Веніславський Ф.В. канд. юрид. наук, доцент

Веніславський Ф.В.

канд. юрид. наук, доцент,

Політико-правова і соціальна сутність будь-якої сучасної демократичної конституції полягає, насамперед, в її дуалістичній правовій природі й подвійному юридичному призначенні в державно-організованому суспільстві: з одного боку в її існуванні зацікавлені людина та інститути громадянського суспільства, які прагнуть обмежити державу та її інституції, встановити правові межі державно-владного втручання в сферу своєї свободи; з другого вона необхідна й державі, оскільки не лише закріплює систему органів державної влади, їх повноваження, форми і методи їх взаємовідносин, а й встановлює обов’язки людини і громадянина, підстави можливого обмеження її конституційних прав і свобод, передбачає заборони на утворення і діяльність різноманітних громадських формувань, чим, фактично, визначає й певні межі приватної свободи. Саме оптимальне співвідношення подібних конституційно-правових обмежень є однією з необхідних передумов забезпечення стабільності існуючого конституційного ладу та його засад.

Найпершим і головним об’єктивним обмежувачем державно-владної діяльності є суверенітет Українського народу, оскільки саме він через демократичні процедури легітимації влади наділяє її частиною відповідні державні органи. Інакше кажучи, він делегує їй частку своєї суверенної влади, тим самим добровільно обмежуючи власну свободу. Але при цьому народ делегує державі рівно стільки влади, скільки цього потребують самі ж суспільні інтереси, з метою встановлення оптимальної межі державного впливу в економічній, соціальній, культурній, приватній та інших сферах. Тому для держави і її органів влада є обов’язком, а не правом, і вони в своїй діяльності зобов’язані керуватися спеціально-дозвільним принципом правового регулювання, сутність якого виражається формулою «дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Відповідно, органи народного представництва (як первинного, так і вторинного) не можуть, не мають права переступати меж дорученої їм народом влади, оскільки вчинення ними дій в межах компетенції, але не передбаченим способом, в непередбаченій законом формі, або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих в процесі їх здійснення, неправомірними та незаконними, і, відповідно – підставою для притягнення таких суб’єктів до конституційно-правової відповідальності.

Другим об’єктивним обмежувачем державної влади, на нашу думку, необхідно визнати природні та невід’ємні права і свободи людини і громадянина, оскільки, як свідчить практика демократичних держав, їх практичне забезпечення є не менш важливою метою всього конституційного регулювання. Слід зазначити, що досягнення оптимального співвідношення державних інтересів і прав людини є найважливішою проблемою будь-якого суспільства. Діалектика взаємодії державної влади й особистості є найважливішим фактором суспільного розвитку. Протиріччя інтересів особи і держави може бути вирішене лише в умовах правової державності, коли інтереси держави й інтереси суспільства рухаються шляхом взаємної адаптації один до одного. Саме тому розділ ІІ Конституції України містить цілу низку правових обмежень держави щодо забезпечення прав і свобод людини: неможливість встановлення будь-яких привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі етнічного та соціального походження, майнового стану тощо; заборону на вигнання громадянина України за межі України та на його видачу іншій державі; заборону на катування, жорстоке, нелюдське поводження чи покарання; неможливість піддавати людину без її вільної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам; заборону на втручання в особисте і сімейне життя особи тощо. А отже, захист і повагу до особистої свободи людини також необхідно розглядати як один із найважливіших обов’язків держави, яким встановлено правові межі її діяльності. Таким чином, конституційні права і свободи людини поза всяким сумнівом є одним з головних критеріїв, що визначають правові межі всієї державно-владної діяльності.

Третім важливим елементом правового обмеження державної влади, на наш погляд, слід визнати практичне втілення в державно-правове життя базової конституційної ідеї – принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки. Сама сутність такої моделі організації і здійснення державної влади полягає у наявності й ефективному функціонуванні спеціальної системи стримувань та противаг, головною метою якої є недопущення можливості узурпації влади однією з її гілок, запобігання випадкам зловживання державними органами своїми владними повноваженнями. А одним з важливих складових елементів цієї системи є взаємний контроль за функціонуванням владних інституцій в чітко визначених Конституцією правових межах.

Разом з тим, важливе значення для забезпечення стабільності конституційного ладу України і його засад має і конституційне закріплення правових обмежень прав людини і інститутів громадянського суспільства, яких в Основному Законі України також є достатньо багато. Однак їх особливістю є те, що вони можуть встановлюватися тільки тимчасово, виключно на законодавчому рівні і лише на підставах, встановлених самою Конституцією. Зокрема, такими підставами можливого обмеження прав і свобод людини можуть бути: а) інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку; б) запобігання заворушенням чи злочинам; в) охорона здоров’я і моральності населення; г) захист репутації, прав і свобод інших людей; ґ) підтримка авторитету і неупередженості правосуддя; д) введення в державі або окремих її місцевостях правового режиму надзвичайного стану. Подібні конституційні обмеження є необхідною передумовою сталого функціонування і розвитку усіх суспільних інститутів в Україні.

Низка конституційних обмежень стосується й діяльності головних інститутів громадянського суспільства – різноманітних громадських формувань. Конституція забороняє утворення та діяльність політичних партій та громадських організацій, метою яких є: ліквідація незалежності України, зміна конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганда війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі. Окрім того, шляхом закріплення в ст. 74 Конституції України заборони на прийняття народом шляхом референдуму законопроектів з питань податків, бюджету та амністії, фактично встановлено конституційне самообмеження народного суверенітету. Метою таких конституційних обмежень, на наш погляд, є саме необхідність забезпечення конституційного правопорядку, стабільності конституційного ладу в цілому.

