І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга
жүктеу/скачать 1.6 Mb.
|
|
хлопчиків у козацьких одностроях, смішних карапузів, поміж квітучого лугу і під щирим сонцем. 55
ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧ ЄВРОПИ
не ввійшов, а радше влетів з двома пакетами в руках.
Сагайдачний, сміючись лише очима. Той джура, мабуть, не вмів ходити, тільки все підбігцем, лиш поли синього жупана розвівалися; гетьман, що не мав своїх дітей, подумки тішився юним помічником-непосидою: «Добрячий козацюга буде…». – Ваша ясновельможносте, вам відразу два листи, – подав пакети джура. – Певно, не з близьких країв. Гетьман, відпустивши кивком голови верткого юнака, надовго схилився над листами. Крізь стримані рядки польського короля Сигізмунда ІІІ проступала погано тамована тривога за долю сина і решти польського війська, що застрягло гірше, ніж у болоті, під Москвою. Королевич же Володислав без дипломатії писав зі своєї ставки в Тушино про крайню потребу у помочі, доки він зі своїм військом не зліг до ноги у підмосковних лісах та перелісках.
відклав, бо там, окрім уклінної просьби, годі знайти щось нове чи особливе, а от писане королем Сигізмундом перечитував кілька разів, обмацуючи очима кожне слово, мов хотів зазирнути за нього, чи не заховане там щось таке, досі незнане, з чого могла би в майбутньому трапитись вигода.
вигадавши якісь перепони, але й поміч у загрозливий час чогось важила – Сигізмунд був люблячим батьком. «Йти – не йти?» – хиталася думка човном на хвилях, доки твердо на хитавиці не спинилася: «Треба йти. І потрібно невідкладно скликати велику раду». Козацька старшина на раді, на подив гетьманський, вагалася небагато, ніхто не гарячкував і не хрипнув, доводячи власну правоту, якось швидко зійшлися: збиратися у похід, починати лаштуватися вже, аби вийти добре готовими.
Сагайдачний Петро Конашевич 5656
Тріпотіли на вітрі козацькі хоругви, били копитами застояні і добре годовані коні, та й в очах самого козацтва зачаїлося нетерпіння; святі отці відправили молебень і благословили воїнство. Величезною колоною вишикувалося двадцятитисячне військо та ще море народу вийшло проводжати. А як вдарили литаври, враз перекривши людський гомін, виїхав попереду Петро Сагайдачний, і військо рушило. Довго ще бігли обабіч у хмарах куряви невгамовні дітлахи, махаючи на прощання рідні та знайомим. Козацька лавина через Сіверщину стрімко йшла на схід, долаючи інколи по тридцять верст від сходу і до нового сходу сонця, ламаючи тим самим будь-які розрахунки московської старшини. Заскочене зненацька місто Лівни боронилося безтолково і, вражене панікою, швидко здалося. А ось уже до гетьмана ведуть зі зв’язаними руками воєводу Микиту Черкаського: розкуйовджена борода, один рукав каптана обірваний, обличчя в сажі, як не нагадує цей похнюплений дядько гонорового ще недавно і властолюбного воєводу. З маршу падає Єлець, гине тутешній воєвода Андрій, що з панічної розгубленості не тільки не зміг налагодити оборони, але й захистити власну жінку, яка стає полонянкою. Цілий гурт привели до Сагайдачного взятих у полон з одягу і обличчя зовсім не московитів, тільки декілька хіба їх нагадували.
– Царський посол до Криму Степан Хрущов, – відказує перший, очевидно, старший.
і показує в бік чужоземців. – А це нам кримський хан дав на дорогу охорону. Про що балакав посол із піддячним, вияснилося вже на першому допиті. Москва вмовляла кримчаків вчинити набіги на південь козацьких земель, аби грабіж і загроза невільництва зв’язала руки козацькому війську. Падають у раптових і стрімких атаках Скопин, Данков, Лебедин і Ряський, взято Шацьк, не витримав несподіваного штурму Стародуб. Але на війні як на війні – особливо запеклий опір вчинило місто Михайлов. – Не яке цабе, – сказав перед походом на нього гетьман полковникові Милославському. – Долі кампанії Михайлов ніяк не вирішує, але взяття цього міста зміцнило б нам лівий фланг. Бери тисячу вершників і штурмуй глупої ночі. Милославському не щастило спочатку – під час нічного переходу зірвалась гроза, проливний дощ на очах із дороги зробив болото, і під місто полковник з військом підійшов геть через кілька годин, відколи розвиднілося. Але буквально перед тим із Сапожка захисникам підоспіла підмога, а потім уже, під час облоги, – і з Калуги, і з Серпухова.
