СТАНОВЛЕНИЕ ШЕНГЕНСКОГО ПРАВА КАК НЕОТЪЕМЛЕМОЙ ЧАСТИ ПРАВОВОЙ СИСТЕМЫ ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА

Глобализация, как процесс расширения многоаспектного сотрудничества между государствами по окончании Второй мировой войны, привёла к интенсификации интеграционных процессов на Европейском континенте. В результате, чего были подписаны договоры об учреждении Европейского объединения угля и стали 1952г., Европейского Экономического Сообщества 1957г., Европейского Сообщества по атомной энергии. Самым важным среди данных договоров был договор о создании ЕЭС, который свидетельствовал о желании как можно более тесного экономического сотрудничества между государствами – сторонами договора. Это предусматривало создание общего рынка. Поскольку неотъемлемой частью свободного рынка являються четыре свободы передвижения: товаров, услуг, капиталов и рабочей силы, постепенно стали создаваться необходимые правовые механизмы направленные на открытие границ и свободного передвижения для граждан государств – участников договоров.

Первые гарантии свободы передвижения рабочей силы были закреплены в договоре о ЕОУС и ЕЭС. В 1960 – 1970х г. в ходе строительства общего рынка на территории ЕЭС были отменены визы и другие ограничения на свободу передвижения для граждан государств – членов, которые осуществляют экономическую деятельность: трудовую («свобода движения работников»), предпринимательскую («свобода учреждения»), деятельность по оказанию и получению услуг («свобода движения услуг»). В то же время пограничный контроль на территории ЕЭС сохранялся, хотя и был значительно упрощён, чтобы пересечь границу, стало достаточно предъявить паспорт или другие удостоверяющие личность документы. В 1968 году Совет Европейских Сообществ в своих решениях подчёркивал, «что мобильность рабочей силы в рамках Сообщества должна быть одним из средств, которые гарантируют работникам возможность улучшить условия жизни и труда и будет способствовать их социальному развитию, в то же время помогая обеспечению потребностей экономики государств – членов».

В 1976 году, была утверждена Программа действий, по отношению к работникам – эмигрантам и членам их семей. В то же время граждане государств – членов Европейских Сообществ окончательно получили право выбирать место проживания в пределах границ общего рынка, а любая дискриминация при трудоустройстве либо оплаты труда на основании гражданства признавалась недопустимой.

Во второй половине 1980-х годов Франция, ФРГ и страны Бенилюкса в целях углубления интеграции предложили упростить границы внутри сообщества, т. е вовсе отменить пограничные проверки. Другие государства – данный проект не поддержали, поэтому издать единое законодательство на уровне ЕЭС было невозможно. В связи с этим пятёркой вышеперечисленных стран были достигнуты договорённости в 1985г., которые получили название Шенгенские договорённости. В последствии в 1990г. данные соглашения обрели более определённый юридический статус – конвенции «О приминении Шенгенского соглашения от 1985г.» Статья 2 данной конвенции провозгласила – «Внутренние границы можно пересекать в любом месте, не подвергаясь какому бы то ни было личному контролю…». Однако в то же время в п. 2 данной статьи было записано, что когда того требуют общественный порядок или национальная безопасность, Договаривающаяся Сторона после консультации с другими Договаривающимися Сторонами может принять решение об осуществлении на внутренних границах в течение ограниченного периода времени национальных пограничных проверок, проводимых с учетом особенностей конкретной ситуации. Также данной конвенцией был создан Шенгенский исполнительный комитет, выполнявший законотворческие функции в сфере миграционной политики внутри ЕС. За период 1993 – 1999 г. Шенгенский исполнительный комитет утвердил порядка двухсот документов: решения «О продлении единой визы» (14 декабря 1993 г.), «О выдаче единой визы на границе» (26 апреля 1994 г.), «О трансграничном полицейском сотрудничестве в области предотвращения и расследования преступлений « (16 декабря 1998 г.), «О структуре Шенгенской информационной системы» (29 апреля 1999 г.), 28 апреля 1999 г. утверждена «Общая консульская инструкция о визах» (последняя редакция инструкции принята в 2003 г.) и многие другие. Принятие этой конвенции способствовало интенсификации культурных и экономических связей между государствами – участниками, но несмотря на это Шенгенское право по своему субъектному и пространственному влиянию по прежнему оставалось локальным правом, распространившим своё влияние только на определённую территориальную часть Европейских Сообществ и следовательно не могло инкорпорироваться в их правовую систему.

