Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти

ДИТИНСТВО ОПАЛЕНЕ ВІЙНОЮ

І-ІІІ ступенів №6 Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Оріщенко Людмила Вікторівна, вчитель історії вищої категорії
Життя людини. У кожного воно своє, неповторне. Людське життя безперервне. Життєва дорога не повертає назад, а проходить через серце людини і кує її долю. І якою вона буде, залежить від тієї стежини , по якій кожен має пройти гідно.

Доля дітей Великої Вітчизняної війни опалена тяжкими роками окупації, боями за визволення рідної Батьківщини від загарбників, важкими роками повоєнної відбудови.

Членами МІГу «Волонтер» Балаклійської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №6 під керівництвом мера школи Яковлевої Дарини виконали робота по збору та систематизації матеріалу про дітей війни міста Балаклії та Балаклійського району.

Сучасні діти навіть не можуть уявити собі, що таке рости під час війни. Зруйновані будинки та звуки пострілів, повітряна тривога та «похоронки» з фронту. У половини дітей війна відняла батьків, бабусь та дідусів, братиків та сестричок. Таке горе не порівняти ні з чим.

Замість дитячих пісеньок діти війни чули розриви бомб, замість чистого неба бачили літаки-бомбардувальники. Багато дітей тоді не знали, що таке іграшки. Дівчатка зберігали як зіницю ока єдину пошарпану ляльку, а хлопчики грали гільзами від гвинтівок та снарядами, що не розірвалися. Від таких «іграшок» часто траплялося лихо.

Дітям війни рано довелося ставати дорослими. За ними нікому було доглядати. Адже їхні батьки або воювали, або працювали з ранку до вечора, або батьків вже не було ...

Часто в 14-15 років діти війни вже починали працювати, як дорослі: на заводах, в полі або в госпіталі. Вони вчилися мужності, витривалості, кмітливості.

Зараз діти війни вже стали бабусями і дідусями. Їх потрібно поважати, адже війна відібрала у них дитинство. Вони впоралися з таким, що нам і не снилося.

Спогади Плис Надії Харитонівни, мешканки м. Балаклії Харківської області.

«Жили ми в мазаній хаті, в який була одна кімната з кухнею та піччю. Родина була велика: мати, бабуся та четверо дітей. Батько пішов на фронт і ніколи мене не бачив, бо я народилася вже після його смерті, у 1942 році. У той час село вже було захоплені фашистами. У нашій хаті постійно стояли на постої кілька німецьких солдат, які спали на пічи та на соломі прямо на підлозі. Все, що було їстівного, вони поїли, доводилося голодувати. До того ж село постійно бомбили, і родина переховувалася у підвалі. Там, під землею. Я і народилась. Скоро мати захворіла тифом і не могла мене годувати. Але мене спасла соска: шматочок хлібця, завернутий у ганчірку, який я смоктала…Виживали як могли: збирали коріння, дикі ягоди, листя хворост ти шишки, щоб топити узимку. У 1943 році, коли фашисти відступили, мама пішла робити у колгосп.

З ранку до ночі гнула спину на ланці за пайку хліба або буряка. Після війни пішла до школи. Боса,у шитому мамою платті та торбинкою із полотна для книжок. У класі було близько 20 дітей. Лише донька директора школи, який отримував гроші, мала взуття і їла досхочу хліба. Усі інші пекли коржики з кукурудзи, які дерли горло і не знали, що бувають на світі булочки. Ми не мали іграшок, гралися ляльками-мотанками, які робили сами. Школа була велика, двоповерхова, але оскільки вона пережила війну, нам не дозволяли по ній бігати, щоб не завалилася. І ми повільно ходили її коридорами…Памятаю, одного березневого дня 1953 року, я запізнилася. Коли я увійшла у свій клас. Я побачила. Що всі учні і вчителька стоять і плачуть. Умер Сталін. Тоді ми вірили, що саме завдяки йому виграли війну…

