Клуб сімейного дозвілля


Настане 2030 рік, і тільки пацюки будуть щасливі



бет13/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   36

Настане 2030 рік, і тільки пацюки будуть щасливі.

«Це неймовірно дешево, мало не задарма», — сказав Гарлен Коттері того дня, коли я запропонував йому купити в мене землю Арлетт, а потім я був змушений продати її Колу Фар­рингтону ще дешевше, ніж задарма. Ендрю Лестер, правник- юрист, привіз папери в мебльовану квартирку в Гемінгфорд- Сіті, де я тоді вже жив, і усміхався, коли я їх підписував. Звісно, йому було приємно. Великі хлопці завше виграють. Ду­рень я був, коли гадав, що може бути інакше. Я був дурнем, і всі, кого я любив, заплатили за це дорогу ціну. Інколи я га­даю, чи повернулася Саллі Коттері назад до Іарлена, чи, мо-

«Чорний четвер» або «Чорна п’ятниця» (залежно від часової зони краї­ни, де це фіксувалося) — біржовий крах 24 жовтня 1929 року, з якого роз­почалася 12-річна економічна криза.



же, він поїхав до неї в Мак-Кук після того, як втратив сівші ферму. Я цього не знаю, але думаю, що смерть Шеннон помы ла край їхньому до того щасливому подружжю. Отрута рш пливається, мов чорнило у воді.

Тим часом пацюки відступають від плінтусів кімнати, ми чинаючи наближатися. Був квадрат, а створюється замкну іг коло. Вони знають, що це всього лиш післямова, а все, що під бувається після непоправної дії, не має великого значення. Та все ж я закінчу. І вони мене не отримають, допоки я живий, крихітна остання перемога буде моєю. Мій старий коричне вий піджак висить на спинці стільця, на якому я сиджу. 11U толет у кишені. Коли закінчу дописувати останні сторінки ці єї сповіді, я ним скористаюсь. Кажуть, що самогубці, як і душогубці, потрапляють до Пекла. Якщо так, зорієнтувати ся мені буде нескладно, я жив у ньому впродовж останніх восьми років.

Я переїхав до Омахи, і якщо дійсно місто — для дурнів, як я мав колись звичку казати, то спершу я був суто показовим громадянином. Я зайнявся тим, що працьовито пропивав зем лю Арлетт, і навіть при її неймовірно малій ціні ця справа за­брала в мене два роки. Коли не пив, я відвідував ті місцини, де бував Генрі в останні місяці його життя: бакалійну крам­ничку з автозаправкою в Лайм Біска під рекламою «Дівчини в блакитному чепчику» (на той час вже закриту, з оголошен­ням на забитих дошками дверях: «ПРОДАЄТЬСЯ БАНКОМ»), ломбард на Додж-стрит (де я змавпував свого сина і купив цей пістолет, що лежить зараз у моїй кишені), в омаській філії «Першого сільськогосподарського банку». Молоденька касир­ка все ще працювала там, хоча її прізвище вже було не Пен- марк.

  • Коли я віддала йому гроші, він сказав «дякую», — розпо­віла вона мені. — Може, він і пішов по поганій стежині, але виховав його хтось добре. А ви його знали?

  • Ні, — збрехав я, — але я знав його родину.

л

іничайно, я ходив до Святої Евсебії, хоча не намагався по­синити всередину, щоб розпитувати там про Шеннон Котте- І'і у гувернанток чи матрон, чи хтозна, які там у них титули. Іч була холодна, непривітна, велика будівля, її важкі цегляні і і мій і вузькі вікна ідеально демонстрували, як папістський мир ставиться в душі до жінок. Вигляд кількох побачених мною вагітних дівчат, котрі ходили крадькома, з потуплени­ми очима й опущеними плечима, розповів мені все, що я хо- і їм знати про те, чому Шеннон так бажала вирватися звідси.