В Маастрихстком договоре 1992 года, который положил начало образованию Европейского Союза, было категорически заявлено, что любой гражданин государства–члена, является гражданином всего Европейского Союза, и имеет право свободно передвигаться и выбирать место жительства на всей его территории. В течении следующих нескольких лет к конвенции присоединились все государства – члены Евросоюза за исключением Великобритании и Ирландии, за которыми сохранилось право дальнейшего присоединения. Последующая практика показала, что Англия и Ирландия присоединились к нормам Шенгенского права в сфере борьбы с преступностью. Это было закреплено протоколом к Амстердамскому договору 1997г. Также данным договором в законодательство ЕС были включены решения, принятые с 1985 года членами Шенгенской группы и сопутствующими рабочими структурами, тем самым Шенгенское право стало частью права Европейского Союза. Также в соответствии с Амстердамским договором полномочия Шенгенского Исполнительного комитета перешли к Совету Европейского Союза.

Можно сделать вывод, что процесс зарождения и становлення шенгенского права как неотъемлемой части права Европейского Союза занял более 40 лет и тем самым способствовал не только культурному и экономическому сближению народов, но и созданию необходимых для этого правовых механизмов.

Лесюк В.В.

аспірантка кафедри міжнародного права ЛНУ ім. Івана Франка

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ФОРМИ СПІВРОБІТНИЦТВА ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ОРГАНІВ ЄВРОПЕЙСЬКИХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Від ефективності діяльності парламентських делегацій України в міжнародно-правових формах співробітництва в рамках парламентських органів міжнародних організацій залежить формування сприятливого іміджу України, цивілізованого просування українських інтересів на міжнародному рівні. Безперечно, легітимне відстоювання національних інтересів вимагає злагодженості всього механізму правового регулювання міжнародних відносин, що включають у собі також співробітництво парламентських органів європейських міжнародних організацій. Це означає, що функції парламентського представництва на міжнародній арені полягають в забезпеченні зміцнення політичними і парламентськими ресурсами позиції держави, спрямованої на захист і реалізацію національних інтересів України.

Відносини, які парламентським органам міжнародних організацій вдалося налагодити між собою, свідчать про ефективність їх діяльності, характеризують структуру їхніх зовнішніх взаємозв’язків, а також підтверджують виокремлення міжнародних парламентських відносин у специфічну сферу міжнародних відносин. Сьогодні маємо підстави говорити про сформовану в Європі цілісну систему парламентських органів міжнародних організацій і співробітництва між ними. Про досить високий рівень інтеграції їхньої діяльності свідчить збіг членського складу низки європейських парламентських органів, як наприклад, Парламентської асамблеї РЄ й Асамблеї ЗЄС- Європейської Асамблеї безпеки і оборони.

Співробітництво парламентських органів європейських міжнародних організацій може виступати в таких міжнародно-правових формах, як: спеціальні угоди про співробітництво, що укладаються між парламентськими органами європейських організацій; спільні рішення керівних органів парламентських органів європейських організацій про розмежування повноважень; спільні резолюції про розвиток двосторонніх відносин; взаємні доповіді в рамках парламентських органів, що передбачені положеннями установчих договорів деяких міжнародних організацій. При цьому врегулювання співробітництва парламентських органів європейських організацій здебільшого забезпечують їхні внутрішні правила процедури (регламенти). Вагомим внеском у контексті взаємного співробітництва є надання статусу спостерігача делегаціям інших парламентських органів європейських міжнародних організацій.

