Історія України в романах Роман Іваничук

— Чому ж цей символ короткочасності земного життя не навіває на вас таких думок? — вийшов з–за лави лицар у панцирі — Вільгельм Костка. — Виходить, що ви, послідовники вчення Фоми Аквінського, якимось чудом таки пізнали непізнане і відаєте про те, що діється на небесі. Ви так упевнено лякаєте нас найвищим судом, немов уже підписали з Богом контракт і дістали дозвіл від нього складати на нас звинувачувальний акт! То скажу я вам: не прикривайтесь лжевченням, бо не Бог вам дорогий, а жадоба до влади і багатства. Я можу дати взірець «справедливості» вашого суду, який ви в порозумінні зі своїм богом чините. Пригадайте собі: колишнього папу Іоанна XXIII, який вів процес над Гусом, теж проголосили непогрішним. Та раптом викрили його у страшних і мерзенних злочинах. Уже не його преосвященство Іоанн, а Балтазар Косса утікав з Констанци, його спіймали, й посадили в ту саму тюрму, де мучився Гус. І що вирішив суд Божий? Пірат і розпусник закінчив свої дні в сані декана святого колегіуму при нинішньому папі Мартині V, а проповідник слова Божого загинув у полум'ї!

— Ми не виправдовуємо акту розправи над Гусом, — відказав Олесницький. — У його смерті й сьогоднішньому пролитті крові винен імператор Сигізмунд. Ми ж хочемо…

— То чому ви, володарі Польщі, — перебив єпископа Федір Острозький, — єднаєтеся тепер із своїм одвічним ворогом проти слов'ян? А тому, що католицьке засліплення відібрало вам тверезий розум. Замість того щоб брататися з православним світом в ім'я вашого ж спасіння, ви готові піти проти нього з хрестоносцями, уподібнюючись скаженому псові, який кусає того, хто його годував.

Олесницький схопився, напускний спокій покинув його.

— Та як ти смієш, зраднику, звинувачувати святу католицьку церкву в несправедливих діяннях, ти, який поглумився над образом святої Діви Марії у Ченстохові!

— Не поглумилися ми, а зняли з кіота, щоб узяти з собою у Галичину. Не вдалося це нам зробити, а шкода, — русинський–бо маляр малював образ. А вкрав його із скарбця Лева Казимір, коли завоював Львів. — Федір на хвилину замовк, злорадно поглядаючи на Олесницького, який тіпався у безсилій люті. — Погляньте тепер ви на образ, що висить справа на стіні: Ісус наступив на череп Адама, гріх якого спокутував перед людьми. Так і ми наступимо на голови ваші, врятувавши церкву від католицького гріха. Коли ж нам це й не вдасться, усе одно програєте ви, бо приречені єсьте: на другий же день після перемоги над нами на ваші голови опуститься орденський хрест і меч, на Сході самі вдавитеся православними народами, завеликий шматок вкусивши!

Сіпнулася у короля голова, дрібно затрусилася, він повернувся до Олесницького і пропищав:

— Що це за зборище? Ми судимо чи нас судять? У тюрму їх, у темницю!

— Руки стали короткими, вую, — спокійно мовив Зигмунт Корибут. — Ти у змові з папою посилав колись мене до Чехів, щоб я навернув гуситів у лоно католицької церкви. Я намагався виконати вашу волю, за що мене мало не скарав справедливий Жижка. Тепер кажу, Ягайле, я — твій ворог!

Втім, рвучко відчинилися парадні двері, по килимі, простеленому серединою посольського залу, карбував крок до королівського столу рицар у кармазиновій куртці й тісних смугастих штанях. Дзенькнув золотими острогами:

— Ваша світлосте, — відрапортував королеві, — я — гонець від познанського підкоморія.

Король подався уперед усім тілом, Олесницький кивнув слугам, щоб вивели гуситів.

— Найясніший королю, Сигізмундові посли спіймані біля Члухова — на межі Польщі й Пруссії!

— З короною?

— З листами. Корону несуть слідом. Підкоморій відпустив їх без паперів і напівголих. А на горі Тур'я виставив на чати п'ятитисячне військо. Посли з короною не пройдуть.

— Кортеж… Кортеж! — гукнув король. — До Вільнюса!

…За краківськими воротами до Федора Острозького підійшов чоловік у купецькому одязі й подав йому листа.

