Київська духовна академія української православної церкви київського патріархату новітні релігійні та містичні рухи: системний аналіз Збірник наукових праць
жүктеу/скачать 2.2 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- 2.6. Міжнародне товариство свідомості Крішни
- 3.1. Біблійна антропологія як один із аргументів в боротьбі із деструктивними ідеологіями неокультів
2.5.4. Буддійські чернечі громади „Громада монахів із свого початку вже підкорялася правовим нормам, які склалися. При вступові в громаду нового члена вимагалося виконання правового акту. Общинне право охоплювало всю діяльність людини, як активну, так і пасивну”36. Громада веде свою історію від тих учнів та послідовників Будди, які, пориваючи із світським життям, йшли до нього, шукаючи спасіння на вказаному Гаутамою шляху. Тільки порвавши з усіма земними інтересами і зв’язками, ставши убогим монахом, можна було досягти нірвани. Згідно з канонічною літературою Будда встановив у монашій громаді, що складалася, порядок, взірцем якого була сільська община, що руйнувалася під натиском нових життєвих умов. Сільська община називалася „сангха”. Так само стала називатися і називається й дотепер у багатьох буддійських країнах чернеча громада і буддійське духовенство в цілому. За вченням буддизму спасіння людини досягається через Будду, через його вчення (дамму) і через громаду (сангху)37. Відокремити легендарне від реального у ранній історії індійської общини майже неможливо. Мабуть, спочатку це були невеликі групи мандрівних аскетів, що утворювалися навколо проповідників, котрі заживали поваги й авторитету. Природні умови Індії примушували на дощовий період усіх монахів з громад збиратися разом, оскільки в цей час мандрувати було складніше. Увесь інший час року члени громади розходилися по містах і селах, збираючи милостиню й проповідуючи вчення про спасіння. Місця, де збиралися в дощовий період, називалися „віхарами”. Вони стали основою майбутніх монастирів38. Поступово ці групи монахів-однодумців зростали й організаційно змінювалися. У 3-у столітті до Р.Х. в них вже панувала сувора дисципліна й витворена ієрархія. На чолі груп зазвичай ставали вихідці із заможних знатних родин. Відомо, що, розуміючи значення нової релігії для врядування великою державою з багатьма народностями, Ашока ужив ряд заходів, аби підтримати авторитет та організаційні зусилля буддійської громади. Різноманітні джерела свідчать , що за часів Ашоки в громаді мали місце гострі суперечки з догматичних та дисциплінарних питань, навіть більше, в різних місцях імперії відбувалися зіткнення між буддистами й представниками інших релігійних напрямків. „Серед едиктів Ашоки, присвячених ствердженню буддизму, особливий інтерес являє так званий „едикт про розкол”, що засвідчує про те, що в останні період урядування Ашоки державна влада не тільки контролювала діяльність громади, але й втручалася в її внутрішні справи”39. „Громада монахів і монахинь, - говориться в едикті, - створена єдиною і (нехай ця єдність зберігається) при моїх синах та внуках, поки світить сонце й місяць”40. Є підстави вважати, що в період врядування Ашоки за активної дії державної влади буддійська „санга” вперше оформляється як більш чи менш єдина, тісно пов’язана з державою організація, перша в історії буддизму. Після розпаду імперії відбувається і розпад цієї організації на окремі громади. Організаційні засади громади були розроблені порівняно рано – вони увійшли в першу частину канону, у „Віная-пітаку”, окремі розділи якої вважаються найдавнішими за часом написання у всій „Тіпітаці”. „В текстах, що містять закони, регулюють життя громади, помітні сліди, що дають змогу вирізнити давніші й новіші фази цього розвитку”. „Прямі вказівки на те, що виникнення відповідних положень, мабуть, стосуються часу життя самого Будди, ми знаходимо, щоправда, не в самій Тіпітаці, а в другому розділі статуту громади, що має однаковою мірою ознаки глибокої давнини”41. Правила прийому в громаду нових членів хоч і регламентувалося каноном, але будь-хто з бажаючих міг стати аскетом. „Вступ до ордену не становив труднощів. Уже на сьомому чи восьмому році дозволялося допускати як учня, але тільки у двадцять років відбувалося посвячення”42. Особлива увага зверталася на застережені заходи щодо проникнення туди єресі. Вступаючи до громади, людина зрікалася сім’ї і власності, відмовлялася від приписів касти, приймала обіт ціломудрості. Перед першим обрядом посвячення він повинен був також змінити свій зовнішній вигляд: виголитися повністю й надати єдину для всіх членів громади жовту чернечу одіж. Прийом до санги здійснювався більшістю голосів присутніх. Чернече життя суворо регламентувалося багатьма правилами й обітами. Монахи брали на себе обіт дотримуватися посту, відмовитися від світських розваг, від міцних напоїв, від прикрас й парфумів, від сну на зручному ложе, від володіння золотом, сріблом. Теоретично єдиною власністю монаха був його келих для збирання милості. Монахові приписувалося уважно стежити за тим, аби під час пиття води не проковтнути які-небудь живі істоти. У жінках монахи мали бачити тільки матерів і сестер. Докладно вказувалося, як треба їсти, як брати посуд з водою, за яких умов проповідувати тощо. Члени буддійської громади, як і інші проповідники релігії в давній Індії, були оточені вшануванням та поклонінням. Фантазія віруючих наділяла їх магічними здібностями літати у повітрі, пересувати силою думки неживі предмети, зціляти від хвороб, керувати погодою, вселятися в тіла інших живих істот, відкривати скарби тощо. Вважалося, що Будда, котрий володів здатністю чинити чудеса, передав цю якість і своїм учням, однак утримував їх від зловживань цим засобом впливу на віруючих. Відхід у чернецтво створював для мирян (принаймні для віруючих) ілюзії відходу від життя, сповненого страждань, в таку сферу, де можна безперешкодно задовольнити усі моральні вимоги буддизму й перебувати в спогляданні, що веде до повного зникнення з буття. Поступово, з поширенням буддизму, навчання набуває дедалі більшого значення в релігійному житті. В Індії у перші століття після Р.