Дивно, проте щонайближче я почувався поряд із моїм си­ном у тому провулку. У тому, що відходить від Галлатін- і грит, на якій міститься заклад «Аптека & Содовий апарат» (цукерки «Шраффтс»' і найкраща домашня вершкова помад­ка — наш фах), це за два квартали від Святої Евсебії. Там сто­н н дерев’яний ящик, на вигляд надто новий, щоб на ньому міг сидіти Генрі, чекаючи на дівчину достатньо авантюрну, щоби поділитися інформацією в обмін за сигарети, але я вмів прикидатися, отже, так і робив. Таке прикидання вдавалося мені легше, коли я бував п’яний, і здебільшого, відвідуючи І лллатін-стрит, я дійсно бував добряче напідпитку. Іноді я уяв­ляв собі, що зараз знову 1922 рік, і це я чекаю на Вікторію Сті- пенсон. Якщо вона прийде, я віддам їй цілу пачку сигарет за те, щоб вона прийняла від мене єдине послання: «Копи тут Уявиться юнак, котрий назветься Генком і питатиме про ІІІен Коттері, скажи йому, щоби катав геть звідси. Хай вер­зе свій джаз деінде. Скажи йому, що його батько потребує йо­го на фермі, що, можливо, тільки працюючи вдвох, вони змо­жуть її вберегти».

Але та дівчина була недосяжною для мене. Єдина Вікторія, котру я зустрів, була її пізнішою версією, тією, що з трьома гарненькими дітлахами і поважним титулуванням місіс Галлет. На той час я вже покинув пиячити, мав роботу на одежній

«ЗсЬгаГЇЇ’в» — заснована 1861 року кондитерська компанія; зараз під цим брендом випускається тільки морозиво.



фабриці «Білт-Райт»' і знову познайомився з бритвеним ле зом та милом для гоління. Піддавшись такій моїй поверховім респектабельності, вона прийняла мене достатньо привітно, Я зізнався їй, хто я такий, тільки тому, що — мушу вже бути чесним до кінця — брехня була неможливою. По тому, як на секунду спалахнули її очі, я зрозумів, що вона помітила схо жість.

Боже мій, але ж він був таким делікатним, — говорила вона. — І таким шалено закоханим. Мені й Шен так жаль. Во на була чудова дівчина. Все трапилося, немов у якійсь траге­дії Шекспіра, чи не так?



Тільки вимовила вона «тра-де-геї», і після того я вже біль­ше не ходив до провулка біля Галлатін-стрит, бо, я так розу­мію, що вбивство Арлетт отруїло навіть замах на вираження сердечності у цієї безневинної мамуні з Омахи. Вона вважала, що загибель Генрі й Шеннон — це як смерті у тра-де-геях Шек­спіра. Вона вбачала в цьому романтичність. Чи дотримувала­ся б вона такої ж думки, якби почула, як верещить востаннє моя дружина з-під просякнутого кров’ю джутового мішка? Або якби побачила обличчя мого сина, безокого, безгубого?

Я мав дві роботи, живучи у Ворітному місті1, знаному також, як Місто дурнів. Ви скажете аякже, звісно, що мав роботу, бо інакше жив би на вулиці. Проте людина, чесніша за мене, про­довжувала б пити, навіть коли вже схотіла б перестати, люди­на, більш гідна, ніж я, закінчила б спанням по підворіттях. Ма­буть, я міг би сказати, що після всіх тих втрачених років я зробив ще одну спробу зажити нормальним життям. Були моменти, коли я дійсно в це вірив, але, лежачи в ліжку вночі (і дослухаючись, як пацюки весело шастають у стінах, — во­ни завжди залишалися моїми постійними компаньйонами), її завжди знав правду: я все ще намагаюся виграти. Навіть піс­ля смерті Генрі й Шеннон, навіть після втрати ферми я нама­гався перемогти труп у колодязі. Її та її почет.

Джон Генраген був начальником цеху на фабриці «Білт- І’айт». Він не хотів наймати однорукого, але я випросив собі випробувальний термін, і коли довів йому, що можу тягати повністю навантажені сорочками і комбінезонами піддони не гірше за будь-кого іншого з тих, хто значилися в його зар- платній відомості, він мене взяв. Я тягав ті піддони 14 місяців, часто шкутильгаючи назад до мебльованої квартири, де я то­ді жив, з палаючими вогнем куксою і спиною. Але я ніколи не жалівся і навіть знаходив час на те, щоб навчатися шити. Я займався цим під час перерви на ланч (котра насправді три­вала 15 хвилин) та в післяобідню перерву. Поки інші робітни­ки прохолоджувалися на вантажному дебаркадері, курили та обмінювалися брудними анекдотами, я навчав себе класти рівні вистіги, спершу на використовуваних у нас джутових мішках, а потім на комбінезонах, котрі були головною продук­цією компанії. У мене навіть виявився до цього хист; я міг на­віть зіпер вшити, що є великим умінням на одягозбирально- му конвеєрі. Куксою я притримував деталь розкрою, а ногою тиснув на педаль електромотора.