В Остраві Федір попрощався з Прокопом Лисим і його соратниками. Гуситські вожді рушили на Мораву, Острозький із загоном русинських гуситів — у протилежний бік. Скрадаючись лісами, перелісками й відкритим полем, вони прямували на північний схід.

Свидригайло і Юрша кликали колишнього луцького старосту до столиці Литви.
Осташко Каліграф протягом кількох тижнів намагався усілякими способами пробратися до замку Гедиміна у Вільнюсі, де імениті гості, гаючи час на бенкетах та полюваннях, ждали коронаційних урочистостей. До величної твердині на високій горі, яку омивали з півночі Няріс, а зі сходу Вільна, стража не допускала сторонніх на постріл з лука.

Іноді можна було побачити мисливські виїзди молдавського господаря, який полюбляв товариство перекопських мурзаків; родинні прогулянки дочки Вітовта Софії і її юного сина — великого московського князя Василя Васильовича — у супроводі старого Бориса Олександровича Тверського, який приїхав сюди чомусь із своєю сестрою–красунею княжною Анною; щодня можна було побачити князя Семена Гольшанського, та до нього підступити ніхто не мав змоги — він у товаристві тевтонських комтурів виїжджав з тісних провулків за город на левади над Вільною — справляти герці… Свидригайла чи ж то кого–небудь із русинських князів не видно було ніде, хоча про те, що вони перебувають у замку Гедиміна, знали всі.

Йшло вже до глухої осені. Осташкові треба було повертатися додому, поки не захопила зима, вертатися — не виконавши Івашкового доручення, не дізнавшись, чому відкладається коронація і що замишляє Свидригайло. Аж одного дня заговорили купці вголос, що до Німана наближається кортеж Ягайла, — почали рихтувати торгові фургони. Осташко поклав ще почекати приїзду короля — щось при ньому та вирішиться.

А було так.

Вітовт, занепокоєний тим, що не приходять віденські посли, слав гінців до великого магістра Тевтонського ордену Руссдорфа, через землі якого мав проїхати кортеж з коронами. Відповіді не діждався, та несподівано прибув до Вільнюса сам Руссдорф. Він радив великому князеві терпеливо чекати, затаївши перед ним, що посли повернулися до Відня, не дійшовши навіть до Тур'ї. Руссдорф сам велів їх завернути після того, як до нього прибули повірники Сигізмунда — побиті, обдерті, з глибокими ранами на зап'ястях від збитих по дорозі кайданів.

Вітовт саме лаштувався до виїзду на Німан, де на нього чекав кортеж Ягайла. Дорогою, обтиканою з обох боків прапорами та гербовими щитами, рушили вони з Руссдорфом, у супроводі ескортів, назустріч королеві.

Ягайло завжди розгублювався у присутності Вітовта: розум і хитрість литовського князя були сильнішими від жорстокості польського короля. Вийшовши з карет, попрямували по мосту одні одним назустріч: Ягайло з Олесницьким, Вітовт з Руссдорфом.

Руссдорф. Я прибув до Вільнюса з тим, щоб примирити вас, королю і великий князю.

Олесницький мовчки зміряв поглядом великого магістра, мовчав.

Ягайло. Що ти затіяв, дорогий брате… Повір мені, що корона зменшить, а не помножить твою велич. Між князями ти єси перший, між королями будеш останній. Що за честь, подумай сам, у похилому віці увінчувати голову золотом і кількома дорогоцінними каменями, а цілі народи віддати жахові кровопролитної війни?

— Я жду корони, — твердо відказав Вітовт.

— Візьми мою, — благально простягнув руки Ягайло, — тільки розійдімося у мирі.

— Солодко миру просиш у брата, давлячи його за горло. Я жду корони, яку не повернуть твоїм спадкоємцям спадкоємці мої.

— Не діждешся, великий князю! — виплюнув Олесницький крізь стиснуту підкову губів. — Великий магістре, — єпископ помахав перед Руссдорфом згортком паперів, — раніше треба було миротворити нас, а тепер ваша карта бита: ось — листи Сигізмунда до Вітовта, а корона — ви цього ще не знаєте — у скарбці на Вавелю!

Усі глянули на Вітовта. На його обличчя поволі наповзла жовтава паволока і коли обволокла все лице — від чола до підборіддя, залишивши тільки риску губів, великий князь простогнав:

— Води…

Вітовт поволі вмирав у Тракайському замку на руках у дружини Юліанни — так згасає масивна свіча, догоряючи до чашечки канделябра. Крізь відчинені вікна долинало шемрання хвиль Тоториського озера, що обмивало острів з замком, у якому пролітував великий князь п'ять десятиліть.