Х. виникають стаціонарні монастирі, деякі з них досягли неабияких розмірів. У всіх країнах, де поширився буддизм, швидко зросли численні чернецькі організації. Буддійська громада в більшості країн стала великим феодальним власником, володільцем значних земельних ділянок, багатих храмів. Стосунки буддійської громади з державною владою у різних країнах і в різні періоди їхньої історії складалися по-різному. В деяких випадках установлювалася влада громади. Так було, наприклад, у середньовічному Тибеті (де верховна державна влада навіть донедавна здійснювалася організацією громади), в деяких країнах Індокитаю в окремі періоди їхньої історії. Але й там, де буддійський організації не вдалося домогтися панівного становища, їх політична роль звичайно була дуже великою. Структура, врядування й ступінь централізації чернецтва в різних країнах різноманітні. На даний час в Таїланді буддизм є державною релігією. В Лаосі буддизм не державна, але панівна релігія. Відповідно до давньої традиції король вважається главою місцевої буддійської організації. Спеціальним королівським указом, прийнятим у 1959р., встановлені правила самоврядування організації. У Бірмі і на Цейлоні нема ні суворої централізації, ні прямої залежності громади від державної влади. Так, на Цейлоні існує три напрямки буддизму, учителі кожного з яких підпорядковані верховній владі. Їй підпорядковані також керівники чернецтва даної секти в адміністративних підрозділах держави аж до окремих монастирів і монахів на місцях. Незалежно існують безпосередньо підпорядковані главі секти монахи, обов’язок яких – готувати послушників для вступу в монаше життя. Монастирями керують настоятелі, обрані загальним зібранням монахів у присутності мирян, що не мають права голосу. Буддійська організація, не пов’язана офіційно з державою, відіграє на Цейлоні так само велику політичну й ідеологічну роль і справляє на культуру й мистецтво країни. Монахи користуються великою шаною у мирян. Навіть найвищі урядовці вітають найвищих представників організації земним поклоном. У Бірмі, Лаосі, Камбоджі, Таїланді чоловік вважається повноправним членом суспільства тільки після того, як проведе деякий час у монастирі в монашому облаченні. Цей час у різних країнах різний. У давнину мінімальний термін чернецтва був від одного до кількох років. Нині бувають випадки, коли одяг монаха прикрашає плечі чоловіка усього кілька годин. „Мов пташка, куди б вона не полетіла, нічого із собою не несе, крім крил, так і чернець задовольняється одягом, який він носить, їжею, якою він наситився”43. Щоранку ченці із своїми жебрацькими келихами покидають стіни монастиря і проходять селами й містами, збираючи милостиню. Монастирі існують майже в кожному селі. У містах їх кілька. Їх споруджують на кошти, зібрані монахами з віруючих і з державних субсидій. Часто до будівництва монастирів залучається місцеве населення. Життя сільського люду нерозривно пов’язане з монастирем. В будні монастир грає роль сільської школи. Монах – головний радник з різних життєвих питань. Значне поширення буддизму змусило монахів відступити від ряду вимог, що висувалися до громади у стародавній Індії. Багато особливостей було внесено у чернече життя у країнах, де зберігається вплив ламаїзму. „Справді, якби проповідник давнього атеїзму й апсихизму, засновник ордену жебраків, міг знову прийти й поглянути на нинішній буддизм, він ніколи б не взнав у ньому свого братства, свого власного, колись сповіщеного ним вченням, настільки змінилося у всіх подробицях, у своєму впорядкуванні й у всьому своєму внутрішньому ладі”.
Нерідко необуддійські громади перероджуються на релігійні організації тоталітарної спрямованості з жорсткою дисципліною, суворою регламентацією поведінки адептів та обожнюванням свого керівника. Яскравим прикладом цьому є буддійська школа кунг-фу Білий Лотос, якій поєднані елементи спортивного клубу та релігійної громади. Глава цієї громади Володимир Скубаєв стверджує, що саме тут знаходиться центр Священної громади воїнів світла Білий Лотос, філії якої розкидані по всьому світу. Кількість членів громади в різних країнах досягає декількох десятків тисяч осіб. В 1991 році Білий Лотос був зареєстрований в Україні, а центр його знаходиться у місті Черкаси. Сьогодні, за приблизними даними, черкаська громада нараховує понад 300 осіб. Сам себе Володимир Скубаєв називає так: “Преподобний Вчитель-проповідник Великої школи кунг-фу і настоятель буддійського храму Священної громади воїнів світла, регент короля України русі Миколи Другого до його повноліття, Великий князь, рицар-кондотьєр ордену Свята Русь – Ерцальма, рицар ордену Святого Станіслава вищого ступеня, доктор філософії, Генерал-Хорунжий українського козацтва, наказаний гетьман Черкащини, рукопокладений єпископ Коптської Церкви всія України, родом із Сиріуса”. Певно, виходячи з цього, Володимир Іванович закріпив за собою право навіть надавати дворянські титули в Україні, постати в ролі центру з відродження дворянства в нашій країні. Скубаєв сам написав книгу “Євангеліє від Білого Лотоса: вчення Кунг-фу – вчення життя”, яку учні школи вивчають поряд з Біблією, Кораном і Рігведою. У Євангелії від Скубаєва написано: “Ми походимо від богів, ми – діти богів. Ми – арії”. Це – один з догматів школи. Кожному, хто приходить на екскурсію в храм, пояснюють: “Україна була центром арійської імперії. Духовним її центром було місто Черкаси”. Крім того, всі учні школи знають: Будда родом з України. “Із древньої землі наших предків по всьому світу поширюється божественне світло духовності”, – говориться у відеороліку, який демонструють гостям храму. Згідно вчення Білого Лотоса, Бог – один для всіх, а ось Будда, Ісус, Мухаммед та інші великі творці релігій є лише його посланцями. Філії Білого Лотоса в усьому світі підпорядковуються безпосередньо Скубаєву. Всі вони “повинні обов'язково подзвонити і доповісти, що робили минулого тижня, чим будуть займатись наступного”, – розповідає він 44. Громада храму являє собою закриту організацію. Як говориться у Віснику РПЦ МП, при посвяті новачок пише заяву за загальною формою: “Прошу прийняти мене в організацію Білий Лотос з метою виховання в мені духу бійця, мужності і витривалості. Повністю добровільно відмовляюся від усіляких свобод і прошу вважати мене власністю школи і організації Білий Лотос. Зобов’язуюся виконувати будь-які накази Вчителя і наставників, усі правила школи. Зобов’язуюся зберігати своє перебування в організації Білий Лотос у строгому секреті. Зобов’язуюся акуратно оплачувати своє навчання. Прошу Вчителя і наставників розпоряджатися мною на власний розсуд. У випадку мого відходу або виключення, я зобов’язуюся сплатити суму, вказану мені моїм наставником або Вчителем”. Окрасою Центрального залу Черкаського храму громади Білого Лотоса, який зовні нагадує звичайний особняк, є вималювані Правила для посвячених. Зміст їх такий: “Боєць, запам’ятай! Ти вище інших людей, оскільки маєш честь проходити заняття в “Білому Лотосі”, в товаристві сильних і мужніх людей. Ти – справжній воїн! Ти ніколи і нікому не поскаржишся! Ти зневажаєш незручності і біль! Ти – мужній і спокійний, гордишся своєю технікою і своїм тілом. Ти не боїшся болю і тілесних покарань. Вони йдуть тобі на користь». Зображення буддійського демона з жертвою в лапах, вималюване на стіні бойового залу, нагадує учням про зрілість свідомості і військовий аскетизм. Засоби масової інформації, а також православні довідники не раз