Історія України в романах Роман Іваничук

— То який вихід для нас? — підвів голову Рогатинець. — Ви такий прихильний до русинів — підкажіть, де наш вихід.

— У вдосконаленні, в культурі. Я, пане Рогатинець, глибоко шаную вас — вашу працю, мужність. Ви почали… А коли русини піднімуться до найвищого культурного позему, в що я вірю, наші народи посполу їстимуть зерно.

— Неправда це… Посполу треба не тільки їсти, а й орати, сіяти і жати. А на це пан добровільно не погодиться. Він звик мати хлопа, раба…

— Не треба вам, Юрію, піддаватися ребелізантським ідеям, не ваша це справа. Хіба ви не бачили, до чого призводять ребелії? Де нині Наливайко? А скільки пролито крові. Ваш Пилип Дратва…

— Ця кров пролита на своїй землі і за свою землю. А за віщо і де проливають її тепер поляки?

— Хіба я похваляю короля, Скаргу, Мнішека за московську авантюру? Вони перші гробокопателі моєї Польщі, вони штовхають Річ Посполиту до упадку, бо озлоблюють проти неї народи…

— Можливо, ми ще й спасибі їм скажемо, — блиснув очима Рогатинець.

Шимонович зупинився біля свого будинку.

— Що маєте на увазі, пане Юрію?

— Задалеко зайшли провідці ваші у своїй захланності й жорстокості. І злом просвітили нас. І може, хтось серед мого народу вже знає або завтра знатиме, на кого нам опертися, щоб ми з худоби стали людьми.

— Прощайте, — подав Шимонович Рогатинцеві руку. — В нинішньому сутінку ми нічого ще розгледіти не можемо.

— Але коли вогонь просвітить нас — чи не може таке лучитися, що ми з вами станемо супротивниками?

— Путі Господні несповідимі. Та хай не допустить Бог, щоб навіть у найтяжчій борні ставали ворогами люди, які однаково бажають кожен своєму народові добра…

Рогатинець провів поглядом високу постать Шимоновича — крізь відчинену браму видно було, як він, зсутулюючись, поволі йшов подвір'ям, щомиті зупиняючись, наче щось забув на вулиці і хоче вернутися; божок сходив з п'єдесталу на землю; здавалось, він ураз відчув земне тяжіння — не магнітом, а відвічним земним болем, який стягав його з олімпійських захмарних висот, і, можливо, авторові пасторалей ввижалися тепер на тій землі не буйні трави і килими квітів, не щебет птахів і шум непорочних дібров, не досконала гармонія, а жорстока боротьба за життя у всіх її виявах — від комахи до людини.

«Не дай, Боже, нам стати ворогами, — прошепотів Рогатинець. — Але чи в смертельній сутичці з панами ми зуміємо з тобою, поете, піднятись над злобною люттю, чи запах крові не сп'янить, не задурманить найсвітліші голови, чи зуміємо ми тоді, коли підніметься народ на магнатів, заглянути хоча б на мить у царство людського розуму, щоб серед пекла битви зуміти збагнути, хто ворог, а хто друг? Ще темно, ще нічого ми не знаємо, це правда, Шимоне, та вже проклалася в суспільстві глибока борозна, яка поділила людство на обаполи, і дороги топчуться від неї врізнобіч. І непомітно, але щодня, щохвилини стають одні супроти одних на тих обаполах; знедолені й ситі, чесні й підлі… Пішли зрадливі русини за Блазієм — і добре. Задумався поляк Шимонович — і добре. Вигнав Лисий Мацько пересмішників з корчми, немов Ісус міняйлів з храму, став лихвар людиною — і добре. Вернувся з Італії його син Роман Патерностер — п'ючи в чужих студницях воду, смаку своєї не забув — добре. Вчиться в нього, дидаскала братської школи, учень Марко — і це прекрасно…»

— А я вам кажу, що то добром не скінчиться, — почув Рогатинець голос з вікна на розі Руської і стрепенувся: хто так різко заперечив його думки? Він підвів голову і побачив у вікні наріжного будинку Абрекову — її добродушне, зморщене, мов квашене яблуко, обличчя — і знітився, як завжди при зустрічі з нею… Ці слова вона мовила двом пахолкам, котрі стояли з бардами біля її дверей, а Рогатинець подумав, що до нього. Він привітався і, відвівши очі, відійшов уліво, а тоді почув тихе, материнське:

— Юрку… Юрочку… Постій, синку. Покажи мені свою долоню, може, я по ній відгадаю, де наша Гізя?..

