ЗАКОНОПРОЕКТ КОНСТИТУЦІЇ ВІД ПРЕЗИДЕНТА

31 березня 2009 року, під час виступу зі щорічним посланням до Верховної Ради про внутрішнє та зовнішнє становище України, Президент Віктор Ющенко презентував свій проект Закону про внесення змін до Конституції України і визначив його для розгляду парламентом як невідкладний.

Основними положеннями нового проекту Конституції стали зміна структури Верховної Ради України, впровадження двопалатного парламенту з дуже широким колом повноважень верхньої палати. Здійснено аналіз функцій і повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Суттєво допрацьованими є у президентському проекті конституційних змін розділи І «Загальні положення» та ІІ «Права і свободи громадян».

Зміст законопроекту фактично пропонує нову редакцію Конституції з досить серйозними змінами у політичному устрої. Постає питання, наскільки обґрунтованим є прийняття саме нової редакції Конституції. Недоліки існуючої Конституції, більш пов’язані із змінами 2004 року та відсутністю реалізації певних положень, ніж з концептуальними положеннями самого тексту Основного Закону України. Крім того, не можна забувати, що оригінал Конституції України 1996 року мав дуже позитивні відгуки з боку Ради Європи та Венеціанської Комісії щодо високого рівня захисту прав людини. Необхідно перевірити і правомірність запропонованого механізму прийняття нової редакції Основного Закону України. Наскільки розпочата Президентом процедура кардинального оновлення Основного Закону Української держави відповідає Конституції та відповідним тлумаченням Конституційного Суду України.

Запропонована редакція Конституції України повністю не вирішує питання розподілу влади. Розподіл повноваження між гілками влади забезпечує необхідний взаємний контроль і взаємообмеження. Кожна галузь державної влади в своїх правах є рівна іншим двом, тобто кожна знаходиться в тій самій площі, що й інші, а всі разом вони несуть відповідальність за керування країною. Втім, Конституція повинна забезпечувати не лише принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, проте після аналізу проекту нової редакції Конституції України не складається враження, що всі три гілки влади є рівноправними.

В Україні існувала та існує досі потреба в забезпеченні незалежності судової гілки влади. Зрозуміло, що зволікання із цим гальмують розвиток Української держави породжують правовий хаос у суспільстві та зневіру громадян у неупереджений суд. Вже багато разів було наголошено, що якщо ми говоримо про верховенство права, то так само, як в економічній сфері не може бути ринкової системи без приватної власності, не може існувати верховенства права без незалежності суду. Нова редакція Основного Закону України чітко передбачає незалежність суддів так само як і чинна Конституція. Втім, незалежність судової влади забезпечується не лише проголошенням цього в Конституції, а й побудовою державної системи стримувань і противаг таким чином, щоб унеможливити втручання виконавчої та законодавчої гілок влади у діяльність суду. Судова влада має бути рівноправною з іншими гілками влади і незалежною від них.

Даному проекту Конституції притаманна одна з основних негативних рис конституційної дискусії останніх років – розробка конституційних змін з метою посилення позицій певного угруповання у поточній політичній боротьбі. Очевидно, що Президенту було би зручніше працювати із двопалатним парламентом, вносити кандидатури керівників силових відомств до обраної в мажоритарних округах верхньої палати та самостійно їх звільняти, призначати глав адміністрацій без подання Кабінету Міністрів тощо, а після завершення строку повноважень зберегти вплив на події в країні у статусі довічного сенатора. При цьому збалансованість системи державної влади та демократичність проекту нової Конституції залишаються поза увагою його авторів.

Братковський А.В.

