І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга
жүктеу/скачать 1.6 Mb.
|
|
пильно вдивлявся в обличчя перехожих, помічаючи на їхніх лицях то острах, то приязнь, то відверту ворожість, то просту людську цікавість, але й були варшав’яни, в очах яких тліла надія. Король приязно прийняв депутацію, хоч Сагайдачний виставив непрості умови: розширення козацької землі, свобода на Україні православної віри, адміністративна автономія козацької держави та збільшення козацького війська. А присутність у депутації православного єпископа Є. Курцевича (диво дивне!) не спричинила можливого шоку, бо то було не викликом, не якоюсь навмисною демонстрацією, а просто відчуттям і значенням власної сили й достоїнства. Після надання згоди на козацькі вимоги, Сигізмунд ІІІ, прощаючись із Сагайдачним, похилив голову: – Вдруге довіряю у ваші руки життя і долю власного сина.
Королевич Володислав разом із престарілим і хворобливим, пораненим гетьманом Ходкевичем мали повести проти турків польські війська.
Майбутня битва під Хотином була для Сагайдачного аж ніяк не першою битвою з турецькою армією
водив він козацькі флотилії на Варну, громив турків під Очаковом, штурмом брав Кафу та визволяв невільників. Тисячі нещасних бранців звільнив року 1614, коли вдарив по Трапезунду, і зруйнував, видавалося, неприступну фортецю. А після цього був десант з моря й атака із суші Синопу. – Повісити візира! – віддав нечуваний наказ турецький султан, коли впав гордий замок в Синопі. Через літо вже Стамбул на добу в козацьких руках. – Такого не бачили на віку, – писали зі Стамбула посли в Париж, Амстердам і Венецію. – Козацька флотилія ввійшла у Босфор з розгорнутими хоругвами і під бій литавр штурмом узяла передмістя, а султан рятувався втечею. Лиш здалеку бачив султан, як кіптявими свічками горіли його галери, як димом ішла чи не найбільша на той час світова морська міць. – Або голова Сагайдачного мені до ніг, або тобі самому не жити! – наказав султан адміралу Алі-паші. Адмірал наздогнав козаків уже аж біля острова Зміїного – у жорстокому двобої флотилій адмірал, смертельно поранений, сам потрапляє в полон.
турецький султан прагне створити широку антикозацьку коаліцію разом з Венецією, Францією та Нідерландами. Водночас Сагайдачний, своєю чергою, готує широкий антитурецький союз, хоче Францію залучити таки на свій бік, а ще Іран, Грузію, Ватикан… Ведуться перемовини про призначення Сагайдачного головнокомандувачем об’єднаних європейських сил, 6868
які були б здатні спинити мусульманську експансію у Європу. Та набігли інші події… ***
натугою, на якийсь час лише визирнувши з-за виднокраю, крізь легенький туман, наче не хотілося йому повністю викочуватися та дивитись на нове людське побоїще, на кров, розпач і біль. Турецький султан Осман ІІ на цей день призначив штурм, який подумки вважав для себе вирішальним і про який воїнству своєму і старшинам говорив, що він має стати останнім. Стотисячна турецька армада рушила на союзні війська і вістря армади націлилося саме на козацькі позиції. П’ять годин наступали турки, ось-ось мала настати довгоочікувана і така тяжка вікторія. Але із затятістю рубалися козаки, піт змішався з кров’ю і небо видавалося червоним від того кривавого поту, що заливав очі – врешті, знесилені турецькі лави відкотилися на вихідні місця. Але ледве перепочивши, знову двогодинна атака, що так само вичахла, наразившись на стійкість і бойовий козацький досвід. Спантеличено дивилися козаки, коли замість турецьких рядів у третю атаку на них насунулися хмари куряви, куди вищі за поодинокі дерева, а з тієї куряви доносилося ремигання, іржання та зовсім незрозуміле ревіння якихось тварин. Лише як наблизився той дивний вал, то розгледіли, що ворог гнав поперед себе табун верблюдів, мулів та іншої худоби, ішли, повільно хитаючи хоботами, чотири бойові слони – все це диковинне нашестя могло геть поламати ряди і з війська зробити натовп. – Клин клином вибивають! – гукнув Сагайдачний. Вдарили козацькі бубни, озвався весь інструмент, який тільки міг дати щонайдужчий