Коліївщина гайдамацьке повстання 1768 р. Петро Мірчук
жүктеу/скачать 1.26 Mb.
|
| 5. Чи в дійсності існувала якась "Золота Грамота"?
"Указ" цариці з датою 9-20 липня 1768 р. і ще більше дія московських військ на Правобережжі проти коліїв доказували аж надто переконливо скрайню ворожість Московщини до Коліївщини й щире бажання московського уряду, щоб українці на Правобережжі "довіку" залишалися в політичній і соціяльній неволі польської шляхти. А тому твердити про оригінальність "Золотої Грамоти", як заклику цариці до повстання українських селян проти польських панів, чи то у формі тексту, опублікованого поляками у французькій мові, чи в якійсь іншій формі, було надто несерйозно. Тому вже й сучасники Коліївщини, впевняючи, що таку власне "Золоту Грамоту" було дійсно відчитано в Мотронинському манастирі перед "свяченням ножів", висловлюють переконання, що це був фальсифікат, створений організаторами повстання. Польські мемуаристи Адам Мощиньський434 і Ліппоман,435 сучасники Коліївщини, та польський історик Равіта-Гавроньський436 думають, що той документ сфабрикував о. Мелхиседек Значко-Яворський, ігумен Мотронинського манастира, вводячи у блуд теж самого Максима Залізняка. Такий погляд приймає й російський історик Скальковскій.437 Таку версію піддержує й Куліш, переповідаючи народнє передання про Коліївщину, в якому говориться: "А в тому манастирі був ігумен, ах, забув, як він звався. Бачить, що зле ляхи роблять, що витнуть впень усіх православних, - а писака він добрий був як утне Золоту Грамоту".438 Тільки ж тут, у тому українському народньому переданні, не згадується ні словом про зміст "Золотої Грамоти": була вона писана в імені цариці, чи ні? Погляд, що "Золоту Грамоту" як "указ" цариці підфальшував ігумен Мелхиседек Значко-Яворський, найбільш поширений. Максимович переповідає версію, нібито "Золоту Грамоту" написав монах Молдаван, що помагав ігуменові Яворському у веденні манастирської аптеки.439 Про те, начебто "шайка розбійників, що подає себе за частину Низового Війська Запорозького", закликає українських селян до повстання "показуючи їм фальшиві укази, нібито видані в Нашому (т. зн. царициному) імені", говориться в указі цариці з 9-го липня 1768 р. Але тут говориться не про один "указ", яким мала б бути "Золота Грамота", але про "укази", яких, виходить, мало бути більше. Ніяких імен тих, хто мав би бути автором "фальшивих указів" і хто їх показував іншим, ані інших детальніших інформацій про ті "фальшиві укази" цариця Катерина у своєму дійсному "указі" з 9-20 липня не подає, хоч його писала вона два тижні після схопленя москалями гетьмана Залізняка й полковника Гонти під Уманню, й полковника Неживого біля Канева, і "фальшиві укази", якщо вони дійсно існували, мусіли вже бути в московських руках та доставлені цариці. Наведений нами французький переклад "Золотої Грамоти" був надрукований у Парижі у збірнику державних документів, що відносяться до Польщі,440 без вияснення, з чого цей переклад зроблено і де є оригінал. Равіта-Гавроньський, наводячи звідти текст французького перекладу,441 подає коротко, що "оригінал не існує" і визнає переклад беззастережно фальсифікатом з огляду на подану в перекладі дату. Совєтський історик Храбан думає, що опублікований французькою мовою фальсифікат написав гр. Чарторийський, який переслав його до Франції під псевдом "Анжберг". Цікавою є версія, що подає в своїх споминах мемуарист Крушельницький.442 Згідно з його твердженням, автор "Золотої Грамоти" був сам Максим Залізняк, який, нібито, уклав два "пісма" і для переписання тексту покористувався одним із монахів Мотронинського манастиря: одно, написане Залізняком "пісмо" закликало до відібрання ляхам України по Случ і Дністер та відновлення Гетьманщини з гетьманом Залізняком, а другим "пісмом" був лист цариці Катерини до Залізняка. Ми думаємо, що вживана українським народом назва "Золота Грамота" відноситься до двох дійсних документів, текст яких, на жаль, до нас не дійшов: заклику полковника Максима Залізняка до повстання проти поляків, відчитаного в Мотронинському манастирі при "свяченні ножів", й універсалу, виданого Залізняком як гетьманом відновленої української держави 22-го червня 1768 року в Умані. Характер "указу цариці Катерини" підсунули "Золотій Грамоті" тодішні поляки, свідомо фальшуючи дійсний текст згаданих нами двох українських документів, щоб у своїй пропаганді представляти українське повстання московською інтригою, а на московський уряд могти натискати, щоб Московщина доказала свою ворожість до українського повстання. Вислідом того політичного шантажу й була згадка про "фальшиві укази, видані нібито в імені цариці", в дійсному "указі" Катерини з 9-20 липня 1768 р., пересиченому ворожістю до визвольної боротьби українського народу. 