Клуб сімейного дозвілля
Настане 2030 рік, і тільки пацюки будуть щасливі
жүктеу/скачать 2.24 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Коли я віддала йому гроші, він сказав «дякую», — розповіла вона мені. — Може, він і пішов по поганій стежині, але виховав його хтось добре. А ви його знали
- Ні, — збрехав я, — але я знав його родину.
- Боже мій, але ж він був таким делікатним, — говорила вона. — І таким шалено закоханим. Мені й Шен так жаль. Во на була чудова дівчина. Все трапилося, немов у якійсь трагедії Шекспіра, чи не так
- А зараз я, здається, чую... чи це моя уява Ні. Хтось до мене з візитом.
- Три їх три Чи не дівчина, котра могла б стати моєю невісткою в кращому світі, також разом з ними
- Знову куснуло мені щиколотку. І знову. Як це готельна обслуга...
- Боже, де він Стоп О! ЗРОБІТЬ ЩОСЬ, ЩОБ ВОНИ НЕ ГРИЗЛИ МЕ З «Омаха Ворлд-Гералд», 14 квітня, 1930
- Химерна картина відкрилася очам готельного охоронця
- Великий водій
- Можу закластися, що в попередній інкарнації ти була водієм-далекобійником, — проголосила якось Петсі Макклейн.
Настане 2030 рік, і тільки пацюки будуть щасливі. «Це неймовірно дешево, мало не задарма», — сказав Гарлен Коттері того дня, коли я запропонував йому купити в мене землю Арлетт, а потім я був змушений продати її Колу Фаррингтону ще дешевше, ніж задарма. Ендрю Лестер, правник- юрист, привіз папери в мебльовану квартирку в Гемінгфорд- Сіті, де я тоді вже жив, і усміхався, коли я їх підписував. Звісно, йому було приємно. Великі хлопці завше виграють. Дурень я був, коли гадав, що може бути інакше. Я був дурнем, і всі, кого я любив, заплатили за це дорогу ціну. Інколи я гадаю, чи повернулася Саллі Коттері назад до Іарлена, чи, мо- «Чорний четвер» або «Чорна п’ятниця» (залежно від часової зони країни, де це фіксувалося) — біржовий крах 24 жовтня 1929 року, з якого розпочалася 12-річна економічна криза. же, він поїхав до неї в Мак-Кук після того, як втратив сівші ферму. Я цього не знаю, але думаю, що смерть Шеннон помы ла край їхньому до того щасливому подружжю. Отрута рш пливається, мов чорнило у воді. Тим часом пацюки відступають від плінтусів кімнати, ми чинаючи наближатися. Був квадрат, а створюється замкну іг коло. Вони знають, що це всього лиш післямова, а все, що під бувається після непоправної дії, не має великого значення. Та все ж я закінчу. І вони мене не отримають, допоки я живий, крихітна остання перемога буде моєю. Мій старий коричне вий піджак висить на спинці стільця, на якому я сиджу. 11U толет у кишені. Коли закінчу дописувати останні сторінки ці єї сповіді, я ним скористаюсь. Кажуть, що самогубці, як і душогубці, потрапляють до Пекла. Якщо так, зорієнтувати ся мені буде нескладно, я жив у ньому впродовж останніх восьми років. Я переїхав до Омахи, і якщо дійсно місто — для дурнів, як я мав колись звичку казати, то спершу я був суто показовим громадянином. Я зайнявся тим, що працьовито пропивав зем лю Арлетт, і навіть при її неймовірно малій ціні ця справа забрала в мене два роки. Коли не пив, я відвідував ті місцини, де бував Генрі в останні місяці його життя: бакалійну крамничку з автозаправкою в Лайм Біска під рекламою «Дівчини в блакитному чепчику» (на той час вже закриту, з оголошенням на забитих дошками дверях: «ПРОДАЄТЬСЯ БАНКОМ»), ломбард на Додж-стрит (де я змавпував свого сина і купив цей пістолет, що лежить зараз у моїй кишені), в омаській філії «Першого сільськогосподарського банку». Молоденька касирка все ще працювала там, хоча її прізвище вже було не Пен- марк.