неймовірні й страхітливі чутки про козаків, що ширилися містом.
– Чули? Польський король і козацький гетьман хочуть знищити православ’я і в віру свою навернути. – То ж козаки православні… – Та які вони православні, кажуть, ріжуть священиків, палять монастирі й церкви. – Всіх убивають у взятих містах, а дітей – навпіл шаблями. Гармати били майже впритул по дерев’яних стінах, летіли запалювальні ядра, козаки ішли на штурм, ось уже рукопашний бій зав’язався на валах, але все марно. Врешті Сагайдачний, аби не марнувати часу, дав відбій.
розпорядження гетьмана. Розбивши ратників під час переправи через Оку, козацька лава каширською дорогою ринула на столицю. Обійшовши її, нарешті з’єдналася з поляками. У став ці королевича Володислава під Тушино нарешті відбулася зустріч, на яку так чекали поляки.
піших і кінних на великому лугові. Вочевидячки військо не втратило духу і дисципліни, та обносилися вже жовніри, бойові коні не переступали нетерпляче з ноги на ногу, рвучи вудила, а, опустивши понуро голови, світили вигнутими худими ребрами – далеко від Тушино до Речі Посполитої… Лиш сонячний зайчик грався і зблискував на золотих піх 5858 вах дорогої шаблі королевича Володислава. Гримнула музика… – Ваша гетьманська ясновельможносте, як ніколи раді цій зустрічі, – розпочав королевич урочистості і в голосі його проривалася непідроблена щирість, не скаламучена формальностями етикету. – Ми вітаємо славне запорізьке військо, яке розбивало досі, мов глиняні горшки, московські фортеці. Я певен, немало воно засяде ще слави у спільних походах. Після урочистої зустрічі й короткого обміну думками один на один Сагайдачного з Володиславом, розпочалася спільна військова рада. – Польська сторона пропонує очолити штурм Московський похід Москви гетьману Сагайдачному. Бойовий досвід подібного штурму козаками набуто завидний, – розпочав королевич раду з конкретної пропозиції. Полковник Яків Неродич, знаний у війську більше під іменем Бородавка, схилився над вухом гетьмана. – Знову поляк хоче жар загребти козацькими руками. Без нас їх би тут мухи заїли, – невдоволено буркнув. Сагайдачний завжди дивувався незмінній недружелюбності до поляків рвучкого і гарячкуватого Неродича. – Полковнику, в України немає добрих чи поганих союзників, зате мусимо мати свою власну мету і маємо глянути наперед, трохи далі власного носа. В тебе ж око зірке, Якове… Після спільної військової ради, як тільки смеркло, об’єднане військо рушило на Москву. Колони рухалися швидко, хоча і вживалися всі застережні заходи, аби не виказати себе. Ледве зайшло за північ, як Сагайдачний із передовими загонами вже був біля Арбатських воріт.
ядра спричинили пожежі і язики полум’я лизнули густу темряву, іскри змішувалися з зорями. У проміжках між гарматним гавканням сухо тріщали козацькі мушкети, зав’язалася тяжка рукопашна. Хвилі атакуючих союзницьких військ то набігали, то відкочувалися, з різних кінців скакали гінці з донесеннями:
– Милославський просить ще підвезти гарматних ядер! – Гетьмане, підірвано Остроженську браму, прочищаємо прохід у Москву! Сагайдачний аж здригнувся, почувши довгоочікувані слова «підірвано Остроженську браму». Він собі твердо намітив, хоч нікому не обмовився й словом, що як тільки вийдуть на цей рубіж – припинити штурм. Добрі вісті гінців аж ніяк не вводили в оману гетьмана, що облога буде легкою, він знав, що Москва укріпилася міцно, опріч того, їм стало відомо через перебіжчиків про початок нічної атаки. А довга облога аж ніяк не входила в гетьманські наміри. Але не це схиляло його до прийняття такого рішення. Основне 6060
завдання запорізькі козаки виконали – врятували життя і честь королевича Володислава. Тепер же для України надпотужна Польща невигідна, бо загрожує козацькій землі, більш вигідно, аби московська держава збереглася, тільки тоді може Україна зіграти певну роль, саме свою роль, коли буде рівновага між Варшавою і Москвою.