6. Справа Балти О. Гермайзе,443 у своїй аналізі окремих питань у світлі новознайдених у 1930-тих роках судово-слідчих документів у справі Коліївщини, намагається піддержати й підсилити старе пропагандивне твердження, нібито російський уряд і російська армія зразу ставилися дуже прихильно до коліївських повстанців і щойно напад українських військових частин на турецькі посілості Балту й Голту змусив доброзичливу Росію гостро виступити проти українських повстанців, бо той напад поставив Росію перед небезпекою виповідження Туреччиною війни Росії. Це твердження повторив Дмитро Дорошенко444 й деякі інші українські історики. Але повну безпідставність такого твердження виявляє вже тільки зіставлення фактів, наведених самим Гермайзе. Ось ті факти: 18-го червня (29-го червня н. ст.) в містечко Палієве Озеро, що знаходилося в польських володіннях недалеко турецького кордону, прибули дві сотні українських повстанців під командою сотників Шила й Попадка, щоб не допустити татар переправлятися на "польську" сторону, бо ходили чутки, що на просьбу поляків татари мають виступити на захист поляків проти українських повстанців. Палієве Озеро очищено від поляків і жидів і встановлено там українську адміністрацію, при чому багато поляків втекло на турецьку територію. Після відходу сотень Шила й Попадка до села Хощовате над Бугом, загін татарів із польськими втікачами увірвався до Палієвого Озера; вони вбили хощоватського сотника і сім "греческих" купців, пограбували крамниці й, тікаючи перед українським військом, що заалярмоване мешканцями Палієвого Озера повернулося туди, забрали зі собою чотирьох полонених українських повстанців. Сотник Шило поставив турецькому каймакові Балти гостру вимогу, щоб схоплені чотири українські повстанці були негайно звільнені та щоб були передані йому поляки, які, беручи участь із татарами в нападі на Палієве Озеро, вбили хощоватського сотника. Той відмовився виконати вимоту сотника Шила. Тоді сотні Шила й Попадка, маючи чотири гармати, у дні 21-го або 24-го червня (за новим стилем 2-го або 5-го липня; в одному рапорті подано першу дату, у другому другу) напали на турецькі містечка Балту й Голту, змусили турецькі й татарські залоги тікати і знишили там усіх польських і жидівських утікачів. Після того український загін, маючи виразне доручення Залізняка, не займати турецької території, повернувся на українську сторону, одержавши від турецького коменданта запевнення видачі ним посвідки, що турецьким громадянам українські повстанці в часі того випадку ніякої кривди не заподіяли; тільки скорий від'їзд козаків і події під Уманю перешкодили в доставленні такої посвідки до рук Залізняка. Як бачимо, напад на Балту й Голту стався, згідно з турецькими й російськими рапортами, 21-го або 24-го червня за старим стилем, тобто 2-го або 5-го липня 1768 р. за новим ст. і ці дати повторює, як дійсні, й Гермайзе. А тим часом, - каже дослівно Гермайзе, - "поручник Кологрівов виступає в напрямку на Умань через тиждень після здобуття його гайдамаками, - 17. VІ. ст. ст. (т. зн. 28-то червня н. ст.) услід за ним іде полковник Гурьєв і 28 червня ст. ст. (8-го липня н. ст.) було вже по всьому. Того числа Кречетніков мав від Гурьєва рапорта про арешт гайдамаків". Зіставмо ці дати, перевівши всі для чіткости на новий стиль: 2-го або 5-го липня відбувся напад українських повстанців на турецькі містечка Балту й Голту, а вже 28-го червня російське військо під командою полковника Кологрівова, про якого Гермайзе каже, що він, і його частина мали особливе довір'я генерала Кречетнікова, маршує на Умань, "вслід за ним", - отже, ще перед подіями в Балті й Голті, - ген. Кречетніков шле на Умань додаткові