МЕДИЧНА СЕСТРА МОІСЕЄВА КЛАВДІЯ СЕМЕНІВНА ( ІСТОРІЯ НАГОРОД)

Чугуївської міської ради Харківської області

Керівники: Холоденко І.О., керівник гуртка-методист Чугуївського ЦТК,

Ярова О.В., вчитель початкових класів Чугуївської ЗОШ № 7

  Минуло багато років після грізних подій Вітчизняної війни, але пам'ять зберегла імена і подвиги цих чудових жінок, які, не шкодуючи здоров'я і самого життя, працювали «на передовій», щодня рятуючи в будь-яких і найважчих умовах боїв життя поранених бійців і командирів.

Під час екскурсії до Художньо-меморіального музею І.Ю.Рєпіна, ми побачили гімнастерку з медалями, яка зберігалася в одній із експозицій історико-краєзнавчого відділу музею. Наша краєзнавча група вирішила дізнатися: кому належала ця гімнастерка, та які нагороди на ній і за що. Науковий співробітник музею Полуектова Наталія Миколаївна розповіла, що цю гімнастерку передала ветеран війни, військова медсестра, а в мирному житті заступник головного лікаря Чугуївської районної лікарні Моісеєва Клавдія Семенівна.

Збираючи матеріал, ми дізналися, що Клавдія Шабанова (Моісеєва) народилася в багатодітній сім'ї. Брати Павло і Михайло воювали з перших днів війни, воювала і молодша сестра Зоя, а найстарша сестра очолила політвідділ однієї з МТС. Вирішивши відправитися на фронт, Клавдія потай від матері перевчилася з піонервожатой на медсестру. Закінчивши курси, вона була зарахована у 62 - у армію генерала Чуйкова. Своє перше бойове хрещення Клавдія Семенівна Шабанова отримала в боях під своїм рідним містом Сталінградом. Клавдія знала, що в битві з ворогом не на життя, а на смерть разом з військами підуть по полях битв і військові медики. Медсестри і санітарки одночасно були і сражающимися бійцями. 2 вересня армія відступила на внутрішній оборонний обвід Сталінграду і закріпилася на рубежі Ринок, Орловка, Гумрак, Піщанка.

Свою лепту в перемогу над німецькими військами під Сталінградом внесла і Клавдія Шабанова. Там вона отримала свій перший бойовий наказ: з огляду на те, що вона сталінградка і добре орієнтується в місті, необхідно супроводити колону з тридцяти автомашин з пораненими в санітарну летучку. Але ворог жорстоко бомбив кожну повозку, бо на той час німці панували в повітрі, 8-й авіаційний корпус генерала Фібіга здійснював в день в середньому 1000 бойових вильотів. А тут ціла колона. І все ж довезла Клавдія автоколону без втрат, однак санлетучки на місці не виявилося, там вже шаленіли фашисти. Тоді Шабанова вирішила: «В річний порт», там і здала поранених. За цей вчинок сам начальник медсанбату вручив першу медаль « За бойові заслуги», яка і з'явилася на гімнастерці юної медсестри.

Йшла осінь 1942 - го. Переможно пройшла 62-а армія від берегів Волги до берегів Ельби, від стін Сталінграду до стін цитаделі німецького імперіалізму - Берліна. Війська фронту, а разом з ним и Клавдія Шабанова, брали участь в наступних стратегічних операціях:

• 
  Сталінградська стратегічна оборонна операція 1942 року,
  
• 
  фронтові та армійські операції: 1942 року;
  
• 
  наступальна операція «Уран» 1942 года;
  
• 
  наступальна Сталінградська стратегічна наступальна операція 1942-43 років;
  
• 
  операція «Кільце» 1943.
  

І, нарешті, гвардійці Чуйкова приготувалися до останнього і рішучого кидка. В одному батальйоні йшли до лігва звіра і сестри Шабанови. У Зої свої турботи - зв'язок, у Клави свої - перев'язати і винести поранених. Під вогнем і бомбардуванням працювала медсестра. У окопі під час бою під обстрілом і вручив їй командир найдорожчу їй нагороду - медаль «За відвагу».

Другого травня сестри вітали друг друга з падінням Берліна. Разом пішли до рейхстагу і з тисячами радянських воїнів поставили свої підписи: «Від Сталінграду - до Берліна. Сталінградки старші сержанти сестри Шабанови». Треття та четверта медалі на гімнастерці Клавдії Семенівни Шабанової - це медалі «За взяття Берліну» та «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.»

Вища оцінка подвигу радянських медиків у роки Великої Вітчизняної - це пам'ять нащадків, пам'ять про людей, живих і тих, чиї життя були принесені на вівтар Вітчизни, пам'ять про справи, які вони зробили.

Чугуївці свято шанують пам'ять своїх ветеранів - медиків. На дошці пошани міста знаходиться портрет Моісеєвої Клавдії Семенівни.
«СИНІЙ ЗОШИТ

(СПОГАДИ РВАЧЕВОЇ МАРІЇ МИХАЙЛІВНИ)»
Давиденко Аліна, учениця 11-Б класу Ізюмської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів № 4 Ізюмської міської ради Харківської області

Керівник: Скрипник Марина Сергіївна, учитель історії
Твір учениці 11-Б класу ІЗОШ I-III ступенів №4 Давиденко Аліни має назву «Синій зошит». У творі розкриваються проблеми життя радянської молоді у роки Великої Вітчизняної війни. Війни, коли на смертний бій стали чоловіки, ще зовсім юні парубки, жінки та навіть діти, заради щастя та чистого неба над головою наступних поколінь.

Учениця користувалася щоденником Рвачевої Марії Михайлівни, яка пройшла війну, втративши майже всіх близьких та рідних людей, приймала безпосередню участь в боях за місто Ізюм Харківської області. Марія Михайлівна – талановита жінка з прекрасним голосом, яка мала хист до написання частівок, віршів та прози. Ця жінка є насправді сильною особистістю: вона зустріла нещадну війну у віці сімнадцяти років, виховувала молодшу сестру та доглядала стареньку бабусю, поки батько воював на фронті. Її життя було насичене болісними моментами: мороз, голод, бомбардування, безсонні ночі. Але вона витримала всі тортури війни. Вона вижила!

У творі «Синій зошит» додаються цитати самої Марії Рвачевої, а також лист зі зверненням до наступників, побажання добра та миру сучасним дітям, співчуття ветеранам та друзям.

Марія розповідає, що війна – це справжнє лихо, незалежно від того, визвольна вона або загарбницька, оскільки страждають прості люди. Ця героїчна жінка всім серцем закликає людей до миру та вірності своєму народові.

Спогади Марії Михайлівни Рвачевої дають безцінну інформацію про життя молоді в роки Великої Вітчизняної війни, їх участі у військових діях, відображають атмосферу того часу.
НІМЕЦЬКА ДЕПОРТАЦІЯ МОЛОДІ 1942-1943 РОКІВ В ОБЛИЧЧЯХ
Дараган Еліна, учениця 9-В класу, член Ради Зразкового Музею Бойової Слави

Валківського ліцею імені О.Масельського, член гуртка «Юні музеєзнавці»

Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді

Валківської районної ради Харківської області

Керівник: ГУБСЬКА Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею ім. Олександра Масельського,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області

Неабияку негативну роль тут відіграли місцеві поліцаї, які разом з німцями ловили молодих людей, як собак і відправляли їх на ст.Ков’яги , а звідти, в товарних вагонах, везли людей до Німеччини. В Німеччині молодь розподіляли на заводи , фабрики , а також на роботи до багатих людей.

Виконували вони й чорнову роботу. Харчувалися двічі на день, причому дуже погано. Хто не виконував німецьких вказівок, тих відправляли до концтаборів, де більшість людей не витримували й гинули.

Звільнення дочекалися лише у 1945 році. Це були американські та радянські війська. Однак не всі зголосилися повернутися на Батьківщину, боячись репресій радянської влади. Тому частина остарбайтерів емігрувала до європейських країн, США, Канади та Австралії . А були й такі, які боячись і радянського раю і зарубіжного, наклали на себе руки.

Телесова Олена Прокопівна

Під час війни 1941-1945років була в’язнем німецького концтабору «Аушвіц-Біркенау» (Освенцім), з 30.09.1942року по 18.10.1944року. Родом Олена Прокопівна з Бицулівки Минківської сільради, але деякий час до і після війни проживала у Старих Валках, на Гаманівці, у двоюрідної сестри. Після війни батько Олени збудував в кінці Гаманівки, під лісом, невелику хату. Довго в ній Бицулі не жили і перебрались у Валки, на вул. Піщану.

Народилась Олена Прокопівна 22 травня 1923 року. Батько, Прокіп Кирилович Бицуля був заможним селянином. Під час колективізації не захотів вступати до колгоспу і навіть відмовився від бригадирства, промовивши: «яка снасть, така і власть!» За це Прокіп Кирилович був ув’язнений на 3 роки. Все майно конфіскували, а сім’ю - викинули з хати. Мати з доньками поневірялись по родичах на Водопої, у Старих Валках, у Галдівці.

Олена закінчила 7 класів Кобзарівської школи. В Харкові закінчила курси дезінфекторів, а потім - річні курси медсестер. Війна застала її в Харкові. Працювала в госпіталі аж до його евакуації, а потім з сестрою Варею пішки повернулись у Старі Валки.

В Німеччину забрали з Галдівки, Кобзарівської сільради, в квітні 1942 року. Вантажівками відвезли на станцію Ков’яги, а звідти товарняком аж в Чехословаччину, м. Трікєт. На фабриці Олена пропрацювала близько 2 місяців і стала організатором саботажу на фабриці. На роботу не вийшла повністю їхня зміна. Олену та її двох подруг Костирко Дусю з Валок та Трохименко Марію з Баранового заарештувало гестапо і відвезли до в’язниці м. Гали. Потім, після двох тижнів в’язниці – в Освенцим.

Новоприбувших розділи наголо, облили якимось синім розчином, поголили, вибили на лівій руці тавро (номер). У Олени аж до самої смерті на руці зберігся номер «21184».

Поселили Олену в бараці, де стояли триярусні дерев’яні нари. На одному ярусі спало по 6 чоловік. На кожного в’язня видавали одну ковдру. Дівчата на трьох ковдрах спали, а трьома вкривалися. Одяг видавали смугастий. Єврейки – жінки були одягнені у гімнастерки радянських бійців.

Кожного дня в’язнів – жінок шикували на плацу і відбирали хворих та слабких. Їх відправляли у блок № 25, звідки вони потрапляли в крематорій. Попелом спалених в’язнів удобряли місцеві поля. Його розсипали самі ж в’язні. Жінки-вязні кожного дня працювали на довбанні траншей. На сніданок їм видавали по чашці кави, а на обід – миску брюквенного супу. Увечері їсти не давали. Раз на тиждень видавали кулагу (харчовий пайок), який складався зі шматочка хліба і сиру або ковбаси. На в’язнях було дуже багато вошей. Бараки, в яких вони жили, не обігрівалися.

Олена пробула в Освенцимі близько 2 років і була відправлена у 1944 році в Дрезден, на одну з фабрик, які виробляли продукцію для потреб німецького фронту. Її подруги Костирко Дуся з Валок і Трохименко Марія з Баранового загинули в Освенцимі. З наближенням наших військ до Німеччини робітниць фабрики, де працювала Олена, розстріляли. Олені пощастило втекти з-під розстрілу разом з Надією Шевченко, яка була родом зі Старих Валок. Після багатоденних поневірянь Німеччиною, вони добралися до Праги, а звідти, через кілька місяців, були відправлені додому.

Після повернення додому Олена стала працювати у Валківській санстанції. Спочатку в антималярійному загоні, а потім - дезінфектором.

Вийшла заміж за колишнього фронтовика Телесова Миколу Олександровича. Дітей у них не було. Батько побудував їм хату по вул. Ломоносова. Подруга ж, Надія Шевченко, працювала у Валках на пошті. Вийшла заміж і виїхала до Магадану.

Кілька років тому втомлене серце Олени Прокопівни перестало битися. Пішла у вічність людина з жахливою історією пам’яті під номером «21184». Єдине, що встигла вона зробити для підростаючого покоління - це розповісти історію Великої Вітчизняної війни очима молодої валківчанки, чия молодість була опалена жахіттям сльоз, попелу і горя.

Мерефянской общеобразовательной школы І-ІІІ ступеней №6

Харьковского районного совета Харьковской области

Руководитель: Терещенко Е.Л., учитель-методист истории и права

- Ковалева Бориса Павловича. Он рано осиротел, воспитывался в Краснодаре, в детдоме им. Ф.Э. Дзержинского, здесь понял силу товарищества и научился любить Родину. Отсюда пошел служить в армию. Полк находился в Ленинграде. С первых дней воны – на передовой. Старательного солдата заметили, присвоили звание сержанта и назначили командиром расчета ПТР. Трудные дни были, казалось, враг взбесился. Атака за атакой. Это уже шестнадцатая, но наши войска стояли насмерть. Особо донимал пулемет на бугорке. Он не давал поднять голову, а расчет все время: уходил то вправо, то влево. Трудно было засечь. Командир роты уже начал злиться, что бронебойщики не могут его уничтожить. И, они с напарником решил покинуть траншею и зайти с фланга. Это можно было сделать только ночью. А утром, замаскировавшись ветками, стали ждать. Вот уже виден бугор, а вот и враг. Перед пулеметом высокий бруствер, а сбоку – ничего. - Только с первого выстрела, - говорил Борис. – Только с первого… Пулемет был уничтожен. Ночью вернулись обратно. Росло умение, накапливался военный опыт. Грудь сержанта украсил орден Отечественной войны І степени.

А затем краткосрочные курсы, и младший лейтенант Ковалев вновь в Ленинграде, но уже на другом участке фронта. Здесь, в районе Черной речки и ГЭС, сплошные болота с редкими участками земли. Танки фашисты применяли редко, но в тот памятный день послали «Тигр». Он шел, извергая из пушек и пулеметов желтые снопы пламени. Двадцать вторая контратака, предпринятая немцами, к исходу вторых суток оказалась самой ожесточенной. Враг пытался вернуть утерянные позиции. Со страшным лязгом «Тигр» приближался к командной высоте. Все, кто способен был еще двигаться, открыли по танку огонь. Вели огонь и бронебойщики Бориса Ковалева. Танк неуклюже повернулся и подставил бок с большой металлической заплатой в форме дубового листа. Всем бить в латку. Еще несколько выстрелов машина стала. Пошел дым. Открылся верхний люк, из него начал выпрыгивать экипаж, но далеко фашисты не ушли. Младший лейтенант из ручного пулемета уложил всех. За этот бой Борис Ковалев был награжден вторам орденом Отечественной войны І степени.

Блокада Ленинграда была прорвана, и бронебойщики вместе с их лейтенантом перебросили на Северный фронт. Затем Польша – за уничтожение вражеского дзота – Орден Красной Звезды. Ранение и снова в строю. До Берлина не дошел 180 км был тяжело ранен. Лечился в Кракове, затем в житомере. Только в 1946 году, оправившись от ранения – демобилизовался.

Комунального закладу «Станція юних техніків №4 Харківської міської ради»

В грудні 1943 року, коли було звільнено Україну (Лівобережну), сім’я повертається в Сумську область. «Ми приїхали до Харкова на Балашовський вокзал, а поїзд на Суми їхав з Південного вокзалу. Мама наймає візника, саджає мене і брата на підводу і ми їдемо через Харків. Мені вже було більше 6 років, я пам’ятаю, який зруйнований вигляд мав Харків. Я не побачила жодного вцілілого будинку, стояли тільки руїни». У грудні 1945 року демобілізувався батько. Після закінчення школи і Охтирського педучилища, з 1 вересня 1956 року вона - вчитель Новорябинівської семирічки». В цьому селі Світлана Сергіївна зустріла свою другу половинку і в 1962 році вийшла заміж за Перепелицю В.О., а в 1963 році у них народився син Сашко і вона переїжджає до Харкова, де жив її, і працює вчителем початкових класів. З 25 серпня 1978 року почала працювати в ХСШ №87 на Залютіно, де родина отримала квартиру. У 1989 році Світлана Сергіївна одержала звання «Відмінник народної освіти України». «Наш клас прославився виступами фольклорного ансамблю «Червона калина», який було засновано з допомогою вчителя Синіциної Н.В., бо був першим українським класом в школі з 1990 року. У 1992 році я стала переможницею першого районного конкурсу «Вчитель року». Закінчила працювати 06.01.2000, маючи педагогічний стаж – 47 років». Під час зустрічей з краєзнавцями, з учнями шкіл, Світлана Сергіївна розповідає про своє дитинство, про свою дружню родину, вчить берегти хліб, бути дружніми в домашній і в шкільній родині, жити мирно і в злагоді.

Будинок Перепелиць знаходився біля траси Білгород-Суми. Влітку 1942 року із сторони Великої Писарівки по трасі «этапировали пешим порядком» радянських військових полонених. Колона по 4 чоловіку у ряду розтяглась на декілька кілометрів. Бо бокам ішли озброєні гвинтівками конвоїри. «Полонені були поранені, обірвані, босоніж і дуже голодні. Не зважаючи на заборону, люди стояли повздовж траси, кидали полоненим хліб, картоплю і вигукували призвіща, чи не знають вони про такого-то… Мешканців села постійно змушували працювати по ремонту доріг, мостів або копати траншеї. Молодих жінок відправляли на роботу в Німеччину».

Влітку 1943 року, коли на Слобожанщині відбувались визвольні бої і німці були особливо жорстокими, маленький Володя з братом під час гри трохи не загинули. «За правилами гри треба було камінцем потрапити в машину, що їде мимо будинку по трасі Білгород-Суми на відстані 50 метрів і «вбити фашиста». Такій камінець потрапив в кабіну і пробив щоку німецькому офіцеру. Німець наздогнав нас і намагався вистрілити, але мати прикрила нас собою із словами: «Пан, це кіндер!». Розлючений німець вдарив матір і пішов».

Під час бою за звільнення їхнього села Нова Рябина Сумської області загинуло 28 військових. Більшість з них узбеки, казахи і росіяни. Усі вони поховані в братській могилі. Всього за роки війни загинув 121 мешканець села, яке було звільнене 9 серпня 1943 року. Після звільнення села почали надходити листи з фронту. «Отримали і ми від батька – Перепелиці О.О. Воював він на Сінявських болотах за Ленінградом, потім в Польщі і Германії. Під час взяття Берліну був серйозно поранений 30 квітня 1945 року. Демобілізувався з шпиталю в лютому 1946 року на костилях. Після закінчення школи і Люботинського залізничного училища, я був направлений у вагонне депо станції Основа міста Харкова, де працював 53 роки».

Спогади наших героїв розкривають враження дітей 4-х – 6-ти років про життя на окупованій території на Сумщині поблизу Харківщини і в евакуації в період 1941-1943 років. Вони допомагають нам зрозуміти правду про історію Великої Вітчизняної війни, стати дорослішими, більш відповідальними, шанувати один одного, надавати посильну допомогу, цінувати і берегти мир, любити свій край, рідну Україну.