Співробітництво парламентських асамблей РЄ і ОБСЄ посідає досить вагоме місце у взаємодії парламентських органів Європи. Як зазначає німецький дослідник Г.-Й. Бауер, певний паралелізм у їхній діяльності в таких сферах, як спостереження за виборами, демократичні реформи в державах Центральної та Східної Європи, розробка норм і стандартів у галузях захисту прав людини та меншин, слід розглядати як позитивне явище за умови, що таке взаємне накладання функцій чітко координується, а сама діяльність обох інституцій має характер взаємної підтримки. Безперечно, основою відносин між парламентськими органами Ради Європи та ОБСЄ є спільні цінності демократії, прав людини та верховенства права та зобов’язання щодо зміцнення співробітництва, з урахуванням відмінностей у їх членському складі та методах роботи. Тому, як зазначається: «мир і безпека будуть більш надійні, якщо процес демократизації на просторі ОБСЄ увінчається успіхом».

На межі другого і третього тисячоліть основним викликом людству стала стійка та глобальна тенденція розвитку, який визначає повсякденне життя людей незалежно від того, охоче ті його сприймають або ж чинять відповідний опір. Такі ж тенденції спостерігаються відносно держав, світової спільноти в цілому та її інститутів. У спеціальній доповіді під назвою «Перебудова світового порядку», підготовленої за ініціативою Римського клубу Я. Тінбергеном, зокрема, обґрунтовується думка про те, що «існування міжнародної системи вимагає фундаментальних структурних реформ» і створення «нового міжнародного соціального і економічного порядку». Звідси, актуалізується значущість реформування ООН, як найважливішого інституту і конституюючого ядра світової спільноти. Досліджувана проблематика є украй важливою і перспективною, але ж все ще декілька недооціненим напрямом в політичній та правовій науках.

Особливу актуальність зазначеній проблематиці додає й той факт, що в кінці XX і на рубежі XXI століть світ переживає якийсь критичний період, який визначається як «точка біфуркації» (Дж. Н. Розенау), «перехідний вік» (Лебедева, Мельвіль), епоха невизначеності, «переломності» і т.п. Мова йде про періоди, коли відбуваються суттєві та якісні зміни, що трансформують саму суть політичної системи світу. Недаремно, Г. Киссинджер відзначає, що світовий порядок і його складові частини ніколи ще не змінювалися так швидко, глобально і глибоко. З ним перекликається позиція М. Маклуєна, який вважає, що глобалізація сутнісним чином пов’язана із завершенням формування єдиного політичного простору, «спресовування» якого в результаті різкого підвищення швидкості обміну інформацією і пересування, дозволяє говорити про перетворення світу на єдине «глобальне село».

Відмінними рисами вказаної тенденції є: а) збільшення прозорості державних кордонів, яка стирає грань між зовнішньою і внутрішньою політикою і часто призводить до того, що внутрішні події в тій або іншій країні надають прямішу дію на інші народи, чим зовнішньополітичні акції; б) зміна ролі національних урядів, що виступали раніше як практично монопольні учасники міжнародних відносин, а сьогодні їх все більш тіснять транснаціональними суб’єктами; у) добровільне або вимушене скорочення державного суверенітету і наповнення його вельми істотної частини, яка поки що залишилася, новим змістом; г) формуванням в цих вказаних умовах елементів системи світового транснаціонального менеджменту, причому, не стільки фізичного світового уряду, скільки глобальної мережі як офіційних, так і неформалізованих режимів в різних сферах взаємодії світової спільноти.