Шиття оплачувалося краще за тягання піддонів, і для моєї спини воно було легшим, але пошивний поверх був темний, печеристий і через чотири місяці я почав бачити пацюків, як вони никаються в тінях поза візками, котрими нам підвозили та відвозили деталі, та на горах свіжонасинених джинсів.

Було кілька випадків — я звертав увагу моїх сусідів по це­ху на цих паразитів. Мені казали, що ніхто їх не бачить. Мож­ливо, вони їх дійсно не бачили. Я гадаю, це більш схоже на правду, ніж те, ніби вони боялися, аби не закрили тимчасово цех, не прибули щуролови робити свою роботу. Швацький цех міг втратити триденний заробіток, а може, й тижневий. Для чоловіків і жінок із сім’ями це була б катастрофа. їм виявило­ся легше сказати містерові Генрагену, що в мене видіння. Я це

і.



зрозумів. А коли вони почали звати мене Навіжений Віл<|і<’ Я й це розумів. Я не тому звідти пішов.

Я пішов, бо пацюки продовжували вчащати.

Я відкладав потроху гроші, тож підготувався до життя, по ки шукатиму собі іншу роботу, але я не встиг витратити на копичене. Всього через три дні після того, як пішов з «Біл і Райт», я побачив оголошення в газеті, з якого дізнався, що Публічна бібліотека Омахи потребує бібліотекаря — він му сив мати рекомендації або диплом. Диплома я не мав, але ж я все життя був читачем, а якщо події 1922 року мене чогось і навчили, то це — віртуозно брехати. Я підробив рекомен дації з публічних бібліотек у Канзас-Сіті та в Спрингфілді, що в штаті Міссурі, і отримав цю роботу. Я був майже певен, що містер Кворлз перевірить мої рекомендації і брехня роз­криється, тому я працював так, немов змагався за звання найкращого бібліотекаря в Америці, і працював я швидко. Коли мій бос виставить мені звинувачення в обмані, я про­сто благатиму його про милість, сподіваючись на краще. Але ніхто мені нічого не виставляв. Я пропрацював у Публічній бібліотеці Омахи чотири роки. У технічному сенсі я й зараз там працюю, хоча вже тиждень не ходжу на роботу і не те­лефонував, щоб зголоситися хворим.

Розумієте, пацюки. Вони і там мене розшукали. Я почав ба­чити, як вони насиджують на купах старих видань у палітур­ній майстерні, або перебирають лапками по стосах книжок на найвищих полицях, зиркаючи згори на мене своїми знайоми­ми очицями. Останнього тижня я діставав у читальному залі для однієї літньої клієнтки том «Британської енциклопедії» (на літери Дя-51, де, поза всяким сумнівами була стаття про norvigicus, не кажучи вже про Свинобійню) і побачив го­лодний сіро-чорний писок, що витріщився на мене зі звільне­ної порожнини між томами. Це був той пацюк, що колись відгриз дійку в бідолашної Ахелоїс. Не знаю, як таке може бу­ти, — я був певен, що вбив його, — але сумнівів я не мав. Я йо-

б



мі нпізнав. А як іще? Шматочок мішковини, скривавленоїміш- мніїїни, застряг у нього в вусах.

Чепчик!

Я відніс том «Британіки» тій старій леді, котра його замов­ні л а (на ній було горностаєве боа, і маленькі оченята звірка похмуро зиркнули на мене). А потім я просто пішов звідти ієн.. Довгі години я блукав вулицями, поки врешті не при­нтов сюди, в готель «Магнолія» '.Із того часу я сиджу тут, ви- і рачаю гроші, котрі накопичив, працюючи бібліотекарем (що більше немає ніякого значення), і пишу цю сповідь, котра зна­чення має. Я...

Один з них щойно вщипнув мене за щиколотку. Ніби кажу­чи: «Закінчуй швидше, час майже весь вийшов». Кривава плям­ка почала розростатися в мене на шкарпетці. Мене це не хви­лює анітрішечки. Свого часу я бачив набагато більше крові; у 1922-му нею була залита ціла кімната.

А зараз я, здається, чую... чи це моя уява?

Ні.

Хтось до мене з візитом.

Я зацементував трубу, але пацюки все одно пролізли. Я за­сипав колодязь, але вона також знайшла дорогу назовні. І цьо­го разу не думаю, щоб вона з’явилась сама. Здається, я чую ча­лапання двох пар ніг, а не одної. Чи...

Три? їх три? Чи не дівчина, котра могла б стати моєю невіст­кою в кращому світі, також разом з ними?

Гадаю, так. Три трупи човгають коридором, їхні обличчя (те, що від них залишилося) спаплюжені укусами пацюків, а в Арлетт лице ще й зсунуте набік... ударом копита помира­ючої корови.

Знову куснуло мені щиколотку.

І знову.

Як це готельна обслуга...

О! Знову. Але вони не візьмуть гору. І мої візитери тами, не встигнуть, хоча я вже бачу, як обертається клямка і иідчу ваю той дух, рештки плоті, що звисають з їхніх кісток, имд.і ють цей сморід скотобійні бійні Пістолет.

Боже, де він Стоп

О! ЗРОБІТЬ ЩОСЬ, ЩОБ ВОНИ НЕ ГРИЗЛИ МЕ З «Омаха Ворлд-Гералд», 14 квітня, 1930

БІБЛІОТЕКАР ПОКІНЧИВ ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ У МІСЦЕВОМУ ГОТЕЛІ



Химерна картина відкрилася очам готельного охоронця

Тіло Вілфреда Джеймса, бібліотекаря Публічної бібліотеки Омахи, було знайдено в місцевому готелі в неділю, коли зусил ля працівників готелю встановити контакт з ним залиши лись без відповіді. Мешканець сусіднього номера поскаржився на «запах, схожий на сморід зіпсованого м’яса», і готельна по коївка повідомила, що під вечір п’ятниці чула звуки «приглу шених криків чи плачу, ніби як людина стогне від болю».

Після неодноразових намагань достукатися і не отримавши відповіді, начальник служби безпеки готелю скористався своїм майстер-ключем і знайшов тіло містера Джеймса в кімнаті, розпластаним на письмовому столі. «Я побачив пістолет і при­пустив, що він застрелився,пояснив охоронець,але ніхто не чув звуку пострілу, і також там був відсутній запах горіло­го пороху. Перевіривши зброю, я впевнився, що це погано догля­нутий пістолет 25 калібру, до того ж незаряджений».

«Потім я, звісно, побачив кров. Нічого подібного я раніше не бачив і не хотів би побачити знову. Він себе всього погризруки, ноги, литки, навіть пальці на ногах. Але й це ще було не все. Було схоже, що він довго займався якоюсь письмовоюро-







отпою, але він також зжував усе написане. Папір було розки- дино по всій підлозі. Це було схоже на те, як пацюки жують па­пір. щоб будувати з нього собі гнізда. Насамкінець він розгриз і пні зап’ястки. Я вважаю, саме це його і вбило. Поза всякими і уинівами, він збожеволів».

Про містера Джеймса мало що відомо. Роналд Кворлз, стар­шин бібліотекар у Публічній бібліотеці Омахи, прийняв міс­тера Джеймса на роботу наприкінці 1926року. «Він очевидно пережив якесь нещастя і став інвалідом, втративши долоню, ііпе книжки в своєму відділі та референтну бібліографію він тав дуже добре,каже містер Кворлз.Він був товарись­ким, проте витримував дистанцію. Мені здається, до того, чк зайняти пост у нас, він виконував якусь фабричну роботу, н людям він казав, що до того, як втратити руку, він мав не­величку ферму в окрузі Гемінгфорд».

«Ворлд-Гералд» зацікавилась нещасним містером Джейм- і ом і пропонує читачам, котрі можуть про нього щось зна­ній, поділитися інформацією. Тіло зберігається в окружному морзі Омахи, чекаючи на звернення когось із родичів. «Якщо ніхто з родичів не зголоситься, — сказав д-р Таттерсолл, го­ловлікар моргу,я гадаю, його поховають на громадській ділянці кладовища».




