ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВЧОГО ПРОЦЕСУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Основною правовою базою прийняття рішень в ЄС є стаття 249 Договору про заснування Європейського співтовариства. Саме в ній передбачається, що «для виконання своїх задач і у відповідності до умов, передбачених цим Договором, Європейський Парламент разом з Радою, Рада та Комісія приймають регламенти, директиви, рішення та дають рекомендації або висновки». Суд ЄС у своїй практиці охарактеризував механізм прийняття рішень у Європейському співтоваристві як «законодавчу систему».

В основі механізму прийняття рішень в ЄС лежить принцип інституційного представництва та забезпечення різних інтересів. Європейський Союз – це союз народів та держав, тому в процесі прийняття нормативних актів мають перш за все враховуватися їхні інтереси. На сторожі цих інтересів стоять Рада та Європейський парламент.

Довгий час основними носіями законодавчих повноважень були Рада та Комісія. Європейському парламенту знадобилося пройти довгий шлях реформ, щоб зайняти відповідне місце в процесі прийняття рішень. Першочергово він був наділений лише консультативними повноваженнями та не відігравав значної ролі в прийнятті рішень. Його компетенція була розширена з часом за допомогою внесення змін в установчі документи, значну роль в посилені ролі Парламенту відіграли й міжінституційні угоди, а також рішення Суду ЄС.

На сьогоднішній день, він представляє інтереси народів держав. І тут варто підкреслити, що мова йде не про представництво «європейського народу» чи «європейських народів», а саме - народів держав-учасниць. Не зважаючи на це, депутати європейського Парламенту не є представниками окремих держав-членів – де б не був обраний депутат, він представляє всіх громадян Європейського Союзу.

Наявність у Парламенту законодавчих повноважень підтверджена статтею 192 Договору про заснування Європейського співтовариства, де чітко зазначено, що він «бере участь в процесі прийняття актів Співтовариства в тій мірі, в якій це передбачено цим Договором, здійснюючи свої повноваження в рамках процедур, передбачених статтями 251 та 252, а також шляхом прийняття співпадаючого позитивного висновку та надання консультативного висновку». Отож відразу зрозуміло, що існує кілька форм участі цього інституту в процесі прийняття рішень, які чітко передбачені в установчих договорах.

Підсилена роль цього інституту на сьогодні відповідає законним та нагальним фундаментальним вимогам демократизації та прозорості функціонування Європейського Союзу. Перетворюючи Парламент з суто консультативного органу на повноправного учасника законотворчого процесу в рамках ЄС, в європейському правовому просторі народ ставиться на одну сходинку з державами. Не маючи аналогів у світі Європарламент називають найдемократичнішою міжнародною інституцією, тобто такою, повноваження якої виходять безпосередньо від народів країн-членів.

На сьогоднішній день демократизація Європейського Союзу є одним з першочергових завдань актуальної реформи ЄС. Важливим досягненням інституційної реформи, передбаченої Лісабонським договором, є чергове розширення повноважень Парламенту. Відповідно до положень нової угоди Європейський парламент на рівні з Радою здійснює законодавчі та бюджетні повноваження. Крім того, відповідно до положень Лісабонської угоди він представлятиме не народи держав учасниць, а «громадян Союзу».

Розширення повноважень Європейського Парламенту тісно пов’язане з запровадженням «звичайної законодавчої процедури», яка полягає в прийнятті регламенту, директиви чи рішення спільно Європейським парламентом та Радою, відповідно до пропозиції Комісії. Крім того, положення договору безпосередньо визнають можливість, в окремих передбачених договорами випадках, прийняття законодавчого акту за ініціативи групи держав-учасниць або Європейського парламенту, згідно рекомендації ЦЄБ, прохання Суду ЄС чи Європейського Інвестиційного Банку (п.4 ст. 289 Договору про функціонування ЄС).

Важливо згадати, що Лісабонський договір наділяє громадян Союзу правом законодавчої ініціативи, з якою вони можуть звернутися до Комісії, щоб остання розробила пропозицію нормативного акту Союзу, необхідного, на думку громадян, для реалізації положень установчих договорів.

