КЛОНУВАННЯ ЯК СВІТОГЛЯДНО-АКСІОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Наукова революція XX ст. істотно змінила уявлення про природу людини та особливості її існування. Результати досліджень у генетиці, молекулярній біології, імунології, медичній інженерії приковують до себе увагу не тільки медичних працівників але й юристів, філософів, діячів церкви та держави. Все це приводить до необхідності вирішувати моральні проблеми, які раніше не стояли перед людством.

Дане дослідження є орієнтованим на аналіз проблеми клонування методами і засобами філософії. Філософія як сфера духовного опанування світу має право на пріоритет в оцінці сенсу революційних змін у сучасному світі. Філософія має можливість вступати в діалог зі всіма галузями знань і зі всією духовною культурою суспільства. Це дає філософії право приймати участь у переоцінці цінностей. Звідси, надзвичайно велика відповідальність філософії в осягненні епохи, у виробленні адекватної форми мислення нового типу мислення.

Розробка процесу клонування – лише один із етапів технологічного розвитку людства, який зупинити, і, тим більше, повернути назад, немислимо. Так, виникнення нових технологій змінило багато в чому уявлення про фундаментальні загальнолюдські цінності, такі як «життя», його етапи – «народження» та «смерть».

Тема клонування людини і наукові розробки в цій області здобувають усе більш соціально значущий характер. Клонування та його можливі соціальні наслідки з погляду їх етико-філософської оцінки ставлять під загрозу пріоритет гуманістичних цінностей, вироблених в процесі розвитку цивілізації. Суспільство вже розділилося на супротивників та прихильників клонування, що приводить до протистояння. Але, якщо клонування людини буде все-таки здійснено, то виникне новий вид індивідуальних розходжень – генетичний (по способу походження), новий соціальний прошарок – клони, і нова проблема – співіснування клонів і звичайних людей.

Таким чином, виникають питання: чи готові ми зустрітися зі своєю більш молодшою покращеною копією? Якими взагалі вони будуть, і що можна чекати від людських клонів?

Ще складніше, ніж фізичні характеристики вгадати, пророчити клон як соціалізовану особистість, розрахувати і передбачити психологію його поведінки, мотивацію вчинків, систему цінностей. А чи приймуть клони нашу, людську, мораль, чи створять власну?

Будь-яка особа, кожна людина цінна самі по собі, оскільки вона унікальна і неповторна. Чи значить це, що створення ще однієї людини з тим же самим генетичним кодом порушило б людську гідність та унікальність вже існуючих людей?

Закономірним етапом рішення зазначених питань є їхня етична оцінка. Нові етичні орієнтації, яких потребує використання новітніх біотехнологій, слід шукати в сфері біоетики. Термін «біоетика» набув поширення в наукових колах, завдяки американському досліднику В. Поттеру. Поттер, запроваджуючи це поняття, вказував на необхідність нової етики, яка протистояла б аморальним виявам науково-технічного прогресу. За визначенням вченого, біоетика – це поєднання біологічного знання з пізнанням системи людських цінностей, новий вид мудрості, що показує, як застосовувати наукові знання для забезпечення соціальних благ. Біоетика має стати наукою про виживання людства. Світоглядні засади біоетики базуються на основоположних загальнолюдських цінностях, таких як гуманізм, життя людини, її здоров’я.

Досліджуючи етичні проблеми сучасної науки, відомий західний методолог науки Е.Агацці підкреслює, що проблема наслідків вже була знайома традиційній етиці. Дія вважалась морально забороненою, коли вона має передбачуваний негативний наслідок - у співвідношенні з принципом, що слід не тільки не прагнути забороненого, але й обов’язково його уникати. Таким чином, від дій, які несуть за собою передбачувані негативні наслідки, необхідно відмовитись. Це вочевидь. Серйозна проблема виникає у тих випадках, коли дія як така не є морально індиферентною, має позитивну мету (можливо, у вищому ступені позитивну, що збігається з обов’язком), і разом з тим - передбачувані негативні наслідки.