л іничайно, я ходив до Святої Евсебії, хоча не намагався посинити всередину, щоб розпитувати там про Шеннон Котте- І'і у гувернанток чи матрон, чи хтозна, які там у них титули. Іч була холодна, непривітна, велика будівля, її важкі цегляні і і мій і вузькі вікна ідеально демонстрували, як папістський мир ставиться в душі до жінок. Вигляд кількох побачених мною вагітних дівчат, котрі ходили крадькома, з потупленими очима й опущеними плечима, розповів мені все, що я хо- і їм знати про те, чому Шеннон так бажала вирватися звідси. Дивно, проте щонайближче я почувався поряд із моїм сином у тому провулку. У тому, що відходить від Галлатін- і грит, на якій міститься заклад «Аптека & Содовий апарат» (цукерки «Шраффтс»' і найкраща домашня вершкова помадка — наш фах), це за два квартали від Святої Евсебії. Там стон н дерев’яний ящик, на вигляд надто новий, щоб на ньому міг сидіти Генрі, чекаючи на дівчину достатньо авантюрну, щоби поділитися інформацією в обмін за сигарети, але я вмів прикидатися, отже, так і робив. Таке прикидання вдавалося мені легше, коли я бував п’яний, і здебільшого, відвідуючи І лллатін-стрит, я дійсно бував добряче напідпитку. Іноді я уявляв собі, що зараз знову 1922 рік, і це я чекаю на Вікторію Сті- пенсон. Якщо вона прийде, я віддам їй цілу пачку сигарет за те, щоб вона прийняла від мене єдине послання: «Копи тут Уявиться юнак, котрий назветься Генком і питатиме про ІІІен Коттері, скажи йому, щоби катав геть звідси. Хай верзе свій джаз деінде. Скажи йому, що його батько потребує його на фермі, що, можливо, тільки працюючи вдвох, вони зможуть її вберегти». Але та дівчина була недосяжною для мене. Єдина Вікторія, котру я зустрів, була її пізнішою версією, тією, що з трьома гарненькими дітлахами і поважним титулуванням місіс Галлет. На той час я вже покинув пиячити, мав роботу на одежній «ЗсЬгаГЇЇ’в» — заснована 1861 року кондитерська компанія; зараз під цим брендом випускається тільки морозиво. фабриці «Білт-Райт»' і знову познайомився з бритвеним ле зом та милом для гоління. Піддавшись такій моїй поверховім респектабельності, вона прийняла мене достатньо привітно, Я зізнався їй, хто я такий, тільки тому, що — мушу вже бути чесним до кінця — брехня була неможливою. По тому, як на секунду спалахнули її очі, я зрозумів, що вона помітила схо жість. — Боже мій, але ж він був таким делікатним, — говорила вона. — І таким шалено закоханим. Мені й Шен так жаль. Во на була чудова дівчина. Все трапилося, немов у якійсь трагедії Шекспіра, чи не так? Тільки вимовила вона «тра-де-геї», і після того я вже більше не ходив до провулка біля Галлатін-стрит, бо, я так розумію, що вбивство Арлетт отруїло навіть замах на вираження сердечності у цієї безневинної мамуні з Омахи. Вона вважала, що загибель Генрі й Шеннон — це як смерті у тра-де-геях Шекспіра. Вона вбачала в цьому романтичність. Чи дотримувалася б вона такої ж думки, якби почула, як верещить востаннє моя дружина з-під просякнутого кров’ю джутового мішка? Або якби побачила обличчя мого сина, безокого, безгубого? Я мав дві роботи, живучи у Ворітному місті1, знаному також, як Місто дурнів. Ви скажете аякже, звісно, що мав роботу, бо інакше жив би на вулиці. Проте людина, чесніша за мене, продовжувала б пити, навіть коли вже схотіла б перестати, людина, більш гідна, ніж я, закінчила б спанням по підворіттях. Мабуть, я міг би сказати, що після всіх тих втрачених років я зробив ще одну спробу зажити нормальним життям. Були моменти, коли я дійсно в це вірив, але, лежачи в ліжку вночі (і дослухаючись, як пацюки весело шастають у стінах, — вони завжди залишалися моїми постійними компаньйонами), її завжди знав правду: я все ще намагаюся виграти. Навіть після смерті Генрі й Шеннон, навіть після втрати ферми я намагався перемогти труп у колодязі. Її та її почет. Джон Генраген був начальником цеху на фабриці «Білт- І’айт». Він не хотів наймати однорукого, але я випросив собі випробувальний термін, і коли