Історія України в романах Роман Іваничук

— Чолом тобі, свате, — Давидович, масно посміхаючись, порівнявся з Івашком. — Як любо, що вийшов мене зустріти, — він пильно окинув оком хоругву, рахуючи, про всяке, ратників.

— Де Орися? — глухо запитав Івашко, не відповідаючи на привітання.

— Нездужає трохи… Я завтра пошлю ридван за нею і за Адамом…

Івашко спідлоба поглядав на Давидовича, який невинно посміхався, і думав, усе ще не вірячи, що Арсен повів правду.

«Невже він міг би… Але чому в один день — королівське пробачення і лист від нього? Ми виїхали б до Одровонжа за листами на землі, а він тут. А якщо й не виїхали б — уночі перерізав би сторожу… Але ні — оцей товстун зважився б на таке?»

Боярин мізкував спокійно, зупинивши погляд на воластій шиї Давидовича, яку зараз стисне зашморг, коли це правда.

— Чого ти зажурився, свате? Орисі голова болить та й тільки. Пожалів я її для верхової їзди… Дай же, Івашку, свою руку на вічну злагоду, — простягнув суддя правицю, ратники тісно збилися позаду нього.

— А що то за курява на обрії? — показав Івашко на захід.

— Кількоро чоловік моїх — дорога ж небезпечна, — почав насторожуватися Давидович.

Івашко зліз з коня.

— А дорогу ти кругову зробив, аж на Волинський шлях занесло. Я ж чекав тебе на Брамі.

— Неспокійно на тому боці, свате, дуже неспокійно, — уже бігали очі в Давидовича: надто доскіпується Івашко, але що може запідозрювати, адже ратник, який привіз йому листа, говорив, як плакав Івашко і просив, щоб скоріше приїжджав суддя з дочкою.

— То злазь, почоломкаємося і забудемо про все лихе, — розвів руки боярин.

Давидович закинув ногу, друга застряла у стремені — неповороткий став суддя.

— Я тобі допоможу, — підійшов Івашко, кивнув до своїх ратників і несподівано шарпнув товстуна за пояс, аж хряснула нога в стремені; гикнув суддя, падаючи на землю; біля кожного з ратників Давидовича опинилося по два–три Івашкових; Преслужич здавив суддю за горло.

— Старостинську грамоту показуй! — і обмацував одежу Давидовича, поки за підкладкою кунтуша не нащупав тоненький сувій, роздер полу, вийняв сувій, розгорнув його.

Два ратники підвели Давидовича, він зі страху балушив очі, з товстих губів скапувала піна; суддя надіявся, що грамоту прочитають не відразу, а королівський загін, забачивши сум'яття, уже рушив.

— Проклята латина! — скрипнув зубами Івашко. — Ану, любомудре, швиденько прочитай, — подав сувій маленькому чоловікові, що сидів на коні серед ратників, Давидович упізнав у ньому Каліграфа.

— Пощади! — вискнув суддя, падаючи на коліна, усе ще намагаючись виграти час: тупіт наближався.

— Микито! — гукнув боярин. — Скачи чимдуж до тих, хто в обході, і до ноги їх, до ноги! — показав на куряву, що накочувалась від обрію. — Постій, бери ще кількох і женіть у Теребовлю! Усе з димом, а Орисю, Орисю…

— Будь спокійний, боярине! — ударив Микита острогами коня.

Ратників Давидовича стяли на місці; обидві Івашкові хоругви вдарили на польський загін з двох боків.

Преслужич оглянувся довкола й зупинив погляд на крислатому осокорі. Змахнув рукою. За хвилину тучне тіло Давидовича загойдалося на гілляці.

Тільки один королівський вершник проскочив потім мимо осокора, галопуючи Волинським шляхом до Львова. Івашко не велів його доганяти: хай сповістить про все своїм панам.

Він бачив: на подвір'я увірвалися вершники, але не злякався, як того разу, коли–то несподівано приїхав батько; зрадів Адам — старий уже розправився з Івашком і прислав за ним, щоб вибирався до Олеська, — там у безпеці перебуде, поки втихомириться на світі; вибіг на поріг і занімів — більше він до самого кінця не видобуде з себе слова: два чорні мужлани схопили його, скрутили назад руки і зв'язали бичівкою.

— Веди до Орисі! — прошипів Микита над його вухом і заштовхнув у галерею.