…У винниківській улоговині поблизу ґуральні пана Залеського притулилася до жовтого горба така мізерна халабудка, — дивно, як її вітри не здули, але вибілена, під свіжим очеретом і всередині світла, вистелена по долівці пахучим шуваром. Марна, аж прозора, з великими темними очима жінка сидить у віконці, когось виглядає. На білі хрусткі пальці впала прядка чорного волосся, погляд жінки втомлений і спокійний — неділя. Завтра вдосвіта знову на ґуральню до гарячих котлів, у той чад, що задурманює мозок і висушує кров. Пан Залеський такий добрий, до всіх усміхається і ніби й не знає, що економ у нього — мов скажений пес: і як то людина так довго, без упину може носити в собі стільки злості й не згорить…

Між Львовом і Винниками — гора, поросла густим лісом, а на вершині з–поміж сосон прозирає сіра голова Чортової скелі, і здається жінці, що теплий вітер доносить звідти густий запах материнки.

Із–за гори, з міста, долинає приглушений людський рев, чутно постріли; спокійного обличчя жінки торкається тривога, вона, згинаючись у низьких дверях, виходить з хати і хистка, мов коноплина, довго стоїть на подвір'ї, вдивляючись у бік Личакова, звідки повинен надійти нині — бо ж неділя — її Марко–школяр. Жура щораз густішою тінню лягає на лице, та враз воно прояснюється — чутно дрібний і лункий тупіт на горбі, жінка впізнає: ніхто так твердо й густо не біжить по землі, тільки її син.

— Марку!

— Поможеш мені на ґуральні, я така недужа…

— Поможу! Але мамо… я вам ще не казав. Ми як тоді билися з єзуїтами… Та ви не бійтеся, ми вічно б'ємося… То один з них не бився, я підскочив до нього, а він як не крикне по–нашому: «Не підступай, бо вб'ю!» А я кажу: «То якого ти дідька тут, коли єси русин?» Він відвернув голову, а потім наздогнав мене і мовить: «Я з Олеська, мій тато в старости служить, а я маю дикого коня». А потім ми потоваришували з Зіновієм, тільки йому не дозволяють до нас ходити, то ми потаємно. Я нині бачив його, він ішов з новіціями до колегії, я підбіг до нього, а він шепнув: «Поїдемо завтра до Олеська, тато бричкою за мною приїде». Мамо, я вам усеньке літо буду помагати, лише пустіть мене поглянути на дикого коня.

— Як ти торохтиш, Марку… І що там ти ще бачив, у городі?

— Таж кажу, замок з дощок горів… А спочатку здавався справжнім. І жовніри воювали, ніби в полі. Але то все забава… А потім пана Рогатинця, провізора нашої школи, бачив. Він стояв біля вікна Абрекової, розмовляв із старою…

— О Боже, — прошепотіла жінка і зімкнула очі. — І про що?

— А я не слухав, стояв на другому боці вулиці… Та Абрекова завжди у вікні сидить, вона, кажуть, відьма — ворожить, нашіптує…

— Не вір тому, Марку… Нема відьом на Руській. А він, пан Рогатинець, який?

— А ви вже колись питали… Сивий, суворий, але ми його не боїмося. Він живе у шкільному будинку, одного разу завів нас із Зіновієм у свою кімнату, і таке сідло нам красне показав, і сагайдак, а Зіновій як скрикне: «Воно б моєму коневі пасувало!» Нічого не відказав на те пан провізор, лишень спохмурнів… А нині побачив мене і каже: «А чого ви з Зіновієм не заходите?» І пішов собі…

— Він добрий чоловік…

— Звідки ви знаєте?

— Мусить бути добрим, коли науку вам дає.

— Ну, мамо, то ви мене пустите з Зіновієм в Олесько? Він завтра вранці вільний, їхній ректор спудеїв відправляє, а його аж у обід. Після сніданку чекатиме на мене біля нашої школи. Мамо…

— Пущу, синку, пущу. Тобі ж треба подивитися на вільного коня. Аякже…

…— Не сходиться лінія серця з лінією натуральною, пане Юрію, — похитала головою Абрекова. — Не світить вам любов, не віднайдете її… — Вона притулилася лицем до підвіконня і прошепотіла ледь чутно: — О, скажіть мені, люди добрі, де моя Гізя?