Прийняття ж регламенту, директиви чи рішень, в передбачених договорами випадках, Парламентом за участю Ради чи навпаки, Радою за участю Парламенту, кваліфікується як спеціальна законодавча процедура. Так, наприклад, бюджет Європейського Союзу прийматиметься згідно спеціальної законодавчої процедури, передбаченою ст. 314 Договору про функціонування ЄС.

Юридичні документи, прийняті в рамках законодавчих процедур, називатимуться законодавчими актами. І це є ще одним нововведенням нової інституційної реформи, а саме розмежування законодавчих актів та актів не законодавчого характеру.

Враховуючи вище викладене, можна підсумувати, що розширення повноважень Європейського парламенту, запровадження «звичайної законодавчої процедури», наділення громадян Союзу правом законодавчої ініціативи, відкритість засідань Ради під час прийняття нею рішень та голосування є великим кроком на шляху демократизації законодавчого процесу Європейського Союзу та його інституційного механізму в цілому.

Х. В. Кметик

старший викладач кафедри цивільного права і процесу

Юридичного інституту повітряного і космічного права та масових комунікацій

Національного авіаційного університету

СПРАВА ПРО АНГЛО-ІРАНСЬКУ НАФТОВУ КОМПАНІЮ

(Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії проти Ірану)

Міжнародний Суд (МС) розпочав свою роботу у 1946 р. і є головним судовим органом Організації Об’єднаних Націй (ООН). Предметно МС розглядає передані йому спори на основі міжнародного права. Рішення МС, які мають остаточний характер і не підлягають оскарженню, є важливим джерелом розвитку науки і практики міжнародного права, а деколи – прецедентом при врегулюванні аналогічних спорів. Лише держави можуть подавати спір на розгляд МС. Спір за участю міжнародної організації або приватної особи фактично може бути розглянутий МС, якщо його можна «трансформувати» в міждержавний.

З 1946 р. МС розглянув понад 120 справ, однак за весь цей час транснаціональні корпорації фігурували лише у п’ятьох таких справах, серед яких і справа про Англо-іранську нафтову компанію (Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії проти Ірану).

У 1901 р. англійський громадянин отримав від іранського уряду концесію терміном на 60 р. на пошук та видобуток нафти на всій території Ірану, крім п’яти його північних провінцій. У 1909 р. на основі цієї концесії утворилась Англо-перська нафтова компанія, яка у 1935 р. була перейменована в Англо-іранську нафтову компанію (АІНК). У період Першої світової війни на вимогу Вінстона Черчіля британський уряд отримав контроль над діяльністю АІНК через придбання контрольного пакета її акцій. До 30-х рр. ХХ ст. компанія перетворилася на одну з великих транснаціональних корпорацій і третього за розмірами виробника нафтової сировини, більша частина якої видобувалася в Ірані.

У справі про АІНК Сполучене Королівство звернулося до МС з метою захисту інтересів цієї компанії на підставі того, що Іран, націоналізувавши свою нафтову промисловість, порушив права компанії, які випливали з концесійної угоди 1933 р., укладеної між АІНК та урядом Ірану. Однак відзначимо два важливі чинники, які суттєво різняться за своєю сутністю. У цьому спорі Сполучене Королівство, з одного боку, не виступило на захист власних інтересів, а захищало інтереси свого громадянина. Передавши спір з Іраном на розгляд МС, Сполучене Королівство тільки реалізувало своє право дипломатичного захисту стосовно одного зі своїх громадян. З другого боку, Іран захищав свої державні інтереси, оскільки АІНК не лише ігнорувала закони іранської держави, а й сприяла збереженню залежного стану Ірану від англійських монополістів, порушуючи при цьому загальновизнані норми міжнародного права, відповідно до яких виключно держава має суверенне право регулювати діяльність установ та підприємств, розташованих на її території. Крім того, у цій справі МС розглядалися чотири правові питання: 1) яка сфера дії заяви, відповідно до якої Іран прийняв положення п. 2 ст. 36 Статуту МС, або яким чином потрібно тлумачити цю заяву; 2) чи націоналізація Іраном нафтової промисловості, яка безпосередньо впливала на функціонування АІНК, є заходом, що належить виключно до внутрішньої компетенції Ірану, і тому перебуває поза межами юрисдикції МС; 3) яка правова природа втручання Сполученого Королівства у цей спір; 4) якою є сфера дії п. 2 ст. 36 Статуту МС і чи входить до компетенції МС розгляд питань, відмінних від тих, які визначено у цій статті.