визначали Білий Лотос як “тоталітарну, деструктивну секту”. Як заявив Олексій Маслов, генеральний секретар Міжнародної федерації шаолінських бойових мистецтв, у 1998 році у своєму відкритому листі в газету “Известия”: “На жаль, усе це (ідеологія Білого Лотоса) формує негативне уявлення про щиру суть шаолінського бойового мистецтва і шаолінського вчення, яка в усім світі має лидинолюбний характер. Ніяких “бойовиків” у буддизмі немає, це – скоріше з області організованої злочинності”. Один з колишніх членів громади розповідає, що війти з громади Скубаєва не просто. “Мені це вдалося, оскільки я ще не був посвяченим. Але і на мене робили могутній психологічний тиск. Люди ж, що пройшли два етапи навчання і зробили в знак цього наколку на животі з зображенням леопарда, вийти із секти вже не можуть”. Як повідомляє вісник РПЦ МП, “у культі практикуються фізичні покарання для тих, хто бажає порвати з ним: покарання різками, обливання водою і виставляння на холод”. У структурі секти функціонує п’ять відділів: охорони “лідера і членів його сім’ї, персон керівного складу, храму, ділових зустрічей, вантажів”, розвідки і контррозвідки, карального, забезпечення і спецпризначення. Основним є відділ розвідки, який виявляє і нейтралізує діяльність “ворогів школи”. Членів організації навчають методів ведення розвідувальної діяльності. Крім офіційно задекларованих цілей і завдань, членам Білого Лотосу притаманний пошук каналів незаконного придбання засобів ураження, здобування фінансів і матеріальних засобів шляхом посягання на державну і приватну власність, участь в сумнівних комерційних угодах. Члени цього неокульту підтримують контакти з представниками африканського континенту, підозрюваних у причетності до ісламських терористичних організацій та міжнародного наркобізнесу. Про антигромадський характер дій “Білого Лотосу” свідчить той факт, що притягнуто до кримінальної відповідальності трьох лідерів цього угруповання за незаконне зберігання зброї і боєприпасів, розкрадання державного майна, підробку документів тощо45. Студенти НаУКМА, які відвідали Черкаський офіс Білого Лотоса і спілкувалися там з В.Скубаєвим, зрештою написали: “Спілкуючись з братчиками “Білого Лотоса” ми вловили себе на думці, що вся ця нова релігія є релігією однієї особи. Просто Володимир Іванович є дуже сильною особистістю, настільки сильною, що своє розуміння світу він переніс у свідомість інших людей. Здається, що всі ті молоді люди, з якими ми спілкувалися, обожнюють рівною мірою Будду і Скубаєва. Нічого такого, що б нагадувало саме про віру в Будду в кабінеті Вчителя ми не побачили: звичайні статуетки, що навіюють спогад про Схід, екзотику і водночас відсутність смаку. Чесно кажучи, ми були вражені могутністю та внутрішньою силою Скубаєва. Просто не можемо уявити, як можна було з нічого так створити багато”. Познайомившись поближче з “білими буддистами”, студенти роблять висновок, що їх із знаним буддизмом як світовою релігією єднає лише назва. “Доктрина Черкаських буддистів явно суперечить головній доктрині буддизму, що проповідує дхарму – вчення, за допомогою якого можна досягти нірвани, але не робити при цьому ніякого зла, бути добрим щодо ближніх. Це – якась змішана новоутворена релігійна свідомість” 46. ПРИМІТКИ
Сергій Стельмах, студент Київської Духовної Академії УПЦ Київського Патріархату 2.6. Міжнародне товариство свідомості Крішни Найбільш рання з відомих нам релігійних систем Індії була створена білошкірими арійськими племенами, котрі у ХІІІ ст. до Р.Х. населили півострів, вони розселилися в долині Гангу витіснивши на південь країни Пенджаб чорношкірих аборигенів дравидів. Ранній стан розвитку їхнього світогляду характерний грандіозною збіркою релігійних текстів під назвою “Веди”. Створювався цикл ведичних книг протягом 1000 років, приблизно з 1500 до 500 р. до Р.Х.. Найдревнішу частину Вед складають чотири священні книги: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Ригведа – Веда гімнів – найбільш рання з них. Гімни, а їх більше тисячі різняться за величиною і віршованими розмірами. Їх творці прославляють богів, а також звертаються до них з проханнями про дарування перемог над ворогами. Три інших збірки мають інший зміст: Самаведа – Веда піснеспівів, Яджурведа – Веда жертовних формул, Атхарваведа – Веда магічних формул. Релігію засновану на цих священних текстах прийнято називати ведичною. На її основі в Індії було створено варни (замкнуті спільноти). Існували варна жерців – брахманів, варна правителів і воїнів – кштаріїв, варна ремісників, купців, землевласників – вайш’я, варна неповноправних і рабів – шудр. Дві перші варни займали в суспільстві пануюче становище. Релігійні уявлення древніх індусів були схожі з єгипетськими, де боги мали тіла і їхній побут мало чим відрізнявся від людського. Головними з пантеону були: Мати богів – Адиті, бог неба – Д’яус, богиня землі – Притхіві, трохи пізніше їх почитання замінили шануванням бога вогню – Агні, бога грози – Індри, бога сонця – Сур’ї. Близько VІІІ ст. до Р.Х. в середовищі відлюдників створилося вчення про Брахмана, воно викладене в Унанішадах. Саме слово “Унанішад” означає сидіння поряд з вчителем. Згідно цього вчення Брахман – світовий дух - безособиста, нескінченна субстанція, що є в основі всього сущого. Кожна індивідуальна душа – Атман – є його частиною. Кінцева мета мудреця досягнути злиття з Брахманом за допомогою відречення від всього, що зв’язує його з світом, вийти з кола карми (сансари)- закону перевтілень, що діє внаслідок гріхів, безконечно і досягнути нірвани (буквально “абсолютного затишшя”) злиття з Брахманом. З часом, біля ХІ ст. до Р.Х. в народній уяві цей світогляд був спрощений і опоетизований. Під впливом поем “Рамаяна і Махабхарата” відбулася трансформація індуїстського пантеону. Хоч Веди залишилися священним писанням, на зміну Агні, Сур’ї, та Індрі прийшли Брахма, Шіва і Вішну. Цих три боги ніби поділили між собою функції верховного бога Брахмана – творчу, руйнівну і охоронну. Першим з них всіх вважається Брахма – творець всесвіту. Шива вважається втіленням грізних і руйнівних сил природи. Він втілює в собі вічне вмирання і вічне народження. Він сам і його дружина Калі (богиня життя і смерті) звичайно зображаються як багатолиці і багаторукі людські фігури чорного кольору, оповиті зміями, намистом з черепів і т.