російснкі частини під командою полковника Гурьєва і вночі із 6-го на 7-ме липня - отже всього через один або чотири дні після подій в Балті-Голті - російська армія проводить зрадницький напад на український військовий табор під Уманню, підступно схоплюючи Залізняка, Гонту й інших керівників повстання. Така швидкість розвою подгй, у висліді якого напад російських військ на український табір під Уманню з метою ліквідування коліївського повстання мав би бути вислідом подій у Балті-Голті, теоретично можлива у наші дні при існуванні телеграфічних і радіових засобів порозуміння, але, навіть теоретично, виключена при тодішніх засобах комунікації. За один, чи й чотири дні ледве чи турки змогли повідомити турецький уряд в Істамбулі про події в Балті й Голті; а скільки ж днів треба ще було для того, щоб кінний гонець зміг доставити протест турецького уряду з Істамбулу російсьсій цариці в Петрограді, а тоді завезти доручення цариці генералові Кречетнікову з Петрограду під Умань? До того ж, проста конфронтація безсумнівних дат показує, що ген. Кречетніков вислав свої найбільш випробувані частини під Умань для ліквідування Коліївщини - щонайменше за чотири дні перед подіями в Балті й Голті: а така швидкість реакції - від чотирьох до семи днів наперед - немислима навіть у добу радіо. А тому припущення, начебто російський уряд щойно у висліді нападу українського повстанського загону на Турецькі посілості Балту й Голту, лякаючись небезпечних комплікацій у настанові Туреччини до Росії, змінив свою поставу й доручив своїм військам спільно з польськими ліквідувати українське повстання, не тільки є зовсім необоснованим, але й явно суперечить дійсним фактам і датам. Інша справа, що вибух коліївського повстання викликав і в російських урядовців окупаційної влади на Лівобережній Україні, і в командирів російської армії, яка перебувала тоді на теренах окупованої Польщею Західньої України, розгубленість і заклопотання. Адже їм було добре відомо, що російський уряд виграє протипольську боротьбу українського народу, прикидаючись опікуном й оборонцем православія на Правобережжі, щоб мати претекст для політичної інгеренції у внутрішні справи Польщі: то як же, у виду цього, повинні були російські "опікуни" й "оборонці" ставитися до факту, що правобережні українці самі зі зброєю в руках стали захищати себе перед поляками? Поляки відразу підняли крик, що виступ коліїв інспірований царицею: а може - думали російський генерал-губернатор у Києві, Рум'янцев, і ген. Кречетніков - а може воно і справді так? Звідси й непевність, як поступити, і їхні обережні рапорти цариці про події на Правобережжі. І тільки одержавши офіційне "благословення" самої цариці, російські війська, - як говорить само зіставлення дат, ще до подій у Балті, - дбайливо підготовляють і проводять підступний і зрадницький удар під Уманню, а вслід за тим - відкрите, криваве здавлювання, на спілку з поляками, українського повстання. Можна б думати, остаточно, що справа Балти мала вплив на настанову москалів супроти полонених українських повстанців. Але й таке припущення при конфронтації фактів і дат виявляється недоречним. Адже варварсько-жорстоке катування, на наказ вищих старшин російської армії, полонених керівників українського повстання й навіть жінки та нелітних дочок Гонти мало місце вже тоді, коли події в Балті російським старшинам не могли ще бути відомими. Тільки суд і екзекуції над повстанцями-запорожцями, що попали в російський полон, були використані для політичної гри в нав'язанні до справи Балти. В мотивах присуду Залізняка з особливим наголошенням відмічується його вину в нападі на турецьку територію, тобто на Балту й Голту, а виконання екзекуції на Залізнякові й 70 інших засуджених козаках поручено провести в Орловському форпості над турецьким кордоном і запросити турецького воєводу Балти та татарського каймакана Голти, щоб вони були наочними свідками проведення жорстокої екзекуції. І вже протокол зізнань переслухуваних у часі слідства, згідно з дорученням російського уряду, чи й самої цариці, формулювався так, щоб виходило, що ціле коліївське повстання було ділом кількох сотень неграмотних запорізьких бродяг, що стояли поза контролем запорізького коша й