Сама по собі проблема вивчення можливих соціальних наслідків і «вторинних» можливих, не менш дивовижних, зловживань клонуванням оголює всю аморальність досягнення таким способом, на перший погляд привабливої і гуманістичної, ідеї-мрії про людське безсмертя. Деякими прихильниками клонування приймається ідея безсмертя, але при цьому мова не йде про безсмертя душі, а лише про безсмертя тіла.

Така заміна «душі» на «тіло» носить принциповий характер, тому що руйнує моральну свідомість, моральний пристрій життя, і, тим самим, саме життя.

Не менш актуальна і проблема самовідчуження людини, що розуміється в аспекті клонування людини як відчуження від себе своєї природи. Вона має місце там, де конкретна людина в рамках свого світогляду адаптує далекі йому цінності. З’єднання неповноти знань про світ і про себе з помилковим ціннісним еталоном приводить до прийняття не ідеалу, а ідола і тих засобів його здійснення, що формують особливу психологічну установку на відношення до світу, прямо чи опосередковано руйнуючи навіть саму цю людину.

Зараз питання полягає навіть не в тім, чи можливе проведення успішного клонування людини, чи це тільки мрія, а в головному – у самому відношенні людини до цієї можливості, ступеню готовності соціуму до її здійснення. Дослідження, що проводяться у сфері біології, генетики і медицини, мають обмежитись сферою науки та існуючих соціальних інститутів людського суспільства, а не призвести до принципової, радикальної та незворотної трансформації суспільства та історії, в якій людині будуть протистояти створені в наукових лабораторіях клони.

Таким чином на стику ХХ-ХХІ ст., на хвилі підйому біології відчувається соціальна значимість філософського мислення, аналізу «старих» та «вічних» філософсько-етичних питань у контексті нових досягнень біотехнології.

Кельман Михайло Степанович

к.ю.н., доцент,

професор кафедри теорії та історії держави і права

Львівського державного університету внутрішніх справ

МЕТОДОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЮРИДИЧНИХ КОНСТРУКЦІЙ

Юридичні конструкції завжди привертали увагу юристів незалежно від їхніх дослідницьких інтересів, приналежності до тієї чи іншої наукової школи. Проте вітчизняна доктрина ототожнила юридичні конструкції виключно з напрямком правознавства, який у нашій літературі традиційно вважався другорядним, і з юридичною технікою. В останні роки оцінки починають суттєво змінюватися. Правила юридичної техніки все більше й більше наповнюють зміст правової культури, яка складається в країні.

Сама постановка питання про юридичну техніку, уявлення про неї як про особливу галузь юриспруденції виникає у європейській правовій традиції завдяки впливу школи природного права. Як було показано, засоби та прийоми юридичного мислення, які представники природничо-правової школи у своєму протистоянні догматичній юриспруденції вивели за межі юридичної науки як прикладне знання, техніку для юридичного позитивізму, представляли основи методу дослідження і побудови права. Звернувшись до природничо-наукової гносеологічної установки і оголосивши обмеження догматичного правознавства сферою тлумачення і систематизації позитивного права, школа природного права ініціювала ставлення до догми права як до технічної юриспруденції.

