«Золотухин Борис Александрович - Герой Советского Союза»

Изюмского городского совета Харьковской области

Руководитель: Юрчук Дмитрий Васильевич, учитель истории
22 июня 1941 года: начало Великой Отечественной войны. В ней участвовало 61 государство и 80% населения планеты. Боевые действия велись на трех континентах и в водах четырех океанов. Применялось атомное оружие. Особенно трагичной война стала для людей бывшего Союза.

Впервые война была названа Великой Отечественной в газете «Правда» 23 июня 1941 года. Прозвучали эти слова и в радиообращении Сталина к народу 3 июля 1941 года. Словосочетание «Отечественная война» было закреплено новым орденом Отечественной войны, учрежденным в мае 1942 года.

16 апреля 1934 года Постановлением ЦИК СССР было учреждено звание Героя Советского Союза – высшая степень отличия за личные или коллективные заслуги перед государством, связанные с совершением геройского подвига. Положение о звании Героя было утверждено 29 июля 1936 года. Этого почетного звания удостаивали за совершение подвига или выдающихся заслуг как во время боевых действий, так и в мирное время. 

Подавляющее число Героев Советского Союза появилось в период Великой Отечественной войны: 92% от общего числа награждённых лиц. Вообще за время существования СССР звания Героя были удостоены более 12,5 тысяч человек. Среди этого числа присутствует Золотухин Борис Александрович, родившийся в Изюме.

Всего за годы войны Золотухин Б.А. совершил 153 боевых вылета, из них 128 – в качестве ведущего. Им было уничтожено 75 автомашин с вражескими войсками и грузами, более 20 орудий и минометов, 12 танков, 8 железнодорожных паровозов, вагонов и цистерн с горючим, 2 склада боеприпасов, много пулеметов, обозов и более 250 гитлеровцев. Государственные награды: орден Красного Знамени, орден Отечественной войны II степени, орден Красной Звезды, орден Отечественной войны I степени, орден Александра Невского, орден Красного Знамени, Медаль Золотая Звезда Героя Советского Союза, орден Ленина, орден Отечественной войны I степени.

школи І-ІІІ ступенів імені І.С.Буряка Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Нужа Юлія Павлівна, учитель історії
Війна завжди приносить страждання, але Велика Вітчизняна війна була найжорстокішою в історії людства. Про цю війну моє покоління знає більше з книжок та фільмів. З кожним роком стає менше очевидців бойових дій, фронтовиків, в’язнів нацистських таборів та працівників тилу, тих хто може нам розповісти про справжні події, які вони пережили під час війни. Немає жодної родини, якої б не торкнулася війна. Моя родина теж не стала виключенням. Мій прадід Точка Юхим Корнійович під час війни «пропав безвісти». Його дружина Антоніна Точка та дочка Матрона багато років бажали отримати звістку з минулого про рідну людину, але звідусюди приходила одна відповідь : « Пропав безвісти».

Всі війни в тисячолітній історії людства ставили перед противниками запитання: що робити з ворогом, захопленим в полон? Під час Другої Світової війни в полоні перебувало близько 15 млн військовополонених. Табори для військовополонених були створені в Європі, Азії, Америці, найбільше їх було на території Німеччини. Є війна – є полоненні, є табори для їх утримання.

15 травня 1942 року рядовий Точка Юхим Корнійович потрапив у полон, захищаючи місто Керч. Його відразу відправили до табору Шталаг VI К ( 326), в якому він знаходився до грудня 1942 року.

Історія Шталагу 326 почалася в травні 1941 року. Тоді ще до нападу на Радянський Союз, на краю Штукенброка, на місці навчального полігону Зенне колючим дротом була відокремлена площа 400 на 1200 метрів, на якій збудували бараки для охоронців та викопані водяні колодязі .

Вже 7 червня 1941 року в табор Шталаг VI К ( 326) в Штукенброке почали привозити перших 7000 радянських військовополонених. Тяжкі випробування і страждання починалися для радянських полонених ще до прибуття до табору. Після багатьох днів і навіть тижнів , перебування на місці взяття в полон під відкритим небом, з денною пайкою , яка складалася з пригоршні необмолоченої гречки і трохи води, полонених групами по 60-70 чоловік грузили у невеликі товарні вагони. Ні сидіти, ні лежати в них було неможливо. Дорога до Німеччини тривала п’ять – сім діб. На весь шлях давали 150-300 грамів хліба, пити давали не кожен день. Багаточисленим пораненим та хворим на шляху не надавали ніякої медичної допомоги. По прибуттю на місце призначення з кожного вагону розвантажували до 10 трупів.