самовільно, всупереч забороні кошової старшини, прокралися на територію "польської" України, де під їх проводом українські селяни, піддані Польщі, вчинили ряд убивств, грабежів і розбишацтв, пиячачи безустанно. Але і слідство з так формульованими, наперед унапрямленими "протоколами" переслухань, і підтасовання справи Балти до обосновання присуду, проводження екзекуцій над турецьким кордоном у присутності представників турецької й татарської влади прийшло вже після проведення російською армією підступного схоплення керівників повстання й нападу на головні повстанські сили під Уманю. Доручення російської цариці і її уряду, провести безоглядно розгром українського повстання проти Польщі було дане ще перед подіями в Балті і Голті, а російська армія з особливою жорстокістю те доручення провела ще заки комусь із старшин російської армії могло бути відомим щось про події в Балті й Голті. Дійсною і єдиною причиною нагального виступу Росії проти Коліївщини були - принципова ворожість Росії до визвольних, державницьких змагань українського народу і страх, що запал визвольної боротьби за привернення Гетьманщини захопить Запоріжжя та перекинеться на Лівобережжя України, скеровуючись тут проти московських окупантів. Доказом того, що справа Балти в дійсності ніякого впливу й на вимір кари не мала, є факт, що на таке саме варварське жорстоке покарання, як Залізняка, засуджено й Семена Неживого, й десятки інших провідників повстання, яким навіть російські слідчі ніякого відношення до справи Балти не закидали і єдиною виною яких було - участь на керівному пості в українському повстанні. 7. Назва "Коліївщина" Коли і хто вжив вперше назву "Коліївщина" для повстання українського народу проти польських окупантів у 1768 році й чому саме таку назву - невідомо. Але у протоколах суду в Кодні вже зустрічається цю назву, й то не з польської сторони, а з уст переслухуваних повстанців. Так, наприклад, переслухуваний В. Лобуренко каже: "Коли почалася Коліївщина прийшли два колії..." А підсудний Підопригоренко признається, що він "ходив із гайдамаками під час Коліївщини".445 І в записках з уст народу багато пізніше п. Куліш нотує в розповіді Таранухи та Харка Цехмістера з Черкас назву "Коліївщина" для того повстання. Це значить, що назву "Коліївщина" створив сам український нарід: він вживав тієї назви і в час самого повстання, й опісля. Дуже правдоподібне, що така назва для повстання була вжита вже у відозві-закликові до повстання, відчитаному в Мотронинському манастирі, а тому й поширилася вона по Україні вже в час повстання. Серед дослідників Коліївщини був загально прийнятим погляд, що ця назва походить від слова "кіл" тому, що, нібито, перші загони повстанців були озброєні колами, до яких були прив'язані ножі або коси. Та це погляд помилковий. На збережених портретах коліїв ніде не видно якогось кола з ножем, чи косою, прив'язаними до нього, або звичайного кола. Навпаки, характеристичною зброєю на рисунках є - довгі, залізні списи. Тими залізними списами повстанці кололи ворогів і власне від слова "колоти", у значінню вбивати, й походить назва Коліївщина, тобто повстання, ціллю якого поставили собі учасники повстання винищення всіх ворогів, що гнобили український нарід. Дуже чудернацьке пояснення назви "Коліївщина" пробував дати в 1893 р. В. Щербина. Ця назва, - каже він, - походить від слова "колія", тобто черга; козаки-повстанці стояли в черзі, або як тоді казалося "в колії" і з того й прозвано їх "колії", а ціле повстання "Коліївщина". Таке вияснення подала, надиво, польська енциклопедія в наші дні, хоч пояснення Щербини, як надто чудацьке й недоречне, ніхто з істориків ніколи не повторив. Совєтський історик Г. Ю. Храбан, аналізуючи назву "Коліївщина" в окремій статті,446 думає, що така назва "являє собою термін не тільки невдалий, але навіть образливий для пам'яті учасників народнього повстання". Вислів "колоти", каже він, вживають скрізь українські селяни в окресленні "колоти свиню" і тому асоціяція з цим надає немилого враження назві "Коліївщина". У висновку він радить історикам перестати вживати цю назву й заступити її окресленням "повстання 1768 р." Ми не бачимо потреби міняти назву "Коліївщина", устійнену самими повстанцями і прийняту вже в історіографії. Нічого принизливого в цій назві немає. Окрема ж, спеціяльна назва вирізнює дане повстання з низки інших повстань і надає йому характер повноти сама собою. Слова "колоти" й "колій" такі ж самі нібито принизливі, як слова: "бити" й "бійці " або "стріляти" і "стрільці" виходило б, що вислів "бійці такої то армії" або "Січові Стрільці" є образливим для даного народу, даної армії, чи самих її членів. А ми ж знаємо, що так воно не є, і ніхто не збирається міняти назв "бійцї" чи "стрільці". Та найважливіше - в назві, як у прізвищі якоїсь особи, первісне значіння самого слова губиться, і слово перетворюється у звукову ідентифікацію даної події чи особи, викликаючи завжди пригадку суті події. І власне тому, краще вживати прийняту вже назву "Коліївщина" замість, наприклад, "Повстання Залізняка й Гонти", бо коли при назві "повстання Залізняка й Гонти" увага мимоволі звужується до цих двох провідників, то при назві "Коліївщина" перед нашими очима стають і повстання, і йото провідники, й постава українського нараду, і зрадницький удар Росії, і жорстокість польської шляхти, - ввесь зміст зриву й боротьби за привернення волі Україні. 8. "Коденська Книга" "Коденська Книга", тобто збірка протоколів польського військового суду в Кодні, викликала великий розголос серед дослідників Коліївщини зараз після її знайдення, коли історик Я. М. Шульгин вперше навів цитати з неї у своїй статті про Коліївщину в журналі "Кіевская Старина" в 1889 році. Польський публіцист Ф. Равіта-Гавроньський та польський історик Т. Корзон у тодішній польській пресі поставили в сумнів автентичність документів, викликаючи цим пристрасну полеміку між українськими й польськими тодішніми дослідниками Коліївщини. Від того часу "Коденська Книга" й досі викликає загальне зацікавлення як збірка оригінальних документів про Коліївщину. Бож це власне в містечку Кодні суджено й карано різними родами смерти тисячі дійсних та здогадних учасників коліївського повстання, врізуючись у пам'ять українського народу у формі фолкльорного прокльону "А щоб тебе Кодня не минула!" На жаль, зміст тієї збірки не виправдує сподівань, зв'язаних із назвою "Коденська книга". Вже сам побіжний перегляд зібраних там документів мусить розчарувати читача. Документів, які відносяться дійсно до коліївського повстання, там надсподівано мало, а й ті на диво скупі, в порівнянні до інших документів. Велика більшість справ, яких зібрані там документи стосуються, не мають абсолютно ніякого відношення до Коліївщини. Це, зрештою, підкреслює у вступному слові редактор, який приготовив збірку до видання її друком як другий том наукової серії "Український Архів" (Київ, 1931) п. з. "Коденська Вид на Кодню Книга судових справ": "Половина, - каже він, - це справи кримінальні різного характеру: крадіжки, грабунки, зловживання, шахрайства, дезертирство тощо", в яких підсудними являються москалі - дезертири з російської армії та старовіри "пилипони", - польські шляхтичі й жиди; їм судді та слідчі й не пробують пришивати якогось пов'язання з українськими повстанцями-коліями, й тому ні одного з них не названо там "гайдамакою" чи "колієм". І щодо місця, де проводились усі ті судові справи, назва "Коденська книга" невірна. Із усіх справ, протоколи, чи уривки протоколів, яких збережені в тій збірці, лише 17 розглядалися в Кодні. 23 справи розглядалися у Троянові, 9 в Тетієві, решта в інших місцевостях Правобережної України. Коротко, - ціла "книга" це припадкове скупчення різних документів польських військових судів, зшите невідомо ким в один "том" і штучно назване, мабуть відкривцями збірки, "Коденською Книгою". Роздобув цю рукописну збірку в 1870-тих роках разом з іншими матеріялами М. О. Максимович і передав її історикові В. Б. Антоновичеві, який ті матеріяли, що стосувалися Гайдамаччини з-перед періоду Коліївщини видрукував у третьому томі третьої частини "Архіва Юго-Западной Россіи", а "Коденську Книгу" дав для використання свому учневі Я. М. Шульгинові. Щодо часу, то документи "Коденської Книги" стосуються в основному справ, розгляданих польськими військовими судами в 1771-1772 роках, і лише кількох справ, розгляданих у другій половині 1769 та в 1770 рр. Абсолютно ніяких документів