здобувач Донецького юридичного інституту ЛДУВС ім. Е.О. Дидоренка

ПЕРСПЕКТИВИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ДЕПОРТОВАНИХ ЗА НАЦІОНАЛЬНОЮ ОЗНАКОЮ

В останні десятиріччя в Україні з’явилася проблема відновлення прав депортованих у радянський період за національною ознакою етнічних груп, осіб, що до них належать, та їх нащадків. Це питання залишається вкрай гострим та політизованим, створює небезпеку для міжетнічного та міжконфесійного миру в Україні, його вирішення потребує від держави та громадянського суспільства значних організаційних зусиль та фінансово-матеріальних витрат. В Україні досі не ухвалено спеціальний акт законодавства про відновлення прав депортованих; водночас нагальні потреби відповідної категорії населення обумовлюють постійне вжиття владою адміністративних заходів із відновлення прав депортованих, у напрямку вдосконалення відповідної нормативної бази, створення структурних та програмних механізмів вирішення проблеми депортованих.

При цьому є відсутнім фундаментальний, комплексний адміністративно-правовий аналіз відповідних адміністративних та фінансових механізмів, які склалися на державному та регіональному рівнях. Відповідні аспекти розглядалися насамперед у політологічних, історико-правових та конституційно-правових дослідженнях; при цьому поточним проблемам державного регулювання у сфері повернення депортованих осіб на історичну батьківщину, надання їм відповідних пільг та гарантій, бюджетного і цільового програмного забезпечення відповідних процесів у правничих дослідженнях відповідна увага не приділялася. Абсолютно невисвітленою у наукових роботах залишається роль правоохоронних органів – прокуратури, СБУ та системи МВС України у процесах забезпечення інтеграції раніш депортованих осіб в українське суспільство, відновлення їх прав тощо.

У дослідженні правових механізмів відновлення прав депортованих за національною ознакою в Україні особливу увагу слід звернути на особливості депортації за національною ознакою, як міжнародного злочину та на її адміністративно-правові наслідки. Також слід визначитись із розвитком правового статусу осіб, депортованих за національною ознакою, з моменту депортації по сучасний період, проаналізувати міжнародні стандарти та іноземний досвід вирішення проблеми відновлення прав депортованих за національною ознакою, проаналізувати норми законодавства України, які мають відношення до проблеми депортованих за національною ознакою а відповідних законопроектів. При цьому особливу увагу слід звернути на поточні організаційні механізми відновлення прав депортованих за національною ознакою в Україні.

Вважаємо, що депортація є актом дії влади СРСР у цілому та уповноважених нею посадових осіб, який є міжнародним злочином та полягав у примусовому переселенні осіб з місць постійного мешкання за етнічною ознакою та у наступній офіційній або фактичній забороні чи протидії поверненню на історичну батьківщину і супроводжувався грубим порушенням прав людини та етнічних прав. Депортація, як міжнародний злочин, не має терміну давності, питання відповідальності за вчинення депортації є предметом судового розгляду в судах України та компетентних міжнародних судах і трибуналах. Депортація кримськотатарського народу є складовою геноциду кримськотатарського народу, який був вчинений владами Російської імперії та СРСР. Фактична протидія органів публічної влади поверненню депортованих на історичну батьківщину є складовою злочину депортації, незалежно від національної або політичної природи цих органів влади.

Депортовані можуть бути визначеними, як фізичні особи, що постійно мешкали на території сучасної України та зазнали депортації за етнічною ознакою, а також члени їх сімей, які примусово або добровільно поїхали у місця депортації, та їх прямі нащадки, що народилися до моменту остаточного повернення власних депортованих родичів з місць депортації на історичну батьківщину. На належність до депортованих не впливає громадянство, висування владою СРСР додаткових звинувачень депортованій особі та фактичне місце перебування особи на підконтрольних владі СРСР територіях на момент депортації. Права депортованих слід розуміти, як колективні (етнічні) та індивідуальні права депортованих на реституцію, компенсацію та сатисфакцію, наявність яких є обумовленою попереднім порушенням прав депортованих злочином депортації. При цьому реституція – це відновлення порушених та обмежених при депортації етнічних прав та прав людини, зокрема політичних, громадянських економічних, соціальних та культурних прав. Компенсацію слід розглядати, як матеріальне відшкодування державною владою факту порушення та обмеження при депортації етнічних прав та прав людини, зокрема політичних, громадянських економічних, соціальних та культурних прав. Сатисфакція – це моральне відшкодування державною владою та громадянським суспільством факту порушення та обмеження при депортації етнічних прав та прав людини. Вважаємо, що відповідні правові категорії мають полягти в основу Закону України про відновлення прав депортованих за національною ознакою, необхідність в ухваленні якого є передбаченою у Конституції України та Законі «Про національні меншини в Україні».

У зв’язку з тим, що 27 грудня 2007р. Президент України видав Указ «Про Національну конституційну раду» № 1294/2007, яким утворив Національну конституційну раду, поклавши на неї підготовку концепції системного оновлення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні та проекту нової редакції Конституції України, виникають питання, що потребують не лише практичної реалізації а й додаткового теоретичного осмислення.

На нашу думку, актуальним на сьогоднішній день є, насамперед, питання уточнення процедури вдосконалення Основного Закону, оскільки в чинній Конституції порядок ухвалення нової редакції Конституції України не передбачений.

Ми вважаємо, можна погодитись з тим, що необхідність нової Конституції зумовлюється потребою внесення суттєвих змін у конституційні основи, засади конституційного ладу; натомість змінення чинної Конституції, в тому числі ухвалення її нової редакції, не пов’язується із закріпленням принципово нових засад конституційного ладу країни.

В Указі Президента України виділено п’ять етапів процесу підготовки нової редакції Конституції: підготовка пропозицій щодо концепції основних положень проекту нової редакції Конституції України; громадське обговорення основних положень проекту; узагальнення внесених під час громадського обговорення пропозицій і підготовка з їх урахуванням проекту нової редакції Конституції України; проведення експертизи проекту нової редакції Конституції України Венеціанською комісією, іншими міжнародними організаціями; ухвалення нової редакції Конституції Верховною Радою України і внесення Президентом України прийнятого проекту на затвердження всеукраїнським референдумом.

При цьому не виключається проведення всеукраїнського конституційного референдуму за народною ініціативою у разі, коли народні депутати не зможуть дійти згоди щодо цілісного проекту Конституції.

Отже, запропонований порядок ухвалення нової редакції Основного Закону відрізняється від встановленого розділом XIII Конституції України.

Разом з тим, варто вказати й на інші пропозиції щодо порядку прийняття нової редакції Конституції України. Так, на розгляд Верховної Ради України групою народних депутатів України внесено законопроект «Про процедуру підготовки проекту нової редакції Конституції України». В цьому законопроекті визначається процедура розробки проекту нової редакції Основного Закону з участю спеціального суб’єкта – Конституційної Асамблеї, та зазначається, що проект Конституції повинен виноситись на затвердження всеукраїнським референдумом. Автори законопроекту передбачають три етапи підготовки проекту нової редакції Конституції України: 1) ініціювання процесу підготовки проекту нової редакції Конституції України; 2) скликання та діяльність Конституційної Асамблеї України; 3) винесення на всеукраїнський референдум проекту нової редакції Конституції України.

В законопроекті зазначено, що процес підготовки проекту нової редакції Конституції України має розпочатися за народною вимогою про проведення всеукраїнського референдуму щодо затвердження нової редакції Конституції України, або за ініціативою Президента України шляхом подання до Верховної Ради України проекту нової редакції Конституції України, або за ініціативою не менш як половини від конституційного складу Верховної Ради України шляхом подання до парламенту проекту нової редакції Конституції України. За законопроектом Президент України видає указ про скликання Конституційної Асамблеї України протягом двох місяців з моменту отримання народної вимоги про проведення всеукраїнського референдуму щодо затвердження нової редакції Конституції України, або з моменту реєстрації в апараті Верховної Ради України проекту нової редакції Конституції України. Президент України негайно після прийняття Конституційною Асамблеєю рішення про винесення проекту нової редакції Конституції на затвердження всеукраїнським референдумом призначає всеукраїнський референдум з відповідного питання.

Основними завданнями Конституційної Асамблеї України автори законопроекту визначають забезпечення: реалізації права Українського народу на самовизначення; вираження суверенної волі громадян у Конституції України; підготовки проекту нової редакції Конституції України для винесення його на затвердження всеукраїнських референдумом.

Склад Конституційної Асамблеї – триста народних обранців Конституційної Асамблеї України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на засадах комбінованої виборчої системи відповідно до закону.

Отже, можна констатувати принципову відмінність між позицією глави держави та позицією народних депутатів України, як у самій процедурі прийняття нової редакції Основного Закону, так і щодо складу, статусу та порядку формування суб’єктів цього процесу.

Якщо узагальнити міжнародну практику ухвалення нової редакції Основного Закону, то можна констатувати, що єдиного способу розробки та ухвалення нової Конституції не існує.

Так, в пункті 3 статті 135 Конституції Російської Федерації передбачається розробка проекту нової Конституції Конституційними Зборами, а прийняття – Конституційними Зборами чи шляхом всенародного голосування.

У чинній Конституції Болгарії також передбачено порядок прийняття нової Конституції. Для цього скликаються Великі народні збори, які діють як установчі збори і можуть виконувати законодавчі функції(ст.157-163).

За Конституцією Швейцарії повний перегляд основного закону проводиться або за народною ініціативою, або Федеральними зборами. Нова Конституція вступає в силу тільки після всенародного референдуму(ст.138,193).

Процедура прийняття нової редакції Конституції також передбачена в Основних Законах Австрії, Албанії, Бельгії, Іспанії, Нідерландів, та інш.

Туру О.О.

аспірант Маріупольського державного гуманітарного університету

КРИТЕРІАЛЬНІ ОЗНАКИ ОБМЕЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Проблематика обмеження прав і свобод людини і громадянина займає особливе і основне місце в ліберальній концепції прав людини. У онтологічному аспекті обмеження прав і свобод людини і громадянина, тобто фактичне встановлення меж свободи особи в суспільстві і державі, є один з найважливіших типологічних і алгоритмічних аспектів взаємин, що виникають в системі координат «людина – держава». Вказане обмеження, що знаходить свій вираз в нормативній оцінці, фактично ілюструє смислове навантаження і телеологічне призначення існування природного права, як і будь-якого іншого права, спрямованого на стереотипність, типізацію людської поведінки. Воно виражається, з одного боку, в наданні особі відповідної сфери зовнішньої свободи, а з іншої – в обмеженні цієї свободи.

Слід вказати, що в історичній ретроспективі формування норми про обмеження прав і свобод людини і громадянина безпосередньо пов’язано з історичними умовами формування людського співтовариства і державною організацією соціуму. Так, аналіз витоків походження інституту обмежень прав і свобод, сприяє виявленню певних закономірностей в його прояві. Так, ще «при первіснообщинному устрої склалася своєрідна система соціального регулювання, що була орієнтована, перш за все, на обмеження» (Ю. Бромлей); в період формування права «в суспільстві виникла потреба в тому, щоб обмеження, що були сформовані звичаєм і традицією, фіксувати як законні обмеження» (К. Маркс); у Росії цар Олександр I, наприклад, затвердив своїм указом перелік «дворянських» блюд, які не можна було подавати в трактирах і на заїжджих дворах людям в кожухах, свитках і іншому одязі простолюдинів.

Фактично парадигма обмеження прав вперше знайшла своє нормативне закріплення в ст. 6 Французької декларації прав і свобод людини і громадянина, де закріплено, що: «Свобода є властива людині можливість робити все, що не заподіює збитку правам інших». «Свобода людини виражає, перш за все, зовнішнє обмеження дій людини нормами позитивного права, що існують в даному суспільстві... Вона є продукт регламентації...». Звідси, свобода має свої межі, кордони, а, звідсіля, об’єктивується і актуалізується необхідність розмежування сфери свободи індивіда з правовим статусом інших володарів прав і свобод і сферою прав і інтересів держави і суспільства. Таким чином, виникаючий системний комплекс дихотомій «права і свободи одного – права і свободи інших» і «права і свободи одного – права і інтереси держави і соціуму», вимагає своєї нормативної регламентації.

Проте офіційне закріплення на пострадянському просторі норма про загальні умови обмеження прав і свобод отримала тільки на початку 90-х рр. минулого століття в Декларації прав і свобод людини і громадянина СРСР. Частина 2 ст. 2 Декларації свідчить: «Права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені законом тільки в тій мірі, в якій це необхідно в цілях захисту конституційного ладу, моральності, здоров’я, законних прав і інтересів інших людей в демократичному суспільстві».

Практично, вказане положення з’явилося інтерпретацією п. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 р., яка встановлює, що «при здійсненні своїх прав і свобод, кожна людина повинна піддаватися тільки таким обмеженням, які встановлені законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві».

Нормативний концепт «обмеження прав і свобод людини і громадянина» в Україні знайшов своє закріплення в розд. II «Права, свободи і обов’язки людини і громадянина» Конституції України 1996 р. Парадигмою обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина тут виступає визначення меж свободи людини і меж втручання держави в цю свободу. Звідси можна зробити вивід, що обмеження прав і свобод небезцільно. Воно носить строго телеологічний характер і може застосовуватися ради забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки держави, для підтримки правопорядку, створення сприятливих умов економічної діяльності, а в широкому сенсі – в ім’я забезпечення конкретної особи гарантованою свободою (її визнання, легалізації, легітимації, охорони, захисту, гарантій тощо).

Разом з тим, обмеження прав і свобод людини і громадянина і це особливо важливо, є правовим обмеженням, тобто таким обмеженням, яке закріплюється за допомогою права. Звідси можна сформулювати критеріальні параметри (характеристики) правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, які: 1) у онтологічному аспекті безпосередньо пов’язані і конституюються за несприятливих умов для здійснення власних інтересів суб’єктів (загроза або позбавлення певних цінностей), направлені на їх заборону і одночасно – на задоволення суспільних інтересів в охороні і захисті; 2) по своїй правовій природі і правовим наслідкам носять негативний характер, тобто при їх реалізації передбачено використання переважно примусових, силових засобів; 3) у аксіологічному і прагматичному аспектах означають зменшення обсягу можливостей, свободи, а значить, і прав людини, що здійснюється за допомогою своєрідних «нормативних хитрувань» - шляхом встановлення обов’язків, заборон, засобів захисту, покарань тощо, що зводять різноманітність в поведінці суб’єкта до певного «граничного» і одночасно стереотипного, зразкового, такого, що типізується, еталонного стану; 4) по своїй телеологічній домінанті мають, перш за все, спрямованість на охорону суспільних відносин, індивідуальної і колективної свободи.

Парламенту України - Верховній Раді України належить провідна роль і пріоритетне місце в системі органів державної влади Української держави. Вказана роль і місце обумовлені, перш за все, функціями, що реалізує Парламент держави. Згідно розд. IV Конституції України Верховна Рада України виконує функції законодавчої влади (ст. 75 Конституції); бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади (ст.ст. 83, п. 26, 27 ст. 85); здійснює бюджетні повноваження (п. 4 ст. 85); визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики (п. 5 ст. 85); представляє народ і є виразником його волі.

Таким чином, основними функціями Парламенту України є представницька, законодавча, засновницька, фінансова (бюджетна), парламентського контролю, зовнішньополітична тощо.

Парламент України в процесі реалізації своїх функцій тісно співробітничає з іншими органами державної влади і суб’єктами політичної системи – політичними партіями, громадськими організаціями громадян та іншими суб’єктами, утворюючи, таким чином, системний симбіоз державних і суспільних структур, легалізованих за допомогою участі останніх в діяльності парламенту (політичні партії) в єдиний механізм розробки, ухвалення і реалізації рішень, спрямованих на державне управління складними процесами і явищами, що відбуваються в системі державно-правової дійсності.

Особливу роль функції парламенту і їх реалізація грають в процесах становлення і розвитку місцевого самоврядування (далі – МСВ) в Україні. Слід вказати, що інститут МСВ є порівняно новим державно-правовим, соціально-правовим і нормативно-правовим інститутом, який вперше знайшов своє законодавче закріплення і легалізацію в Конституції України 1996 р. Тому роль законодавчої функції Верховної Ради України в його появі має не тільки неминуще, а й конституююче і інституціональне значення.

Легалізація інституту МСВ, системи його суб’єктів і органів в Основному Законі держави, з’явилося не тільки революційною і справді історичною подією в житті держави і суспільства, що свідчить про прихильність України до загальнодемократичних світових і європейських цінностей і міжнародних стандартів, але й ознаменувала собою легально-нормативне формування феномена публічної влади, її структуризацію на публічну державну і публічну самоврядну (муніципальну) владу (див. ст. 5 Конституції України), а також закріплення МСВ в якості однієї з основ конституційного ладу держави (ст. 7 Конституції України).

Природно, роль Верховної Ради України в конституційній легалізації інституту МСВ (див. ст. 7, Розд. XI Конституції України), за допомогою реалізації нею своїх законодавчої і засновницької функцій, уявляється безперечною. Але, як обґрунтовано думається, вказані функції мають вельми високий нормотворчий потенціал, бо Парламент України, відповідно до своїх конституційних повноважень, володіє величезними можливостями щодо впливу на процеси статутарного та перспективного розвитку, діяльності інституту МСВ в умовах ординарного і екстраординарного функціонування державності, в питаннях розробки його концептуальної і нормативно-правової моделі, що охоплює цілий ряд проблемних питань, серед яких суб’єктний і об’єктний склад локальної демократії, визначення і встановлення компетенції органів і суб’єктів МСВ, її модифікація і перерозподіл між органами МСВ різних рівнів, а також між органами державної виконавчої влади і органами МСВ, легалізація нових і розширення вже закріплених в законодавстві форм безпосередньої демократії, а також розробка і затвердження нових організаційно-правових форм діяльності органів і суб’єктів МСВ усередині територіальної громади і з суб’єктами права, що знаходяться за її межами.

Демонстрацією правоти такого твердження, є результати здійснення систематичного аналізу повноважень і функцій Верховної Ради України, що стосуються функціонування інституту локальної демократії на території суверенної демократичної держави. Такі профільні повноваження і функції Парламенту України виявляються таким чином:

- з історичних позицій, вони продовжують славні традиції самоврядування, що своїм корінням йдуть до витоків українського конституціоналізму (грецькі міста-поліси і римські муниципії на територіях сучасної України, Магдебурзьке право міст на українських територіях, Запорізька Січ з її традиціями самоврядування, земства тощо);

- вони формуються в умовах правової демократичної державності;

- вони є наслідком глибоких демократичних процесів, що відбуваються в посттоталітарному соціумі і посттоталітарній державній організації, що формується на його базі;

- вони є наслідком істотної модифікації всієї управлінської парадигми державного будівництва, що обрала шлях децентралізації державної влади і деконцентрації її повноважень з подальшою їх передачею з центрального на регіонально-локальний рівень;

- вони демонструють органічний зв’язок між різними рівнями публічної влади, стабілізуючи і інтенсифікуючи діяльність державних інститутів і інститутів громадянського суспільства, до яких відноситься МСВ;

- вони дають можливість рецепції зарубіжного досвіду становлення, розвитку і функціонування інституту МСВ за допомогою визнання, сприйняття і подальшої легалізації міжнародних стандартів МСВ, що містяться в міжнародних угодах, які ратифіковано Україною та які у відповідності до ч. 1 ст. 9 Конституції України, стають частиною національного законодавства;

- вони формують власну компетенцію МСВ, за допомогою здійснення перманентної законопроектной діяльності по вдосконаленню чинного законодавства України про МСВ;

- вони виробляють певний алгоритм і парадигму законодавчої діяльності у сфері МСВ.