ВИКОНАННЯ РОБОТОДАВЦЯМИ НОРМАТИВУ РОБОЧИХ МІСЦЬ ДЛЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ІНВАЛІДІВ

Кожному громадянину відповідно до ст. 43 Конституції України гарантується право на працю, що передбачає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Інваліди нарівні з іншими мають право на працю. Обмеження здатності до праці зумовлює необхідність установлення додаткових гарантій забезпечення трудових прав такої категорії осіб. Так, ст. 3 КЗпП України закріплює, що гарантії праці інвалідів надаються в порядку, передбаченому законодавством про працю.

Слід зазначити, що питання дослідження додаткових гарантій зайнятості в тому числі виконанню роботодавцями нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів приділено недостатньо уваги науковців на теренах України. Потреба у вирішенні зазначеної проблеми не є новою, але її вирішення є нагальним, адже з кожним роком кількість осіб з особливими потребами у загальній структурі населення України збільшується. Нині в Україні налічується майже 2,4 млн. осіб з особливими потребами, половина з яких працездатного віку і потребує трудової реабілітації. Розв’язати проблему зайнятості інвалідів можна лише зусиллями всіх підприємств, установ, організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю.

Чинним законодавством, а саме ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» для роботодавців установлено норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4% від середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб – у кількості одного робочого місця. Такий підхід, запозичений із законодавства європейських країн, визначає принциповий механізм соціального захисту інвалідів і нарівні з працевлаштуванням забезпечує створення джерела для фінансування заходів із соціальної, трудової, фізкультурно-спортивної та професійної реабілітації інвалідів.

Роботодавці самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу і забезпечують працевлаштування інвалідів.

У межах зазначених нормативів здійснюється також працевлаштування інвалідів унаслідок психічного розладу відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу».

Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з ч. 1 ст.19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», вважається працевлаштувати роботодавцем інвалідів, для яких це місце роботи є основним.

До виконання роботодавцями нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів може бути зараховано забезпечення роботою інвалідів на підприємствах, в організаціях громадських організацій інвалідів шляхом створення господарських об’єднань підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, та підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Представництва іноземних компаній, які не є юридичними особами, не підпадають під суб’єктний склад статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», і тому вимоги зазначеної статті на них не поширюються.

Дискусійним залишається питання працевлаштування інвалідів на підприємствах з небезпечними умовами праці. Пропонувалося норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів на цих підприємствах обчислювати не від середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а від середньооблікової чисельності адміністративно-управлінського персоналу. Однак такі зміни в законодавстві призвели б до зменшення можливостей працевлаштування інвалідів, скорочення фінансування інших важливих програм їх соціального захисту.

Вимоги чинного законодавства не означають, що на підприємствах, де є робочі місця з небезпечними умовами праці, інвалідів потрібно працевлаштовувати саме на шкідливих ділянках або на таких, що не відповідають встановленим санітарно-гігієнічним вимогам. Працю інвалідів можна використовувати на підсобно-допоміжних роботах або організовувати для них надомну роботу. Наприклад, створити дільницю з пошиття спецодягу, організувати на території підприємства садово-квітникову дільницю, де інваліди доглядатимуть за деревами, квітами та зеленою зоною підприємства, інваліда можна взяти на посаду телефоніста-оператора тощо.

Враховуючи вищевикладене, автор приходить до висновку, що держава створює умови для осіб з особливими потребами щодо реалізації ними права на працю шляхом встановлення законодавчо визначених нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів. В умовах перехідного економічного періоду потрібен посилений соціальний та правовий захист інвалідів, в зв’язку з чим виконання роботодавцями нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів є необхідним та досить важливим.

Проблематика ефективності способів захисту трудових прав, лишається актуальною попри те, що останнього часу в науці трудового права з’явилася достатня кількість робіт, які спеціально присвячені дослідженню питань захисту прав працівників, роботодавців, інших учасників трудових відносин, а сама проблема ефективності правового регулювання (правових норм) лишається предметом наукового осмислення впродовж десятків років. Втім, стан суспільних відносин свідчить, що спроба побудови систем вимог до способів захисту трудових прав, які б забезпечили їх ефективність, є актуальною задачею, що має бути вирішена юридичною наукою.