немає з 1768 і першої половини 1769 року, власне з періоду Коліївщини. А тому немає в "Коденській книзі" хоч би дрібного уривка із слідчих і судових протоколів не тільки самого Гонти, але й усіх тих, що були захоплені москалями під Уманню 7-го липня 1768 року й передані полякам, як і тих, що, у другій половині 1768 і в першій половині 1769 рр. у боях із поляками й москалями попали в полон. За вийнятком кількох лише випадків, це протоколи справ, у яких і самі суджені вчинки були поповнені вже по здавлені коліївського повстання, в роках 1770-1772. Редактор вступної статті, який здав рукописну збірку до друку, думає, що половина документів таки стосується якоюсь мірою Коліївщини чи Гайдамаччини. Та це непорозуміння: він керувався в тому знайденням самого слова "гайдамака" в документі, а тому, що польські слідчі й суди кожного підсудного українця звали "гайдамакою", додаючи до того, в чому його обвинувачувано ще й обов'язково "участь у гайдамацтві", то у висліді такого підходу до категорії "гайдамацьких справ" попали всі справи, де підсудними були українці. Але провірка суті кожної із цих справ виявляє, що велика більшість і цих "гайдамацьких" справ це звичайні кримінальні справи. Так, наприклад, на стор. 220 бачимо заголовок, даний редактором: "35 селян, обвинувачених у розбої та гайдамацтві"; а в дійсності між 35 справами, зв'язаними разом тільки тому, що їх судив той сам суд у Кодні в липні 1772 року, поруч справ українських селян, обвинувачених кожний окремо у крадежеві коней, є теж такі самі кримінальні справи польських шляхтичів і москалів. Тільки одному з них, який мав близну на грудях і вияснював, що це його зранив був у суперечці козак, слідчий суддя закидає: "Не від козака ти проколений, а від ляха, якого ти там під час різанини колов, а може й не одного, а близьхо сто, бож там кожний колов, хіба той не колов, що рук не мав, а ти відпираєшся!".447 Отже в дійсності - ні одна з тих 35 справ не відноситься ні до Коліївщини, ні до Гайдамаччини взагалі. А все ж, і при такому стані, коли навіть із тієї половини книги, яка, на думку її видавців, охоплює "гайдамацькі" справи, тільки мала частина в дійсності відноситься до Коліївщини, ті оригінальні судові документи з років 1769-1772 мають таки особливу вартість. З усіх тих документів ми можемо зробити такі заігальні висновки: 1. Виявлений тими судовими актами факт, що майже кожного підсудного українця обвинувачувано в "гайдамацтві" й "різанні ляхів" і водночас ті самі польські слідчі й судді ні одного підсудного не-українця - поляка, москаля чи жида - не назвали "гайдамакою" й не обвинувачували його в "гайдамацтві" - свідчить переконливо, що національний характер Коліївщини і всієї Гайдамаччини був уже тоді зовсім виразним і безсумнівним. 2. Записаний у судовому акті "Коденської Книги" згаданий закид польського судді підсудному українцеві, що той, мабуть, таки брав участь у Коліївському повстанні й тоді "зарізав не одного, а може й сто "ляхів", є мимовільним признанням тогочасного поляка прямо легендарної відваги українських повстанців-коліїв: польський суддя вважає, що український повстанець, який мав тільки ножа, а шаблю і кріс мусів здобути собі на ворогові, один міг "зарізати може й сто" польських шляхтичів, з яких кожний мав шаблю при боці і кріс, і часто ще й охоронний бляшаний панцер, та ще й зумів залишитися живим тільки з одною близною на грудях від "ста" польських шабель! 3. У кримінальних справах "Коденської Книги" величезну більшість становлять не-українці: москалі, дезертири з російської армії і старовіри "пилипони", поляки й жиди, хоч відсоток того не-українського елементу становив тоді 10-20% усього населення Правобережної України. До того ж, коли у випадку українських селян вистачало найменше підозріння, щоб "винного" арештувати й передати на тортури польських слідчих катів, то у випадку поляків, москалів і жидів арештовано й суджено тільки того, кого або зловлено на гарячому, або проти кого були переконливі докази його вини. Значить, кадри кримінальних злочинців на Правобережній Україні в тому часі становили в основному не-українці: москалі, польські шляхтичі та жиди. жүктеу/скачать 1.26 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|