Закінчивши 8 класів, я вирішила переїхати з голодного села до брата на Донбас, де люди мали паспорти і отримували зарплатню. Це мені вдалося. Там я закінчила 9-10 клас вечірньої школи і вступила до педагогічного училища. Стипендію я отримувала 20 рублів. А за квартиру платила 7 рублів. Отже хліба я так і не наїдалась. Як студентці, мені видавали одну буханку чорного хліба на тиждень. Іншим, щоб купити окраєць, доводилося займати чергу с полуночі. Лише у 1964 році, коли до влади прийшов Хрущов, стало легше. Але хліб був на пополам із кукурудзою. Ось чому я і досі ніколи не викину ні шматочка хліба…

Ви зараз живете щасливим життям, ситі, взуті, маєте які забажаєте іграшки, відвідуєте секції і музичні школи. Цінуйте те, що маєте і не забувайте, як важко жилося вашим прабабусям у важкі воєнні та повоєнні роки.»
ПАРТИЗАНИ ЧУГУЇВЩИНИ ТА ПЕЧЕНІЖЧИНИ
Чмихало Анастасія, Руденко Марина, учні Кочетоцької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів,

члени гуртка «Юні екскурсоводи» Чугуївської районної ради Харківської області

Керівник: Мандригіна С.С., керівник гуртка Чугуївського районного Центру туризму,

краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Чугуївської районної ради Харківської області

Чугуївський партизанський загін у роки окупації формувався у важких умовах. Не було досвіду і знань, методики підбору кадрів, невміло і наспіх формувався загін. Тому, як зазначає Чугуївський краєзнавець А. Зінченко, партизанські групи, не почавши діяти, розпадалися. І все ж таки, підпільна боротьба в наших краях велась, Про це свідчать деякі документи з Харківського державного архіву. Наприклад: «Грудень 1941 року: партизанська розвідувальна група зайшла в тил ворога в с. Мартова Печенізького району і здійснила напад на штаб фашистської військової частини. А в селі Тетлега, у тому ж грудні, партизани пошкодили телефонний зв’язок, знищили 30 фашистів». І таких свідчень чимало.

Під час окупації в селищі Кочеток діяв партизанський загін «Народний месник» під керівництвом Романова М.К. У червні 1943 року загін у складі 80 партизанів перейшов Донець з боку Башкирівки. Мета загону була обійти Кочеток, піти на Кам’яну Яругу і далі, в Мерефянські ліси, для організації великого партизанського з’єднання. Німці помітили партизанів на Тетлезькій дорозі. Розпочався бій. З обох боків були втрати. Був наказ повернутися через Донець. При відступі загону героїчний вчинок здійснила розвідниця Клавдія Веремєєва, дівчина з м. Богучара. Залишившись прикривати відступаючих товаришів, вона була оточена великою кількістю фашистів. Її хотіли схопити живою, однак дівчина, підпустивши ближче німецьких солдатів, підірвала себе. Її мати, Анастасія Федорівна, приїздила на могилу доньки з м. Кам’янець-Подільський. Клавдії присвятила свій вірш «Балада про сестер» кочетоцька вчителька, знана в Чугуївському районі дослідниця, хранителька шкільного музею, Антоніна Михайлівна Стрєляна. А історія загону «Народний месник» знайшла відображення у творі воронезького письменника Афанасьєва М.Н. «Від Волги до низьких Татр».

Пригадує мешканець села Кочеток, учасник партизанського з’єднання, Гиглавий Василь Гаврилович. Командиром загону був його брат Семен Гаврилович. Під час бою з фашистами Василь був тяжко поранений. Таких безнадійних партизани не тягнули з собою, а добивали, щоб не мучились. Семен Гаврилович повинен був пристрелити брата, однак рука не піднялась. Попросив донести брата до найближчого села, щоб звідти переказали матері у сусіднє село, щоб похоронила сина. Та Василю пощастило. Догляд селян, потім матері і молодість зробили свою справу - він одужав. А от дружину і двох діточок Семену Гавриловичу врятувати не вдалося – вони були повішені.

Подальша доля братів склалася так. Василь Гаврилович після війни закінчив школу, інститут, був інженером Чугуєво-Бабчанського лісгоспу, що у Кочетку. А Семен Гаврилович став після війни директором школи, викладав історію. Хтось доніс, що директор зберігає у себе вдома двотомник Б. Грінченка (був заборонений письменник). Колишнього партизана звинуватили у націоналізмі і вислали до Казахстану, де він і помер.