В науці трудового права немає єдиного розуміння змісту категорії «ефективність». Зазвичай під ефективністю правових норм розуміється співвідношення між фактичним результатом їх дії та соціальними цілями, задля досягнення яких ці норми були прийняті. Тож повстає питання про фактори, що визначають ефективність правових приписів, які закріплюють способи захисту трудових прав у межах такого розуміння ефективності.

На першому місці серед таких факторів має бути розміщена вимога формальної визначеності відповідних правових приписів. В частині закріплення способів захисту трудових прав чинні акти законодавства про працю вимозі формальної визначеності не відповідають. У законодавстві про працю не існує жодного прямо встановленого або такого, що прямо випливає, правового припису, що закріплював би способи захисту трудових прав. Їх закріплення здійснюється у такий спосіб, що встановлення відповідних правових приписів передбачає застосування складних логіко-юридичних приймів тлумачення нормативного тексту. Тож, способи захисту трудових прав тоді будуть відповідати вимозі ефективності в її вузькому розумінні, коли способи захисту будуть прямо встановлюватись або прямо випливати із положень актів законодавства про працю.

Задля досягнення відповідності способів захисту трудових прав вимозі ефективності в її вузькому розумінні має бути вирішене завдання забезпечення побудови цілісної системи таких способів. Вимога системності стосовно способів захисту трудових прав має розумітись в такий спосіб, що кожне суб’єктивне право, передбачене актами законодавства про працю, кожне суб’єктивне право, можливість встановлення якого шляхом домовленості між учасниками відносин, на які поширюється чинність актів законодавства про працю, визнається правотворчими актами, має бути «оздоблене» відповідним способом захисту.

З огляду на викладене слід критично оцінити тезу про те, що в системі трудового права виокремлюється такий інститут, як «інститут захисту трудових прав, свобод та інтересів людини». Не можна ігнорувати того, що законодавство про працю виникло через наявність певних суспільних відносин і що такі суспільні відносини завжди є двосторонніми. Немає підстав стверджувати, що суб’єктивні права роботодавця не є юридично значущими, такими, що не потребують забезпечення відповідними їх змісту та наслідкам можливих порушень способами захисту. Це ж стосується і прав учасників колективних трудових відносин.

Тож система способів захисту трудових прав має включати до себе такі структурні елементи (підсистеми) як: а) система способів захисту трудових прав працівників; б) система способів захисту трудових прав роботодавців; в) система способів захисту прав учасників колективних трудових відносин.

За умови побудови такої системи та відповідності кожного із окремих способів захисту права, що до неї входять вимогам, які викладені вище, виникнуть підстави для висновку про відповідність способів захисту трудових прав вимозі ефективності у вузькому її розумінні.

Втім, викладене є явно недостатнім задля побудови насправді ефективної системи способів захисту трудових прав (встановлення ефективних способів захисту трудових прав). Справа в тому, зміст категорії «ефективність» (правового регулювання, правових норм) не вичерпується викладеним. Спосіб захисту трудових прав може бути визнаний ефективним лише за умови, що його застосування дає управненій особі можливість поновити її порушене право (у загальному випадку – реалізувати його). Тож повним аналіз способів захисту на предмет їх відповідності вимозі ефективності буде тоді, коли його результатом стане позитивна відповідь на питання: чи є результативним передбачений актом законодавства спосіб захисту права. При цьому результативність способу захисту трудових прав має оцінюватись не лише з огляду на здатність такого способу забезпечити формальне поновлення права, а й з огляду на його здатність виключити такі ж порушення принаймні у даних правовідносинах (відносинах з участю тих же суб’єктів).

Аналіз чинних способів захисту трудових прав свідчить, що переважна їх більшість не відповідає вимозі ефективності, адже результатом їх застосування по суті є примушення до належного виконання порушеного нею обов’язку. Але такого впливу явно бракує з урахуванням складності покладених на особу обов’язків, з одного боку, та незначність правових наслідків їх невиконання, – з іншого.

Тож, очевидним є те, що задля забезпечення відповідності способів захисту трудових прав вимозі ефективності в тому її розумінні, що тут розглядається, необхідним є поєднання в них здатності відновити порушене право із стимулюванням правомірної поведінки шляхом покладення на правопорушника додаткових обов’язків, що дає підстави для більш детального аналізу співвідношення понять захисту трудових прав та відповідальності.