п. . Вішну вважається втіленням вічно живої благодатної природи. Він миролюбний, але схильний до бешкетування. У ньому перш за все втілені месіанські мотиви індуїзму. При виникненні небезпеки, що загрожує релігії і богам – Вішну втілюється на землі у тілесному вигляді, (але не обов’язково людському). Таких втілень (аватар) вказується багато, але частіше всього згадується десять. В образі риби, в образі черепахи, в образі вепря, в образі людини-лева, в образі карлика-велетня, у вигляді воїна Парашурами, у вигляді Рами, сина царя Айодхи, у вигляді Крішни – царя Ядававів, у вигляді Будди і десяте його втілення очікується в образі месії Калкі. Найбільш шановані в Індії втілення Вішну є Рама і Крішна, вони в уявленні індусів майже цілком заступили собою Вішну. Рама є героєм епічного твору “Рамаяна”. Крішна героєм іншої епічної поеми “Махабхарата”. Культ Крішни настільки популярний, що отримав в Індії самостійне значення. На відміну від Абсолюту брахманів Крішна не тільки одухотворяє світ, але й активно бере участь в історичному процесі. В той час, як Унанішади вважали всяку земну справу по суті некорисною і непотрібною, Бхагават Гіта закликає людей до виконання своїх земних обов’язків, подібно до того як Крішна не зупиняється у своїй діяльності. Але виконуючи ці справи людина не повинна прив’язуватися до них. Людина повинна трудитися не думаючи про наслідки своєї праці, (таку пораду дає Крішна, Арджуні, воїну засмученому майбутнім вбивством своїх родичів) обов’язок кштаріїв воювати. Тому Крішна не тільки не схвалює скорботи Арджуни з приводу вбивства рідних, а закликає сміливіше іти у бій. Аватари Вішну (Крішни) у вигляді земних істот є лише привласненими образами. Сама ж сутність його зовсім інша. Бхагават Гіта описує його як: “Твій великий образ з багатьма вустами, очима, о довгорукий, з багатьма руками, бедрами, ступнями, з багатьма тулубами, з багатьма іклами побачивши світи тремтять, я – також ... Усі сини Дхрітараштри спішать вступити в твої жахливі всіяні іклами пащі; бачу: одні повисли між зубами, з розтрощеними головами. Як метелики попавшись в блискуче полум’я гинуть звершуючи політ, так на загибель вступають світи в твої пащі завершуючи устремління. Ти облизуючи з усіх сторін світи, їх поглинаєш полум’яними вустами, сповняючи сяйвом весь світ, твій страшний жар їх розпалює, о Вішну! Повідай, хто ти, жаху подібний, змилуйся владико богів: збагнути не можу Твоїх проявів” (Бхагават Гіта 11, 23-31). І відповідь: “Я час, просуваючись руйную світи, для їхньої погибелі тут зростаючи” (Бхагават Гіта 11, 32). За свідченням дослідника-сходознавця В.С. Семенцова “Уявлення про Крішну як благого Бога в Бхагават Гіті пропонується лише в якості більш легкого і початкового шляху духовного сходження, в той час як більш досконалі адепти повинні всеодно підійти до традиційно пантеїстичної ідеї упанішад про безособового Брахмана. Пантеїзм перекреслює весь світ об’єктивних речей і хоче ствердитися в абсолютному знанні”. Однак жива людина, котра ще не зовсім позбавилася від останніх залишків своєї людяності, важко переносить температуру абсолютної досконалості: їй холодно і хочеться чогось теплішого. Душа відігрівається образами, і перш за все образом доброго, милостивого божества, котре допомагає і рятує”1. Остаточно кришнаїзм як релігія сформувався у вченні знаменитого бенгальського проповідника Чаітан’ї Махапрабху 1486р. котрого його послідовники вважають земним втіленням Крішни. Вчення його відрізнялося від традиційного вайшнавізму. Він стверджував, що Господь Крішна є Верховною Особистістю Бога і повторювання його божественного імені Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна Крішна, Харе Харе, Харе Рама, Харе Рама, Рама Рама, Харе Харе є набагато важливішим всіх інших релігійних обрядів і ритуалів. Число його послідовників росло з кожним днем. Брахмани, що заздрили його успіху звинуватили Махапрабху в тому, що його вчення суперечить принципам і догматам індуїзму. Тоді молодий проповідник у 24 роки вирішив розірвати зв’язки з кастою і вайшнавами і прийняв сан синьянсина (ченця). З того часу його стали називати Крішною Чайтан’ї (Чайтан’я означає “життєва сила”). Єдиним шляхом спасіння – повної свободи від влади карми, Чайтан’я вважав шлях свідомості Крішни – розвиток в собі любові до Крішни. На початковій стадії особистих взаємовідносин з Крішною, відданий ставиться до Верховного Господа, як до свого господаря. На більш високій межі страх і усвідомлення вищості Верховного Господа зникають і з’являється почуття довіри, взаємовідносини стають дружніми, братськими, потім вони переходять в батьківську любов, але в максимальному своєму розвитку ці відносини набувають форму супружньої любові. Серце людини, коли вона досягає такої любові переповнене бажанням досягнути особистого спілкування з Господом. Переживаючи такі емоції людина то сміється, то плаче. Часто люди починають танцювати, впадаючи в екстаз не контролюючи свої дії, стосунки з Крішною не допускають участі в цьому розуму оскільки людина перебуває у глибокому трансі. Таке історичне коріння вчення, котре у 1966р. Абхай Чаран Де почав проповідувати у Нью – Йорку, відповідно трансформуючи і пристосовуючи його до особистих інтересів, котрі у його рідній Індії не мали можливості реалізуватися. Він народився у Калькутті у вересні 1896р. Його батько за віросповіданням був вайшнавом і виховав сина так щоб він ріс у свідомості Крішни. В школу Абхай ходив не дуже охоче, коли він вчився у коледжі батько влаштував його шлюб з Радхарані Датта. Пізніше він став власником невеликої фармацевтичної компанії. У 1922р. він зустрівся із своїм майбутнім духовним учителем, котрий порадив йому присвятити життя виключно Крішні і висловив побажання, котрі Прабхупада – ім’я у чернецтві, сприйняв як заповіт, ці побажання стосувалися проповіді серед народів котрі не розуміли бенгальської мови і хінді. У 1952р. передавши всі справи синові він вирішив зосередитися на проповідництві. У Вриндавані – священному місті вайшнавів він найняв убогу кімнату де працював над перекладом Бхагават Гіти на англійську мову, додаючи свої коментарі. З часом він почав видавати свої твори. Нарешті він вирішив перенести проповідницьку діяльність на Захід і у віці 69 років вирушає на вантажному судні до Америки. З собою він віз 200 комплектів свого трьохтомника, рекламні буклети Шрімад Бхагаватам і 500 брошур з віршами Крішни Чайтан’ї. Морська подорож була для нього важкою, він переніс декілька серцевих нападів. Вкінці вересня 1966р. судно прибуло у Нью – Йорк. Його зустріли і привезли в Батлер (штат Пенсильванія) де він оселився у знайомих, за допомогою котрих у газетах було дане оголошення про мету його приїзду. Це викликало цікавість. Прапхупада прочитав декілька лекцій в місцевому “Лайон клубі”, в Християнському союзі молоді і в духовній семінарії Фіделіса в Німеччині. Переїхавши до Нью – Йорка він дав оголошення, що буде читати свої лекції три рази на тиждень. Першими його слухачами стали відвідувачі ресторану “Парадокс” на Сьомій вулиці. В своїй більшості це були молоді хіппі. Вони запропонували Прабхупаді переїхати в центр міста, в район Нижній Іст – Сайд. Коли у нього з’явилися більш - менш постійні послідовники Бхактіведанта вирішив здійснити свою давню мрію – заснувати “Міжнародне товариство свідомості Крішни”. Зібравши 200 доларів і відремонтувавши невелике приміщення на Другій Авеню він влаштував храм. У тому ж таки 1966 р. товариство було зареєстроване. Кількість учнів збільшувалася, в 1967 р. двоє учнів Бхактіведанти відкрили крішнаїтський храм у Сан-Франциско і запросили його приїхати до них, його проповідь там мала успіх і кількість його учнів зросла. 