Воронцова Ирина Викторовна

кандидат юридических наук,

доцент кафедры гражданского процесса

ГОУ ВПО «Саратовская государственная академия права»

МЕСТО РЕШЕНИЙ КОНСТИТУЦИОННОГО СОВЕТА В ПРАВОВОЙ СИСТЕМЕ РЕСПУБЛИКИ КАЗАХСТАН

В соотв. со ст. 17 Конституционного закона Республики Казахстан от 29 декабря 1995 года № 2737 «О Конституционном Совете Республики Казахстан» Конституционный Совет рассматривает на соответствие Конституции:

1) до подписания Президентом принятые Парламентом законы;

2) принятые Парламентом и его Палатами постановления;

3) международные договоры Республики до их ратификации.

Кроме того, Конституционный Суд рассматривает обращения судов о признании акта неконституционным, если суд в соответствии со статьей 78 Конституции усмотрит, что закон или иной нормативный правовой акт, подлежащий применению, ущемляет закрепленные Конституцией права и свободы человека и гражданина. К его компетенции помимо прочего относится и официальное толкование норм Конституции.

По окончании заседания Конституционный Совет принимает решение. Решения Конституционного Совета подразделяются на итоговые решения, которыми осуществляются конституционные полномочия Конституционного Совета, и другие решения, которыми осуществляются иные полномочия Конституционного Совета. Решения Конституционного Совета принимаются в форме:

1) постановлений, в том числе нормативных постановлений, являющихся составной частью действующего права Республики Казахстан;

2) заключений;

3) посланий.

Итоговое решение (нормативное, ненормативное постановление, заключение) Конституционного Совета вступает в силу со дня его принятия, является общеобязательным на всей территории Республики, окончательным и не подлежащим обжалованию. Порядок вступления в силу иных решений определяется Конституционным Советом.

Принятие Конституционным Советом итоговых решений влечёт за собой определённые правовые последствия:

1. Законы и международные договоры Республики, признанные не соответствующими Конституции, не могут быть подписаны либо соответственно ратифицированы и введены в действие. Признание законов соответствующими Конституции возобновляет течение сроков их подписания. Признание международных договоров Республики соответствующими Конституции возобновляет процесс их ратификации.

2. Законы и иные нормативные правовые акты, признанные неконституционными, в том числе ущемляющими закрепленные Конституцией права и свободы человека и гражданина, утрачивают юридическую силу, не подлежат применению и отменяются. Решение судов и иных правоприменительных органов, основанные на таком законе или ином нормативном правовом акте, исполнению не подлежат.

Таким образом, анализ представленной информации позволяет вывести следующее.

1. Конституционный Совет не является судебным органом. Он является государственным органом, несудебными методами обеспечивающим верховенство Конституции Республики Казахстан. Конституционный Совет осуществляет свою компетенцию путём конституционного производства. Но это не судебное производство, а своеобразное государственное производство, отражающее особенности Конституционного Совета в системе государственных органов. Конституционный Совет, будучи частью государственного механизма, не относится ни к одной из ветвей государственной власти. Всё это определяет своеобразие конституционного производства.

2. Конституционный Совет Республики Казахстан имеет право выносить нормативные постановления, которые являются источником права Республики Казахстан.

Так, в соответствии с. п. 1 ст. 4 Конституции Республики Казахстан действующим правом в Республике Казахстан являются нормы Конституции, соответствующих ей законов, иных нормативных правовых актов, международных договорных и иных обязательств Республики, а также нормативных постановлений Конституционного Совета и Верховного Суда Республики.

В соответствии с п. 2 ст. 2 Гражданского процессуального Кодекса Республики Казахстан к законодательству о гражданском судопроизводстве Республики Казахстан относятся также нормативные постановления Конституционного Совета.

3. Одним из последствий принятия Конституционным Советом итогового решения является то, что законы и иные нормативные правовые акты, признанные неконституционными, в том числе ущемляющими закрепленные Конституцией права и свободы человека и гражданина, утрачивают юридическую силу, не подлежат применению и отменяются. Это является итоговым решением, которое оформляется нормативным постановлением, что как видится, является ясным, понятным и логичным.

Проблема допустимости ограничения конституционных прав и свобод человека и гражданина особо актуализируется в сфере деятельности правоохранительных органов и спецслужб. Современные Конституции стран СНГ провозглашают высшей ценностью государства и общества человека, его права и свободы, а защиту прав человека основной целью государства. Например, статья 12 Конституции Азербайджана определяет, что «обеспечение прав человека высшая цель государства». Конституции развитых демократических государств, определяя основы правового положения личности, исходят из концепции естественных и неотчуждаемых прав и свобод человека.

Однако поведение человека в социуме ограничивается. Человек не освобожден от ответственности перед другими людьми и обществом в целом, поскольку реализация прав и свобод в общественной жизни сталкивается с индивидуальными и публичными интересами. Поэтому возникает необходимость разграничивать сферу прав одного человека со статусом других обладателей прав и сферой прав и интересов государства и общества в целом.

Толкование целей, принципов, способов ограничений прав и свобод человека относится к наиболее трудным и спорным аспектам юридической практики. Поэтому одной из важнейших задач, стоящих сегодня перед законодателем является установление четкого и должного равновесия между правами человека и интересами других субъектов в демократичном обществе.

