ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ КАНОНІЧНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ

Одним з найважливіших питань науки церковного права є встановлення юридичних властивостей суб’єкта церковного права і визначення поняття канонічної правосуб’єктності (взагалі у навчальній і науковій літературі можна знайти згадки лише про канонічну правоздатність, щодо ж канонічної правосуб’єктності мова взагалі не йде).

Перед тим, як переходити до спеціальної (галузевої) категорії канонічної правосуб’єктності доцільним є розгляд загальної правосуб’єктності. Так, правосуб’єктність визначається О.Ф. Скакун як загальна, абстрактна здатність особи мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки та здійснювати їх безпосередньо або через свого представника. Правосуб’єктність є передумовою, здатністю набувати і здійснювати суб’єктивні права, але не саме володіння цими правами.

Відомий російський правознавець М.В. Вітрук зазначає, що правосуб’єктність не є для людини природженою: це юридична якість, яка визнається державою за особистістю виходячи з наявності у неї соціально-природних властивостей, що характеризуються в цілому як відносно самостійна воля. Взагалі, вчений пов’язує правосуб’єктність із свободою волі, але враховує лише матеріалістичний підхід до категорії «свобода волі», тим не менше, такий логічний крок є досить цікавим і раціональним.

Свобода взагалі розділяється філософами на «свободу від» (негативну) та «свободу для» (позитивну), остання з яких є умовою саморозвитку особистості, яка уможливлює діяльність відповідно до власної системи цінностей і власних цілей. До позитивної свободи відноситься і внутрішня свобода (свобода духу, свобода волі), яку християнство визнає однією з найважливіших цінностей, оскільки саме вона дозволяє людині звільнитися від своїх страстей, увійти до Царства Небесного і причаститися до Бога: так, видатний філософ і юрист І. О. Ільїн писав, що «звільнити себе не означає стати незалежним від інших людей, але означає стати господарем своїх страстей». За словами протопресв. І. Мейендорфа «свобода – сама основна з Божественних властивостей, але й людина отримує її через свою «участь» у Божественному житті».

Свобода волі, таким чином, дійсно є однією з найважливіших ознак людини. – саме вона відрізняє людину від тварини. Слід зазначити, що фактично користуватися цією свободою особа може не із самого народження, а з досягненням певного віку, але набуває її з того моменту, як у неї вдихається життя – разом із духом і душею. Людина може бути свобідною номінально (коли не може позбавитися чиєїсь опіки і почати приймати самостійні рішення) або дійсно. Цілковитою, дійсною духовною свободою, за словами І.О. Ільїна володіє така людина, яка «стоїть духовно і релігійно на власних ногах, тобто носить у собі живі джерела духовного досвіду і релігійної віри». Духовна ж, або внутрішня, свобода, у свою чергу, є сутністю свободи правової: вона не тільки не виключає покори, але й обґрунтовує, організовує її, покладаючи у її основу предметну автономію особистого духу, який вільно визнає закон необхідним і схиляється перед ним через його правоту.

Сучасний російський філософ права В.П. Малахов розглядає свободу як одне з головних правових понять і встановлює цілий спектр значень цієї категорії: зокрема, свобода розглядається ним як відкритість, що дозволяє вийти за межі заданих правил, а також здатність перемагати тиск ірраціональних спонукань; до того ж, правова свобода розуміється як можливість реалізовувати право із визнаною суспільством мірою напруженості сил та волі.

Відомий російський державний діяч, цивіліст і релігійний мислитель К.П. Побєдоносцев зазначав: «…із свободою нероздільна і велика відповідальність … Дійсно свобідною є лише та людина, яка самостійна, тобто ясно усвідомлюючи мету свого життя і діяльності, стоїть на своїх засадах і може, не хитаючись … постояти за себе». На це звертає увагу й український вчений М.М. Цимбалюк, який пише що «право являє собою двоєдиний феномен: з одного боку, воно передбачає свободу самореалізації особи, а з іншого, – її відповідальність перед собою та суспільством за наслідки вільнообраних дій».

У зв’язку із проблемою свободи постає перед дослідником і проблема волі, яка потрапляє до кругозору і юристів, і філософів, і богословів: це пов’язано із тим, що воля, як і свобода (а також і совість) є рисою, що робить людину Людиною – вершиною Божого творіння. За словами св. Феофана Затворника воля є здатністю прагнень і прихильностей, справа якої полягає в улаштуванні зовнішнього життя і діяльності людини. Преподобний Іоанн Дамаскін зазначав, що нерозумні істоти також мають прагнення, але ці прагнення не можуть бути названими ні волею, ні актами волі, отже воля є суто людською рисою.