1967 р. відділення товариства з’явилися у Лос-Анжелесі і Бостоні, а кількість храмів досягла двадцяти одного. Коли кількість учнів збільшилася і стала значною Бхактіведанта став іменувати себе Свамі Прабхупада (буквально це ім’я означає “замість Бога”). У 1969 р. він відіслав декілька своїх учнів заснувати відділення у Лондоні, тут вони отримали підтримку Джорджа Харрісона із групи “Бітлз”. Відкриття у Лондоні величного храму Крішни і Радхи стало переломною подією в історії товариства. Структура товариства остаточно сформувалася в 1970р. коли існувало вже тридцять чотири його відділення. На чолі всього товариства була керуюча рада. Весь світ був поділений на 12 зон, кожною з котрих керував її представник. У 1971р. Прабхупада здійснює свою першу тривалу подорож навколо світу, побувавши в Англії, Індії, Малайзії, Австралії, СРСР і Кенії. Всього за 10 років з 1966 по 1975р. він здійснив вісім навколосвітніх подорожей, відвідавши всі найважливіші столиці світу. За цією багатосторонньою діяльністю Прабхупада не забуває про переклад книг. Продовжуючи переклад Шрімад-Бхагаватам він одночасно працював над іншими збірками індійського епосу – перекладав на англійську мову Бхагават Гіту потім взявся за переклад одного з головних писань бенгальських вайшнавів – Чайтанья–чарітамріти, що оповідає про життя Крішни Чайтан’ї і викладає його вчення. У 1967р. компанія “Макміллан” зацікавилася публікацією його перекладу Бхагават Гіти. І у 1972р. Прабхупада заснував власне видавництво “Бхакті веданта бук транс”. У 1974р. було продано 387000 книг і 4000000 примірників журналу “Бек ту Годхед”. В 1975р. ці результати збільшилися втричі, а в 1976р. загальний тираж книг і журналів на 23 мовах склав 55314000 примірників. Загальний прибуток від видавничої діяльності складав мільйони доларів. Нові храми будувалися у багатьох країнах, але Прабхупада вирішив, що найвеличніші храми повинні бути у трьох індійських містах – Вриндавані, Майяпурі та Бомбеї. Втілення в життя цих планів Прабхупада заповів своїм послідовникам. Він помер в листопаді 1977р. у Вріндавані. Вчення котре приніс Прабхупада на американський континент має досить деякі спільні риси з традиційним індуїзмом і шануванням Крішни. Ось його особисте свідчення щодо цього питання: “Намагаючись вписати рух свідомості Крішни у відповідний історично-культурний контекст, багато людей ототожнюють його з індуїзмом. Але це заблудження. Рух свідомості Крішни не має нічого спільного ні з індуїзмом, ні з якою-небудь іншою релігією...”2 Традиційні індуїсти ставляться до вчення Прабхупади з пересторогою, західних кришнаїтів не допускають в багато індуістських храмів пов’язаних із “земним життям” Крішни. Коли Прабхупада заснував рух на Заході, його перестали запрошувати на щорічні зібрання вайшнавів і чайтанітів. Крішнаїти вивчають лише писання Прабхупади і твори його учнів. За даними вчених - індологів написана Прабхупадою “Бхагават Гіта як вона є” це не переклад Бхагават Гіти, а сучасний її переказ з концепціями і термінами Західної попкультури і попфілософії. Головну роль у цьому вченні відводиться відносинам учня і гуру. З усіх 64 служінь Крішні, зберігати вірність гуру ставиться Прабхупадою на перше місце. Віддати свою волю гуру і віддати Крішні є одне і теж , при цьому навіть не потрібно задумуватися над наказами гуру, правильні вони, чи ні. Схвалюється безрозсудна, сліпа покора. Гуру посвячує адептів, бере на себе карму учня, вручає йому захисну мантру (декілька слів) з якою учень може звертатися до Крішни у скрутних обставинах, допомагає йому досягти релігійного екстазу через медитацію. Ознаки цього стану це катання по підлозі, голосні вигуки, слиновиділення, безконтрольний сміх, важке дихання та ін., все це вважається проявом любові до Крішни. Культова практика кришнаїтів спрямована на те, щоб досягти спасіння на основі виконання різних добродійних вчинків і самовдосконалення. Найкращою формою вдосконалення вважається досягнення релігійного екстазу на основі індивідуального та колективного оспівування святих імен. Головна роль в цьому належить хоровому співу (виконання мантр) в супроводі танців. Кожному віруючому потрібно впродовж дня згадувати ім’я Крішни 1728 разів. Медитація – зосереджене повторення мантри, є найважливішою частиною релігійного культу. Індивідуальна медитація проводиться за допомогою вервиці (намиста Крішни) яка має 109 бусинок. Відданий повинен щоденно виконувати мантру 16 разів, або кругів. Оспівування святих імен вважається виявом любові до Крішни і готовності служити йому. Колективна медитація проводиться у вівтарній кімнаті храму після богослужіння, де вірні виконують спеціальні мантри культового характеру. Потім вони співають мантру Харе Крішна (маха мантру). Мантра може виконуватися також у колі сім’ї. На завершення медитації всі присутні споживають прасад, священну їжу, що означає отримання милості Крішни і звільнення від впливу карми. Свідомість крішнаїта перебуває під впливом незвичних ритмів, складних слів і незрозумілих термінів, химерних образів, що відволікають його від навколишнього світу і символізують насування світової катастрофи. Мета кожного крішнаїта постійно вдосконалюватись, осягати божественну істину і врешті-решт злитися з свідомістю Крішни і піднятися на “духовне небо”. Найбільш важливим елементом культової діяльності вважається місіонерська проповідь, продаж літератури, збір коштів на благодійні цілі. Прабхупада благословляв своїх послідовників збирати гроші на вулицях, були розроблені ефективні тактики по збору коштів, починаючи від простого жебрацтва і до торгівлі наркотиками. Створювалися школи-інтернати (гурукули) куди батьки здавали дітей, щоб ці “сторонні продукти тіла” (вираз Прабхупади) не заважали їм досягати свідомості Крішни. Там спостерігалися масові випадки знущання над дітьми, побиття і зґвалтування. Ось цитата з листа хлопчика, що виріс у МТСК: “Спроба нагадати про жахи гурукули – це найжорстокіша річ, котру можна зробити підлітку. Я намагаюсь забути всі жахіття, котрим ми піддані були у ім’я Бога. Фізичні побиття, психологічне переслідування, постійні зґвалтування... мене зґвалтував той самий вчитель, котрий також зґвалтував мого брата у Франції, мою сестру по матері змусили пити її власну сечу у Далласі, мій вітчим перевозив гроші від продажу наркотиків з Лас-Вегаса в Лос-Анжелес. Мою