ЩОДО АКТУАЛЬНОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ ОКРЕМИХ СТАДІЙ РОЗВИТКУ ДОГОВІРНОГО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

ЩОДО АКТУАЛЬНОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ ОКРЕМИХ СТАДІЙ РОЗВИТКУ ДОГОВІРНОГО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

Характерним для договірного регулювання є визначена гнучкість, що виявляється у встановленні різних правових інструментів, покликаних забезпечити задоволення інтересів учасників обороту з урахуванням конкретної ситуації, у тому числі, можливості змінити або розірвати договір. З розвитком вільного цивільного обігу питання зміни і розірвання договору викликають підвищений інтерес, що в свою чергу актуалізує питання про необхідність дослідження питання внесення змін до умов договору в судовому порядку виходячи з наступних міркувань.

Договір є загальним юридичним актом двох або декількох осіб, тому узгодження його умов між сторонами проходить, як мінімум, дві стадії: шляхом пропозиції однією стороною укласти договір, що називається офертою, і прийняття пропозиції іншою стороною, що має назву акцепт.

Динаміка виниклого договірного правовідношення включає в якості його окремих стадій виконання, а поряд з ним зміну та розірвання договору.

Зміна або розірвання договору, за загальним правилом, допускається лише за згодою сторін або у випадках передбачених законом або договором. Від розірвання (зміни) договору слід відрізняти односторонню повну або часткову відмову від договору, яка можлива лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір вважається відповідно розірваним або зміненим.

У умовах економічної кризи та зростання росту неплатежів по укладеним кредитним договорам перед судом постає задача захисту прав учасників відповідної категорії спорів, для чого необхідним є розробка механізму внесення змін в укладений договір в судовому порядку.

Відповідно до ст. 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання. Розірвання (зміна) договору у зв’язку з істотними змінами обставин є самостійним випадком припинення (зміни) договірних зобов’язань, метою якого є необхідність відновлення балансу інтересів сторін договору, істотно порушеного внаслідок непередбачуваної зміни зовнішніх обставин, які не залежать від волі сторін. Зміна обставин вважається істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність до обставин, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, – змінений за рішенням суду на вимогу зацікавленої сторони. Якщо розірвання договору в судовому порядку процедура більш менш зрозуміла, то зміна умов договірного зобов’язання в умовах змагальності цивільного та господарського процесу в суді викликає явні труднощі. Так, закон передбачає, що зміна договору допускається коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. Застосування такого оціночного поняття як «суспільні інтереси» щодо договору між рівними незалежними суб’єктами, на нашу думку, пов’язане з тим, що буде порушено основні принципи договірного права, тобто порушена стабільність цивільного обігу. Другій варіант за яким можлива зміна договору в судовому порядку пов’язана з тим, що його розірвання потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. Проте залишається питання як визначити та узгодити ці умови навіть в судовому порядку. Значну користь з такої точки зору може принести аналіз та опрацювання практики арбітражних судів щодо вирішення переддоговірних спорів, яка існувала до внесення змін в АПК України (ст. 10) та реформування системи арбітражних судів, також механізми узгодження закладені у відповідних положеннях ЦК України щодо укладання договору.

Казачук Іван

юрист ТОВ «Анмакс», м. Київ

ВИЗНАЧЕННЯ ЮРИДИЧНОГО СТАТУСУ КОРПОРАЦІЇ В РІЗНИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМАХ

Проблематика феномену корпорації дедалі частіше висвітлюється у роботах українських дослідників (Я. Шевченко, І. Спасібо – Фатєєва, В. Кравчук, С. Теньков, В. Васильєва, С. Кравченко, В. Щербина, О. Кібенко, О. Вінник та інші).

Проте наразі невиправдано стверджувати про високий ступінь уніфікації уявлень про корпорацію. З іншого боку: а чи подібний стан речей є можливим у межах різних правопорядків? До прикладу, у США корпорацію термінологічно розуміють як синонім юридичній особі (корпорація є юридичною особою. Тільки з огляду на це можна пояснити визначення корпорації як штучного утворення, яке не піддається баченню, осягненню та існує тільки з точки зору закону (рішення у справі The Trustees of Dartmouth College v. Woodward, прийняте головою Верховного суду США, Д. Маршалом). Безумовно, в даному прикладі, який покладений в основу розвитку права країн англосаксонської правової сім’ї, йдеться про ототожнення корпорації та юридичної особи. Про це свідчать і конкретні приклади: у праві США корпорації поділяються на підприємницькі, непідприємницькі та різного роду урядові корпорації. Це ніщо інше як аналогія класифікації юридичних осіб у континентальній системі права, де останні поділяються на публічні та приватні. Серед приватних розрізняють підприємницькі та непідприємницькі (комерційні та некомерційні).