Великий водій

1



Щороку Тесе відгукувалася на дванадцять повністю оплачува­них запрошень, якщо їй щастило їх звідкілясь отримати. Брала дванадцять сотень доларів за кожний виступ, отже, загалом ви­ходило понад чотирнадцять тисяч. Це був її приватний пенсій­ний фонд. Почуваючись після дванадцяти вже опублікованих книжок все ще цілком задоволеною В’язальним товариством Вербового Гаю, вона не дурила себе, ніби зможе продовжувати їх писати й після того, як їй виповниться глибоко за шістдесят. Ба навіть якби й так, то що вона на той час зможе зачерпнути із дна спорожнілої діжки? «В’язальне товариство Вербового Гаю ви­рушає в Терре Гот»'? «В’язальне товариство Вербового Гаю від­відує Міжнародну космічну станцію»? Ні. Навіть якщо в дамських літературних клубах, котрі становлять її головну опору, і чита­тимуть такі романи (а радше за все, таки читатимуть). Ні.

Отже, мала вона вдачу кмітливої білочки, котрій добре жи­веться з гонорарів за книжки... Але горішки на зимовий час відкладати не забувала. Упродовж останніх десяти років Тесе щороку вкладала від дванадцяти до шістнадцяти тисяч у свій накопичувальний фонд. Через хитання ринку акцій загальна сума поки ще не була такою, як їй мріялося, але вона запевня­ла себе, що якщо не переставати трамбувати, все з нею мусить бути гаразд; усередині неї працював невеличкий, але потужний двигун. Крім того, щороку вона також зголошувалася щонай­менше на три безоплатні виступи, аби підмаслити собі сумлін-



ия. Цей часто дратівливий, внутрішній орган не турбував її, ко­ли вона брала чесні гроші за чесно виконану роботу, хоча подеколи й смикався. Либонь, тому, що плескання язиком та писання автографів на книжках не відповідали тій концепції праці, задля усвідомлення якої її виховували.

Окрім гонорару щонайменше дванадцять сотень доларів, нона висувала ще одну вимогу: щоб їй зручно було самій до­їхати машиною до місця виступу та щоб дорогою туди й на­зад не треба було робити більше однієї зупинки на ночівлю. І І.е означало, що вона рідко заїжджала кудись далі Ричмонда в південному напрямку або Клівленда в західному. Одна ніч у мотелі нагороджувала їй втомою, але була ще стерпною; дві вибивали її з нормального стану на тиждень. До того ж Фріт- ці, її кіт, ненавидів залишатися сам на хазяйстві. Він це ясно давав зрозуміти, коли вона поверталася додому, плутаючись у неї між ногами на сходах та знічев’я випускаючи пазурі, ко­ли вже всідався у неї на колінах. І хоча Петсі Макклейн, най­ближча її сусідка, чудово справлялася з його годуванням, він майже не їв як слід, поки Тесе не поверталась додому.

Справа була зовсім не в тім, ніби вона боялася літати чи осте­рігалася обтяжувати організацію, яка її запросила, дорожніми видатками, вписувала ж вона до загального рахунку ночівлю в мотелях (номери завжди комфортабельні, але ніколи шикар­ні). Просто вона це ненавиділа: всі ті натовпи й принизливе ска­нування всього тіла, ненавиділа те, як авіакомпанії останнім ча­сом підгребли під себе все, що зазвичай було безплатним, усі ті затримки... і той невідворотний факт, що ти перестаєш бути сама собі хазяйкою. Оце-то й було найгіршим. Щойно пройдеш ті їхні безкінечні контрольні пункти та отримаєш врешті дозвіл зайняти місце на борту, як от f и вже й віддав найціннішу зі сво­їх цінностей — власне життя — в чужі руки.

Звісно, те саме стосується швидкісних магістралей та феде­ральних шосе, якими вона майже завжди користувалася у сво­їх поїздках. Якийсь п’яниця міг не впоратися з керуванням, пе­рескочити роздільну лінію і лобовим зіткненням покінчити

і.,

з твоїм життям (самі-то вони виживають зазвичай; скидається на те, що п’яні завжди виживають), але, сидячи за кермом влас­ної машини, вона принаймні мала ілюзію самостійності. А ще їй просто подобалося кермувати. Це заспокоювало. Деякі з най­кращих її ідей народилися, саме коли вона мчала на круїз- контролі, і з увімкнутим радіо.