Розділ восьмий

СКОРБНА П'ЯТНИЦЯ

З манускрипту

У Великодну ж неділю він дав про себе гучно знати, а двома роками пізніше так прославився на весь Львів, що шевці про нього навіть пісні склали.

А почалося все з того, що цієї ж таки провесни потрапила Дратві до рук книжечка «Гармонія», — польською мовою написана, а він, яко чоловік письменний, почав її читати, не глянувши, хто написав, і, дійшовши до слів: «…противники унії — не духовні особи, а ремесний люд, которий, покинувши дратву й шило і привласнивши собі уряд пастирський, письмо Боже шельмують, справжніх пастирів соромотять», — вельми обурився, тоді ж подивився на обкладинку і геть стетерів: автором книжки був Іпатій Потій.

Мало того, що цього русина–відступника проклинали всі православні й Дратва — теж, додалася в цю мить до посполитої ненависті ще й своя особиста: поганцю, нас же примусили покинути дратву й шило, а ти іще й ганьбиш, і плюгавиш мене — майстра, до якого колись, будучи берестейським каштеляном, слугу присилав з просьбою пошити для «свого» пана сап'янові чоботи руського крою з витяжними халявами.

Тож сидів Пилип Дратва на Ринку за скринькою, з шевським крамом, думав про оту погану книжицю і додумався до такого, що аж самому моторошно стало: хто більше винен у русинській біді — польські пани чи таки свої?

І ось у цей мент з подвір'я архієпископської резиденції вихопилися коні, запряжені у фаетон, у фаетоні — цибатий священик у чорній сутані, і хтось сказав до Пилипа:

— Он як жене, занюхав, що Балабан помирає…

— Хто — занюхав? — запитав Дратва у сусіда.

— А ти не чув? Новий митрополит київський, Потій, приїхав на єпископство наше уніата ставити.

Пилип мерщій замкнув скриньку, побіг на Руську і, мов оглашенний, бігав з двора у двір, волаючи:

— На Юрську гору! На Юрську гору! Церкву рятувати!

…Високий довгобразий Іпатій Потій зігнувся дугою над ложем, на якому під сніжно–білою периною згасав львівський владика і екзарх Гедеон Балабан. Тяжкі корчі в животі вже більше тижня зводили його тіло, лікарі були безпорадними, хвороба висмоктала колись рум'яне, мов у м'ясника, обличчя, і тепер воно, худеньке й вутле, визирало з–під перини, геть закрите сивою густою бородою, і тільки очі, вперті й великі, не змінилися. Гедеон мав ще ясний розум, він передумував усі свої діла і вчинки, важив їх на шальках совісті — покоробленої, скрученої, перетертої, але ще не зовсім утраченої, і відчував, що вона мовби очищається від накипу злості, заздрості, честолюбства, стає тією первісною, з якою він колись, сповнений благочестивих і для України потрібних намірів, займав єпископський престол на святоюрській горі. Візит Потія вельми здивував його й насторожив. Він ще не знав, що з ласки Петра Скарги Іпатій призначений київським митрополитом, і цей, їдучи з Володимира–Волинського до матері городів руських, завернув до Львова, довідавшись про хворобу Балабана. Не знав, але й нічого доброго від Потія не чекав, тому наставився не згоджуватися на жодні його намовляння: єпископ перед обличчям смерті не бажав наново засмічувати своє сумління плодами нечестивих спокус.

Потій стояв біля узголів'я і, молитовно склавши руки, півголосом вимовляв п'ятдесятий псалом за здравіє єпископа, не виминаючи при тому погляду Балабана, в якому тяжіли задавнена злість на підступного собрата.

— Я вас не кликав, превелебний отче, чого ви хочете? — тихо спитав Балабан.

— Господь осінив мене тривожним чуттям, брате, — відказав Потій. — У сію мить, після якої ви, бо всі ми в ласці Божій, можете стати перед найсправедливішим судом, маєте іще змогу опам'ятатися і останнім своїм словом викупити гріх перед апостольською церквою.