Викладене дає підстави для висновку, що ефективність способів захисту трудових прав, що їх закріплюють правові приписи актів законодавства про працю, передбачає відповідність цих приписів наступним вимогам: а) відповідні правові приписи про способи захисту трудових прав прямо закріплюються чи прямо випливають із нормативних положень; б) правові приписи, про які йдеться, встановлюють цілісну систему способів захисту трудових прав, що забезпечують суб’єктивні права всіх учасників суспільних відносин, на які поширюється чинність законодавства про працю; в) правові наслідки реалізації управненою особою відповідних способів захисту полягають не лише у поновленні порушеного права, а й у покладенні на правопорушника додаткові обов’язки, що є для нього обтяжливими та стимулюють його правомірну поведінку на майбутнє.

Державі належить важлива роль у забезпеченні раціонального землекористування. Вона реалізується через низку державно-правових інститутів, у тому числі і через інститут контролю за використанням та охороною земель, який здійснюється на всій території нашої країни щодо всіх категорій земель, усіх землевласників і землекористувачів. Дослідження правових основ здійснення державного земельного контролю є актуальним як з теоретичної, так і з практичної точок зору. Теоретичний інтерес обумовлений необхідністю визначення правових норм, на основі яких здійснюється контроль за використанням та охороною земель, практичний – необхідністю визначення можливих протиріч, притаманних вказаному правовому регулюванню. Особливої актуальності це питання набуло в умовах подальшої адаптації системи державного управління земельними ресурсами до ринкової економіки і демократичної правової державності.

Контроль є об’єктивно необхідним для управлінської діяльності органів влади і є функцією, властивою всім державним органам. Звідси випливає, що складовою частиною завдань і владних повноважень органів та осіб, покликаних управляти, є організація та застосування контролю, підвищення ефективності його функціонування в інтересах поліпшення роботи підконтрольного об’єкта. Такий висновок підтверджується й аналізом норм Конституції України, що закріплюють право контролю в якості елемента компетенції різних державних органів, незалежно від їхнього призначення і завдань.

Основні завдання земельного контролю полягають у забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони та раціонального використання земель, запобіганні порушенням законодавства України в цій сфері, своєчасному виявленні таких порушень і вжитті відповідних заходів щодо їх усунення. Правові, економічні та соціальні основи організації здійснення державного контролю за використанням та охороною земель визначені Конституцією України, Земельним кодексом України, Законом України від 19 червня 2003 р. «Про державний контроль за використанням та охороною земель», Указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України.

Провіднім органом виконавчої влади щодо здійснення контролю над дотриманням земельного законодавства всіма учасниками земельних відносин виступає Держкомзем України. З метою підвищення ефективності державного управління земельними ресурсами, удосконалення контролю за використанням і охороною земель у грудні 2002 року в складі цього органу була створена Державна інспекція з контролю за використанням і охороною земель. На території Автономної Республіки Крим державний контроль здійснює Держземінспекція Криму яка була укомплектована кадрами і почала свою роботу з 19 травня 2003 року. Завдання, повноваження цього органу контролю закріплені в Положенні «Про Державну інспекцію з контролю за використанням та охороною земель в Автономній Республіці Крим (Держземінспекція в АР Крим)», затвердженому наказом Державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель від 2 червня 2008 року № 62. Структурними підрозділами Держземінспекції в АР Крим є Південно-Кримський, Західно-Кримський, Північно-Кримський, Східно-Кримський і Центрально-Кримський відділи.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2009 року № 901 «Про додаткові заходи щодо врегулювання земельних відносин» Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель, що діяла в складі Держкомзему як урядовий орган державного управління, та її територіальні органи були ліквідовані. Відповідно, по-перше, Положення про Державну інспекцію з контролю за використанням і охороною земель, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 року, втратило чинність; по-друге, внесені відповідні зміни до Положення про Державний комітет України із земельних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 року.

Однак і досі не внесені відповідні зміни до Кодексу законів про адміністративні правопорушення та Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», згідно зі статтею 9 якого державний контроль за використанням та охороною земель у системі центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів здійснює Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель та її територіальні органи. Не втратило чинності й Положення «Про Державну інспекцію з контролю за використанням та охороною земель в Автономній Республіці Крим (Держземінспекція в АР Крим)». Така ситуація, як нам здається, сприятиме виникненню суперечливих ситуацій на практиці, коли в одних випадках акти, прийняті земельною інспекцією, прийматимуться як правомірні, в інших – як не маючі юридичну силу акти у зв’язку з ліквідацією цього органу.

Вважаємо, викладене дозволяє підсумувати, що існує потреба в приведенні у відповідність один до одного всіх нормативно-правових актів, що регулюють здійснення державного контролю за використанням та охороною земель. Чітке правове регулювання вносить елемент правомірності, створює режим законності в земельно-управлінських відносинах, різновидом яких виступають і відносини зі здійснення контролю за використанням та охороною земель.

Питання удосконалення законодавства про порядок вирішення колективних трудових спорів знайшли своє відображення у працях Г.І. Чанишевої, В.В. Лазор, В.М. Божка, Н.М. Хуторян. Незважаючи на те, що вирішення таких спорів на сьогодні характеризується примирно-посередницькою процедурою, трудове законодавство повинно передбачити можливість захисту колективних трудових прав працівників праці у судовому порядку.

Яскравим прикладом недієвості окремих законодавчих норм щодо порядку вирішення колективних трудових спорів є процедура вирішення колективнного трудового спору на рівні держави.

21 липня 2006 року Національною службою посередництва і примирення зареєстровано колективний трудовий спір між Федерацією профспілок України і Кабінетом Міністрів України (розпорядження № 185-р). І тільки у квітні 2008 року була підписана угода про його вирішення. Документом передбачено врегулювання питань, що стосуються збільшення прожиткового мінімуму, внесення змін до Методики обчислення сукупного доходу сім’ї, а також внесення змін до нормативних актів Кабінету Міністрів України у частині забезпечення соціального діалогу. Однак 2 березня 2009 р. розпорядженням Національної служби посередництва і примирення № 049-р зареєстровано новий колективний трудовий спір між Федерацією професійних спілок України та Кабінетом Міністрів України з 11 лютого 2009 року і присвоєно йому реєстраційний номер 018-09/00-Н. Цим розпорядженням були зареєстровані серед інших наступні вимоги Федерації професійних спілок України: внести до Верховної Ради України законодавчу пропозицію щодо встановлення з 1 січня 2009 року мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму для працездатних осіб; скасувати постанову КМУ від 25 жовтня 2008 № 939 «Питання оплати праці працівників установ, закладів та організацій бюджетної сфери», встановивши з 1 грудня посадовий оклад (тарифну ставку) працівника І тарифного розряду в розмірі 605 грн, а з грудня 2009 року в розмірі законодавчо встановленої мінімальної заробітної плати; забезпечити в установленому законодавством України порядку повернення до 1 лютого 2009 року боргів із заробітної плати та не допускати виникнення нової заборгованості з неї працівникам установ, організацій бюджетної сфери, підприємств державної форми власності, працівникам акціонерних товариств, де держава є мажоритарним акціонером; вжити всі заходи для повернення боргів з неї на підприємствах комунальної та приватної форми власності. 17 квітня 2009 року трудовий арбітраж прийняв рішення, яким задовольнив практично всі вимоги щодо заробітної плати Федерації професійних спілок України до Кабінету Міністрів України. Так як сторони не домовились про обов’язковість рішення трудового арбітражу, спір знаходиться під контролем НСПП.

Отже, у чинному законодавстві та у проекті Трудового кодексу України необхідно передбачити можливість судового захисту прав працівників при виникненні колективних трудових спорів. Відсутність правового механізму захисту і поновлення порушеного права колективу працівників у судовому порядку є істотною прогалиною у законодавстві. Необхідно доповнити ст. 366 проекту Трудового кодексу України ч. 6 наступного змісту: «6. Колективний трудовий спір, конфлікт може вирішуватися в судовому порядку. До прийняття спеціального законодавства і створення спеціалізованих трудових судів розгляд справ з вирішення колективних трудових спорів, конфліктів провадиться судами в рамках цивільного судочинства з дотриманням норм ст. ст. 362-365 цього Кодексу».

Дробот Ж.А.

