І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга
жүктеу/скачать 1.6 Mb.
|
|
чуми) Самовлович назвав «бутафорією».
Ромма «Путешествие в Крым 1786 р. – (Ленінград, 1941р.) у дев’ятій примітці знаходимо таке: «Самойлович. Данило Самовлович – врач, приобретший западноевропейскую известность своими исследованиями чумы, автор ряда научных трудов на русском, французком и латинском языках… Одна из его работ посвящена вопросу о возможности прививки чумы («Memoire sur L’inoculation de la peste », Paris,1782). Сегюр, французский посол в России, рассказывает, что Самойлович, сделавший себе несколько таких прививок и просивший разрешения расширить опыт, чрезвычайно раздражил этим Екатерину и подвергся немилости». Двічі марно клопотав про нагородження Самойловича поранений в руку і груди Суворов, якого лікар поставив на ноги. Зате коли Данило Самойлович вигнав злодюгу німця-аптекаря, його самого залишили безробітним. Зрозуміло, про це знала Софія-Фредеріка- Августа Ангальт-Цербська, вихрест у православ’я із вигоди, вбивця власного чоловіка, аби самій зійти на престол, яку ще іменували Катериною ІІ. Даремно Данило Самойлович писав чоловіковбивці: «Я перший заснував і облаштував Витівський, нині Богоявленський госпіталь, де з 1788 року по травень 1790 р. були на руках моїх 16 тисяч хворих військовослужбовців, обезсилені важкими хворобами. Із них вилікувано 13 824 і залишилось на травень 1038 осіб. Я хворий, маю дружину і двох малолітніх 102102
дітей. Прошу вас мене трудовлаштувати чи призначити пенсію…» На той час Данило Самойлович був обраний членом академій Паризької, Марсельської, Тулузької, Діжонської, Мангеймської, Туринської, Падуанської та інших – тринадцяти академій, в тім числі Російська вважала за честь мати такого серед своїх рядів.
чуми. Лише в шостому столітті, у часи Візантійської імперії, вона забрала понад сто мільйонів життів, мільйони й мільйони гинули в часи наступні. То ж сказане знаменитим французом про сина чернігівського священика «величний благодійник людства» однаковою мірою справедливе для обох – одесита, єврея за національністю Володимира Хавкіна і українця з Чернігівщини Данила Самойловича. 103
ЛИШ ПРАВДА ЗОСТАНЕТЬСЯ У сирому грудневому повітрі пріле осіннє листя пахло старим вином, інколи з’являвся на хвильку просіяний через дрібне ситце дощик, але лише на хвильку, бо засоромлено враз зникав – загуляла, забарилася десь зима, осінь же зовсім втомилася. Священик в облаченні, готовий до служби Божої, довгенько стояв біля нового дубового хреста з табличкою, де значилося ім’я Пилипа Морачевського, священик таки змерз від цієї безпросвітної сирості, аж обличчя синіло. Нарешті почав підходити і під’їжджати люд, юрмилися і впівголоса гомоніли.
як з авто сходили знайомі і незнайомі люди, інші священики, незнані в їх селі Шняківці. – То ж отець Василій із сусіднього села Сальне… Він ще раніше казав, що не дозволить правити Київському патріархату. Неканонічні, мовляв, священики, і правлять не церковнослов’янською, а українською. Отець Василій з Московського патріархату… – Дивні діла на світі – Бог один, православ’я одне, а хіба ж то гірше молитися рідною мовою? Та ще й через півтора десятиліття з часу відновлення незалежності на Україні? …Пилип Морачевський із забуття рідним краєм повертався своїм ім’ям. На занехаяному цьому пустирі світилася куполами колись церква, а на цвинтарі біля неї ховали шанованих земляків. Вічний спокій в їх числі тут знайшов і Морачевський. Та вічним не судилося бути цвинтарному спокою – прийшли російські більшовики і, як колись татаро-монголи, церкву знищили, а могили зрівняли з землею. Сьогодні, після семи десятиліть чингізханського нашестя, нарешті здійнявся хрест над могилою першого перекладача Євангелія українського мовою Пилипа Морачевського. Де, на яких шляхах, на яких дорогах запала в душу мрія перекласти святе письмо? Навчаючи математи Пилип Морачевський 104104 ки в Сумах, де селянських дітей в повітових школах зросійщували тупо, без вигадки й тіні сором’язливого лукавства, вчителюючи в Луцькій гімназії, де волинську юнь по черзі то полонізували, то русифікували, а вона опиралася, як опирається молоде дерево, яке пригнули до землі, ще й ногою наступили, а воно однаково випростається і тягнутиме гілки вгору? Чи в часи вчителювання у Кам’янці-Подільському, або в Ніжині? А може, навіть раніше, ще навчаючись в Харківському університеті, що вважався тоді «другими Атенами»? Тут викладав Срезневський, Костомаров, а ректором був Гулак-Артемовський.