Втім, відчинилися двері: до єпископського покою увійшов Юрій Рогатинець і ректор школи Іван Борецький. Потій скосив поглядом, він упізнав братського сеньйора, потім глянув на єпископа; Балабан примружив очі, наче й не замітив пришельців, і проказав:

— Говоріть, говоріть… Я їх не кликав, та вони, певне, як і ви, стривожилися недобрим чуттям… Невже я нині помру?

— На все воля Господа, — продовжував Потій, не звертаючи уваги на братчиків, проте голос його став різкішим. — Підпишіть акт унії, отче. Зробіть богоугодне діло, і я, розгрішаючи вас, зніму анафему, митрополитом Рогозою утверджену.

— А я не прийняв тієї анафеми, — відказав Балабан, — я правив своєю єпархією, ви ж знаєте. У нас мир з братством, просвітив Господь наші голови й лють уйняв. Вони визнали мене екзархом, я ж більше не заважаю їм, бо часу на те не маю… Усі свої останні сили віддав справі книгопечатания і щасливий єсьм, що уздрів іще мої дітища, які віддаю православній церкві — «Служебник» стрятинський і «Учительнеє євангеліє» крилоське… А яким правом ви, превелебний, можете зняти з мене ту анафему? Я знаю, що Рогоза упокоївся, невже вам віддали митрополичий жезл?

— Саме так, отче, — жоден м'яз не здригнувся на холодному обличчі Потія, — іменем його милості короля.

Балабан підвівся, сперся на подушку ліктями, в його великих очах промайнула тінь болю й заздрості, він глипнув на братчиків, вони кивнули головами — дізнались про це скоріше від єпископа.

— Що ж, — сказав по хвилі Гедеон, — не підвладний королеві, а вам і паче, патріарший екзарх… Хвалити Бога, минув біль у моїй утробі, почув я сіє в цю мить. Видно, ще на цьому світі потрібний єсьм. — Біле й зморщене, мов пожмаканий папір, лице єпископа порожевіло, він сів, опустивши долу ноги; братчики помітили в його погляді зблиск тої злості й упертості, з якою мали стільки клопотів, він злобно посміхнувся й мовив до Потія: — Не маю ще права вмирати, ваша превелебність, бо поки найдеться наступник, ви наробите багато лиха… Панове, — звернувся Балабан до братчиків, — а може, ви таки погодитесь, щоб єпископом після мене став ігумен Унівського монастиря Ісайя Балабан, мій племінник?

Рогатинець з Борецьким переглянулися і, опустивши голови, мовили разом:

— Не згодні, владико…

Гедеон опустив голову на подушку й зімкнув очі, скрушно й винувато зітхнули братчики, єпископ посміхнувся.

— Бачите, не хочуть іншого Балабана, крім мене. То мушу ще жити… Щоб церков православну у Львові держати, а київська, дасть Бог, сама втримається, і сокрушаюсь я над вашою долею, превелебний, аще гнатимуть вас звідти розгами, яко блудницю вавілонську…

Кам'яне обличчя Потія побагровіло, він випростався і, звівши руки, заволав:

— Напоминаю, напоминаю вас, заблудших овець… — від люті він затинався, — же у Львові київські митрополити завше зверхність мали! Був я тої надії, жесьте мені, яко пастирю своєму, повинність оддасте, а єсли не хочете до правди Божої приступити, я меча Христового, мені поданого, добуду і соборну сію церков святого Георгія в посідання однині беру!

— Не кваптеся, пане Потію, — мовив спокійно Рогатинець. — Вигляньте лише у вікно. Он сад монастирський, много там дерев, а ще більше православного люду, і деякі з киями суть. То радили б вам як можна прудкіше піти із святої гори, бо ґвалт може ся учинити, і ми за ваш живот поруки не даємо…

Потій кинувся до вікна. У садку і на подвір'ї хиталося море голів. Він просичав:

— Ви згорділи, ґвалтом бороните мені входу до церкви?! То я ще раз напоминаю: єсли нині не пришлете до мене своїх людей з мирним словом, то повернуся я сюди після Великодня, і не майте тоді нам зле, коли до меча духовного і до права вдатися змусимо, а тоді пізнаєте, яка то небезпечна річ владі Божій противитися!

— Йдіть, Потію, — відчинив двері Рогатинець. — Я проведу вас до фаетона, щоб безпечні були–сьте, та веліть добре тримати коней, бо вельми крута гора, а наш люд голосний — наполохати може… І хай ніколи більш не ступає ваша нога сюди, а ваш здрайський язик не псує повітря на цьому святому місці. Йдіть, Потію!

Зіщулений митрополит вийшов з покою, за ним подався Рогатинець. Коли вийшли на подвір'я, він змахнув рукою до мовчазного натовпу:

— Розходьтеся по домах! Його превелебність хоче покинути нас!

Потій боязко ступав подвір'ям, перед ним розступалися міщани, вийшов на вулицю й поквапився до ридвана, тоді заступив йому дорогу Пилип Дратва, схопив обома руками за поли ряси:

— Паскудо! Шило й дратву ми полишили, але шевські ножі ще маємо!

Рогатинець прискочив до корячкуватого чоловіка, який термосив за оборки Потія, і відштовхнув його в юрбу. Митрополит ускочив до фаетона, рвонули коні, і тоді навтовп злорадно зареготав.

Юрій повернувся до єпископського покою блідий, стривожений. Йому згадалися застережливі слова з «Апокрисиса» Христофора Філалета: «Через унію сію вибухне полум'я домової війни…» Тільки що бачив зблиск кривавої ребелії, і стало Юрієві страшно: хіба для того закладалися фундаменти шкіл і церков, друкувалися книги, росли бібліотеки, дозрівало нове просвічене науками покоління — щоб усе те разом згоріло у вогні й скупалося в крові?

До Балабана долинув зловісний крик юрби, він прошепотів:

— Краще вмерти, ніж побачити те, до чого ви своїм посполитим умом доведете народ і церкву. Чи ж то погано жилося нашому люду тоді, коли він мирно молився і ще не знав розбрату?

— Кайтеся, отче, бо ви перші той розбрат посіяли, — мовив Іван Борецький. — А тепер ми всі пожинатимемо його плоди. За люд же не вболівайте. Від прозрілого краще прийме молитву Господь, ніж від темного, знає–бо прозрілий, чого просить.

— Ох, ох, — простогнав Балабан. — 3 чим ви проти них ідете? З Євангелієм? Католики теж його мають… Ми глаголимо до них стихотворами древніх євангелістів і апостолів, которі більше тисячі років тому глаголили, а вони б'ють нас вишуканим словом учених любомудрів. Не має ж бо православна церква своїх речників, не має!

Рогатинець підійшов до єпископського ложа і проказав, упершись поглядом у старця:

— Не каркайте, мов зловісний ворон, отче. Будуть речники. Іван Вишенський іде до нас з Афона.

…Він зайшов і став посеред братської ізби, а братчиків набилося густо, бо знали, що нині з Карпат, від Иова Княгиницького із Маркової пустині, прибуде мніх Іван Вишенський, який з висоти Афонської гори гласив світові Божу істину без підхлібства, олжу називав олжою, вовка — вовком, злодія — злодієм, диявола — дияволом, а своїм «Посланням к утекшим от православної віри єпископам» убив старого Рогозу, митрополита київського, Терлецького ж і Потія прибив плювками до ганебних перехресть і виставив їх на глум поспільству на велелюдних роздоріжжях.

Велика була любов до мніха Йвана — русинський люд у Львові чекав його давно. Відтоді, як Іван Красовський вирушив у далеку путь на Афон, аби славного Вишенського, який здалеку будив народ, до діла святого притягнути, щоб живим, а не книжним словом убивав католицьку тать.

І передав Красовський братчикам відповідь Вишенського, коли повернувся пізньої осені до Львова: «Пощо мене ожидаете: чи позичив я що у кого і віддати повинен? Чому хочете вирвати мене із Руссікону афонського — столиці духа мого народу, до кого я прийду, коли не має Україна воїнства Божого, когорти очищених від світських зваб і спокус християн?»

Тоді написав Рогатинець гнівного листа старому другові і через паломників передав. Легко, мовляв, вам, мніху Йване, ворогів шельмувати, безпечним у далекім краю будучи. Нам багато важче, на нас тут у кожну мить чигає доля протосингела Никифора, котрого в тюрмі згноїли за сміливе слово.

Тож вирушив на Україну Іван Вишенський і ранньої весни з колиби Княгиницького над Манявкою прислав до Красовського монаха із звісткою, що прибуде до Львова ко Великому Дню.