У категоріальному складі правових досліджень юридична техніка стверджується і отримує розгорнуте осмислення, мабуть, лише у ХІХ ст. У будь-якому разі як самостійний предмет дослідження юридична техніка була виділена, наскільки нам відомо, лише Р. Ієрінгом. Відтоді ставлення до юридичної техніки, розуміння її сутності та значення було досить неоднозначним. Діапазон точок зору з цього питання завжди був винятково широким: від ототожнення юридичної техніки і позитивного права, тобто розгляду позитивного права як техніки особливого роду, до обмеження її рамками однієї зі сфер юридичної діяльності, як правило, законодавчої. Проте, незалежно від бачення ролі юридичної техніки у праві і правознавстві, ця сфера юриспруденції здавна пригортала увагу дослідників. Цікавим у цьому відношенні може виявитися таке висловлювання Р. Штаммлера: «Так може статися, що про результати її роботи буде обґрунтовано сказано те, що Кант говорить про коментатора творів письменника-теоретика: перший, віддано досліджуючи їх, може врешті-решт краще зрозуміти автора, аніж цей останній розуміє себе сам. З особливою силою, однак, може проявитися це також при юридичному дослідженні» - і далі, оцінюючи сучасну йому технічну юриспруденцію: «Вона чудово зуміла ґрунтовно переорати належний їй історичний матеріал нашого права, зборонити його і іноді (подібно до «шукача скарбів» у Бюргера) просіяти землю крізь решето». Для автора історичний матеріал належить до юридичної техніки. Іншими словами, як засіб юридична техніка безпосередньо пов’язана з суб’єктом діяльності і, у певному сенсі, визначає його можливості. До речі, це оцінка, котра у сучасних уявленнях філософії техніки може бути посилена і розгорнена. Певну «другорядність» даній проблематиці надали у нашій юридичній літературі 60-х – 80-х років. Досліджуючи еволюцію розуміння юридичної техніки радянським правознавством, Г.І. Муромцев приходить до висновку, що, переважаючи у 60-х роках ХХ ст., саме такий підхід стає «канонізованим» у нашій науці. На думку автора, це пов’язане із запереченням радянською правовою доктриною ідеї окремішнього права. Причому сфера досліджень фактично звужується до розгляду прийомів і правил викладу змісту, розробки, оформлення, публікації і систематизації нормативних актів, тобто до техніки законодавчої діяльності.Можна сказати, що в такому розумінні статус юридичної техніки, по суті, наближається до сфери, що називається звичайно дипломатикою (актовим джерелознавством).

Останніми роками у зв’язку зі зміною у нашому суспільстві статусу юридичної діяльності, поверненням правознавців до дореволюційної і світової юридичної думки спостерігається помітне зростання інтересу правознавців до питань юридичної техніки. Відповідно, починає актуалізуватися й проблема юридичних конструкцій. Перегляд ролі та значення юридичної техніки у праві і правознавстві, що нині має місце, створює сприятливі умови й для переосмислення юридичних конструкцій у рамках даного підходу. Проте для цілей нашого дослідження виправдано помістити юридичні конструкції у інші дослідницькі рамки і розглянути їх у контексті методу правознавства і предмета юридичної науки, власного змісту права. Такий план досліджень не означає недооцінки важливості вивчення юридичних конструкцій як проблеми юридичної техніки. У сучасних філософських методологічних дослідженнях відомі інтерпретації техніки, осмислення котрих здатне змінити всю нашу теоретичну правосвідомість. Так, з точки зору М. Хайдеггера, «значення техніки не більше й не менше, ніж значення сучасної їй культури». Виділяючи інструментальне антропологічне (техніка як людська діяльність) відношення до техніки, автор відзначає, що інструментальне відношення до техніки ще не розкриває сутності техніки, яка, на його думку, не просто засіб, але й сфера «здійснення істини». Інтерпретуючи дані ідеї, можна стверджувати, що при такому підході юридична техніка стає умовою існування права і реалізації його сутності. Однак й розуміння техніки стає іншим і починає ототожнюватися з нормами юридичної діяльності, правилами юридичного мислення, пов’язаними з цінностями правової свідомості.

Кельман Михайло Степанович

к.ю.н., доцент,

професор кафедри теорії та історії держави і права

Львівського державного університету внутрішніх справ

Коваль Ігор Мирославович

студент другого курсу юридичного факультету

Львівського державного університету внутрішніх справ

ПИТАННЯ ВІДМІННОСТІ МІЖ ПРАВОВИМ МЕНТАЛІТЕТОМ І ПРАВОСВІДОМІСТЮ

Проблема відмінності між правовим менталітетом і правосвідомістю є надзвичайно цікавою і не повністю дослідженою. Саме тому у нашій статті розглядається це питання.