Це обумовлено високим рівнем розвитку транснаціональності світу, що знаходить своє пряме підтвердження в об’єктивному зростанні значення і ролі ООН, її функціональної необхідності для світової спільноти в контексті реалізації планів глобального управління унікальним системним комплексом одноманітних і співпадаючих у часі появи і прояву основних «трансцендентних» процесів світової політики, наприклад, процесів демократизації, лібералізації і відкриття економіки, уніфікації підходів до проблем міжнародної безпеки і розвитку, визрівання загальної моральної і міжнародно-правової орієнтації до вирішення найважливіших проблем існування людської цивілізації. У зв’язку з цим і актуалізується завдання дослідження основних напрямів становлення і розвитку ООН, її структурної організації і функцій на порозі третього тисячоліття. Сукупність вказаних причин і зумовлює актуальність досліджуваної проблематики.

Тому у зазначеному аспекті об’єктивується та актуалізується необхідність теоретичного обґрунтування та прагматичної необхідності створення політологічної і міжнародної науково-теоретичної моделі розвитку ООН в умовах глобалізації в контексті розвитку нової стратегічної парадигми світового порядку, управління і демократії, а також в розробці практичних рекомендацій по вдосконаленню вказаної моделі.

Становлення та функціонування зазначеної моделі детерміноване та пов’язане з необхідністю дослідження низки важливих проблем, серед яких:

- феномен глобалізації та обумовлена нею модифікація концептів світового розвитку і актуалізація вирішення проблем виживання людської цивілізації;

- процеси становлення і розвитку ООН і підвищення її конституюючої і інституційної ролі, зміни її структурно-функціональних характеристик в умовах глобалізації, які обумовлюють парадигму її перспективного розвитку і супроводжують міжнародну нормативно-правову регламентацію її діяльності;

- концептуально-конституційні основи становлення «нової» ООН на порозі третього тисячоліття в умовах зростання особливої значущості міжнародних інститутів;

- могутній чинник посилення ролі інституцій світової спільноти та політико-правовий механізм її впливу на формування організаційних і організаційно-правових форм взаємодії та співробітництва держав на міжнародній арені;

- формування нових стратегічних напрямів діяльності ООН на рубежі тисячоліть, в контексті їх подальшого розвитку і модернізації, стосовно реформування самої організації;

- основні підходи до модернізації системи ООН, її органів і визначення ролі Саміту тисячоліття ООН в її здійсненні;

- основні напрями оптимізації структури основних органів ООН і формування основних напрямів діяльності організації в умовах «нового світового порядку»;

- визначення місця України в глобалізаційних інтеграційних процесах;

- насамкінець, міжнародні акти і документи профільного характеру, що прийняті в рамках світової спільноти з метою реформування ООН і її органів, а також доктринальні рекомендації і пропозиції, що спрямовані на вдосконалення і підвищення ефективності правового регулювання процесу реформування ООН.

На сегодняшний день для стран европейского континента особенно актуальными являются вопросы европейской интеграции. Словацкая Республика присоединилась к ЕС в 2004г. Особый интерес вызывают изменения, которые проходят в политической, экономической и социокультурной сферах, в частности в сфере образования, в связи с членством Словакии в ЕС.

Ответственность за обеспечение образования в Словакии возлагается на Министерство Образования Словацкой Республики. Государство (через правительство и парламент) обеспечивает право на образование через правительственные программы, декларации, акты, декреты, государственный бюджет.

Основный массив законодательства об образовании составляют Конституция Словацкой Республики, Закон «О системе основных и средних школ» (Закон об образовании), Закон «О высшем образовании», Закон «О государственном управлении и самоуправлении в системе образования», Акт «Об образовательных учреждениях» и другие.

