Конспект лекцій із дисципліни «українська мова за професійним спрямуванням»



жүктеу 3.57 Mb.
бет1/18
Дата30.06.2016
өлшемі3.57 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ІЗ ДИСЦИПЛІНИ «УКРАЇНСЬКА МОВА ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ»



Найбільше і найдорожче добро в кожного народу

це його мова, ота жива схованка людського духу,



його багата скарбниця, в яку народ складає

і своє давнє життя, і свої сподівання,

розум, досвід, почування.

П. Мирний
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ I.

ПРОФЕСІЙНА МОВА В МІЖКУЛЬТУРНІЙ КОМУНІКАЦІЇ

Лекція 1. Українська мова – об’єкт соціолінгвістики. Міжкультурна комунікація в навчально-освітніх соціумах

  1. Мова – суспільне явище.

  2. Поняття національної і літературної мови.

  3. Мова як знакова система.


Список використаної літератури

  1. Ділова українська мова: навч. посібн. / О. Д. Горбул, Л. І. Галузинська, Т. І. Ситнік, С. А. Яременко; За ред. О. Д. Горбула. – К.: Знання, 2000. – 225 с.

  2. Єрмоленко С. Я. Нариси з української словесності: (стилістика та культура мови) / С. Я. Єрмоленко. – К. :Довіра, 1999. – 431 с.

  3. Потебня А. Эстетика и поэтика / А. Потебня. – М.: Искусство 1976. – 613 с.

  4. Сучасна українська літературна мова: підручник / За ред. М. М. Плющ. – 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Вища школа, 2000 – 414 с.

  5. Українська мова за професійним спрямуванням : курс лекцій / Л. К. Лисак. – Краматорськ: ДДМА, 2008. – 210 с.

  6. Ющук І. П. Українська мова : підручник / І. П. Ющук. – К. : Либідь, 2004. – 640  с.


Ключові слова та поняття: мова, рідна мова, українська мова, мова і суспільство, мовна політика, літературна мова національна мова, функції мови, мовно-естетичні знаки національної культури.
1. Мова – суспільне явище

Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, тембру голосу або місця проживання.

Мова і суспільство – нерозривна єдність двох явищ, пов’язаних між собою як часткове і загальне, як невід’ємна сторона й одна з обов’язкових ознак цілої суспільної системи в її безперервному функціонуванні. Найтиповішим видом суспільства є етнічне (етнос), народ, а найтиповішою його ознакою – мова (УМЕ, С. 320)

Мовна політика – сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи в певному напрямі (УМЕ, С. 328).

Українська мова – мова корінного населення України, а також українців, що проживають за її межами: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах (УМЕ, С. 659).

Рідна мова – мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей в їх національній своєрідності. Людина стає свідомою, оволодіваючи мовою своїх батьків (УМЕ, С. 515).

Наука про мову, тобто мовознавство, або лінгвістика, виникла за кілька століть до нашої ери. Однією з найвідоміших стародавніх праць була усна граматика Паніні (ІV до н. е.), в якій у 3996 коротких віршованих правилах викладено фонетику, морфологію, словотвір, етимологію й синтаксис давньоіндійської мови – санскриту. У науці відомі три погляди на природу мови: 1) мова – явище біологічне; 2) мова – явище психічне; 3) мова – явище соціальне.

Прихильники першого погляду відстоювали думку, що мова закладена в біологічній природі людини, так само, як здатність бачити, їсти, спати тощо. Безперечно, мову не можна трактувати як явище біологічне. Хоча людина, на відміну від інших приматів, має мовний ген, тобто природну здатність до оволодіння мовою, але вона ніколи не заговорить сама, якщо її не навчити.

Мова не є й суто психічним явищем, оскільки психіка в кожної людини неповторна, а отже, на світі мало б бути стільки мов, скільки є людей. Хоча не можемо заперечувати, що в мовленні кожної людини відображені її психічні особливості, а в національній мові – менталітет, особливий психічний склад певної нації.