«Корону…» — шепотів він, прокидаючись із забуття.

У сусідній залі сиділи Ягайло і Олесницький.

За два дні до святого Михайла Вітовт сказав покликати короля. Він віддав йому ключі від великокняжих замків і разом з ними владу, яку відібрав у Ягайла піввіку тому.

Того ж дня до замку Гедиміна увійшов із своїм загоном Федір Острозький.

Того ж дня Свидригайло підписав воєнний трактат з Руссдорфом і приймав через послів і особисто від литовських та руських князів, бояр і державців присяги на вірність.

Осташко присяги не складав. Він віддав Свидригайлові листа від Івашка і ждав, що повість князь.

«Скажи бояринові, що Борис Олександрович Тверський не слабший від Костянтина Новгородського».

«Але Костянтин ближчий нам, ніж тевтонський магістр», — витримав Осташко погляд князя.

«Пам'ятаю тебе з Луцька, — відказав спокійно Свидригайло. — Івашко знає, кого брати собі в помічники».

«А ти не знаєш… Одну спину має людина, а не дві. І одне обличчя. Спиною спирається на друзів, лице підводить на ворога. Інакше перемогти не може. Хто ж буде твоїм другом у битві з Ягайлом — тевтонець чи тверський ратник?»

«Знай кожен своє місце в хоругві. Той, хто попереду, у два боки дивиться, той, хто збоку, — тільки в один. Отож передай Івашкові Преслужичу, хай заходу пантрує: по Олеську випаде перший удар. А решту залишіть мені. Йди, любомудре…»

На другий день заспокоєний Ягайло вступав до замку Гедиміна в супроводі надвірних литовських лучників, яких вислав назустріч королеві Свидригайло. Молодший брат запевнив старшого у своїй вірності польській короні.

Перед королем, Олесницьким і їх почетом широко відчинилася брама, та надто швидко зачинилася і підозріло скреготнув ключ у замку. Дитинець умить оточили литовські ратники і наказали королівській охороні скласти зброю.

— Великий князь Свидригайло просить вас до тронного залу! — вигукнув каштелян, насмішкувато поглядаючи на стетерілих можновладців.

Їх самих, немов бранців, завели до порожньої з готичним склепінням зали, вистеленої шкурами. Біля стола для гри в кості стояло крісло на оленячих ногах, замість билець — турові роги, за спинку правила лосина корона.

З бокових дверей у повному військовому обладунку вийшов крижастий Свидригайло, за ним — Михайло Юрша, Василь Острозький, Олександр Ніс і Семен Гольшанський.

Князь, немов після тяжкої роботи, опустився у крісло і довго мовчав, не дивлячись на Ягайла і Олесницького, мав він вигляд рисі, в якої лапи напружені до хижого скоку.

— Що ж, королю, і ви, ваша ексцеленціє, — врешті промовив єхидно Свидригайло, не запрошуючи навіть сісти своїх недавніх повелителів. — Несподіванку я вам зробив, чи не так? Тож благослови мене на велике князівство, вашмость Ягайле. Не хочеш?.. Тоді ось що я скажу тобі, брате… Я провів у тюрмі багато років, ти ж пробудеш у найглибшій тракайській темниці до свого скону, єсли не віддаси мені Поділля, єсли не заприсягнеш, що твої війська не ступлять на східний берег Бугу, ні на північний берег Дністра, єсли не пошлеш гінця зі своїм листом до державця Кам'янецького замку — щоб віддав ключі Федору Острозькому, який уже вирушив на Поділля.

Свидригайло вмовк, якусь мить потішався з розгубленості польських повелителів, потім вів далі:

— Моя панове–рада, — показав рукою на князів і бояр, що стояли позаду, — проголосили мене вчора великим князем. А завтра я стану королем. Поки ти безсонно ждав смерті Вітовта, мені теж не спалось. Мені вже склали omagium^[30] майже всі литовські й руські князі та бояри. На півдні вірним мені буде молдавський господар Олександр, на півночі зіпрусь об лікоть Бориса Тверського. З Руссдорфом уклав трактат. А з Чехів покличу Корибута. Я сильним став, королю, чуєш? — Свидригайло затиснув у руці буздиган, прикрашений на головці срібними пластинками. — А коли ти не погодитися на мої вимоги, — він рвучко схопився з крісла і підійшов упритул до короля, — я зроблю з тобою те, що зробив ти колись із Кейстутом! Сідайте до столу, вашмості, — ось вам пера, чорнило, папір. Подай єпископу причандалля, князю Семене.