Історично склалося так, що у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету. Чинниками, що впливають на процес українського менталітету є: державність, релігійність і мова. Чіткого визначення поняття «правовий менталітет», зокрема і у філософії права немає. Вітчизняна теорія правового менталітету перебуває на стадії концептуального оформлення, коли «очевидні лише деякі ідеї та підходи». Значний вклад у формування теорії правового менталітету зробили такі російські вчені-правознавці як Р.С. Байніязов, Л.М. Карнозова, А.Ю. Мордовцев, М.В. Рац. Повільні темпи становлення у вітчизняній юриспруденції теорії правового менталітету пов’язані, передусім, із пануючою у нашому суспільстві парадигмою нормативно-позитивістського праворозуміння, відповідно до якої право розглядається у якості системи загальнообов’язкових норм, встановлених та санкціонованих державою, а не як «базова регулятивна форма культури, ціннісний продукт саморозвитку цивілізації, нації, етносу, закономірний наслідок їх буття».

Зрозуміло, що для становлення та розвитку теорії правового менталітету важливе значення має теоретична розробка самої категорії «правовий менталітет». Реалізація цього завдання ускладнюється наступною обставиною. Так, деякі вчені (наприклад, І.А. Іванніков) взагалі вважають за недоцільне введення у науково-правовий обіг «красивого, але цього часу багатьом незрозумілого терміну «менталітет («ментальність»)» у зв’язку з наявністю у теорії права категорії «правова культура», що на його думку, абсолютна тотожна з правовим менталітетом. Крім того, у теорії права існує таке споріднене з правовим менталітетом поняття як «правосвідомість», що, на думку деяких вчених, теж обмежує використання у науковому обігу терміну правового менталітету.

На нашу думку, на формування самосвідомості особистості найбільш ефективно впливає правове виховання населення. За теперішніх умов воно полягає у цілеспрямованому формуванні певної системи правових знань, умінь, навичок, правового мислення, правових почуттів, які регулюються правом і охороняються Конституцією України.

Актуальність даної проблеми підтверджується ще й фактом корінної кількісної і якісної зміни структури й характеру злочинності в суспільстві.

У рамках даної статті слід відзначити, що правовий менталітет характеризується за допомогою ознак етнічної приналежності, латентності ментально-правових структур, особливості правового світогляду, який проявляється у вигляді конкретної правової поведінки, що у підсумку і становить певну ідентичність (неповторність) правової системи. На фоні правової системи правовий менталітет виступає у якості основоположної матриці, яка визначає усю правову «колоритність» національної правової дійсності. Саме категорія правового менталітету дозволяє глибше проникнути у духовну правову «тканину», властиву для певного суспільства з тим, щоб зрозуміти його усталені поведінкові стереотипи у сфері права. На основі порівняльного аналізу правового менталітету та правосвідомості, можливо, на наш погляд, встановлення домінантів відповідної національної правової системи, виходячи із яких проводиться ідентифікація останньої. Оскільки виявлення домінантів українського правового менталітету сприятиме визначенню пріоритету подальшого культурно-правового розвитку України, яка після проголошення незалежності знаходиться у пошуку адекватних підстав національної правової дійсності, що позначиться у остаточному приєднанні або до Західної, або до Східної традиції права. Що ж стосується поняття «правосвідомості», то, на за сучасних умов розвитку українського суспільства це насамперед нове правове мислення, компонент нової правової і загальної культури людини і суспільства, що охоплює майже всю систему уявлень, знань, ідей, оцінок, почуттів людини та окремих соціальних груп про нове право, законодавчі акти, про практику реалізації правових норм, правомірність або протиправність тих чи інших вчинків, рішень тощо. Тобто, за допомогою правосвідомості здійснюється взаємодія людини із законом, правом, а через них з економікою, політикою, умовами життя, побутом тощо.

Основним завданням у дослідженні відмінностей правового менталітету та правосвідомості є закріплення його результатів у вигляді певної типології, класифікації. Типологізація зводиться до виявлення у процесі зіставлення порівнюваних об’єктів ознак та властивостей, які характерні для національного правового суб’єкта, які можуть бути як подібними, так і відмінними. Якщо вони подібні, то це свідчить про спільний правовий ментальний тип, що пов’язано з однаковими цивілізаційними та історико-культурними умовами становлення та розвитку.

Становлення і розвиток України як демократичної правової держави передбачає суттєві зміни в правовій культурі та правовій свідомості громадян, наголошуючи на неухильному дотриманні кожним законодавства і кваліфікованому його застосуванні. Правове супроводження особистості на всіх етапах життя є нагальною потребою суспільного розвитку.

Поступово втілюються принципи гуманізму і демократії, соціальної і правової захищеності, соціальної справедливості і верховенства права, визначаючи таким чином основні напрями формування сучасної моделі правової культури.

В свою чергу ця модель набуває ознак одного з базових структурних елементів розбудови правової держави, утверджуючи в свідомості та культурі міжнародні та національні стандарти в галузі прав людини і основні положення міжнародного гуманітарного права.

Правова культура формується як множина норм, принципів, установок і ціннісних орієнтацій, що визначають поведінку людини в суспільстві.

Рівень розвитку правової культури взаємопов’язаний з правовим полем, законодавчим забезпеченням функціонування держави, суспільства в цілому і окремої людини, зокрема. При цьому сутність такого функціонування полягає в реалізації інтересів особистості завдяки ефективній діяльності державних т громадських інститутів. На цих засадах і формується відкрите суспільство, здатне до розвитку і трансформації своєї структури.

Кожному етапу розвитку соціального устрою притаманний конкретний тип політичної та правової культури, що базується на певних принципах і нормах природного чи позитивного права. В залежності від політичного режиму по-різному реалізується відношення до закону. В демократичному воно утверджується на доброчесності, в автократичному на честі, в тоталітарному на страхові. Але за всіх умов складність системи обумовлює розвиненість правового поля, що регулює процес її функціонування.

Сучасна політична система розвивається, спираючись на правове регулювання всіх аспектів технологій суспільного життя: поділ влад, виборчі технології, об’єднання громадян, місцеве самоврядування тощо. І це означає, що нормативно-регулятивна функція виступає за цих умов як основна функція правової культури, завдяки чому унеможливлюється стихійний процес суспільної діяльності.

Ставка робиться саме на аспектах правової регламентації і артикуляції, що потребує розуміння певних закономірностей розвитку, недотримання яких може привести до руйнівних наслідків. При цьому слід зауважити, що перебіг таких процесів набуває глобальної, а не національної розмірності. Звідси їх внутрішньодержавна особливість визначається характеристиками належності до всесвітньої інфраструктури. Саме тому в правовому полі, що забезпечує певний порядок, діють в рівній мірі як національні так і міжнародні норми і принципи, перед усім щодо прав людини.

Центром суспільного життя, яке реформується у тісному взаємозв’язку із змінами правової культури, виступає Конституція, що уособлює фактично зміст і дух життєдіяльності суспільства.

Конституція як своєрідна відкрита структура є водночас продуктом впливу правової культури і в свою чергу втілюється у різні форми правової культури, яка реалізується в процесі повсякденної суспільної практики. Конституційні положення виступають як напрацьовані правовою думкою і разом з тим відкривають нові перспективи суспільної практики, являючись трансформаційною формою політичної культури. Завдяки цьому генеруються нові можливості розвитку конституційного процесу.