Мова – явище соціальне (суспільне). Вона виникає, щоб задовольнити потреби людського суспільства, є однією з найважливіших ознак суспільства й поза ним існувати не може. Соціальна теорія походження мови говорить про те, що мова – невід’ємна ознака людського колективу. Вона могла з’явитися тільки в людському суспільстві в умовах спільної трудової діяльності на початковому етапі розвитку людства. Саме в процесі колективної праці з’явилася потреба погоджувати й коригувати свої дії, передавати знання й набутий досвід майбутнім поколінням.

Отже, мова не успадковується й не закладена в біологічній суті людини. Дитина говорить мовою оточення, а не обов’язково мовою батьків. Мова виникла в суспільстві, поза суспільством її існування неможливе, як неможливе й суспільство без мови. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує низку функцій, серед яких:



Комунікативна функція. Суть її полягає в тому, що мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Ця функція є надзвичайно важливою як для суспільства, так і для самої мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою, народ, який втрачає свою мову, зникає.

Номінативна функція. Це функція називання. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, кількостей, ознак тощо. Люди упродовж віків давали назви і тому, що існує в реальному світі, і тому, що існувало в їхній уяві. Усе пізнане людиною одержує свою назву і тільки так існує в свідомості.

Експресивна функція. Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу індивіда. «Заговори – і я тебе побачу» (Сократ). Кожна людина – це цілий неповторний світ. Але він прихований для інших людей. Чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше повстаєш перед людьми.

Мислетворча функція. Мова є засобом формування думки – людина мислить у мовних формах. Розрізняють мислення конкретне (образно-чуттєве) і понятійне. Людське мислення понятійне, це оперування поняттями, які позначені словами. Зауважимо, що думання відбувається у формах певної мови, здебільшого тієї, яку ми найкраще знаємо.

Гносеологічна функція. Мова є засобом пізнання світу. Людині, на відміну від тварини, ніколи не треба починати пізнання світу «з нуля». Досвід суспільства закодовано і зафіксовано в мові. Пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому у баченні саме цієї мовної спільноти.

Ідентифікаційна функція. Мова є засобом спілкування тільки для тих, хто її знає. Спілкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носії цієї мови. Тільки для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти.

Естетична функція. За допомогою цієї функції мови людина здатна сприймати красу та передавати її іншим. Учені стверджують, що мові властиві закони евфонії, милозвучності. Це може бути джерелом естетичної насолоди, що найвиразніше виявляється при сприйнятті ораторської та художньої, зокрема поетичної мови. Виховання відчуття краси мови – це основа всякого естетичного виховання.

Культуроносна функція. Мова – носій культури. Усім відомо, що пізнати інший народ ми можемо через вивчення його мови, бо культура кожного народу зафіксована у його мові. Пропагуючи свою мову в світі. Ми пропагуємо власну культуру, тим самим збагачуючи світову культуру.

Мова – явище системне. Її функції виступають не ізольовано, вони взаємодіють між собою. Усі ці функції мають як індивідуальне, так і суспільне значення.


2. Поняття національної і літературної мови

Поняття «національна мова» охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику.




НАЦІОНАЛЬНА МОВА

(літературна мова, національний фольклор, територіальні діалекти, соціальні жаргони)



Зовнішній прояв

(форма)

Внутрішній прояв

(зміст)


прямая соединительная линия 11прямая соединительная линия 12прямая соединительная линия 13прямая соединительная линия 14


Мова

Ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень), яка існує у статиці поза часом і простором



Спілкування

Матеріалізація мовної системи (звуків, букв, жестів, міміки, інтонацій) у певній аудиторії і в певних часових рамках



Тип

Національне мислення

і національне світосприйняття

Прояв Національна філософія та психологія

певної нації




левая фигурная скобка 15левая фигурная скобка 16


Засіб і процес спілкування

Засіб спільності націй

Вищою формою національної мови є літературна мова. На ґрунті української національної мови формується і розвивається українська літературна мова, яка існує поряд з діалектами (територіальними і соціальними), просторіччям, мовою фольклору.



