Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| Висновки
Литовська держава Х1У-ХУ1 ст. успадкувала й продовжила традиції Київської Русі. Більшість території її складалася із земель Білорусі та України (за виключенням Галичини , Буковини і Закарпаття). Руська (давньобілоруська і давньоукраїнська) мова була державною мовою ВКЛ. Суспільний устрій давньої Русі був успадкований цією державою, оскільки остання до середини ХУ ст. була федерацією окремих земель (Полоцької , Вітебської , Мінської , Київської ,Чернігово-Сіверської , Поділля та Волині) , що мали політичну автономію. Право ВКЛ , яке було кодифіковане у ХУ1 ст. і дістало назву “Статут Великого князівства Литовського” (у трьох редакціях:1529, 1566 , 1588рр) склалося на основі давньоруського кодексу “Руської Правди ”та його судової системи. Місцевою була лише правляча династія Гедиміновичів, яка вже у кінці Х1У ст. обрусіла і більшість удільних князів в українських землях-нащадків Ольгерда сприймалася місцевим населенням як русини. Визнаючи українців наряду з білорусами і литовцями історичними спадкоємцями Великого князівства Литовського , дослідники констатують , що русини на засадах політичного і духовного співробітництва з литвинами були долучені до процесу розбудови класичних європейських інститутів влади (станово-представницької монархії , парламенської республіки з шляхетською демократією ). Більше того, до кінця ХУ ст. зберігали політичну автономію у складі цієї держави отримали можливості для розвитку політичних традицій давньоруського періоду, самобутньої культури і власної мови , оскільки державною мовою була руська (староукраїнська та старобілоруська), православної церкви. Що стосується історичного значення литовської доби в історії українського державотворення , то оцінки вітчизняних дослідників дещо різняться : М.Брайчевський трактує Київське удільне князівство (до 1471 року) «другим українським королівством», в той час як О.Гуржій, В.Смолій, М.Котляр не схильні підтримувати такі радикальні погляди і висловлюють власні оцінки , погоджуючись в цілому на позитивні оцінки «литовської спадщини» з огляду на продовження процесів державотворення на власній руській основі , однак тільки до кінця ХУ ст. , який був політичним рубежем у генезі етнічної державності. Н.Яковенко кваліфікує Велике князівство Литовське поліетнічною державою , яка до кінця ХУ ст. була федерацією окремих земель , що мали автономію і були «державами у державі», хоча і очолювалися князями з династії Гедиміновичів, однак маючи цілковиту підтримку місцевого руського населення, нерідко проводили незалежну від Вільна політику. [5]. Литовсько-Руський характер Великого князівства Литовського визнавався у дожовтневій українській історіографії (В.Антонович, М.Дашкевич , П.Клепатський , М. Василенко , М.Грушевський, О.Єфіменко ) , у сучасній (Ф.Шабульдо, А.Гурбик, П.Сас , О. Русина, Н.Яковенко ). У цьому контексті варто нагадати,що представники української дожовтневої історіографії (В.Б.Антонович, М.С.Грушевський, О.Я.Єфіменко) трактували Велике князівство Литовське “Литовсько-Руською державою”, яка у більшій мірі була спадкоємицею політичної і культурної традиції Давньої Русі, ніж Князівство Московське. Зокрема, оцінку М.С.Грушевським цієї держави як “Білорусько-Литовської “ в силу того,що Литва –головний організуючий елемент при її утворенні,ще у ХШ ст. зазнала впливу більш розвинутої східнослов”янської культури, а пізніше (у другій половині Х1У) взагалі “губиться у стихії руської народності”,оскільки політико-правові і культурні засади Великого князівства Литовського визначали давньоруські традиції, поділяють окремі сучасні литовські і білоруські історики .Автономний статус українських земель у федеративній державі,яким було Велике князівство Литовське до кінця ХУ ст.,визнається сучасними вітчизняними істориками.Так, найбільший автономний статус у складі ВКЛ користувалося Київське князівство,удільний князь якого мав законодавчу,адміністративну фінансово-господарську самостійність,що відображалося в його титулатурі “божію милистю князь великого князства своего Киевского”.М.Брайчевський вважає його одним із важливих етапів українського державотворення - “другим українським королівством”, а інші дослідники вбачають у 1471 році (час ліквідації київської автономії) “рубіж у генезі етнічної державності в Україні,яка своїм корінням мала традиції суспільного устрою Київської Русі”. У доказ громадянської рівноправності русинів і литвинів у ВКЛ дослідники наводять грамоту великого князя литовського Казимира Ягайловича (1447), за якою гарантувалося,що “киянина как и литвина, во чти держати и во всех врадех ни в чом не понизити. А волости киевские киянам держати,а иному никому. Бо ми старины не рушаем,а новин не уводим, хочем все потому имети как будет было за великого князя Витовта и за Жикгмонта”. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|