Подібний взаємозв’язок підкреслює ще одну важливу рису: саме через правову культуру реалізуються і запроваджуються в практику різного роду запозичення. І лише як наслідок застосування можна оцінити реальність впливу цього фактора.

В зв’язку з цим важливою є проблема створення інтегративної ідеології суспільства. Адже відродження завжди пов’язане з оновленням суспільних ідеалів, утвердженням нової системи цінностей тощо.

Але не слід забувати, що демократичне суспільство базується на принципі ідеологічного плюралізму, гарантуванні права всіх його суб’єктів (індивідуальних та колективних) на безперешкодну пропаганду та втілення в життя різних ідей, теорій та поглядів, звісно якщо це не порушує прав інших осіб. Таким чином формування інтегративної ідеології українського суспільства повинно бути природним процесом, який є результатом ненасильницького демократичного поєднання «приватних» ідеологій. І в цьому аспекті негативним фактором є будь-які намагання його прискорити чи спрямувати «згори», як це нерідко робиться. На нашу думку, ключовими цінностями при формуванні інтегративної ідеології повинні стати гуманізм, соціальна справедливість, патріотизм, демократія.

Для розв’язання проблем. які стоять на шляху утвердження реальної демократії, необхідні зусилля як з боку держави так і з боку самого суспільства, при чому ключовим в цьому є позиція останнього в особі як окремих громадян так і соціальних груп, рівень їх соціальної та громадської активності, правової та політичної культури і свідомості, бажання та готовність відстоювати власні права.

Кравчук Валентина Миколаївна

к.ю.н., викладач Тернопільського національного економічного університету

ЗНАЧЕННЯ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ДЛЯ РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

Історичний досвід державного будівництва засвідчує, що будь-яке державне утворення лише тоді мало шанс на існування, коли опиралося на підтримку свідомих громадян. Сьогодні людина опинилася у вирі невизначеності, у незахищеному просторі, де треба мати волю до життя, власні орієнтири, особисту відповідальність і здатність робити вибір. Людей охоплюють почуття розчарування, відчаю та втрати віри у майбутнє. Суспільством оволоділо почуття соціальної апатії. Позитивною тенденцією у цьому контексті на сьогодні є поширення культурно-релігійних організацій, які покликані задовольнити насамперед духовні потреби особистості. Це має велике значення для розбудови в Україні правової держави і громадянського суспільства, оскільки найважливішою передумовою і разом з тим ознакою громадянського суспільства є особистість, від характеристик якої залежить якість самого суспільства. Формування особистості, її основних рис, підвищення її культури, виховання моральних якостей, розвиток самоцінних індивідів – це одне із завдань, що притаманні культурно-релігійним організаціям.

Громадянське суспільство, яке в ідеалі прагне до вільної комунікації між людьми (що і є його основним підґрунтям), в тій чи іншій формі відмовляється від характерного для традиційних суспільств принципу пропонованої або обов’язкової віри. В громадянському суспільстві сфера релігійних відносин є сферою факультативною, коли віруюча частина громадян – саме через свою свободу – приймає на себе ті чи інші конфесійні зобов’язання. У цій непримусовості, факультативності зі сторони суспільства – особлива значимість і сила релігійної сфери в контексті громадянського суспільства. Саме вільні релігійні об’єднання відіграють у сучасному суспільстві незамінну роль стримування сваволі і корупції, підтримки соціально знедолених, організації систем гуманітарної допомоги, підтримки та відновлення історичних пам’ятників культового мистецтва, історико-релігійних наукових досліджень тощо. До кола їхніх завдань належить також виховання релігійної толерантності, терпимості, милосердя; допомога і сприяння в життєвій переорієнтації особам, які втратили моральні орієнтири або відкинуті суспільством. Тобто культурно-релігійні організації беруть участь і підтримують усе те, що складає незмінне духовне та змістовне багатство сучасного суспільства. Релігійна сфера виявляється особливим, невичерпним джерелом творчої динаміки людського життя. Причому цій динаміці характерно переростати свої вихідні конфесійні і догматичні рамки, створюючи можливості і передумови спілкування і взаємодії між людьми. Роль церкви, крім того, є особливою, оскільки вона відділена від держави і економічно є досить незалежною, щоб відстоювати принципи громадянського суспільства.