Літературна мова – це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова характеризується такими ознаками: унормованість; уніфікованість (стандартність); наддіалектність; поліфункціональність; стилістична диференціація (розвинена система стилів). Літературна мова – вироблена форма загальнонародної мови, яка має певні норми в граматиці, лексиці, вимові тощо (ВТС СУМ. – С. 492).

Літературна мова виконує функцію обслуговування всіх сфер діяльності суспільства, а саме: 1) функціонує в державній, матеріально-виробничій, культурній, науковій сферах; 2) є мовою освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури; 3) є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі. Зачинателем нової української літературної мови вважають І. П. Котляревського. Його «Енеїда», «Наталка Полтавка», написані на основі живого усного мовлення народу. Вони започаткували новий етап формування літературної мови. В «Енеїді» зафіксовано близько 7000 слів. Найширше, на думку вчених, представлена етнографічно-побутова лексика: назви одягу, їжі, житла, хатнього інтер’єру, сільськогосподарських знарядь, народних ігор тощо.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи подальшого розвитку. Традиції Т. Г. Шевченка продовжили розвивати у своїй творчості І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, І. Франко, Леся Українка, Ю. Федькович, П. Грабовський, М. Коцюбинський, М. Драй-Хмара, В. Сосюра, М. Рильський, П. Тичина, М. Стельмах, О. Гончар та ін.

Усна

Форма мови

Писемна


прямая соединительная линия 43прямая соединительная линия 46

Первинна


За походженням

Вторинна
прямая соединительная линия 54


Звуки, жести, міміка,

паузи, інтонація

За виражальними засобами

Букви, розділові знаки
прямая соединительная линия 53

прямая соединительная линия 47

прямая соединительная линия 55


Висловлювання



За основними одиницями

Текст


прямая соединительная линия 44прямая соединительная линия 45

Сприймається на слух (крім жестів і міміки)



За сприйманням

Сприймається зором
прямая соединительная линия 56


Діалогічна (полілогічна), ситуативна, обмежена у часі і просторі, не піддається дублюванню, революційна і граматично недбала, без чіткої диференціації за стилями

За функціонуванням
прямая соединительная линия 48 прямая соединительная линия 49 прямая соединительная линия 50 прямая соединительная линия 51 прямая соединительная линия 52



Монологічна, контекстуальна, не обмежена в часі і просторі, забезпечує можливість дублювання, консервативна. Вимагає правильності й чіткої диференціації за стилями

Українська літературна мова і сьогодні продовжує вбирати в себе як духовні цінності українського народу (зокрема досягнення культури мовлення), так і виразові засоби з творів українських письменників. Триває і процес розвитку літературних норм. Мова існує у двох формах – усній і писемній.

Первинною щодо виникнення, звичайно, була усна мова. Вона передувала появі писемної. Люди у процесі спілкування використовують обидві форми мови. Розвинена усна мова – основа для успішного розвитку писемної, а розвинена мова писемна позитивно впливає на усну. Обидві форми мови тісно пов’язані з мисленням. Але кожна з цих форм, за переконаннями багатьох учених, має і свої специфічні ознаки.
3. Мова як знакова система

Мовно-естетичні знаки національної культури існують як синтез індивідуального й суспільно-соціального, емоційного і раціонального, експліцитного та імпліцитного; вони пов’язані з естетичною функцією мови безпосередньо через сферу художньо-словесної творчості або опосередковано через інші види мистецтв, засоби масової інформації, загалом – через національно-мовну свідомість мовців. Непересічні мовні особистості володіють талантом, інтуїцією відчувати колективний досвід у сприйманні естетичної природи слова й трансформувати його в такі мовні форми, які і за природою творення і за характером сприймання (саме в єдності цих двох процесів) постають як мовно-естетичні знаки національної культури.