У вагонах для скотини привезли полонених на найближчу залізницю і звідти пішим маршем пригнали до табору. Табірна територія ніяких приміщень та санітарних споруд для в’язнів не мала. Безсилим та напівголодним , мокрим від дощу і промерзлим до кісток прибулим в Зинне довелося будувати табір з нуля, перебуваючи під відкритим небом. Шталаг VI К ( 326) став постачати робочу силу на металургійні заводи та шахти Рура та постачати нею підприємства, які знаходяться поблизу. Умови праці були найсуворішими, експлуатація – найжорстокішою. Краще приходилося лише тим, хто працював в сільському господарстві.

Раціон на добу становив 700-800 калорій- третина того, що людині потрібно для підтримки життя. Погане харчування, холод, антисанітарія стали головними причинами розповсюдження епідемій тифу та дизентерії, від яких в перші тижні полону померло близько тисячі чоловік. Хворих чи безсилих, утративши працездатність полонених повертали «На вихворювання» до табору. На практиці таке повернення дорівнювало смертному вироку, хоча в таборі не проводили масових розстрілів. Всього під час Другої світової війни табір пройшли більше 300 тисяч військовослужбовців Червоної Армії. Історики називають Шталаг 326 табором смерті. З 1942 року він виконує функції пересильного табору для рурської гірничої промисловості. З 1941 по 1945 рік через нацистський табір пройшли 300000 в’язнів. На братському кладовищі Шталаге 326 ( VI К ) Форелькруг – Штукенброк поховано 65000 чоловік. Вони померли насильницькою смертю: від голоду, хвороб, знущань, непосильної праці. Серед них православні, мусульмани, католики, буддисти та іудеї – радянські воїни, які захищали свою Батьківщину. Ховали померлих в 36 братських могилах, кожна довжиною 112 метрів.

15 грудня 1942 року військовополоненого Точку Ю.К. переводять до табору Шталаг VI А, в якому він перебував до серпня 1943 року.

Перші радянські військовополонені прибули в Шталаг VI – А- Хемер восени 1941 року. З осені 1942 року масово почали прибувати тисячі радянських військовополонених для праці у вугільній промисловості. Відомо , що в листопаді 1942 року смертність в цьому таборі складала 140 чоловік в день. А з початку 1943 року Хемер остаточно перетворився в «Радянський табір», де одночасно утримувалися близько 47000 полонених.

Радянських військовополонених використовували на найтяжчих роботах – вугільних шахтах Рура. Середня протяжність життя радянських людей , працюючих в шахтах, склала 5 місяців. Тих, хто через хворобу не міг працювати , повертали назад до табору, де було мало шансів на життя.

Померлих ховали на різних кладовищах міста. Велике кладовище знаходиться на узвиші Duloh , поблизу Хемера. За три роки жертвами табору Шталаг VI –А стало 200000 людей, з них 160000 з Радянського Союзу.

20 серпня 1943 року військовополоненого Точку Ю.К. переводять до табору Шталаг VI - D, в якому він помер 15 лютого 1944 року.

Шталаг VI – D був створений у вересні 1939 року та існував до березня 1945 року, займав площу 17 гектарів, мав дерев’яні бараки для проживання військовополонених, був четвертим у військовому окрузі за своїми масштабами. В ньому проводилася реєстрація, санітарна обробка та розподіл по робочих командах. В таборі зареєстровано більше 70000 військовополонених, з яких близько 10000 знаходилося постійно. Табір в Дортмунді мав більше 300 робочих команд, які використовували у важкій промисловості Німеччини. Полонені прибували з Польщі, Франції та СРСР. В таборі була сувора дисципліна. За провинність, часто не випадково , охорона знущалася над чоловіками: лишали їжі, підвергали муштрі, тілесним покаранням, відправляли до штрафного блоку, штрафної камери . безнадійним було положення хворих. Ні ліків, ні матеріалу для перев’язок ран не було. Кожному хворому грозила небезпека , що його, як непрацездатного розстріляють.

5095 радянських військовополонених поховані на центральному кладовищі в Дортмунті.

Питання про в’язнів фашистських таборів – це патріотичне минуле нашого народу, це наша історія. Настав час переоцінки цінностей. Відродження набутих традицій. Видані Постанови Президента про «70- річчя з дня утворення підпільної організації «Молода гвардія», « Про міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів» та інші. Це вірно, бо потрібно знати свою історію, якою б страшною вона не була, а в’язні таборів – це одна із трагічних сторінок нашої історі.

Більше семідесятилітть живе світ під миротворним знаком Перемоги. 1418 днів та ночей наближали ми її ціною величезних зусиль й неймовірно важких випробувань , ціною неоплатних втрат. Приблизно 20 мільйонів людських життів унесла війна тільки в нашій країні. Навіки у пам’яті народній залишаться ті, хто загинув у священній боротьбі з нацизмом, за честь і свободу Батьківщини. Кількість наших співвітчизників, що загинули у тому пекельному вогні, ще й досі встановити не вдалося. Моїй родині пощастило , нехай в 2010 році , але ми розшукали Точку Юхима Корнійовича, військовополоненого, який загинув в полоні в місті Дортмунд.

Для написання роботи були зібрані матеріали про нацистські табори для радянських військовополонених шталаге 326 ( VI К ) Форелькруг – Штукенброк , Шталаг VI – А- Хемер, Шталаг VI – D. Зі спогадів Усань Матрони Юхимовни дізналися про життєвий шлях довоєнних років Точки Ю.К.. Ми дізналися про те, в яких умовах проживали в’язні , як їм тяжко приходилося працювати на примусових роботах. Сум і печаль за втратами у минулій війні перетворюється на мужність протидіяти злу нинішньому. Сьогодні невсипуща людська пам'ять б'є на сполох. Пам'ять повертає нас у минуле заради майбутнього.
СПОГАДИ МОЄЇ ПРОБАБУСІ КІЄНКО МАРІЇ МИТРОФАНІВНИ
Новохацький Олександр, учень 8 класу Дворічнокутянської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 4

Дворічнокутянської районної ради Харківської області

Керівник: Бузівська Н.І., заступник директора з навчально-виховної роботи

Марія Митрофанівна Кієнко народилася 20 грудня 1924 року в селищі Пересічне Дергачівського району Харківської області в сім’ї робітників.

3 червня 1942 року Марію з двоюрідними сестрами забирають у Германію. Дуже тяжкий час, та нічого не вдієш. Що нас жде в чужому краю?

Привезли в Берлін. Три дні були в розпорядженні табору. А 15.07.1942 року привезли в Темпельгорф. 16.07.1942 року почали працювати на ворогів. Прожили там до 20 серпня 1943 року.

В Берліні на фабриці Лоренц жили в бараках. В кімнаті було 16 дівчат. Спали на восьми двоповерхових ліжках, посередені стояв великий стіл і 16 стільців.

Працювали по 12 годин: з 6 годин ранку до 6 годин вечора, а було що з 11 годин ранку до 21 години вечора. Нічна зміна з 6 вечора до 6 годин ранку.

Вільний час проводили тільки в таборі.

Бараки огороджені колючим дротом, очеретом. Видно було тільки небо. Шість місяців не відпускали нікуди, а пізніше у неділю відпускали в місто.

Під час роботи східні робочі носили з лівого боку значок «ОСТ», а з правого – робочий номер на зеленій і синій стрічках. Номер Марії – 5143, зелена стрічка з номером цеху № 31.

Пізніше фабрика переїхала до Міттавйду.

29.07.1944 року тракторм перевезли у гірський ліс, так по-німецькому називали Шварцтабір. В вільний час Марія ходила в ресторан до німкені, допомагала, робила все, що вона наказувала, тільки, щоб дали поїсти.

В неділю 15.04.1945 року о 16.00 годині дня їх звільнили від німецького гніту.

Роки перебування в Германії міцно вкарбувалися в серці і пам’яті пробабусі Марії. Після повернення додому, відчуваючи, що лихоліття 1941-1945 років позаду, всі свої спогади вона відтворила у щоденнику, який наша родина зберігає і передає з покоління в покоління, як реліквію.
СПОГАДИ ПРО ВІЙНУ У МОЇЙ РОДИНІ
Номировський Андрій, учень 5 - А класу Люботинської загальноосвітньої школи

І – ІІІ ступенів № 4 Люботинської міської ради Харківської області

Керівник : Іванченко Олена Анатоліївна, учитель історії та правознавства
Війна залишила нам в пам'ять тисячі героїчних сторінок. Перелистуючи їх, серце неодразово завмирає перечитуючи героїчні подвиги, чи навпаки закрадається злість до ворога, який нещадно нищив не тільки сім'ї, села, міста, а й цілі народи.

Але, несучи в собі цю святу біль, цю світлу пам'ять, чи не забуваємо інколи про героїв в наших родинах, які також зробили великий внесок у перемогу.  Серед тисяч героїв Великої Вітчизняної Війни, я хочу свою розповідь присвятити своєму прадіду – Ткаченко Миколі Сергійовичу.

26 серпня 1941 року німецько – фашистські війська вторглися на територію Сумської області. Уже 19 жовтня 1941 року Сумщина була окупована ворогом. Сумська область була включена окупантами до так званої військової зони, яка цілком перебувала під владою німецького військового командування.

У 1941 році прадіду було 16 років. Разом з місцевими жителями він рятував колгоспних корів, щоб вони не дісталися ворогу. Микола допомагав батькам, які трудилися в колгоспі на польових роботах, вирощували хліб. Хлопчик був слухняним, дисциплінованим, хоробрим та відповідальним. Прадід розповідав, що доводилось на полі після битви збирати гвинтівки , автомати та іншіречі, що залишились після вбитих німецьких і радянських воїнів і носити до штабу, відвозити й поранених до шпиталю.

26 грудня 1943 року моєму прадіду вже було 18 років. З 28 квітня 1943 року по 15 листопада 1946 року служив в Радянській армії рядовим связистом. Був нагороджений двома орденами і чотирнадцяттю медалями за участь і мужність у Великій Вітчизняній війні.

Моєму прадіду пощастило зустріти Перемогу! Нікому тоді не хотілося думати про втрати, горе, а серце заполонила гаряча радість!

У мирний час почав працювати у колгоспі у грудні 1946 року, спочатку у Кириковському МИТС, де ремонтував техніку, а з червня 1958 року працював комбайнером у колгоспі Жовтневої революції.

Сьогодні мого прадіда вже немає, але у наших серцях він буде жити. Він моя гордість і гордість всієї моєї родини! Наше покоління не повинно забувати про ті страшні роки. Як мало залишилося ветеранів. Сивочолі наші, дорогі! Скільки горя випало на їх долю. Але вони мудрі. Вони вміють любити і прощати. Скажемо спасибі їм, що вистояли, що вижили, що перемогли. Якби не вони, не було б і нас. І вічна пам'ять і слава тим хто загинув і здобув нам мир і щасливе життя!

І-ІІІ ступенів Кегичівської районної ради Харківської області

Керівник: Приходько Вікторія Володимирівна,

заступник директора з виховної роботи

Діти війни… Скільки їх було на шляхах Великої Вітчизняної. Скільки невинних дитячих доль було зламано в її жахливих жорновах. Для нас війна минула 70 років тому, а для них усе було ніби вчора. Бо війна вкрала в них найцінніше — дитинство.

Для Марії Іванівни Мележик, жительки села Землянки Кегичівського району Харківської області, безтурботні дитячі роки скінчилися ще до початку війни. Померла мама, коли Марії ще не виповнилося десять років, а її меншому братику було всього чотири. Зосталися вони разом зі своїм батьком, та все одно відчували себе осиротіло, бо вже ніхто так ніжно не обіймав і не пестив, як мама.

Невдовзі прийшла нова біда: розпочалася війна. Бажаючи для дітей кращого догляду, батько відправив Марію з братиком до родичів. Дівчинка потрапила у Шевченківський район Харківської області до бабусі, матері батька. Як згадує Марія Іванівна, хоча і жила вона у родичів, та все одно відчувала себе там зайвою. Ніхто особливо не опікувався її долею, і дівчинка була віддана сама собі. Так було до того часу, поки селом стали проходити радянські війська. Вони відступали під натиском фашистської армії.

На території насаленого пункту розташувався військовий госпіталь. Марійка часто туди навідувалася, допомагала військовим лікарям всим, на що були здатні її дитячі руки: прала, прибирала, чистила картоплю. А ще відчувала себе частиною великої родини. Військові лікарі в свою чергу помітили її працелюбність та завзяття і запропонували залишитися в госпіталі. Родичі дали згоду, і Марійка була зарахована санітаркою до госпіталю. На той час їй було лише 10 років.

Розпочалися військові будні, повні тривог, небезпеки, боротьби за життя та віри у Перемогу. Пройшла дівчинка зі своєю військовою частиною всю війну, майже до самого Берліна (їхній військовий госпіталь розташовувався за 120 км від міста).

Було все. У пам'яті невпинно постають картини тих далеких часів. Пам'ятає Марія Іванівна запеклі бої на передовій, операції та перев'язки, писання листів від поранених їхнім сім’ям. Пам'ятає, як у місті П'ятихатки Дніпропетровської області їхній ешелон з пораненими потрапив під жахливе бомбардування фашистської авіації, після якого живими залишилася лише половина складу їхнього госпіталю. Довелося навіть навчитися палити, бо часто доводилося підкурювати цигарки для солдат із скаліченими руками. За веселу і добру вдачу поранені солдати дали дівчинці ім'я «Марія - маленький лікар». Бо, коли вони дивилися на цю усміхнену дівчинку, у кожного оживало скам'яніле у лихоліттях війни серце.

На жаль, документи, які свідчать про перебування Марії Іванівни у госпіталі, безповоротно втрачені, загублені у дитячому будинку, якого вже давно не існує. Встановити контакт зі своїми однополчанами через десятиліття не вдалося. Тому, як дорогоцінну реліквію зберігає Марія Іванівна дві фотографії. На одній - вона зі своїми однополчанами, на другій - сама «Марія - маленький лікар». Військова форма, впевнений погляд, міцно стиснуті губи. Дивлячись на це фото, не скажеш, що це нажахана війною дитина. Це справжній сміливий солдат, хоча ще зовсім маленький.

Закінчилася війна, люди почали повертатися до рідних домівок, до мирного життя. Марію Іванівну після розформування військового госпіталю відправили до дитячого будинку № 2 міста Харкова. Згодом її забрав тато і оселилися вони своєю родиною у селі Землянки.

Нині Марії Іванівні 83 роки. Хочеться побажати їй міцного здоров'я, довгих років життя, мирного неба та добробуту.

Харківської спеціалізованої школи I – III ступенів № 80

Харківської міської ради Харківської області
Війна – організована збройна боротьба між державами, суспільними класами тощо. Таке визначення цього поняття дає тлумачний словник. Так його розуміємо ми, молоде покоління, діти XXІ століття. Якщо ви справді хочете знати, що означає слово «війна», то спитайте про це у старенького дідуся чи бабусі, які можуть бути вашими сусідами, прадідом чи прабабусею, а може, перехожими на вулиці, - вони ті, хто дарували нам життя і свободу, вони – ветерани Великої Вітчизняної війни.

Події 1941-1945 років описують нам параграфи підручників з історії, наукових книжок. В даній роботі розповідається про героїчні вчинки та життєвий шлях під час Великої Вітчизняної війни радянського народу та мого дідуся.

Існує безліч різних людей, та останньою за кількістю, але не останньою за значенням часткою нашого населення є люди-герої, нерідко яким ми завдячуємо життям.

Такою надзвичайною, особливою людиною, таким відчайдушним та справжнім чоловіком й був мій прадід - колишній механік цеху пристроїв, Заслужений тракторобудівник ХТЗ, ветеран заводу, учасник Великої Вітчизняної війни, повний кавалер орденів Слави, кавалер ордену Червоної Зірки та медалі «За відвагу» - Гриценко Федір Гаврилович.

Та так склалася доля, що дідусь отримав ще одну нагороду тільки через двадцять два роки після війни. У 1967 році його викликали до військкомату, що було для нього несподіванкою. Там і вручили йому орден Слави першого ступеню. Так нагорода знайшла солдата-героя.

Він був виключно гарною людиною, якій довелося здійснити багато подвигів, але все одно ніхто ніколи не чув, як він цим вихвалявся - такий скромний був цей героїчний чоловік! А про свої військові роки він зазвичай розповідав у вузькому колі нашої родини саме на День Перемоги - 9 травня.

З перших днів війни пішов на фронт дідусь. Так трапилось, що його зарахували у саперний підрозділ. Може скластися враження, що військова професія сапера відносно безпечна - розставив міни, коли ворог ще далеко та чекай собі в тилу. Але це не так, оскільки виявляється, що сапер повинен вміти не тільки замінувати місце перед наступом ворога, але й розмінувати ворожі мінні лани, знешкодити їх підступні міни-засідки, збудувати переправу через ріку, та зробити ще багато чого. І часто така праця відбувалася під ворожим кулеметним та гарматним вогнем, авіаційними бомбардуваннями. Сапер помиляється лише один раз. Цю сувору істину дідусь почув від старшого сержанта саперного взводу Петра Землянухи, першого дідусевого командира, з яким він дуже здружився під час війни, та з яким виконав не одне бойове завдання. Землянуха навчав дідуся, що сапер повинен бути не тільки відважним воїном та досвідченим фахівцем у своїй справі, але й дуже розумним заради того, щоб перехитрити ворога.

Дідусю разом із іншими бійцями незабаром довелося звільняти Запорізьку Січ від ворога. До острова Хортиця вони пристали непомітно, їх викрили, коли вони були вже біля сітки "спотикач". Дідусь поліз уперед, перевіряючи землю ножем. «Так і є: міни! Потрібно негайно зробити прохід для піхоти...», - сказав він. Через декілька годин острів був вже очищеним. Але після того, ще більш ніж два тижні мінери прослуховували змучене Запоріжжя. Сміливці виймали тисячі мін, сотні тон фугасу. І очищені ними території помічались надписом: «Перевірено, мін нема! Гриценко». За звільнення Запоріжжя дідусь був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Нарешті закінчились ті страшні часи. Дідусь залишаючи свої останні надписи на порушених стінах берлінських будівель: «Перевірено, мін немає!», вже думає про те, як він повернеться до себе додому і знов заживе звичайним життям...

Командир полка говорив дідусю, що він отримає нагороду, але головною нагородою для молодого сапера була вже сама Перемога і те, що він залишився живим.

Я пишаюсь своїм дідусем, він - гордість нашої родини. І я прагну бути гідним його.

СЕЛО ЧЕМУЖІВКА В РОКИ ВВВ
Огій Аліна, учениця 11класу Чемужівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Зміївської районної ради Харківської області

Керівник: Штефан Юлія Михайлівна, учитель української мови та літератури
Болісною раною в історії нашого народу залишилася Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років. 22 червня 1941 року фашистська Німеччина порушила кордони Радянського Союзу – найбільшої на той час країни світу, до складу якої входило 15 республік, однією з яких була Україна.

З перших днів Великої Вітчизняної війни більша частина дорослого чоловічого населення Чемужівки пішла на фронт. Під час німецько – фашистської окупації загинуло 173 жителі села Чемужівки. При визволенні нашого села у 1943 році загинуло 573 воїни (417 невідомих та ще двоє, перепоховання яких відбулося у 20….році )і 156 відомих.

У кожній українській родині війна залишила свій слід, свої шрами та рубці. Про це ми дізнавалися у своїх батьків, дідусів та бабусь. Розповіді про членів наших родин, які пройшли війну як її учасники, як діти війни або їх нащадки.

Після Великої Вітчизняної війни загиблих воїнів чемужани поховали і в 50-х роках було встановлено перший пам’ятник. У 1967 році його було замінено на новий, нині діючий. Імена відомих солдат і офіцерів навічно вписані на меморіальній дошці, яка знаходиться біля пам’ятника.

27 жовтня 1999 року біля пам’ятника встановлено бюсти Герою Першої Світової війни, повному Георгіївському Кавалеру Максиму Калиновичу Кришталю та Герою Радянського Союзу Арсенію Єлисеєвичу Кришталю. Скульптури виготовлені з каменю скульптором ТВП «Зміїв дизайн» Ф.М. Симбірьовим Іменами героїв, які захищали моє село, віддали життя за Чемужівку, поховані у братській могилі, названі вулиці Чемужівки.

Учні Чемужівської школи знайшли родичів Гусєва Г.М., які мешкали у Росії, довгий час вели листування з ними, запрошували на свято Перемоги, отримували привітальні листівки та телеграми. Вони оформили альбом з фото та сімейними добірками. Зараз цей матеріал зберігається у музеї історії створення та розвитку Чемужівської школи.