В этих и других актах закреплены основные принципы современной образовательной политики Словакии:

• 
  принцип демократизации. Данный принцип нашел свое отражение в Конституции и законодательстве Словакии. В соответствии со статьей 42 Конституции Словацкой Республики каждый имеет право на образование. Посещение школы обязательно. Продолжительность обязательного школьного обучения и возраст, до достижения которого посещение школы обязательно, устанавливаются законом. Граждане имеют право на бесплатное образование в основных и средних школах, а с учетом способностей гражданина и возможностей общества - и в высших учебных заведениях. Создание негосударственных школ и обучение в них допускаются только на условиях, установленных законом; обучение в негосударственных школах может осуществляться за плату. В статье 34 закреплено, что гражданам составляющим в Словацкой Республике национальные меньшинства или этнические группы, гарантируется всестороннее развитие, в частности право развивать собственную культуру, право распространять и получать информацию на их родном языке, объединяться в национальные общества, основывать и содержать образовательные и культурные учреждения. Гражданам, принадлежащим к национальным меньшинствам или этническим группам, при условиях, которые определяет закон, гарантируется кроме права на освоение государственного языка, также и право на обучение на родном языке;
  
• 
  децентрализации (например, компетенция по принятию решений относительно создания и профилирования школ передана в ведение местных и региональных органов государственной власти);
  
• 
  гуманизма – модель нового преподавателя – отношение преподавателя к ученику строится на принципе уважения его личности и базируется на взаимном доверии;
  
• 
  альтернативности – предусматривает возможность роста и развития альтернативных школ, а также разработка альтернативных экспериментальных учебных программ;
  
• 
  независимости школ.
  

Первый этап реформ в системе образования Словацкой Республики связывают с политической трансформацией проходившей неразрывно с социальными и экономическими изменениями в 1990 г.

Второй этап реформирования начался в 2000 году. Тогда была принята Национальная программа образования. Эта программа реформ была рассчитана на следующие 15-20 лет. В программе закреплены общие и специфические цели в образовании, а также представлена процедура реализации этих целей.

В 2006-2007 годах с целью реализации Национальной программы образования Правительством Словацкой Республики и Министерством образования Словацкой Республики были одобрены следующие концепции в сфере образования:

• 
  концепция развития одаренных и талантливых детей (предусматривается создание школ и классов для работы с одаренными детьми в сфере искусства, спорта.) Эта концепция тесно связана с Концепцией художественного образования;
  
• 
  концепция изучения иностранных языков предусматривает владение выпускниками общей средней школы двумя иностранными языками, что позволит им повысить их конкурентоспособность на рынке труда;
  
• 
  концепция образования в течение всей жизни (непрерывное образование). Благодаря данной концепции предполагается привлечь взрослых к переподготовке, повышению квалификации и получению новой профессии. Данная концепция получила свое развитие не только в Словакии, но и в других странах ЕС.
  

В настоящее время реформы в сфере образования продолжаются. В стадии разработки находятся следующие законодательные акты: Закон « О статусе работников образования», Закон « О профессиональном образовании», Акт «О непрерывном образовании». Во многом тенденции изменения законодательства Словакии в сфере образования обусловлены вступлением Словацкой Республики в ЕС. Новое законодательство готовится с целью внесения изменений в образование, использования новых методов и форм работы, а также с целью предупреждения негативных форм поведения в учебных заведениях.

У сфері міжнародного співробітництва держав з питань екстрадиції можна виділити два основні напрями: по-перше – забезпечення ефективної боротьби зі злочинністю; по-друге – забезпечення прав і свобод осіб, які залучаються до екстрадиційної процедури. Однією з гарантій захисту прав людини в інституті екстрадиції є правило, відповідно до якого власні громадяни не видаються. Дане положення є реалізацією одного з важливих принципів у міжнародному праві – jus de non evocando, що закріплює право особи поставати перед національним судом та згідно з положеннями національного законодавства. Відповідно до даного принципу держави відмовляють у видачі власних громадян.