Воля (точніше – свобідна, непригнічена воля) має надзвичайно велике значення для права: вольовий характер мають правочини, воля є критерієм віднесення юридичних фактів до категорії дій або подій, вольовий критерій потрібен для розмежування форм вини та встановлення суб’єктивної сторони правопорушення тощо.

Можна визначити що повноправним суб’єктом права є людина, що володіє такою характеристикою, як свобода волі, яка означає, що особа вільно обирає варіанти поведінки у межах правових норм і свідомо поважає правовий закон (звичай, юридичний прецедент, релігійний текст тощо), визнаючи його необхідним і справедливим; якщо ж особа свідомо обирає антиправовий шлях – це є підставою для застосування до неї певних заходів правового впливу.

Таким чином, канонічна правосуб’єктність може бути визначена як здатність особи бути суб’єктом канонічного права, яка зумовлюється наявністю у цієї людини свобідної волі і полягає у її спроможності володіти канонічними обов’язками та суб’єктивними канонічними правами, здійснювати їх самостійно або через іншу особу та нести відповідальність за свої вчинки.

8 січня 1654 р. відбулася Переяславська Рада, на якій вирішувалася доля майбутнього україно-московського договору. Існує багато наукових досліджень, присвячених Переяславській Раді та її наслідкам для майбутнього України. Це роботи Козаченко А., Єрмолаєва В., Румянцева В., Страхова М. та інш.

Новизна та актуальність цієї теми полягає в необхідності визначитися в подіях 1654 р. і наслідках цих подій з історико-правової точки зору, виходячи з того, що наука повинна розвиватися за власними внутрішніми законами, а не під впливом політичної кон’юнктури.

В історії України мабуть не має іншого питання, яке би викликало стільки протиріч та дискусій серед дослідників минулої та сучасної епохи, як питання Переяславської Ради та Московський договір.

Московський договір – це пакет документів, який склали «Статті» Богдана Хмельницького або Березневі статті 1654 р. Московський договір визначив положення України і характер її відносин з Росією.

Значна кількість вчених, як дореволюційних так і сучасних засуджували Богдана Хмельницького за договір, підписаний з Росією, вважали його зрадником інтересів українського народу.

Необхідно звернути увагу на інший аспект цієї проблеми. Б.Хмельницький був політичним діячем, дипломатом, стратегом, який зміг оцінити перспективи союзу України з Росією. Він добре розумів геополітичне положення України і необхідність надійного, могутнього союзника, пошук якого гетьман почав вже давно. Україна не могла зберегти свою незалежність, завоювання національно-визвольної війни 1648 – 1654 рр. без підтримки сильних держав. Що уявляла собою Польща і панування польських панів, українці добре знали. Туреччина теж пропонувала Україні свою протекцію. Але там була інша віра, інша мова. Ще під час Лівонської війни українські козаки надавали підтримку російській державі. Під час національно-визвольної війни українського народу Росія надавала економічну, дипломатичну, частково військову допомогу. Росія і Україна мали спільне походження, ще за часів Київської Русі, вони розуміли один одного. Цьому вибору сприяла єдина православна релігія, відсутність антиросійських настроїв у населення, досвід взаємодії двох народів, близькість їх історії та культури.

Росія теж була зацікавлена у союзі з Україною, вона бажала включити її до свого складу. Це давало їй, по-перше, розширення території, по-друге, збільшення кількості населення, по-третє, сприяло укріпленню міжнародного положення Росії.

Росія заздалегідь готувалася до цієї події. Ще в 1648 р., коли приймали «Соборне положення» – збірник законів російської держави, при його укладанні був використаний Третій Литовський статут 1588 р., який діяв на території України. Таким чином Земський собор не тільки передбачав можливість входження України до складу Росії, але й готувався до цього.

У рішенні Земського собору від 1 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович оголосив Б. Хмельницькому, що він згодний взяти Україну під свій захист.

8 січня 1654 р. в Переяславі зібралася Військова рада, яка прийняла рішення «йти під високу руку» Московського царя.

Рішення Переяславської Ради 1654 р. були конкретизовані і закріплені в договорі, який одержав назву Московський договір.