Устанавливая принципы, цели и юридическую форму ограничений, т.е. основы ограничений прав и свобод, Конституция защищает человека и его права от произвольных действий со стороны государства, поскольку ограничивает государственную власть в возможности посягать на права и свободы личности, на сферу её свободы. Поэтому конституционные основы ограничений прав и свобод является ограничением полномочий в первую очередь законодатель. Чем больше ограничивается полномочие законодательной власти налагать ограничения на права человека, тем меньше становится опасность ликвидации прав и свобод.

Однако определение пределов допустимости ограничения на законодательном уровне не последняя гарантия в защите конституционных прав человека. Чтобы законодательная власть не выходила за пределы полномочий, предоставленных ей Конституцией, во-первых, конституционные положения, санкционирующие ограничения прав личности, цели и степень ограничения должны быть сформулированы и конкретизированы в текущем законодательстве с предельной четкостью, во-вторых, законодательная сфера и практика применения законов должны быть контролируемы судебной властью. Эту функцию в странах СНГ эффективно выполняют соответствующие конституционные суды.

Функции конституционного суда непосредственно направлены на защиту основ конституционного строя и недопустимость нарушения положений Основного Закона страны. Конституционные суды, рассматривая пределы допустимости ограничения, в первую очередь исходят из цели ограничения.

В Сиракузских принципах (1984 года) толкования ограничений и отступлений от положений Международного пакта о гражданских и политических правах, содержится ряд ссылок на возможные пределы ограничений. Например, в ст.6 документа сказано, что «никакие ограничения не должны применяться с иной целью, чем та, для которой они введены», т.е. пределом ограничений выступает поставленная перед самими ограничениями цель.

В деле о толковании положения статьи 21.3 Закона Азербайджанской Республики «О полиции», касающегося сроков административного задержания Конституционный суд Азербайджана в своем Постановлении указал что: «учитывая административный характер цели задержания лица временное задержание не должно превышать 3 часов. В исключительных случаях срок задержания может быть продлен до 24 часов на основании решения суда. При этом следует учесть, что цель задержания не связана с уголовно-правовым характером поведения задержанного».

К наиболее многочисленной категории дел рассматриваемых Конституционными судами относятся права и свободы, в отношении которых Конституцией допускается возможность их ограничения. В этом случае, на ряду с определением цели ограничения, перед конституционными судами стоит задача выявления условий и пределов ограничения конкретного права.

Например, право на свободу объединения в политические партии и общественные организации закреплено в ст.36 Конституции Украины. В ст.37 Конституции Украины определены условия и пределы ограничения этого права. Конституционный суд Украины в своем Решении признал неконституционными определенные положения Закона Украины «О профессиональных союзах, их правах и гарантиях». Конституционный суд Украины определил, что полномочия Министерства Юстиции в отказе регистрации профсоюзов является нарушением статьи 36 Конституции Украины. Таким образом, Конституционный суд заключил, что условия и пределы ограничения права установленного Конституцией Украины не могут быть расширены ни законодательным, ни исполнительным органом.

Деятельность конституционных судов в сфере контроля за пределом ограничения прав человека следует признать эффективным, так как они основываются на конституционные механизмы, допускающие ограничения прав и свобод человека и гражданина в демократическом обществе.

Незалежно від форми прояву конституційний конфлікт є тим унікальним феноменом, на якому перетинаються такі правові інститути як конституційна відповідальність, конституційне правосуддя, конституційний контроль, конституційна безпека і правова охорона Конституції, а також – інститути конституційної законності та правопорядку.

У найбільш загальному вигляді конституційна законність визначається як «реально діюча система конституціоналізму, що забезпечує повну чинність правової Конституції». За визначенням Ю.Оборотова, конституційна законність є «система вимог і юридичних засобів, що забезпечують неухильну дію всіх суб’єктів права у відповідності із Конституцією». Серед цих вимог виділяються верховенство закону, рівність всіх перед законом, єдність розуміння і застосування законів, дотримання і виконання законів всіма суб’єктами права, забезпечення реалізації прав і свобод громадян, послідовна боротьба з правопорушеннями, недопустимість свавілля у діяльності посадових осіб. Виділяються такі ознаки конституційної законності: 1) правовий характер самої Конституції як Основного Закону держави і суспільства, тобто Конституція своїм змістом має виражати принципи демократії, свободи і справедливості, закріпляти права і свободи особистості, втілювати принципи правової держави; 2) верховенство Конституції, тобто визнання за нею найвищої юридичної сили щодо всіх інших актів законодавства; 3) пряма дія конституційних норм: правозастосовча практика безпосередньо підпорядкована Конституції, порушення принципів і норм Конституції має насідком настання юридичної відповідальності; 4) дія Конституції на всій території держави.

Режим конституційної законності виражається у взаємному дотриманні Конституції та законів як владними, так і невладними суб’єктами конституційно-правових відносин, бо, за твердженням М.Орзіх та А.Крусян, «конституціоналізм стає реальністю тільки за умови втілення в життя у повному обсязі конституційних норм».

Основи конституційної законності закладені в тексті Конституції України і стосуються як владних, і невладних суб’єктів конституційних правовідносин. Так, стаття 6 Конституції України закріплює конституційні засади здійснення державної влади на основі її поділу, а стаття 19 встановлює правообов’язок органів публічної влади та їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень а у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Вимоги функціонування в режимі конституційної законності щодо невладних суб’єктів місяться у статті 37 Конституції України, якою забороняється утворення і діяльність об’єднань громадян, які мають за мету проведення антиконституційних заходів, у статтях 24 та 36 Конституції України, де встановлюється рівність громадян та їх об’єднань перед законом. Положення Конституції України про рівність всіх перед законом означає, що всі «мають діяти в рамках конституційно-правового поля, а не поза ним, і задача Української держави полягає в тому, що забезпечити функціонування в рамках конституційних приписів всіх елементів політичної системи».

Результатом дії права є встановлення в державі певного правопорядку як правового стану суспільних відносин. Конституційний правопорядок є той юридичний результат, до якого прагнуть суб’єкти конституційних правовідносин, використовуючи при цьому різні шляхи та засоби. «У цьому соціальному результаті зливаються об’єктивні потреби впорядкованості життя із діяльністю людей з врегулювання їх поведінки та поступків».

Конституційний порядок не означає повну урегульованість і відсутність конфліктів, він включає у себе всі зв’язки суб’єктів конституційно-правових відносин, у тому числі конфліктні. Це «знятий» у певну мить стан відносин, що вставилися у суспільстві. «Суспільні системи відрізняються одна від іншої зовсім не тим, що якісь з них можуть існувати без … конфліктів, а тим, що одні мають відпрацьовані механізми вирішення труднощів, що виникають …, у той час як інші потерпають від відчутного та хронічного дефіциту в оптимальних механізмах вирішення соціальних, політичних, економічних та інших проблем…» (М.Лазарєв). Конституційний порядок сам по собі може бути об’єктом конфлікту – у разі зазіхання на нього збоку окремих суб’єктів.

Таким чином, інтенсивність конституційної конфліктності прямо впливає на стан конституційних законності та правопорядку у державі. Розумне, цивілізоване, вчасне, правове вирішення конституційних конфліктів, їх ефективне попередження є запорукою стабільного конституційного ладу.

Система органов государственной власти субъектов Российской Федерации определена в ст. 2 Федерального закона от 6 октября 1999 г. «Об общих принципах организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации». Перечень органов государственной власти регионального уровня не является исчерпывающим, в связи с чем субъекты используют дополнительные возможности организации государственной власти.

Используя открытую формулировку ст. 2 Федерального закона, некоторые субъекты Федерации расширили собственную систему органов не только в «горизонтальной» плоскости, создав региональные судебные органы государственной власти (конституционные и уставные суды, мировых судей), но и в вертикальном отношении, учредив в конституциях и уставах органы государственной власти на местах. Такое право субъектов Федерации было подтверждено решениями Конституционного Суда Российской Федерации и органов конституционной юстиции субъектов Федерации. Согласно правовым позициям Конституционного Суда России, система органов государственной власти субъектов Федерации может включать в себя как высшие региональные органы власти (законодательные и исполнительные), так и соответствующие территориальные органы, в том числе органы административно-территориальных единиц, предусмотренных административно-территориальным устройством субъекта. При этом местные органы государственной власти не могут быть образованы на уровне муниципальных образований, где публичная власть осуществляется посредством местного самоуправления.

Нельзя не отметить разнообразие способов конституционно-правовой фиксации статуса местных государственных органов. В ряде субъектов Федерации их правовой статус на высшем конституционно-уставном уровне урегулирован весьма подробно. В Уставе Новосибирской области от 18 апреля 2005 г. содержится ст. 47 «Территориальные исполнительные органы государственной власти Новосибирской области». В Конституцию Республики Тыва от 6 мая 2001 г. включена ст. 114 «Территориальные органы Правительства Республики Тыва». В Уставе Владимирской области от 14 августа 2001 г. имеется отдельная Глава V. «Территориальные органы и территориальные структурные подразделения Администрации области, департаментов Администрации области», состоящая, правда, всего из одной ст. 35.

Региональной конституционно-уставной практике известно и весьма схематичное отражение вопросов организации государственной власти на местах. В ряде Основных Законов субъектов Федерации позиционируется только возможность их создания (см., например: ст. 29 Устава Костромской области от 24 апреля 2008 г.), либо констатируется, что территориальные органы исполнительной власти входят в систему органов государственной власти, но нет статей конституции или устава, конкретизирующих их правовой статус (см.: ст. 64 Конституции Республики Ингушетия от 27 февраля 1994 г.).

Специфично изложение вопросов организации территориальных государственных органов в Курганской области. В ст. 78 Устава Курганской области от 16 декабря 1994 г., посвященной системе органов государственной власти области, отмечено, что исполнительно-распорядительные (территориальные) органы государственной власти образуются только в двух городах областного подчинения Курган и Шадринск. Создание аналогичных органов в районах области допускается, но предметно не конкретизируется.

Нет единства в вопросе о том, к чьей компетенции относится учреждение территориальных органов государственной власти субъектов. В отдельных субъектах Федерации вопросы образования территориальных органов исполнительной власти на конституционном (уставном) уровне отнесены к полномочиям руководителя высшего органа исполнительной власти региона. Главы исполнительной власти тех или иных субъектов Федерации вправе: создавать территориальные органы исполнительной власти для выполнения отдельных полномочий (ст. 28 Устава Калужской области от 27 марта 1996 г.); утверждать структуру и штатное расписание территориальных подразделений администрации области, положения о них (ст. 39 Устава (Основного закона) Волгоградской области от 17 июля 1996 г.); назначать на должность и освобождать от должности руководителей территориальных подразделений органов исполнительной власти области в муниципальных образованиях области (ст. 50 Устава (Основного Закона) Челябинской области от 25 мая 2006 г.); устанавливать полномочия, порядок создания, реорганизации, ликвидации, организации деятельности территориальных исполнительных органов государственной власти (ст. 47 Устава Новосибирской области). В то же время конституции и уставы значительного числа субъектов Федерации относят вопросы порядка образования, деятельности, установления компетенции, формирования территориальных органов исполнительной власти к полномочиям высшего органа исполнительной власти региона. Отличается своеобразием организация государственной власти на местах в Белгородской области. Согласно ст. 39 Устава Белгородской области от 31 декабря 2003 г. свои территориальные органы государственной власти создают департаменты, комитеты управления и комиссии. Правительство области только утверждает порядок их образования.

Как представляется, наиболее оптимальный способ регулирования организации и деятельности исполнительной власти на местах определен в Уставе Московской области. Согласно ст. 61 Устава Московской области от 11 декабря 1996 г., территориальные исполнительные органы государственной власти формируются Правительством Московской области в соответствии с областным законом о системе исполнительных органов и структурой исполнительных органов государственной власти Московской области, определяемой Губернатором области. Данный порядок в полной мере согласуется с предписаниями Федерального закона «Об общих принципах организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации», в п. 4 ст. 17 которого установлено, что структура исполнительных органов государственной власти субъекта Российской Федерации определяется высшим должностным лицом соответствующего региона.

Український уряд спрямовує зусилля на створення сприятливих умов для участі релігійних організацій у суспільному житті нашої держави,для справедливого вирішення питань,які пов’язані з поверненням релігійним громадам храмів і культового майна,створення умов для нормальної життєдіяльності релігійних організацій і обєднань,визнаючи рівні права і створюючи рівні можливості всім без винятку релігійним організація,як основи соціальної справедливості у державно-церковних стосунках.

Для України характерним є, перш за все, принцип світськості держави, який базується на конституційних засадах відокремлення церкви від держави, школи від церкви, законодавчо оформленій «інституційній і функціональній позарелігійності державної влади». Принцип світськості Української держави означає також, що вона є релігійно та ідеологічно незаангажованою, не пов’язує себе із жодною з конфесій, не виказує (принаймні законодавчо, нормативно) свою прихильність до будь-якої конфесії, релігійної організації, не фінансує їх і не втручається в канонічну, управлінську діяльність, організаційно-структурну побудову. Тобто, держава не має ніякої компетенції у справах релігії, богослужбовій діяльності релігійних організацій.

Світська держава у своїй практичній діяльності не використовує політичних засобів для досягнення певних цілей в релігійній сфері, формування цілеспрямованого відношення суспільства (позитивного чи негативного) до релігії та її інститутів, а також не послуговується можливостями, методами релігійних організацій для досягнення певних політичних цілей.

З іншого боку - церква (релігійні організації) не виконує державних функцій і не є суб’єктом політичного буття, не втручається в життя держави, діяльність її органів.

Відтак держава і церква суверенні у своїй діяльності і не потребують взаємного її санкціонування

Зміни, які відбулися в Україні, надали релігійним інституціям можливість відновити свій соціальний потенціал та зосередитись на своїх фундаментальних історичних завданнях.З часом активізувалися спроби використання релігійних організацій в політичному процесі, а також політизації діяльності релігійних організацій.

На жаль більшість релігійних організацій України в процесі минулих виборчих перегонів порушили як конституційні вимоги,так і положення підзаконних актів:у той чи інший спосіб взяли участь у суто політичних акціях саме як релігійні організації.

Починаючи з парламентських виборів 1994 року церква виступила як відносно самостійний інституціональний чинник. Незважаючи на те,що закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» прямо зазначає, що останні не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів, виборча кампанія відбулася при серйозній участі церкви. Згідно з частиною 8 статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійних організацій» релігійні організації не мають права брати участь у діяльності політичних партій і вести агітацію. Жодна з Церков України, жодна з релігійних організацій не може брати участі у виборчому процесі та в політичному житті країни в цілому.

Залучення Церкви до виборчого процесу неприпустиме, це суперечить конституційному принципу про відокремлення Церкви та релігійних організацій від держави (частина 3 статті 35 Конституції України). Церква не є політичною організацією і вона не повинна втягуватись у виборчу кампанію. Залучення релігійних організацій до передвиборчої гонки, використання їхнього залежного положення – не тільки не законно, але й аморально. Статути всіх зареєстрованих релігійних організацій містять положення про невтручання церков і громад у політичне життя України.

Стаття 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає можливість припинення діяльності релігійної організації у судовому порядку в разі вчинення релігійною організацією дій,недопустимість яких передбачена ст..5,а саме «релігійні організації не виконують державних функцій…релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки,не висувають кандидатів до органів державної влади,не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами».

Жодну з релігійних організацій, що порушили чинне законодавство та положення статутів, не було притягнуто до відповідальності. Вважаємо, за доцільне більш детально передбачити відповідальність релігійних організацій за порушення норм відносно ст.5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Людина - це енергетичний центр парадигми конституціоналізму, головний ціннісний орієнтир його подальшого розвитку, індикатор перевірки на можливість реалізації конституційної теорії, ідеології та практики, а визнання, забезпечення і захист конституційно-правової свободи, її вираження в правах та законних інтересах людини є практично кінцевою метою функціонування системи конституціоналізму. Тому людина у доктрині та практиці конституціоналізму посідає провідне місце.

Концепція свободи є однією з ключових у парадигмі сучасного конституціоналізму. Свобода як стан особистості в суспільстві це одна з найважливіших та дискусійних проблем у правовій науці. Трактуючи свободу людини з юридико-правової точки зору, у контексті конституціоналізму, принципового значення набуває розкриття концепту свободи через визначення її співвідношення з правом. Зв’язок свободи та права знайшов своє обґрунтування у працях класиків політико-правової думки. Так, за Гегелем «система права – це царство здійсненої свободи». Розвивав ідею щодо взаємозалежності свободи та права представник історичної школи права Г.Ф. Пухта, який обґрунтовував вихідний тезис: «основне поняття права є свобода». Сучасні дослідники (Ю. Шемшученко, А. Козловський, А. Олійник) також наголошують на фундаментальному зв’язку права та свободи особистості.

Таким чином, свобода людини у суспільстві має безпосередньо відображення у праві. Вона затверджується, утілюються та реалізується через право. Звідси свобода людини в контексті сучасного конституціоналізму - це конституційно-правова свобода, яка існує в межах, окреслених правом і основаною на ньому конституцією держави. Право забезпечує, і це є особливо важливим для торжества конституціоналізму, не тільки «свободу для» - для активної діяльності, дійового самовираження особистості, але й «свободу від» - від обмежень та втручання в життєдіяльність особистості.

Сутність та система конституціоналізму встановлюють характер і міру взаємовідносин публічної влади і людини, забезпечуючи тим самим для людини конституційно-правову свободу як відносини «проникаючих» можливостей права і «правовільного простору» (М. П. Орзіх), а для публічної влади - правовий простір, вихід за межі якого означає неправомірне втручання публічної влади в життєдіяльність людини.

Проявом офіційного визнанням конституційно-правової свободи людини в Україні є конституційне закріплення, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції). При цьому філософська категорія «цінність» перетворюється в юридичний концепт (людина як найвища соціальна цінність), що набуває значення: основної конституційно-правової ідеї; принципу взаємовідносин між людиною, суспільством та державою; принципу, що визначає зміст і спрямованість діяльності суспільства і держави в інтересах людини з метою створення необхідних економічних, політичних, соціальних, інших умов для забезпечення всіх сфер індивідуальної свободи людини.

Забезпечення конституційно-правової свободи – це юридичне закріплення відповідного правового статусу людини, що забезпечує свободу для активної діяльності людини у всіх сферах індивідуальної свободи (фізичній, духовно-культурній, політичній, економічній сферах) та свободу від свавільного втручання у всі ці сфери. Так, для забезпечення фізичної свободи необхідним є закріплення на конституційному рівні таких прав і свобод, якими наділяється чи може наділятися кожна людина для забезпечення її фізичного існування, захисту від незаконного втручання в сферу особистої життєдіяльності. В юридичній науці існують різні найменування цих прав: фізичні (життєві), особисті, громадянські, індивідуальні та ін. Конституція України закріплює їх у ст. ст. 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33. Серед яких особливе значення має право на життя. Крім того, для фізичного буття людини необхідним є безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на яке передбачене у ст. 50 Конституції України. Фізична свобода людини потребує і відповідного соціального захисту, який забезпечує система соціальних прав і свобод людини і громадянина, закріплених в Основному Законі держави (ст.ст. 43, 44 - 49). Забезпечення духовно-культурної сфери індивідуальної свободи набуває юридичної форми в закріпленні в Конституції України права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), а також в закріпленні культурних прав і свобод, які надають доступу до знань та інших духовних та культурних здобутків людства (ст. 53, 54). Сфера політичної свободи юридично оформлюється в сукупності політичних прав і свобод, які спрямовані на участь особи в політичному житті суспільства і держави (ст. 36, 38 - 40 Конституції України). На забезпечення економічної свободи людини спрямовані положення ст.ст. 13, 14, 41, 42 Конституції України.

Водночас, щодо реальності конституційно-правової свободи, то недостатньо її юридичного «оформлення» через право (об’єктивне та суб’єктивне публічне право), необхідним є реалізація конституційних прав та свобод людини, провадження їх в життя. Щодо цього, то ту існує чимало проблем, які пов’язані з механізмом забезпечення та охорони цих прав. Наприклад, не закінченим є процес формування в Україні інституту приватної власності, яка є основою не тільки економічної, але ї інших сфер свободи людини. Залишається проблема формальної характеристики права власності в Україні, існують недоліки у законодавстві про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, актуальною є проблема набуття права приватної власності на землю та ін.

Таким чином, конституційно-правова свобода людини як цінність та мета сучасного конституціоналізму – це юридичний (конституційно-правовий) та фактичний стан людини в суспільстві та державі, при якому людина є фізично, економічно, політично, духовно незалежною (вільною) від будь-яких неправових (неконституційних) обмежень та втручань у всі сфери індивідуальної свободи з боку публічно-владних та інших соціальних суб’єктів.

Марченко Володимир Володимирович

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри історико-правових дисциплін,

державного та міжнародного права ХНПУ імені Г.С.Сковороди

ЩОДО ПОНЯТТЯ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Сьогодні у науці існує багато визначень самого поняття «виконавча влада», які суперечать одне одному. На думку українського конституціоналіста О. Ф. Фрицького, «виконавча влада є самостійною формою державної влади України, вона має властиві лише їй функції, які здійснюються системою органів виконавчої влади на підставі певного правового механізму реалізації законів і інших нормативно-правових актів за допомогою державного управління з метою реалізації прав і свобод людини й громадянина».

Близькими до наведеного визначення є поняття, які пропонує російська дослідниця Н.Г.Горшкова, що визначає поняття виконавчої влади як самостійну й незалежну гілку державної влади, що має універсальний, предметний і організуючий характер, яка виражена системою державних органів виконавчої влади, наділених державно-владними повноваженнями, головне призначення якої складається у виконанні законів і їхньої реалізації певними методами, передбаченими законодавством, а також українська дослідниця І. І. Дахова, на думку якої виконавча влада – це одна з гілок державної влади, основним призначенням якої є організація виконання законів і інших нормативно-правових актів, реалізація зовнішньої й внутрішньої політики держави, охорона прав і свобод людини й громадянина, що здійснюється через побудовану на принципі вертикальної підпорядкованості систему спеціально створюваних і наділених відповідною компетенцією органів.

Вважаємо, що з даними визначеннями погодитися не можна. По-перше, поняття «гілка», що має метафоричний, ілюстративний характер, може застосовуватися для опису певних тенденцій і явищ, але не може виступати сутнісною ознакою поняття. Більш точним, на нашу думку, є визначення виконавчої влади як виду державної влади, що цілком узгоджується з положеннями ч.1 ст.6 Конституції України.

По-друге, виконання законів само по собі не може виступати необхідною й достатньою ознакою виконавчої влади, оскільки в Україні, як і в інших демократичних державах, виконувати закони повинні всі без винятку державні органи (це, зокрема, закріплено в ч.2 ст.6 та ч.2 ст.19 Конституції УКраїни.

По-третє, у зазначених визначеннях не враховано, що виконавча влада в межах, визначених конституціями та законодавством, наділена правом самостійно встановлювати правила поведінки (норми права), які є обов’язковими не тільки для підлеглих певному органу виконавчої влади суб’єктів, але й для інших учасників суспільних відносин.

По-четверте, визначення охорони прав і свобод людини й громадянина як призначення виконавчої влади представляється нам неточним, оскільки права, свободи й інтереси мають не тільки фізичні, але і юридичні особи – усі учасники суспільних відносин.

У літературі зустрічаються твердження щодо того, що особливістю виконавчої влади є застосування нею примусу для виконання своїх повноважень. Так, І.І.Дахова вважає, що таке право випливає з основного призначення виконавчої влади - забезпечувати дотримання й реалізацію конституції й законів, інших нормативних актів на всій території держави. Зазначена позиція представляється нам неточною. Державний примус – це метод впливу держави на свідомість і поведінку осіб, які допускають протиправні вчинки. Цей інститут проявляється в застосуванні встановлених правовими нормами заходів впливу, що має на меті попередження правопорушень, покарання й виховання правопорушників і застосовується незалежно від волі й бажання правозобов’язуючих суб’єктів. При цьому виділяється примус (судова форма), підставою застосування якого може бути тільки суспільно небезпечна дія, тобто злочин, і адміністративний (позасудовий) примус, тобто застосування відповідними суб’єктами до осіб, які їм не підпорядковані, незалежно від волі й бажання останніх, передбачених адміністративно-правовими нормами засад впливу. Саме адміністративний примус використовується в державному управлінні для охорони суспільних відносин, які виникали в цій галузі державної діяльності.

Отже, органи виконавчої влади можуть застосовувати заходи не будь-якого примусу, але лише адміністративного примусу, причому застосовувати його заходи правочинні не всі органи виконавчої влади й не всі їхні посадові особи, а лише ті з них, кому таке право надане законодавчими актами. Тому не можна стверджувати, що застосування примусу властиво всією виконавчою владою, тому зазначена ознака не може застосовуватися для характеристики останньої.

Зазначене дає можливість виділити наступні істотні ознаки виконавчої влади: а) це вид державної влади, що здійснюється спеціальною системою державних органів, правовий статус яких визначено законом; б) призначенням виконавчої влади є здійснення управління суспільними відносинами з метою збереження державного суверенітету, економічної й політичної самостійності держави, здійснення внутрішньої й зовнішньої політики, виконання Конституції й законів, захист і дотримання прав, свобод і інтересів учасників суспільних відносин; в) виконавча влада в межах, встановлених Конституцією й законами, наділена повноваженнями встановлювати за допомогою нормативних актів правила поведінки, які є загальнообов’язковими для учасників суспільних відносин (відзначимо, що в Україні такі нормативні акти носять винятково підзаконний характер).

Таким чином, виконавчу владу можна визначити як вид державної влади, здійснюваною спеціальною системою, встановлених Конституцією й законами України, державних органів шляхом управління суспільними відносинами з метою збереження державного суверенітету, економічної й політичної самостійності держави, здійснення внутрішньої й зовнішньої політики, виконання Конституції й законів, дотримання прав, свобод і інтересів учасників суспільних відносин.

Мацкевич Роман Миколайович

доцент кафедри соціальних теорій ОНЮА

ЛОБІЗМ ЯК НЕВІДЄМНИЙ АТРИБУТ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Сьогодні лобіювання є історичним надбанням демократії та розвинутого парламентаризму. Лобізм в Україні сьогодні – явище поширене. Але практично всі процеси відбувається в тіні. Тому є необхідність легалізації лобізму. Від цього виграють усі. Лобісти зможуть здійснювати діяльність в рамках закону, а держава отримає податки. Без легімітизації неможливий нормальний розвиток інших процесів, а вона, в свою чергу, неможлива без прямого втручання держави. Таке втручання полягає у створенні нормативної бази для лобізму і певних органів взаємодії влади з бізнесом (суспільні і експертні ради, комітети з асоційованими членами від бізнесу та ін.).

Все це передбачає певну складність, так як цю нормативну базу і систему органів необхідно створювати практично на пустому місці і в атмосфері нерозуміння з боку як суспільства, так і окремих представників влади, адже з радянських часів ця взаємодія сприймається як корупція.

