Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти

Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №67

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Дацко Юлія Володимирівна, вчитель географії

Ярова Тамара Микитівна

Наша сім'я жила в Харкові. Сім'я була велика, у моїх батьків було п'ятеро дітей: три дочки і два сини. Старші сестри вже працювали, а я з братом вчилася в 72 школі. Наймолодший брат, 1934 року народження, був удома. У 1941 році я закінчила 6 клас, а брат Олег – 3-ій.

У неділю 22 червня була чудова погода. Мене послали по гас - у той час готували на примусах і керогазах. Усі люди йшли, кому куди треба. Все було спокійно, і раптом усі стали кудись бігти, побігла і я. З'ясувалося, що по радіо повідомляли про початок війни. Люди всі плакали. Забувши про гас, я прийшла додому, але рідні вже знали про війну. З цього часу почалося важке життя. Пізньої осені Харків був окупований німецькою армією. Світла, води, опалення не стало. Щоб дістати води, ходили пішки в Рогань, ближче ніде не було води, а там була криниця. Воду ділили майже краплями, пізніше користувалися снігом. Постало питання: що робити? Батьки вирішили добиратися в м. Богодухів, так як вони там народилися і деякий час жили, вчилися і працювали. Розташувалися в напівзруйнованому будинку по вулиці Охтирській, 27 у колишньому колгоспному дворі. Вікна забили уламками скла, фанерою. Дрова носили з лісу, вода була в колодязі. Зиму пережили, хоча було дуже важко. Прийшла весна. Ходили в села на заробітки, щоб заробити на хліб. Міняти у нас не було чого, все залишилося в Харкові. Це був страшний час - бачити як гинуть люди, вішають партизанів. Почалися облави, забирали навіть жінок із дітьми. Мою сестричку Таїсію ховали, де тільки могли, одягали як стару бабусю, коли вона виходила на вулицю - брала паличку. Поруч з нами жили дві сестри, під час облави вони ховалися в погребі, але їх знайшли і розстріляли.

Один ранок став в нашому житті особливо страшним: прийшли два німецьких солдати і поліцейський, схопили маму, поставили її під паркан, направили на неї автомат і закричали: «Партизан ! Партизан !». Ми зрозуміли, що вони шукали мою сестру, її не було вдома. Мама хотіла щось сказати, але її не хотіли слухати. У цей час проходив офіцер і дав розпорядження, щоб забрали мене. Мене схопили, повели в якесь приміщення, де було багато молоді. Вранці нас всіх помістили в товарні вагони і повезли, як тварин. У мене не було навіть одягу. Коли ми доїхали до Польщі, нас вивантажили в якесь приміщення і змусили всіх роздягтися, одяг покласти на землю і запам'ятати, де поклав свої речі. На стільцях стояли солдати, і нам кожному наливали на голову смердючу рідину. Потім під холодним душем нас обмивали, та так швидко, що ми не встигали змити цю рідину. І знову товарні вагони і довга дорога. Коли зупинявся поїзд, дозволяли вийти і зробити свої справи. Від вагона не дозволяли відійти ні на крок, відразу стріляли. Десь раз на три дні давали щось поїсти, набрати води. Зі мною забрали і Скрипник Ліду, 1926 року народження. Ми з нею познайомилися вже в поїзді і вирішили триматися разом.

Коли приїхали до Німеччини, там приходили і відбирали людей, прийшла і наша черга. Жінка, яка говорила російською мовою, відібрала мене, а Ліду ні. Ми почали її дуже сильно просити, сказали, що ми сестри. Вона погодилася, забрала і її. Всього забрали 10 чоловік. І знову поїзд, але тепер уже в купе. Вночі нас привезли в м.Seesen-am-Harz на бляшану фабрику. Вранці повели в цех, де виготовлялися бляшані банки на конвеєрі. Мені дали мітлу і совок - я повинна була прибирати обрізки з жерсті, вантажити їх на вагонетку і вивозити з цеху. Мені стало погано від постійного недоїдання (цілий тиждень я нічого не їла), тому знепритомніла. Коли я отямилась, то побачила, що я впала на вагонетку з листами жерсті і поранила ногу. Я знайшла якусь ганчірку і перев'язала ногу.

В обід нам дали сушену варену капусту з хробаками, але довелося їсти. Після їжі стало трохи краще.

На другий день мене і Ліду Скрипник перевели в інший цех, де виготовляли відра з картону. Працювала я на великому верстаті з Оленою Козинець. Вона називала мене доцею. Олена з'єднувала відро, а я вставляла смужки з жерсті в два ряди. Треба було працювати дуже швидко, конвеєр не ждав. Мої пальці обливалися кров'ю, але потім мені порадили заклеїти їх клейким папером, стало легше. Годували нас раз на день: бруква, капуста, шпинат, іноді квасоля в стручках - це було як свято. У понеділок видавали на тиждень батон хліба і 100 г маргарину. З фабрики нікуди не випускали. Цех був на першому поверсі, жили на другому. Там було 8 кімнат, у кожній по 15 осіб. Нас з Лідою розмістили в сьомій кімнаті. Одягу у мене не було, і я вирішила пошити собі сукню з ковдри, з простирадла другу. На ногах дерев'яні колодки. Добре, що не треба було нікуди ходити, вийшов з кімнати - і відразу в цех. Але в морози пальці все одно приморозили. Нікуди не дозволяли виходити з фабрики. На ніч замикали всі кімнати. До 17.00 працювали, о 18.00 всіх перераховували і замикали, вранці о 6.00 відчиняли.

На фабриці працювали військовополонені французи, італійці, бельгійці, поляки. Щодня їх привозили і після роботи відвозили в табір. Ніколи не забуду бельгійця, який працював на верстаті, вирізав дно з жерсті для відер. У нього не було пальців стопи, він ходив на п'ятах. Коли він одержував посилки через Червоний хрест, кликав мене і клав до кишені гостинець, і на його очах були сльози, чому - я не знаю. Був дуже добрий і майстер цеху - німець, теж пригощав мене бутербродом, який брав собі на обід: потихеньку клав мені в нішу верстата і показував пальцем, щоб ніхто не бачив. Я думаю, що вони мене жаліли, бо я була найменша. У кімнаті, де я жила, теж про мене дбали, я часто хворіла. Принесли мені деякий одяг, що вибрали з купи ганчір'я, яким витирали верстати. Дуже важко було пережити, умов ніяких не було. Прали білизну, купалися в кімнаті в тазку. Грубку топили самі дровами ввечері. За одну годину треба було принести дров, води і все інше.

Одного разу дві жінки вирішили втекти, з'єднали простирадла і вилізли у вікно. Три дні їх шукали, всі жителі кімнати були покарані. Через три дні їх знайшли і відправили до концтабору. Повернулися вони через три місяці. На них страшно було дивитися: все тіло покусано собаками. Вони розповіли, що в концтаборі з ранку до вечора вони носили камені з одного кінця в інший, а якщо зупинялися, їх кусали собаки. Більше ніхто не хотів тікати.

Наприкінці 1944 року почалися тривоги, бомбардування. Всіх нас впускали до бомбосховища. Коли бомба потрапила в бомбосховище, відчиняли кімнати, а ми нікуди не ховалися - що буде, те буде.

У 1945 році в травні нас звільнили американські війська. Увійшли в місто без бою. Вранці ми встали і побачили, що на всіх будівлях і на фабриці, де ми працювали, були білі прапори. Нас всіх забрали і пішки відправили до табору, потім до іншого, де пішки, де вантажними машинами. І так до самої річки Ельби. Там нас передали радянським військам. Потім ще один табір, де нас усіх розмістили по областях, і знову товарні вагони. Настрій у всіх був гарний, ми були щасливі, що повертаємося додому. Але не всі повернулися, тому що нам говорили, що нас чекає в'язниця, каторга. Дехто злякався і залишився там або виїхав до інших країн.

Я вважаю себе щасливою. Пережила голод , війну і багато всякого горя, але вистояла. Люблю свій край, свою Батьківщину. Нагороджена медалями, грамотами.

Нікому не бажаю пережити те, що пережило наше покоління. Хочеться, щоб нашим дітям, онукам жилося краще, щоб вони були щасливі.

І – ІІІ ступенів №6 Первомайської міської ради Харківської області

Керівник: Чмуж Катерина Володимирівна, вчитель історії та правознавства
У роки війни територія Первомайського району неодноразово була ареною жорстоких боїв. Досить сказати, що тодішній районний центр Олексіївка і станція Лихачове чотири рази переходили із рук в руки.

З 1943 року в озброєнні нашої та ворожої армії за багатьма показниками настав паритет. Великий вплив на хід бойових дій на території району мала перемога під Сталінградом. 1 лютого 1943 року почався новий, переможний етап Великої Вітчизняної війни.

8 лютого1943 року воїни 6-го гвардійського кавалерійського корпусу генерал-майора С. В. Соколова вийшли на відкритий простір і зранку цього дня практично без бою заволоділи селами Берека, Верхній Бішкін, Киселі, Олексіївка та станцією Лихачове. Однак і цього разу визволення було короткочасним.

Особливо важкі бої розгорнулися на території нашого району в березні 1943 року. Воїни 228 - ї стрілецької дивізії у взаємодії з частинами 152 - ї дивізії 34 - го корпусу з боями звільнили села нашого району від німецько-фашистських загарбників. Дивізією командував полковник Павло Григорович Куліков, його заступником був полковник Максим Григорович Гуревич, начальником артилерії дивізії – полковник Григорій Леонтійович Адамчик, начальником штабу дивізії – полковник Макар Григорович Охлобистін. У складі дивізій перебували 767, 795, 799 стрілецькі полки. Свої бойові дії на землях України вони почали на березі ріки Сіверський Донець у районі села Андріївка Балакліївського району в серпні 1943 року, змінивши підрозділи іншої дивізії.

У ці дні особливо відзначився солдат 767 стрілецького полку В. В. Лепников, що розстріляв з кулемета двох німецьких мотоциклістів. В перші шість днів на цій ділянці фашисти втратили вбитими 32 солдата й офіцера.

Стрілецькі полки дивізії, вийшовши на рубіж Нижній Бішкін і Коробів хутір, форсували Сіверський Донець і зав’язали бої, які велися багато днів. Супротивник чинив завзятий опір, використовуючи висоти, лісисту місцевість. Захопивши ці населені пункти, радянські воїни після короткого відпочинку перейшли в рішучий наступ, звільняючи села нашого району, і 10 вересня вийшли на лівий берег ріки Береки.

Супротивник, окопавшись на протилежних висотах, обплутав їх дротом, замінував підступи, побудував дзоти. Артилерія ворога вела по позиціях наших частин безперервний вогонь.

11 вересня 1943 року о 19.00 ворог, прикриваючись дрібними групами, продовжив відступ на захід та південний захід на правому фланзі, при цьому чинив наполегливий опір частинам радянської армії, що наступають на рубежі поблизу річки Берека. В західній частині сіл Олексіївка та Булацелівка ворог чинить найбільший опір, маючи на озброєні до 4 батарей артилерії та кілька танків. Полонені стверджували, що противник мав намір утримуватися на кордоні річки Берека два – три дні. Частини нашої армії, переслідуючи ворога, що відступав, та знищуючи його підрозділи, вийшли на ворожі рубежі: 34 - й стрілецький корпус та 152 - а стрілецька дивізія вели наполегливі бої з противником в селі Олексіївка. Два полки оволоділи північно-східною частиною Олексіївки і готувалися до форсування річки Береки в районі позначки 113,0. 544- й стрілецький полк просувався до річки Береки, захопивши висоту 183,3.

11 вересня 1943 року о 19.30 противник своїми ар’єргардними частинами продовжує чинити сильний вогневий опір корпусу радянської армії, що наступали. З особливим впертістю він тримає оборону в районі села Олексіївка, де діють 5 - й та 6- й ескадрони 2 - го кавалерійського полку дивізії «СС» та підрозділу 328 - ї піхотної дивізії.

Бої проходять в районі села Красиве, де артилерія противника веде вогонь по підрозділах 228 - ї стрілецької дивізії з району колгоспів «Комуна» та «Шлях к комунізму». Відступаючи, противник спалює всі населені пункти. Частини 34-го стрілецького корпусу, переслідуючи противника, що відступав, впритул підійшли до річки Берека. 152-а стрілецька дивізія силами 646-го стрілецького полку веде бій в північно – східній частині села Олексіївка. 767- й стрілецький полк 228- ї стрілецької дивізії продовжує боротьбу в центральній частині села Олексіївка. 544 – й та 480 – й стрілецькі полки вийшли на рубежі річки Берека в районі на південь від села і встановили зв'язок з 6-ю Червонознаменною стрілецькою дивізією. 6 - та Червонознаменна стрілецька дивізія на рубежах річки Береки готується до її форсування та виконання завдання командування. 228-ма стрілецька дивізія, 795-й стрілецький полк в районі південної окраїни села Михайлівки наводять переправу та готуються до форсування річки Береки.

Особливо міцні укріплення були зведені на флангах села Олексіївка, де розгорнулися найбільш жорстокі бої. У центрі ж села фашистське командування ставило дрібні групи. Розгадавши ці задуми, командир 767 полку, майор Володимир Васильович Беленко, вирішив ударом своїх батальйонів роз’єднати основні сили супротивника, захопити центр села. Так, 13 вересня солдати полку, зламавши опір підрозділів, що прикривали гітлерівців, захопили центральну частину села Олексіївки, отримавши німецький штаб з цінними документами. Основні сили фашистів другого дня змушені були відступити в напрямі станції Лихачове.

14. 
    вересня о 10 годині ранку, після короткої перестрілки, полк захопив селище Лихачове, хутір Сиваш, станцію Лихачове, село Маслівку й після чотиригодинного відпочинку почав наступ у напрямі Новомиколаївки.
    

А весь район було звільнено 16 вересня 1943 року. Саме ця дата і стала днем міста Первомайський.

вихованка гуртка «Літературне краєзнавство» Зачепилівського БДЮТ

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Чуб Тамара Миколаївна, керівник гуртка «Літературне краєзнавство»

Недаремно ж мудрі кажуть,що, не знаючи свого минулого, не можемо збудувати гідне майбутнє. А війна -це і є наше минуле, у якому ще так багато невідомих героїв, нез’ясованих до кінця обставин, непрочитаних сторінок цієї великої трагічної книги… Серед тих, хто писав історію рідного народу, рідної країни в цій книзі, і мій прадідусь. Тож хочеться трохи розповісти про нього - одного з простих радянських воїнів великої війни.

Попов Василь Филонович народився у 1912 році у селі Леб’яже Зачепилівського району Харківської області у бідній селянській родині, яка мала п’ятьох дітей. Тож доводилося тяжко працювати, щоб якось вижити у той нелегкий час. Навчився цього і мій прадідусь. У свої юнацькі роки він батрачив у місцевого багатія. Що тільки не доводилося йому робити: був пастухом, коногоном, підмітав подвір’я, колов дрова, робив усе, що накажуть. Інколи до кінця дня так стомлювався, що було одне бажання-впасти і заснути. Та молодість є молодість: знаходили хлопці та дівчата час і для жартів, і для пісень, і для мрій, і для прогулянок до сусіднього села Миколаївки. Не помітив Василь, як запали в душу сині очі, гнучкий стан, довгі коси сором’язливої Олени. У 1935 році юнак із російського села та україночка одружилися, переїхали до Абазівки, де саме був створений колгосп ім. Червоного прапора. В любові та злагоді народили і піднімали на ноги чотирьох дітей - трьох синів та доньку. Василь Филонович працював трактористом, мріяв про зведення нового будинку: сім’я росте… Та мирний труд і життя родини Попових, як і всього народу, 22 червня 1941 року розкраялося на «до» і «після». «До» - була країна, де будували і народжували дітей, вирощували хліб і зводили заводи,»після» - чотири роки боротьби з німецькими загарбниками. Озброєні до зубів, оснащені технікою, підковані фашистською ідеологією вороги захоплювали міста і села, сподіваючись поставити радянський народ на коліна, зробити людей рабами. Докотилася війна і до нашого села Абазівка. І як не плакала дружина, як не обхоплювали Василя Филоновича діти, умовляючи не йти на фронт, він разом з іншими чоловіками-односельцями пішов захищати рідну Батьківщину.

Нелегкими фронтовими дорогами мій прадід дійшов до Сталінграда. Молодший сержант 161 стрілецького полку був кулеметником. Бачив смерть друзів - однополчан, писав скупі листи додому, сподівався на швидке закінчення війни. А бої ставали все запеклішими. Під час одного з них в жовтні 1942 року прадід був поранений під Сталінградом. Після лікування у шпиталі був звільнений від військового обов’язку, адже залишився без пальців на лівій руці. Чи міг він змиритися з бездіяльністю, коли його країна потопала в крові і сльозах?! «Ні, тільки в бій! Я можу бути корисним, - є ще права рука», - був переконаний. Потім були фронтові дороги Болгарії, Німеччини… Як раділи вони перемозі, як святкували, як мріяли пошвидше обняти своїх рідних, повернутись до мирної праці! Та тільки в січні 1946 року Василь Филонович приїхав у Абазівку, маючи багато орденів, медалей, знівечену руку – і бажання швидше зробити рідне село і рідну землю гарними і багатими. Працював на різних роботах у колгоспі ім. М. Горького. У селі його поважали як працьовиту, розумну, спокійну людину, зверталися за допомогою і мудрою порадою…

Великий і дружний рід Попових шанує пам’ять про нашого Василя Филоновича. Його життєвий шлях є для нас зразком мужності, непохитної волі та людської гідності.
«Війна у спогадах очевидців»
Біловицька Аліна, учениця 11 класу Первомайської загальноосвітньої школи

І – ІІІ ступенів № 6, Первомайської міської ради Харківської області

Керівник: Працюк Анжеліка Липівна, вчитель історії
« … Я хочу розповісти про одну людину, з якою мені випала честь познайомитися в рамках проекту «Забуттю не підлягають». За час нашого спілкування я зрозуміла, скільки лиха випало на долю цього чоловіка. Дивує, яку мужність повинна мати людина, знову в пам’яті повернутися назад, в ті місця, де було стільки страждань, де він ледве не втратив своє життя. Багато часу сплинуло, але Карл Іванович яскраво та детально, ніби то це було вчора, розповів про своє життя…»

Все більш та більше відокремлюється сучасний день від Великої Вітчизняної війни. Давно позаростали травою солдатські окопи, зарубцювалися страшні рани війни, поступово стираються сліди боїв відгримілих.

Пройшло багато років з того дня, коли Радянський Союз зламав хребет німецькому фашизму, розгромив наймогутнішу армію ХХ століття та врятував народи Європи від коричневої чуми.

Великий та трагічний час 1941 – 1945 років пам’ятають ще мільйони людей, які винесли тягар війни. Вони були очевидцями і діючими особами небаченої раніше світової трагедії.

Питання остарбайтерства як складової частини нацистського “ нового порядку ” в окупованій Україні в роки війни недостатньо розкрито в нашій історії, а тому у світлі вищевказаних доленосних дат нашої історії його вивчення набуває значної суспільно – політичної актуальності.

Дана робота – спроба побачити війну дитячими очима. Паюк Карл Іванович – в′язень концтаборів Нацистської Німеччини років Другої світової війни.

Автор роботи фактично одноліток того Карла Паюка, який потрапив в 1942 році до трудового табору Лібенау і до кінця війни побувавши ще в трьох концтаборах – відтворює власні враження, які виникли після зустрічей з Паюком Карлом Івановичем, його розповідей про ті страшні роки як свідка й учасника.

Це осмислення і усвідомлення того, що пам’ять про шлях до Перемоги не повинна мати термінів давності. Того що до майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле і те що майбутнє – це наше життя. І молодому поколінню, творити нове життя в Україні.

СЕЛИЩЕ ГУТИ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
Близнюк Дар’я, учениця 11 класу Гутянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Богодухівської районної радиХарківської області

Керівник: Любчич Галина Іванівна, вчитель історії
Історію держави пишуть історики, науковці, її вивчають у всіх навчальних закладах.

Написання історії маленького населеного пункту – це вже справа більш вужчої спеціалізації. Жодної друкованої роботи про моє селище Гути в роки війни я не знайшла, тому тема дослідження цієї роботи, на мою думку, є актуальною.

Мета нашої роботи – систематизувати та узагальнити зібрані матеріали про події Великої Вітчизняної війни на території селища Гути.

Для досягнення мети потрібно вирішити такі завдання:

1. Проаналізувати факти, що мають відношення до теми: Богодухівщина. Гути в роки Великої вітчизняної війни».

2. Систематизувати матеріал про партизанський рух на території селища.

3. Розповісти про долю гутянських жінок, вивезених на примусові роботи в Німеччину.

4. Ознайомитись з біографічними даними загиблих воїнів, що поховані в братській могилі селища Гути.

5. Довідатись про воєнне минуле вчителів, що працювали в Гутянській школі в повоєнні роки.

Структура дослідження: вступ, три розділи, висновок, список використаних джерел та літератури, додатки.

Об’єкт роботи - Богодухівський район в роки війни.

Предмет – історія селища Гути Богодухівського району в роки Великої вітчизняної війни.

Наукова новизна роботи полягає у спробі систематизувати та узагальнити матеріал щодо подій що відбувались в роки Великої Вітчизняної війни на території Гут, а також ознайомлення з біографічними даними людей, доля яких була змінена військовими подіями 1941-1945 років. Вдалося з’ясувати, що гутяни, а також люди, які волею долі опинились на території селища, здійснили багато подвигів в роки війни заради нашого мирного життя.

Практичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані як матеріали для проведення уроків з вивчення історії рідного краю, а головне увіковічити історію своєї малої Батьківщини для майбутніх поколінь.