довів йому, що можу тягати повністю навантажені сорочками і комбінезонами піддони не гірше за будь-кого іншого з тих, хто значилися в його зар- платній відомості, він мене взяв. Я тягав ті піддони 14 місяців, часто шкутильгаючи назад до мебльованої квартири, де я тоді жив, з палаючими вогнем куксою і спиною. Але я ніколи не жалівся і навіть знаходив час на те, щоб навчатися шити. Я займався цим під час перерви на ланч (котра насправді тривала 15 хвилин) та в післяобідню перерву. Поки інші робітники прохолоджувалися на вантажному дебаркадері, курили та обмінювалися брудними анекдотами, я навчав себе класти рівні вистіги, спершу на використовуваних у нас джутових мішках, а потім на комбінезонах, котрі були головною продукцією компанії. У мене навіть виявився до цього хист; я міг навіть зіпер вшити, що є великим умінням на одягозбирально- му конвеєрі. Куксою я притримував деталь розкрою, а ногою тиснув на педаль електромотора. Шиття оплачувалося краще за тягання піддонів, і для моєї спини воно було легшим, але пошивний поверх був темний, печеристий і через чотири місяці я почав бачити пацюків, як вони никаються в тінях поза візками, котрими нам підвозили та відвозили деталі, та на горах свіжонасинених джинсів. Було кілька випадків — я звертав увагу моїх сусідів по цеху на цих паразитів. Мені казали, що ніхто їх не бачить. Можливо, вони їх дійсно не бачили. Я гадаю, це більш схоже на правду, ніж те, ніби вони боялися, аби не закрили тимчасово цех, не прибули щуролови робити свою роботу. Швацький цех міг втратити триденний заробіток, а може, й тижневий. Для чоловіків і жінок із сім’ями це була б катастрофа. їм виявилося легше сказати містерові Генрагену, що в мене видіння. Я це і. зрозумів. А коли вони почали звати мене Навіжений Віл<|і<’ Я й це розумів. Я не тому звідти пішов. Я пішов, бо пацюки продовжували вчащати. Я відкладав потроху гроші, тож підготувався до життя, по ки шукатиму собі іншу роботу, але я не встиг витратити на копичене. Всього через три дні після того, як пішов з «Біл і Райт», я побачив оголошення в газеті, з якого дізнався, що Публічна бібліотека Омахи потребує бібліотекаря — він му сив мати рекомендації або диплом. Диплома я не мав, але ж я все життя був читачем, а якщо події 1922 року мене чогось і навчили, то це — віртуозно брехати. Я підробив рекомен дації з публічних бібліотек у Канзас-Сіті та в Спрингфілді, що в штаті Міссурі, і отримав цю роботу. Я був майже певен, що містер Кворлз перевірить мої рекомендації і брехня розкриється, тому я працював так, немов змагався за звання найкращого бібліотекаря в Америці, і працював я швидко. Коли мій бос виставить мені звинувачення в обмані, я просто благатиму його про милість, сподіваючись на краще. Але ніхто мені нічого не виставляв. Я пропрацював у Публічній бібліотеці Омахи чотири роки. У технічному сенсі я й зараз там працюю, хоча вже тиждень не ходжу на роботу і не телефонував, щоб зголоситися хворим. Розумієте, пацюки. Вони і там мене розшукали. Я почав бачити, як вони насиджують на купах старих видань у палітурній майстерні, або перебирають лапками по стосах книжок на найвищих полицях, зиркаючи згори на мене своїми знайомими очицями. Останнього тижня я діставав у читальному залі для однієї літньої клієнтки том «Британської енциклопедії» (на літери Дя-51, де, поза всяким сумнівами була стаття про norvigicus, не кажучи вже про Свинобійню) і побачив голодний сіро-чорний писок, що витріщився на мене зі звільненої порожнини між томами. Це був той пацюк, що колись відгриз дійку в бідолашної Ахелоїс. Не знаю, як таке може бути, — я був певен, що вбив його, — але сумнівів я не мав. Я йо- б мі нпізнав. А як іще? Шматочок мішковини, скривавленоїміш- мніїїни, застряг у нього в вусах. Чепчик! Я відніс том «Британіки» тій старій леді, котра його замовні л а (на ній було горностаєве боа, і маленькі оченята звірка похмуро зиркнули на мене). А потім я просто пішов звідти ієн.. Довгі години я блукав вулицями, поки врешті не принтов сюди, в готель «Магнолія» '.Із того часу я сиджу тут, ви- і рачаю гроші, котрі накопичив, працюючи бібліотекарем (що більше немає ніякого значення), і пишу цю сповідь, котра значення має. Я... Один з них щойно вщипнув мене за щиколотку. Ніби кажучи: «Закінчуй швидше, час майже весь вийшов». Кривава плямка почала розростатися в мене на шкарпетці. Мене це не хвилює анітрішечки. Свого часу я бачив набагато більше крові; у 1922-му нею була залита ціла кімната. А зараз я, здається, чую... чи це моя уява? Ні. Хтось до мене з візитом. Я зацементував трубу, але пацюки все одно пролізли. Я засипав колодязь, але вона також знайшла дорогу назовні. І цього разу не думаю, щоб вона з’явилась сама. Здається, я чую чалапання двох пар ніг, а не одної. Чи... Три? їх три? Чи не дівчина, котра могла б стати моєю невісткою в кращому світі, також разом з ними? Гадаю, так. Три трупи човгають коридором, їхні обличчя (те, що від них залишилося) спаплюжені укусами пацюків, а в Арлетт лице ще й зсунуте набік... ударом копита помираючої корови. Знову куснуло мені щиколотку. І знову. Як це готельна обслуга... О! Знову. Але вони не візьмуть гору. І мої візитери тами, не встигнуть, хоча я вже бачу, як обертається клямка і иідчу ваю той дух, рештки плоті, що звисають з їхніх кісток, имд.і ють цей сморід скотобійні бійні Пістолет. Боже, де він Стоп О! ЗРОБІТЬ ЩОСЬ, ЩОБ ВОНИ НЕ ГРИЗЛИ МЕ З «Омаха Ворлд-Гералд», 14 квітня, 1930 БІБЛІОТЕКАР ПОКІНЧИВ ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ У МІСЦЕВОМУ ГОТЕЛІ Химерна картина відкрилася очам готельного охоронця Тіло Вілфреда Джеймса, бібліотекаря Публічної бібліотеки Омахи, було знайдено в місцевому готелі в неділю, коли зусил ля працівників готелю встановити контакт з ним залиши лись без відповіді. Мешканець сусіднього номера поскаржився на «запах, схожий на сморід зіпсованого м’яса», і готельна по коївка повідомила, що під вечір п’ятниці чула звуки «приглу шених криків чи плачу, ніби як людина стогне від болю». Після неодноразових намагань достукатися і не отримавши відповіді, начальник служби безпеки готелю скористався своїм майстер-ключем і знайшов тіло містера Джеймса в кімнаті, розпластаним на письмовому столі. «Я побачив пістолет і припустив, що він застрелився, — пояснив охоронець, — але ніхто не чув звуку пострілу, і також там був відсутній запах горілого пороху. Перевіривши зброю, я впевнився, що це погано доглянутий пістолет 25 калібру, до того ж незаряджений». «Потім я, звісно, побачив кров. Нічого подібного я раніше не бачив і не хотів би побачити знову. Він себе всього погриз — руки, ноги, литки, навіть пальці на ногах. Але й це ще було не все. Було схоже, що він довго займався якоюсь письмовоюро-
отпою, але він також зжував усе написане. Папір було розки- дино по всій підлозі. Це було схоже на те, як пацюки жують папір. щоб будувати з нього собі гнізда. Насамкінець він розгриз і пні зап’ястки. Я вважаю, саме це його і вбило. Поза всякими і уинівами, він збожеволів». Про містера Джеймса мало що відомо. Роналд Кворлз, старшин бібліотекар у Публічній бібліотеці Омахи, прийняв містера Джеймса на роботу наприкінці 1926року. «Він очевидно пережив якесь нещастя і став інвалідом, втративши долоню, ііпе книжки в своєму відділі та референтну бібліографію він тав дуже добре, — каже містер Кворлз. — Він був товариським, проте витримував дистанцію. Мені здається, до того, чк зайняти пост у нас, він виконував якусь фабричну роботу, н людям він казав, що до того, як втратити руку, він мав невеличку ферму в окрузі Гемінгфорд». «Ворлд-Гералд» зацікавилась нещасним містером Джейм- і ом і пропонує читачам, котрі можуть про нього щось знаній, поділитися інформацією. Тіло зберігається в окружному морзі Омахи, чекаючи на звернення когось із родичів. «Якщо ніхто з родичів не зголоситься, — сказав д-р Таттерсолл, головлікар моргу, — я гадаю, його поховають на громадській ділянці кладовища».