В Адама підгиналися ноги, але Микита підштовхував — мусив іти; гончар, щоб не здіймати зайвого галасу, відчиняв перед Адамом одні, другі, треті двері, і врешті вони опинилися у кімнаті, посеред якої стояла бліда, вихудла тінь жінки з великими синіми очима, в яких ніщо не животіло, крім страху загнаного звіряти.

Микита приглянувся, та тільки очі жінки були йому знайомі — невже це та сама пишна Орися, на яку колись позирали всі, милуючись, коли вона приходила разом із батьком до церкви або на базар у ярмаркові дні?

Орися дивилася на ратника очима, повними жаху, не знала, що хочуть з нею вчинити, тремтіла, і коли Микита мовив: «Одягайся мерщій, я поверну тебе до батька», — вона й не поворухнулася.

Жаль стиснув серце Микиті: що зробили тут з тебе, красний розмаю!.. Він сам накинув на її плечі якийсь лахман, а тоді повернувся до Адама й з усієї сили загамселив його важким кулаком по голові.

Ратники винесли Орисю й посадили на Микитиного коня, притримували, бо хилилася — жінка зів'яла, зрозумівши нарешті, що прийшла до неї не ждана вже воля. Микита виволік Адама за поріг; челядь з'юрмилася біля замкнених гридниць, де сиділи роззброєні стражники маєтку Давидовича; Микита гукнув до слуг:

— Невільна челяде жорстокого окрутника! Ось перед вами ваш пан, — штовхнув ногою Адама, який лежав на землі з вибалушеними білими очима. — Не ми йому судді, а ви. Милуйте або карайте, та віддайте господареві заслужене!

Мчали галопом назад з ледь живою Орисею. Микита раз у раз позирав на неї, міцно тримаючи однією рукою. Очі Орисі зайшли паволокою і були усміхнені, — Матінко Господня, чи не потьмариться у неї розум?

У чистому полі наздогнав їх гомін — з боку суддівського обійстя. Оглянулись, не зупиняючи коней: на околиці Теребовлі виростав до неба стовп диму, у просвітах між деревами темного саду мерехтіли язики полум'я.

Після полудня домчали до Підгірок. Тривожно було в селі, поселяни стояли гуртом на толоці, радили. Велике військо йде зі Львова, а Януш Підгорецький зі своїм загоном зник.

— Що в Олеську? — спитав у людей Микита.

— Галайда виводить жінок, старих, дітей у Гаварецькі ліси, — відказав тивун. — А боярин жде вас.

…У світлиці перед постіллю, на якій лежала із заплющеними очима Орися, стояв на колінах Івашко Рогатинський, ніхто не міг його зрушити з місця, а народ ждав наказу. Батько гладив чорну косу, що так страшно відтінювала блідість доччиного лиця, і шепотів:

— Одне тільки слово промов, доню: «Ти найдужчий у світі», — скажи… Мені так нині потрібні ці слова…

Позаду у нього стояли Микита й Осташко. Прискакав гонець з Пушкарні: польське військо вже близько. Каліграф твердо торкнувся рукою бояринового плеча.

— Вона житиме, Преслужичу. Дозволь занести її у замок — там безпечніше. А ти йди до ратників — страх їх огортає.

— Страх? — підвівся Преслужич. — Пізно вже боятися. Пора смерті глянути у вічі. Занесіть її у скарбець. І не відходь від неї, Осташку… А з татарні випусти Арсена, вклонись йому від мене. Він ще має час покинути Олесько.

— Арсена… — прошепотіла Орися. — Хіба ще є Арсен на світі? Тож так давно–давно було…

Осташко сам відімкнув татарню.

— Виходь, Арсене…

Дивився на смагле обличчя гусляра, його довгі вуса побила просивінь — не було ж у нього сивини, а тужава зрілість залягла в колись безтурботних, байдужих скомороших очах. Таким не знав його Осташко, це не той гусляр — «де пиво п'ємо…». Сказав Каліграф невпевнено:

— Ти вільний. Можеш іти через Браму… Поклін передає тобі Івашко. Йди. Бо завтра вже не вийдеш.

— Де мої гуслі? — спитав Арсен.

— Ти прийшов із порожніми руками…

— Так, так… Я прийшов до вас з порожніми руками. Але є ще в мене серце… Кажеш мені йти? А колись прорікав, що не тільки мечами воюють — темному говорив про барви. Чому нині не скажеш цього?

— Хочеш пролити кров за Івашка?

— За землю руську. За віру православну.