Пройшли через села Велика Бабка, Піщане стежки партизана, Героя Радянського Союзу Щербака Олександра Михайловича. Він очолював партизанський рух у Вовчанському і Велико-Бурлуцькому районах. Загін Щербака взяв участь у багатьох запеклих боях, сам він був тяжко поранений, однак одужавши, повернувся до лав партизан. Олександр Щербак загинув у селі Стариця Вовчанського району, де партизани розгромили німецький штаб. Тут він і похований. У тому ж бою загинула і партизанка Волкова Надія, їй також посмертно надане звання Героя Радянського Союзу.

Бойовий шлях О. Щербака був ретельно досліджений пошуковцями Великобабчанського навчально-виховного комплексу. У музеї цього закладу створено експозиційний ряд, присвячений герою. Зараз у Великій Бабці живе донька Олександра Щербака Ізотова Л.О.

Разом із Чугуївським партизанським загоном діяв бойовий загін месників селища Печеніги. Комісаром його був Павло Чурилов. Разом з іншими партизанами Федором Андрусом, Іваном Сердюком, Марком Петровським та Іваном Мартиновим було вирішено рухатись на хутір Лелюківці. Однак дорогою хлопці були захоплені фашистами. Зробивши спробу вирватись, Павло Чурилов загинув.

За період з1941го по1942 роки партизанами велася активна диверсійна робота: в районі Печеніг, П’ятницького, Лебежого, Мартової, Жовтневого, Базаліївки вони робили засади на ворогів, мінували дороги, підривали автомашини, палили німецькі склади, вбивали ворогів.

Керівником підпільної групи був 19-річний Леонід Скляров, залишений в тилу ворога за наказом райкома партії. Та один із підпільників зрадив, розказавши своєму батькові про їхні дії. Батько доніс німцям. Учасники підпілля зазнали жорстоких катувань. Леонід Скляров помер зі словами: «Вмираю за Батьківщину!». Похований Леонід у братській могилі в селищі Печеніги.

З точки зору історичної науки, вірогідно, інформацію 60-річної давнини, зібрану зі слів людей досить сталого віку, не можна вважати ідеально достовірною. Однак на молоде покоління такі щирі сповіді наших земляків про події, що й досі ятрять їхні серця, розказані живою мовою, без літературної редакції, справляють глибоке враження.

Героїчний опір земляків є прикладом високого морального духу нашого народу, його патріотизму.

Нажаль, у теперішній складній політичній ситуації тема дослідження набуває особливої актуальності.
НАЗАВЖДИ У МОЄМУ СЕРЦІ
Шелест Юлія, учениця 5 - А класу

Люботинської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 4

Люботинської міської ради Харківської області

Керівник : Іванченко Олена Анатоліївна, вчитель історії та правознавства

Дивуєшся з цих людей: скільки їм довелося пережити, перестраждати, скільки втрат їм довелося пізнати,  і як би їх доля не ламала, а вони залишилися Людьми з великої літери. Ми вчимося у них витривалості, відповідальності і відданості.

Об’єктом мого дослідження є життєвий шлях і доля моїх рідних – прадіда Вітюка Дмитра Пилиповича, прабабусі Вітюк Марії Афанасіївни. Моя прабабуся Вітюк Марія Афанасіївна народилася 29 квітня 1924 року у місті Люботині Харківської області. Навчалася вона у школі № 16 (4) , а після 10 класу відразу пішла на фронт.

Мій прадід Вітюк Дмитро Пилипович народився 11 лютого 1918 року у селі Блажиєвка Казатинського району Вінницької області. Закінчив 10 класів у 1936 році. У 1939 році – 3 курси педагогічного інститута у місті Вінниця. У 1942 році закінчив Севастопольське училище зенітної артилерії.

З боями вони пройшли всю Україну і закінчили війну у Чехословаччині.

Прабабуся була нагороджена медаллю « За визволення Будапешта, « За бойові заслуги». Прадід був нагороджений двома орденами Червоної зірки , орденом Великої Вітчизняної війни.

Я про своїх рідних знаю добре із розповідей бабусі, дідуся. Вже немає на світі ні прадіда, ні прабабусі, але вся родина завжди згадує цих прекрасних людей. Вони не шкодували своє життя в роки Великої Вітчизняної війни. Вони назавжди будуть у моєму серці!

