Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| Яковенко Н.М.-
Владна верхівка Північно- Східної Русі, скинувши золотоординську зверхність і розпочавши формування централізованої держави , потребувала ідейного обгрунтування московської претензії на давньоруську спадщину. Вона вдається до витворення власної історії як безпосереднього продовження історії київської. У тлумаченнях московських книжників другої половини ХУ ст. ідея «законного перетікання влади» перетворюється на відому політичну доктрину про спадкоємність візантійської влади – «Москви як Третього Риму». Яка у свою чергу є нащадком києво- руської спадщини , обумовленої генеалогічною спадкоємництвом царів – Рюриковичів , нащадків Володимира Мономаха по формулі :» Київ- Володимир – на - Клязмі - Москва». Наукова концепція «перетікання київської історії» у московську буде детально обгрунтована російськими істориками Х1Х ст. і стала аксіомою, згідно якою Київська Русь стала ототожнюватися виключно з Росією , а Київ – її давньою столицею, яка ніби була насильницьки відібрана іноземцями – литовцями і поляками. На жаль, українські інтелектуали до рефлексій над витоками власної історії вдалися дещо пізніше – у кінці ХУ1- початку ХУЦ ст. Українська модель «перетікання історії києворуської « будувалася за схемою : Київ- Галич- Литва- Київ , яка вперше була оприлюднена у «Хроніці « М.Стрийковського (1582 року). Науково обгрунтована вона була у 1904 році у роботі М.С.Грушевського «Звичайна схема «руської історії» і справа раціонального укладу історії східного слов»янства» , яка отримала золоту медаль у конкурсі , організованому Російською академією наук. Український історик наполягав , що княжа Русь, « привласнена» російською історіографією, розглядалася як інтегральний складник передусім української історії. Він трактував білоруські і українські землі не як вторинні і пізніші суб»єкти , відірвані від магістральної (російської) лінії розвитку , а як найбільш послідовні продовжувачі політичних і культурних традицій давньої Русі. Сучасні дослідники схильні визнавати останню спільною для всієї Русі ( Галицької, Литовсько –Руської, Московської ), оскільки представляє собою єдиний києво- руський стовбур їх давньої культури. До останньої чверті ХУ ст. обидва претенденти на « збирання руських земель» - Вільно й Москва визнавали взаємний паритет сил на підставі територіального розподілу , що склався ще за часів Вітовта : ВКЛ належали на сході Смоленські землі , а Москві- Рязанська і Тверська. Останні становили порубіжну нейтральну смугу, які схилялися до політичних впливів Вітовта. На цій же порубіжній смузі розташовувалися дрібні князівства – «верховські» : у верхів»ї Оки ( Новосильське, Мезецьке, Вяземське, Трубецьке, Одоєвське, Можайське, Воротинське). Ними володіли князі чернігівської династії – нащадки Рюриковичів –Ольговичі., які вважали себе васалами ВКЛ з правом переходу на службу до іншого володаря. За Івана Ш (1462- 1505) , який завершив процес звільненння московської Русі від ординців і проголосив себе незалежним володарем у Моковській державі, ситуація у порубіжних землях змінилася на користь Москви.О.Русіна пояснює московський патримоналізм щодо руських земель тим, що на східнослов»янських землях ВКЛ не існувало безперервної державної і династичної традиції , чи елітарних груп, котрі б визнавали своє походження від Рюрика та Володимира Святославовича. Тільки нащадки Михайла чернігівського- збіднілі князі Чернігово-Сіверські цілком усвідомлювали своє династичне походження від Рюриковичів та верховські ( до яких належали дві князівські фамілії – Шем»ячичі та Можайські , котрі після поразки у феодальній війні другої чверті ХУ ст. втекли до Литви і отримали від Казимира Ягайловича величезні володіння на Сіверщині.З кінця ХУ ст. стосунки іж ними та Вільно помітно погіршилися по причині прагнення великого князя московського утвердити свою владу в суміжному з Москвою регіоні і у зв»язку з цим відмови від традиційно ворожої політики щодо нащадків ворогів батька , Василія Ц і проведення таємних перемовин про перехід на службу до Івана Ш. З останньої чверті ХУ ст. на хвилі піднесення Москви і її агітаційної роботи з метою долучити до нової держави колишні землі Київської Русі , починається масовий відттік з « отчинами» на московську службу верховських князів. Москва неодноразово провокує тему захисту прав православних у ВКЛ від литвинів- католиків і на міжнародній арені оприлюднює свої претензії на давньоруські землі як свою отчину Рюриковичів.Джерела свідчать, що з 70-х років ХУ ст. важливу роль у московсько- литовських відносинах почали відігравати удільні литовсько- руські князі. Які мали різний статус : від князів –васалів, які визначили свої стосунки з Вільно на договірній основі, до звичайних вотчинників. Частина князів мала значну самостійність у сфері міждержавних відносин і активно проявляла себе на зовнішньополітичній арені, часто змінюючи московське чи литовське підданство.Посилання на релігійні утиски православних у ВКЛ скоріше було надуманим , однак давало можливість московському князю порушити умови «вечного докончания» з Олександром (1494) , за яким не дозволялося приймати «служилих» князів з їх землями. Так, у квітні 1500 року Іван Ш взяв « в службу и с вотчиной» С.Можайського і василя Шем»ячича - володарів Чернігова, Гомеля, Стародуба, Новгород –Сіверського і Рильська. Тим самим визначилася доля всієї Сіверської землі, котра у 1500 році фактично увійшла до складу Московської держави.У літературі довго побутувала думка , що « найміцнішою із антиягеллонських коаліцій» був « стихійний союз західноруського населення ВКЛ з могутньою осійською державою», на який остання спиралася у процесі « збирання давньоруських земель». Однак ця точка зору, як і уявлення про мирний і добровільний характер приєднання Сіверської землі до Московської держави , на думку О.Русіної , потребує коректив. Так, дійсно московські війська не вели бойових дій на території володінь князя Можайського і Шемячича , однак міста , які перебували під контролем воєвод великого князя литовського , - Путивль, Радогощ, Почеп – чинили їм збройний опір. Більше того, частина мешканців Любеча, Брянська, Путивля, Чернігова у 1500 році назавжди покинули свої «отчизние землі», не бажаючи потрапити під юрисдикцію Москви. Так, згідно перепису литовського війська 1528 року чимало дворян з Сіверських земель була у війську ВКЛ , отримавши нові земельні «данини» до повернення їх володінь від неприятеля. Однак більшість із них так і не дочекалася цього: Литва повернула тільки Любеч (1508), Гомель (1537). До повернення всіх земель чернігово-сіверських закликали литовські власті і представники сусідньої з Сівещиною Київської землі , оскільки Путивль в адміністративному відношенні належав до Києва. Головний аргумент на користь цього – принцип «отчинності» , оскільки ці землі довгий час перебували у складі ВКЛ. Рівновага у князівських від»їздах почала порушуватися у 70- роках ХУ ст., коли на Московську службу перейшов князь С.Ю.Одоєвський. На початку 80-х років , після викриття «змови князів», до Москви утік Ф.Бельський , а у 1508 році Іван Глинський. Причини цих від»їздів дослідники вбачають в заходах литовського уряду по зміцненню центральної влади та сподівання князів отримати на московській службі більше удільних прав. Тому Іван Ш , знищуючи удільну систему у Московській Русі (1478 – Новгород, 1485 – Тверь ), демонтстративно її підтримав у литовських володіннях , які стали недавнім його надбанням. Однак , ці надії у подальшому не справдилися : територія Сіверщини у складі Московської держави було на повіти на чолі з воєводами, які заступили місцевих князів , володіння яких являли собою щось середнє між уділами родичів великого князя московського і вотчинами служилих князів і були ліквідовані у 20-х роках ХУ1 ст. після того , як помер Василь Стародубський і було ув»язнено Василія Шем»ячича . Останнього безпідставно звинуватили у зраді , оскільки він був доволі впливовим і мав зв»язки з кримським ханом і тим становив загрозу авторитету Василію Ш. Такаж сумна доля чекала і князів Глинських , які потрапили в опалу до Василя Ш і тільки обставини матримоніальні врятували їх від загибелі: дочка Івана Глинського сподобалася овдовілому московському царю і він одружився з Оленою Глинською . Остання стала матір»ю Івана 1У (Грозного). Прикодонні конфлікти з Московської Руссю виникли у кінці 80-х років , у 90-х роках вони були в значній мірі залагоджені і укладено перемир»я , однак раптова смерть Казимира Ягайловича погіршила ситуацію для ВКЛ. Оскільки великий князь Олександр Казимирович (1492- 1506) , не маючи змоги вести відкриту війну , бо з півдня мав небезпеку у вигляді Кримського ханства, намагався залагодити спірні питання з Москвою використовуючи шлюбну дипломатію , одружившись з дочкою Івана Ш княжною Оленою. Сама ідея династичних союзів з аристократією Московської Русі не була новиною для ВКЛ. Так, Ягайло шукав руки дочки Дмитрія Донського, брат останнього Володимир Андрійович був одружений з Оленою Ольгердівною , син Василій – з донькою Вітовта Софією. Однак у випадку шлюбу Олександра Казимировича , то він не виправдав політичних розрахунків : не усинув напруженості у міждержавних відносинах , а породив нові - претензії Івана Ш на захисника інтересів віри дочки і православ»я в цілому у ВКЛ. Нова польсько- литовська унія 1413 р. у Городлі засвідчують сучасні історики Смолій В., Слісаренко А., Литвин В. , Зашкільняк Л. була свідченням дискримінації православного населення , оскільки надавала політичні переваги литовцям – католикам. . Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав (1470 р) у часі збіглася з піднесенням Московського князівства, яке, консолідуючи навколо себе навколишні землі, врешті – решт трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480р. ординського іга , Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі».Вже 1489р. Іван ІІІ вперше зауважує великому князю литовського і королеві польському Казимиру Ягайловичу : «Наши города, и волости, и земли, и воєводу король за собою держит» .Існувала ще й економічна причина зростаючої політичної активності Московської Русі щодо земель руських у складі ВКЛ.: з переходом Новгорода (1478) і Твері (1485) під владу Москви було частково вирішено історичне завдання виходу до північних і західних торгових шляхів , а південний подніпровський шлях був доволі привабливим для молодої держави. Однак він контролювався литовською адміністрацією і московські купці у 80-90-х роках ХУ ст. скаржилися на утиски в торговлі. У боротьбі за Сіверщину головну роль відігравали інтереси торгівлі – забезпечення вільного пересування московських купців дніпровським шляхом, який з»єднував Крим та Північне Причорномор»я з Волзько- Окським басейном. Головною подією першої половини 1500 року став перехід 3 травня на московську службу сіверських князів С.Стародубського і В.Шемячича . Що й спричинило початок військової кампанії з боку Москви під гаслом «захисту православної віри». Остання зуміла нав»язати литовській стороні власний план битви на р. Ведроші (1500 р.) , краще організувати взаємодію окремих полків, що й призвело до оточенню й рзгрому литовських військ. Поразка ця засвідчила неспроможність ВКЛ протистояти власними силами московській агресії , оскільки успіх Москви був забезпечений не тільки військовими перемогами , а й позицією удільних руських князів ВКЛ. Москва активно використовувала і невдоволення руської аристократії – Олельковичів , які вважали себе усунутими від законних претензій на великокнязвський престол.документи свідчать про неоднозначне ставлення місцевих жителів Чернігово- Сіверських земель до московської протекції. Населення князівських уділі ніяким чином не відреагувало на зміну свого державно- правового статусу , в той час ,як реакція господарських міст (великого князя литовського) була негативною Однак , щоб уникнути розорення після захоплення міст московськими військами, міщани були змушені присягати новому господарю. У свою чергу останній свідомо уникав розорення приєднаних територій від татар Великої Орди та союзного їм кримського хана. Віленський уряд намагався створити антимосковської коаліції у складі лівонського Ордену, Польщі, Великої Орди і Угорсько- Чеської держави. Був укладений союз з Лівонією, Ордою і Польщею (1501 ). В той час , як Москва зуміла привернути на свій бік Криське ханство . У 1502 році головні бої на московсько- литовському фронті відбувалися під м. Смоленськом. Однак зовнішньо- політична обстановка склалася не на користь Москви : встановилася рівновага сил між силами коаліції , яка спонукала до укладення перемир»я у 1503 році. Згідно якого, Москва зберігала всі захоплені у ВКЛ землі (головно Чернігово- сіверські землі, на західному напрямку отримала м.Дорогобуж, Торопець.). Фактично ВКЛ втрачало 20 міст, 70 волостей,- одну третину своїх територій. Новий етап московсько- литовського протистояння розпочався у 1507- 08рр. , коли ВКЛ намагалося взяти реванш і повернути втрачені землі. У 1508 році – у ході чергової військової кампанії проти ВКЛ на підтримку Москви виступив доволі впливовий князь Михайло Глинський ( виходець із татарських князів – нащадок Тохтамиша з роду Мамайовичів , що обрусів і мав володіння у київській землі (м.Глинськ на суч. Полтавщині) та східній Білорусі. За князя Олександа (1492- 1506) зробив стримку кар»єру і став першою особою при його дворі, однак по смерті великого князя за нового – Сігізмунда 1 (Старого) (1506- 1547) був усунутий від двору . Католик за вірою, татарин за походженням, русин за політичними зв»язками організував повстання у 1508 році під гаслом створення окремого Великого князівства Руського під протекцією московського князя. Однак , як тільки Москва пішла на укладання з ВКЛ перемир»я у 1508 році, розчарувався в останній і вдався до еміграції. Однак довго там не пробув: виявив бажання у 1509 році повернутися до ВКЛ за умови повернення всіх своїх маєтностей і не отримав розуміння з боку Сигізмунда 1. Тому виїхав до Москви і там відстоював московські плани експансії на руські землі ВКЛ. Йому приписують заслугу переходу під влади Москви Смоленська (1514 р). Спадкоємець Івана Ш , великий князь московський Василь Ш, продовжив політику батька щодо земель литовської Русі. Під час кампанії 1514 року він захопив Смоленськ, обложив Оршу- важливий стратегічний пункт на перехрещенні торгівельних шляхів між Києвом , Вільном і Москвою. Військо ВКЛ складало 35 тис. ( з них майже половину складали коронні війська (польські), литвини ( етнічні литовці, білоруси, українці) складали менше половини, оскільки частину складали литовські татари і сербська кіннота). Зазначимо, що волиняни складали загін у 2 тис. чоловік. Загальне керівництво військом здійснював князь Констянтин 1 Острозький (1460- 1530) – представник знатного руського князівського роду з Волині і улюбленець великого князя литовського і короля Польського Сигізмунда 1 Старого (1506- 1547) . Прославився як полководець , громлячи московські війська на Сіверщині, у 1500 році у битві під м. Ведроші потрапив у полон , де провів 7 років у вологодській в»язниці . Повернувся на батьківщину і у битві під Оршею (1508 року) взяв реванш за Ведрошівську поразку , а потім у 1513 році знову розбив потужний московський загін. У черговій битві під Оршею 1514 року його сподвижником був литовський князь Юрій Радзивіл – «Геркулес». Перебуваючи у програшній позиції , князь Острозький зважився на рішучу й хитру акцію- імітацію підготовки до форсування Дніпра в одному місці, котра змінила становище на користь литвинів. Перекинувши війська таємно в інше , де збудував деревяний міст для переправи через Дніпро артилерії і боєприпасів , він раптово напав на московські позиції , отримав перемогу . Московська сторона втратила 30 тис. вояків , литовська- 4 тис. У полон Осрозький захопив 2 воєводи, 37 бояр, 2 тис. дворян і московські прапори. Перемога відкривала шлях на м. Смоленськ. Звістка про перемогу під оршею облетіла всю Європу. Про цю подію говорили при всіх королівських дворах , у Ватикані. Цю перемогу порівнювали з перемогами римського полководця Сципіона Африканського над Ганнібалом при замі (202 рік до н.е.), називаючи Остроького « Сципіоном руським». Сам князь на честь перемоги збудував у Вільно дві православні церкви . Однак в цілому московсько- литовське протистояння за давньоруські землі завершилося невдало для ВКЛ : : втратою Верховських князівств і Чернігово- Сіверських земель (319 міст і 70 волостей). жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|