Карен Лібо в пастці (з англійської переклав Володимир Нерівний, 2010) “О, ми спали разом, гаразд,”

– Я – детектив Кайл Брансон з Поліцейського управління Канзас-Сіті, – говорив Кайл у слухавку між тим, як в черговий раз відкушував від рогалика з чорницею. – Я розслідую справу зниклої безвісти людини, і мені потрібно поговорити з ким-небудь, хто може перевірити записи замовлення для…

– Я Вас з’єднаю.

Кайл зітхнув. Це була шоста служба таксі, з ким він зв’язався протягом минулої години. Дотепер у жодної з них не було ніякого запису замовлення взяти пасажира на Сікамор 4201, за адресою Джес Робінсон, в ту ніч, коли зник Тері. Він дуже не хотів визнавати це, але сподівався знайти кого-небудь, хто підтвердить розповідь Джес.

Інша жінка, цього разу з трохи більшою амбіційністю, з’явилася на лінії зв’язку, і Кайл зробив свій запит. Коли він чекав, поки ця жінка відшукає записи, його думки повернулися до Джес. Він не знав, як її розуміти. Звичайно у нього була емоційна інстинктивна реакція, коли він вперше зустрічався з свідком або з потенційним підозрюваним, і його інтуїція рідко виявлялась помилковою. Проте у випадку з Джес, поки що єдина реакція, котру викликала ця зустріч, була явно фізичної природи.

Він відзначив її вперше побачене обличчя – класично вродливе з великими темними очима, високими вилицями, м’якими губами, прямими білими зубами. Потім він роздивився її всю. У неї була висока, гладка мускулиста статура, той зовнішній вигляд, що змусив його подумати, що вона буде спортсменкою у ліжку.

Після цієї неприпустимої цензурою думки, він змусив себе з головою зануритись в справу. Але Кайлу було важко проходити повз її плотську чарівність і не розібрати мову відтінків виразу її обличчя, жестикуляції і міміки, та тембру голосу.

Проте, він пручався, з деяким ступенем успіху. Вона здавалась досить щирою, чемно стривоженою, а не занадто знервованою, прагнучою бути корисною. І все ж таки в неї була присутня певна байдужість, майже начебто вона грала роль у кіно. Її реакції, до того ж, були майже передбачувані. І той факт, що вона з своєю сестрою перебирали речі Родіна, був… дивним.

Забування Родіним своїх речей не давало спокою Кайлу, дуже його турбувало. Розсудлива людина так не чинила, що давало йому привід думати, що Тері був або емоційно, або психічно неврівноваженим, або ж він став жертвою злочину.

Неврівноважений? Можливо. За словами Кевіна Ґілпатрика, Тері був безтурботним хлопцем, не строго статечним, але й не неврівноваженим також, і звичайно не пригніченим чимось, зокрема колишньою подругою. Але Кайл не виключав самогубство, зокрема надане Джес сприйняття ситуації, котре дуже відрізнялось від Кевіного.

Джес вважала, що її колишній коханець мав потребу у психіатричній допомозі, що змусило Кайла замислитися. Протягом своїх дванадцяти років служби в поліції, він надивився на діло рук і що був спроможний скоїти знехтуваний коханець, і це не було іграшками. Якщо Родін дійсно був неврівноваженим, то Джес буде природною мішенню його ворожості. Він міг би зробити що завгодно: від написання їй огидних листів до наповнення її авто цементом, до позбавлення її життя. З іншого боку, якщо Джес була знехтуваною коханкою… Він перервав цей хід роздумів на тепер.

Отже, чий образ Тері Родіна був ближчим до істини, Кевіна або Джес? Можливо жоден з них не брехав. Люди бачили те, що хотіли побачити.

Щось ще по-справжньому турбувало Кайла в цій справі, і це була пляма на килиму в залі Джес. Він був на дев’яносто дев’ять відсотків впевнений, що пляма була кров’ю. І вона хотіла, щоб він повірив, що ця пляма була спричинена порізом під час гоління? Будь-ласка. Він вже попросив, щоб техніки по доказам взяли заплямований килим. Джес напевно розлютиться, коли хлопець тонко зріже її килимок, але це будуть тоненькі смужки.

Йому було шкода, що він повинен був попередити її про факт, що він вважав пляму важливим доказом. Якщо вона мала стати підозрюваною, а було схоже, начебто вона могла б нею стати, він не хотів, щоб вона дізналась про це, перш ніж це не було абсолютно необхідно.