«вірнопідданих» віршів з-під пера поета Морачевського виходитимуть рядки, в яких озиватиметься біль за свій край. Чорна хмара від заходу Небо покриває… Україна плаче, тужить, Що долі не має. «Чумаки, або Україна з 1768 року» – назве свою романтичну поему автор. Тут він далекий вже від єлейного панегірицтва, звертаючись до ворогів:
барвисті переливи говірок, Пилип Морачевський починає працювати над Словником української мови. Взявши за основу мовлення полтавців, збагативши її джерелами з Котляревського, Гулака-Артемовського, з народної поезії, він готує об’ємний рукопис і здає в 1853 році на розгляд у відділення російської мови і словесності імператорської Академії наук. Та провідна верства тодішньої російської інтелігенції до української справи, до мови і культури ставилася так, як один з «володарів дум» Бєлінський писав про Пантелеймона Куліша: «Одна скотина из хохлацьких либералов, некто Кулиш (какая свинская фамилия!) напечатала историю Малороссии». …Кинув камінь у воду, розійшлися кола на гладі – і згасли. Усе затихло. Здав Морачевський рукопис, є запис при академічній реєстрації, а відповіді так і не отримав.
зайшов якось до високого начальства Пилипа Морачевського, інспектора ліцею князя Безбородька і Ніжинської міської гімназії. У грізного інспектора на столі лежав газетний відбиток вірша «Великому цареві нашому», а поряд Євангелія латиною, німецькою, грецькою і рукопис господаря дому українською.
Ще Петро І велів: «Дабы особливого наречия не было». – Кесарю – кесареве, а Богові – Боже, – преспокійно, всміхнувшись лише очима, відказав інспектор, що відбирав при перевірках в спудеїв українські книжки – від себе і від них відвести біду. – А якщо цей кесар – «чудище Обло»? – Огромно и лаяй, – в тон відказав інспектор. – І не тільки лаяй. Шевченка в заслання в одні краї, Гулака, Костомарова і Куліша – в інші… Царі приходять і відходять, а Святе письмо рідною мовою залишається. – І ви сподіваєтесь, що ваш переклад колись видрукують? – Все минеться, правда й добро зостанеться. Все минеться, а Слово Боже зостанеться. Воно прийде зрозумілим для нашого люду, хоч які б на йому ставитимуть загати. А вони, на жаль, будуть. Куди вітри дмуть, Пилип Морачевський знав від сановників, від чиновництва різної масті. Через три роки по закінченні першого українського перекладу Євангелія Валуєв напише своє знамените: ніякої малоросійської мови не було, нема і бути не може. Введуть доплати російським урядникам, що працюють в Україні, Емський указ заборонить навіть ввезення українських книг та брошур, навіть слів до пісенних нот; одночасно ж валуєвським циркуляром урядовцям заборонять носити широкі штани та вишивані сорочки… Історики нарахують 173 заборони української мови.
клопотатиме перед митрополитом Ісидором: «Усіма мовами проповідують Слово Боже: сповідувачі 106106
Христа Спасителя мають Біблію своїми мовами, а Малоросія, мовою якої розмовляє близько 12 мільйонів православних християн, не має своєю мовою навіть Євангелія… Високі Божественні істини з усією просто тою, ясністю і теплотою Євангельського вчення, викладені природною, цілком зрозумілою кожному мовою, з якою зливаються всі ідеї та уявлення народу, осяяли б темний розум найяснішим спасенним світлом Віри та очистили б хистку моральність народу набагато швидше, точніше та глибше, ніж усі наукові тлумачення…»
шефа жандармерії, аж доки 14 жовтня 1860 року не прийшла відповідь: «Перевод евангелий, сделанный вами, или другим кем-либо, не может быть допущен к печатанию».