Він увійшов, а була Великодня субота, і став посеред ізби — сивобородий, у чорній рясі, з києм у руці, довге волосся впало з–під чорної шапки на плечі; Рогатинцеві важко було впізнати в цьому суворому дідуганові колишнього Івана з Острога, і він не підійшов, не припав до його грудей; величний старець водив глибокими темними очима по братчиках, які в святкових свитах і жупанах прийшли зустрітись із своїм речником. Вишенський ніби заглядав кожному в душу до самого дна, він був інакшим, ніж ці люди, які ждали від нього допомоги, і далекою була відстань між праведником, котрий не дбав ні про луду, ані про їжу, лише про чистоту душі, і ремісниками, що, немов мурахи, трудилися у світському світі, одягалися і їли, випивали, і любили, і будували.

Так стояли якийсь час. Братчики намагались поєднати в думці автора пристрасних послань з цим суворим анахоретом; Вишенський у свою чергу бажав збагнути духовну сутність людей, які, будуючи церкви, школи, шпиталі, такі далекі суть до зречення від земних благ.

Рогатинець мовчки чекав від Вишенського слова, мусив же мніх відповісти йому тепер на докірливого листа, і той, відхиливши на довжину руки кия, сказав:

— Не з причини далекості од вас, браття, правду сміло мовлю, бо за правду умерти ізволю, а ще Бог дарує. Ви ж долею Никифора себе лякаєте, а не помислили, що ув'язненням оного в Мальборку владці йому самому зла тим не вчинили, бо ж не позбавили його спільноти з Богом, зате собі причинили шкоди, показавшись гонителями й мучителями.

— Марно втішатися, преподобний Іване, збільшенням числа мучеників, — відказав Рогатинець. — І дармо надіятися, що засоромляться колись гнобителі вчинками своїми. Єдине вартісне — це ті діла, які людина встигне зробити, поки вийде скорбної п'ятниці на свою Голгофу.

— Правда, Юрію. Кожен обиватель у найдрібнішій справі мусить мати перед очима добро отчизни. Але Голгофа — кінець наших діл. І думати ми повинні, чи воскреснуть вони на третій день. Закінчилисьмо свій хресний хід і тепер у покуті й самовідреченні дозрівати мусимо до воскресіння. В царстві духа оновлюватися повинні щомиті… Я згоден проповідувати з ваших казальниць, та з одним токмо наміром — щоб навернути паству православну до первісних чеснот нашої віри, бо лише в очищенні від чужих лженаук, лише в поверненні до своїх витоків — воскресіння наше… І коли мені це вдасться, я готов прийняти муки. Завтра проповідуватиму в час Великодньої відправи.

Правду мовить мніх, подумав Рогатинець, проводжаючи поглядом горду постать Вишенського, який виходив з ізби, попрохавши не супроводити його до Онуфріївського монастиря, де він зайняв найскромнішу келію. Так, свою землю слід перш за все зорати і засіяти, своє зерно зібрати, свої джерела відкопати й розчистити… Але чи можна це зробити покутою й самовідреченням, відокремленим будучи од великого світу? Це ж так легко — вийти з хресного ходу у скорбну п'ятницю і загодя сотворити собі покутну Голгофу тоді, коли останній ряд процесії ще біля її підніжжя.

Сумнів пройняв душу Юрка: а й справді, чи маємо ми право, мніху Йване, думати про своє вдосконалення, коли з волі Божої опинилися на верху гори, а хтось іще й не пробудився до походу? А хай і так, що нам повелено першими оновитися в царстві духа, щоб ті, які пробудяться, пішли до нас, — то чи можна зробити це, затиснувши себе межами власного поля? Чи може зібрати найпрацьовитіший орач багатий урожай, коли не знатиме, як його викохує сусід? А якщо й збере, то чи повинен крадькома з'їсти, не показавши паляниці сусідові, не почастувавши його? Та якби так, чи ж мали б ми нині своє книгопечатания? Це мудро — засівати рідне поле, але ж, буває, вутле насіння маєш, чому ж не позичити ядерного в сусіда–ратая? Або чому не дати свого добірного зерна йому — хай знає, що й ми вміємо його ростити! А чи не всохне наше джерело, коли відвести від нього земні притоки? А що, коли те джерело в нас вибухне і, заперте греблею, гниллю візьметься — тоді, як хтось вмиратиме від спраги?