22 липня 1951 р. дев’ятьма голосами проти п’яти МС ухвалив рішення про те, що у нього немає юрисдикції щодо цього спору.

Міжнародне право, незважаючи на його багатовікову історію, й зараз містить численні прогалини та невизначеності у правовому регулюванні міжнародних відносин. Серед проблемних питань міжнародного правопорядку важливе місце посідає тема його джерел. Як зазначають фахівці, в сучасних умовах проблема джерел міжнародного права набуває величезне значення, разом із тим, у міжнародно-правовій літературі цьому питанню присвячено мало праць. Необхідність відродження доктрини джерелознавства міжнародного права диктується також і тим, що бурхливий розвиток багатьох галузей міжнародного права призвів до ситуації, коли якість джерел міжнародного права надається формам, які такими не є. Зараз одностайним є визнання науковою спільнотою двох джерел міжнародного права – міжнародного договору та міжнародного звичаю. Однак, якщо правове регулювання застосування міжнародного договору у міжнародних відносинах є певною мірою уніфікованим завдяки кодифікації права міжнародних договорів, то застосування міжнародного звичаю завжди викликало і викликає численні питання теоретичного та практичного характеру. Саме одному з таких питань присвячені тези цієї доповіді. У її рамках автор намагатиметься проаналізувати певні аспекти утворення міжнародного звичаю у сучасний період.

Класичне розуміння звичаю у міжнародному праві надає йому наступних ознак: наявність міжнародної практики (прецедентів), визнання за такою практикою юридичної обов’язковості, тривалість застосування. Самі такі ознаки можна виокремити із визначення міжнародного звичаю, що наведене у ст.38 Статуту Міжнародного Суду ООН, яка зазначає, що «суд, що повинен розглядати спори, які передаються йому, у відповідності до міжнародного права, застосовує... міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою...». Незважаючи на видиму простоту, наведена дефініція містить низку невизначених положень, які дають підстави для розбіжностей у їхньому тлумаченні.

По–перше, не зрозумілим лишається, що саме мається на увазі під «практикою». Багато хто з вчених–міжнародників схиляється до думки, що під практикою слід розуміти не тільки активну, але й пасивну поведінку суб’єктів міжнародного права, тобто утримання від дій. Хоча ця позиція не є одностайною.

По–друге, відсутня єдність думок і щодо того, що саме слід розуміти під «загальністю практики» при формуванні міжнародно–правого звичаю. Уявляється, що було б абсурдним вважити за необхідне участь абсолютної кількості суб’єктів міжнародного права у формуванні звичаю, адже багатьох із них звичаєва норма може взагалі не стосуватися.

По–третє, неоднозначним є доктринальне розуміння визнання тієї чи іншої практики у поведінці держав юридично обов’язковою нормою міжнародного права. Більшість авторів погоджується із думкою, що без такого визнання міжнародний звичай взагалі не утворюється, а мова йде тільки про так зване узвичаєння. До узвичаєнь у практиці міжнародних відносин відносять правила міжнародної ввічливості, зокрема, правила дипломатичного етикету. Такі правила розглядаються як моральні норми, порушення яких міжнародним правопорушенням не визнається, а, отже, й не тягне за собою застосування заходів міжнародної відповідальності до порушника. Разом із тим, дискусійним є питання щодо форми, у якій має бути здійснене таке визнання. На відміну від договірної норми, згода на визнання юридичної обов’язковості якої, як правило, є ясно вираженою, часто, у письмовій формі, у випадку із міжнародним звичаєм йдеться про наявність мовчазної згоди, так званого tacitum pactum.

Й, нарешті, історично для утворення міжнародного звичаю необхідною була наявність багаторазової довгострокової практики, при чому час формування звичаїв дорівнював десятиріччям та навіть сторіччям. Уявляється, що ця ознака міжнародно–правового звичаю, якщо цілком і не втратила свого значення у сучасному міжнародному праві, однак вимагає свого перегляду. Тривалість застосування міжнародного звичаю є відносною вимогою, оскільки міжнародній практиці відомі так звані моментальні звичаї, наприклад, право прольоту космічного апарату через чужу територію. Більш того, сучасні дослідники, зокрема, І.І.Лукашук виокремлюють два різновиди звичаєвих норм міжнародного права у залежності від тривалості їхнього формування. Перший – це традиційний вид звичаєвих норм, які являють собою неписане правило, що утворилося в практиці їхнього застосування і за яким суб’єкти міжнародного права визнають юридичну силу. Другий – це новий вид звичаєвих норм міжнародного права, які також є неписаними правилами, за котрими визнається юридична сила. Але утворюються вони не довготривалою практикою, а шляхом визнання декількох чи навіть одного попереднього акту. Ці норми міжнародного права первісно формуються або ж у міжнародних договорах, або ж у таких неправових актах, як резолюції міжнародних нарад та міжнародних організацій, а у подальшому за ним визнається статус норм міжнародного права. Юридично вони існують у вигляді звичаю, а відповідні акти слугують доказами їхнього змісту.

Звісно, що така позиція поділяється не всіма вченими. Багато хто з них взагалі заперечує наявність другого різновиду звичаєвих норм міжнародного права (Тункін Г.І., Даниленко Г.М), деякі намагаються протиставити традиційні звичаєві норми міжнародного права їхньому новому різновиду, доводячи, що останні по суті витісняють традиційні норми із застосування, підміняючи їх (Альфаро А). Із останньої тезою важко погодитися, адже часто нові звичаєві норми міжнародного права виникають саме для врегулювання прогалин у правовому регулюванні міжнародних відносин, що виникають унаслідок їхнього динамізму та мінливості. Отже, більш вірною уявляється теза щодо взаємодії нових та традиційних звичаєвих норм міжнародного права.

Резюмуючи положення доповіді, необхідно ще раз підкреслити багатогранність проблеми формування та застосування звичаю у міжнародному праві. Разом із тим, незважаючи на недосконалість, міжнародний звичай не тільки не втратив свого значення для врегулювання міжнародних відносин, як передбачали деякі дослідники другої половин ХХ сторіччя, але й продовжує свою трансформацію та розвиток у якості одного з основних джерел міжнародного права. Саме про це свідчить виникнення його нового різновиду, який має забезпечувати динамізм міжнародно–правового регулювання.

Васильева И.Г.

преподаватель института экономики и права ХНПУ им. Г.С.Сковороды

НЕЗАВИСИМОСТЬ И БЕСПРИСТРАСТНОСТЬ СУДА – МЕЖДУНАРОДНЫЙ СТАНДАРТ ПРАВОСУДИЯ

Принцип независимости и беспристрастности суда был сформулирован в Основных принципах, касающихся независимости судебных органов, разработанных и принятых VII Конгрессом ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями, одобренных в 1985 году Генеральной Ассамблеей ООН и Эффективных процедурах осуществления Основных принципов, касающихся независимости судебных органов, принятых Экономическим и социальным советом ООН (ЭКОСОС) в 1990 году, а также в Европейской хартии о статусе судей, принятой 10 июля 1998 года в Страсбурге. Так, пункт 1 Основных принципов предопределяет необходимость существования независимых судебных органов и обязанность всех государственных и других учреждений уважать и соблюдать эту независимость. Пункт 3 воспроизводит правило, согласно которому судебные органы обладают компетенцией в отношении всех вопросов судебного характера и имеют исключительное право решать, входит ли переданное им дело в их установленную законом компетенцию. Geryrn 4 Основных принципов содержимт запрет на неправомерное или несанкционированное вмещательство в процесс правосудия или пересмотр судебного решения каким-либо иным органом, кроме суда. А пункт 7 закрепляет обязанность государства предоставлять соответствующие средства, позволяющие суду надлежащим образом выполнять свои функции. И, наконец, пункт 5 содержит принцип беспристрастности: обязанность судебных органов решать переданные им дела беспристрастно, но основе фактов и в соответствии с законом, без каких-либо ограничений, неправомерного влияния, побуждения, давления, угроз или вмешательства, прямого или косвенного, с чьей бы то ни было стороны и ко каким бы то ни было причинам.