Упізнаваність, відтворюваність, здатність продукувати трансформовані мовні форми, зберігаючи семантико-асоціативний стрижень слова, словосполучення, фрази, становлять характерні прикмети мовно-естетичних знаків національної культури. Останні пов’язані з фольклором, художньою літературою як з естетичними вартостями. Вони виходять за межі емпіричної дійсності, за межі «площинного» зображення. Адже «уже при самому виникненні слова між його значенням і зображенням, тобто способом, яким означене це значення, існує невідповідність: у значенні завжди міститься більше, ніж у зображенні. Слово служить лише точкою опори для думки. В міру застосування слова у щораз нових випадках ця невідповідність дедалі збільшується»1.

Упізнаваність слова – це й упізнаваність відтинку часу та реальності, це відповідний зліпок із психологічного сприймання, настрою, зафіксований у почуттєвій, емоційній пам’яті. Як мовно-естетичні знаки національної культури сприймаються текст, одиниці тексту, що їх упізнає читач, згадуючи відповідні реалії, ситуативний контекст, зокрема й вербальний, пов’язаний із загальномовними конотаціями та з прагматичним змістом.

До мовно-естетичних знаків національної культури належать назви самих реалій, що згадуються в поетичному контексті, а також побудований на таких назвах цілісний текст, як, наприклад, поетичний спогад-образок ранку на річці у поезії Ігоря Качуровського:

Які різноманітні голоси!

І все довкола власний має голос.

Шепоче сухо сонна осока,

В рогіз заїдеш – він шумить інакше,

Він відзивається ніжніше, м’якше,

Коли його мій човен наляка.

Плеснеш «шостом» — рікою підуть луни,

І ти почуєш ніби тихий дзвін.

Це очерет. Дзвенить до тебе він,

Очеретини нап’ялись – як струни.

Цей дзвін безжурний попливе в поля,

Замре на мить і знов, і знов воскресне...

А лепеха лагідна ні шелесне,

За неї тільки запах промовля.

Почуються возів далекі скрипи:

Ліниво їдуть греблею воли.

На березі, на сонці, почали

Бриніти бджолами розквітлі липи,

Розквітлі очі липи... В тишині

Росте гудіння бджіл різноголосе.

А ти принишк. І слухаєш в півсні:

Чи не почуєш, як спадають роси?

Мовно-естетична знаковість наведеного уривку реалізується тільки для того читача, який знайомий із конкретними реаліями (осока, рогіз, очерет, лепеха, липа, бджоли, роси), коли будь-яка деталь конкретного пейзажу промовляє про бачене, відчуте, сприйняте колись. Такий конкретно-чуттєвий пейзаж вводить його в просторово-часове поле української природи. Для того, щоб згадані назви реалій із зовнішніх атрибутів українського пейзажу перетворилися на мовно-естетичні знаки національної культури, вони мають доповнитися поетичними конотаціями. У наведеному уривку це, зокрема, звукові конотації. Компонент звукового сприймання, звукові образи наявні як у семантиці дієслів (шумить, шелесне, відзивається, шепоче, бриніти, почуються), так і в «звукових» іменниках (голос, дзвін, скрипи, гудіння, луна) та словосполученнях (різноголосе гудіння, підуть луни). Все, що передає семантику «звук», наповнює собою цілісний завершений уривок, кульмінацією якого є риторичне питання, в якому до звукових образів зарахований образ іншого конкретно-чуттєвого змісту, що контрастує своєю семантикою з попереднім текстом: «Чи не почуєш, як спадають роси?»

Упізнаваність одиниць тексту і їх здатність викликати естетичне, конкретно-чуттєве враження читача передує наступному процесові – відтворюваності текстів у мовній практиці та формуванні нових асоціативних зв’язків навколо них.

Деякі слова переходять межу первинних номінацій і набувають ознак вторинних, естетично трансформованих номінацій, ознак слів-символів. Характерної естетизації зазнало в художній мові слово калина. Ця назва має мовно-культурну пам’ять, закодовану у фольклорі; її конотації змінюються в сучасній поетичній мові порівняно з мовотворчістю письменників XIX ст. Лексикографічні праці так само відбивають різну семантику й конотативну наповнюваність слова калина в різні періоди розвитку української мови. Так, у Словнику Б. Грінченка виокремлено такі значення слова калина: 1. рослина (дерево і ягоди); 2. символ дівочої незайманості, чистоти, цноти... 3. назва вола чи корови темно-червоної масті. Друге значення, зокрема, відбиває зафіксовану в тогочасних фольклорних текстах семантику, що реалізується як компонент знаковості весільного обряду (записи П. Чубинського, Марка Вовчка і Опанаса Марковича), пор.: «Темного лугу калина, доброго батька дитина: хоть вона по ночах ходила та калину при собі носила»; «Не цвіла калинонька ік Петру, Да зацвіла калинонька ік Різдву: А у того свекорка у коморі, А у мене, молодої, у подолі». Вислів калину ламати у весільних піснях має значення «втрачати дівочу незайманість». Однак у сучасній українській мові цей компонент значення не фіксується. Вислів калину ламати (як і все семантичне поле калина) зазнав переосмислення, принаймні, він трапляється у піснях, піснях-іграх для дітей, засвідчуючи загальний зміст «естетика калинового цвіту, червоних кетягів калини».

Естетизація слова калина в його атрибутивно-предикативних зв’язках із відповідними прикметниками, дієсловами, постійне підкреслення паралелізму ознак сприяють утвердженню стійких асоціацій і функціонування калини як символічного знака. Калина як знак смерті (пор. відповідні поезії Т. Шевченка) має своє продовження і в сучасній поезії. Прямий шевченківський семантичний зв’язок простежуємо в поезії В. Стуса:

Ще видиться: чужий далекий край,

і серед степу, де горить калина, –

могила. Там ридає Україна

над головою сина: прощавай.

Поетична мова актуалізує також ще один символ, пов’язаний із калиною, – символ калинового мосту. На відміну від семи «могила», «смерть» останній увиразнює сему «час», «минулі літа», які ніколи не повертаються до людини, пор. варіант відомої народної пісні в записах Марка Вовчка і Опанаса Марковича:

Запрягайте ж коні в шори, коні воронії,

Доганяти літа мої, літа молодії.

Чи догнали, не догнали в калиновім мості,

Вернітеся, літа ж мої, хоч до мене в гості.

Естетичні уявлення формуються на ґрунті конкретних фольклорних слововживань і на ґрунті літературно-художньої традиції. Виконання українськими січовими стрільцями пісні «Ой у лузі червона калина» сприяло її популяризації, сприйманню образу калини як символу України. Про усталений асоціативний зв’язок цього символу можна говорити, звертаючись до «калинових» мотивів у поезії І. Драча. Поетична мова здатна увиразнювати будь-яку емпіричну ознаку (колір, смак, зовнішні прикмети рослини), накладати їх на фольклорні та літературні вислови, щоб символ щоразу перевірявся новим контекстом.

Сутність мовно-естетичного знака національної культури полягає в тому, що він здатен виступати і як лексична номінація з прямим значенням (пейзаж із калиною на лузі), і в образному контексті, де можлива не одна, а кілька мотивацій семантики авторської метафори з лексемою калина. Напр., у контексті відтворення настроєвого осіннього пейзажу Ліна Костенко поєднує кілька символічних назв – журавель, верба, калина, пор. також поетичні метафори осінні струни [дощу] і осінній плач калини.

Мотиваційною основою естетизованих висловів виступають звукові повтори (звукова гра словом), прихований, вторинний план фразеологізмів, що використовуються в незвичній ситуації, напр.:

Зелений став жабами жебонів.

Стрибали сизі коники у гречку

(Л. Костенко «Зоряний інтеграл).

Афористичність структури і змісту сприяє естетизації вислову, перетворенню його на загальновідомі крилаті слова, відтворювані в різних ситуаціях спілкування й мовного самовираження. Синтаксична організація стисло скомпонованої думки, ритмічні чергування увиразнюють процес перетворення поетичних рядків в афоризм. Афористичності досягає й лаконічний вислів, в основу якого покладено принцип персоніфікації:

Звісило з трибуни блазенський ковпак

забрехуще слово

(Л. Костенко «Заворожи мені, волхве»).