Зовсім по - іншому ситуація відображена у законодавстві більшості країн Європи, де корпорацію розглядають не як тотожність юридичній особі, а як певну організаційно – правову форму останньої. Цей підхід запозичується з римського права та знаходить неоднакове практичне втілення у законодавстві європейських держав. Зважаючи на відмінності у різних правопорядках як корпорацію беззаперечно розглядають акціонерне товариство, іноді – через конструкції товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю.

Але на противагу сьогоденню, слід згадати, що і в країнах континентальної Європи, довгий час не спостерігалося ясності щодо поняття корпорації. Доказом цьому може слугувати заява Інокентія ІV (1245 р.), зроблена в період середньовіччя, відповідно до якої корпорація існує лише в людській уяві, що це фікція, вигадана розумом. Не торкаючись проблематики фікції, підкреслимо тільки, що в даному випадку йшлося про корпорацію у розумінні юридичної особи, а не як конкретної форми господарювання. Цілком доречно наголошує відносно цієї ситуації С. Братусь, описуючи ці дії саме як «найбільш ранню спробу теоретичного роз’яснення природи юридичної особи». Загалом, можна констатувати, що європейське право розвивалося на основі континентальної системи, а потім вже взяло на озброєння елементи англосаксонської моделі. Проте правова система країн ЄС залишається переважно континентальною.

Таким чином, термін «корпорація» у різних правових системах використовується як синонімом терміну «юридична особа» (це дві різні назви одного й того ж явища), або ж як окрема організаційна форма господарської діяльності, що наділена відмітними ознаками. Для правової системи країн континентальної Європи притаманним є трактування корпорації як господарського товариства (торгового товариства, компанії), у США корпорація ототожнюється з юридичною особою.

Сьогодні, в сенсі вдосконалення нормативного матеріалу, який спрямований на регулювання корпоративних правовідносин, щонайменше два завдання потребують нагального відтворення в законі: а) зрозумілого та практично застосовного співвідношення між корпорацією та юридичною особою (якщо корпорація та юридична особа – це одне і те саме, тоді керуватися принципом «другий – зайвий»); б) у разі втілення моделі відповідно до якої корпорація є організаційно-правовою формою юридичної особи – однозначно відокремити корпорацію від інших форм господарювання. Цим самим, можна буде провести ідентифікацію корпоративних відносин.

Оптимальним вибором для українського законодавця, вважаємо, було б проведення класифікації юридичних осіб з тим, щоб серед останніх виділити корпорації (акціонерне товариство, товариство з обмеженою та додатковою відповідальністю), як господарські товариства підприємницького типу.

1. Термін «грошові зобов’язання широко використовується в актах цивільного законодавства України. Зазначимо, зокрема на ст. 532, 533, 534, 535, 625 ЦК. Але визначення грошового зобов’язання в Цивільному кодексі та інших актах цивільного законодавства не наводиться. Воно дається лише в ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Але воно сформульоване для цілей застосування цього Закону, містить застереження, які є неприйнятними для цілей тлумачення і застосування актів цивільного законодавства взагалі, чи їх удосконалення. Якщо ж ці застереження не враховувати, а враховувати лише основну частину згаданого визначення, то це було б грубим втручанням в логіку законодавчого положення, про яке йдеться. За таких умов слід зробити висновок, що витлумачення поняття грошового зобов’язання потребує з’ясування розуміння грошових зобов’язань, яке випливає із Цивільного кодексу.

2. З’ясування цього питання натикається перш за все на невизначеність змісту поняття зобов’язання. З одного боку, відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК зобов’язанням є правовідношення. Слід визнати, що загальновизнаним стало розуміння правовідношення як зв’язку між суб’єктами через права та обов’язки. Виходячи із цього, можна було б стверджувати, що правовідношення має широкий змісті такий же широкий зміст має і поняття зобов’язання. З іншого боку, зобов’язання згідно із ч. 2 ст. 509 ЦК виникають з тих же підстав, які відповідно до ст. 11 ЦК породжують цивільні права та обов’язки. Це дає підстави для ототожнення понять зобов’язання і цивільного обов’язку. Але із Книги п’ятої Цивільного кодексу «Зобов’язальне право» випливає, що таке ототожнення є неправильним: не будь-який цивільний обов’язок має визнаватись зобов’язанням. Інший аспект проблеми поняття зобов’язання пов’язаний з питанням про те, скільки зобов’язань, як правило, виникає на підставі двостороннього договору, що визначається в ч. 3 ст. 626 ЦК. Якщо виходити із визначення зобов’язання в ч. 1 ст. 509 ЦК, то – два зобов’язання, в якому одна сторона зобов’язана до певної поведінки, а інша сторона має відповідні права, і зобов’язання, в якому ця сторона (позначена тут як інша) несе певні обов’язки, перша сторона має права, що кореспондують названим обов’язкам. Якщо ж виходити із ч. 3 ст. 510 ЦК, то на підставі двостороннього договору виникає єдине зобов’язання, зміст якого складають обов’язки кожної із сторін договору (зобов’язання) та права, що кореспондують названим обов’язкам. Видається, що логіці Книги п’ятої Цивільного кодексу «Зобов’язальне право» відповідає розуміння зобов’язання як зв’язку обов’язків однієї із його сторін з правами з іншої сторони, який (зв’язок) існує в одному і тому ж зобов’язальному правовідношенні з іншим зобов’язанням, у якому сторона, названа вище «іншою», несе обов’язки, що кореспондують правам сторони, позначеної вище як одна із сторін. Зазначеній логіці також відповідає розуміння зобов’язання як такого, що є частиною регулятивного правовідношення. Що стосується зобов’язань, передбачених главами 79-83 ЦК, то вони є винятком із загального правила і мають охоронювальний характер, хоч вони у своїй більшості є грошовими.