Жінка на іншому кінці телефонного дроту повернулась до розмови:

– Пане!

– У нас немає жодного запису замовлення про те, що брали пасажира за цією адресою другого жовтня.

– А чи кожне замовлення документується?

– Так, пане. Незадокументовані замовлення є підставою для звільнення з Міського таксі.

– Гаразд, дякую… – Зім’ятий аркуш полетів у нього з сусіднього робочого стола. Кайл спритно зловив його лівою рукою й жбурнув назад в свого усміхненого партнера, разом з спопеляючим убивчим поглядом. – Дякую за Вашу допомогу. Бувайте.

– Бувайте, – Блейні Кук передражнив нудотним голосом. – Брансоне, ти мене смішиш.

– Так, я такий смішний, що буду розважати всіх безробітних у черзі за роботою після того, як нас обох звільнять за непросування по цій справі. Що у тебе є по Кевіну Ґілпатрику?

Блейні, хто у свої двадцять шість років був одним з наймолодших детективів в управлінні, негайно вгомонився. Він був зарозумілим дурнем, через те, що, мабуть, з усього ладен був сміятись, проте був скажено добрим слідчим, коли старався. І Кайл дуже сподівався, що хлопець коли-небудь перетвориться у першокласного детектива, напевно в розслідуванні вбивств, що було тим, що він, в решті-решт, хотів робити. Не пощастило тільки, що саме Кайл зіпсував жарт.

– Ґілпатрик – санітар у медичному центрі Блу Сприньгз* (Блу Сприньгз – місто в Джексон Каунті на схід від Рейтауну, місто-супутник Канзас-Сіті). У нього сила-силенна несплачених штрафів за порушення правил стоянки в минулому й один виклик до суду за пияцтво та хуліганство кілька років тому. Зрештою він чистий. Він живе в невеликому орендованому будинку в Рейтауні* (Рейтаун – місто в Джексон Канті, передмістя Канзас-Сіті). Його домівка виглядала як звичайна брудна домівка хлопця-холостяка, нічого особливого. Він показав мені кімнату, котру розраховував для Тері Родіна, щоб той в ній оселився.

– Вона мебльована?

– Ні. Ґілпатрик сказав, що Родін планував привезти деякі меблі з будинку подруги, й що найняв вантажівку, щоб їх везти. Ґілпатрик чекав тієї ночі, готовий допомогти своєму приятелю перенести речі в будинок, як тільки прибуде вантажівка. Але Родін так и не з’явився. Очевидно, вони домовились про орендну плату, і Ґілпатрик навіть встановив другий телефон, так, що це не було випадковою витівкою. Родін дуже серйозно ставився до поселення.

Кайл швидко написав нотатку для себе, щоб перевірити всі транспортні компанії і дізнатися, чи дійсно Родін замовляв вантажівку.

– Як тобі видався Ґілпатрик? – запитав Кайл.

Блейні почухав підборіддя, котре хизувалося миршавою борідкою.

– Серйозний, стривожений. Майже готовий співробітничати, лише забагато уклонів та розшаркувань. Розумієш, що я хочу сказати?

Кайл добре знав таких людей, про що вів Блейні – ввічливий та послужливий з начальством, який завжди каже “так пан, ні пан,” у відомій мірі викликає легку відразу. Така поведінка завжди змушувала Кайла замислюватися, що насправді у голові у цієї людини.

– Він називав тебе “пан”? – Кайл запитав Блейні, посміхаючись від цієї думки.

– Так, насправді. Агов, що такого смішного?

– Нічого. Тільки не звикай до цього.

Блейні був майже таким же авторитетним, як маленька сирітка Енні* (Енні – героїня відомого американського фільму “Енні”, з трагічною долею).

– Отже, чи досить у нас підстав, щоб одержати ордер на обшук будинку кралечки? – запитав Блейні, явно насолоджуючись думкою про розкриття якогось злочину.

Кайл відкрив шухляду свого робочого столу, вийняв багато разів облаяні “Жовті сторінки”, й сунув книгу Блейні.

– Довідайся, чи наймав Родін вантажівку, – наказав він. – Я збираюсь порозмовляти з сусідами пані Робінсон. І я хочу, щоб ти не називав її “кралечка”.

Блейні знизав плечима, виглядаючи трохи спантеличеним.

