КОНСТИТУЦИОННОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ ПРИНЦИПА РАЗДЕЛЕНИЯ ВЛАСТЕЙ В РЕСПУБЛИКЕ КАЗАХСТАН

Эффективным инструментом обеспечения прав и свобод человека является принцип разделения государственной власти. В Казахстане, также как и ряде других стран СНГ, реализации данного принципа сопровождалась и усложнялась борьбы между законодательной и исполнительной властью. Здесь первым шагом в сторону разделения властей стало учреждение поста Президента КазССР 24 апреля 1990г. Первым Президентом КазССР депутаты Верховного Совета избрали Н.А.Назарбаева. В основу концепции президентской власти в современном Казахстане легли следующие обстоятельства. В начале 90-х.гг. ХХв. страна, раздираемая противоречиями, нуждалась в силе, способной консолидировать общество, предложить четкую программу реформ. Предполагалось, что президентская власть, отличающаяся большей оперативностью и персональной ответственностью, будет и более эффективной. В этих целях был принят целый ряд законодательных актов, в соответствии с которыми Президент наделялся широкими полномочиями, как в отношении исполнительной власти, так и в отношении власти законодательной.

Одной из причин «двоевластия», противостояния между Парламентом и Президентом в Казахстане, считалось несовпадение взглядов по поводу приоритетов дальнейшего развития страны. Президент РК Н.Назарбаев, выступая за кардинальные рыночные реформы, олицетворял собой реформаторские силы. Основная суть его идей на тот момент и сегодня заключается в следующем: «сначала экономика, потом политика». Это означает: главная цель – экономическое развитие, даже за счет политического. Президент своим волевым усилием целенаправленно внедрял данную идею в жизнь. Парламент же выступал, прежде всего, за создание более надежных гарантий прав человека, в том числе и институциональных: развитие парламентаризма, независимого суда, усиление органа конституционного контроля и др., то есть на первое место ставилось политическое развитие.

В первой Конституции независимого Казахстана, принятой 28 января 1993г. Верховным Советом РК, были закреплены основные признаки президентской формы правления: Президент возглавлял единую систему исполнительно власти, с согласия Верховного Совета назначал на должность Премьер-министра, его заместителей и министров ряда важнейших министерств, Кабинет министров ответствен перед Президентом РК.

Верховный Совет в соответствии с Конституцией РК 1993г. стал постоянно действующим профессиональным органом законодательной власти. Он обладал достаточно широкими полномочиями, которые характерны для парламентов демократических стран.

По Конституции РК 1993г. предусмотрено три высших суда – Верховный, Высший Арбитражный и Конституционный суды. Судебная власть по Конституции РК 1993г. выступала значительным противовесом законодательной и исполнительной ветвям власти в немалой степени благодаря полномочиям Конституционного суда РК.

Несмотря на все достоинства Конституции РК 1993г. по истечении немногим более двух лет на всенародном референдуме 30 августа 1995г. была принята новая Конституция. Инициатором принятия новой Конституции РК 1995г. является Президент Казахстана Н.А.Назарбаев. Необходимость принятия новой Конституции заключалась, по его мнению, в том, что первая Конституция РК стала Конституцией компромиссов. По ряду вопросов в ней не были окончательно решены вопросы перехода к рыночной экономике и либеральному обществу. После принятия новой Конституции 1993г. усугубилась проблема взаимоотношений между высшими органами государственной власти. Это произошло во многом из-за нараставшего экономического кризиса. На тот момент стране требовались неотложные меры по стабилизации экономической ситуации. Экономический кризис усугублял политическую ситуацию в стране. Политические противоречия вылились в массовый самороспуск Советов народных депутатов. 13 декабря 1993г. Верховный Совет XII созыва был объявлен самораспустившимся. В марте 1994г. состоялись выборы Верховного Совета РК XIII созыва. Но слаженной работы между ветвями власти не сложилось. На тот момент стало ясно, что требуется совершенствовать нормы Конституции, регулирующие деятельность высших органов государственной власти, для создания более эффективного механизма разрешения конфликтов между ветвями власти.Дальнейшие события того периода показывают, что надежды Президента на поддержку своих идей в Парламенте не оправдались, и он был вынужден использовать другой путь для реализации своих идей. Для этого 1 марта 1995г. Указом Президента была образована Ассамблея народов Казахстан, на первой сессии которой получила одобрение идея проведения всенародного референдума по вопросу о продлении сроков полномочий Президента. Чем бы закончили отношения между Президентом и Верховным Советом сейчас трудно предугадать, но 6 марта 1995г. по решению Конституционного Суда РК выборы были признаны незаконными, а Верховный Совет – нелегитимным. 29 апреля 1995г. прошел всенародный референдум, в ходе которого народ проголосовал за продление сроков полномочий Президента. Подготовленный к июлю 1995г. проект Конституции выносится на всенародное обсуждение. 30 августа 1995г. состоялся всенародный референдум и 8.212.773 граждан (т.е. 89,14% населения) высказалось за принятие Конституции РК. По Конституции РК 1995г. центром политической системы Казахстана становится Президент, который фактически возглавляет исполнительную власть, но формально он не относится ни к одной из них, обеспечивает согласованное функционирование все трех ветвей. В качестве высшего суда здесь представлен только Верховный суд. Конституционный Суд был преобразован в Конституционный Совет, полномочия которого не столь весомы.

Думается, на том этапе такое расширение полномочий главы государства за счет сокращения полномочий законодательной и судебной ветвей власти было в какой-то мере исторически оправдано. Так, с момента принятия Конституции РК 1995г. страну практически миновали кризисы высшей государственной власти, что позволило в какой-то мере стабилизировать экономическую, социальную обстановку в стране. Однако на современном этапе РК нуждается в сокращении полномочий Президента и расширении полномочий законодательной и судебной ветвей власти.

За своїм змістом місцеві референдуми є безпосереднім вирішенням територіальними громадами питань місцевого значення, тобто питань, які випливають з колективних інтересів місцевих жителів – членів відповідної територіальної громади, віднесених Конституцією та законами України до предмету відання місцевого самоврядування.

Не зважаючи на те, що інститут місцевого референдуму на законодавчому рівні введено ще в 1991 році, на сьогодні він залишається недієвим і неефективним.

Практика проведення місцевих референдумів не отримала належного розвитку серед територіальних громад і носить епізодичний характер. Хоча предметом розгляду місцевих референдумів може бути широке коло питань, переважно на них приймаються рішення щодо адміністративно-територіального устрою, які не носять нормативний характер. Місцевий референдум не сприймається як дієвий шлях розв’язання різноманітних проблем місцевого значення та задоволення життєвих потреб громади.

Значною мірою такий стан справ пов’язаний з неможливістю громадянами безперешкодно реалізувати своє право на участь у місцевому референдумі внаслідок недосконалої нормативної бази.

Однак існуюча ситуація пов’язана також з відсутністю якісної системи реалізації актів місцевих референдумів, покликаних бути важливим інструментом безпосередньої демократії. Недостатньо прийняти акт, необхідно його реалізувати, тобто втілити приписи у діяльність територіальної громади.

Основними актами місцевого референдуму є рішення. Вони є актами локальної нормотворчості і не потребують затвердження посадовими особами чи органами місцевого самоврядування, є обов’язковим для виконання на відповідній території. Інші акти повинні видаватись з врахуванням рішень місцевого референдуму.

Реалізація акта є тривалим процесом і включає в себе інформування, виконання та контроль.

На ефективність процесу реалізації актів місцевих референдумів впливають такі чинники: 1) інституційний – полягає у недостатньому рівні взаємовідносин між органами місцевого самоврядування та інститутами громадянського суспільства; 2) психологічний - характеризується низьким рівнем правової культури та правової освіти територіальної громади.

Виконання прийнятих на місцевому референдумі може відбуватись за допомогою інших форм безпосередньої демократії – загальні збори громадян за місцем проживання, громадських слухань, консультативних опитувань, місцевих ініціатив. Реалізація рішень місцевого референдуму повинна консолідувати територіальну громаду. Участь громадян в управлінні місцевими справами може бути успішно реалізована лише за умов існування гармонійно розвинутого громадянського суспільства та функціонуванням ефективної системи інститутів безпосередньої демократії.

Труднощі при реалізації актів місцевого референдуму певною мірою пов’язані з неправильним розумінням їх змісту. Учасники відповідних відносин повинні володіти високим рівнем правосвідомості, відсутністю нігілістичних поглядів. Правильне застосування актів залежить від рівня налагодження доступу громадян правової інформації про принципи, процедури та форми виконання правових норм.

Доступ до правової інформації слід розглядати як невід’ємні вимоги по формування у громадян правової культури. Вирішення проблеми інформування населення на практиці можливе за допомогою надання вільного доступу громадян до виданих нормативно-правових актів, наприклад, через запровадження обов’язкової систематизації та зберігання в місцевих бібліотеках або інших установах, в обов’язки яких ходить обробка та забезпечення надання такого виду правової інформації. Оприлюднення нормативно-правових актів дозволяє усім зацікавленим особам отримати інформацію про їх зміст.

Якщо громадяни обізнані на достатньому рівні про власні повноваження та можливості впливу на вирішення місцевих справ і роботу органів управління, в даному випадку можна говорити про реальність вирішення питань місцевого значення безпосередньо населенням.

Контроль виступає забезпечувальною ланкою в процесі реалізації правових норм. Акти місцевого референдуму підлягають контролю як з боку безпосередньо територіальної громади так і представницьких органів місцевого самоврядування. Місцева рада може змінити або скасувати рішення місцевого референдуму не менш як двома третинами від загальної кількості депутатів з обов’язковим затвердженням на референдумі, який повинен бути проведений протягом шести місяців після внесення зміни або скасування.

Особливість реалізації актів місцевих референдумів насамперед пов’язана з питаннями, які є предметом розгляду, та суб’єктами, покликаними забезпечувати їх виконання.

З огляду на це, при удосконаленні та реформуванні інституту місцевих референдумів необхідно враховувати як загальні принципи організації та механізму їх проведення, так і фактори, пов’язані зі специфікою реалізації прийнятих актів.

Право на інформацію – є одним з основних конституційних прав людини і громадянина, які визнаються та гарантуються в Україні. Визнання та гарантії права на інформацію в країні відображають тенденцію дотримання вимог міжнародних принципів та стандартів прав людини, які знайшли своє відображення в основоположних міжнародних угодах щодо захисту прав і свобод людини (Загальній Декларації прав людини 1948 р., Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р.).

Можна погодитися з точкою зору окремих фахівців про те, що право на інформацію, що містить у собі такі конкретні можливості, які в сукупності і складають так звані інформаційні права суб’єктів інформаційних відносин:

• 
  право кожного вільно збирати, одержувати, зберігати, використовувати і поширювати будь-яку (масову, офіційну, правову, тощо) інформацію, за винятком обмежень, встановлених Конституцією України, чинним законодавством;
  
• 
  право особи давати згоду на збирання, зберігання, використання та поширення інформації про неї для соціально-економічних, культурних та інших соціальних цілей;
  
• 
  право громадянина мати доступ до відомостей про себе (крім, тих, що становлять захищену судом таємницю) в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, право кожного перевіряти достовірність інформації про себе і членів своєї сім’ї, право спростовувати недостовірні відомості у судовому порядку; право вимагати вилучення будь-якої інформації про себе;
  
• 
  право кожного на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про себе і членів своєї сім’ї;
  
• 
  право на забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;
  
• 
  право на вільний доступ і поширення інформації про стан навколишнього середовища (екологічна інформація), про якість харчових продуктів і предметів побуту;
  
• 
  право на правову інформацію – право знати свої права і обов’язки, право на вільний доступ до нормативно-правових актів;
  
• 
  право на офіційну фінансову інформацію;
  
• 
  право на інформацію як результат творчості.
  

Гарантією захисту права на інформацію є дисциплінарна, кримінальна, адміністративна чи цивільно-правову відповідальність.

Враховуючи особливості предмету права на інформацію, яке є особистим немайновим правом та передусім закріплене в статті 302 Цивільного кодексу України, інтерес представляють цивільно - правові способи захисту, зокрема:

• 
  визнання права;
  
• 
  припинення дії, що порушує право;
  
• 
  відновлення становища, яке існувало до порушення;
  
• 
  відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
  
• 
  відшкодування морально (немайнової) шкоди;
  
• 
  визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб.
  

Але на нашу думку, зважаючи на зміст права на інформацію, особливістю захисту такого права має стати визнання права і відновлення правового становища, яке існувало до порушення. Такий захист буде мати відновлювальний та компенсаційний характер. А вже субсидіарним засобом має стати відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Підтвердженням думки автора є рішення Європейського Суду з прав людини, юрисдикцію якого було визнано Україною через ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., у справі «Українська Прес-Група» проти України» Рішення від 29.03.2005 р., згідно з яким основним засобом захисту права на інформацію визначено компенсацію моральної шкоди (33 тис. євро), що суттєво відрізняється від встановленого судом відшкодування майнової шкоди у розмірі 588 євро.

1. Митна система посідає особливе місце в структурі державного апарату. Це обумовлено, в першу чергу, поставленою перед нею задачею – забезпечення та захист національної безпеки. Тому вона визначена в законодавстві як багатофункціональна і багатоцільова державна структура: виконує фіскально-інформаційні, регулятивні функції, міжнародне співробітництво тощо.

2. Аналіз літератури, яка присвячена модернізації митної системи України, дає можливість зробити висновок про наявність сталої думки щодо необхідності надання митним структурам статусу «правоохоронних органів», що, на думку прибічників цієї позиції, дозволить збільшити можливості митної служби у справах протидії митним правопорушенням. Однак, враховуючи багатофункціональну направленість митних органів, слід відмити, що правоохоронна функція, котра повинна домінувати при віднесенні того чи іншого державного органу до статусу правоохоронних, залишає далеко не головну роль в системі функцій митних органів.

3. Але у той же час не можна забувати про те, що без належного здійснення правоохоронної функції митним органам дуже важко, а часом і неможливо виконати інші, у тому числі й головні завдання, що стоять перед ними. До того ж, слід враховувати специфіку правоохоронної діяльності митників, нажаль, вона зосталася поза увагою вчених, у зв’язку із чим, правоохоронна діяльність митної служби ототожнюється з такого роду діяльністю інших державних органів. Акцентування на цій специфіці дає підставу для розробки адекватних пропозицій щодо оптимізації правоохоронної діяльності митних органів. Загальні рекомендації, яких є дуже багато в науковій літературі, лише опосередковано можуть впливати на покращення стану цього виду діяльності митних структур. Треба абстрагуватися від визначення правоохоронної справи митників у якості однопорядкових форм діяльності інших органів, й зосередитися на підкресленні її специфіки, яка полягає:

По-перше, у багатофункціональності. Їм надане право застосовувати різноманітні заходи адміністративного впливу – санкції, засоби припинення, попередження; заходи кримінально-процесуального впливу; фінансового впливу та інші заходи застосування юридичної відповідальності, або заходи, що створюють для цього підстави. При чому обсяг цих повноважень має тенденцією до поширення. Так, план заходів на 2010 рік із запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму, затверджений постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 жовтня 2009 р. № 1119, передбачає надання Держмитслужбі повноважень щодо затримання та накладання арешту на валютні цінності, які переміщуються через митний кордон України, у разі наявності підозри, що таке переміщення здійснюється з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму.

По-друге, у багатоманітності правових підстав її здійснення:

а) національні підстави: матеріальні та процесуальні кодекси України, Закони, акти Президента, Кабінету Міністрів України;

б) відомчі акти: Держмитслужби, Адміністрації прикордонної служби, Міністерства фінансів та інших центральних органів виконавчої влади;

в) акти судових органів: Постанови Пленуму Верховного Суду України, Вищого адміністративного Суду тощо;

г) міжнародні конвенції з питань митної справи (Міжнародна конвенція про взаємну адміністративну допомогу у відверненні, розслідуванні та припиненні порушень митного законодавства від 09.06.1977 р.), багатосторонні та двосторонні угоди (КМУ, ДМСУ тощо).

д) багатосторонні та двосторонні угоди про спільні дії (або взаємодію) з митними органами (іншими правоохоронними органами) у протидії порушенням митних правил.

По-третє, у формах методиках, заходах та засобах здійснення («контрольована поставка», «проведення спеціальних операції», «застосування спеціальних заходів» тощо).

По-четверте, форми та методи організації її здійснення: отримання інформації від відповідних структур; взаємодія при проведенні операцій з протидії митній злочинності, проведення спільних операцій тощо.

По-п’яте, правоохоронна діяльність в сфері митної справи здійснюється лише окремими підрозділами митної системи, з чітким розмежуванням їх функцій та повноважень, (Департамент аналітичної роботи, управління ризиками та аудити Державної митної служби України, підрозділи по боротьбі з контрабандою та порушеннями митних правил; митна варта тощо).

Таким чином, при здійсненні модернізації митної служби нашої країни необхідно враховувати специфіку її правоохоронної діяльності.

Кормич Б.А.

д.ю.н., професор,

кафедра морського та митного права ОНЮА

ТИПОЛОГІЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОБІГУ ІНФОРМАЦІЇ

Проблеми застосування обмежень доступу та поширення інформації можна цілком справедливо вважати найбільш важливим напрямком правового регулювання інформаційних відносин, адже саме через систему загальних дозволів та заборон формується загальний правий режим обігу інформації.

Певні аспекти даного питання знайшли своє відображення в роботах таких відомих дослідників в галузі інформаційного та адміністративного права, як І. Арістова, І. Бачило, Р. Калюжний, В. Копилов, Ю. Тихомиров тощо

Але, на нашу думку, схема «відкритої та закритої інформації», на якій базується більшість підходів не може до кінця розкрити особливостей регулювання інформаційних правовідносинах. Адже інформаційне право використовує в своєму арсеналі не лише загальні дозволи та заборони, але й позитивні зобов’язування. Крім того, система правового регулювання обігу інформації є більш складною, ніж режими доступу до інформації, оскільки можна вести мову і про наявність певних правил або режимів здійснення інформаційної діяльності з розповсюдження інформації. Таким чином, вся ця сукупність правил формує чотири види обігу інформації.

Основними властивим характеристиками відкритого обігу інформації є наступні:

- кожен суб’єкт інформаційних відносин має право на доступ до цієї інформації або безоплатно, або за певну плату;

- обмеження щодо розповсюдження встановлюються виключно для забезпечення інтересів право власника;

- інформаційна продукція може вільно розповсюджуватися у будь-який спосіб.

До інформації у закритому обігу належать, як вже зазначалося, як вже зазначалося таємна і конфіденційна інформація, які включають в себе державну таємницю, конфіденційну інформацію про особу, конфіденційну інформацію, що знаходиться у власності держави, комерційну таємницю, банківську таємницю, лікарську таємницю, адвокатську таємницю, таємницю слідства та судочинства, таємницю страхування та таємницю вчинення нотаріальних дій, іншу передбачену законом таємницю.

До основних характеристик закритого обігу інформації відносяться:

- інформація вилучена з вільного обігу на підставі закону;

- законодавство надає інформації статусу конфіденційної або таємної;

- здійснюються заходи щодо захисту такої інформації;

- надання такої інформації третім особам можливе лише шляхом проведення певної процедури або у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків.

Специфічною групою виступає інформація у обмеженому обігу, яка представлена інформацією, щодо якої не встановлено обмеженого режиму доступу, але разом з тим існують певні заборони або обмеження щодо її розповсюдження, які встановлено, як правило з метою захисту суспільної моралі та здоров’я та попередження негативного інформаційного впливу на суспільство або окремі, найбільш вразливі його групи. Обмежений обіг інформації визначається, насамперед, заборонами щодо поширення такої інформації, як наприклад правила встановлені нормами ст. 46 Закону України «Про інформацію», Законом України «Про захисту суспільної моралі» тощо. Також існує інформація, щодо розповсюдження якої законодавством встановлені обмеження. Ці обмеження можуть стосуватися аудиторії на яку розповсюджується інформація (діти, неповнолітні), часу розповсюдження інформації через електронні ЗМІ (денний, вечірній, нічний), місць розповсюдження (публічні місця, дитячі, освітні заклади) тощо. Дана інформація представлена, зокрема: відео та друкованою продукцією що містить еротику, елементи насильства та жорстокості, деякими видами рекламної інформації тощо.

В цілому ж обмежений обіг інформації характеризується наступними ознаками:

- інформація не є конфіденційною або таємною;

- законодавством встановлено певні обмеження щодо її розповсюдження;

- для отримання такої інформації суб’єкт повинен відповідати певним вимогам.

Нарешті, найбільш нерегульованою є інформація у вільному обігу, яка представлена інформацією, яка через втрату суспільної цінності або її відсутність вільно розповсюджується в суспільстві. Ця інформація представлена будь-якими документованими або публічно оголошеними відомостями, що не відносяться до попередніх трьох типів обігу інформації. Загальними характеристиками вільного обігу інформації є:

- розповсюдження інформації регулюються виключно морально-етичними нормами;

- охоронні правовідносини виникають лише у випадку, якщо розповсюдження такої інформації порушує права третіх осіб.

Важливою особливістю всієї системи обігу інформації в суспільстві є той факт, що одна і та сама інформація, з плином часу або через зміну певних обставин (втрата актуальності, закінчення строку дії режиму обмеження доступу або його порушення, закінчення строку дії авторських прав) може переміщуватися з одного виду обігу до іншого, відповідно змінюючи свій правовий режим.