старший викладач Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького

ПРО ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ПРИНЦИПІВ ПЕНСІЙНОГО СТРАХУВАННЯ

Будь-яка галузь права ґрунтується на визначальних засадах, і тому важливим є визначення змісту базових галузевих принципів, в тому числі у сфері пенсійного страхування. Після запровадження в Україні пенсійного страхування вперше були законодавчо закріплені принципи пенсійного страхування. Тому виникає потреба їх обґрунтованого наукового аналізу.

Питання визначення та аналізу принципів пенсійного страхування були в центрі уваги таких дослідників, як Н.Б. Болотіна, О.В. Компанієць, М. Папієв, І.М. Сирота, С.М. Сивак та інших.

Законодавець врахував міжнародний досвід при формулюванні принципів пенсійного страхування в нашій державі. Стаття 7 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» закріпила наступні принципи, за якими в Україні здійснюється пенсійне страхування:

• 
  законодавче визначення умов і порядку здійснення загальнообов’язкого державного пенсійного страхування;
  
• 
  обов’язковість страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством, а також осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності;
  
• 
  право на добровільну участь у системі загальнообов’язкого пенсійного страхування осіб, які відповідно до вищезазначеного Закону не підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню;
  
• 
  заінтересованість кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію;
  
• 
  рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов’язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування;
  
• 
  диференціація розмірів пенсій залежно від тривалості страхового стажу та розміру заробітної плати (доходу);
  
• 
  солідарність та субсидування в солідарній системі;
  
• 
  фінансування видатків на виплату пенсій, надання соціальних послуг за рахунок страхових внесків, бюджетних коштів і коштів цільових фондів;
  
• 
  спрямування частини страхових внесків до Накопичувального фонду для здійснення оплати договорів страхування довічної пенсії і одноразової виплати залежно від розмірів накопичень застрахованої особи з урахуванням інвестиційного доходу;
  
• 
  державні гарантії реалізації застрахованими особами своїх прав, передбачених вищевказаним Законом;
  
• 
  організація управління Пенсійним фондом на основі паритетності представників від застрахованих осіб, роботодавців та держави і на засадах гласності, прозорості та доступності його діяльності;
  
• 
  обов’язковість фінансування за рахунок коштів Пенсійного фонду витрат, пов’язаних з виплатою пенсій та наданням соціальних послуг в обсягах, передбачених Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»;
  
• 
  цільове та ефективне використання коштів загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;
  
• 
  відповідальність суб’єктів системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування за порушення норм вищезазначеного Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов’язків.
  

Питання введення принципу соціальної справедливості у пенсійне законодавство України є актуальним, до якого звертаються дослідники і в Україні, і в Росії.

Так, С. М. Сивак соціальну справедливість в пенсійному забезпеченні визначає наступними принципами: рівні для всіх підстави виникнення права на пенсію; відповідність мінімального розміру пенсії державним соціальним стандартам.

С. Приходько відзначає, що для утвердження соціальної справедливості значення має конституційний принцип рівності громадян.

Вважаємо, що принцип соціальної справедливості повинен ґрунтуватися на рівності громадян у сфері соціального забезпечення. Чинні закони України, на жаль, не встановлюють єдиного кола осіб, які визнаються непрацездатними членами сім’ї померлого годувальника. Зокрема, різниться між собою коло осіб, визначене Законами України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», «Про прокуратуру», «Про боротьбу з тероризмом», «Про статус народного депутата», «Про правові засади цивільного захисту». В результаті спостерігаємо різний рівень матеріального забезпечення пенсіонерів, що неприпустимо в соціальній державі.

Із введенням принципу соціальної справедливості в статтю 7 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» постане питання про створення єдиного кола непрацездатних осіб, які мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника, і це коло осіб буде базовим для усіх Законів України, які визначають таке коло непрацездатних осіб, і буде закріплено у вищезазначеному Законі. В це коло осіб повинні бути включені брати, сестри, онуки померлого годувальника, які не мають працездатних батьків, які за законом повинні їх утримувати; мачуха та вітчим, які не менш як 5 років виховували або утримували померлого годувальника; дідусь та бабуся, які не мають осіб, які за законом зобов’язані їх утримувати.

Таким чином, доповнення статті 7 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» визначальним принципом щодо забезпечення соціальної справедливості у сфері пенсійного страхування дасть можливість побудувати дійсно соціальну, правову державу Україну.

О.О. Избаш

старший преподаватель кафедры гражданского и трудового права

Одесской национальной морской академии