– Це лише між нами. Я не назвав би її так в обличчя, й не написав би у рапорті або ще десь.

Кайл кивнув головою. Він поводив себе як ідіот. Принаймні, всі поліцейські були трохи цинічними. Підозрювані люди автоматично ставали “покидьками”, і це було тоді, коли поліцейські почувалися поблажливими. Але не здавалось правильним звертатися до Джес Робінсон “кралечка”. У неї було більше гідності для цього.

– Вона гарна собою? – запитав Блейні.

– Середня, – сказав Кайл. Він повернувся й вийшов з відділення перш, ніж зміг добренько подумати над тим, чому він щойно збрехав своєму партнеру.

Лінн пильно дивилась з вікна спальні, а складена навпіл пара джинсів Тері висіла забута на її руці.

– Ну що зараз? – запитала Джес, з кожною хвилиною усе більше гніваючись на Лінн. Дівчина витратила набагато більше часу дивлячись в вікно, ніж виконуючи яке-небудь корисне завдання. – Ну, справді, ти гірше, ніж допитлива пані Танґлемайєр, що мешкає за два будинки нижче від нас. Той бродячий собака знову випорожнився на нашій галявині?

– Набагато цікавіше за це, – самовдоволено сказала Лінн, і її пильний погляд жодного разу не схибив. – Мачо-поліцейський повернувся.

Джес негайно була біля вікна, вдивляючись в пустий під’їзний майданчик.

– Де? Я нічого не бачу.

– На тому боці вулиці. Розмовляє з панію Стаббс.

– Цікаво, що він від неї хоче?

– О, Боже, Джес, хіба ти ніколи не дивишся телевізора? Він перевіряє твою розповідь! Що б ти не розповіла йому про Тері, він з’ясовує, чи зможе пані Стаббс це підтвердити.

– Він розмовляє з усіма сусідами, чи тільки з нею? – міркувала вголос Джес.

– Я поб’юся об заклад, що він розмовляє з кожним, щоб довідатись, чи зможе він здобути консенсус. Знаєш, як “Чи були вони щасливою парою? Ви коли-небудь бачили, що вони билися? Чи були у неї схильності до насильства?”

– Лінн! Це анітрохи не смішно.

Очевидно Кайл Брансон закінчив опитувати пані Стаббс. Він клав свого блокнота у кишеню, хоча жінка середнього віку усе ще говорила здебільше ні до чого. Він помахав їй на прощання рукою та попрямував вниз по тротуару, але не повернувся до свого авто. Натомість він пішов до наступного будинку.

– Та що ж, він врешті-решт, вивідує? – запитала Джес, з винуватим виглядом згадуючи інцидент між нею та Тері пару місяців тому. Тері замкнувся й не пускав її в дім, коли вона в одному лише купальному халаті вибігла з дому, щоб взяти газети, й вона волала, лаялась та стукала так гучно, що могла побудити всіх сусідів, але марно. Згодом він стверджував, що це була випадковість, і що не чув її стукоту у двері та дзвінка, що він приймав душа.

Але їй було знати краще.

Їй довелося розбудити домовласника в сусідньому будинку о шостій годині ранку, щоб запозичити запасного ключа. В той час, вона була впевнена, що весь квартал знав, що Тері замкнувся й не пускав її в дім, і що вона була лютіше за вовчицю, котра проґавила обід.

– Цей хлопець, Брансон, сумнівається в моїх словах? – міркувала вона.

– Добрий поліцейський сумнівається в словах кожного, – сказала Лінн своїм знов набутим голосом “експерта”. – На заняттях по психології ми вивчали, як може помилятися пам’ять людини. Навіть якщо він буде вірити, що ти кажеш правду, як ти це розумієш, він повинен зважити на той факт, що ти, можливо, не точно пам’ятаєш перебіг подій.

– Це сталося точно так, як я йому розповіла.

Потім Джес повернулась думками назад. Під час своєї розмови з Брансоном, вона кілька разів себе поправляла, згадувала вона, й часто визнавала, що не була впевнена в фактах.

Хіба це не указало б йому й будь-кому на її невинність? Зрештою, якщо б вона щось приховувала, то хіба б вона не обміркувала свою розповідь й не вивчила б її всю заздалегідь перед тим, як розмовляти с поліцейським?

Можливо так. Газети були повні статей про злочинців, занадто дурних, щоб вірити, як той хлопець, що пограбував банк та виписав простий вексель на своєму власному бланку про внесок депозиту.

– Лінн… ти не гадаєш, що він дійсно вважає, що я мала деяке відношення до зникнення Тері, чи не так? – спитала Джес тихим голосом.

– Ти? – розсміялась Лінн, забувши про все.

– Навряд чи це смішно, – сказала Джес. – В решті-решт, одного разу я ж зробила… комусь боляче.

Лінн вгомонилась:

– Розслабся. Той хлопець Брансон лише перевіряє факти, ось і все. В цьому немає ризику.

Цього разу в словах Лінн був сенс, більше сенсу, ніж у Джес.

– Як на мене, ти маєш рацію.

– Ти гадаєш, що пан Дикінсон розповість йому про те, коли він побачив тебе як ти загоряла оголеною на присадибній ділянці?

Джес застогнала:

– Я була не оголеною. Я була у бежевому купальнику, а пану Дикінсону потрібні окуляри.

Якщо детектив Брансон розмовляв з групою її балакучих і маючих досить багату уяву сусідів, то він, мабуть, простежив всі сумнівні, невірні факти в її житті. Був час, коли одна з походеньок Тері вийшла з-під контролю, й з’явилась поліція. Вона була за містом.

– Єдине, що можна зробити, – зробила висновок Джес. – Я зустрінусь віч-на-віч прямо з цим хлопцем. Якщо він хоче довідатись про все в моєму приватному житті, то може запитати мене. Я нічого не утаю.

– Навіть те, що…

– Це я приховаю, – сказала швидко Джес. – І ти не згадуй про це також. Нікому не потрібно знати про судовий процес в Массачусетсі.

Джес облишила коробку, котру упаковувала, засукала рукави й попрямувала вниз. Вона зупинилась в передпокої, щоб пильно подивитись на коричневу пляму на килимі. Вона відчула сильне прагнення вичистити пляму, незважаючи на попередження Кайла Брансона.

Вона повинна була чекати, все ж таки, поки поліція не проведе свої тести, чи ще щось, що вони робили з припущеними плямами крові. Так чи інакше, у неї була інша мета саме зараз. Вона відчинила вхідні двері й сміливо ступила з дому в ранній жовтневий холод.

Джес наздогнала Брансона саме тоді, коли він виходив з будинку пана Дикінсона.

– Детективе!

Він пильно дивився на неї, спочатку недовірливо, потім виглядаючи трохи сконфуженим, як дитина, піймана за підгляданням під жіночу сукню.

– Пані Робінсон. Яка… несподіванка.

– Я могла б сказати те ж саме. Ми щойно вийшли на невеличку дружню прогулянку, чи не так?

– Це називається опитування сусідів. – Він продовжував йти до своєї наступної мети, до будинку на іншому боці вулиці, котрий був по сусідству з двоповерховим будинком Джес. – Я намагаюсь дізнатися, чи бачив хто-небудь щось підозріле – знаєте, дивні типи вештаються поблизу сусідів, якась особлива поведінка…

– Особлива з чийого боку? – спитала Джес. – Мого? Тері?

– З будь-якого. З обох. – Він зупинився на ґанку будинку сусіда, куди Джес пішла за ним. Коли вона зупинилась і не йшла, він загрозливо ступнув до неї. – Якщо Ви не заперечуєте, я б хотів проводити ці опитування конфіденційно.

– О. – Джес відступила від його жахаючих шести з зайвим футів, що підносилися над нею. Вона зрозуміла, що сперечаючись, вона виставляла себе у невтішному світлі. – Добре. Гм тоді я тільки піду додому і приготую каву. Можливо Ви завітаєте, коли закінчите. Я б хотіла довідатись, як у Вас ідуть справи.

– Я буду тримати Вас у курсі, – сказав Брансон так, що це викликало підозру у Джес, начебто він з неї глузує. – Насправді я вже запланував завітати ще раз до Вас сьогодні вдень. Можливо у мене буде ще кілька запитань до Вас.

Джес кивнула. Він хотів розпитати її більше про їх стосунки з Тері. Чудово. Їй не було чого приховувати. Ну, нічого стосовно Тері, у всякому разі.

Лінн збігала вниз, підстрибуючи по сходинкам, коли Джес ввійшла через вхідні двері.

– Весь мотлох Тері в підвалі за винятком його речей у ванній. Я почну перевозити свої речі прямо зараз, добре?

– Стоп, стоп, почекай. Я переселяюсь до спальні господарів. Ти можеш мати кімнату поменше.

Лінн зморщила носика:

– Як цей Тері міг завжди знаходити до тебе ключика, а я не можу?

– Тері – чоловік, – відповіла Джес просто, не думаючи.

– Ну й що з того?

– Чоловіки можуть бути досить страшними, навіть безвільні, як Тері. – Її думки відхилились на детектива Брансона. Він налякав її, але й заінтригував також. Яка досада.

Лінн здавалась замисленою:

– Так, я розумію. – Потім вона повернулась до справи. – Добре, тоді давай перенесемо твої речі до спальні господарів.

– Ти можеш починати в будь-який час, коли забажаєш, – тихо сказала Джес, коли прямувала до кухні, а Лінн йшла за нею по п’ятам. – Я зроблю каву. Детектив Брансон прийде сюди, щоб ще запитувати.

– От як! Можливо він буде допитувати тебе, збивати з пантелику, змушувати суперечити собі.

– Яка приємна думка.

Коли клала новий фільтр в кошик, Джес вагалась, чи робити каву без кофеїну або як звичайно, потім похитала головою на свою власну дурість. Чи насправді її непокоїло, чому віддасть перевагу Брансон? Це був точно не світський візит. Вона схопила банку з кавою без кофеїну, вважаючи, що це буде краще для її нервів. Вона поклала дві ложечки у фільтр, потім наповнила ємність водою з-під крану.

– Ти не складеш в коробку останні речі в ванній? – запропонувала Джес сестрі з надією.

– Я тобі казала, що не доторкнусь до жодної особистої речі, як зубна паста або та клята золота бритва, котрою, ти мені казала, він користується. О, й до речі, тобі буде потрібна нова штора для душу.

– Що? Що трапилось зі старою?

– Старої немає. Її там немає.

– Немає… Ти хочеш сказати, що вона зникла? Як могло це трапитись?

Лінн знизала плечима:

– Хоч вбий – не знаю.

Тепер Джес була по-справжньому збита з пантелику. Спочатку східний килимок, потім штора для душу. Єдиний логічний висновок, котрий вона змогла зробити, був той, що їх взяв Тері. Але навіщо? Килимок вона могла зрозуміти. Він міг би продати його не менш, ніж за пару тисяч доларів. Але навіщо ж красти штору для душу?

Мабуть він порвав її й викинув, потім забув попросити, щоб вона купила на заміну. Так, в цьому був сенс. Все можна пояснити, якщо лише попрацювати над цим, вона зробила висновок.

З винуватою посмішкою, вона простягнула руку під мийку й витягла пару гумових рукавичок.

– Ось, будь ласка, – сказала вона, вручаючи їх Лінн. – Тепер ти можеш скласти його предмети туалету, і його воші у тебе не заведуться.

Лінн підкотила очі, але взяла рукавички.

– Гаразд, але ти будеш мені винна.

– Ти мабуть, навіть знайдеш хвойний миючий засіб під мийкою. Я поб’юся об заклад, що місце потребує добру дезінфекцію.

– Без сумніву. Не відштовхуй свого щастя, найдорожча сестронько. Я обіцяла, що буду тримати свою спальню й ванну в чистоті, і я буду мити після себе все інше в будинку, але в це не входить миття після Жахливого Тері.

– Гаразд, гаразд.

Як тільки кава була готова, Джес налила собі чашку, розбавила її вершками й поклала цукор, потім пішла в вітальню, щоб сісти й чекати на свого слідчого.

– Ну так дивно про це думати, – промурмотіла вона про себе. Вона і Брансон були на одному і тому ж самому боці, чи не так? Він хотів від неї співробітництва, й вона з ним співробітничала. Він їй не сказав жодного злого слова, не надав жодного приводу вважати, що він хотів спіймати її на чомусь – лише тільки та піднята угору брова, котра вказувала на скептичний характер.

Вона присяглась не сприймати його скептицизм так близько.

Жоден сусід не бачив таксі, що під’їжджало й зупинялось на під’їзному майданчику Джес три ночі тому, хоча Максін Фіндлі стверджувала, що пам’ятає сигнал клаксону.

“Мабуть Родін був мстивим типом,” – думав Кайл, коли очікував, що хтось відкриє йому двері. –“Мабуть він зник навмисно лише, щоб налякати Джес, як вона зі сміхом припускала. Як відомо, траплялись й більш дивні речі.”

Вхідні двері прочинились, і біловолоса жінка пильно вдивлялась в нього одним сльозавим оком поверх дверного ланцюжка.

– Чого Ви хочете?

Кайл негайно показав свого значка й відрекомендувався, потім пояснив чому він хотів розмовляти з нею.

– Чого Ви від мене хочете? Як би я могла Вам допомогти?

– Може статися, що Ви бачили або чули щось, що могло б пролити світло на ситуацію, – сказав Кайл частину свого стандартного заговорювання зубів. – Могло б бути щось, що здається Вам зовсім незначним. Можна я ввійду?

Ланцюжок відпав.

– Я допоможу, якщо зможу, – сказала леді, а її поведінка різко змінилася від підозри до співробітництва. – Я – Олівія Танґлемайєр, між іншим, і Ви можете звати мене Ліві. А Вас звуть Кайл? Як приємно, у мене є онук з таким же самим ім’ям. Заходьте й сідайте. Я щойно вийняла кекс до кави з пічки. Хоча все ще не знаю, як я можу допомогти. Я не втручаюсь не в свої справи. Більшість людей в окрузі знають мене, але здебільшого я мовчу… .

Пані Танґлемайєр вела далі свій монолог, в той час як Кайл послабив краватку. Очікувалось, що бесіда буде тривалою. Всупереч тому, що щойно сказала леді, вона втручалась в чужі справи й не мовчала – принаймні, щодо своїх сусідів. Коли вона пильно не вдивлялась з вікна в кожну людину, то була на телефоні й старалась здобути відомості й присмачувала їх своїми власними пікантними подробицями.

– А він був дуже милим парубком, так насправді, – говорила Ліві, коли клала перед Кайлом чималий кусень кексу. Вони влаштувались на кухні, котра несла той аромат затхлого жиру й природного газу, такий звичайний в старих будинках, що належать старим людям. – Він пару разів виносив моє сміття, хоча я гадаю, що це був задум Джес.

– Гм, – сказав Кайл. Кекс до кави Олівії Танґлемайєр був твердий як цеглина, а вона нічого не запропонувала Кайлові випити, й говорила без упину, але він не уходив. Вона виявилася невичерпним джерелом інформації.

– Він водив авто занадто швидко, – казала вона про Тері, – завжди з пронизливим вереском в’їжджав та від’їжджав з під’їзного майданчика, іноді в неналежний час. Отож, я гадаю, що багато молодих людей чинять так. І вечірки. О, Боже.

Здавалося, нібито стара леді провела більшу частину свого життя, пильно вдивляючись з вікон, сподіваючись знайти недоліки. Але щодо самої Джес, то в її адресу в Олівії були лише добрі слова.

– Вона дійсно гарна сусідка. Вона стежить й косить траву і взагалі живе тихо, за винятком отих кількох випадків, що я згадала. Мабуть, їй лише не щастить з чоловіками. Її молодша сестра, та, що зараз у неї, одного разу розповіла мені, що чоловік, з котрим Джес зустрілась в коледжі, переслідує її після того, як вона витурила його. Який жах.

Кайл записав про це, хоча він не був впевнений яке значення, якщо взагалі хоч будь яке, це мало.

– О, є ще одне… ні, нічого. Це, напевно, дрібниці. – Ліві почала нервово витирати кришку кухонного стола з Формайки*(Жаростійкий пластик) в рожеву цяточку.

– Що? Якщо це дрібниці, то нічого не скоїться, якщо розповісте мені.

Неохоче, але вона розповіла:

– Ну, в минулий уїк-енд – перш, ніж Тері поїхав, Ви розумієте – заходила Джес, щоб дізнатися, чи є у мене що-небудь, що виводить плями крові. – З того, як Ліві нервувала, було ясно, що їй було шкода, що зараз вела розмову на цю тему. – Я дала їй засіб для виведення плям.

– Вона сказала, навіщо він їй був потрібен?

– Ні, думаю, що ні. Але так легко урізатись: упустити склянку на кухні, або розрізаючи овочі…– Її сльозаві очі, здавалось, запитували щось у нього.

– Ви маєте рацію, це, напевно, дрібниці, – сказав Кайл, сподіваючись заспокоїти леді. І мабуть це не було істотним, особливо якщо трапилось задовго до зникнення Тері.

“Мабуть цього не було взагалі,” – думав він з надією. – “Адже могло б бути, що пані Танґлемайєр все вигадала. Вона здавалася цілком нормальною, але могла б бути придуркувата, як далматський дог.” Їй було, в решті-решт, вісімдесят два роки, про що вона нагадувала Кайлу не менш ніж шість разів.

Безперечно, якщо б Джес вбила свого коханця, то вона б скоїла це у стані афекту. Він відмовлявся вірити, що вона змогла б заздалегідь жорстоко спланувати вбивство, аж до усунення незручно небезпечних плям крові.

Минула майже година, коли він пішов з будинку Ліві з обіцянкою незабаром повернутися й покуштувати її фунтовий пиріг з маком. Він повертався до будинку Джес, й з нетерпінням очікував на бесіду з нею. Він вже знав, яка вона обережна, й кількома різкими запитаннями сподівався гарненько вивести її з рівноваги. Потім можливо він зміг би з’ясувати, чи розповідала вона йому всю правду.

Коли вона відчинила йому двері, її довге темне волосся було недбало укладено на маківці, скріплене єдиною шпилькою. Кілька вільних, хвилястих завитків обрамляли її обличчя. Вона з надією дивилась на нього, й він став тим, хто почувався раптово схвильованим.

– Гм, як я казав раніше, у мене є ще кілька запитань, якщо це зручний час.

– Не більш і не менш зручний, ніж будь-який інший, – сказала вона, і він помітив, що її обличчя й голос обачно нейтральні. Вона пропустила його в середину будинку. Цього разу, однак, вона сіла в глибоке крісло, відсилаючи його сидіти на дивані самому. Вона зробила це тому, що його близькість непокоїла її або тому, що хотіла сидіти вище ніж він? Можливо, вона думала, що отримає психологічну перевагу, чинячи так.

Ха. Він був майстром у допиті. Він відмовився сідати.

– Це я чую запах кави?

– Була кава, – сказала вона рівно. – Я випила її всю. Я працювала на комп’ютері, і я п’ю без упину, коли працюю.

– Тоді можна мені випити води? Я щойно з’їв два шматки кексу до кави пані Танґлемайєр. Ви мали таке задоволення?

Джес кивнула, встала й попрямувала до кухні.

– Досить сказано.

Кайл пішов за нею.

– Над чим Ви працюєте?

– Розшифровка стенограми судового розгляду по справі про вбивство Роджера Дрейна. Дуже цікавий матеріал.

– Ви часто розшифровуєте стенограми судових розглядів вбивств?

– Я зробила кілька, – сказала вона, і нотка обережності пролунала в її голосі знову, коли вона наповнювала склянку охолодженою водою з пляшки з холодильника. – Більшість моєї роботи є трохи більш мирською.

– Але Ви виконуєте чимало стенограм кримінальних слухань?

– Я не знаю, що означає “чимало”, але я б сказала, що більшість моєї роботи торкається цивільних слухань, а не кримінальних.

“Все ж таки,” – міркував Кайл, – “вона, напевно, почерпнула досить багато знань щодо правил поліцейського діловодства, і як заплутувались вбивці й інші злочинці.”

Вона знову сіла на свій трон у вітальній кімнаті, а Кайл випив майже всю воду, перш ніж відновилася розмова.

– Чи брали Ви у пані Танґлемайєр на початку цього тижня засіб для виведення плям?

Джес спочатку здалась переляканою, потім настороженою.

– Так, брала. Тері врізався, коли голився й кров потрапила на його сорочку – я вже це Вам розповідала, чи не так?

Кайл кивнув.

– Пляма ніяк не виводилась у перший раз, коли я прала сорочку.

– У Вас було за звичай прати речі Тері? – запитав Кайл, намагаючись замаскувати скептицизм в своєму голосі.

Джес сіла пряміше.

– Тері навіть не знав, як працювати з пральною машиною, – сказала вона. – Він звичайно відсилав всі речі з дому, щоб випрати, але я запропонувала випрати оту сорочку так, щоб усунути пляму. Фактично… так, звичайно. – Торжествуюча посмішка освітила її обличчя. – Сорочка, напевно, усе ще в підвалі, де я тримаю пральну машину й сушарку. Засіб для виведення плям Ліві не дуже добре діяв, так що я залишила сорочку там, думаючи, що у мене буде ще одна спроба. Чи не бажали б Ви її побачити?

– Це могло б стати у пригоді. Так це була маленька пляма, Ви кажете?

Вона встала и повела за собою на кухню й у підвальні двері, впевнено погойдуючи стегнами.

– Гадаю, розміром з монету в 25 центів. Маленька, але дуже помітна. Він звичайно б не захотів носити сорочку знову, якщо пляма не зникне.

Підвал Джес був чистим, прибраним й добре освітленим. Вішалка для одягу, де висіли кілька сорочок – жіночих сорочок, з чого Кайл зміг би сказати – стояла біля пральних машин старої моделі. Джес швидко продивилась вішалки, потім взяла руки в боки й оглянула підвал. Приголомшена, вона відкрила пральну машинку й сушарку, котрі обидві були пусті.

– Ну, це дивно, – сказала вона. – Мені здається, що Тері взяв сорочку з собою.

– А я думав, що він з собою нічого не брав.

– Він не брав, але…

– Якщо б він збирався взяти лише одну сорочку, то чому він взяв би ту, що з плямою?

Джес знизала плечима:

– Я не знаю, де ця клята сорочка.

Тепер вона дійсно була засмучена. Це – те, в якому настрої Кайлу подобалось бачити своїх підозрюваних, він думав з невеликим задоволенням. Зараз не було жодного заперечення, що Джес була підозрюваною, принаймні, у нього.

– Це засіб для виведення плям Ліві? – спитав Кайл, підіймаючи пластмасову пляшку з сусідньої полиці. Вона була пустою.

– Я збиралась купити їй нову пляшку, – сказала Джес, схрещуючи руки на грудях.

Коли вони повернулись в вітальню кімнату, Кайл переключився на інший напрям опитування:

– Коли Тері поїхав в понеділок вночі, Ви бачили таксі?

– Так.

– Вам не вдалося запам’ятати, якої компанії воно було?

– Це був довгий сигнал?

Джес заперечливо похитала головою.

– Ні, лише короткий сигнал клаксону, як роблять таксисти.

Кайл відчув явне полегшення, що, нарешті, хоч щось, що сказала Джес, підтверджувалось іншим свідком. Пані Стаббс описала клаксон, що вона почула в понеділок вночі так же само, як казала Джес – як короткий поодинокий сигнал. На жаль, це не означало, що він міг розслабитись на своїх запитаннях.

– Джес, опишіть, будь ласка, свої стосунки з Тері, коли він був спокійним.

Джес заплющила очі, й її порцелянове обличчя натягнулось від напруження. На якусь мить, Кайл пошкодував за свою ворожу роль по відношенню до неї. В його свідомості спалахнула уявна картина. Він побачив себе самого, як він розтирає плечі Джес, погладжує своїми руками по її шиї, підборіддю, щокам, знімаючи напруження. Уявна картина була явно еротичною, і Кайл швидко відвернувся, щоб дивитись в вікно, поки його думки не стали контрольованими.

– Часом ми з Тері сперечалися. Іноді він просто вибухав без жодної причини, і я не могла утриматись, щоб не відповісти. Але так було перш, ніж ми розійшлись. Згодом я прийняла рішення порвати з ним стосунки й попросила його піти, все заспокоїлось. Ми терпіли одне одного, ледь розмовляли. Це було полегшення, дійсно. – Вона розплющила очі й пильно подивилась на нього з викликом посперечатися з нею.

– Агов, Джес! – покликала Лінн згори.

Джес виглядала заспокоєною при втручанні в розмову.

– Ну що ще? – відгукнулась вона.

– Можна мені підібрати штору для душу, щоб замінити ту, що зникла? Мені не подобається ця морська зірка, одна в моїй ванній.

Свідомість Кайла продовжувала бути напоготові.

– У Вас зникла штора для душу?

– Гм-м-м, так, ще одна маленька таємниця.

– З котрої ванної?

– З Теріної. – Раптом її очі звузились. – Заради Бога, чому Ви запитуєте про штори для душу й засіб для виведення плям? Як могли такі речі подіяти на зникнення Тері?

Чи повинен він був докладно пояснювати це? Хіба вона не змогла зрозуміти, що до чого? Злочин, котрий він собі уявляв, був жорстоким и заздалегідь обміркованим, але досить простим. І якщо він скоївся, то Джес була, напевно, тою людиною, що його скоїла.

– Пані Робінсон, я б хотів увезти Вас в місто для опитування, – сказав він так байдуже, наскільки наважився. – І я думаю, що було б непогано, якщо б Ви викликали адвоката.