матір змусили вийти заміж проти її волі. Гуру мого молодшого брата був убитий всесвітнім лідером санкиртану. І ти хочеш, щоб я продовжував у тому ж дусі? Чи ти просто впишеш мене у список безнадійних втрат? Насправді, якщо ти не знаєш, таких як я тисячі по всьому світу” Є докази, що Прабхупада про все знав, тому що до нього надходили листи зі скаргами на спотворення першопочаткових ідеалів, але він нічого не відповідав, а тільки вимагав все більше і більше грошей. У книзі про “Міжнародне товариство свідомості Крішни”, “Monkey on a Stick” (“Мавпа на палці”) усі 500 сторінок тексту розповідають про кримінальні факти з історії кришнаїтського руху. Із цієї книги очевидно випливає, що все це не випадковість, а основа існування секти. Сама наявність гуруізму, тобто по суті божественної, не контрольованої влади, що дана звичайній грішній людині, розбещує її душу і приводить до страшного падіння. Одна з головних доктрин кришнаїзму – концепція Варнашрама. Книгу під назвою “Варнашрама – маніфест соціального душевного здоров’я”, написав колишній особистий секретар Прабхупади, Харікеша Свамі. В цій концепції відкидаються основи демократії, тобто ті самі принципи, на котрі кришнаїти посилаються захищаючи своє право на існування в плюралістичному суспільстві. Релігійний нейтралітет держави, неправдиво названий атеїзмом, оголошений винуватцем всезагального занепаду, виправити котрий може лише негайне введення у всьому світі кастової системи Варнашрама, на чолі котрої стануть керуючі крішнаїти. Мова йде про своєрідне захоплення влади, котре можна реалізувати через підкорення інтелектуальної еліти різних країн і рішучий вплив на засоби масової інформації, ось цитата з цієї книги: “Сучасна суспільна система, в котрій люди почувають себе обмеженими, може бути безболісно змінена, якщо будуть прийняті правильні соціальні цілі, котрими володіють справжні вайшнави і ведичні тексти”. З дослідження ідейного вчення “Варнашрама” чітко випливає, що МТСК – група для захоплення влади, побудована на тоталітарних принципах, котра мріє розповсюдити їх на все населення земної кулі і всі розмови кришнаїтів про “демократію” і “віротерпимість” – не більш ніж прикриття для їхніх людиноненависницьких і агресивних планів. У другій половині 1998р. в МТСК стався розкол, Керуюча рада на чолі з Равиндрою Сварупою звинуватила Харікешу Свамі у зловживанні владою. Він оголосив себе втіленням Крішни і критикував Прабхупаду, також він вирішив одружитися і вживав наркотики, що стало причиною важкого психічного розладу. Керуюча Рада відсторонила його від усіх зайнятих ним посад. У свою чергу Харікеша висловив свою незгоду з цими рішеннями. Внаслідок цього став розкол, що триває і сьогодні, його наслідки це протистояння двох груп, що тероризують і залякують одна одну, в процесі цього було оприлюднено Керівною Радою низку признань про страшне знущання над дітьми в крішнаїтських гурукулах. Незважаючи на переговори Харікеша остаточно розірвав стосунки з МТСК. Він і його послідовники влилися в течію ньюейджівського вчення, де він став одним з багатьох вчителів, а його учні з ТСК прийняли нову віру свого вчителя. Це ще один доказ того, що до того часу поки зберігається система гуруізму, тобто необмеженої влади людей над тілами і душами своїх адептів, завжди зберігається ймовірність того, що вони не переможуть спокуси використати цю владу на зло оточуючим. Література.
Розділ 3. Богословська критика віровчень неокультів Костянтин Лозинський, протоієрей, викладач Київської Духовної Академії УПЦ Київського Патріархату, кандидат богословських наук 3.1. Біблійна антропологія як один із аргументів в боротьбі із деструктивними ідеологіями неокультів Перш ніж розпочати свою доповідь, я хотів би зробити, як на мій погляд, вимушену зупинку, наголосивши на початку обраної теми: «Біблійна антропологія...» Чому саме біблійна, а не православна чи скажімо християнська? По-перше, Біблія є Священним Письмом не тільки для нас, православних християн, але і для християн інших конфесій. По-друге, книги Святого Письма Старого Завіту служать джерелом віри і для юдаїзму, також деякі фрагменти із Книги Книг можна знайти в ісламі. Тому не акцентуючи спочатку свою увагу на конфесійній приналежності, і знаючи, що в двох інших релігіях вчення про походження людини ґрунтується на перших главах книги Буття, я, якщо можна так висловитися, запрошую тих, кому потрапить ця доповідь, доповнити з точки зору своїх вірувань. Адже небезпека тоталітарних сект є всезагальною перед лицем тих релігій, де вчення про свободу волі людини та її «божественне» походження являється однією з основоположних істин віровчення. Тепер перейдімо до самої доповіді. Людина. Це слово завжди наповнювало будь-якого письменника, який хоч раз насмілився описати бодай найменший прояв її життєдіяльності «священним» трепетом та ніяковістю. Людина настільки багатогранна, що інколи губишся, шукаючи початок її історії. І це природно, так як в цілому світі немає нічого подібного до неї. Але для нас, православних християн, існує ще Хтось, перед Ким ми із ще більшим благоговінням схиляємо свої голови. Це Господь Бог, першопричина всього існуючого в світі, творець самого світу і в тому числі і людини. Людина створена Богом. Про це ми дізнаємося із перших глав першої книги Біблії – книги Буття (1, 26-28). І саме з цього першого і досить невеликого повіствування про завершальний етап творіння видимого світу стає зрозумілим, що відбулося щось незвичайне. Людина одразу являється нам вінцем творіння, вершиною того творчого процесу, який являє нам різноманітність буття. Створення живої природи в Біблії описується як поступовий але не «складний» процес: «... і сказав Бог: нехай виведе вода душу живу...» (Бут.1, 20); «... і сказав Бог: нехай виростить земля траву ...» (Бут.1, 11). І лише поява вінця всього створеного обумовлюється рядом подій, котрі заставляють нас подивитися на останній результат Божественної творчості дещо інакше ніж до цього. Перш ніж творити людину, Бог-Трійця «радиться» в Собі: «Сотворімо людину за образом і подобою Нашою» (Бут. 1,26). Ця нарада ніби привідкриває важливість не тільки самого моменту останнього творіння Божого, але і всієї його подальшої історії (долі). Як пише В. Лоський: «... людина постає перед нами не тільки як вінець творіння, але і як сам принцип всього творіння.» Людина «народжується» Творцем одразу як вільна істота, наділена самосвідомістю і творчою енергією, якостями необхідними для панування над раніше створеним. Створюючи людину, Бог передбачає разом з тим і її долю – наслідки діяльності в світі: можливість гріхопадіння та жалобу за втраченим блаженством, бажання повернутися до витоків свого буття. Провина за скоєне людиною, таким чином, лежить на ній самій, так як, створивши її абсолютно