Ягайло безмовно скляними, стеряними очима поглядав то на Свидригайла, то на Олесницького.

Краківський єпископ, навдивовижу спокійний, кивнув королеві головою:

— Присягайте і пишіть, що від вас вимагається, ваша світлосте.

— Ви… ви пишіть, ексцеленціє, — простогнав король.

Коли Ягайло і Олесницький вийшли з залу у супроводі стражників, Свидригайло, невтримний у своїй втісі за взяту нарешті владу, розкотисто зареготав. Але різко змовк і за хвилину проказав твердо:

— Вертайтеся у свої замки, панове, готуйтеся до битв. Король перейде і Буг, і Дністер.

Потім довго мовчав, обличчя його судомила навальна лють, він підійшов широким кроком до Гольшанського і потряс його за вилоги жупана.

— Куди дівся Жигмонт Кейстутович, якому служиш? Чому не присягнув мені на вірність?

— Великий князю, — відвів Гольшанський Свидригайлові руки. — Не подоба тобі загравати з Борисом Тверським, запеклим ворогом католиків. Ти забув, що литовські князі — римського віросповідання. Що робить тут Борисова сестра Анна! У два боки шарахаєшся, на який же станеш?

— Тут стою, тут! — заревів князь і стишився, поглянувши на Гольшанського і Юршу, що стояли один навпроти одного у понурій, тяжкій мовчанці. — Панове, — мовив лагідно, — тиран помер, почнемо ж ми по–новому правити. Щоб по ньому, який чвари сіяв, і духу поганого не залишилося…

Втім, захиталася завіса на дверях, до тронного залу вбіг маленький чоловічок, лементуючи:

— А я, а я, а я — куди дінусь?

— Генне! — вдарився об поли Свидригайло. — Не взяв тебе чорт до розсолу, не візьме й до юшки!..

На Михайла Осташко Каліграф, повернувшись увечері до своєї кімнати, яку наймав у купецькій гості, записав у книгу таке:

КОМУ ПОВІМ ПЕЧАЛЬ СВОЮ?..

Власник непоказної з виду, зате вибагливої на вибір питва пив'ярні, що сиротіла за Латинською хвірткою біля Сокільницької дороги, перехилився через шинквас, глянув спочатку на ратушеву вежу з годинником — її видно було крізь отвір дверей, — потім на ставного парубка в поношеній свиті й хукнув у долоні: клієнтів сьогодні він ще не мав.

— Доброго ранку, Herr Musiker!^[32] Рейнське, бургундське, мускатель?

— Усього потроху — в один кухоль.

— Чудово! — Шинкар повернувся до бочок і, спритно виймаючи чопи, вмить націдив у масивний пугар хмільної суміші. — За що, за кого пан музика так зранку п'є?

— За круля!

— Браво, niech żyje król!^[33] Маю надію, що до вечора назичиш йому багато літ… — Шинкар нагнувся до Арсена, таємниче підморгуючи: — Чув якісь новини?

— Оголошено привілеї руській шляхті, розумієш, Кноффель? Руський шляхтич має право на свій герб!

— Руський шляхтич? Де ти бачив руського шляхтича? Są, popi i chłopi^[34], це я знаю, а…

— Видно, що є… Вчора новий бургграф іменем короля оголосив… noch einmal^[35], Кноффель… оголосив русинам привілей. Отак, мовляв, і так: не піднімайте коромоли, не слухайте, що робиться там, у Литві, у нас усі рівні… Віват круль! Кхе–е… А православним міщанам дозволено супроводжувати померлих через Ринок на цвинтар, тільки щоб на розі Руської свічки гасили. А там і так вітер задуває, знаєш, як тягне з Татарської, ха–ха!.. Налий ще за круля. Маю ті привілеї в дулі, але ж король мені, мені… Наливай, не бійся, я вчора заробив, адже грав на бенкеті після виборів бургграфа. Тобі дивно? То я зараз таке скажу, що вмреш. Ти розумієш, Кноффель, я прожив на світі двадцять вісім років, півсвіту переміряв своїми ногами, а не знав, що все робиться руками короля. Гадав: люди самі собі живуть, їдять, працюють, будують, малюють, співають, убивають, крадуть, моляться, жебрають, дають ялмужну, торгують — так ні, дзуськи! Усім кермує круль. Бо ж коли він знає про мене, бродячого музику, то значить — знає все. Отож я учора грав на бенкеті і в думці молився за здоров'я Хойнацького — допоміг мені маляр урвати такий заробіток. Ти ж знаєш: за цей рік мало–м не здох. І в тебе грав, і у дворах, і на ярмарках… А бургграф підпив і каже мені при всьому вельможному патриціаті: «Призначаю тебе головним музикантом у патриціанській лазні!»