Принцип независимости судебной власти рассматривают в двух аспектах, которые неразрывно связаны между собой: независимость в институциональном аспекте и независимость судебной власти и ее носителей в содержательном значении или, иными словами, беспристрастность судебной власти.

Значительно большее внимание следует уделить второму аспекту принципа независимости - беспристрастности или подчинения судьи только закону.

Объективную беспристрастность судьи призваны обеспечить следующие меры:

- формирование такого порядка отбора, назначения судьи, который не вызывал бы сомнений в его приверженности только интересам правосудия, но не политическим, корпоративным или иным интересам, и исключал бы какие бы то ни было формы дискриминации (п.10 Основных принципов);

- формирование такого порядка приостановления и прекращения полномочий судьи, который бы также обеспечивал состояние независимости судьи и исключал бы возможность угрозы освобождения от должности не по причине неспособности выполнять свои обязанности судьи или за поведение, делающее их не соответствующими занимаемой должности (п.17-18 Основных принципов);

- формирование такого порядка осуществления судьей своей деятельности, который также исключал бы возможность давления на судью в вопросах его перемещения по служебной лестнице (право на судейскую карьеру - п.11 и 13 Основных принципов), перемещения или перевода в другие суды (принцип несменяемости - п.12); а также существование права судьи на отставку (право специального пенсионного обеспечения - п.11 Основных принципов);

- признание государством принципа неприкосновенности и безопасности судьи (судейский иммунитет) (п.16, 17-20 Основных принципов);

- выделение адекватных ресурсов, обеспечивающих функционирование судебной системы.

В определенной мере требование беспристрастности суда перекликается с требованием его независимости, в частности, от сторон в деле. Суд при этом применяет двоякий подход. Во-первых, исследуется вопрос о субъективной беспристрастности суда в смысле беспристрастности самих его членов. Во-вторых, исследуется вопрос о том, создается ли в достаточной мере видимость беспристрастности с объективной точки зрения, или же о том, позволяют ли гарантии беспристрастности в данной ситуации вообще исключить любое законное сомнение по данному вопросу (Пьерсак против Бельгии, 01.10.1982 г., п.30). Что касается первого подхода, то личная беспристрастность членов суда подразумевается, если не будет доказано иное. Что же до объективной видимости беспристрастности, то подход ЕСПЧ отчасти основывается на соображении, что правосудие не только должно свершиться, но должна быть видимость того, что оно свершилось. Суды должны внушать уверенность и вызывать доверие у населения. Любой судья, в беспристрастности которого имеется законное основание усомниться, должен быть смещен.

Грушко Мальвіна

асистент кафедри міжнародного права та міжнародних відносин ОНЮА

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ СТАНОВЛЕННЯ РЕЖИМУ ВОЄННОГО ПОЛОНУ

Збройні конфлікти і сьогодні продовжують спустошувати держави. В числі їх жертв також знаходяться і військовополонені, які, мабуть, найбільш незахищені. Нині праць про воєнний полон в цілому, а радянський зокрема, налічується дуже багато. Їх автори, відкриваючи раніше важкодоступні особливі фонди державних архівів, характеризують полон як багатопланове політичне, економічне, соціальне та, зрозуміло, міжнародно-гуманітарне явище. І це яскраво підтверджує історичний розвиток даного питання.

Під воєнним полоном розуміється обмеження волі осіб, які приймали участь в військових діях з метою недопущення їх подальшої участі в озброєній боротьбі. А режим воєнного полону представляє собою сукупність міжнародно-правових норм, які регулюють положення військовополонених. Фактично правовий режим військового полону виник настільки давно, що встановити хронологічні рамки не є можливим. Відомо лише, що ще по звичаям народів Єгипту, Палестини, Греції, Індії та Риму військовополоненим зберігалось життя. Про це можна прочитати, наприклад, в законах Ману.

В ранньому середньовіччі військовополонених перетворювали на вічних рабів і навіть убивали. Для більш пізнього середньовіччя характерно встановлення обмінної та викупної системи. Рабство полонених було замінене обмеженням їх волі до закінчення війни. Проте, випадки убивства зустрічались і в цей період.