Арсен більше не вагався. Тільки згадкою майнуло перед ним прожите, і втямив тепер, де й коли позбувся слизького лепу страху, який супроводжував його на довгих дорогах: відступив він перед тяжчим страхом — ницістю, мізерністю і підлістю, які чигали на його душу. Хіба то лячно йти зі своїм народом на смерть за волю вітчизни? Страшно бути відкинутим нею і животіти, мов гнойовий черв, на покидьках ворогів твоїх.

З цейхгаузів виступало військо — важке, озброєне, суворе. Йшли ратоборці через дитинець на Бродівську дорогу — до Брами, де стоятимуть до останнього подиху.

Арсен спитав Осташка:

— Жива вона?

— Жива. В замку Орися.

Випростався, сягнув звичним рухом руки до лівого плеча — гуслів не було. Тоді, залишивши Осташка біля татарні, ступив уперед і замішався поміж ратниками, а за мить почувся його дзвінкий голос:

Ой, із–за гори та кам'яної

Виступало велике військо.

Пан Іван іде, коника веде,

Хвалиться конем перед королем:

Нема в короля такого коня,

Як у нашого пана Івана!
Шість сотень ратників підхопило Арсенів спів, і подесятерилось їх, бо мусило стати більше: на ожидівських і кутівських полях та чагарниках по сухому грунті розливалося море мору — десять на одного.

Нема в короля такого коня,

Як у нашого пана Івана!
Державець Олеської землі — високий, плечистий, у шоломі й латах — стояв над аркадами й шестопером показував на Браму. Він бачив Арсена і думав про пісню, яка співалась йому тричі в житті: королівському ленникові, Свидригайловому бояринові й запізнілому князеві, який отримав княжі клейноди перед смертю.

А пісня переживе, і візьмуть її інші, і здобудуть те, чого не могли вони здобути, і згадають мертвих.

Мертві сраму не імуть.

— Давид, сідаючи, клав персти на живії струни, ми ж беремо трость скорописну, чорнило і папір і кладемо письмена… Останні письмена…

У скарбці — найглибшому підвалі Олеського замку — на столику горить свіча. Осташко вмокнув трость у чорнильницю, перегорнув аркуш товстої книги, зіпер голову на долоню. У кутку на прічі, закутавшись у бараницю, сидить Орися.

— Що ви шепочете, Каліграфе?

— Згадав… Стихотвір згадав з однієї святої книги… Я з нього починав писати свою. Це було дуже недавно, а літопис уже закінчується — кілька сторінок чистих залишилося у моєму манускрипті. Густий був час — день року вартий.
«І сказав Свидригайло Юрію Онцифоровичу Новгородському: тамо ватага опришків засіла, а ти хочеш їм військо посилати. Дай мені, я розіб'ю Жигимонта і во православіє оберну Литво–Русь. І сталася битва під оними ж Ошм 'янами, і знову програв Свидригайло. Знищено тут загін гуситів, і Зигмунта Корибута, котрий вернувся до своя, вбито. Юрій же повернув решту своїх воїв у Новгород…

Ми обороняємося третій місяць, підступає зима, а з нею й наш кінець. Запаси зброї і їжі вичерпалися, підмоги чекати ніоткіль. Януш Підгорецький зрадив Преслужича на самому початку останньої битви, тепер він яро лютує зі своєю хоругвою на боці Яна з Сенни, який завтра–позавтра стане державцем замку й Олеської землі. Утік, невідомо й куди, Демко з Ожидова. Загинув на валах Костас Жмудський. Вічна пам 'ять здольному й безстрашному лицареві гончареві Микиті, який вийшов учора, коли пробили мур на Пушкарні, сам проти тьми королівських воїв, поклав їх своїм мечем много і загинув лицем до ворога. Олесько догоряє. Нас неповних дві сотні за ровом — у замку, і ще сотня — на Брамі. Кушнір Галайда з гуртом ремісників вибрався у Вороняцькі гори. Арсен у повному обладунку жде останнього бою. Завтра–після–завтра…

Останні мої письмена… Не затруїв я для лакомства мережу думок своїх олжою: крапля по краплі списав усю ту страшну й мужню правду, що відбулася на нашій стражденній землі, а сам невідступно був серед людей, яких із кожним днем стає менше й менше. Тож: відкладаю трость. Зміцніли мої руки, не мліє уже моє серце на вид черленої крові, пора й мені на мури замку. Заморожую свої слова. Ачей закінчиться колись зима. Залишаю книгу Орисі, може, не вб'ють жінку кати…»
Очі в Орисі спокійні, як і у всіх, хто залишився в замку.

— Осташку, я вже здорова. Чому Арсен не приходить до мене? Він іще живий?

— Живий, Орисю. Арсен прийде до тебе нині. Батько дозволив попрощатися.

Далеко в підземеллі застугоніли чиїсь кроки. Хтось іде до скарбця. Скрипнули низькі півокруглі двері.

— Арсен!.. Чому, чому ти прийшов так пізно?..

— Я казав, що не помру, поки тебе не побачу…

Осташко відвернув голову, схлипнув.

— Ідіть, — сказав. — Ще трохи на волю… На Брамі наша залога. Иди, Орисю, з матір'ю попрощайся. Обоє йдіть…

— Цвинтар!.. — зойкнула Орися.

…Широким світом ходив Трістан і приблукав в Олеську землю. І знову, як колись, клячала Ізольда перед гробом матері, а він стояв позаду і впізнавав її — дорогу і непізнану.

— Ходім, Арсене, — промовила Орися, підводячись з колін. — Он сосни на пагорбку за цвинтарем — під Гаварецькою горою. Там твоя буду.
Жорстока від паморозі трава в узголов'ї, а обважнілі сиві китиці сосон упіймали рештки нічних сутінків, хиляться до землі, заслоняють од світу.

— Ти бачиш — білий кінь стоїть на труні…

— То туман, любий, то вранішній туман…

Арсен поправив кожушок на Орисиних плечах, обкутав, поцілував у чоло.

— Поспи ще трохи… Чиста моя, ніжна…

Крізь віття сосон видніє чорний силует замку, ще спить унизу ворожий табір.

Нині чи завтра? Не гомонять, відпочивають.

Ще трохи ночі й першого кохання.

— Нікого у світі немає кращого за тебе.

А вже пора, скоро світатиме.

— Це не туман, це білий кінь стоїть…

— Ще трохи… Ще трохи почекай, коханий. Бо любов на цвинтарі — то вічна розлука.

— Вертаймося…

Уранці вої Яна з Сенни вдарили на Браму. Через згарища тугим клином повалили кінні й піші рицарі, і було їх тисячі, хмари стріл, ратищ і каміння впали на сотню ратників, що оборонялися за Брамою; звідти гримнули гаківниці й просвистіли стріли, падали королівські рицарі, але їх було багато — браму звалили голіруч, без таранів. Залога відступила за фортечний рів. Підняли мости. Настала черга останньої битви.

Цілий день військо Яна з Сенни штурмувало замкові вали, хотіло з розгону взяти, та обложені вже не щадили ні пороху, ні стріл — багато полягло польського рицарства, тож відступили. До вечора біля валів уже стояли облогові тури і тарани. Тоді у ворожому таборі затрубили на спочинок.

Увечері до скарбця зайшов Івашко.

— Пора, — сказав.

— Куди, тату? — стрепенулася Орися.

— Ви не повинні вмерти — ні ти, ні Осташко. А завтра остання битва, і нас більше не буде. Ти, Осташку, людям свою книгу віддаси, а Орися…

— Тату! — припала дочка до батькових грудей. — Я нікуди не піду, я не боюся тут… з вами. Там — боюся…

Івашко відвів доччині руки, погладив її долонею по обличчі, вона вдихнула запах батькової руки, затримала, як колись, у дитинстві; «Не треба, доню», — сказав й, відчепивши від пояса ключ, підійшов до стіни. Відчинилася стіна, холодом потягло з глибокої ями.

— Це цямрина криниці, з якої ми брали воду, — мовив Івашко. — Бачите мотузяну драбину? Нею спуститеся на глибину п'ятдесяти ліктів, а там побачите отвір у пів мого зросту до підземного ходу. Хід довгий і прямий. Вийдете біля Теребіжа, за Бродівським шляхом.

— І ти ходи, батьку, і всі вої! — заблагала Орися.

— Нам уже ніде нема життя ані волі, доню. Тож не покриємо себе соромом утечі в останню мить… Збирайтеся.

— Князю, — сказав Осташко. — Дозволь покликати Арсена.

— Клич.

— Не піду, батьку! Ти один раз уже розлучав мене з ним, але більше ніхто не в силі.

Осташко підійшов до Преслужича, підвів голову, глянув на його зболене обличчя.

— Князю, втіху дам тобі в нашій безвиході. Не смерть страшна людині, а безслідність. То хай залишиться про нас слід. Нехай ідуть на волю ті, хто продовжить твій рід. Вони синові колись про нас розкажуть, пісень наших навчать, син же далі передасть, і пам'яті про нас не буде кінця… — І до Арсена: — Візьми, Арсене, мою книгу — в ній уся правда про русинське страдництво. Іди з Орисею на північ і там, де вже не віятиме крилом католицька чума, куди не донісся сморід Свидригайлової зради, зайди в монастир і залиши в ігумена книгу. Оживуть колись мої слова, і новий пілігрим візьме їх з собою. Були до нас, то й після нас народяться нові борці й літописці.

Арсен дивився на Орисю, з її очей світилася до нього воля, яку ще в цю хвилину він може запосягти. А запосягши, далі блукатиме скоморохом і шукатиме для себе нового сенсу в житті?.. Якого сенсу, коли його тут знайдено? Нового порятунку від свого стиду? А Орися не дорікне колись тобі — що ти, міцний і молодий, залишив замість себе вмирати на валах кволого Осташка?.. Я довго йшов сюди… До Орисі! І до неї… Та є на світі, є — найтяжча любов, перед якою никне все інше. І лише її одну зрадити не можна, бо не матимеш тоді ні від кого ані кохання, ані пошани, ані життя…

— Вам іти, — сказав Арсен.

Він обняв Орисю і хотів ще їй сказати, щоб назвала його ім'ям… Але змовчав, бо й так перевершилось болю.

Батько прикипів головою до цямрини, не відірвався від неї і тоді, коли руку обпік доччин поцілунок.

А як у глибині колодязя зникло полум'я свічки і лунко задзвеніли двері потаємного ходу, сказав Преслужич:

— Виспися, Арсене. Завтра помремо без соромоти.

І БУДЕ ТАК…

Тарани проб'ють останній мур, і озлоблені довгою облогою шляхетські бузувіри ринуть з переможним криком і зімнуть дві сотні русинських ратників, що обороняли вали.

А кілька отроків з Івашкової охорони чекатимуть напоготові в дитинці і ждатимуть, поки впаде кована залізом дубова брама замку. Уже не буде в них ні стріл, ні пороху, ані смоли, тільки бойові молоти й мечі.

Брама впаде і наперед вийде ставний вусатий парубок, який не вмітиме орудувати мечем. Він пошпурить меч і схопить молот, і битиме ним по шоломах з дикою люттю — востаннє мститиме за краківські кривди, за львівський сором, за віру православну, за землю руську, за Орисю і за своє життя. І не доступиться ніхто до нього, вороги десятками падатимуть на брук, поки не обступлять його тісним колом і піднімуть на списи.

І згадається йому в останню мить лише замерзлий Стир, стебла зжухлого очерету над снігом і постать у білому кожушку й гарячій шалевій хустині з довгими тороками, і зникне дорога постать назавжди у чорному мареві…

А Івашко Преслужич–Рогатинський загине останнім — на самому вершечку вежі біля сніжно–білого стягу з золотим левом.

А потім, за Бродами, Осташко й Орися наздоженуть старця Гаврила, що втратив око й руку під Грюнвальдом, і двох сліпців, яким вибрали очі хрестоносці, й коломенського діда, котрий за князя Дмитрія віддав обидві руки на Куликовому полі. І підуть разом — то мовчки, то співаючи — у далекі північні землі, куди не сягнув мор, і в Смоленську віддасть Осташко ігуменові свій літопис.

А за Орисею пропаде слід. Та хтозна… Може, її правнук стане кобзарем. І вістуватиме він грізні походи козаків, які втоплять у гнилому болоті католицьку чуму. Бо прийде час, і в цьому замку, який нині стане руїною, народиться орел Зіновій, на прозвище Хмель, і назове його народ Богом Даним, і на тому самому шпилі, де стоїть у цю мить Івашко Рогатинський, водрузить він малиновий звитяжний стяг.

Буде…

Сурми розкраяли, розбили тишу. Білий кінь стрепенувся, у білого коня здибилась грива, кінь підвів голову до багряної смужки обрію і вдарив копитами. Захрустіла жорстка трава, посипалися голки з сосон, білий кінь мчав по Вороняцькому хребту, і стугоніла стужавіла земля.

Кінь галопував на схід. Крізь дні, і ночі, і віки — білий неосідланий кінь на гарячому крузі сонця.

МАНУСКРИПТ З ВУЛИЦІ РУСЬКОЇ