— Mein liber Gott!^[36]

— А бачиш! Очима бургграфа запримітив мене сам король. Шість кіп на рік! Це і їсти, і спати, і Симеону Владиці борг сплатити, ще й на «бичий»^[37] податок вистачить, бо женитися не хочу. Ну, бувай. Панський музика Арсен цілий день нині ходитиме на радощах від пив'ярні до медоварні, мов той колядник з козою.

З боку Полтви долинув густий тупіт копит — Кноффель вибіг з корчми. Вийшов за ним і Арсен. Згори, від Юрського монастиря, спускалася до мосту кінна хоругва, вершників зо триста, попереду лопотів на вітрі стяг з білим коронованим орлом посередині полотнища.

— Торги, торги! — сплюнув у пучки Кноффель. — Скільки їх уже перейшло за цей тиждень. І як вони вміщаються у Низькому Замку?

— Високий Замок теж весь запруджений військом.

— Буде війна?

— Тут? Хто сюди зможе дійти?.. Торгуйте собі спокійно, пане Кноффель. А взагалі — що ми знаємо чи можемо… Людина — це ніщо. Комаха…

Над замерзлою Полтвою мела низька поземка, бовдурився обіч німий млин, крізь сиву імлу проступали обриси Юрського монастиря. Бервена на мосту лунко гримотіли, скрипіли палі, вершники їхали мостом по два, на цьому боці четверилися й звертали до в'їзної брами Низького Замку — резиденції старости Пйотра Одровонжа.

«Іменем короля… Наказом бургграфа… Повелінням старости… руками посіпак… Усі в цьому місті і поза містом, у державі, у світі… Воїни, купці, міщани, ремісники, музиканти, малярі, жебраки — іменем всесильних. Живуть на землі з їх дозволу, за їхніми розрахунками. Мурахи, кроти, слимаки…»

— Слабке вино в тебе, Кноффель. Скільки випив, а в голові дзвінко, як у моздирі. Піду на Ринок. Бувай здоров, niech żyje król…

— З Богом, з Богом. Тільки затям — замикаю із заходом сонця.

Арсен вернувся назад до міста. У грудях будо тоскно, терпко, сухо, немов тією розмовою у Кноффеля вицідив із себе душу. За Латинською хвірткою зупинився, глянув на готичний шпиль катедри. Вікна фасаду мінилися різнобарвними візерунками; голубі, зелені, кармінові барви оживляли понуру споруду, робили її легкою, урочистою.

«Кожен мазок, кожен камінь, капітель, карниз — руські», — згадалась Арсенові постійна фраза майстра Симеона Владики, колись гордого, тепер хилого й пониклого, — нею він щодня утішав себе, йдучи до катедри робити вітражі. Ні, не втішав, визволявся з мурашника, шукаючи для своєї роботи, яку віддавав гнобителеві, вищого сенсу.

«Дури себе, майстре, дури. Вітражі руські, костьол же польський… А Хойнацький шукає себе в мурашнику ще інакше: поклявся, що не намалює портрета жодного пана, і, щоб жити, фарбує у магістраті двері, покриває бронзою фігури, виготовляє різноколірні скельця для ліхтарів, яких ставлять навколо ратуші. І все одно служить панам… А чим я себе здурю? Донині було інакше: я ще заробляв по–скоморошому, не брав грошей у сильних світу сього. Що ж придумати русинському музикантові, який погодився грати польським панам?.. Еврика! Ти ж чув привілеї… Ходитимуть до лазні пани русинські — своїм буду грати! Тьху…»

Невже один Яцько Русин вільний?.. Дряпнуло в грудях, скоробилась в Арсена совість — за цілий рік ні разу не провідав Яцька — боявся. Боявся, що не витримає і візьме в Гаврила жебрацьку торбу. А таки не простягнув руки ні разу, хоч недалеко було до цього. Слава Богу, допоміг Хойнацький… Тепер буде мати хліб. Панам гратиме? Всі панам грають. Усі. Такий світ. Хтось там бунтує? І що — все одно потім упокориться.