В XVIII – XIXст.ст питання про військовополонених регулювалось окремими конвенціями – картелями. Це ж підтверджується і практикою Московської держава. Так, в 1583р. Росія уклала з Швецією так званий Полюський договір, який положив початок повному взаємному обміну полоненими без викупу.

4 травня 1792 року законодавчі збори Франції прийняли спеціальний декрет про полонених, за яким вперше в історії встановлювалась опіка націй над військовополоненими, і вони брались під особливий захист закону. Будь-яке насильство по відношенню до полоненого каралось на підставі французьких законів.

Воєнний полон набув новий характер після буржуазної революції кінця XVIII століття - положення полонених покращилось. Військовополонений вже не перебував під владою того, хто його полонив, а був під владою і під захистом того уряду, чия армія його полонила. Військовополонений тепер вважався військовослужбовцем, який тимчасово перебуває в руках противника з метою попередження його поверненню до армії противника.

В Росії початку XIXст. були прийняті нормативно-правові акти щодо військовополонених (наприклад, маніфест 1721р., указ 1806р., указ 1812р.), які направлені на поліпшення загального їх положення. Проте, ці окремі акти Росії та інших держав, які прийняті в якості внутрішніх законів, не були загальновизнаними нормами міжнародного права, а життя потребувало єдиного підходу до створення режиму воєнного полону. В 1874 року на скликаній в Брюсселі по ініціативі Росії міжнародної конференції обговорювався російський проект декларації. В цьому проекті провідне місце займала глава VI, присвячена встановленню режиму воєнного полону. В процесі обговорення цієї глави були розроблені основні положення про режим воєнного полону, який увійшов в проект Брюссельської декларації. Проте, декларації, не стала обов’язковим міжнародним актом, її основні ідеї лягли в основу Гаазьких конвенцій 1899 та 1907років.

В 1899р. на першій конференції світу в Гаазі приймається конвенція про закони та звичаї сухопутної війни, друга глава додатку до якої повністю присвячена режиму воєнного полону. 18 жовтня 1907р. підписується наступна міжнародна IV Гаазька конвенція про закони та звичаї сухопутної війни, статті якої стосовно положення військовополонених, майже дослівно відтворюють відповідні положення конвенції 1899р. Вперше в даному документі було визначено статус, особливості використання праці військовополонених, умови тримання та харчування, а також їх репатріація.

Гаазькі конвенції 1907р., ратифікована всіма великими державами, і є до початку першої світової війни основним міжнародно-правовим актом, який мав обов’язкову силу для всіх воюючих держав. Проте, слід відмітити, що конвенція систематично порушувалась багатьма державами, що її підписали.

Вказана вище конвенція 1907р. була доповнена та розвинена в спеціальній конвенції про військовополонених, укладеній в Женеві в 1929 році. Згідно згаданим правилам, з військовополоненим слід поводитись гуманно. До конвенції 1929р. Радянський Союз не приєднався, проте, її положень дотримувався в період Другої Світової війни.

12 серпня 1949р. в Женеві була підписана нова конвенція про поводження з військовополоненими, яка зберігає силу та значення і в сучасний період. Безперечно, нова конвенція вводить нові принципи гуманного поводження з полоненими, змінені або повністю виключені старі положення, які не забезпечували належних гарантій для даної категорії осіб. Проте, як в цих правилах, так і в праві збройних конфліктів в цілому є відомі прогалини. Вони особливо чітко виявляються в зв’язку з колосальним розвитком засобів та методів ведення військових дій, з корінною зміною міжнародної обстановки. Саме ці підстави стали причиною скликання в Женеві Дипломатичної конференції з питань про підтвердження та розвиток міжнародного гуманітарного права, що застосовується у період збройних конфліктів та прийняття на ній двох додаткових Протоколів 1977р. до Женевських конвенцій 1949р., які дали визначення новій категорії військовополоненим з числа учасників національно-визвольних рухів.

Непідготовленість воюючих держав в політичному, економічному та в інших відносинах врегулювати вказані питання призводить до порушень норм міжнародного гуманітарного права та прав конкретних осіб. Недооцінка проблеми військовополонених ставить під загрозу честь, гідність, а іноді й життя громадян, які попали до полону, призводить до падінню морального престижу держави.

Кацин М. Е.,

аспирант кафедры права Европейского Союза и сравнительного правоведения ОНЮА