вільною, творець не в змозі насильно схиляти створене до добра при всій Своїй самодостатності і всемогутності. Людина твориться із «пороху земного» (Бут. 2,7), тобто із тієї першоматерії, з якої постав увесь світ. Таким чином найвище творіння Боже є співпричасним іншим створеним формам життя, але «дихання життя», яким Творець оживотворив людину (Бут. 2,7), ставить її поза всім тварним світом. Це «дихання життя» є Святий Дух, який робить людиною вищою ланкою в ієрархії світу. Людина стає посередником між світом духовним, де перебуває Бог, і світом матеріальним. Вона вже ніколи не може опинитися на рівні решти тваринного світу. Створення людини за «образом і подобою Божою» (Бут. 1,27) є однією із центральних тем у християнській антропології. Але і до часів Христа багато хто вважав, що людина є надзвичайною істотою в світі. «Чудо людини» – її несхожість на все, що є в природі, древньогрецький філософ Платон пояснював творінням її відповідно до «першообразу». А інший філософ Філон Олександрійський прямо називав людину як творіння, створене за образом ідеальної Першопричини всього сущого, тобто Бога. Що таке образ? Це грецьке слово ηκονα, яке в перекладі означає зображення, тобто те, що, будучи створеним, має схожість із оригіналом. Християнські мислителі, Отці і Вчителі Церкви вбачають образ Божий в людині в її духовній природі. Можна додати, що це в деякій мірі відповідає звичному для нас Homo Sapiens – Людина Розумна, тобто в тому, що робить наше існування осмисленим. Святий Василій Великий писав: «Ми створені по образу Творця, маємо розум і слово, які досконалістю нашої природи». «Образ і подоба» виявляються в людині також і в її свободній волі, крім звичайно безсмертя душі. «Бог є любов» (1 Ін. 4,8) і створив цей світ із Своєї любові, так як бажав розділити її з кимсь іншим, хто, прийнявши її, повернув би дароване Творцем, сам ставши співпричасником Божества. Виходячи із цього, Бог по Своїй сутності не може спонукати людину до добра чи до зла. Він терпляче очікує її вибору, який повинен бути заснований не на сліпій слухняності, а на любові, наповнившись якою людина уподібнюється своєму Творцю. Творчий процес, який розпочав Бог, не припиняється в світі і досі. Звичайно, це не є створення нових форм буття. Господь лише слідкує за створеним, йдучи назустріч благим побажанням людини. Це називається промислом Божим: «Отець Мій працює досі, працюю і Я» – говорив Ісус Христос (Ін. 5,7). Начатки цього творчого процесу властиві і людині, яка одразу ж після своєї появи отримала заповідь піклуватися про створене Богом, відповідно до власної ініціативи (Бут. 2,15). Ми не можемо творити як Бог «із нічого», але створювати (краще сказати змінювати) те, що вже існує, цілком є доступним для нас. Це так звана «техногенна сфера» діяльності людини в природі. Вона, як бачимо, є досить різноманітною, тобто людина творить, проявляючи ініціативу, самостійно шукаючи нові шляхи в пізнанні природи. Але все створене нею рано чи пізно повертається в свій первісний стан – руйнуючись видимо, а на складному молекулярному рівні, розпадаючись на атоми, із яких складається Всесвіт. Людина «творить» і думає, що поліпшує тим самим світ, але без особистого самовдосконалення цей «творець» нездатний побудувати довготривалу, навіть за нашим часом, форму життя. Одного образу (безсмертя душі) для людини було б недостатньо. «Подоба Божа», про яку вже згадувалося, є також необхідною умовою для нормального життя людини. Подоба – це здатність людини йти шляхом вдосконалення того, що ізначально закладено в ній. Якщо тут «образ» це також і розум та свободна воля, то «подоба» це процес діяльності людини, який називається життям (розпочате і завершене в часі), на протязі якого вона повинна реалізувати себе в піклуванні про світ, в мистецтві, в любові та доброчесності і таким чином уподібнитися своєму Творцю. За словами святого Григорія Ниського: «Мета доброчесного життя – уподібнення Богу». Говорячи про «образ і подобу» та їхні властивості, не можна оминути питання: із чого складається людина? Біблія на це відповідає: із душі та тіла. Ця істина була відома не тільки тим, хто сприймає одкровення в Біблії. Однак лише ця Книга стверджує божественне походження цих складових людини. Дуалістичні релігії (релігії, які визнають рівнозначність і присутність доброго і злого початків в світі, але які завжди чомусь ухиляються до останнього) вважають матерію злом і творіння її приписують сатані. А тоталітарні секти не те, що притримуються такої точки зору, але приписують створення матерії нашому Богу, чим спотворюють не лише образ Творця всесвіту і прямо підштовхують людину до богозневаги. Дух, прихильники такої точки зору вважають ув’язненим в матеріальній темниці (в тілі) і докладають всіх зусиль, щоб зруйнувати цю оболонку. Сучасні орієнталістські неорелігії своєю більшістю беруть свій початок в індуїзмі та буддизмі, які також зневажливо ставиться до матеріального світу. Душа людини використовує тіло для досягнення нірвани і якщо це не вдається їй за один раз, то вона повертається в інше тіло (реінкарнація) і починає все з початку. Іноді душа за вчинені гріхи може вселитися в нижчі творіння тварин чи рослин для несення покарання. Теорія реінкарнації або переселення душі є присутньою в якійсь мірі багатьом неорелігіям з сумнівною репутацією (Саєнтологія, МТСК, ТМ і т.д.). Такий погляд на духовне і матеріальне та їх співвідношення суперечить не тільки Біблії, але і здоровому глузду. Як те, що наділене розумом і вільною волею, може добровільно перетворитися на нижчу форму буття, якій властивий лише інстинкт? В такому випадку Бог перестає бути Особистістю, яка шукає шляхів для спілкування із своїм творінням і його місце займає світ, який отримує риси божественності (пантеїзм) або в центр світу ставиться людина, яка сама «скидає» з себе свою обмеженість (часом життя, в розумі, в здатності пізнавання речей…). Останнє є також характерною рисою псевдорелігійних культів, де перше місце посідає не далекий Бог, а цілком реальна істота – вчитель. Згідно з Біблією, душа і тіло людини не є чужими, протиборствуючими елементами її природи, поєднаними лише на деякий час. Людина як особистість може мислитися лише при сукупності духовного і матеріального і реалізувати себе вона може в обопільній гармонії. Матерія є нижчою за дух, вона створена Богом в часі, тоді як Бог (чистий Дух) перебуває поза ним. Але християнство завжди стверджувало божественне походження матерії, говорячи словами Біблії, що все, що створене Богом є добрим (Бут. 1, 2-4). Говорячи про протидію плоті і духа, про протидію плотським бажанням, християни не принижують тіло людини. Мова йде про очищення його від скверни гріха для достойного уподібнення людини Богу (1 Кор. 2, 14-16). Ми стверджуємо навіть те, що