З РОЗПОВІДЕЙ СТАРШОГО ПОКОЛІННЯ
Шпак Дарія, учениця 9-Б класу Валківського ліцею імені О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму, краєзнавства

та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст I категорії,

Керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею ім. Олександра Масельського,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного центру туризму, краєзнавства

та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст I категорії,

Керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею імені Олександра Масельського,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області
Для багатьох поколінь учителів і учнів Валківської десятирічки мудрим наставником вимогливим і тактовним керівником, природженим педагогом і просто добрим людяним товаришем, який уміє вислухати, зрозуміти і підтримати, була і залишається Антоніна Трохимівна Кравцова.

Більш ніж 15 років вона очолювала педагогічний колектив, і це був особливий, цінний, творчий період ,насамперед у плані вдосконалення викладання і підвищення успішності учнів.

Про роботу вчителя Антоніна Трохимівна мріяла змалку. Її улюбленим шкільним предметом була російська література. Знала її блискуче і дуже хотіла викладати, коли виросте.

Але таке прагнення здавалося майже нереальним для неї, наймолодшої доньки (Антоніна Трохимівна 1938 року народження) у батьків-звичайних колгоспників з Чугуївщини. Батька – навіки забрала війна. Він пішов на фронт у серпні 1941-го. Ще пощастило йому востаннє побачитися з сім`єю, коли під час відступу наших військ проходив зі своєю частиною рідним селом. І вірилося, що сроко це страхіття, ці роки лихоліття закінчаться і в родини повернуться діди, батьки, сини, брати…. Та…..згодом, додому надійшло повідомлення, що він пропав без вісті. Як загинув, де його могила, рідним й досі так і не вдалося дізнатися.

Важко жилося сім`ї в повоєнний час. Та всі незгоди і нестатки, які випали Тоні з дитячих літ, тільки зміцнили її вдачу, зробили стійкою до життєвих труднощів, бо знала дівчина, що в усьому може розраховувати тільки на себе, власні знання, наполегливість і працю.

По закінченні школи в рідному селі у 1956 році Антоніна Трохимівна, на пропозицію директора, залишалася там працювати піонервожатою й одночасно вступила на заочне відділення Харківського державного університету. Хотілося на філологічний факультет, тож і порадили викладачі подавали документи на історичний. Конкурс там виявився не менший - цієї пори у вузи приходило багато колишніх фронтовиків, які мали вступні пільги. Та все ж вступні іспити Тоня склала успішно і навчалася потім старано. Викладала географію в рідній школі і деякий час виконувала обов`язки заступника директора з виховної роботи.

У 1966 році Антоніна Трохимівна переїздить у Валки за призначенням чоловіка. Працювала-вихователем дитячого будинку і дитсадка №3, пізніше-його завідучою, в школі. В школі Антоніна Трохимівна поєднувала обов`язки вчителя-предметика і директора, яким була призначена 1977 році.

Хіба ж змогли зламати життєві труднощі людину, чиє дитинство пройшло у страшні воєнні роки. Роки, що були сповнені лиха, сліз, болю, страждань, голоду, відчаю і страху. Ось саме так, високо піднявши голову, незламно крокує по життю Антоніна Трохимівна. А вдячні учні та колеги частенько звертаються до неї за порадою та підтримкою.

Будинку дитячої та юнацької творчості Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Буланова Валентина Миколаївна, учитель Зачепилівського ліцею
Вітчизна, Батьківщина… Коли стоїть питання про захист рідної землі, своєї держави, її незалежності, то забуваєш про особисту небезпеку, на перший план виступає головний громадянський обов’язок – захищати Батьківщину. У такі хвилини не думаєш про особисте життя, все здається дрібним і нікчемним, не вартим зайвої уваги.

Велика Вітчизняна війна стала тим випробуванням для народу, котре примусило кожного замислитися над питанням, що ти можеш зробити для захисту своєї землі.

Війна проти німецького нацизму та його прихильників усіма своїми вогняними колесами двічі прокотилася українською землею, залишивши глибокі вибоїни і шрами у долі народу України. Саме йому разом з іншими народами колишнього Радянського Союзу довелося взяти на себе найважчий тягар – знищити німецький нацизм! «Східний» фронт світової війни був головним, вирішальним, тут вирішувалася доля Європи, та й світу також.

