дозволів, необхідних для здійснення того чи іншого виду режимної діяльності; переліку дій, які підлягають обов’язковій реєстрації; переліку дій, заборонених без спеціального на те дозволу; видів відповідальності та інших заходів впливу, які можуть піти за допущені порушення режиму; порядку оскарження і заяви претензій на діï посадовых осіб у разі перевищення ними своїх повноважень у режимних сферах.

По-друге, наділення режимних органів конкретними повноваженнями у відповідності з їх призначенням. Загалом режимні органи правомочні: здійснювати контроль за дотриманням режимних правил в охороняємïй сфері; практично реалізовувати встановлену в даній сфері систему дозволів та санкцій на здійснення деяких видів діяльності установ, підприємств та окремих категорій осіб, що служить засобом попереднього контролю за майбутнім характером діяльності в режимної області, а також своєчасного ознайомлення з особами, які мають намір вступити до сфери режимних відносин; проводити реєстрацію певних видів діяльності, окремих фактів і категорій осіб у сфері даного режиму в інтересах контролю за дотриманням встановлених заходів, оперативного виявлення порушників, отримання статистичних даних та ін. (наприклад: реєстрація в’їздів і виїздів з країни, реєстрація зброї, реєстрація осіб, що прибувають на особливо важливі об’єкти тощо); здійснювати пряму заборону окремих конкретних дій, які можуть порушити інтереси забезпечення державної або громадської безпеки в охороняється сфері (недопущення перетину Державного кордону тим особам, в’їзд яким до країни заборонено); в необхідних випадках розробляти і реалізовувати заходи фізичної охорони та технічного захисту на режимних об’єктах і територіях; вдаватися до заходів пропагандистського забезпечення режимних заходів, спеціального навчання і підготовки осіб, зайнятих у сфері даного режиму; здійснювати профілактичну роботу та застосовувати в необхідних випадках встановлені законом заходи адміністративного впливу до порушників того чи іншого режиму.

Найважливішим засобом забезпечення дотримання адміністративно-правових режимів є встановлення відповідальності за порушення режимних заходів.

Із прийняттям Закону України «Про державну службу» в практику державного будівництва України на законодавчому рівні був введений інститут патронатної служби.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про державну службу» патронатними службовцями є помічники, консультанти, радники, керівники прес-служб, яких мають право самостійно добирати та приймати на посади Президент України, Голова Верховної Ради України, члени Уряду України та глави місцевих державних адміністрацій. До складу патронатної служби можуть включатися й інші посади, передбачені штатним розписом відповідного органу. Так, наприклад, до складу патронатної служби Миколаївської обласної державної адміністрації входить помічник голови облдержадміністрації, радник голови облдержадміністрації, завідувач сектора зв’язків із засобами масової інформації апарату облдержадміністрації.

Перебування таких осіб на державній службі регламентовано Порядком перебування на державній службі працівників патронатної служби членів Кабінету Міністрів України та голів місцевих державних адміністрацій, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 19 травня 1999 року № 851.

Хоча працівники патронатної служби є державними службовцями, але прийняття на патронатну службу здійснюється без проведення конкурсу.

Водночас, з метою набуття працівниками патронатної служби практичного досвіду, перевірки їхнього професійного рівня та ділових якостей, у разі необхідності може встановлюватися випробовування під час прийняття на державну службу, а також проводитися стажування. Працівники, які досягли пенсійного віку, до стажування на посади патронатної служби не залучаються.

Державні службовці патронатної служби виконують дорадчі функції, які визначаються згідно із завданнями, обов’язками та повноваженнями, що полягають у підготовці пропозицій, прогнозів, порад, рекомендацій, а також необхідних матеріалів для керівництва: проектів доручень, протокольних рішень, організації зустрічей із громадськістю та засобами масової інформації тощо. Конкретний перелік обов’язків та прав працівників патронатної служби визначається у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються посадовою особою, при якій утворена патронатна служба.

Характерною особливістю цього виду посад є те, що крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, державні службовці патронатної служби можуть бути звільнені за додатковими підставами. Так, зміна керівника чи складу державних органів тягне за собою припинення службовцями патронатної служби державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників.

Попри законодавчо закріплений статус працівників патронатної служби як державних службовців, серед вчених-адміністративістів існують різні погляди з приводу надання працівникам патронатної служби такого статусу. Зокрема, Битяк Ю.П. вважає, що посади патронатних службовців не повинні відноситись (прирівнюватись) до категорій певних посад державної служби, а їхні працівники – до державних службовців з присвоєнням рангів. Обґрунтовуючи свою думку, Битяк Ю.П. зупиняється на правовому статусі осіб патронатної служби. Як відомо, патронатні служби мають лише особи, що за своїм правовим статусом належать до політиків. Серед таких службовців можуть бути іноземці, які відповідно до чинного законодавства України про державну службу не можуть перебувати на державній службі, а відтак і складати Присягу державного службовця. Патронатні службовці обслуговують діяльність відповідного політичного діяча (посадовця), надають йому технічну, інформаційну допомогу, виступають радниками, експертами тощо. Це, однак, не дає змоги стверджувати, що вони, як всі інші державні службовці, виконують функції та реалізують повноваження відповідного органу. За свою діяльність такі особи відповідають перед «патроном» – політичним діячем, а не перед державою. Сам політик визначає обсяг їхніх повноважень і відповідальності, функції. Тому доцільно, аби відносини службовців патронатної служби, які вперше зараховані на службу в державні органи чи їх апарат, регулювалися трудовим законодавством, щоб вони виконували свої повноваження на основі трудової угоди (контракту).

З цією позицією важко не погодитися. Але якщо порівняти завдання працівників патронатної служби із завданнями та посадовими обов’язками деяких категорій державних службовців, то приходимо до висновку, що вони в більшості випадків практично виконують завдання і функції держави, їхня діяльність регламентується Законом України «Про державну службу», тому ці посади все-таки необхідно відносити до посад державної служби.