Процес законодавчого закріплення механізмів лобіювання розпочався в Україні в 1992 році, коли стали розроблятися законопроекти, які мали на меті врегулювати це надзвичайно динамічне явище. Однак вони надійшли на розгляд Верховної Ради України лише в 1999 році. Два альтернативних законопроекти були подані народними депутатами І. Шаровим «Про лобіювання в Україні» та Ю. Сахном «Про правовий статус груп, об’єднаних спільними інтересами (лобістських груп) у Верховній Раді України».

Батьківщиною лобіювання є CША. Достатньо нагадати, що перший в історії законодавчий акт, який легалізував вказану діяльність, з’явився саме тут. Важливою передумовою прийняття цього документа був федеральний закон про реєстрацію зарубіжних фірм (foreign agents registration) від 1938 року. Лобізм представляє собою індустрію, яка перебуває на межі експертної діяльності, реклами і зв’язків з громадськістю. Часи кулуарного лобіювання із сигарою, бурбоном та передачею грошей у виборчий фонд сенатора вже давно канули в забуття.

Особливістю регламентації лобіювання є його правове регулювання на федеральному рівні та на рівні штатів. Штати приймають власні закони, подібні до федерального (наприклад, 1974 року було ухвалено закон штату Каліфорнія про регулювання лобізму). Однак такі штати, як Арканзас, Джорджія, Луїзіана, Мічиган, Монтана, Юта, Вашингтон, не мають власних нормативних актів, які б регулювали лобіювання.

У США лобізм є професією, закріпленою на законодавчому рівні. В Акті про відкрите лобіювання (Lobbying disclosure аct) від 1995 року терміном «лобіст» позначається особа, найнята клієнтами за фінансову або іншу винагороду задля надання послуг, що включають більше ніж один лобістський контакт.

Окрім визнання лобіювання професією варто звернути увагу і на можливість фахової підготовки майбутніх лобістів протягом 5 років у найкращих вищих навчальних закладах США.

Сьогодні у законодавстві США лобіювання чітко визначене та витлумачене. Пряме лобіювання - це обмін інформацією щодо окремого пункту (параграфа, частини законодавчого документа) та висловлення позиції щодо нього. Базисне, чи так зване громадське лобіювання - це підхід до конкретного документа або його положення, який має на меті залучити до процесів лобіювання широку громадськість.

У федеральному законі чітко вказано умови, за яких організація чи окрема особа вважаються лобістами з фінансового та податкового погляду, окреслено процедуру реєстрації лобістів, регламентовано, які засоби впливу на урядовців дозволені, а які переслідуються законом.

У США лобіст має регулярно подавати звіт, де зокрема зазначаються найменування всіх видань, у яких з його ініціативи було розміщено статті про ті законопроекти, що їм він відповідно до угоди про найняття має перешкоджати або надавати підтримку. Водночас це не стосується:

a.. по-перше, тих осіб, які виступають перед комітетами Конгресу, відображаючи власну позицію;

b.. по-друге, посадових осіб, які виступають офіційно;

c.. по-третє, тих періодичних видань (включаючи їхніх власників, видавців і співробітників), які в процесі видавничої діяльності публікують інформацію, статті, коментарі, платні оголошення, що «безпосередньо або опосередковано закликають до прийняття або відхилення певного законодавчого акта».

Єдиною умовою в цьому разі є вимога до таких видань або осіб не вдаватися до якихось подальших дій на підтримку або проти відповідного законодавчого акта окрім виступів перед комітетами Конгресу.

В останньому законодавчому акті США щодо лобізму звітність лобістів про їхню діяльність поставили в іще більш жорсткі рамки: тут було регламентовано лобізм з боку груп інтересів іноземних держав тощо. Зауважимо, що при Конгресі США діє й лобістський офіс України, організований та фінансований представниками нашої діаспори. Своїх представників утримують й інші національні громади. Надзвичайно авторитетними і впливовими є єврейське, італійське, польське, ірландське лобі. За даними американської преси, наприкінці 90-х років при Конгресі США було зареєстровано тільки 7200 лобістів, які захищали інтереси іноземного бізнесу.

Одним із способів активного лобіювання інтересів потужних компаній стають зусилля, спрямовані на створення спеціальних структур. Так, Спілка постачальників бізнес-додатків (Business software alliance), що представляє інтереси фірм, які займаються програмуванням, минулого року створила нову політичну раду, яка включає членів-засновників Спілки з просування нових програмних технологій (Alliance to promote software innovation), куди входять такі компанії, як «Іntel», ІВМ та «Digital equipment». Нова політична рада буде працювати над кількома проектами, що стоять нині на вашингтонському порядку денному, включаючи й питання захисту інтелектуальної власності, проведення електронних комерційних операцій, кодування та здійснення експортної політики.

Але окрім бізнесового лобіювання на законодавчому федеральному рівні регламентовано і лобізм громадських (недержавних) організацій завдяки прийнятому 1976 року закону про лобіювання недержавними громадськими організаціями. Цей документ дає право недержавним організаціям вільно лобіювати свої інтереси, інтереси громади чи фізичних осіб, яких вони представляють.

У 1990 році податкова адміністрація США видала положення про лобіювання. Разом із законом це положення надає широкі можливості для лобіювання також і недержавним дослідницьким організаціям (НДО). Податковим актом установлено відсоток бюджету НДО, який може бути призначений для лобіювання. Якщо неурядова організація «відмовляється від підпорядкування» закону 1976 року, тоді лобіювання, яке здійснюється цією НДО, має бути «нематеріальним». Однак нова модель і досі не має чіткого юридичного оформлення, а відтак більшість подібних організацій працюють згідно із законом 1976 року.