У роки Великої Вітчизняної війни в 1941-1945 рр., захищаючи рідну землю від ворога, Україна втратила близько десяти мільйонів своїх синів і дочок, не кажучи вже про колосальні руйнування і економічні збитки, завдані республіці війною. Понад 28 тисяч братських і одиноких могил, більш як 50 тисяч пам’ятників і обелісків по всій Україні – хвилююче і страшне свідчення того, якою дорогою ціною була завойована свобода і довгождана перемога над ворогом. Без повного визволення України від окупантів, без історичної перемоги над фашизмом в травні 1945 року не постала б у наш час, на початку 90-х років суверенна незалежна Українська Держава.

Ніколи в людській пам’яті не потьмяніють і не згаснуть полум’яні роки минулої війни, коли юнаки і дівчата разом зі своїми батьками відстояли і захистили матір-Вітчизну від німецько-фашистського поневолення.

Перемога у війні 1941-1945 років – це нічим не зрівняна реальна легенда, якої не знав світ, це титанічний подвиг воїнів старшого і молодого поколінь, це роки страждань і смерть братів і сестер, котрі не шкодували життя в ім’я тих, хто живе і трудиться нині.

В Україні неможливо знайти родини, у якій хтось із рідних не брав участь у Великій Вітчизняній війні. Не є виключенням і моя родина.

Моя прабабуся (з батькового боку) – Пограновська Анастасія Дмитрівна народилася 28 січня 1921 року в квітучому селищі Чутове, що на Полтавщині. Там пройшли її дитячі та юнацькі роки. Після закінчення Чутівської середньої школи молода та енергійна дівчина поїхала навчатися до Валківського медичного училища. Та закінчення його співпало з початком Великої Вітчизняної війни. З перших днів жахливої війни, вона пішла працювати медичною сестрою в партизанський загін, який функціонував на базі Артемівської дільничної лікарні. Нелегкий військовий і трудовий шлях випав на долю моєї прабабусі. Протягом всієї війни вона допомагала піднятися на ноги та повернутися до життя солдатам. За заслуги у роки війни держава нагородила її орденом Вітчизняної війни та багатьма медалями.

Бабусі не стало, коли мені виповнилося сім років, та ми пам’ятаємо про неї.

Про родичів з маминого боку мені розповідав мій дідусь.

Я не знаю якого саме липневого дня загинули мої рідні. З розповіді дідуся знаю, що загинули вони під час бомбардування білоруського міста Орші. Загинули бабуся, її невістка з дітьми. На місці будинку залишилася величезна воронка після вибуху авіабомби. Із родини Тимофія Буланова залишився лише один Іван – батько мого дідуся Юрія.

При форсуванні Дніпра загинув Федір Данилович Рудь, про якого мої рідні знають лише з «Книги памяті України»: «Рудь Федір Данилович, село Олександрівка. Рядовий, шофер, 20 танкова дивізія 5 армії. Пропав без вісті у жовтні 1943 року».

Із рідних прабабусі Віри Лаврентіївни Буланової на тій війні загинув брат Іван, батько – Лаврентій Авдійович Щиров – повернувся живим і помер у 1976 році.

Війна – це найгірший час в житті. Багато людей загинуло від зброї ворогів, від голоду, але деякі герої подолали всі лиха і повернулися до нормального життя. Наші предки, які жили в часи війни, вони зробили все, щоб ми зараз жили мирно, з чистим небом над головою. У роки війни не вистачало продуктів харчування. Рідні майже не бачили своїх синів і батьків, дідусів. У моїй родині прабабусі і прадіди були і учителями, і машиністами потяга, і шоферами…

Моя прабабуся була медсестрою у часи війни, друга прабабуся в ті часи тільки народилася. Прадід залишився без ноги, яку він втратив під час вибуху бомби, тоді ж загинула його матір, а також дружина брата з дітьми.

Моя сім’я з великою повагою відносяться до тих, хто за нас стояв стіною. Хоч вони вже померли, але пам'ять про них зберігається в наших родинах.