Історія України в романах Роман Іваничук

Вони увійшли до опочивальні в довгих до п'ят барвистих перських халатах, були надто, як для відпочинку, серйозні, чимось стурбовані; сіли за столик, нахиливши голови.

— W Olesku klęska^[45], — почув Арсен слова Пйотра Одровонжа, і хоч йому було байдуже до того, що діється у чужому для нього Олеську, здригнулися пальці, збилися з ритму, вельможі зачули фальш у мелодії, хтось із них повернув до музикантів голову; Арсен вдарив сильніше по струнах, пильно дослухаючись до розмови. Здолали Преслужича? То й що… Проти панів пішов, бо сам захотів паном бути… Таж не за Яцька, не за мене, не за Гаврила!.. За Русь… Авжеж — за панську Русь. Проти поляків? Так… Але ж і Хойнацький поляк. Чи винен він у тому, наприклад, що Кашмір III зруйнував у Львові Успенську церкву й на тому місці наказав будувати кафедральний костьол, щоб міг у ньому молитися своєму католицькому Богові? То що скажеш, Преслужичу, — валити тепер цю величну споруду, над якою працювали тисячі чорних рук, і ставити знову церкву, аби вдовольнився православний Бог? До біса ті боги… Програв, Івашку? А Орися?.. Вона давно з твоєї ласки програла. І я — теж… Що, що?

— Бездари, хто їх послав туди! — заворушив вухами Ян Одровонж. — Гугнявий Менжик і слинявий князь з Мазовеччини… А скільки гонору! Król Jagełło bił krzyżaki i pan Krupa chciał być taki…^[46] Та я їх… Та я їх би…

— До Феміди на Ринку хоч на півдня прив'язав, — допоміг архієпископові бургграф.

Збадьорішала музика, Арсен сам не знав, чому швидше забігали пальці. Переміг Преслужич (а хіба Преслужич?) — русини перемогли, а у вас затрусилося сало зі страху, кабани годовані, на хлібі русинському випасені, вухаті свині, тварюки…

Вельможі розмовляли уже на повний голос.

— А ми тут, під боком, нічого не знали. Найясніший сам керував битвами з Городла, та замість гінця, що мав сповістити про перемогу, уздрів на власні очі Казика Мазовецького, якого випустив олеський лотр. А нині круль до нас — по допомогу. В песячий голос…

— Ясне чоло поникло, посмутнів орлиний зір, могутні плечі опустилися…

Пйотр Одровонж випльовував слово за словом.

— Тс–с–с… — бургграф приклав пальця до вусів, кивнувши головою на слуг, що заставляли стіл, вистелювали рушниками крісло. — Зараз заведуть. Йому лікарі прикладають п'явки…

— О, ці тварючки — найближчі приятелі короля, їм би шляхетські герби! — вигукнув архієпископ. — Хоча б скоріше приїхав Олесницький… Князь Семен Гольшанський уже робив нам візит. Він згоден на елекцію Жигмонта Кейстутовича. Не буде Свидригайла — Луцьк складе зброю. А тоді з Олеськом… — він притиснув ніготь великого пальця до стола.

— Що, знову в болото? — невдоволено глянув на брата руський староста. — Скільки шляхетського цвіту марно пропало! Інакше треба, інакше… Я відібрав у Преслужича Рогатин, а тепер обкроїмо всі його землі довкола Олеська і скажемо: виходь — віддамо.

— Це мудро! — вихопився бургграф і знітився під поглядом архієпископа.

До Арсена долітали уривки фраз, музика то стишувалася, то вибухала веселими спалахами: переміг Преслужич, перемогли русини, там Орися, дайте коня, дайте коня! Ураз схопився бургграф, змахом руки зупинив музику.

На порозі став пахолок, прошепотів:

— Їх ясновельможність…

Двоє слуг вели під руки згорбленого дідка в розстебнутому халаті, жовта шкіра обтягнула ребра, з лисуватої голови звисали пасма мокрого рідкого волосся; дідок дибав, кволо переставляючи ноги, і стогнав; староста, архієпископ і бургграф стояли у глибокому поклоні, старець махнув їм рукою, щоб сідали, сам допався до крісла і весь сховався у ньому, потім нагнувся уперед і, блудячи маленькими очицями по обличчях львівських вельмож, проказав, запинаючись:

— Панове… Панове… Я послав Казимира й Менжика, ага… Ви вже знаєте… і тих, які залишилися, на Поділля. Там теж… Там хоч францішканця посій, то вродиться схизмат… А до вас прийде князь Ян з Сенна. Під вашу руку… Боже, Боже, як я втомився. Яке тяжке життя… А взагалі, скажіть мені, панове, що то є — людське життя? Повіжте…

Мовчали вельможі, не знаючи, що відповісти, никли в поклоні, а дідок, забувши про державні справи, лепетав одне й те ж:

— Скажіть, на милість Божу, що таке життя?

Бургграф аж голову витягнув, напружуючи мозок, йому так хотілося дати влучну відповідь королеві і заслужити в нього ласку, та в голові лише порожньо гуло.

Арсен приглядався з підвищення до старця, і йому було смішно, що ця руїна уособлює державну владу, і ставало страшно при думці, що стільки крові дужих мужів ллється за примхи й бажання цієї немочі; король перехопив погляд музиканта й кивнув рукою:

— Ну, скажіть, хоч ви скажіть, пахолки…

Скрипаль Боцул тримав ув опущеній руці скрипку й понуро мовчав, не наважувався хихикати навчений уже Спитко, а король не спускав погляду з Арсена:

— No, powiedź, powiedź mi, młodzieńcze, co to jest życie…^[47]

— Вельможний королю, — промовив Арсен, гасячи усмішку в кутиках уст, — життя — як лазня: хто вище сидить, з того більше поту тече.

— До дябла… — пробурмотів бургграф, глипнувши з ненавистю на Арсена.

Зморщене обличчя короля просяяло, наче ця відповідь дуже багато для нього важила.

— О–о! — вистогнав він. — Це правда, це свята правда!.. Грайте, грайте, мої кохані…

Спитко прошепотів єхидно:

— А ти доріс до блазня, Арсене.

Підвів Арсен руку і, стримавшись, тяжко опустив її на гуслі. Рвав струни.

Король промовив згодом:

— Які ладні музиканти… Хай вони завтра грають у вас на бенкеті, пане Одровонж.

Пйотр Одровонж, отримавши необмежену владу над галицько–руським краєм, виголошував на радощах тости, а музиканти грали марша.

— За круля!

— За ойчизну!

— За звиценжство над схизматами!

Зойкнули струни на гуслях, обірвалися, мовчала скрипка, тільки дуда пропищала марш.

— Що там трапилося? — схопився бургграф.

— Струни порвалися, — не підводячи голови, глухо мовив Арсен.

— На такому тості, хаме… — довершилася учорашня злість на зухвалого музиканта, судома зціпила вилиці бург–графа, ще мить — і він наказав би слугам відлупцювати всіх трьох нагайками, але гості веселилися, короля не було, негоже було їм псувати настрій; з уст до уст ходила королівська фацеція — що таке життя; гості не знали, хто так дотепно відповів королеві, але знав бургграф, і староста, і Арсен — ні, не канчуками слід тепер покарати хама…

— Пане Одровонж, — перекричав бургграф галас. — Яко міський голова, маю до вас претензії, пане старосто. П'ять років тому рада львівського патриціату ухвалила, щоб жоден мешканець Львова під загрозою штрафу в чотири гривні не запрошував до себе в гості більше шістнадцяти осіб. Скільки тут разів по шістнадцять? Щоб не ставив на стіл більше чотирьох страв — скільки тут разів по чотири? І щоб не запрошував на забави більше двох блазнів, а в пана старости — аж три!

— Ми не блазні, вашмосць… — прохрипів Арсен серед мовчанки, що враз запала в бенкетному залі; тремтячою рукою він розстебнув комір туніки і повторив голосніше: — Ми не блазні, пане!

— Як же — ні? — розвів руками бургграф. — Хто ж учора пригравав та підбазікував голому королеві?

Сміх, немов вибух порохової бочки, потряс залою, і поник у цьому реготі Арсен. Розбити гуслі — не посмів, вийти — не рушив з місця; сміх переміг його, розчавив, і подумав гусляр, що даремно він закривався музикою, немов щитом, від сильних світу сього, одночасно прислужуючи їм. Так не можна, можна тільки відійти, як Яцько. А чому — як Яцько, чому — не як Осташко Каліграф? Хіба може встояти на світі один?

Бенкетний зал спорожнів аж уранці; іменитих гостей старости Одровонжа, п'яних, оббльованих, розносили в носилках слуги, розвозили в каретах.

Змучений, зім'ятий, чорний вийшов Арсен із воріт Низького Замку; не сказавши й слова Спиткові й Боцулові, поплівся провулками в бік Татарської вулиці і, зупинившись неподалік міської брами, сказав уголос:

— Прокляття вам. Не ступить більше сюди моя нога.

Пішов, і дивно було самому, що так спокійно, без давнього страху і без докорів сумління теж, іде до того місця, яке досі навіть у думках обминав, немов там давно приготований для нього надійний притулок.

На риштуванні біля щита з гербом Львова стояв щуплий, невисокий, весь заляпаний фарбою маляр — Арсен упізнав Збігнєва Хойнацького. Над головою лева, який передніми лапами сперся об скелю, він вимальовував золоту корону.

— Сервус, Арсене! — гукнув Хойнацький згори. — Так рано до «Браги»? Певне, перепив на королівському бенкеті?

— Перепив, Збиху. Перепив… А ти, бачу, герби вдосконалюєш?

— Аякже. Спохопився бургграф після приїзду короля, що це православний лев, і наказав домалювати йому корону — таку, як у польського орла.

— І стане лев католиком?

— А певне. І до катедри піде на пацєж^[48], лише сумніваюся, чи вміє він по–латині.

— Цього не конче, Збиху. Поляки думають, матка боска молиться за ойчизну по–польськи; русини переконані: Пречиста Діва випрошує в Ісуса смерті ляхам клепарівською говіркою, але й ті, і ті забувають, що вона затята іудейка, яка навіть ідіш не знає, лише іврит.

— Та й то правда. А ти куди?

— Повіж, Збиху, навіщо ти мене спровадив у той вертеп? Захотілося тобі, ляху, з руського музиканта зробити блазня?

— А що — уже обзивали?

— Учора…

— Розрадив ти мене… А я до Яцька йду.

— Видно, донині тобі добре жилося, що ні разу не відвідав бідолаху. А запахло бідою, то боїшся самотнім залишитися?

— Угадав, Збиху. Дотепер боявся жебрацтва, а нині…

— Немає жебраків, Арсене. Є бідні люди, є багаті і є блазні. Ми — бідні. Але ти все одно самотнім залишишся — Яцько на ладан дише…

— Хіба він один на світі? Ти ж є…

У темній прохолодній келії лежав на дощатій прічі Яцько Русин. Жовтий, худий — кістяк, обтягнутий шкірою, тільки очі живі й тверезі. Напевне, останніми днями Яцько вже не пив.

На сусідній прічі, поруч, сидів одноокий, без руки старець з довгим сивим волоссям: Арсен відразу впізнав жебрацького отамана Гаврила і знову здивувався, що більше не боїться його — немов та пропасть, яку Арсен проклав між скоморохами й жебраками, зійшлася берегами так, що її можна переступити, а натомість з учорашнього страху перед блазенським світом утворилася друга, і її переступити він не сміє. Сьогодні Арсен осягнув новий життєвий смисл, нову точку опори: він не один, він приналежний до багатолюдного знедоленого світу з першого дня свого життя і даремно так уперто й довго тікав від нього, шукаючи захисту в хрусткій шкаралущі відчуження.

Гаврило теж упізнав Арсена, але не сказав ні слова, тільки теплий полиск зблис у його оці. Він перевів погляд з Арсена на Яцька й прошепотів:

— Умирає…

Яцько блукав по стелі очима, вони були спокійні й умиротворені; він теж упізнав Арсена, бліді губи ледь розтягнулися у кволій усмішці й так застигли, а потім заворушилися, і в келії прожебоніло тремтяче й сумне:

Журо моя, журо, то–сь мя зажурила,

То–сь мене зжурила, з ніг мене звалила…
— Яцьку…

— Не чіпай його, — мовив Гаврило. — Дай йому попрощатися із світом.

Арсен присів біля старого, поклав гуслі на коліна й легенько підіграв останній Яцьковій пісні.

— Простіть мені, діду, — проказав він, водячи пальцями по струнах.

Старий не поворухнувся, не сказав нічого, а по хвилині заговорив тихо:

— Коли Марія з малям і Иосифом утікали аравійськими степами, на них напали бедуїни й пограбували. Підійшов вожак розбійницької шайки Дісмас, глянув на Ісуса й сказав: «Якби сам Бог народився, то не міг би бути кращим від цієї дитини». Він повернув святому сімейству награбоване, а Марія мовила: «Як виросте син — віддячить вам». І милосердний Ісус потішив розбійника, коли той умирав на хресті, словами: «Ще сьогодні будеш зі мною у раю».

— До чого це ви провадите, діду?

— А ти слухай і думай. Всесильний Бог у хвилину мученицького блаженства великодушно назвав розбійника собі рівним. А той повірив. Христос же після воскресіння зійшов у пекло, наказав ангелам зв'язати сатану і вивів у рай праотця Адама, праматір Єву і всіх пророків та святих. А про розбійника забув. Тоді Дісмас узяв свого хреста на плечі, помандрував сам до раю і сказав до архангела Михаїла: «Мовив Ісус: ще сьогодні будеш зі мною в раю, а то вже три дні минуло». Збіглися пророки й закричали: «Як, ми будемо жити разом із розбійником, багато чого міг би тобі Бог наобіцяти!» І вигнали простака з раю…

— Я зрозумів, діду. Ще вчора…

А я тобі, журо, та й не піддаюся,

Як піду до корчми — горілки нап'юся…
— О світлая земле руська… — зітхнув Гаврило. — Багата єси глибокими озерами, широкими ріками, крутими горами, чистими дібровами, токмо доброю долею позабута… Думаю не раз, хлопче, і богохульної тії думки боюся: недобрий наш Бог. Бо чом же на місці грішного Адама не створив праведного? А не хотів… Йому нудно було б без грішного люду, який можна карати і приймати від нього покаяння. А вельможі Богу уподібнюються і за його прикладом владарюють…

Ой, зійшлися люди, горілка ся пила,

Коло мого серця жура тугу звила…
Яцько Русин змовк, повернув голову до Арсена, промовив тихо:

— Прийшов, Агасфере… А що, багатьом сильним світу цього розпогодив чола? А по–їхньому співати так, бачу, й не навчився. І вигнали…

— Не кори, Яцьку…

— Не корю… Може, й правду мовив Владика: марно я проциндрив свій талан. Портрет святого із свинячими вухами пропав, а ті лубки…

— Ніщо марно не минає, брате. Я в тебе науку запосяг.

— Мовчи… — Яцько заплющив очі й більше не відкривав.

— Він зараз помре, — сказав Гаврило.

— Я залишуся у вас, — схилив Арсен на гуслі голову.

— Не треба тобі сюди — ще дужий єси духом і тілом. Тобі на олеські вали стати б…

— І ви з ними? Не думав…

— Не з ними — з нами. Чи ж то Свидригайло воює? Ми боремося, весь люд русинський… Ти знаєш Осташка з Олеська. Приноси йому відомості з Вавілона, я не все можу почути, та й сила не та. Чув, збирається там військо…

— Збирається…

— Тож вертайся туди — тебе ще не вигнали з раю. І слухай, добре слухай. Іди. А Яцька ми самі спорядимо…

Розділ одинадцятий

ЗРАДЖЕНИЙ ЗРАДНИК

Свидригайло гримав по дубовому столу буздиганом, сталеві листи вбивалися у дерево, він виривав буздиган разом із трісками, червоне обличчя князя пашіло від люті й вина.

Було по Спасі. Дощове літо, яке допомогло вигубити під Луцьком і Олеськом ядро королівського війська, стекло сльотами, смужки осіннього голубого неба продирали брудне клоччя хмар — йшло до погоди, за якої легко брати твердині, але й зручно подесяткованому хворобами, стрілами і ядрами польському рицарству дати рішучий бій на твердому вкоченому грунті.

Треба було негайно використати мент, бо вже за тиждень буде пізно; з Олеська, з Луцька облога знята, на Поділлі Федір Острозький розбив загони Менжика й Казимира, а Свидригайло мало того, що не рухається з двома тисячами відгодованого війська із Степані над Горинню — він викликав з Поділля Федора і тримав його в своєму таборі, поки Михайло Бучацький не захопив знову Кам'янець. Уся поведенція великого князя говорила про відверту зраду русинським князям і боярам, які привели його на трон і покладали на нього всі надії; він же звалював вину на них за порушення умов ведення війни.

І ще ходила чутка, що князь одружується з сестрою Бориса Тверського Анною. У польському таборі про це ще нічого не знали, в русинському трактували Свидригайлів крок по–різному. З одного боку — матимуть православного союзника, але — як зрадить Свидригайло — чи захоче йти проти зятя Борис?

— Заварив ти много пива, князю, і во многих казанах, розпивати ж його доведеться нам усім, але й тебе не мине ця учта, — сказав, стримуючи гнів, Василь Острозький. — За нами ти став великим князем, без нас не будеш ним. Тільки ми одні тебе не зрадимо, бо немає нам куди нині від тебе податися; поляки ж, з якими трактуєш, тевтонці, на яких надієшся, навіть литовські князі зітруть тебе, як тільки нас відкинеш. Не люблять — ти ж це знаєш. А ми… Скільки наших бояр поклало голови, двічі визволяючи тебе з кайданів во ім'я свободи Литво–Русі. Що робиш ти тепер і чому? Мого батька Федора, який очистив усю Подолію від королівських воїв, пощо тримав два тижні у Степані?

— Недужий був твій батько, — понурив голову Свидригайло, лукаво блимнувши спідлоба очима. — Душею недужий. Старий він став, багато молиться, а меч тремтить у руках… Нині ж князь Федір на Поділлі…

— А за той час, поки ти лікував його від недуг, приставивши до нього сторожу, подільські замки зайняла польська залога. Ти батька мого злякався, князю, ти боїшся нашого умоцнення і зі страху рубаєш сук, на якому сидиш сам.

Уперед виступив соратник Прокопа Лисого Вільгельм Костка.

— Доношу тобі, княже, рішенець нашого вождя Прокопа. Ти кликав нас у союзники, і ми віддали тобі Федора Острозького, з яким ти так по–варварськи обійшовся. Крім того, гуситські загони стояли стіною на західній межі, готові вдарити на короля і піти тобі назустріч. Ти ж не ступив ні кроку із Степані, чекаючи перемоги над королем з боку Руссдорфа. Чи гоже нам, гуситам, які воюють за чистоту церкви, йти поруч з тевтонцями проти слов'ян? Ми бачили спалені рицарями села на Добринській землі, дітей з розбитими голівками, жінок повішених, розіп'ятих мужів. З такими союзниками ти вирішив відвоювати свободу для Литви й Русі? Мені велено доповісти тобі, що гусити віднині воюватимуть не на боці Ягайла, але проти Руссдорфа!

Вільгельм Костка вийшов без поклону з намета.

— Чого ви хочете? — втомлено підвів голову великий князь. — Поляки відійшли від Олеська, такожде від Луцька, перемога за нами. Я хочу припинити пролиття крові. Заключу з королем мир, сяду у Вільнюсі, і наше поспільство візьметься за рала.

— А досі за що лилася кров — за твою булаву? — спитав Осташко Каліграф. — Ти сам не віриш у те, що говориш, князю. Король піде у наступ, як тільки затвердне земля. Івашко Преслужич–Рогатинський востаннє просить тебе прислати військову підмогу замкові або ж дати королівським військам битву під Буськом — у відкритому полі.

Свидригайло знову понурив голову, мовчав.

— Князю, — продовжував Осташко, — єсли ти відмовляєшся надалі від союзу з нами — відмовляйся. Але не зв'язуй нам рук. Ми хочемо бити чолом Великому Новгородові, Борисові Тверському…

— Ха–ха–ха! — аж залопотів намет від злого реготу Свидригайла. — А хто ви такі — бити чолом північним князям? Хто відповість на вашу чолобитну? Та ви навіть не удільні князьки, навіть не посадники, ви — каштеляни моїх замків! Ха–ха… До Тверського Бориса задумали з Івашком? — Свидригайло підступив до Каліграфа з булавою, той зупинив князя ненависним поглядом. — А чи знаєш ти, що Борис Олександрович завтра стане моїм швагром, і я уміцнюся безпекою на півночі… Від усіх уміцнюся, і від вас!

— Я знав давно, що зрадиш нас, — сказав Осташко без тіні страху перед залізною булавою у підведеній руці князя. — Хай прокляття впаде на твою голову, як на Пилата. Русини надіялись на світло, яке принесе їм твоє ім'я. Воно ж принесло нам темряву…

— Геть з намету! — прошипів збагровілий Свидригайло.

Наприкінці літа король з Олесницьким виїхали до Берестя. У столицю ж Литви пробрався серадзький каштелян Заремба, він розіслав литовським князям листи:

«Русини взяли перевагу над литвинами, а незабаром підуть на вас ще й Твер і Псков, і Новгород. Нині в русинських руках усі важніші городи й замки, чого не було за Вітовта».

Олесницький викликав до Берестя князя Семена Гольшанського, наказав позвати із Стародуба до Вільнюса Жигмонта Кейстутовича, Семена ж послав до Свидригайла з останнім листом.

…Князь Гольшанський з незворушним спокоєм спостерігав, як оскаженілий Свидригайло рве на шматки королівського листа, викрикує, бризкаючи слиною:

— Я — регентом до Соньчиного байстрюка Казиміра?! Я — великий литовський князь — у прийми до згрибілого Ягайла, якому допоміг змайструвати наслідника Якоб з Кобилян? Та я настільки не вірю твому королеві, що не сів би з ним за один стіл випити вина! А ти… ти став Ягайловим посланцем, зраднику, дядечку розпусної Соньки… Бачив я, бачив твою подвійну личину з самого початку!

— Не дволичив я з тобою, княже, сам знаєш: завжди перестерігав тебе від нерозумного загравання із схизматами… Тебе хочуть поставити регентом лише для того, щоб краківський двір знав про кожен твій крок, — немає тобі віри, і мирного договору не підпише ніхто із швагром тверського князя. А хочеш миру і спокійного трону у Вільнюсі — відішли Анну назад у Твер.

— Ніколи, ніколи… — прошепотів Свидригайло. — Це остання втіха, яку послала мені доля… Ти ж бачив її, Семене… Я… Я готов присягнути на олтарі, що не візьму собі на допомогу ні одного Борисового ратника.

— Ти можеш присягнути, але такої клятви не дасть нам Борис Тверський.

— Я поїду сам до короля на переговори.

Двадцятирічна Анна, присягаючи перед вівтарем на вірність мужеві, боязко поглядала з–під довгих русих вій на старого дужого витязя, і любов, змішана з тривогою, огортала її душу.

Перша пошлюбна ніч в обіймах шаленого коханця, якого не замучили ні злигодні, ані роки, була для неї щастям, але над головою, замість високих склепінь палацу, лопотіло на вітрі полотно похідного намету, так буде завжди з цим неспокійним мужем, так буде завжди…

Свидригайло горнувся до туготілої палкої княжни й думав: «Нічого мені більше не треба, нічого… Маю Вільнюс і Тракай, маю великокняжу булаву й молоду вродливицю у ліжку — втіху на старості літ. І до чорта все інше! Спокою хочу…»

Першого дня погідного вересня виїхав із Степані на Берестську дорогу критий ридван. У ньому поруч з молодою княгинею, блідою, стривоженою лихими передчуттями, сидів понурий, заглиблений у свої думи сивоусий князь. Біля ніг, скрутившись клубком, дрімав блазень Генне. Попереду ридвана чвалувала кінна хоругва, позаду — загін татарських вершників, яких прислав ще Вітовтові хан Перекопської орди Улук Мухамед.

Пізно ввечері княжий кортеж зупинився на околиці Ошм'ян у невеликому, обгородженому частоколом меркаторії. Виставивши довкола заїзду сторожу, ратники й татари розташувалися у дворі; князь, Анна і Генне подалися до корчми на вечерю.

Свидригайло жадібно обгризав курячу ніжку й запивав вином; його старість зраджувала тільки сивина — князь був голодний і сильний, і знову подумала Анна про те, що завше її мучило: має сей муж усе і не має нічого, бо ніщо в його житті не було і не є постійним, він багато хоче зробити, а ніколи не доводить до кінця розпочатого діла, на нього кожної хвилини чигає лихо. Анна бачила себе в майбутніх днях: ніколи їй не втішатися багатством і спокоєм, шаною придворних і знайомствами із знакомитими державцями чужих земель; отак завжди пробуде в походах із своїм неспокійним чоловіком, і змарнується її молодість, і дочасно зів'яне краса в цьому розбурханому війною, розтривоженому литовсько–руському краю.