У теорії та на практиці відсутня єдність з питання екстрадиції державами власних громадян. Прихильниками видачі громадян виступали Гуго Гроцій, Ваттель, Биллъо, Ф. Ф. Мартенс, В. П. Даневський, Д. П. Нікольський, Э. К. Симсон, та інші. Вони висували наступні головні аргументи у захист цієї концепції:

– територіальний принцип чинності кримінального закону повинен панувати у всіх випадках вчинення злочину, незалежно від громадянства;

– розслідування та судовий розгляд по кримінальній справі, пов’язані з дослідженням обставин злочину (допити свідків і потерпілих, проведення експертиз, зібрання доказів), можуть бути ефективними, якщо вони проводяться на місці вчинення злочину;

– держава, караючи свого громадянина, який вчинив злочин за кордоном і порушив інтереси іншої держави, не може гарантувати правових інтересів цієї держави, тому зобов’язана його видати;

– держава не має права на «вилучення» свого громадянина, який вчинив кримінально каране діяння в іноземній державі, з-під юрисдикції останньої, а втеча особи є нічим іншим як випадком, що не має правового значення для вирішення питання здійснення правосуддя у справі цієї особи;

– упередженість судових органів іноземної держави не є тим аргументом, який заслуговує на увагу, оскільки практика вирішення екстрадиційних питань іде шляхом укладення міжнародних договорів, що само по собі виключає будь-яку недовіру, у тому числі до суду договірної сторони.

Прихильниками невидачі власних громадян виступали С. Пуфендорф, К. Біндінг, Ф. Мартіц, Г. Мейер, А. Степанов. У літературі як аргументи невидачі власних громадян наводяться положення, зміст яких полягає в наступному:

• 
  держава перебуває у певному правовому зв’язку із власним громадянином, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках. Якщо громадянин зобов’язаний поважати і дотримуватися законів своєї держави, то і вона в свою чергу зобов’язана забезпечувати захист прав та інтересів свого громадянина, надавати гарантії безпеки його особистості як у межах своєї території, так і поза нею. Тож видаючи іноземній державі власного громадянина держава не виконує взятого на себе обов’язку і позбавляє його гарантій у здійсненні правосуддя, передбачених її законами;
  
• 
  кримінальна юрисдикція держави поширюється на громадянина не лише в силу територіального принципу, а й принципу громадянства, таким чином, держава має бути визнана компетентною судити та покарати власного громадянина за злочинне діяння, вчинене ним за її межами.
  
• 
  можливість недостатньої об’єктивності судово-слідчих органів запитуючої держави, яка здійснює процесуальне провадження відносно іноземного громадянина, який вчинив злочин на її території;
  
• 
  держава не погоджуються з певним обмеженням своєї суверенної влади у разі видачі громадян;
  
• 
  держава обмежується власними інтересами, для неї не існує ніякого обов’язку піклуватися про підтримку порядку чужої держави;
  
• 
  у випадку, коли видача запитується за діяння, що не є злочином за законодавством держави громадянства особи, вона не здійснює його видачі відповідно до принципу подвійної кримінальності.
  

У практиці держав існує два основних підходи до питання видачі власних громадян: одні держави повністю відкидають можливість видачі власних громадян, інші - допускають подібну видачу за умови дотримання ряду положень, зокрема, таких:

- необхідна наявність договору, у якому передбачена подібна видача;

- інша сторона повинна дотримуватися аналогічної практики;

- видача здійснюється на умовах взаємності.

Необхідно відзначити, що невидача громадян не означає їх безвідповідальності. У випадку, коли особа внаслідок приналежності до громадянства певної держави не може бути видана іншій державі, вона може на запит зацікавленої сторони притягатися до кримінальної відповідальності відповідно до національного законодавства згідно із принципом aut dedere aut judicare, який закріплений у багатьох міжнародно-правових документах.

Таким чином, громадянство особи є правовим фактором, що підлягає обов’язковому врахуванню при рішенні питання про видачу. Позиція невидачі більшістю держав власних громадян зорієнтована на загальнолюдські цінності та правові принципи, внаслідок дотримання яких забезпечується захист прав людини в інституті екстрадиції.

Нікіша Д.О.

аспірант кафедри морського та митного права ОНЮА