СПЕЦИФІКА УСТАНОВЧИХ АКТІВ МІЖНАРОДНИХ ФІНАНСОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

За своєю правовою природою Статути міжнародних фінансових організацій (далі МФО) є міжнародними договорами особливого роду. Слід відзначити, що МФО одними з перших міжнародних міжурядових організацій закріпили у своїх установчих актах (наприклад, ст. XXX Статуту МВФ та ст. XI Статуту МБРР) можливість використання нового інституту в галузі права міжнародних договорів – процедури «прийняття». Зокрема, за допомогою процедури «прийняття» був укладений міжнародний договір, на основі якого була створена Міжнародна фінансова корпорація (МФК). Спочатку статті Угоди були прийняті на сесії Рад Керівників МВФ та МБРР і підписані Головою сесії, а потім безпосередньо були направлені державам-учасницям Конференції для ратифікації.

Крім того, обидві стадії укладення Угоди про МФК відбувалися за безпосередньої участі міжнародних організацій. Узгодження волі держав щодо змісту правил поведінки, тобто тексту договору, здійснювалося в рамках органів ООН і МФО, а узгодження волі держав щодо визнання обов’язковості норм угоди проходило на щорічній сесії Рад Керівників МВФ та МБРР.

Специфічним, на наш погляд, є також практичний підхід до застережень держав-членів в установчих актів міжнародних фінансових організацій. Як відомо, на всіх стадіях процесу укладення багатостороннього міжнародного договору держава має право робити застереження (односторонні заяви, за допомогою яких вона висловлює своє бажання виключити або змінити юридичну дію певних положень договору по відношенню неї). Зокрема, на думку окремих дослідників, значна кількість застережень, зроблених при підписанні установчих актів спеціалізованих установ (якими є МФО) або під час приєднання до них, пояснюється універсальним характером таких установ, а також тим фактом, що окремі питання, врегульовані Статутами цих організацій, мають відношення до внутрішньої компетенції держави.

Статути МФО не містять спеціальних статей, що стосуються процедури прийняття застережень, але опосередковано про цей інститут йдеться у статтях, що стосуються прийняття нових членів (наприклад, Розд.2 Угоди про МВФ передбачає можливість держав робити застереження, але лише за згоди Ради керівників після відповідного їх розгляду). Крім того, ст. XIV Угоди про МВФ безпосередньо надає державам можливість зберігати та пристосовувати до змінюваних умов обмеження щодо розрахунків і трансферт за поточними міжнародними операціями, які діяли на дату їх набуття членства в МВФ.

Вступаючи в МВФ, держави можуть не приймати на себе зобов’язання за ст. VIII щодо недопущення валютних обмежень у сфері поточних операцій. Також доволі частими є застереження до ст. XV-XVIII, що стосуються функціонування системи СДР: держави, національні валюти яких не є вільноконвертованими, використовують право застереження.

Зокрема, ст. XXVIII Угоди про МВФ та ст. XVII Угоди про МБРР встановлюють, що ініціативою внесення поправок володіють держави-члени, Керівники або Виконавчий Директорат МБРР чи МВФ.

Запропоновані зміни попередньо узгоджуються з Радою Керівників МВФ (або МБРР), а потім затверджуються нею. Також визначається кількість голосів держав-членів, необхідна для ухвалення поправки (як правило, кваліфікована більшість). Поправка вступає в силу для всіх держав-членів через 3 місяці після повідомлення про схвалення поправки необхідною кількістю голосів. За цей час держави, які не згідні із запропонованою поправкою, можуть висловити свої претензії.

Станом на сьогодні до Угод про МВФ та МБРР було внесено лише по 3 поправки, які називають поправками до Бреттон-Вудської системи. Перша серія поправок була затверджена 1968 р. в Ріо-де-Жанейро на сесії Рад Керівників МВФ і МБРР (набула чинності 1969 р.). Друга серія поправок до Угод про МВФ та МБРР була затверджена у 1976 р. (набула чинності з початку 1978 р.). В основному поправки стосувалися змін валютно-фінансового механізму МФО. Функції загального паритету валют перейшли від золота до валют держав-членів, була розроблена і введена система СДР, держави-члени одержали право самостійно змінювати курси своїх національних валют і таке ін.. У 1990 р. набуло чинності прийняте Радою Керівників МВФ рішення про здійснення третього перегляду Угод про МВФ та МБРР: були внесені положення, що стосуються можливості припинення Виконавчим Директоратом організацій права країни-члена брати участь в голосуванні і деяких інших пов’язаних з цим прав. Лише 1992 р. МВФ констатував отримання згоди необхідної кількості держав і оголосив про набуття сили поправкою.

З точки зору права міжнародних договорів, аналізуючи особливості Статутів міжнародних організацій, не можна обійти увагою питання тлумачення їх установчих актів. Якщо у Статуті ООН відсутня норма, яка вирішувала б суперечки сторін з питань тлумачення того чи іншого його положення, то така норма є в Статутах всіх спеціалізованих установ системи ООН (у тому числі і в Статутах МФО).У МФО системи ООН питаннями тлумачення їх Статутів займається Виконавчий Директорат відповідної організації (ст. XXV Угоди про МБРР і ст. XXIX Угоди про МВФ). Право остаточного рішення щодо тлумачення надається найвищому органу організації – Раді Керівників.

Специфіка установчих актів міжнародних організацій також полягає в тому, що, як правило, виключається правонаступництво щодо статусу члена міжнародної організації, тоді як правонаступництво за звичайними багатосторонніми договорами є цілком можливим. Отже, на нашу думку, можна стверджувати, що характеристика правової природи установчих актів МФО як міжнародних договорів sui generis, з одного боку, вказує на їх особливості як самостійних інститутів міжнародного права, а, з другого боку, підкреслює той факт, що до них застосовуються усі основні принципи права міжнародних договорів з незначними змінами у низці випадків.

Мазуренко Світлана Вікторівна

доцент кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

Основною ціллю заснування Європейського співтовариства є необхідність в створенні єдиного інтеркомунітарного економічного простору, який будується на принципах вільного руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, обмеження монополістичної діяльності та недобросовісної конкуренції, які оголошені в установчих документах Європейських співтовариств і Договорі про Європейський Союз 1992 р., а також в Договорі, який заснував Конституцію для Європи 2004 р.

З розвитком товарно-грошових стосунків виникла необхідність залучення результатів інтелектуальної діяльності людини до господарського обороту нематеріальних об’єктів.

Ступінь захисту і реалізації прав інтелектуальної власності в різних країнах різний. В міру того як інтелектуальна власність займає в торгівлі все більш вагоме місце, ця різниця приводить до напруженості в системі міжнародних економічних зв’язків. Тому узгоджені між країнами правила охорони інтелектуальної власності стали розглядатися як основа для досягнення більшого порядку і можливості більш систематизованого вирішення спорів.

Особливістю права інтелектуальної власності є те, що воно діє тільки в межах однієї конкретно визначеної держави, тому увійшло в протиріччя з цілями і завданнями, які стоять перед Європейськими товариствами – створення повномасштабного функціонуючого єдиного інтеркомунітарного економічного ринку. Тому був знайдений вихід з даної ситуації – розширені «територіальні обмеження» права інтелектуальної власності з території однієї держави-члена ЄС до масштабів всього Європейського Союзу (так званий принцип «комунітарного вичерпання прав на об’єкти інтелектуальної власності).

Поява зазначеного правого інституту стало результатом компромісу між принципом вільного руху товарів і послуг в межах європейського економічного простору та існуванням прав на об’єкти інтелектуальної власності. 25 березня 1957 року Римським Договором про створення Європейського Співтовариства був введений принцип вільного руху товарів в межах ЄС. До цього в окремих європейських державах (наприклад, у Франції) на власників розповсюджувалось право слідування, яке полягало в тому, що власник міг здійснювати контроль за використанням власних позначень на протязі всього періоду їх руху до кінцевого користувача.

Згідно цього принципу, правовласник охоронного результату інтелектуальної діяльності втрачає своє право на контроль за подальшим розповсюдженням вказаного результату інтелектуальної власності, якщо він буде введений за його власною ініціативою в господарський обіг шляхом продажу на території ЄС, тобто охоронний об’єкт інтелектуальної власності може вільно рухатись в межах ЄС без яких-небудь обмежень.

Можна виділити дві форми інтеграційних процесів в сфері інтелектуальної власності в рамках ЄС. Це гармонізація права – зближення національних законодавств держав-членів ЄС в сфері правової охорони інтелектуальної власності, та уніфікація – введення єдиного інструменту правової охорони інтелектуальної власності, який буде діяти на всій території Європейського Союзу на рівні з національними інструментами правової охорони. Гармонізація права в ЄС здійснюється за допомогою такого нормативно-правового акту, як директива, а уніфікація здійснюється за допомогою прийняття регламенту.

До процесів гармонізації та уніфікації права інтелектуальної власності в Європейському Союзі в першу чергу привела діяльність Суду Євросоюзу, який вивів право інтелектуальної власності зі сфери внутрішньодержавного регулювання до наднаціонального рівня і загальнообов’язковості виконання рішень Суду ЄС. Практика Суду Європейських співтовариств в багатьох випадках визначила вибір конкретних направлень, форм і способів уніфікації та гармонізації правової охороні інтелектуальної власності в ЄС.

Також значну роль відіграє діяльність Європейської комісії, яка визначає конкретні сфери, механізми и засоби комунітарізації правової охорони інтелектуальної власності в ЄС. Наприкінці 80-х початку 90-х років 20-го сторіччя було прийнято цілий ряд документів, відомі під назвою «Зелена книга» (в сфері авторського права та суміжних прав – Зелені книги 1984, 1988, 1995 рр. в сфері права промислової власності – «Зелена книга про правову охорону промислових зразків» 1991 р. та інші), які намітили подальші шляхи удосконалення зближення національного законодавства держав-членів ЄС в сфері авторського права та промислової власності в ЄС.

До пріоритетних направлень інтеграційних процесів в ЄС є охорона не самого суб’єкта творчої діяльності як такого, а надання правової охорони інвестиціям, суб’єктам правотворчої діяльності (кіно-, теле- і відеокомпаніям, організаціям супутникового та кабельного мовлення, організаціям, які управляють майновими правами авторів на колективний основі тощо).

Що стосується так званих «нових» об’єктів права інтелектуальної власності, до яких відносяться біотехнологічні винаходи, селекційні досягнення в сфері рослинництва, комп’ютерні програми і база даних, супутникове і кабельне мовлення, новели в системі авторських правомочностей (право на прокат та передача в безвідплатне користування, використання об’єктів творчої діяльності в глобальних інформаційних мережах тощо), то вони є також пріоритетними направленнями в сфері уніфікації та гармонізації права інтелектуальної власності в ЄС.

Процес інтеграції в сфері права інтелектуальної власності в ЄС носить комплексний та універсальний характер, який означає, що уніфікації та гармонізації підвладні всі основі сфери права інтелектуальної власності.

Законотворча робота інститутів Європейського Союзу відносно результатів інтелектуальної діяльності проводиться з урахуванням постійно прогресуючого міжнародного права інтелектуальної власності. Правове регулювання інтелектуальної власності на наднаціональному рівні має і зовнішній ефект – європейське співтовариство одержує повноваження на подання держав-членів у нормотворчому процесі на міжнародному рівні. Крім постійної участі в діяльності Світової організації торгівлі (СОТ) і його підсистемами ТRIPS, Співтовариству спеціальними деклараціями надане право брати участь у новітніх договорах ВОІВ і переговорах по їх подальшому прогресивному розвитку.

Інтернаціоналізація суспільного життя, посилення міжнародного економічного співробітництва, міграція населення супроводжуються значним збільшенням кількості цивільних справ за участю іноземного елемента. У зв’язку з цим серед проблем цих правовідносин безсумнівно важливого значення в аспекті міжнародного приватного права набувають питання процесуальних правовідносин.

Уніфікація норм міжнародного приватного права в сфері цивільних правовідносин є одним з основних напрямків діяльності міжурядової Гаазької конференції з міжнародного приватного права. Виходячи зі стратегічних й тактичних цілей розвитку українського законодавства в сфері правового регулювання колізійних питань, а також в активному залученні України в уніфікаційні процеси правового регулювання міжнародних приватних відносин та усвідомлюючи необхідність першочергового врегулювання питань, пов’язаних з питаннями цивільного процесу, Україні було б доцільно приєднатися до Гаазької конвенції про міжнародний доступ до правосуддя, 1980 р.

25 жовтня 1980 р. була відкрита до підписання Гаазька конвенція про міжнародний доступ до правосуддя, яка заміняє у відносинах між країнами, які беруть участь у ній та Гаазькій конвенції 1954 р., відповідні положення останньої (ст. 17–26). Учасницями Конвенції про міжнародний доступ до правосуддя 1980 р. є Греція, Італія, Іспанія, Турція, Фінляндія, Чехія, Швеція, Швейцарія Нідерланди, ФРН, Франція та інші (в основному, європейські) держави. Створена на базі Конвенції 1954 р. зазначена Конвенція внесла істотні новели у покращення становища громадян у цивільному процесі іноземних держав.

Дана Конвенція вирішує, по-перше, питання юридичної (правової) допомоги, яка надається громадянам Договірних держав і особам, які мають місце проживання на території іншої договірної держави. Згідно з Конвенцією про міжнародний доступ до правосуддя 1980 р. громадяни договірних держав і особи, які мають місце проживання на території іншої договірної держави, користуються в усіх договірних державах правовою допомогою (правовим захистом) в суді у цивільних і торговельних справах на тих же умовах, що й громадяни даної держави. Це правило поширюється також на осіб, які раніше проживали на території країни – учасниці, якщо підстави позову пов’язані з їх попереднім місцем проживання в державі суду. В державах, де надається правова допомога по адміністративним, соціальним та податковим справам, положення Конвенції застосовуються відносно справ, які розглядаються компетентними судами (ст. 1 Конвенції). Допомога здійснюється також шляхом надання правових консультацій. Для отримання клопотання про надання правової допомоги та здійснення заходів щодо нього у кожній державі визначається Центральний орган (чи декілька таких органів). При цьому не виключається можливість використання дипломатичного шляху. Документи, які передаються звільняються від легалізації (ст. 10 Конвенції), за передачу, отримання та прийняття рішень щодо клопотання про надання правової допомоги не стягуються ніякі збори (ст. 11 Конвенції). Якщо особі була надана відповідно до Конвенції правова допомога, наступні дії в іншій державі щодо вручення документів, незалежно від способу вручення, у тому числі в порядку виконання судових доручень (крім гонорарів експертам та перекладачам), здійснюються без компенсації витрат. Це поширюється і на виконання рішень, винесених в подальшому в будь-якій з держав-учасниць.

По-друге, Гаазька Конвенція про міжнародний доступ до правосуддя 1980 р. регулює забезпечення судових витрат та виконання рішень про стягнення судових витрат. Як і Гаазька конвенція 1954 р., дана Конвенція передбачає звільнення від внесення будь-яких застав для забезпечення судових витрат тільки на основі іноземного громадянства та постійного місця проживання особи за кордоном (ст. 14 Конвенції) та примусове виконання в країнах-учасницях рішень про сплату судових витрат, які винесені в одній з таких держав відносно особи, яка звільнена від обов’язку вносити заставу (ст. 15 Конвенції). Клопотання про примусове виконання рішень передається безпосередньо через визначені Центральні органи; легалізація документів не вимагається.

По-третє, Конвенція 1980 р. передбачає, що громадяни держав-учасниць та особи, які мають місце проживання на їх територіях можуть отримувати в інших державах на рівних умовах з громадянами даних держав та особами, що мають місце проживання у даних державах, копії та виписки з актів офіційної реєстрації та рішень по цивільним та торговим справам (ст. 18 Конвенції).

Та врешті решт, по-четверте, Конвенцією встановлено правило про недоторканність свідків і експертів, які є громадянами держав-учасниць або мають у них місце проживання, якщо вони викликані судом іншої держави-учасниці, їх не можна притягнути до відповідальності, затримати або застосувати до них інші обмеження їх свободи за дії, вчинені до прибуття на територію цієї держави, або у зв’язку з вироком, винесеним до їх прибуття.

На XX сесії Гаазької конференції з міжнародного приватного права (14–30 червня 2005 року) у м. Гаага (Нідерланди) було розповсюджено програму поступового приєднання України до Конвенції про міжнародний доступ до правосуддя від 25 жовтня 1980 р. Набуття Україною участі в згаданій Конвенції, безперечно, сприятиме більш повній інтеграції країни в європейських та глобальних структурах політичного і економічного та соціального співробітництва.

Підсумовуючи, потрібно зазначити, що імплементування Україною Гаазької Конвенції про міжнародний доступ до правосуддя 1980 р. було б закономірним. Адже Конвенція 1980 р. значно полегшить стан українських громадян та інших осіб, що мають місце проживання на території України, які виступають в судах держав-учасниць Конвенції. За участь України у Конвенції говорить і те, що у інших Конвенціях, які заміняють собою інші положення Гаазької конвенції 1954 р., Україна вже бере участь (Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, 1961р., Конвенція про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, 1965р., Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах, 1970р.).

1. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (далі Конвенція) містить перелік прав і свобод, більшість з яких не є абсолютними. Це, зокрема, стосується права на життя (стаття 2), права на свободу та особисту недоторканність (стаття 5), права на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8), свободи думки, совісті і релігії (стаття 9), свободи вираження поглядів (стаття 10), свободи зібрань та об’єднання (стаття 11 Конвенції) та інших. Наведені права і свободи підлягають певним обмеженням, що припускає можливість держави втручатися в процес їхньої реалізації з дотриманням встановлених вимог.

2. Обмеження прав і свобод, які визначені у статті 8-11 Конвенції, мають певні спільні ознаки. По-перше, зазначені статті, говорять, що втручання у здійснення цих прав мають встановлюватися «законом» і бути «необхідними у демократичному суспільстві». По-друге, обмеження (втручання, формальності, умови санкції) мають переслідувати правомірну мету.

Порівняємо формулювання різних статей: право на приватність може обмежуватися в інтересах «національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 8); релігійна свобода – в інтересах «громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 9); свобода слова – в інтересах «національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням і злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду» (стаття 10); свобода зібрань та об’єднань – в інтересах «національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 11).

Відповідно, найбільш широким обмеженням підлягає свобода вираження поглядів. Крім обмежень, спрямованих на забезпечення публічного інтересу (національна або громадська безпека, запобігання заворушенням чи злочинам, охорона здоров’я чи моралі тощо), та обмежень, спрямованих на забезпечення приватного інтересу (захист прав і свобод інших осіб), свобода слова може також бути обмежена в інтересах підтримання авторитету і безсторонності суду.

3. Більшість рішень Європейського суду з прав людини (далі Суд), які стосуються порушень прав, проголошених статтями 8-11 Конвенції, містять аналіз правомірності втручань або обмежень конвенційних прав і свобод.

При цьому Суд дотримується певної послідовності у розгляді фактичних обставин справи та аргументів сторін, досліджуючи їх за такими критеріями:

чи були дії влади, які означали втручання у здійснення права на свободу вираження поглядів, передбачені законом;

чи переслідували вони правомірну мету, визначену у частині 2 статті 10 Конвенції;

чи були обмеження свободи вираження поглядів, за даних обставин, необхідними у демократичному суспільстві;

чи були вони пропорційними, адекватними діям заявника (Див., наприклад, рішення по справі «The Sunday Times v. the UK»).

Негативна відповідь хоча б на одне з цих питань означатиме наявність протиправного обмеження права або свободи й, відповідно, порушення Конвенції.

4. Отже, щоб бути правомірним, обмеження права або свободи має бути передбачене законом.

У свою чергу, закон також повинен відповідати певним вимогам. По-перше, він має бути доступним, тобто забезпечувати громадянам можливість орієнтуватися в нормах, які підлягають застосуванню у даному випадку; по-друге, закон має бути однозначним, тобто містити чіткі правові приписи. Закон, який не відповідає зазначеним вимогам, не є правомірним. Відповідно, обмеження права або свободи на підставі такого закону буде порушенням Конвенції.

Критерій «втручання, необхідне у демократичному суспільстві», на думку Суду, означає наявність «безпосередньої суспільної потреби». Конвенційне формулювання «необхідний у демократичному суспільстві» залишає державам-учасницям певну свободу розсуду. Це стосується як внутрішнього законодавства, так і органів, у тому числі судових, які тлумачать і застосовують національне законодавство.

Проте, надана державам свобода розсуду не є безмежною. Суд залишає за собою право остаточного рішення щодо того, наскільки те чи інше обмеження, встановлене державою, є сумісним із правом або свободою слова у тому вигляді, як вони гарантуються Конвенцією. Таким чином, свобода розсуду держави обмежується європейським контролем, який поширюється як на закон, на якому ґрунтується рішення щодо обмеження права або свободи, так і на саме рішення, у тому числі, винесене незалежним судом. Відповідно, завдання Європейського Суду полягає не в підміні національних судів, а у здійсненні контролю щодо того, чи відповідають рішення та дії держави-учасниці вимогам статті 8-11 Конвенції (Див., наприклад, рішення по справі «Handyside v. the UK»).

5. Проблема визначення меж здійснення та правомірності обмежень прав і свобод є однією з центральних у рішеннях Європейського суду з прав людини.

Судова практика розкриває, конкретизує, наповнює конкретним змістом положення Конвенції, у тому числі й ті, що стосуються підстав і порядку здійснення втручання в реалізацію права або свободи у вигляді застосування санкцій, відповідальності, встановлення формальних умов, обмежень тощо.