і після смерті душа має деякий зв’язок з тілом. Святий Григорій Ниський пояснюючи це приводить притчу про багатія і Лазаря, які впізнали один одного зустрівшись в потойбічному світі. «Вони, – говорить святитель, – впізнали один одного, оскільки душа має ніби «відбиток» тіла, яке при оновленні вона знову прийме на себе». Коли душа людини ставиться вище за тіло, то це лише з тієї причини, що вона дещо схожа на свого Творця. Святий Василій Великий пояснює, що є душа людини: «Душа є сутність розумна, безтілесна, безстрашна, безсмертна». Власне завдяки наявності душі людина може пізнавати не тільки свій світ, але й той, в якому перебуває Бог. Християнство подає настільки такий погляд на природу людини, із яким не може зрівнятися будь-що подібне в інших релігіях. Так, в тому ж самому індуїзмі і в його похідних людина не представляє собою цілісної особистості. Реінкарнація переводить її душу із тіла в тіло і навіть у нижчі форми життя, а нірвана, яку помилково ототожнюють з райським блаженством, це стан, в якому розчиняється навіть вона сама. І лише в християнстві поняттю людина відповідає поняття особистості – творіння, яке може не тільки самовизначитися, але і бути єдиним, неповторним в розмаїтті створеної природи впродовж всього свого існування. Будучи «образом» Творця, вона мало чим менша за Його Самого: «Що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї … поставив її володарем над ділами рук Твоїх, все підкорив під ноги їй» (Пс. 8, 5-7). Осмислення людини було б неповним без здійсненого нашим Спасителем Господом Ісусом Христом. Гріх, котрий вчинив Адам свідомо не послухавшись Божого повеління, вводить людину в область протидії Богу. Вона хоче здійснювати процес свого обожнення без Бога і всупереч Йому: «Будете як боги» (Бут. 3,5). Гріх перших людей став можливим завдяки тій свободі, якою Творець наділив своє творіння. В цій свободі спочатку було закладено можливість відпадіння людини від Бога. Бог в силу своєї любові не міг примусити людину не грішити, Він лише попередив її про можливі наслідки скоєного. Наслідком падіння була втрата богоспілкування і самого обожнення як кінцевої мети для людини. Образ і подоба також зазнали змін, зникла свобода вибору так, що всі устремління людини неминуче закінчувалися новими падіннями (Гал. 5,17). Прихід у світ Спасителя, який немислимим чином поєднав у собі божественну і людську природи, відновило втрачені Адамом якості людини. Вона знову отримала вільну волю, переставши бути «рабом гріха» (Ін. 8,14). Володіючи свободою людської волі, Христос продемонстрував вибір «нової людини»: «… втім не як Я хочу, але як Ти.» (Мф.26,39). Людина після Голгофської жертви Христа отримує здатність обирати добро і вдосконалюватися у ньому. «Христос став людиною, щоб людина стала Богом», - говорить святий Афанасій Великий. Відновивши першопочатковий баланс в природі людини, Христос дав всім, хто вірує в Нього, божественне усиновлення – співпричасність своєму Творцю. Але перед кожним із нас продовжує стояти вибір: бути з Богом, чи без Нього, знаючи що за цим послідкує в обох випадках. Ми вільно можемо вирішувати справу нашого вічного життя. Чи ж є подібна, або взагалі свобода вибору в тоталітарних сектах? Очевидно, що ні. Самі ці два слова тоталітарний (від англ. total – всеохоплюючий) і секта (від лат. secare – відсікати) дають зрозуміти, що класифікована таким чином група людей є позбавленою будь-якої діяльності поза межами свого колективу і навіть у ньому. Беручи свій початок з ХХ століття, з часу, коли в ряді держав були випрацювані технології контролю за свідомістю своїх громадян, ці нерелігійні організації вповні перейняли їхні способи дії. Сучасний науково-технічний прогрес , збільшення кількості інформації та засобів для її передачі споживачу, роблять процес контролю за свідомістю людини досить легкою справою. Відірваність сектантів від більшості суспільства допомагає досягти бажаного результату. Суперечка з тоталітарними сектами ведеться не на церковному поприщі, тому звичні для нас аргументи є малодієвими для опонентів в силу їхніх переконань. Але формування в свідомості не-сектантів правильного релігійного світогляду допоможе нам уникнути масовості цього явища. В боротьбі з деструктивними культами досить важливим елементом є роз’яснювальна робота серед потенційних членів сект, тобто серед людей без твердої духовної основи, які ще не визначилися в своїх релігійних пошуках. Тому, стверджуючи в даному випадку цінність людини як найбільшого творіння Божого, що ми намагалися показати, є контраргументом в соціальній діяльності сект. Виявляючи їх справжнє обличчя, над чим немало попрацювали окремі православні богослови, праці яких були використані при написанні доповіді, способи поводження із своїми послідовниками, ми можемо порівняти їх вчення і дійсність із нашим. Можемо також поставити декілька запитань, відповіді на які знайти легко, ознайомившись із відповідним матеріалом для досліджень:
4. Чи можуть сектанти дати відповідь на ці питання так, як їх дає Богоодкровенна релігія Біблії? Релігія, яку пропонують тоталітарні секти, в принципі не являється такою за своїм змістом (лат. religare – за Лактанцієм – возз’єднувати; за блаж. Августином – відновлювати втрачений зв’язок між Богом і людиною). Бог, як вже говорилось, в секті в принципі відсутній. Його місце займає видимий наставник, який диктує свою волю як вищий авторитет. Наприклад: гуру – духовний наставник в кришнаїтів, є безперечним авторитетом для своїх учнів. Його настанови більші від моральних принципів релігії, від її «священних писань», від самого «божественного» засновника культу. “Від гніву Крішни вас врятує гуру, від гніву гуру вас не врятує навіть Крішна.” Як кажуть, коментарі непотрібні. Такий авторитет відбирає в людини не те що свободу вибору, але й здатність адекватно реагувати на оточуючий світ і сприймати інформацію, яка надходить до свідомості. Це веде до руйнування особистості, так як така ніби випадає із ходу історії. Звичайно це лише один приклад із життя тоталітарних сект, але думаю, що його було достатньо. Випробовуючи більшість із тих неорелігій, які діють в Україні, ми знайдемо багато подібного до цієї кришнаїтської притчі. Якщо ми хочемо залишитися внутрішньо вільними, здатними обирати найкраще із запропонованого, тоді нам слід докласти всіх зусиль для подолання цієї проблеми. Суспільство, яке не реагує на небезпеку поневолення своєї свідомості, широким кроком прямує до загального тоталітаризму не тільки в політиці чи в «релігії» окремо, але до того, чим є царство антихриста. Джерела:
Використана література:
Юрій Мицик, протоієрей, доктор історичних наук, проф. Київської Духовної Академії УПЦ Київського Патріархату жүктеу/скачать 2.2 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|