звук, вискочили відчайдухи назустріч валу, що з ревом насувався невідворотно – і гучні вигуки, зустрічний звуковий вал раптом спинив тварин. Ще мить – і нажахана худоба розвернулася, рушила назад; зі швидкістю, з якою наближався цей дикий вал на козаків, тепер рухався на своїх господарів, топтав їх копитами, розсіював і, зрештою, із бойових порядків стала каша і мішани на. Слідом за тваринами пішли козаки, найвправніші вже увірвалися у турецький табір. – До Ходкевича, його кавалерія має негайно підтримати наступ! – наказує гетьман своїм гінцям. Січа наростала, землю так рясно вкривали трупи, що й переступати їх перестали, і кров не встигала всякати в землю. Козаки, тужачись, вивозили вже гармати, тягали оберемками мушкети та іншу зброю, полишену у поспіху відступаючими, а така бажана польська кіннота все не з’являлась. І, як з’ясувалося потім, не мала з’явитися зовсім, бо чомусь польський гетьман скеровувати своїх вважав необачним. З тяжким серцем давав Петро Сагайдачний наказ на відступ, він досвідченим оком вояка помічав ознаки паніки, яка мала ось-ось початися в турецьких лавах, він не знав тільки, що панічний настрій різко підігріла вість, яка раніше за нього докотилася до султана
двадцять турецьких суден, разом з гарматами і людьми, що вже горить Константинополь, а турецьке військо, зазіхнувши на чужі краї та чужі бaтьківщини, може залишитися без батьківщuни власної. Людська кров густо змішалася із землею у поруйнованому турецькому таборі. Тож султан, аби до решти не жахати своїх вояків, табір переносить. Ще кілька днів під Хотином одна хвиля накочувалася на зустрічну, все ще незвичайно потужна турецька армія атакувала козацькі і польські позиції. 8 вересня, обурені Яковом Бородавкою, козаки скидають його з гетьманства і обирають своїм вождем Петра Сагайдачного, що ще більше розв’язує йому руки в управлінні військами.
допомога, понад десять тисяч кінноти. Та ще більшою була підмога бойовому духу виснажених вояків, коли на чолі цього війська урочисто під’їхав прославлений у всьому мусульманському світі Карапаш-паша. Сам султан, нехтуючи звичаї, зустрічав підмогу. – Одним штурмом до вечора змету і поляків, і запорізьких лиходіїв, – пообіцяв паша, ознайомившись із бойовою обстановкою. Штурм почався негайно наступного дня. Неймовірна напруга з обох боків, знов гори трупів людських 7070
впереміш із трупами кінськими, пороховий дим забивав дихання, аж легені, видавалося, з кашлю тріснуть – чаша успіху в стрімких атаках хиталася то в один бік, то в інший. Але штурм не тривав до вечора, бо вже через годину мертве тіло Карапаш-паші принесли на ношах до султанового намету. Забобонний страх гірше шабель потіснив турків, які, задкуючи, перейшли в оборону. *** Ні, не був Хотин для козацтва прогулянкою з розвагами, то був тяжкий ратний труд, і немало товариство запорізького сьорбнуло лиха. Ще вертаючись із Варшави, наосліп через ворожу територію, Сагайдачний із супроводом запримітив широкий військовий слід. Думали, що то козаки проходили, то ж поспішали. Ось і вогні розлогого табору, і дим багаття, що лоскотав голодних мандрівників запахом смаженини. Тільки зовсім зблизька розгледіли:
Кинувся Сагайдачний навтікача, але потомлені коні не рівня свіжим, довелося прийняти бій. Жадібний мисливський вогник світився в очах погоні, азарт легкої здобичі додавав туркам сил, а Сагайдачному з товариством силу тримала невидима стіна, що холодила спину – хибний крок чи паніка означали погибель. Виспівувала шабля лиху для супротивника пісню і в здоровій, і в скаліченій руці Сагайдачного, віртуозно боронилося все товариство, та в нерівній січі склала більшість голови, а ватаг їхній спішився і, поранений отруєною стрілою, кинувся в чагарі. Боячись наступити на суху гілку чи видати себе іншим чином, продирався чагарями Сагайдачний усю ніч, і наступний день, стискаючи зуби від безжального болю, аж доки за деревами не зблиснув берег Дністра. А коли переправився на інший бік, то вже зі спокійною душею швидко натрапив на козацький табір коло Могилева.
спокійного життя, боліли йому негаразди початку кампанії. Надто вже захопилися козаки через потурання тодішнього гетьмана Бородавки у Молдавії легкою здобиччю, якою напихали вози, тож через запізнення почалася розруха, не приготували запасів харчу для людей і фуражу коням. Те вартувало Бородавці гетьманства і голови, хоч від цього козакам не полегшало. Гинули без паші охлялі коні, лаючись на чим світ стоїть, випрошувало козацтво у поляків сухарів чи в’язку сіна. Оте жебрання принижувало і лягало каменем на горді душі, хоч польським воякам також не з медом велося, і в них бракувало сіна, коней годували дубовим листям, якого ставало не завжди. Нічим не здатен був зарадити королевич Володислав, який запізнився, до того ж його надовго звалила тяжка пропасниця.
козацькими головами починався хотинський похід. Турецько-татарська армія замислила упередити з’єднання з польським військом козацькі частини, що блукали за трофеями просторами Молдавії. Турки погромили впень окремі загони, але тисячі три козаків люто рубалися, пробираючись на з’єднання з поляками, за відчайдухами потяглося і головне козацьке військо. Гірка доля спіткала козацькі чати, душ понад триста, що йшли від Сучави. Передні турецькі загони, не здатні зламати козацький опір, запросили помочі у султана. Козаки спробували використати печери над Прутом як неприступну фортецю, що могла видатися нездоланною. Хитрий султан наказав викурити козаків димом – задихаючись від кашлю, полишали козаки один за одним печери і лягали під шаблі яничар у нерівнім бою.
окопався табором на другому березі Прута, з шатра на високій кручі особисто керував операцією, і коли приносили й клали йому до ніг на списові скривавлену козацьку голову, сам вручав дорогі дари.
честі удостоювалися його підлеглі. Під покровом ночі козаки покидають табір і, поділившись на дві групи, відступають переліском. Вдень знову, викопавши шаблями шанці, творять важкоприступний табір. Безперестанні атаки, хвиля за хвилею, не дають туркам ніякого успіху, і лише у сутінках табір здобуто. – На кавалки рубати невірних, – розпорядився султан. – Стріляти з луків і рушниць. 7272 І сам показав, як це робити, розсікши навпіл шаблею зв’язаного козака. ***
шелестом поміж польських рядів, лише старшини втаємничували одне одного – помер після хвороби поранений гетьман Ходкевич. Ще згодом, як не старалися приховати смерть, про неї вже відав і рядовий склад. Козацьке військо звістка лякала менше своєю невірогідністю, а в султанському оточенні новина сколихнула хвилю радості і неймовірних та негаданих ще недавно очікувань. – Аллах почув наші молитви, – звів вдячний погляд на небо Осман ІІ. – Це істинне нам знамення, щоб ми не барилися з перемогою. Наступного дня почався новий штурм, турецькі воїни знову окрилені, як на початку, мов і не було цих тяжких і кривавих тижнів, що знесилили військо. Але щось не так зрозуміли вони у небесному знаменні, бо штурм почав захлинатися, українське і польське військо чіплялося за мізерний клаптик землі, на якийсь час встановилася хистка рівновага, а далі турки відкотилися, як згасла хвиля. Султан, який повірив у знамення, молився три дні, і врешті кидає всі сили у шостий великий штурм.
обминуть ворогів, – благословляв повелитель останні резерви. І справді, такого шаленого гарматного обстрілу польських та українських позицій не було за всю кампанію, жерла гармат червоніли від перегріву, і ніхто вже не дбав про запас пороху та ядер. Шеренга за шеренгою в останній бій ішли турки, відколи сонце з’явилося перед горизонтом і до заходу – дев’ять атак…
їхнім сотникам і десятникам, що з оголеними шаблями гнали військо поперед себе, крізь сизий, аж синюватий дим, додати звитяги. Уже за кілька кроків не розрізнити свого від чужого, ніхто не рахував загиблих, ступали по тілах, мов по дровах, лише згодом історики підрахували, що в тих останніх атаках полягло турецького війська до двадцяти тисяч, четвертина від втрат за всю битву під Хотином. Випогодилося, коли з королевичем Володиславом і Сагайдачним підписував мирний договір Осман ІІ. Розійшовся гарматний дим, у безхмарному, вмитому небі з сумовитим прощальним криком пролітали на південь ключі диких гусей – слава Аллаху, – думав султан, скінчився цей жах. Нехай з кількаразовою військовою перевагою йому не вдалося здобути перемогу, але він живий і повертається додому, до звичного і розміреного життя. Не знав тільки султан, що того розміреного, щасливого життя лишилося йому так небагато – поразки йому не пробачать свої ж, уже наступного року його чекає погибель під час яничарського бунту.
На довгі місяці світ для гетьмана після повернення в Україну обмежився і замкнувся здебільшого вікном, за яким все жило узвичаєним своїм життям. Моросили нудні осінні дощі, тихо лягали потім лапаті сніжинки в безвітряні дні, аж прогиналися гілки яблуні, як збиралося снігу добряча товщ, веселіли дерева під весну, вигодовуючи в розбухлих бруньках перше життя, що урочисто готувалося явитися світу. Особливо цікаво було спостерігати за птаством: поважно надувалися, сівши на яблуневу гілку, снігурі, що гордовито роздивлялися навкруги, де все було проти їх значимості такою мізерією та марнотою, синиці тішилися з власного дзвінкого і добродушного цінькання. А з горобців, що витворяли несусвітню веремію та чубилися без упину і втоми, інколи не міг не розсміятися – щиро, як давно не доводилося, хіба у дитинстві, що губилося ген-ген за видноколом далеких літ, розсміятися без озирки, на повні груди, аж доки той сміх не гасив після необачного поруху раптовий біль.
піде, а світ і далі собі зеленітиме та цвірінькатиме. Цікаво тільки, що залишиться по-ньому, чи згадають коли і якою буде та згадка? Він то добре знав, що був не цукеркою. Недарма складав булаву не раз. То ж не погрішено істиною у записах Петриці: «Чернь козацька обирала його часто ватажком заради воєнної доблесті, а скидала через строгість». М’який і делікатний поза військовими справами, навіть жінка Анастасія, сварлива і свавільна, як 7474 розійдеться, могла чоловіка побити, зовсім іншим був у державних справах. Борони Боже, хто в поході до чарки прикладеться, то не позаздрити, навіть як оселедця хто поголить, ознаку лицарської козацької приналежності, добрячих канчуків смакуватиме, а то й зовсім із козацтва поженуть – бувало, кидалися з кручі від такої ганьби і безчестя. Що й говорити про більші провини: троє козаків пограбували церкву і, звісно, були одразу спіймані. – Спалити живцем! – без вагань і докорів сумління виніс гетьман неоскаржуваний присуд. Звичайно, військовий похід – не святкова прогулянка, у поході вбивають, беруть у полон, завойоване майно вже не майно, а трофеї. Ян Собеський напише про похід на Москву Сагайдачного: «…вогнем і мечем спустошив … неприятельські землі, розніс страх свого імені по всій Московії. Неприятель, що стогнав під його ударами, бачив, як переходили до його рук золоті посудини і дорогоцінні багатства, як полонені різного віку і статі йшли за його колісницею». Ян Собеський нічого не прикрашав, як і не кривив душею курський літописець, що оповідав про ставлення до мирного населення. Коли, повертаючись, грізний гетьман «мимо град Куреск шествова, тогда к гражданам … присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своему заповедовал ни единого зла сотворяти». Учасник Хотинської битви Яків Собеський, батько польського короля Яна ІІІ Собеського, про українського гетьмана полишить такі рядки: «Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості і зрілого судження в справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, незважаючи на це в очах пізнішого потомства він гідний стати в ряд із найзнаменитішими людьми свого часу…»
і, кумедно перехиливши голову, зазирнув з наївною цікавістю в кімнату, двічі лунко стукнувши в шибу.
не страшна – подумки подивувався Сагайдачний, – навіть… красива». Останні півроку, після повернення з Хотина, гетьман більшість часу змушений коротати в ліжку. Рана від отруйної стріли ніяк не загоювалася, навпаки, непомітно, якось по-злодійському навіть більшала, ані вдень, ані вночі не стихав біль – виказати його соромився, коли хтось заходив у покій, мимовільний стогін вирватися міг лише на самоті. І то було єдиною розкішшю, яку міг собі дозволити.
тоді затуркотів, сп’янілий від лункого і дзвінкого весняного повітря.
– озвався до голуба Сагайдачний і взяв у здорову руку дзвіночка. На порозі постав із запитальним поглядом джура.
– Бери, козаче, перо, каламар, тут голуб нагадав мені одну річ, треба написати. А як вмостився джура біля хворого, гетьман почав повільно, мов спудею-початківцю, надиктовувати: – Я, гетьман Петро Сагайдачний, при повній пам’яті й усвідомлюючи свій стан, заповідаю своє майно… Плечі в молодого джури пересмикнулися, мов льодинку йому хто за комір укинув, джура зрозумів, який документ йому випадає писати. – Заповідаю своє майно Київській братській школі… Львівській братській школі… монастирям… – повільно диктував гетьман, боковим зором дивлячись на рядки, що зблискували ще не висохлим чорнилом. – Стривай, стривай, а чого це ти помилки робиш, любий мій грамотію? Джура здригнувся від несподіванки, перечитав, беззвучно ворушачи губами, і густо почервонів – бо ж справді трапилася помилка.
граматика вами ще не забута, – чи то виправдовувався, чи незграбно хотів підлеститися молодик. – Кашею березовою тебе не перегодували, козаче, – посміхнувся, пересилюючи біль. – А якщо без жартів, то у нас, в Острозькій академії, навчали без фальші. Грецької нас учив Никифір Парасхев, який перед цим десять літ викладав у Падуанському університеті Італії. Незбагненна глибина освіченості 7676
грека Кирила Лукаріса, що став потім олександрійським патріархом, а зараз, вістки доходять, зійшов на константинопольський патріарший престол, у різні роки тут трудилися Герасим Смотрицький, брати Дем’ян і Гнат Наливайки, тут знамениті свої книги друкував Іван Федорович, дворянин з-під Баранович Білої Русі, який, рятуючи власне життя, мусив тікати до нас. Московська темнота встигла лише спалити йому друкарню, але намірювалася і зовсім зі світу звести… Сагайдачний примовк, стиснувши зуби, він чекав, аби спала чергова больова хвиля, йому хотілося ще розповісти як про славних людей, що прибули в наш край зі світів, так і про людей з України, що їх у далеку далечінь закинула хитромудра доля і які прославили там Україну. Про пристрасне слово Івана Вишенського на Афоні, ген десь посеред казкового Егейського моря, Юрія Дрогобича, першого українського доктора медицини, котрий став професором Ягеллонського університету в Кракові, за невмирущі вчені труди обраного ректором чи не найславетнішого у ті часи Болонського університету… Щодо особистої грамотності, то був він не лише авторитетним спудеєм, автором публіцистичних творів, що викликали гучні дискусії, але й автором оберемка похідних козацьких пісень. Їм Сагайдачний не надавав особливого значення, та ті пісні виявилися, мов наперекір, вельми живучими, і через багато десятиліть, навіть після Богдана Хмельницького, гріли козацькі душі в походах. Біль не минав, стишившись на якусь мить, він знову кусався млосно, до іскор в очах, тож Сагайдачний лише крізь зуби джурі докинув:
Джура відкланявся, а голуб на вікні, маніжачись, окрутнувся кілька разів, дзьобнув шибу, наче прощаючись, і залопотів крилами до голубиного табунця, що тішився в небі п’янкою весною.
чоловіків, судячи з одягу, чужинців. З їхніх облич, що осунулися від утоми, можна було судити, що прибулі здолали неблизькі дороги. – Я з Ватикану, – озвався першим смаглявий гість.
– Париж. Просимо пана канцлера невідкладно прийняти нас, – додав другий. жүктеу/скачать 1.6 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|