Все вказане дозволяє пояснити виникнення та активізацію діяльності релігійних громадських організацій в період розбудови Української правової держави, які реалізують свою діяльність на правових засадах взаємодії з державою та іншими інститутами громадянського суспільства. Правові основи діяльності релігійних організацій, їх взаємодії з державою закріплено в Конституції України, Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації». Конституція України відокремлює діяльність церкви від держави, але надає кожній людині право на свободу віросповідання, світогляду та релігійну діяльність.

Проте, незважаючи на позитивне сприйняття релігійних організацій, держава, на наше переконання, за наявності достовірної інформації про порушення законодавства, прав і свобод людини або за наявності інших підстав, повинна контролювати діяльність керівників і членів добровільних релігійних об’єднань. Специфіка і потужність впливу релігійної організації на свідомість людини інколи може призвести до трагедій масового масштабу, коли ця організація має приховану протиправну мету. Під дією заборонених і соціально-небезпечних прийомів психічного впливу на свідомість і підсвідомість людини її психіка швидко порушується, людина опиняється під значним контролем псевдорелігійних діячів. Це шкодить не тільки самій людині, а також її сім’ї та суспільству в цілому. Прикладом таких випадків може служити діяльність так званого «Білого братства».

Незайвим було б надання права представникам релігійних традиційно існуючих організацій здійснювати сумісно з державними органами, органами місцевого самоврядування й іншими добровільними організаціями соціальний контроль за діяльністю нетрадиційних для національної культури сект, спільнот, груп релігійного напрямку з метою захисту права громадян на збереження психічного здоров’я шляхом створення постійних експертних груп, які складаються з висококваліфікованих фахівців з психології, психотерапії, інформаційної біофізики.

Доцільним вважаємо спрямування діяльності громадських релігійних організацій у потрібне для суспільства русло. Так, можна надати право релігійним організаціям у місцях позбавлення волі, а також у спеціальних навчальних установах для дітей і підлітків здійснювати духовно-виховну роботу з метою поліпшення психологічного клімату серед цих осіб, контролювати умови життя і здоров’я засуджених, їх дозвілля і духовний стан. Можна уповноважити релігійні організації на створення центрів реабілітації та психологічної допомоги засудженим після відбуття покарання, надати їм право утворювати притулки для неповнолітніх безпритульних та для осіб без постійного місця проживання, здійснювати соціальний контроль за утриманням хворих у лікарнях, в тому числі за діяльністю будинків для осіб похилого віку, інвалідів тощо з активним упровадженням духовно-просвітницької діяльності.

Отже, в умовах недостатнього розвитку інституціонального рівня громадянського суспільства, церква є структурою, яка поєднує багато зв’язків у соціальній системі і взаємодіє з державою у сфері культури, екології, охорони здоров’я, виховання, просвітництва, профілактики правопорушень тощо. Участь релігійних організацій у громадському житті є надзвичайно важливою, однак, нажаль, належними матеріальними нормами ця ідея не підкріплена. Релігійні організації не відокремлені від громадського життя і мають право користуватися поряд із іншими громадськими організаціями загальнодемократичними правами, серед яких – право представляти й захищати свої законні інтереси в органах державної влади, вносити пропозиції до органів державної влади та місцевого самоврядування, висловлювати своє ставлення до чинних нормативних актів, вносити пропозиції про їхнє удосконалення, проте ці їх права в жодному законодавчому акті не відображені. Таким чином, ці питання потребують доопрацювання і відповідного нормативного закріплення.