два роки продовжує «лупати скалу» імперську. Він звертається в Академію наук із перекладами. Відділення російської мови і словесності 8 лютого 1862 року доручає І. Срезневському, О. Микитенку та О. Востокову скласти обґрунтовану записку про переклади Євангелія. Академія наук у своїх висновках дає високу оцінку праці Морачевського і в богословському, і в філологічному аспектах. Відділення академії ухвалює просити в Синоду дозвіл на друкування. Відповідь була однакова: «печатанью не подлежит».
Кониським – Правда й Добро зостанеться. «Одна скотина из хохлацьких либералов, некто Кулиш», себто Пантелеймон Куліш, вже 1869 року в львівській газеті «Правда» друкує український переклад П’ятикнижжя Мойсея. Лише через 45 років після завершення перекладу і через 17 років після смерті Морачевського Євангеліє видрукують, щоправда, «забувши» ім’я перекладача. Євангеліє видрукують і… незабаром вилучать. …А люд на пустир за околицею Шняківки все прибував, підходили і з цього села, і з довколишніх сіл, приїхали з Ніжина, з Києва… Люди вшановували двохсотліття Пилипа Морачевського з дня народження і столітній ювілей перекладу святого Письма. Вже й пора службу Божу починати, а біля хреста священи 107 ки все ще про щось сперечаються, вже й начальство, судячи з усього, до мови підключилося… – А що там діється? – нерозуміюче перешіптувалися люди. – Хіба на могилах вести суперечки? – Отець Василій начебто каже, що у прибулих священиків неканонічні тексти молитов… – Певне, не знає, що московський Синод переклад Морачевського схвалив ще століття тому. – Та то політика швидше… Не дарма ж відома московська правозахисниця сказала, що в російських священиків під кожною рясою мундир КДБ. – Та й КДБ вже щезло… – А мундири до дірок доношують. – Немислимо: і досі духовні особи та політики вдають, що української мови не існує, що нею не можна звертатися до Бога… – Наче в часи Пилипа Морачевського, а не в грудні 2006 року… – Тим паче, що Євангеліє Морачевського добре знане православними в Польщі, видавалося в Канаді, в Сполучених Штатах, у Пенсільванському університеті… – Тільки ми забуваємо свої пракорені… Врешті отець Василій почав службу Божу, а завершив її хор Всіхсвятського храму Ніжина. Молитви й духовні пісні вперше за віки рідною мовою знімалися над громадою, набирали сили; сире небо світліло, а повітря ставало дзвінким чи то від крил птахів, що пролітали у піднебессі, чи ожив незнищенний подзвін з дзвіниці закатованої церкви. В тому подзвінні чувся і біль минувшини, і тендітна й хистка, але світла надія прийдешнього. 108108
Михайло Васильович Остроградський «У МОСКАЛІВ НЕ ХОЧУ ПОМИРАТИ…» Він помирав при повній пам’яті. Біль поволеньки, хвилями, що затухають, полишав його огрядне тіло, і воно ставало зовсім невагомим та необтяжливим. Зате думки набували чіткості і прозорості – наче джерело на околиці рідної Пашенівки, де б’є невтомна вода, струменить і переливається, але крізь неї видно на дні кожен камінчик і навіть піщинку. «Кажуть про холод могили та смерть із щербатою косою, – промайнула думка. – Неправда, навпаки, тепло і світло, а за спиною чатує, угадуючи кожен мій порух, такий великодушний і милосердний отець Ісаченко – його й отцем ніяково називати, бо в сини годиться»… – Отче, причастіть і сповідайте, – прошепотів пересохлими вустами Остроградський. – Михайле Васильовичу, – з нотками докору, розтягуючи слова, озвався священик, – сповідь і причастя християнинові ніколи не завадять, але ви не про те думаєте, вам лише шістдесят перший, ще жити і жити… Вас чекають студенти і весь науковий Петербург. Та й хіба тільки вони? Остроградський лиш мовчки крутнув головою і легка посмішка на мить промайнула і згасла на блідому обличчі.