Договір був ясним і конкретним. Рішення Земського Собору і відповідь Переяславської Ради, її згода піти під високу державну руку було усним договором Росії і України. Усний договір не задовольнив гетьмана і українську козацьку старшину, тому що стосувався тільки загальних положень входження України в підданство до Росії. Б.Хмельницький та козацька старшина бажали, щоб договір закріпив збереження їх прав та привілеїв. Тому українська козацька старшина вирішила скласти письмовий договір і запропонувати свої умови царю. Проект цього договору складався з 23 пунктів (статей). Москва частину цих статей прийняла, з іншими не погодилася. В березні 1654 р. цей проект був повністю узгоджений та затверджений. Він одержав назву Березневі статті. Головна політична мета цього договору була досягнута – московський уряд не тільки визнав українську державу, він визнав її незалежність. Це був перший політичний і юридичний документ, який визнав незалежність української держави. Відповідно з договором цар обіцяв не порушувати кордони України. За Україною зберігалося право мати власне військо. По цьому договору Україна мала платити російській казні податки, які повинна була збирати українська адміністрація.

Переяславська Рада мала велике значення для подальшого державно-правового життя українського народу. Вона кардинальним образом змінила геополітичну ситуацію в Європі. Одержавши такого могутнього союзника, як українська козацька держава, Росія прискорила експансію в західному і південному напрямках, що сприяла зміні співвідношення політичних сил в Європі.

У внутрішній політиці Московський договір привів до переорієнтації від цивілізаційного європейського розвитку до деспотичного насильства над українським народом.

Однак, іменно Переяславська Рада, Московський договір 1654 р. вперше сформували незалежну українську державу та заклали фундамент майбутньої незалежності України.

Порядок створення і легалізації юридичних осіб формувався поступово, протягом не одного сторіччя. Слід зазначити, що питання виникнення та припинення юридичної особи і на сьогодні залишається дискусійним. Але корені цього процесу слід відшукувати у римському праві.

У Римі існувало загальне правило, відповідно до якого «Не всім надане право засновувати товариство, колегію чи іншу подібну спільноту, оскільки це регулюється законами, сенатусконсультами і конституціями принцепсів. У дуже рідких випадках дозволяються об’єднання такого роду. Наприклад, дозволено створювати об’єднання для збору державних податків або для розробки золотих, соляних чи срібних копалень. Також у Римі існують деякі колегії, які затверджені як колегії сенатусконсультами і конституціями принцепсів, зокрема, об’єднання пекарів і деякі інші, а також об’єднання судновласників, що існують у провінціях».

У цьому тексті йдеться про обмеження свободи об’єднання у колегії (collegia) або товариства (sodalitates), які з’явилися наприкінці Республіки. Так, Август за допомогою закону про колегії (Lex Iulia de collegiis), точний рік видання якого невідомий, регламентував всі питання стосовно колегій, розпустивши при цьому більшість із них і встановивши вимогу надання дозволу сенату на їхнє створення. Collegia licita (дозволені колегії) в різних випадках розглядалися як суб’єкти права. До того існувала повна свобода союзів, закони ХІІ таблиць дозволяли членам спільнот «укладати будь-які угоди так, щоб вони не порушували якогось публічного закону». Цей закон, очевидно, був запозичений із законодавства Солона, де говорилось: «Якщо це не суперечить суспільним правилам, нехай має законну силу те, про що домовились між собою для власних цілей представники дема чи фратрії, що об’єдналися для відправлення культу, сотрапезники, члени погребальних чи релігійних колегій, або ті, хто займається рибальством чи торгівлею». Дуже велика кількість релігійних колегій, що виникали, була присвячена саме традиційним римським богам. Часто дарунки богам приносили також колегії професійні і погребальні колегії «маленьких людей». Культові цілі мали й інші колегії.

Для заснування колегії мало бути дотримане правило: на момент її створення у ній повинно було бути не менше трьох членів. Після того, як корпорацію було створено, вона продовжує існувати, навіть якщо її склад частково чи повністю змінився. «Але навіть якщо спільнота звелась до одного члена, то у більшості випадків визнається його право виступати в якості позивача та відповідача, оскільки право всіх зосередилось у ньому одному і зберігається ім’я корпорації».

Таким чином, вся перша половина доби республіки не знала обмеження у створенні союзів. Римляни широко користувалися цією свободою і таких колегій виникла велика кількість.

Але вже у І ст. до Р. Х. спостерігається низка заходів, спрямованих проти колегій: на грунті політичної та соціальної кризи, загальної деморалізації професійні та релігійні колегії стають зручними осередками для політичної демагогії та інших негативних з точки зору влади справ. Внаслідок цього сенатусконсультом 64 р. було приписано розпустити всі колегії, які після розслідування з боку магістратів будуть визнані шкідливими для громадського порядку (quae adversus rem publicam videbantur esse). Однак цей захід викликав енергійну опозицію і у 58 р. за пропозицією трибуна Клодія було прийнято закон, яким всі розпущені колегії було поновлено. Але успіх опозиції був тимчасовим і вже у 56 р. сенат знову постановив розпустити колегії, що обернулися на політичні клуби (очевидно, головним чином, sodalitates). Ще енергійніше вчинив Цезар, що знищив усі колегії, крім деяких найстаріших (praeter atiquitus constituta). Але цими розпусками не вирішувалося питання про умови виникнення нових колегій, потреба в яких, безумовно, існувала. Саме тому імператором Августом і було видано закон – Lex Iulia de collegiis, про який йшлося раніше.

Таким чином, корпорація визнавалася законною сollegium licitum, якщо її існування дозволене сенатом, ex senatus consulto coire licet. Лише для деяких видів корпорацій був, очевидно, допущений вільний порядок створення (наприклад, для погребальних об’єднань), за умови відповідності корпорації певним вимогам. Але, чи виникнувши у дозвільному порядку, чи вільним шляхом (якщо об’єднання належало до цієї привілейованої групи), у законному порядку, корпорація визнавалась як юридична особа: дозволивши виникнення корпорації, сенат тим самим визнавав її і юридичною особою.

Це правило мало силу протягом усього існування імперії. У християнську епоху, починаючи від імператора Костянтина Великого і у подальшому, вернулися до форм, хоча і обмежених, визнання об’єднань на загальних принципах: особу було визнано за погребальними товариствами і за церковними установами як такими, вже не внаслідок індивідуальної оцінки конкретних цілей кожної такої організації.

Вже пізніше, із визнанням християнства державною релігією, юридичними особами, як зазначалося, визнаються й установи.

Отже, підсумовуючи викладене, можна констатувати, що корпорації за римським правом виникали в силу угоди, в силу приписів влади або поступового історичного процесу. Римське право часів імперії вимагало особливого дозволу влади для виникнення кожного громадського союзу, за винятком деяких, наприклад, collegia funeraticia. З другої половини імператорського періоду дозвіл на створення союзу разом із тим встановлював права юридичної особи. Pia corpora (благочинні установи) виникали за приписом влади або з огляду на приватне розпорядження inter vivos або mortis causa, за посередництва якого майно присвячується служінню відповідній постійній меті.

Стеценко В.Ю.

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри цивільно-правових дисциплін,

Київський національний університет культури і мистецтв

ЛІКАРНЯНІ КАСИ ЯК СИСТЕМА ДОДАТКОВОГО ФІНАНСУВАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Світова економічна криза, на жаль, не обійшла стороною і Україну. Слабка і не розвинена економічна система країни переживає не кращі часи. Як, наслідок цього, ми спостерігаємо величезний дефіцит бюджетних коштів.

Галузь охорони здоров’я не отримує достатнього фінансування, у в зв’язку з чим тягар оплати медичних послуг практично повністю лягає на плечі пацієнтів. В таких умовах особливу актуальність набуває пошук шляхів мінімізації фінансових затрат населення, у випадках необхідності отримання медичних послуг.

Одним з таким засобів може бути добровільне медичне страхування на солідарній основі - громадська солідарна система медичного страхування. Це, перш за все, створення лікарняних кас або товариств взаємного страхування, досвід організації та функціонування яких вже мав місце в Україні: у кінці ХІХ на початку ХХ століття вони успішно забезпечували фінансування медичної допомоги. Такі утворення створюються як правило, в окремому регіоні, у рамках професійної групи населення, галузі, окремого виробництва.

Перша в Україні лікарняна каса була створена в 1870 року на адміралтейському заводі «Руссуд» в м. Миколаєві. Тут, використовуючи лікарняний збір коштів, підприємці уклали першу в Україні угоду з Миколаївським військово-морським шпиталем, відповідної до якої робітникам заводу гарантувалась медична допомога при нещасних випадках. Таким чином, лікарняна каса в Миколаєві була однією з перших в Україні організаційних форм первинної ланки надання медичної допомоги на страхових началах.

З позицій дофінансування медичної допомоги, розширення можливостей для реалізації прав українських пацієнтів, такий досвід слід вважати позитивним. До особливостей функціонування лікарняних кас (товариств взаємного страхування тощо) можна віднести:

1. Некомерційний характер.

2. Солідарність.

3. Добровільність.

4. Джерелами фінансування є внески членів лікарняних кас.

5. Всі зібрані кошти витрачаються на страхові виплати і покриття необхідних витрат.

Слід зазначити, що на сьогодні не поодинокими є приклади існування лікарняних кас. Для прикладу, в м. Одесі функціонує Муніципальна лікарська каса, яка організована як безприбуткова громадська організація і функціонує на принципах солідарності, прозорості, добровільності та рівноправності її членів. Принципова відмінність даної лікарняної каси від страхових компанії полягає в тому, що на противагу страховим компаніям, 95% від страхового внеску передбачається на оплату медичних програм для своїх членів, а якщо лікування потребує більш значних коштів лікарняна каса фінансує їх за рахунок солідарної участі інших членів та її резервного фонду.

Реалізація вищенаведеної моделі медичного страхування може бути забезпечена не тільки громадою, але й місцевими органами влади, громадськими організаціями (наприклад, профспілками, політичними партіями), страховими компаніями, роботодавцями та іншими суб’єктами).

Таким чином, на базі наявного історичного опиту та в умовах перехідного періоду, на наш погляд, більш активне запровадження громадської солідарної системи медичного страхування, було б своєчасним кроком на шляху покращення умов реалізації громадянами України права на отримання якісної, кваліфікованої медичної допомоги.

Історія України багата на славні традиції, сповнена героїчної боротьби багатьох поколінь за волю і незалежність рідної землі. Трагічний історичний досвід весь час нагадував українському народові, що він є одним з найбільших народів у Європі, що він має природне, невід’ємне право на свою державу, на вільний національний та культурний розвиток. Вагомим в цьому плані є досвід державотворення, а також державно-політичних та соціально-економічних перетворень у ЗУНР.

В дні розпаду Австро-Угорської монархії, створена у жовтні 1918 року у Львові Українська Національна Рада 1 листопада 1918 року проголосила утворення у Галичині та на Буковині Української Держави. 13 листопада вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Площа новоствореної держави становила близько 70 тис. кв. км, населення – 6,2 млн. осіб. За кількістю населення ЗУНР перевищувала Швецію, Норвегію, Данію, Голландію. 71 % з них становили українці. Вища законодавча влада у державі належала Українській Національній Раді. Очолював її президент. Рада формувала колегіальний орган влади – Виділ з дев’яти осіб, що виконував функції глави держави (Закон «Про Виділ Української Ради» від 4 січня 1919 року). Рада формувала також уряд – Державний Секретаріат з 14 секретарств на чолі з прем’єром.

Напружена зовнішньополітична ситуація не перешкодила УН Раді та Державному Секретаріатові здійснювати активну діяльність щодо організації державно-політичного життя країни, створення її правової основи, вирішення наболілих соціальних, економічних, культурно-освітніх та інших проблем. У першу чергу, слід звернути увагу на чотири важливі закони. 13 листопада 1918 року – «Тимчасовий основний закон», який складався з п’яти артикулів, які визначали назву держави, її територію, суверенітет, представницькі органи влади, герб і прапор. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому фоні (згодом тризуб), прапором – синьо-жовтий.

15 лютого 1919 року УН Рада ухвалила закон «Про державну мову». Встановлювалося, що державною мовою в ЗУНР є мова українська. Зазначимо, що національним меншинам дозволялось вживати їх рідну мову в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інститутами і державними підприємствами. Залишалося чинним рішення Державного Секретаріату від 10 листопада про те, що всі закони, урядові акти та інші правові документи, які мають загальнодержавне значення, слід публікувати чотирма мовами – українською, польською, єврейською і німецькою.

8 квітня 1919 року УН Рада ухвалила ще один важливий закон – «Про право громадянства на Західній області УНР». Згідно з цим законом, кожна особа, яка на день його оголошення мала право приналежності до однієї з громад краю, вважалася громадянином УНР. Тобто, окремого громадянства ЗУНР не встановлювалося. Рішення про надання громадянства в ЗОУНР приймав Державний Секретаріат. Оскаржити його у разі відмови можна було до Виділу УН Ради. В окремому параграфі закону зазначалось, що громадяни Наддніпрянської України – УНР – є повноправними громадянами в ЗОУНР.

18 березня 1919 року державне секретарство внутрішніх справ видало «Розпорядження для службовців в державній адміністративній службі». У ньому містився перелік спеціальних вимог щодо службовців. Зокрема, вказувалось, що до служби в державних органах можуть бути допущені тільки громадяни Української Народної Республіки, бездоганної поведінки, що володіють українською мовою, віком до 40 років. Для прийнятих на державну службу – іспити зі знання законодавства. Не могли бути службовцями державного апарату особи, засуджені за кримінальні злочини, проступки проти публічного порядку, моралі чи за користолюбство; особи недієздатні; неоплатні боржники, проти яких порушено судову справу.

10 березня 1919 року Виділ УН Ради на пропозицію державного секретарства судочинства оголосив амністію. Це важлива подія державно-політичного значення. Амністії підлягали особи, засуджені до 1 листопада 1918 року судами колишньої Австро-Угорської монархії за державні злочини, за 12 видів військових злочинів: бунт, невиконання наказу, дезертирство, змова з метою дезертирства, втрата зброї, порушення субординації тощо.

З ініціативи державного секретарства судочинства 15-18 квітня 1919 року були скликані збори правників, які прийняли рішення про створення товариства правників ЗОУНР. Його завданням була організація юридичної освіти в країні, поширення юридичних знань серед населення і підвищення ролі юристів у державно-політичному житті країни. Передбачалося провести повну кодифікацію українського права в ЗУНР, але для цього не вистачило ні фахівців, ні часу, не сприяли цьому і зовнішні умови.

Не менш важливими були соціально-економічні, культурно-освітні проблеми у ЗУНР. Однією з найболючіших у Східній Галичині була земельна проблема. 14 квітня 1919 року УН Рада ухвалила закон «Про земельну реформу». Ним націоналізувалися поміщицькі, церковні та монастирські землі і створювався єдиний земельний фонд ЗУНР. Фондом керували загальна повітова і сільська комісії, які визначали порядок володіння, користування та розпорядження землею.

Що стосується промисловості, уряд ЗУНР не наважився, враховуючи зовнішньополітичні обставини, націоналізувати промислові підприємства, шахти, нафтові родовища тощо. Але їх діяльність була взята під контроль державним секретарством публічних робіт. На колишні державні підприємства були послані для керівництва і організації їх функціонування українські державні урядовці. Приватні підприємства перебували тільки під контролем держави.

Влада займалася і питанням охорони здоров’я населення. Ще в грудні 1918 року Державний Секретаріат наказав усім повітовим комісарам призначити повітових санітарних лікарів, створити санітарні комісії, вжити всіх заходів для відкриття лікарень, поліклінік, аптек. Це, наскільки можливо, і було зроблено. Керував організацією та діяльністю медичної служби санітарний відділ секретарства внутрішніх справ. Була збільшена оплата праці медичних працівників, їм видавались продовольчі пайки.

Не залишались поза увагою влади і питання освіти та культури. Насамперед, вимагало демократизації й українізації шкільництво. 13 лютого 1919 року було ухвалено Закон «Про основи шкільництва». В кожному населеному пункті були відкриті українські народні (початкові) школи. Національні меншини могли відкривати або залишати (якщо вже діяли раніше) свої школи. Ніякого спеціального дозволу на це не вимагалось, тільки слід було таку школу зареєструвати у секретарстві освіти. В неукраїнських школах із 3-го класу вводилася як обов’язковий предмет українська мова. Розпочалась підготовча робота до відкриття українського університету.

Державне секретарство освіти взяло під свою опіку й справи культури і мистецтва, виділивши субсидії і вживши заходів щодо відкриття театрів, бібліотек. Воно видало розпорядження збирати і зберігати в бібліотеках і архівах зразки всієї друкованої продукції, яка видавалася в ЗУНР.

Отже, за короткий час керівництво ЗУНР змогло сформувати достатньо чітку систему органів влади і управління, а також здійснити соціально-політичні перетворення.

Хаваджи Дінара Ремзіївна

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

Кримського юридичного інституту

Одеського державного університету внутрішніх справ