Художній текст актуалізує наявні в мовній свідомості автора і читача найбільш поширені народнопісенні мовні знаки, вводячи їх у контекст нових реалій, змінюючи загальну стилістичну домінанту усталеного фольклорного образу, пор. структурно-семантичну й стилістичну трансформацію рядка відомої народної пісні в поезії Ліни Костенко:

Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.

Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.

Через мовно-естетичні знаки національної культури відбувається взаємопроникнення мистецьких сфер. Показовими є тексти, на які пишеться музика, коли сама мовна матерія, обраний ритм вислову, його членування викликають у творців музичного твору відповідні асоціації. У цьому плані справедлива думка про те, що енергія, закладена в естетично довершеному слові, перетворюється в музичні образи, як, скажімо, слова В. Сосюри «Скільки єдиних на світі, Ти між єдиних – одна» лягають на музику П. Гайдамаки.

Сприймання мовно-естетичних знаків національної культури залежить від їхньої змінюваності, контактування із знаками інших культур. Це становить окрему проблему в галузі перекладу, перекладу етнографізмів, лексики з виразною національно-культурною конотацією. В періоди активного поповнення словника національної мови іншомовною лексикою, зокрема, й тією, що несе на собі відбиток інших мовно-національних культур, спостерігається взаємопроникнення образних понять на рівні творення оригінальних художніх текстів. Невимушено, органічно це відбувається в поезії Ліни Костенко. Тут поряд уживаються народнорозмовні синтаксичні структури, український словотвір, обтяжені національними асоціаціями лексеми на позначення предметів побуту, звичаїв тощо, і мовні знаки з інших просторово-часових і культурних вимірів, пор.:



  1. Дощ полив, і день такий полив’яний.

Все блищить, і люди як нові...

Ген корів розсипана квасолька

доганяє хмари у полях.

2. Хай іншому якомусь мореплавцеві

фазан розстелить пальмове крило.

У першому мікротексті асоціативний зв’язок між поняттям «день після дощу» і блискучим новим полив’яним посудом, так само як порівняння корів у полі із «розсипаною квасолькою» (в основі порівняння – зорові асоціації: рябі корови і ряба квасолька) відсилає читача в український мовно-культурний простір із його звичними реаліями, тоді як другий мікротекст побудований на ефекті введення назв чужоземних реалій; екзотичність таких лексем, образів має підкреслити віддаленість культури, звичаїв, тобто умов життя в іншому світі. Екзотичні назви так само можуть ставати компонентами мовно-естетичних знаків національної культури, коли створені за їх допомогою тексти набувають естетичної довершеності й сприймаються як незвична, оригінальна думка.

Прочитання змісту мовного образу потребує знання культурно-лінгвального контексту. Наприклад, чи зрозумілі для сучасного школяра, студента, взагалі читача поетичні тексти Михайла Драй-Хмари із їхньою закоріненістю в ґрунт національної культури, в українську поетично-мовну традицію?

Ось, скажімо, характерний пейзажний малюнок із власне українськими назвами-реаліями хустка в басамани (басаман – «смуга»); колодязь із журавлем; конопляний дух з підметів (підмети — «коноплище»); потязь «видовжене болото, озеро»; полотно:

Лани – як хустка в басамани,

а з підметів низьких долин

заносить духом конопляним

і вигорілим тхне полин.

Самотній, з журавлем, колодязь

над полем журиться давно.

Вмочає сонце в сонну потязь

Золототкане полотно.

Індивідуальному стилеві М. Драй-Хмари притаманна метафорична структура образу. Щоб прочитати авторську метафору, треба знати значення слів, об’єднаних в один образ за асоціативними зв’язками, тобто здійснити лінгвістичний аналіз тексту. Чи знижує це вартість останнього як художнього феномена? Безумовно, не знижує. Відомо, що класика часто вимагає саме лінгвістичного тлумачення, а наявність літератури щодо аналізу конкретних текстів є показником їхньої життєвості як знаків національної культури. Наведений вище текст засвідчує закономірну змінюваність поетичного словника і водночас універсальність поетичної мови щодо її звукової організації. Поряд із звуковими універсальними образами, характерними для всіх періодів розвитку української поетичної мови, відзначаємо й тенденцію поезії до варіювання постійних мотивів, до авторської метафоризації й створення зразків високої поетичної культури, як, наприклад, образок М. Драй-Хмари:

Блискучий сніг, колючий вітер,

думки – натягнуті дроти.