наказ Сагайдачного. Подив і нерозуміння, а то й відверте обурення – як так, Москва під ногами! – прокотилося військом. Але хто посміє не підкоритися слову гетьмана?
у Сергіїв Посад, королевич Володислав підписує 1 грудня 1618 року на чотирнадцять із половиною років почесне для себе (ледве не згинув у пастці!) перемир’ я. За ним до Речі Посполитої додатково відходять Смоленська і прилеглі землі. Війська розвертаються і йдуть до своїх домівок.
вирушає цілком мирне посольство, яке московські урядовці щедро обдарують грішми, дорогими сукнами й іншими цінними речами. Та не так цікавили козацьких послів коштовні подарунки, як перебування на той час у Москві єрусалимського патріарха Фео Панорама Москви
з Кремлем. Гравюра
фана ІІІ – з’явилася реальна можливість відновити на Україні православну ієрархію. І коли в березні 1620 року Феофан ІІІ від’їжджає з Московської держави, то на кордоні його урочисто зустрічає великий козацький почет на чолі з Сагайдачним. У Густинському монастирі тоді так описали монахи цю важливу подію: «И отсюда идеше святейший патриарх во святый град Киев, проводжаху бо его множество воин Козаков, гетьман Сагайдачный Петр, муж зело воинственно бяше й страшен бъ врагом всем; и поставиша святейшого отца патриарху во братви церквы святих богоявлений, средъ града Киевского, и обточиша его стражбою аки пчелы матицу свою». Тут є одна неточність, літописець без сумніву знав, що на той час вже гетьманував на Україні Яків Бородавка, але авторитет Сагайдачного був такий, що його і в ранзі полковника продовжували іменувати гетьманом.
Подолі, де зупинився єрусалимський патріарх, давно не було такого жвавого руху – сновигали ченці, як чорні мурахи, поміж них різнобарвні свитки світського люду вкраплювалися лиш зрідка, зате до монастирських воріт народу все прибувало. Бо окрім патріарха до Києва прибули болгарський митрополит Неофіт, грецький митрополит Авраамій і ще ряд високих духовних осіб, від яких одержати благословення було чимало охочих. Але не тільки благословенними справами займалися духовні ієрархи. Між ними і козацькими урядовцями велися енергійні переговори про відновлення на Україні митрополії. Після кількох перемовин, що хоч і не дали якогось результату, принаймні з’ясувались позиції. Патріарх Феофан виявився вельми обачною людиною, його лякали як погрози, цілком зрозуміло, аж ніяк не безпідставні, кліриків Польщі, під якою юридично перебували козацькі землі, так і гнів зі Сходу, бо ж щойно козацтво воювало проти «одновірців», пройшовши гучним походом через усю московську державу. На чергові перемовини Петро Сагайдачний взяв із собою ігумена Михайлівського монастиря з Києва Йова Борецького, земляка і давно довірену особу, від якої не мав таємниць. 6262 – Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем добрим, не був би ти Христовим і Апостольським помічником, якби преподобність твоя народові руському митрополита і єпископів не посвятив і не зоставив, заставши нас тут переслідуваних і без пастирів, – говорив смиренно Йов Борецький. Патріарху важко давалися переговори, кожне слово, перш ніж вимовити, він подумки перекладав то на один бік, то на інший, – йому й лукавити гріх було, але й страх реальний і обґрунтований, навіть за власне життя, незримо стояв за спиною. – Козацька земля, гадаю, повинна мати власну митрополію. Однак ви перебуваєте під скіпетром не моїм, а константинопольського патріарха, – опустивши голову, говорив Феофан. – Ваша святосте, – не стримався Сагайдачний, – ніщо не перешкоджає цьому. На Річ Посполиту, як доносять вістуни, йде потужна турецька лавина, хтозна, чи в цей час не знемагають польські війська, борючись від захмелілої сили Османа ІІ. Зі Сходу теж не доводиться поки чекати лиха, бо ще не весь пил улігся, як ми підривали Остроженську браму Москви і штурмували її. І нехай подякують козакам, що залишили Московщину як державу, а не польську провінцію. Настав урешті день, коли сумніви і терзання полишили душу патріарха, мужність його дозволила понад усі ризики і страхи поставити інтереси вселенського православ’я вище – він ухвалив рішення про висвяту київських ієрархів. Богоявленський монастир того вечора нагадував обложену фортецю. Багатотисячний загін озброєних і готових до найгіршого козаків оточив монастир неприступним кільцем. Крізь щільно завішені вікна ледь-ледь пробивалося світло, хор співав упівголоса, видавалося, що не мирне церковне богослужіння, а якесь дійство не на своїй землі, швидше на неприятельській, де звідусіль можна чекати нападу. «Нехай і так, але справу зроблено. А пишні урочистості уже наших ієрархів колись таки будуть», – з гіркотою думав тоді Сагайдачний.