знесилений голос. «Мабуть, таки відчуває, – легенький холод узявся спиною Ісаченка, – справді казав». Він пригадав, як Остроградський із гуртом друзів приїжджав до містечка Говтва, як замилувався його околицею. І ні з сього, ні з того додав:
так поховайте мене там, – кивнув головою Михайло Васильович у бік Говтви, – щоб мені було видно і Пашенку, і Довге, і Глибоке. «Рідко душа в таких випадках помиляється», – із сумом подумав священик і приступив до причастя та сповіді. У недавно могутньому тілі академіка сила вичах 109Михайло Васильович Остроградський ла, як вичахає вогонь у покинутому багатті – дмухне вітер, оживуть і зажевріють жарини, а стишиться той вітер, то жарини враз вкриються сірим попелом; Остроградський говорив напівпошепки, із задишкою, деякі слова сповіді священик швидше вгадував за порухом вуст. Ісаченко дивувався, інколи навіть стримував себе, аби не розсміятися, у якому життєвому дріб’язку Остроградський вважав свій гріх. – Я не мав права на гроші Огюста Коші, йому самому їх бракувало… – Побійтеся Бога, Михайле Васильовичу, цей видатний французький вчений поміг вам від доброї душі, де ж тут ваша вина?.. Ісаченко знав, що непокоїть Остроградського. Після Харківського університету той поїхав до Парижа, вчився сумлінно, та від безгрошів’я втрапив у боргову тюрму Кліші. Отут, можливо, лукавив академік, коли гонорово оповідав друзям, що свою знамениту працю «Мемуари про поширення хвиль у циліндричному басейні» він написав, спостерігаючи крізь ґрати за хвилями, і надіслав рукопис Огюсту Коші. Принаймні французький учений дуже високо оцінив роботу українця у рекомендації Паризькій академії, академія поділяла ту оцінку, надрукувавши рукопис в академічному виданні «Memoires des savants etrangers a I’Academie». А Огюст Коші справді викупив талановитого науковця.
навіть назвав міднолобим, – шерхотіли вуста. – Прощається вам цей гріх, бо ви хотіли добра їм, виховали, зрештою, цілу наукову школу, – говорив священик. І говорив це щиро. Від друзів Михайла Васильовича він знав, що в наукових колах утвердилися «рівняння Остроградського», «метод Остроградського », «формула Остроградського-Гауса», «принцип Остроградського – Гамільтона». Ісаченко не міг тільки знати, що 2001 рік ЮНЕСКО оголосить роком Михайла Остроградського. Зате про «міднолобих» чував, чував…
прийшов його колишній учень, імператор Олександр 110110
І, а також військовий міністр, міністр народної освіти, керівники інших навчальних закладів. Та от біда, до дошки викликали, як на зло, кадета, що зовсім не був готовий до екзамену. Проте юнак не розгубився, почав жваво писати на дошці математичні формули, які насправді були цілковитою дурницею, та так само коментувати їх, безтолково і невпопад. Імператор, який завдяки Остроградському доволі непогано знав математику, тим часом забалакався зі своїм ад’ютантом Ростовцевим. Михайло Васильович тільки стиснув зуби, бо почувався, як і всі в аудиторії, мов на пороховій бочці. Тим часом кадет добалакав свої нісенітниці до кінця і витер дошку. Імператор, що якраз завершив розмову, повагом прорік: – Якщо професор Остроградський не зробив зауваження, то кадет заслуговує найвищої оцінки. Уже згодом, зустрівши кадета-щасливця, Михайло Васильович не стримався: – Ви будете особливим офіцером. В бою вас ніколи не поранять у лоб, бо він у вас мідний. Беззаперечний авторитет професора Остроградського ґрунтувався в очах імператора не лише на особистому учнівському досвіді. Викладач Колегії Генрі IV в Парижі, професор Петербурзького університету і Морського кадетського корпусу, Михайло Васильович Остроградський був членом Римської, Петербурзької, Паризької і Туринської академії наук. А ще повагу Остроградський здобував звичайною людською доброзичливістю, веселим характером. Тарас Шевченко, після повернення із заслання, запише в своєму «Щоденнику»: «Великий математик прийняв мене з розпростертими обіймами, як земляка і як свого сім’янина, який надовго кудись від’їжджав. Спасибі йому». Одруженого з німкенею, Остроградського в Академії наук вважала своїм і чисельна тоді «німецька партія», і російський гурт. Проте це не завадило академікові Никитенку в квітні 1855 року залишити в своєму нотатнику такий запис: «Остроградский прикидывался ужасным русофилом, но в сущности это хитрый хохол, который втихомолку подсмеивается и над немцами, и над русскими».