Шляхів нема, немов хто витер, –

а треба йти!

Обігрування традиційних поетичних мотивів, метафоричне осмислення понять, що становлять ядро словника поезії, спричиняється до творення загальнокультурних мовних контекстів, за якими вгадується час написання твору, стильовий напрямок, характерний для творчості автора.

Мовно-естетичні знаки національної культури мають певний часовий вимір. До тих самих мовних образів, мотивів повертаються інші автори, але в іншому контексті. Наприклад, В. Голобородько, звертаючись до відомого символу української печі (пор. «Українська піч – то фортеця міцна...» В. Самійленка), пише вірш «Українському інтелігентові» з таким іронічним висновком:

Як важко бути ним,

Коли ти чистий і не сірий...

Тож не впадай в відчай,

Як доведеться злазить з печі!..

Сприймання мовно-естетичних знаків національної культури змінюється залежно від освіти, традицій виховання читача. Літературно освічена людина має перевагу перед носієм мови в її народнорозмовному різновиді, оскільки, крім цієї мови, опертої на сучасну йому місцеву говіркову основу, вона має справу з багатостолітньою писемною мовною практикою, в якій зберігаються найдосконаліші форми висловленої думки. І якщо сучасний школяр механічно, не розуміючи змісту й не оцінюючи форми, заучує рядки Шевченкового вірша «Садок вишневий коло хати», це означає, що в ньому не виховали естетичного чуття – сприймати поетичний текст як самодостатню словесно-образну вартість, як знак глибинних основ національної культури. Без них уява людини збіднюється, не розвивається, як і загалом без знання народнопоетичної основи художньо-літературної творчості. Тим часом слова-символи й власне українські мовно-естетичні знаки дають про себе знати в творчості поетів – представників зарубіжної української літератури. Так, в одному з віршів Богдана Рубчака (цикл «Згустки») читаємо:

Глухий неспокій в листі та квітках

тривожить слух і не дає читати.

Невже на дощ? Підходжу до вікна,

щоб вишню про погоду запитати.

На аркуш грядки, де слова вінком,

наводить небо нечіткі цитати.

Я і маленька вишня за вікном читаєм.

Боїмося відчитати.

Звертаємо увагу на діалогічність тексту, який будується із звичних слів і зворотів, із назв актуалізованих філологічних реалій, але водночас пронизаний і літературно-метафоричною образністю, і розмовністю інтонації. Традиційна «вишня за вікном» і невимушений ліричний монолог пов’язують поезію Б. Рубчака з мовно-естетичними знаками української культури.

Саморозвиток мови художньої літератури не заперечує впливу суспільної мовної свідомості, тобто освоєння читачами як частини свого буття розгалуженої художньої культури. Через розкутість художнього слова, семантичну необмеженість його формується у читача внутрішня розкутість думки, мовно-естетичний смак і бажання звертатися до авторських висловів незалежно від того, на яку тему написано твір1.



Художній текст, виступаючи мовним знаком національної культури, передбачає суб’єкта, носія цієї культури, середовище, в якому існує вся інфраструктура індивідуальної мовної свідомості. Вагу художнього стилю і його естетичної функції важко переоцінити, особливо в умовах деформованої парадигми функціональних стилів, коли використання літературної мови в суспільстві звужувалося, коли нові комунікативні галузі (чисто інформативні або й художньо-естетичні) виникали на іншому національно-мовному ґрунті. У зв’язку з цим зростає роль мовної естетики, того, що О. Потебня називав вищим почуттям: «Схильність насолоджуватися в явищах їх власною цінністю нероздільна з прагненням шукати в них внутрішньої законності».
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


©dereksiz.org 2016
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет