АДМІНІСТРАТИВНО-ГОСПОДАРСЬКІ ШТРАФИ

Новелою Господарського кодексу України є закріплення адміністративно-господарських санкцій у главі 27, де зазначені основні положення щодо застосування адміністративно-господарських санкцій до суб’єктів господарювання, види цих санкцій, правила і строки їх застосування, а також гарантії прав суб’єктів господарювання у разі неправомірного застосування до них адміністративно-господарських санкцій.

Крім Господарського кодексу України, низка законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють господарські відносини, містять у собі норми, які передбачають окремі адміністративно-господарські санкції, порядок і підстави їхнього застосування. Разом з тим, ці закони не завжди погоджені з Господарським кодексом України, в них не чітко визначено, яким чином та в якому порядку адміністративно-господарські санкції застосовуються, не повністю розроблені правові механізми для приведення їх у дію з метою захисту господарсько-правових відносин від протиправної поведінки суб’єктів господарювання.

У ст. 239 ГК України серед видів адміністративно-господарських санкцій названо адміністративно-господарський штраф. Основні положення щодо штрафу як адміністративно-господарської санкції закріплено у ст.241 ГК. У ч.1 ст.241 ГК адміністративно-господарський штраф визначено як грошову суму, що сплачується суб’єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності. Його особливістю є те, що цей штраф стягується не на користь контрагента за договором, а до державного бюджету.

Адміністративно-господарський штраф може застосовуватися у визначених законом випадках одночасно з іншими адміністративно-господарськими санкціями, передбаченими ст. 239 ГК. Тобто, особливістю адміністративно-господарського штрафу є те, що його застосування не виключає одночасного застосування інших адміністративно-господарських санкцій.

Слід зазначити, що адміністративно-господарські штрафи передбачені у багатьох спеціальних законах, що регулюють ту або іншу сферу господарської діяльності. До них відносяться закони України: «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. (ст.22); «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23.03.96 р. (ст.8); «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» від 06.07.95 р. в редакції Закону від 01.06.2000 р. (ст.17); «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. (ст.52); «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.96 р. (ст.21); «Про природні монополії» від 20.04.2000 р. (ст.17); «Про захист прав споживачів» від 15.12.93 р.; «Про основи містобудування» від 16.11.92 р. (ст.25); «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування» від 14.10.94 р. (ст.1) та ін.

Хоча господарсько-адміністративні штрафи стосуються різнорідних сфер відносин та істотно відрізняються за змістом і характером відповідних видів діяльності, однак слід враховувати те, що суть їх та ж сама - застосування практично однакових або подібних процедур, пов’язаних зі стягненням грошових сум, що сплачуються суб’єктами господарювання до відповідного бюджету при порушенні ними встановлених правил здійснення господарської діяльності.

Тому нормативно-правові акти, що передбачають стягнення штрафів як адміністративно-господарських санкцій, потребують уніфікації, зокрема усунення термінологічних розбіжностей, однаковості у позначенні правової природи санкцій за порушення встановлених законодавчими нормами правил здійснення господарської діяльності.

У результаті дослідження можна дійти таких висновків.

Господарсько-адміністративні штрафи можуть бути класифіковані залежно від конкретної сфери порушення законодавства:

• 
  ліцензування та патентування окремих видів господарської діяльності;
  
• 
  застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг;
  
• 
  ціни та ціноутворення;
  
• 
  реклама;
  
• 
  захист економічної конкуренції;
  
• 
  захист від недобросовісної конкуренції;
  
• 
  природні монополії;
  
• 
  містобудівництво;
  
• 
  захист прав споживачів;
  
• 
  оподаткування;
  
• 
  використання та обіг готівки та валюти;
  
• 
  цінні папери та ін.
  

При цьому повинен бути забезпечений принцип верховенства закону, і в кожній зі сфер господарювання, де встановлені адміністративно-господарські штрафи, саме закони, що регулюють відносини, у яких допущені правопорушення, мають визначати перелік порушень, за які з суб’єкта господарювання стягується адміністративно-господарський штраф, розмір і порядок його стягнення.

Благодаря быстрому развитию современных научных технологий расширились возможности защиты и реального обеспечения права человека на здоровую и благополучную жизнь. Одним из таких достижений является осуществление операций по искусственному оплодотворению и имплантации эмбриона. Но, несмотря на то, что проведение подобных операций дарит многим бездетным людям радость материнства и отцовства, их осуществление способно породить массу проблем, в том числе и юридического характера.

Суррогатное материнство представляет собой репродуктивную технологию, аналогичную зачатию в пробирке в целях помощи бесплодным парам получить потомство. Выделяют «частичное» (когда используется яйцеклетка суррогатной матери и семя «нареченного» отца) и «полное» суррогатное материнство (когда в матку суррогатной матери вводят зиготу (оплодотворенную яйцеклетку), которая была оплодотворена в пробирке и состоит из гамет генетических родителей). Сущность суррогатного материнства заключается в том, что между женщиной, согласившейся выносить ребенка, и супружеской парой, для которой будет рожден ребенок, заключается договор, в котором, как правило, предусматривают компенсацию расходов на медицинское обслуживание суррогатной матери, в том числе на питание, специальную одежду, её место проживание во время беременности, медицинское учреждение, где будет наблюдаться женщина, а также ответственность за передачу больного ребенка, если болезнь связана с поведением суррогатной матери во время беременности. Одним из пунктов договора может стать условие о вознаграждении женщине, которое определяется по согласованию между ней и генетическими родителями.

Ни в российском, ни в украинском законодательстве термин «суррогатная мать» не раскрывается. Так, Л. К. Трунова предлагает определять суррогатную мать как здоровую женщину, согласную на основе соглашения (договора) после искусственного оплодотворения выносить и родить ребенка для другой семьи.

Ключевым моментом в отношениях между суррогатной матерью и генетическими родителями является передача им ребенка. И этот вопрос в законодательстве двух государств решается по - разному. В Украине отцом и матерью ребенка, родившегося таким образом, записываются его генетические родители (п. 2 ст. 123 Семейного кодекса Украины). Женщина, согласившаяся на имплантацию в её организм зародыша, зачатого бесплодными супругами, никакого права на этого ребенка согласно украинским законам не имеет.

Российская Федерации придерживается другой позиции нежели в Украине. Итак, в Российской Федерации для передачи ребенка генетическим родителям помимо договора суррогатного материнства, необходим еще документ, выданный медицинской организацией и подтверждающий факт получения согласия женщины, родившей ребенка, на запись супругов родителями ребенка. Согласие суррогатной матери необходимо получить только после рождения ребенка. Приоритет в решении вопроса о судьбе ребенка, отданный в России суррогатной матери, может породить массу проблем, в частности, может возникнуть ситуация, когда генетическим родителям будет отказано в отцовстве и материнстве. Закон не определяет, в течение какого времени суррогатная мать должна дать ответ на вопрос о том, кто будет записан родителями ребенка. Предполагаем, что этот срок определяется временем, в течение которого ребенок должен быть зарегистрирован в органах ЗАГС, т. е. в течение месяца со дня рождения ребенка (п. 6 ст. 16 Федерального закона «Об актах гражданского состояния»). Поскольку санкций за пропуск этого срока в законе не предусмотрено, ни что не будет мешать суррогатной матери принять решение о записи родителей при регистрации рождения ребенка по истечении месяца.

В России матерью признается именно женщина, родившая ребенка. Поэтому, если суррогатная мать передумает отдать ребенка и откажется быть записанной матерью, при регистрации рождения ребенка матерью все равно запишут её. Во избежание несерьезного отношения суррогатной матери к заключаемому договору было бы целесообразно на законодательном уровне закрепить её обязанность в случае отказа в передаче генетическим родителям ребенка возместить им все расходы, которые они понесли в связи с её беременностью. Но закрепление подобных обязанностей не решает проблемы, когда суррогатная мать по объективным причинам не смогла дать своего согласия, например, в случае ее смерти. Согласно п. 3 ст. 48 Семейного кодекса РФ (далее – СК РФ) в случае смерти матери отцовство лица, не состоящего в браке, с матерью ребенка, устанавливается по заявлению отца ребенка с согласия органов опеки и попечительства, а при отсутствии такого согласия – по решению суда. Еще одним важным моментом является вопрос о том, кто будет признан отцом ребенка, если матерью будет записана суррогатная мать. Исходя из п. 2 ст. 48 СК РФ им будет признан супруг суррогатной матери. А как быть, если он против? В этом случае налицо нарушение прав мужчины – супруга суррогатной матери. Во избежание этого представляется, что при заключении договора с суррогатной матерью необходимо получать согласие её супруга на вступление в подобные договорные отношения, которое он мог бы выразить в произвольной письменной форме. Если суррогатная мать не замужем, то запись об отце производится в порядке, установленном п. 2 ст. 51 СК РФ. При этом считаем необходимым законодательно закрепить невозможность суррогатной матери в случае оставления ребенка себе устанавливать отцовство в судебном порядке и требовать уплаты алиментов на содержание ребенка.

Более детальное регулирование вопросов суррогатного материнства в российском законодательстве позволит гарантировать соблюдение прав и законных интересов и генетических родителей и суррогатной матери, а главное будет способствовать реализации принципа, закрепленного в СК РФ – обеспечение приоритетной защиты прав и интересов ребенка.

Житлова проблема була і залишається однією з найгостріших соціальних проблем. До перехідного періоду державна форма власності, переважаючи над іншими формами власності, була основним засобом забезпечення громадян житлом. Становище радянської держави як монопольної структури, яка вирішувала житлову проблему, стримувало розвиток індивідуального житлового будівництва. За радянських часів держава брала на себе соціально-економічну функцію забезпечення громадян житловими приміщеннями. Але, державна політика розвитку житлового фонду і розподілу квартир серед населення, яке потребувало житла, повністю не вирішувала житлової проблеми. У виконанні раніше передбачених програм комуністичної партії з підвищенням благоустрою населення і забезпечення кожної сім’ї до 2000 року окремим житлом - квартирою чи індивідуальним будинком, суттєвого успіху досягнуто не було. Більша кількість сімей так і залишилася стояти в черзі на поліпшення, розширення і отримання житла, проживаючи в поганих умовах і переущільнених квартирах. Очікування сімей, які потребували житла, перевищували і 10 років.

Як стверджував Іванов А.А., люди мали можливість вибору: або чекати «безкоштовної» квартири, або своєю працею заробити на неї. Принцип розподілу за працею повинен був не зупинятися на стадії виробництва, а поширюватися на всю сферу споживання. Але ж держава надаючи можливість громадянам набути квартиру чи будинок в особисту власність, встановлювала обмеження, які не дозволяли розвиватися житловому фонду.

Так, Конституція УРСР проголошувала, що в особистій власності кожного громадянина міг знаходитися житловий будинок. А Положенню про житлово-будівельні колективи та індивідуальних забудовників у містах і селищах міського типу УРСР встановлювало, що право власності на окрему квартиру в багатоповерховому будинку виникало у членів житлово-будівельного колективу індивідуальних забудовників на підставі участі у будівництві цього будинку. Але законодавством були передбачені обмеження щодо граничного розміру і кількості житла, яке могло знаходитися в особистій власності з метою запобігання отримання нетрудових доходів від експлуатації житлової площі. До того ж держава проголошуючи свободу купівлі-продажу житла, в той же час обмежувала кількість угод, які громадянин міг здійснювати в якості продавця.

Таким чином, держава взявши на себе обов’язок покінчити з житловою проблемою, виявилася не в змозі її вирішити. Супутникам адміністративно-планової системи забезпечення кожного житлом були багатомільярдні витрати і постійний дефіцит житла.

Визнання неефективності планово-розпорядчої системи задоволення житлових потреб громадян призвела до усвідомлення необхідності переходу до ринкових відносин житла.

Розвиток ринкових відносин охарактеризувався суттєвими змінами житлових відносин, які знайшли своє відображення в роздержавленні житлового фонду. З прийняттям Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 року в приватну власність громадян перейшла більша частина житлового фонду. Основним завданням приватизації було задовольнити потреби громадян в житлі не за рахунок суспільних (громадських)фондів споживання, а за рахунок власних засобів учасників житлових відносин, але за підтримки держави.

Разом з проведенням тотальної приватизації житла, як зазначає Шишка Р.Б., виникла і низка проблем із збереженням житлового фонду, його відновленням, охороною житлових прав. На наш погляд, приватизація спричинила також ряд проблем щодо здійснення права власності на квартиру чи будинок, насамперед через недостатню законодавчу урегульованість відносин, що виникають в процесі приватизації державного житлового фонду. Так, до об’єктів приватизації увійшли квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у гуртожитках, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкали два і більше наймачів.

Разом з тим в процесі роздержавлення житлового фонду у власників багатоквартирного будинку виникла спільна сумісна власність на приміщення загального користування, опорні конструкції будинку та обладнання, яке обслуговує квартири. І тут виникає питання чи є квартира об’єктом права власності? Ч.1 ст. 382 ЦК України 2003 р визначає квартиру як ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживанні. Хоча Цивільний кодекс не дає визначення приміщення, проаналізувавши законодавство, можна дійти висновку, що помешканням є житловий простір, обмежений огороджуючими конструкціями будинку, тобто стінами, стелею, підлогою. А оскільки у власників багатоквартирного будинку опорні конструкції будинку знаходяться в спільній сумісній власності, можна припустити, що квартира не є об’єктом права власності. Об’єктом виступає простір, який визначений певними координатами.

На наш погляд, доцільно було б визначити квартиру як приміщення що має правовий режим спільної часткової власності. Адже в цьому випадку є логіка - право на допоміжні приміщення відчужуються разом з квартирою за правилами ст. 362 ЦК, спільний дах, спільні стіни, один вихід з будинку.

Перехід України до нової ринкової економіки, розвиток нових економічних відносин, набуття державою статусу незалежної зумовило виникнення нових об’єктів спадкування, в тому числі таких як, авторські та суміжні права.

Ці питання у нашій країні ще не були достатньо досліджені, але за останній час неодмінно набули більшої актуальності.

Спадкоємні відносини регулюються Цивільним кодексом України. Серед законів про інтелектуальну власність лише Закон України «Про авторське право і суміжні права» містить статтю про спадкування авторських і суміжних прав у спадщину. Стаття 29 цього Закону «Перехід акторського права у спадщину» проголошує: «Майнові права авторів та інших осіб, які мають виключне авторське право, переходять у спадщину. Не переходять у спадщину особисті немайнові права автора». Разом з тим спадкоємці відповідно до цього Закону наділяються правом захищати авторство на твір, протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора.

Інші закони про інтелектуальну власність не містять норм про перехід майнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності у спадщину, проте це зовсім не означає, що майнові права суб’єктів права інтелектуальної власності не можуть передаватися у спадщину.

Отже, авторські права поділяються на майнові та особисті немайнові. Закон чітко встановлює, що в спадщину переходять лише майнові права авторів та інших осіб, які мають виключне авторське право. Саме тому, як об’єкт спадкування доцільно розглядати ні права автора взагалі, а зокрема майнові авторські права.

Двома підставами для спадкування залишаються закон та заповіт.

Не допускається прийняття спадщини під умовами або із застереженнями. Спадкоємець не може які-небудь права або обов’язки прийняти, а від яких-небудь прав або обов’язків відмовитися: він повинен прийняти або всі, або від усього відмовитися. Тому про спадкування окремо авторських прав питання не стоїть.

Прийняття спадщини є правочином, тобто актом, що здійснюється у певній формі. Існує два способи прийняття спадщини: 1) шляхом спільного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем; 2) шляхом подання заяви про прийняття спадщини.

Для оформлення свідоцтва про право на спадщину нотаріусом перевіряються юридичні факти, які є підставою спадкування у осіб, що подали заяву про його одержання, – факти смерті спадкодавця, наявності родинних зв’язків певного ступеня, перебування у шлюбі зі спадкодавцем або на його утриманні протягом встановленого законом строку при спадкуванні за законом, факту складання заповіту при спадкуванні за заповітом, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин нотаріус вимагає від спадкоємців відповідні документи.

За наявності у складі спадщини авторського права, окрім встановлених законом документів, нотаріус, як правило, вимагає від спадкоємця надання довідки, підтверджуючої той факт, що спадкодавець був автором. Таку довідку можна отримати в будь-якому видавництві, що публікувало твори автора.

Документом, підтверджуючим факт прийняття спадщини, є свідоцтво про право на спадщину, що видається нотаріусом у будь-який час після закінчення 6-місячного терміну з дня відкриття спадщини. Згодом даний документ буде підставою для того, щоб користувачі, що бажають використовувати твори спадкодавця точно знали, хто є правонаступником автора і, відповідно, з ким необхідно укладати договори.

На жаль, на практиці інколи доводиться стикатися з неправильним оформленням нотаріусами свідоцтв про право на спадкування авторського права. Наприклад, успадковується авторське право в цілому, а в свідоцтвах вказується, наприклад, лише право на здобуття винагороди за використання творів за кордоном та інше.

Такі документи, що завдають шкоди інтересам спадкоємців, необхідно переоформляти.

Реєстрацію авторського права в Україні здійснює Державний департамент інтелектуальної власності. Заявки на реєстрацію авторського права подаються в Українське агентство по авторських і суміжних правах, що є структурним підрозділом Департаменту. Подати заявку на реєстрацію авторського права може автор, його спадкоємець або їхній правонаступник, як фізична, так і юридична особа, як самостійно, так і через довірену особу. Розгляд заявки i прийняття рішення про реєстрацію авторського права здійснюється протягом місяця від дати надходження правильно оформлених документів заявки. Якщо заявка вiдповiдає встановленим вимогам, приймається рішення про реєстрацію авторського права. В іншому випадку заявнику надсилається обґрунтоване рішення про відмову в реєстрації. На пiдставi рішення про реєстрацію та за наявності документа про сплату збору за оформлення i видачу свідоцтва до Державного реєстру свідоцтв про реєстрацію авторського права на твір заносяться вiдомостi про реєстрацію авторського права на твір. Видача свідоцтва здійснюється Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України в місячний строк від дати реєстрації. Свідоцтво видається безпосередньо заявнику, його довiренiй особі або надсилається на адресу, зазначену в заяві.

Можна зробити висновки, що по-перше, при спадкуванні авторських прав в спадщину можуть переходити лише майнові права автора, по друге, законодавство встановлює лише загальний порядок спадкування такого об’єкту, не враховуючі його специфічні особливості. Отже, було б доцільно внести певні зміни в ЦК Країни та Закон України «Про авторське право і суміжні права», і встановити які саме права автора можуть переходити у спадщину.

Стрімкий розвиток кіноіндустрії обумовлює необхідність детального правового регулювання відносин, що складаються у зв’язку із створенням таких об’єктів авторського права як фільми. Законодавче закріплення тих чи інших норм має ґрунтуватися на наукових дослідженнях та практиці, що склалася в даній сфері, що підтверджує актуальність даної теми.

Увагу проблемам авторського права на аудіовізуальні твори приділяли такі вчені-юристи як В.А. Дозорцев, О. Жилінкова, О. Іоффе, О. Підопригора та інші.

Пункт 1 статті 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, до творів, що охороняються, відносить кінематографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним кінематографії, яким би способом і в якій формі вони не були виражені.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про авторське право та суміжні права», аудіовізуальний твір – це твір, що фіксується на певному матеріальному носії (кіноплівці, магнітній плівці чи магнітному диску, компакт-диску тощо) у вигляді серії послідовних кадрів (зображень) чи аналогових або дискретних сигналів, які відображають (закодовують) рухомі (як із звуковим супроводом, так і без нього), сприйняття якого є можливим виключно за допомогою того чи іншого виду екрану (кіноекрану, телевізійного екрану тощо), на якому рухомі зображення візуально відображаються за допомогою певних технічних засобів.

Згідно із статтею 3 Закону України «Про кінематографію» фільм – це аудіовізуальний твір кінематографії, що складається з епізодів, поєднаних між собою творчим задумом і зображувальними засобами, є результатом спільної діяльності його авторів, виконавців і виробників.

Цивільний кодекс України не дає визначення аудіовізуального твору, а лише відносить його до об’єктів авторського права.

Досліджуючи фільм як твір мистецтва, стає зрозумілим, що у його створенні приймає участь велика кількість творчих і не тільки творчих працівників, які займаються різними видами діяльності. Так, у створенні фільму приймає участь сценарист, композитор, актори, художники, режисер та інші. Кожний з них створює свій твір, на який має авторські права (права виконавця), але всі разом вони створюють новий єдиний твір, що має свою правову охорону. Специфікою фільму є те, що, об’єднуючи в собі кілька самостійних об’єктів авторського права, він втрачає свій естетичний вигляд і художній задум, якщо вилучити з нього один складовий об’єкт-елемент або замінити його на інший, а іноді вилучення такого елементу неможливо, оскільки втрачається основа кінематографічного твору.

Отже, аудіовізуальний твір – це об’єкт авторського права, який у свою чергу складається із декількох об’єктів авторського права. Правовий режим такого комплексного об’єкта повинен наділятися суттєвими особливостями.

В.А. Дозорцев зазначає, що якщо розглядати фільм як класичний об’єкт авторського права, авторство конкретної фізичної особи на фільм встановити неможливо. Фільм – це єдиний твір, всі результати творчої діяльності окремих осіб, що входять до його складу повинні мати єдиний правовий режим, єдиний строк охорони і т.д. Різний правовий режим зробив би неможливим використання фільму, його комерційну експлуатацію, нормальну підприємницьку діяльність продюсера.

В науковій літературі для визначення таких об’єктів авторського права пропонується термін «складні об’єкти». Законодавство України такого терміна не містить. Особливості правового режиму фільму, взаємовідносини суб’єктів авторського права на цей твір не мають достатнього нормативного регулювання.

Стаття 1240 Цивільного кодексу Російської Федерації «Використання результату інтелектуальної діяльності у складі складного об’єкта» відносить кінофільм та інші аудіовізуальні твори до складних об’єктів.

О. Жилінкова зазначає, що складний твір – це твір, що складається з різнорідних частин (творів різних галузей мистецтва), кожна з яких не є головною відносно інших частин, які первинно створюються як елементи цілого об’єкта авторського права, але після досягнення творчого результату можуть використовуватися як окремі об’єкти авторського права.

Закон України «Про авторське право та суміжні права» містить вичерпний перелік авторів аудіовізуального твору: режисер-постановник; автор сценарію і (або) текстів, діалогів; автор спеціально створеного для аудіовізуального твору музичного твору з текстом або без нього; художник-постановник; оператор-постановник. Передбачається договірне регулювання відносин між авторами.

Тимчасовим положенням про мінімальні ставки гонорару та авторської винагороди за фільми, що створюються за державним замовленням на кіностудіях України, визначається, що співавтори – автори фільму (представники одного фаху), результатами спільної творчої праці яких є фільм.

В науковій літературі немає єдиної точки зору щодо правового визначення зазначеної співпраці. Відсутність єдиної позиції з приводу визначення правової категорії яка б належним чином характеризувала спільну творчість із створення такого складного твору як фільм вказує на необхідність більш детального вивчення цього питання. Створення фільму потребує значних матеріальних витрат, тому ця невизначеність може призвести до фінансових спорів творців аудіовізуального твору. Так, С. Бурлаков, Л. Закорецька вказують на спільну діяльність із створення кінематографічного твору. В.А. Дозорцев зазначає, що діяльність зі створення фільму має розглядатися як співпраця. Аналогічної позиції дотримуються Б. Антимонова та Е. Флейшиц. Деякі автори, такі як Дроб’язко В.С., Дроб’язко Р.В. вважають діяльність із створення аудіовізуального твору співавторством.

Отже, аудіовізуальний твір є результатом діяльності декількох осіб, направленої на створення саме єдиного цілісного складного твору, що складається з окремих частин, що покликані слугувати існуванню єдиного твору, єдиного об’єкта авторського права.

Дослідження аудіовізуальних творів є надзвичайно важливим та необхідним для правової підтримки відродження українського кіно та збільшення кількості національних кінематографічних творів.