висвяту ігумен Межигірського монастиря Ісая Копинський. 9 жовтня 1620 року козацька земля одержала на київську і галицьку митрополію митрополита Йова Борецького, ректора Київської братської школи. Висвяту ієрархів патріарх Феофан разом із грецьким стагонським єпископом Авраамієм та софіївським митрополитом Неофітом продовжували в Трахтемирівському монастирі. Козацький уряд вживав усіх засобів перестороги – переїзд владик супроводжував щонайменше тритисячний загін вдобірного козацтва, попереду якого про всяк випадок йшла розвідка. Окрім висвяченого Йова Борецького на митрополита, Ісаю Копинського на Перемишлянське єпископство, на Володимирську і Берестейську кафедру зведено архімандрита Єзекіля Курцевича, Луцьким та Острозьким єпископом став ігумен Чернчицького монастиря з Волині Ісакій Борискевич, Холмське і Белське єпископство очолив Паїсій Іполітович, Полоцьке архієпископство довірено Мелетію Смотрицькому, а Туровське і Пінське – єпископу Авраамію… – Сумно, владико, – скаже по закінченню Сагайдачний Йову Борецькому, – що на сторожі найсвятішої віри людської треба ставити шаблю з мушкетом. – Бог ніде не сказав, що цей світ створено досконалим, – тільки й відкаже задумливо митрополит. Тим часом на півдні клубочилися хмари, густішали, важчали, набиралися загрозливої синяви – хмари Османської імперії над Європою. На скликану раптово гетьманом Яковом Бородавкою козацьку старшинську раду цього разу збиралися неохоче і не вельми таїли невдоволення:
діла…
– А мо’, справді таке щось нагальне? – Ет, гадаю, король чергову цидулку прислав… – Не кажіть, він писарів без замороки не лишить. Однак всі невдоволені прикусили язика, як тількино похмурий гетьман без вступних розмов пере йшов до діла. – Панове, король Сигізмунд ІІІ прислав спішну депешу. Султан Осман ІІ, що хоче явити себе куди войовничішим за свого батька, направляє проти Речі Посполитої незмірного числа військо на чолі з Іскан 6464 Гравюрний портрет Сигізмунда III Вази з першого видання Статуту
1588 року дер-пашею та кримським ханом Дженібек-Гіреєм. Король вимагає від нас аби Військо Запорізьке виступило на поміч негайно. Головнокомандувач – коронний гетьман.
випурхнуло як пір’я із надірваної подушки. – Та ми після московського походу лиш недавно рани зализали! – Хай без нас коронний гетьман підставить власну голову під криву турецьку шаблюку! Як перші пристрасті уляглися та трохи розвіявся дим від козацьких люльок, різне почало висловлювати товариство.