На ратушевій вежі вдарив годинник. Сполохані ворони злетіли зі шпиля і сіли на стовп, що височів біля лобного місця. Ніби прокинувшись, глянула з великої ікони, вправленої у вежу годинника, Пречиста Діва, очі її зупинилися на двох фігурах, що, обернені одна до одної спинами, стояли біля стовпа страти: Феміда із зав'язаними очима і кат з мечем.

«Оце символ усієї нашої правди і волі, тож мовчи й радуйся прожитим днем, дякуй Господу Богу кожного ранку за те, що бачиш іще землю, і небо, і людей, і цих хоробрих ворон, які — єдині у місті — без страху перед карою зафайдують голови сліпій Феміді й жорстокому катові».

Арсен пішов краєм ринкового квадрата, минув патриціанську лазню на розі Шевської, згадав, що завтра прийде сюди і життя його піде новим трибом: звернув на Різницьку з рядом м'ясних ще порожніх яток і вийшов на Францисканську, в яку впирався тильним боком Низький Замок.

Зупинився. Ніби вперше побачив ці високі фортечні стіни й готичну вежу над ними, і весь різноманітний ансамбль гостроверхих будівель. Арсен не раз споглядав резиденцію львівських правителів, але в цю мить усвідомив, що саме тут розміщаються покої короля, який часто приїжджає до Львова, кімнати старости й бурпрафа, що саме тут вирішується доля тисяч людей і його доля — теж; і як то так, думав він, що звичайнісінькі на вигляд люди якимось чудом проникають у цей замок і дістають тут необмежену владу. Їх слово — і людниться Ринок, відчиняються крамниці, броварні, ятки, їх слово — і Галицьку браму біжать обороняти кравці і стельмахи, а башти над Полтвою займають крамарі й пекарі; їх слово — й на галерею ратуші виходить сурмач, оголошуючи суд; їх слово — і міський кат, той, що в інші дні вивозить за місто сміття, здохлих псів і котів, стає раптом паном людського життя; їх слово — гримлять гармати… Все дане зверху й таке міцне, що людині годі з цим боротися, людина таки справді мурашка, яка мусить виконувати відведену їй функцію і, крім неї, вона нічого іншого не бачить і не знає, і коли та мурашка зупиниться або спіткнеться, або не дай Боже, піде супроти — її усувають, викидають, відштовхують, убивають, щоб не заважала.

— Гей, з дороги! — хтось крикнув позаду Арсена.

Відскочив набік, — ось бачиш, зупинився і вже став комусь на заваді, а вчора, видно, стояв на належному йому відведеному на той час місці — на нього не кричали, навпаки — запримітили й переставили на більш вдале місце; усе тут виміряно, визначено сильними людьми, котрі бачать світ зверху, а тобі слід іти сумирно в потоці й дивитися перед собою на відстань свого власного кроку.

Арсен відступився, пропускаючи повз себе чотирьох слуг, що несли палантин, а в ньому патриція: може, це староста, бургграф, писар, радник, лавник, а врешті, яке це має значення — несуть слуги сильну людину, від якої цілком залежить і Арсен, і всі люди в цьому місті.

Ха… Арсенові пригадалася побрехенька чи то правда — говорили таке між собою малярі: а може, у цих самих носилках несли два або три роки тому магната Якоба з Кобилян герба Гримала, який спокусив Соньку Гольшанську, четверту жінку Ягайла, забувши на той мент про те, що готичні вежі Низького Замку сягають зір, а підвали входять у пекло. Запроторили в темницю могутнього могутніші, і він перестав бути всесильним, і слово його більш нічого вже не важило. Якоб зігнив у тюрмі, королева ж присягнула на вівтарі, і капітул визнав її невинною. Словом, людина — це ніщо, вища сила керує нею. Тож даремно борсатися, марно втішати себе, що за твою працю згадають тебе нащадки, глупо видумувати собі вищу мету, заради якої готовий покласти голову під сокиру, — дурниці все те. Кожному виміряно, визначено, ніхто не має своєї волі, усі — від найвищого до мізероти — невільні, і якщо хтось і став на прю, то тільки для того, щоб своєю волею накинути комусь неволю, сам же з одного зашморгу вставляє шию в інший.