Великий водій — 1 — Щороку Тесе відгукувалася на дванадцять повністю оплачуваних запрошень, якщо їй щастило їх звідкілясь отримати. Брала дванадцять сотень доларів за кожний виступ, отже, загалом виходило понад чотирнадцять тисяч. Це був її приватний пенсійний фонд. Почуваючись після дванадцяти вже опублікованих книжок все ще цілком задоволеною В’язальним товариством Вербового Гаю, вона не дурила себе, ніби зможе продовжувати їх писати й після того, як їй виповниться глибоко за шістдесят. Ба навіть якби й так, то що вона на той час зможе зачерпнути із дна спорожнілої діжки? «В’язальне товариство Вербового Гаю вирушає в Терре Гот»'? «В’язальне товариство Вербового Гаю відвідує Міжнародну космічну станцію»? Ні. Навіть якщо в дамських літературних клубах, котрі становлять її головну опору, і читатимуть такі романи (а радше за все, таки читатимуть). Ні. Отже, мала вона вдачу кмітливої білочки, котрій добре живеться з гонорарів за книжки... Але горішки на зимовий час відкладати не забувала. Упродовж останніх десяти років Тесе щороку вкладала від дванадцяти до шістнадцяти тисяч у свій накопичувальний фонд. Через хитання ринку акцій загальна сума поки ще не була такою, як їй мріялося, але вона запевняла себе, що якщо не переставати трамбувати, все з нею мусить бути гаразд; усередині неї працював невеличкий, але потужний двигун. Крім того, щороку вона також зголошувалася щонайменше на три безоплатні виступи, аби підмаслити собі сумлін- .і ия. Цей часто дратівливий, внутрішній орган не турбував її, коли вона брала чесні гроші за чесно виконану роботу, хоча подеколи й смикався. Либонь, тому, що плескання язиком та писання автографів на книжках не відповідали тій концепції праці, задля усвідомлення якої її виховували. Окрім гонорару щонайменше дванадцять сотень доларів, нона висувала ще одну вимогу: щоб їй зручно було самій доїхати машиною до місця виступу та щоб дорогою туди й назад не треба було робити більше однієї зупинки на ночівлю. І І.е означало, що вона рідко заїжджала кудись далі Ричмонда в південному напрямку або Клівленда в західному. Одна ніч у мотелі нагороджувала їй втомою, але була ще стерпною; дві вибивали її з нормального стану на тиждень. До того ж Фріт- ці, її кіт, ненавидів залишатися сам на хазяйстві. Він це ясно давав зрозуміти, коли вона поверталася додому, плутаючись у неї між ногами на сходах та знічев’я випускаючи пазурі, коли вже всідався у неї на колінах. І хоча Петсі Макклейн, найближча її сусідка, чудово справлялася з його годуванням, він майже не їв як слід, поки Тесе не поверталась додому. Справа була зовсім не в тім, ніби вона боялася літати чи остерігалася обтяжувати організацію, яка її запросила, дорожніми видатками, вписувала ж вона до загального рахунку ночівлю в мотелях (номери завжди комфортабельні, але ніколи шикарні). Просто вона це ненавиділа: всі ті натовпи й принизливе сканування всього тіла, ненавиділа те, як авіакомпанії останнім часом підгребли під себе все, що зазвичай було безплатним, усі ті затримки... і той невідворотний факт, що ти перестаєш бути сама собі хазяйкою. Оце-то й було найгіршим. Щойно пройдеш ті їхні безкінечні контрольні пункти та отримаєш врешті дозвіл зайняти місце на борту, як от f и вже й віддав найціннішу зі своїх цінностей — власне життя — в чужі руки. Звісно, те саме стосується швидкісних магістралей та федеральних шосе, якими вона майже завжди користувалася у своїх поїздках. Якийсь п’яниця міг не впоратися з керуванням, перескочити роздільну лінію і лобовим зіткненням покінчити і., з твоїм життям (самі-то вони виживають зазвичай; скидається на те, що п’яні завжди виживають), але, сидячи за кермом власної машини, вона принаймні мала ілюзію самостійності. А ще їй просто подобалося кермувати. Це заспокоювало. Деякі з найкращих її ідей народилися, саме коли вона мчала на круїз- контролі, і з увімкнутим радіо. — Можу закластися, що в попередній інкарнації ти була водієм-далекобійником, — проголосила якось Петсі Макклейн. Тесе не вірила в минулі життя, та й у майбутні теж, як на те пішлося — в метафоричному сенсі вона вважала: що людина бачить, те вона й має, — але їй подобалася сама ідея такого життя, де вона не маленька жіночка з личком феї й сором’язливою усмішкою, котра заробляє собі на хліб писанням затишних де- тективчиків, а дебелий парубок у крислатому капелюсі, який притіняє йому засмаглого лоба й сивіючу щетину на щоках, парубок, що дає волю бульдогові на своєму капоті1 вести себе мільйонами шляхів, котрими помережана ця країна. І без усякої в такому житті потреби прискіпливо аранжувати деталі туалету перед виходами на публіку; достатньо линялих джинсів і чобіт з пряжками збоку на халявках. їй подобалося писати книжки, і виступати перед аудиторією їй було легко, але насправді найбільше їй подобалося кермувати машиною. Після виступу в Чикапі2 це вражало її забавністю... проте не того типу забавністю, що підбурює розсміятися. Аж ніяк, зовсім іншого ґатунку забавністю. — 2 — Запрошення від «Книгогризів-Буквоїдів & Ласунів» ідеально пасувало її вимогам. Чикапі — це на відстані якихось шістде- .1 сити миль від Сток-віліджа, виступ має відбутися в денний час, до того ж «КБ&Л» запропонували їй гонорар не дванадцять, а п’ятнадцять сотень. Плюс, звісно, витрати, але вони мінімальні, оскільки їй не доведеться навіть зупинятися в «Затишних двориках» або в «Гемптон-Інн»3. Запрошення було підписано особою на ім’я Рамона Норвілл, котра пояснювала, що, хоча вона й є старшою бібліотекаркою в Публічній бібліотеці Чикапі, наразі вона звертається до Тесе як Президент товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни», яке влаштовує по одній денній лекції щомісяця. Там усіх заохочують приносити з собою домашні смаколики, і такі заходи мають велику популярність. На І2-те жовтня вони мали домовленість про виступ із Дженет Іванович4, але та скасувала свій приїзд через якісь сімейні обставини — чи то весілля, чи похорон, через що саме, Рамона Норвілл не мала певності. «Я розумію, що звертаюся до вас із надто терміновою пропозицією, — писала міс Норвілл у дещо підлесливому останньому абзаці, — але у Вікіпедії повідомляється, що ви живете по сусідству, в Коннектикуті, а наші книгогризи тут, у Чикапі, всі такі щирі шанувальниці ваших панн із В’язального товариства. Ви отримаєте нашу невмирущу вдячність, звісно ж, разом зі згадуваним вище гонораром». Тесе сумнівалася, що вдячність протриває довше від пари днів, крім того, вона вже мала домовлений виступ у жовтні («Тиждень літературної кавалькади» у Гемптонах1), але ж траса 1-84 виведе її на 1-90, а там і до Чикапі зовсім близесенько. Легко підскочити, легко вискочити. Фрітці навіть не зрозуміє, що вона кудись з’їздила. І™ Звичайно, Рамона Норвілл подавала в листі свою електронну адресу, і Тесе тут же їй відписала, що погоджується з датою й сумою гонорару. А також уточнила — як вона це зазвичай завжди робила, — що підписуватиме автографи не довше ніж годину. «Маю кота, котрий виказує мені свою зневагу, якщо я не нагодую його вечерею особисто», — додала вона. Поставила запитання про ймовірність якихось додаткових побажань, хоча й без того знала, що там на неї може очікувати; такі читання вона регулярно відбувала відтоді, як їй виповнилося тридцять. Утім, заповзяті організаторки, до типу яких, певне, належала й Рамона, самі очікували на подібні запитання, і якщо ти їх не ставив, вони починали нервуватися, загадуючись, чи не з’явиться ця запрошена письменниця до них без ліфчика й нетверезою. жүктеу/скачать 2.24 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|