3. Виходячи із викладеного, грошове зобов’язання має бути визначене як зобов’язання, в якому одна сторона зобов’язана сплатити грошову суму, а інша сторона вправі вимагати такої сплати в межах регулятивних правовідносин, а також у межах охоронювальних правовідносин, передбачених главами 79-83 Цивільного кодексу. Це визначення є цілком придатним для застосування положень Цивільного кодексу та інших законодавчих актів, у яких застосовується термін «грошові зобов’язання». У той же час воно виключає застосування положень зобов’язального права про грошові зобов’язання до правовідносин щодо повернення грошових сум, сплачених на виконання грошових зобов’язань, щодо відшкодування вартості майна, отриманого на виконання недійсного правочину, якщо повернення отриманого в натурі є неможливим, до інших охоронювальних правовідносин, зокрема до правовідносин щодо сплати неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням договірних зобов’язань. Разом з тим слід враховувати, що грошове зобов’язання поручителя, хоч і позначається як відповідальність (ст. 554 ЦК), належить до категорії регулятивних правовідносин, а тому до нього застосовуються правила Цивільного кодексу, що стосуються грошових зобов’язань.

4. Таке розуміння грошового зобов’язання передбачає відмежування його від обов’язку сплатити грошові кошти, що не може бути кваліфікований як грошове зобов’язання, і відкриває можливість, зокрема для правильного застосування положення ч. 2 ст. 625 ЦК, що передбачає індексацію заборгованості за грошовим зобов’язанням. Отже, індексації підлягає тільки грошова сума, що підлягає сплаті в регулятивних правовідносинах та в охоронювальних правовідносинах, на які поширюється чинність положень, глав 79-83 Цивільного кодексу. Сума неустойки, що підлягає сплаті за порушення зобов’язання, сума збитків, що підлягають відшкодуванню, не можуть індексуватись. У світлі викладеного і правило ч. 2 ст. 550 ЦК, відповідно до якого проценти на неустойку не нараховуються,є лише фрагментом. Проценти, передбачені с. 2 ст. 625 ЦК, не нараховуються не тільки на неустойку, а й на суму збитків, що підлягають відшкодуванню, а також на інші грошові суми, що підлягають сплаті в межах охоронювальних цивільних правовідносин (крім грошових сум, що підлягають сплаті відповідно до зобов’язань передбачених главами 29-33 Цивільного кодексу).

5. Оскільки тлумачення положень чинного цивільного законодавства України, в яких використовується термін «грошові зобов’язання», є задачею, що створює значні труднощі для пересічного юриста, в тому числі судді, необхідно вести пошук шляхів внесення більшої формальної визначеності в законодавчі положення, в яких міститься цей термін. Одним із таких шляхів є опрацювання в науці такого визначення поняття грошових зобов’язань, яке придатне було б для використання в правотворчості, тобто могло б бути включене до Цивільного кодексу. Слід, однак, визнати, що в науці переважно здійснюється абстрактний підхід до визначення поняття грошового зобов’язання. Він є плідним лише якщо задачі дослідника не виходять за межі суто академічних. Якщо ж мати на увазі використання результатів дослідження у правотворчій діяльності, то опрацювання визначення поняття грошових зобов’язань має бути зорієнтоване на доцільне врегулювання відповідних відносин. Така мета досягається, якщо визначення поняття грошових зобов’язань буде відповідати змісту, що відповідає визначеному вище на підставі чинного цивільного законодавства. У решті випадків в актах цивільного законодавства, коли йдеться про сплату грошей, доцільно було б вживати не термін «грошові зобов’язання», а термін «обов’язок сплатити грошову суму» (неустойку, в порядку відшкодування збитків, завданих управненій особі, тощо).