Харківська обласна державна адміністрація департамент науки І освіти

І-ІІІ ступенів № 2 Краснокутської районної ради Харківської області

Керівник: Бобрицька Валентина Олександрівна, учитель початкових класів
Дана робота – спроба відтворити спогади Бобрицького С.М., батька автора даної роботи.

Бобрицький Сергій Миколайович – учасник бойових дій в Афганістані з 1983 по 1985 рік. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги» і відзнакою «За охорону державного кордону СРСР».

Автор роботи відтворила спогади свого батька, Бобрицького С.М., про те, як він у складі мобільної бойової групи ММГ-1 був направлений в Баламургаб (Афганістан) на допомогу сарбозам (бійцям афганської армії) в охороні фортеці від моджахедів, а також спогади про операцію на «стыке трех границ» (ДРА, СРСР, Іран) проти банд формування Турана Ізмаїла Хана. Слухаючи розповіді батька, приходить усвідомлення того, що пам'ять про подвиг не має термінів давності. Ми повинні пам'ятати історію, героїв для того, щоб ці страшні сторінки історії ніколи не повторювалися.

«Пам’ять»
Бондаренко Владислав, учень 6 класу Роздольської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Бондаренко Олена Григорівна, учитель української мови та літератури

Про все це ми, сучасне покоління, дізнаємося з підручників історії, художніх творів, але найбільше вражають нас розповіді очевидців і учасників війни. Звичайно, всіх подвигів через 69 років після Перемоги так і не описали, про імена і прізвища всіх невідомих, похованих у братських могилах, так і не дізналися. А скільки вдів не дочекалися чоловіків з війни, померли самі, виглядаючи ,мабуть, до останнього подиху своїх дорогих серцю захисників.

Що ж я особисто знаю про історію рідного краю – Красноградщини?

Ось деякі сторінки хроніки подій того часу. Розвиваючи наступ на Донбас німецькі війська 20 вересня 1941 року без бою вступили в Красноград. Їх парашутисти-десантники захопили санітарний поїзд з пораненими червоноармійцями, який рухався з Полтави до Краснограда, і на ньому прибули в місто.

За 5 днів жорстоких боїв підрозділи 6-ї армії, які обороняли рубежі на лівому березі Берестової в селі Наталине, понесли тяжкі втрати. Їм на підкріплення 25 вересня 1941 року під Красноград було направлено 270-у стрілецьку дивізію. Полки цієї дивізії вели жорстокі бої з фашистами під Красноградом до 7 жовтня 1941 року. У жовтні 1941 року під Красноградом радянське командування в бою з німецькими фашистами застосувало багатозарядну пускову установку, так звану «катюшу». А 7 жовтня ,відбивши чотири атаки ворога, 270 дивізія з боями почала відступати на Ізюм. Маючи на озброєнні лише гвинтівки і гармати, радянські воїни 18 днів утримували позиції по річці Берестовій, відбиваючи атаки ворога, якого підтримували авіація і танки.

Восьмого жовтня 1941 року німецькі війська захопили всю територію Красноградщини. Почалися тяжкі дні фашистської окупації. Фашисти грабували мешканців міста і району, силою зброї примушували на них працювати. За найменший непослух вішали, розстрілювали. На шибеницях, встановлених на центральній площі міста, у жовтні 1941 року кілька днів висіли тіла мирних жителів. Цих людей оголосили партизанами і не дозволяли зняти з петлі. Та ніщо не могло зломити волю радянських людей.

Ця війна залишила трагічні спогади у домі кожної родини. Дорогою ціною заплатив український народ за участь у найстрашнішій за всю світову історію війні 1941-1945 років. Тільки в наше невелике село Ясну Поляну не повернулися з фронтів, загинули в тилу від рук фашистів 169 чоловік. Читаючи списки цих людей, зустрічаємо по декілька прізвищ з однієї родини – це означає, що загинули чиїсь брати, чоловіки, батьки, дідусі…

Наприклад, брати Гнатенко Іларіон Тимофійович та Гнатенко Федір Тимофійович; Геращенко Гаврило Титович, Геращенко Іван Титович, Геращенко Леонід Титович, Геращенко Григорій Титович; Рижов Павло Іванович, Рижов Андрій Іванович і багато інших.

Можна по-різному ставитися до Великої Вітчизняної війни, по-різному її називати, але хіба можна забути тих, хто поліг у бою, хто віддав своє життя для щастя інших. З перших днів війни кожен вважав своїм обов’язком захистити рідну землю та домівку. І залишилися вдома плуг, сокира й молоток в очікуванні трудолюбивих рук господарів…

У невеликому селі Шкаврове знаходиться пам’ятник загиблим воїнам, які загинули під час визволення території наших сіл. Навічно покояться в братській могилі 46 чоловік, які відійшли за обрій вічності. Щороку школярі 19 вересня та 9 травня проводять урочисті мітинги біля цього святого місця. Приїздять рідні і близькі з різних куточків країни та зарубіжжя, щоб ушанувати пам'ять своїх близьких і дорогих людей.

За неї, за її свободу і щастя, за її минуле і майбутнє, за землю батьків і дідів, за матерів, які дали йому життя на цій землі, за дітей своїх, за свободу народів, за майбутнє без війн і насилля, воював, помирав, знову вставав на ворога наш солдат.

Як його звуть?

Яке його прізвище?

Він має сотні, тисячі імен…

Багато було ветеранів у свої часи в нашому селі, але майже всі вони покояться в могилах. Пам`ятаємо цікаві зустрічі з ними в нашій школі. …Кесюр Павло Михайлович, який помер більше 9 років тому… Він цікаво розповідав нам про своє життя. До початку війни служив в кадрових військах, з 11 листопада 1939 року воював на Карело-Фінському фронті. Учасник Великої Вітчизняної війни з липня 1941 по травень 1945 року. Був командиром 369 артилерійського полку, пройшов з боями через міста Бєлгород, Харків, Богодухів, Полтаву, Олександрію, Кіровоград, Кременчук, Кишинів, Прагу, Дрезден. Демобілізувався в 1947 році і все своє життя після війни присвятив мирній праці в рідному селі. В останні роки життя тяжко хворів, адже давалися в знаки бойові рани та й похилий вік. Ця чудова людина мала багато нагород, а саме: орден Червоної Зірки, медалі «За відвагу», «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», «За звільнення Праги» та багато інших.

Останнім з ветеранів помер в 2012 році Птишник Микола Васильович, який жив в селі Шкаврове. Був учасником Великої Вітчизняної війни з травня 1941 року по травень 1946 року. Скромний і небагатослівний, усе життя чесно працював на рідній землі. Виховав трьох синів. Мав онуків, правнуків, які часто його провідували, деякі з них живуть у Росії, але щороку приїздять до рідної батьківської хати. Микола Васильович жив сам, бо його дружина померла раніше. Часто хворів, але він мав сильну волю, тому й намагався підтримувати своє господарство, порався в саду, на огороді.

Колись давно ще до війни жила в нашому селі величезна родина Руденків. Недавно я звернувся до Книги пам’яті України. Харківська область. Т.9. Райони Красноградський, Куп’янський. Наукова редакція Харківського обласного видання Книги пам`яті України. Харків, 1996. На с.227 у цій книзі зазначено: Руденко Наум Павлович, 1899, с. Роздолля Красноградського району, українець. Рядовий, 315 сп. 19.сд. Загинув 29.02.1944 . Похований с.Новоукраїнка Кіровоградської області.

Скупі рядочки, в яких уміщено все життя людини. А цей трагічний документ був направлений його дружині Руденко Наталії Павлівні.

Ці документи свідчать про те, що війна залишила чорну смугу в кожній родині, відіграла трагічну роль в долях дружин, які залишились без чоловіків, дітей, які втратили своїх батьків, сестер, що залишилися без братів, згорьованих матерів, яким довелося пережити своїх синів-соколів.

В долі моєї родини війна залишила незагоєний смуток. Мій дідусь Бондаренко Григорій Романович народився в роки війни 19 листопада 1942 року. Що ж дала вона для нього?

Ось одна-єдина фотографія останньої зустрічі його батька Бондаренка Романа Даниловича з Красноградщиною, коли він мав щасливу змогу побачити свою родину, свого сина.

Ніхто тоді не знав, що він уже ніколи не повернеться на Україну, а буде лежати в вічному спочинку в могилі далекого російського містечка Торопець, там він помер від тяжких ран 10 вересня 1944 року.

Залишився мій дідусь назавжди дитиною війни, дитиною без батька, дитиною, якій мати не завжди мала змогу дати все для щасливого життя. Мого дідуся вже теж нема в живих, але він бережно відносився до пам`яті про війну, сам служив в ракетних війська в м.Севастополі, був одним з найкращих стрілків ракетних боєголовок, в роки молодості з радістю зустрічав родичів загиблих солдат, які полягли в бою під час визволення села Ясна Поляна і навіки залишилися лежати в братській могилі с.Шкаврове.

Нехай залишиться світла і добра пам'ять у наших душах і серцях про воїнів-визволителів, про тих ветеранів, які померли від ран, про всіх, хто кував перемогу в боях і в тилу.

вихованка гуртка «Історичне краєзнавство»

Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської

молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Корецька Надія Петрівна, вчитель історії
Спогади Партоли Олександри Федорівни (дівоче прізвище Дорошенко),

1925 року народження, уродженки села Новий Мерчик Валківського району Харківської області, проживаючою в селі Новий Мерчик на вулиці Радянська, 47.

загальноосвітньої школи I-III ступенів імені Героя Радянського Союзу І.М. Заболотного

Великобурлуцької районної ради Харківської області

Керівник: Дерюгіна С. П., заступник директора з виховної роботи

Аверіна Євдокія Дмитрівна – ветеран Великої Вітчизняної війни, жінка, яка за кермом полуторки пліч-о-пліч з чоловіками стала на захист своєї Батьківщини.

Життя, героїчний дух, воля цієї жінки є прикладом для молодих поколінь.

Війна раптово увірвалася в родину Аверіної Євдокії Дмитрівни. Жінка і війна- поняття несумісні. Одна несе світло і життя, друга – розруху і жахіття. Та жінка пліч-о-пліч із сильною половиною людства – чоловіками стала на захист своєї Батьківщини і зуміла проявити у боях із ворогом незламну волю, сміливість та героїзм.

Нині складно уявити, якої треба було мати витримки вісімнадцятирічній дівчині, щоб по топкому бездоріжжю, крізь розриви мін і снарядів зуміти вправно вести вантажного автомобіля. Про дороги війни, що лягали вибоїнами під колеса полуторки, повела розповідь з юними краєзнавцями Шипуватської школи фронтовий водій Євдокія Дмитрівна Аверіна з Шипуватого. А розпочалися вони для неї у 1943-му. Тоді багатьох дівчат призвали до лав Червоної Армії на боротьбу з ворогом. Щоправда, частина їх залишилася в тилу на заводах, а Дуся потрапила у діючу армію. Ще до війни дівчина навчалася на курсах водіїв у Черкасах. Автомобіль вивчила досконало, але не встигла здати випускного екзамену – ворог просувався по її рідній землі: бомбардував Київ, а за ним і Черкаси. Не здогадувалася вона тоді, що незабаром її шоферські навики стануть у нагоді. З Ютанового Волоконівського району Бєлгородської області, де перебувала у запасному полку, направляють Дусю у автобат. А після проходження нею місячного стажування вирішується фронтова доля дівчини. Постало питання довірити їй возити на легковому автомобілі М-1 начальника автобату, або ж повернутися в тил до Харкова, щоб бути водієм військового полковника. Дуся була не з боязких, бо за своє голодне, сирітське дитинство та нелегку юність вона чимало переборола бід та негараздів і вміла постояти за себе. Перед строєм вона відмовилася виконувати наказ і, гордо скинувши голову, сказала: «Мене призвали захищати Батьківщину і я буду її захищати!». Якби не начальник штабу Воронцов, який підтримав солдатку, то не минути їй штрафбату. З того дня вірним їй другом на фронтових дорогах війни став ГАЗ-2, якого у народі називали «полуторкою».

Бєлгород, Харків, правобережна і лівобережна Україна. Машини йшли у другому ешелоні. Завдання водіїв було доправляти на передову боєприпаси, а звідти поранених. Скільки ж їх довелося перевести до санчастини гвардії старшині взводу Євдокії Бударній (Аверіній)! Хто міг, збирався самотужки на кузов, інші – підтримували один одного, а частенько і їй доводилося допомагати понівеченим солдатам. Третій Український фронт, а з ним її 182-й окремий батальйон 7-ї армії просувалися на захід, визволяючи Молдову, Бессарабію, Румунію. Вона вже не відала страху. Дороги, дороги, дороги… Три доби без сну. Тільки б не заснути за кермом. Постійні перевірки автомобіля командуючим складом автобату: боєприпаси на передову – звідти поранених. На зворотному шляху намагалася їхати не поспішаючи. Але хіба по такому бездоріжжю це можливо! Поранені стукали до кабіни, просили: «Сестричко, їдь тихіше». Вона виконувала прохання.

Серед постійного вогняного дощу доля оберігала дівчину від кулі. Лише раз їй довелося побувати у санчастині, але з іншої причини. При визволенні Молдови отримали червоноармійці наказ переправлятися уплав через Дністер. Все б нічого, але Дуся не вміла плавати. Згодився один старшина переправити її на протилежний берег, тільки нехай міцніше тримається за його плече. Вибору не було. Дівчина, здавалося, намертво приросла до його гімнастерки. Але на біду потрапив старшина у коловорот, а оскільки мав зверху «вантаж» почав тонути. На виручку поспішили солдати. Але, щоб врятувати його, треба було спочатку відірвати від нього дівчину. Зробити це було нелегко. На берег витягли обох, та Дуся добряче наковталася води. Ото і потрапила до санчастини.

Війна наближалася до завершення. Звільнено Чехословаччину, а в боях за східну частину Австрії, в районі озера Балатон, Євдокія зустріла Перемогу. Армія їхня була розформована, і в липні 45-го дівчина поїхала додому, до мами, що жила в Старому Хуторі (колишньому відділку Підсереднянського радгоспу Великобурлуцького району). У Харкові на залізничному вокзалі зустріла військового капітана. Медалі та ордени на його грудях свідчили про недавнє героїчне минуле. Він і допоміг дівчині дістатися «товарняком», у якому їхав його взвод, до Чугуєва. На станції купив дівчині лісових груш та пиріжок і побажав далі щасливої дороги. А другого дня, не знаючи точної адреси, шукав її і на станції Бурлук, і в райцентрі, аж доки, за підказкою, не потрапив до Старого Хутора. Відрекомендувався, що ворошиловський козак Дмитро Степанович Аверін прибув, щоб взяти її за дружину. І Дуся дала згоду. Пішли до райцентру і у відповідній установі зареєстрували свої відносини. Поки мама прийшла з роботи, Дуся вже була офіцерською дружиною.

У парі з чоловіком вони прожили 51 рік. Спочатку у Чугуєві, потім Ворошиловграді, Ставрополі і близько 20 років у Грузії, де Дмитро Степанович працював механіком на чайній фабриці, а Євдокія Дмитрівна – котельником.

Майже 30 років проживає ветеран війни у Шипуватому. Сьогодні, незважаючи на дев'ять десятків років, Євдокія Дмитрівна слідкує за політичною ситуацією в країні і дуже переймається тривожними подіями, які хвилюють її душу давніми відголосками тих страшних часів.

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Набокова Анна Юріївна, педагог-організатор ХЗОШ № 71

Друга світова війна (1 вересня 1939 р. — 2 вересня 1945 р.) стала найбільш масштабною з усіх 14 тис. війн і збройних конфліктів в історії людської цивілізації. Геополітичне становище України визначило її центральне місце в подіях воєнної доби. Протягом 1250 днів і ночей народ України перебував у вирі кровопролитних боїв, став свідком і учасником зіткнення двох систем і військово-політичних блоків. На південному крилі радянсько-німецького фронту, що сягав в деякі часи до 4,5 тис. км, відбулося 5 оборонних стратегічних і 12 наступальних стратегічних операцій.

Восени 1942 р. напруження в бойових діях на південній ділянці радянсько-німецького фронту, де вирішувалася доля всієї світової війни, досягло апогею. У запеклому двобої чаша ваг почала схилятися на бік радянських військ. У глухих заволзьких степах під покровом таємниці формувалася армія нового типу — армія прориву, якнайкраще озброєна танками і літаками, гарматами і «катюшами», виробленими на Уралі, в Сибіру і Поволжі. Ці війська обрушилися на знекровлені й вимотані в жорстоких і кровопролитних чотиримісячних боях у Сталінграді кращі колись дивізії противника. 19 листопада 1942 року — цей день червоним рядком назавжди ввійшов у світову історію — почався небувалий за силою контрнаступ Червоної армії, яка добилася, зрештою, перелому у війні на свою користь. Відкрилася можливість визволення України. 16 грудня 1942 року Воронезький та Південно-Західний фронти перейшли в наступ. Першими на землю України вступили бійці та офіцери 573-го полку 195-і стрілецької дивізії 1-і гвардійської армії Південно-Західного фронту. Це сталося 18 грудня 1942 р. Того ж дня ворога було вибито з перших українських сіл Півнівка, Морозівка, МикільськеМіловського району Ворошиловградської (нині — Луганської) області. Наскільки кривавою була ця операція можна судити з того, що лише в боях за перший районний центр на українській території — Мілове загинуло 1066 воїнів. Усього ж у боях за визволення Ворошиловградщини загинуло близько 120 тис. солдатів і офіцерів. Успіх супроводжував бойові дії Червоної армії до лютого 1943 р., коли було визволено Харків. Але наступ швидко видихнувся. Не вистачало досвіду наступальних боїв, злагодженості в діях родів військ, а подекуди й транспортних засобів та бойової техніки. Так, харків'яни були вражені, коли побачили, що у військах, які вступили до міста, артилерію тягнули корови.

Раптовим контрударом есесівські танкові з’єднання змусили радянські частини залишити Харків і відступити на північний схід. Але Червона армія вже у цілому перехопила ініціативу на фронтах, і одна невдача не могла щось істотно змінити на користь ворога. У нескінченних кровопролитних битвах радянські збройні сили набували головного — бойового досвіду. Зріс і рівень військової майстерності їх офіцерського корпусу. Впевненіше стала керувати підрозділами, з’єднаннями, цілими фронтами когорта полководців і воєначальників, що виросла в горнилі війни.

5 липня 1943 р. почалася одна з найбільших битв другої світової війни, що мала вирішальне значення для долі України, — Курська битва. З її завершенням створилися умови для широкого наступу Червоної армії на всьому південному крилі радянсько-німецького фронту. Війська Південно-Західного та Південного фронтів з 13 серпня по 22 вересня провели донбаську операцію, в результаті якої 8 вересня визволено Сталіно (нині — Донецьк).

Та перемоги коштували великих втрат. І не завжди вони були виправданими суто воєнними міркуваннями. Сталінський авторитаризм з його домінуючим принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції і безумовного виконання будь-яких, навіть безглуздих, наказів (аби швидше, вправніше відрапортувати начальству, бути в його очах несхибними, слухняними) мав своїм підґрунтям знецінення людських життів. Відомий радянський воєначальник, генерал армії М. Лященко свідчив: «Справді, у тій війні багато було смертей нічим не виправданих. Зустрічалися воєначальники і командири, які прагнули досягти успіху за будь-якої ціни».

По мірі звільнення території України, її регіонів від фашистських окупантів утворюються на основі наказів Ставки Верховного командування Українські фронти, бойовий шлях яких проліг від дніпровського Правобережжя до Відня, Праги та Берліну. Їх командуючими призначаються найвидатніші полководці: М.Ватутін, І.Конєв, Р.Малиновський,, М.Толбухін. В той же час координацію бойових дій фронтів здійснювали Г.Жуков, О.Василевський.

1-ий Український фронт був створений шляхом перейменування Воронезького фронту. Фронт включав 13-ту, 27-му, 38-му, 40-ву, 47-му, 60-ту, 3-тю гвардійську танкову та 2-гу повітряну армію.В подальшому до нього входили 1-ша, 3-тя, 5-та гвардійські, 6-та, 18-та, 21-ша, 28-ма, 31-ша, 52-га, 59-та, 1-ша і 4-та гвардійські, 1-ша, 2-га, 4-та і 6-та танкові, 8-ма повітряна та 2-га армія Війська Польського.

Війська фронту в першій половині листопада 1943 р. провели Київську стратегічну наступальну операцію, в ході якої 6 листопада звільнили Київ. У листопаді-грудні в результаті Київської оборонної операції війська зірвали плани німецького командування оволодіти Києвом. В січні-лютому 1944 року 1-ий Український фронт брав участь у Корсунь-Шевченківській операції. Провівши Проскурівсько-Чернівецьку операцію 1944 р., війська фронту вийшли до Карпат.Влітку 1944 р. успішно була проведена Львівсько-Сандомирська стратегічна операція.

10 червня 1945 р. на підставі директиви Ставки ВГК від 29 травня 1945 р. 1-й Український фронт був реорганізований в управління Центральної групи військ.

У жовтні-грудні 1943 р. війська фронту провели операцію по розширенню плацдарму, захопленого на правому березі Дніпра.Зимою 1944 р. об’єднання фронту провело Кіровоградську операцію, а потім, взаємодіючи з військами 1-го Українського, - Корсунь-Шевченківську операцію. Весною 1944 р. фронт провів Умансько-Ботошанську операцію. В серпні 1944 р. 2-й Український фронт брав участь в Яссько-Кишинівській стратегічній операції.

В серпні 1944 р. фронт брав участь в Яссько-Кишинівській стратегічній операції. 8 вересня війська фронту вступили на територію Болгарії і на кінець місяця звільнили її.

4-ий Український фронт був створений шляхом перейменування Південного фронту. Включав 2-гу і 3-тю гвардійські, 5-ту ударну, 28-му, 44-ту, 51-шу і 8-му повітряну армії.Наприкінці жовтня - на початку листопада 1943 р. війська фронту завершили Мелітопольську операцію. В січні-лютому 1944 р. взяли участь у Нікопольсько-Криворізькій операції. У квітні-травні 1944 р. війська фронту провели Кримську стратегічну операцію.

Землі України кроєні чисельними узгір’ями, порізані ярами, наповнені великою кількістю великих і малих рік з їх притоками, заболоченими низинами. Землями України течуть багатоводний Дніпро, Сіверський Донець, Західний Буг, Рось. Ці водні магістралі були серйозною перепоною в здійсненні бойових операцій при наявності у військах значної чисельності воїнів, які не вміли плавати, а плавзасоби, понтони для спорудження мостових переправ не завжди виявлялися в належний час та в найдоцільнішому місці, що, на жаль, далося взнаки при форсуванні Дніпра.