Згинула б навіки. – Ага, і ми навіки заразом у турецькій кабалі. – Це вже напевне. – А що нам повік цілуватися з поляками і зважати на їхню гонорову примху? – То до Сагайдачного, він на це вельми ладен. – Куди краще пропустити турка на Варшаву, а самим вдарити по Молдавії. Де двоє чубляться, третій поживиться. – Гарно придумано, а коли турок розвернеться на нас всією міццю? Сагайдачний не вступав у мову, доки старшини не виговорилися, врешті всі повернули на нього погляди. – Моя думка, панове, проста: прохання Варшави відхилити, аби не помикали наче волом. Ми послухались і пішли на Московію, вирятували королевича. Але ж польський двір не виконав наших вимог про рівноправ’я віри, непідлегле козацьке урядування, число реєстрових козаків… – Та бий його сила Божа, не сподівався я такого від Сагайдачного… – А що діяти з вільним наймом? Яків Бородавка підняв руку, аби стишити гомін. – Гадаю, полковник Сагайдачний добре підказує: військо Запорізьке не посилати. А хто сам захоче – вольному воля… Чував, Михайло Хмельницький, чигиринський підстароста, із сином Богданом такі наміри мають… То ж нехай собі… Бородавка обвів поглядом старшин, зупиняючись на кожному, мов перераховував.
прошу, панове старшини, до столу, бо вже господині гніваються, що вечеря геть вихолоне. ***
коні притомилися і спотикались час від часу, невдоволено лише інколи піднімаючи голови й озираючись: чи не пора тим жорстоким і невгамовним людям подумати про постій? Обличчя єпископа Курцевича аж посіріло, немов припало пилюкою, не часто йому випадало долати таку дорогу. – Не журіться, владико, небавом зупинимось у маєтку Радзивілів, – озвався Сагайдачний, аби якось підохотити святого отця. – А там за пару деньків і Варшава. – Та не журюся, ваша мосць, – озвався єпископ голосом, що не в’язався із жалісним та осунутим від утоми обличчям. – Бог дає людині різні випробування, а це – не найважче. Зате святе діло маємо вчинити. Сагайдачний не відказав нічого, тільки кивнув головою. Він з єпископом очолював велику депутацію до польського короля Сигізмунда ІІІ. Так ухвалила козацька рада 17 червня 1621 року, яка зібралася в урочищі Суха Діброва під Білою Церквою. Сюди прибуло кінне і піше козацтво з Ржищева і Черкас, з Києва і Білої Церкви, звідусіль тягнувся озброєний люд, гнаний тривогою. Чорна хмара нависла над Польщею і Україною, над всіма зрештою європейськими державами і всім християнським світом. Перемога на Цецорських полях у Молдавії, де турецький Іскандер- паша з турецьким ханом Дженібек-Гіреєм вщент розбили минулої осені польські війська, де взято величезний військовий обоз, в тому числі 120 гармат, де полягли найкращі полководці Речі Посполитої, а відрубана голова коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, прив’язана до сідла, зробила останню свою подорож у Стамбул, ця перемога остаточно сп’янила султана Османа ІІ. Перед його палацом піднісся бунчук із кінської гриви, що означало особисту султанову участь в майбутньому поході. На три континенти, 6666 де розкинулася імперія, пішов наказ: усім чоловікам збиратися зі зброєю під султанові прапори. Нечувана досі військова армада рушила на Варшаву. Розвідка одних держав доповідала, що турецько- татарське військо обчислюється в двісті тисяч, інші називали двісті двадцять, а з найгірших донесень випливало, що йде триста, а то й чотириста тисяч. Варшава терміново відряджає послів до Папи Римського, в європейські монарші двори, всі співчутливі до послань… та ніхто не посилає війська на поміч.
один вихід – прохати козацьку державу. Знаючи свої попередні гріхи, бо не бракувало утисків українців, не було пошанування до їхньої споконвічної віри, зрештою, козакам не завжди платили належне за договорами, польський король вирішив діяти через єрусалимського патріарха Феофана. Особистий секретар короля зумів переконати патріарха, і той звернувся зі щирим листом до козаків. То ж на велику військову раду в Сухій Діброві, окрім велетенського сорокатисячного гурту, вперше прийшло духовенство – митрополит Йов Борецький, єпископ Є. Курцевич, понад триста священиків та кілька десятків монахів. Більшість люду розуміла, що, розгромивши Польщу, Туреччина не зупиниться чемно на порозі України. …Через кілька днів коні козацької депутації дзвінко вицокували варшавською бруківкою. Сагайдачний жүктеу/скачать 1.6 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|