порухом вуст, ніж почув: 111 – А найбільший мій гріх – то атеїзм у молоді літа… – Прощається вам, бо ви прийшли до Бога, знайшли силу подолати гординю людську. Долати гординю справді було непросто – в ті роки атеїзм, як пошесть, охопив значну частину петербурзьких науковців. Смерть матері потрясла Михайла Васильовича, він став глибоко віруючою людиною, підсміювання ж і глузування з його віри не вважав навіть вартими уваги.
ще встиг покласти на себе хресне знамення – і рука впала безсило. Священик повільно провів долонею по обличчі, закриваючи очі покійникові. Ювілейна монета «Михайло Остроградський» 112112
Василь Васильович Капніст
ТАБАКЕРКА ВАСИЛЯ КАПНІСТА Він переходив площу перед будинком міністра так, як ідуть по льоду – ступні перш пробували, чи не затонкий той лід, чи в будь-яку хвильку може тріснути і заломитися, тіло напружувалося і тужавіло, готове до негаданої несподіванки. Василь Капніст, надвірний радник Російської імперії, в недавньому маршал Київської губернії, йшов на потаємну зустріч з ворогом імперії, прусським державним і кабінет-міністром графом Герцбергом. Лише на східцях будинку, ховаючи все ще голову в комір, Капніст із полегшенням видихнув, бо, видавалося, таки уникнув очей всюдисущих російських нишпорок. У завше холодному, льодяному погляді графа цього разу промайнула звичайнісінька людська цікавість: який би то вовк здох у загадковому російському лісі, що такий високий царський вельможа набився на потаємну зустріч. Хоча про дещо кабінет-міністр, звісно, здогадувався. Недавно він отримав французькою мовою листа з досить несподіваним змістом. Тим паче, що лист був без підпису. «Благаю Вашу Ексцеленцію вибачити мою вільність, що з нею звертаюся до Вас. Вельми важлива державна справа, що привели мене з далекої країни до Вашої Ексцеленції, вимагає швидкого рішення і найбільшої таємниці. Отже, насмілюся благати Вас дати мені окрему аудієнцію: моя місія така, що її можна довірити лише Вашій Ексцеленції».
тільки представився. У затишному кабінеті, недоступному чужому вухові та лихому оку, він вже почувався у безпеці. – Я надісланий своїми земляками, – говорив на прийомі відвідувач з далекої України, – які доведені до крайнього розпачу тиранією російського уряду, зокрема, князя Потьомкіна, хотіли б знати, чи можуть вони у разі війни Пруссії з Росією розраховувати на протекцію прусського короля, коли спробують ски нути російське ярмо. У Війська Запорізького відібрані його споконвічні привілеї, все пішло під стопу росіян, то ж люд український волів би відновити давню козацьку конституцію. Очі графа знов охололи, дихали тим самим льодом, а в думці з боку на бік переверталися вагання: а чи не є цей царський вельможа просто підісланий, аби вивідати берлінський ґрунт? Утім, великий життєвий досвід, ті роки, що вже шелестіли осіннім листям за спиною, розвіювали сумніви. Але він не міг і не мав права за короля вирішувати одноосібно подібне діло.
– по довгій мовчанці, аж надто задовгій та нудно тягучій, навіть для такого випадку, – відказав граф. – Гадаю також, що в разі війни головно від самих українців залежатиме, як їх бачитиме і як поставиться до них Пруссія і його величність король ФрідріхВільгельм ІІ. На посіченому літами обличчі кабінет-міністра не ворушилася ні одна зморшка, завше врівноважений і неспішний граф, а хоч би гармата випалила поряд, відповідав ухильно ще й з іншої, тільки йому знаної причини. Придворні інтригани зробили все, аби посіяти недовіру короля до недавнього фаворита графа Герцберга. І нікому він не міг сказати також, що прусський король має потаємно досить тісні стосунки з російським жүктеу/скачать 1.6 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|