Можу закластися, що в попередній інкарнації ти була водієм-далекобійником, — проголосила якось Петсі Макклейн.



Тесе не вірила в минулі життя, та й у майбутні теж, як на те пішлося — в метафоричному сенсі вона вважала: що людина ба­чить, те вона й має, — але їй подобалася сама ідея такого життя, де вона не маленька жіночка з личком феї й сором’язливою усмішкою, котра заробляє собі на хліб писанням затишних де- тективчиків, а дебелий парубок у крислатому капелюсі, який при­тіняє йому засмаглого лоба й сивіючу щетину на щоках, парубок, що дає волю бульдогові на своєму капоті1 вести себе мільйона­ми шляхів, котрими помережана ця країна. І без усякої в такому житті потреби прискіпливо аранжувати деталі туалету перед ви­ходами на публіку; достатньо линялих джинсів і чобіт з пряжка­ми збоку на халявках. їй подобалося писати книжки, і виступа­ти перед аудиторією їй було легко, але насправді найбільше їй подобалося кермувати машиною. Після виступу в Чикапі2 це вра­жало її забавністю... проте не того типу забавністю, що підбу­рює розсміятися. Аж ніяк, зовсім іншого ґатунку забавністю.

2



Запрошення від «Книгогризів-Буквоїдів & Ласунів» ідеально пасувало її вимогам. Чикапі — це на відстані якихось шістде-

.1

сити миль від Сток-віліджа, виступ має відбутися в денний час, до того ж «КБ&Л» запропонували їй гонорар не дванадцять, а п’ятнадцять сотень. Плюс, звісно, витрати, але вони мінімаль­ні, оскільки їй не доведеться навіть зупинятися в «Затишних двориках» або в «Гемптон-Інн»3. Запрошення було підписано особою на ім’я Рамона Норвілл, котра пояснювала, що, хоча во­на й є старшою бібліотекаркою в Публічній бібліотеці Чикапі, наразі вона звертається до Тесе як Президент товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни», яке влаштовує по одній ден­ній лекції щомісяця. Там усіх заохочують приносити з собою домашні смаколики, і такі заходи мають велику популярність. На І2-те жовтня вони мали домовленість про виступ із Дженет Іванович4, але та скасувала свій приїзд через якісь сімейні об­ставини — чи то весілля, чи похорон, через що саме, Рамона Норвілл не мала певності.

«Я розумію, що звертаюся до вас із надто терміновою про­позицією, — писала міс Норвілл у дещо підлесливому остан­ньому абзаці, — але у Вікіпедії повідомляється, що ви живете по сусідству, в Коннектикуті, а наші книгогризи тут, у Чикапі, всі такі щирі шанувальниці ваших панн із В’язального това­риства. Ви отримаєте нашу невмирущу вдячність, звісно ж, ра­зом зі згадуваним вище гонораром».

Тесе сумнівалася, що вдячність протриває довше від пари днів, крім того, вона вже мала домовлений виступ у жовтні («Тиждень літературної кавалькади» у Гемптонах1), але ж тра­са 1-84 виведе її на 1-90, а там і до Чикапі зовсім близесенько. Легко підскочити, легко вискочити. Фрітці навіть не зрозуміє, що вона кудись з’їздила.

І™

Звичайно, Рамона Норвілл подавала в листі свою електро­нну адресу, і Тесе тут же їй відписала, що погоджується з да­тою й сумою гонорару. А також уточнила — як вона це зазви­чай завжди робила, — що підписуватиме автографи не довше ніж годину.

«Маю кота, котрий виказує мені свою зневагу, якщо я не на­годую його вечерею особисто», — додала вона. Поставила запи­тання про ймовірність якихось додаткових побажань, хоча й без того знала, що там на неї може очікувати; такі читання вона ре­гулярно відбувала відтоді, як їй виповнилося тридцять. Утім, заповзяті організаторки, до типу яких, певне, належала й Рамо­на, самі очікували на подібні запитання, і якщо ти їх не ставив, вони починали нервуватися, загадуючись, чи не з’явиться ця запрошена письменниця до них без ліфчика й нетверезою.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет