Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
Центральна державна адміністрація
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Місцева адміністрація
- Лев Войтович . ТРАДИЦІЇ ДЕРЖАВНОСТІ УДІЛЬНИХ KHB3łBCTB РУСІ у XIII-XVст.
- Городничих
| Центральна державна адміністрація
Оформилася остаточно у ХУст, коли була ліквідована система уділів (1470 рік) Тому центральна державна адміністрація у Х1У-середини ХУ ст. складалася із уряду ВКЛ, дія якого поширювалася на власне Литву (Чорну Русь і Аукштайтію), що мали назву Віленського князівства. Маршалок земський - перша особа в державних церемоніях при князівському дворі, він же за відсутності великого князя литовського головував на зборах панів - Ради. Його заступником був маршалок двірський. Державною канцелярією ВКЛ відав канцлер, його заступником - підканцлер. Земський підскарбій і його заступник - двірський підскарбій відали фінансами. Гетьман земський (пізніше великий) і його заступник - двірський гетьман (пізніше польний), який відав найманим (кварцяним військом). З другої половини ХУ ст. до складу уряду каштеляни (коменданти) замків великого князя литовського. Місцева адміністрація До середини ХУ ст. ВКЛ було федерацією окремих уділів(земель), які мали політичну автономію, яка включала в себе право мати власного правителя (удільного князя, влада якого була спадковою і фактично необмеженою зі сторони великого князя).Удільний князь мав право на власне військо, фінанси, уряд, боярську думу(панів-раду), право суду і роздачі земельного фонду , а інколи і ведення зовнішньої політики (Київський князь). Лев Войтович . ТРАДИЦІЇ ДЕРЖАВНОСТІ УДІЛЬНИХ KHB3łBCTB РУСІ у XIII-XVст. Землі, на які роздробилась Київська Русь, мали сталі кордони, які не змінювалися протягом століть. У ХІІ-ХІІІ ст. боротьба князів за Київ ніколи не зволилася до боротьби за перегляд границь земель. У свою чергу і удільні князівства мали переважно сталі кордони, які склались у епоху Київської Русі або ще в період племінних князівств, як це показано нами на прикладі Волинської землі.' Причому сталість цих кордонів досить часто зберігалася після ліквідації самих князівств і створення на їх базі адміністративних одиниць. Так, на думку і. Крип'якевича, кордони Володимирського князівства у ХІІ-ХУст. приблизно збігалися з межами Володимирського повіту на початку XVІІ ст. Те ж саме можна сказати і про Белзьке воєводство. Воєводство складалося з 6 повітів: Белзького, Буського, Сокальського, Любачівського, Грабовецького та Городельського. Воно було утворене у кордонах Белзького князівства 1462 р ., але все що відомо про Белзьке князівство з кінця Хііст., не дає підстав, щоб твердити, що ці кордони істотно змінювалися, враховуючи Червенський та Буський уділи, які періодично виникали у складі Белзького князівства.^ Холмська земля у складі Руського воєводства зберігала давні кордони Холмського князівства, які були в останній чверті XiV ст. і, напевно, не змінювалися від часів виділення Холмського уділу у 1264 р. Жидачівський повіт Руського воєводства теж зберігав межі Жидачівського уділу, який існував взагалі трохи менше ніж півстоліття. Верхівські князівства після входження до складу Московської держави ще довший час зберігали старі межі в нових умовах. Зрозуміло, що з часом межі нових адміністративних одиниць частково змінювалися," але окремі з них практично зберегли кордони князівств у первісному вигляді. Так дуже вірогідно, що межі Перемишльської та Сяноцької земель у складі Руського воєводства в основному відповідають кордонам Перемишльського князівства. Подільське князівство за Корятовичів, навпаки, займало не лише територію пізнішого Подільського воєводства, але включало й значну частину території пізнішого Брацдавського воєводства. Роздроблення земель на князівства і виділення у складі останніх нових уділів завжди відбувалися в межах старих князівств і без зміни їх зовнішніх кордонів. Причому при утворенні нових уділів завжди зберігались принципи успадкування, прийняті у даній землі. В основному це були принципи, закріплені на Любецькому снемі і потім поширені на окремі землі, або старі принципи успадкування за родововим старшинством. Ніколи князі іншої гілки або династії не претендували на землі сусідньої династії. Це не стосується Київської землі, яка не була закріплена за жодною династією. Як виняток можна розглядати перехід Брянського князівства від Ольговичів до Смоленських Мономаховичів на межі Xiii-XiVcT., але нам незнані подробиці цього переходу і не виключено, що це відбулось через родинні пов'язання після вигаснення брянської гілки Ольговичів. Старші князі земель за часів існування Київської Русі в питаннях зовнішніх відносин були суверенними володарями, які самостійно укладали угоди з сусідами, вступали в коаліції і родині пов'язання з іноземними володарями, вмішувалися у справи сусідніх країн, як це робив Роман Мстиславич ще будучи володимирським князем. Поряд з цим їх свобода дій обмежувалася інтересами Київської Русі як держави. Небезпека для зовнішніх кордонів імперії негайно викликала відповідну реакцію великих київських князів, їх васалів і церкви, яка теж виступала як один з гарантів єдності краю. Так було у періоди половецької активності або спроби Угорщини і Польші поборотися за Галицьку спадщину. Удільні князі у складі земель в цей період були більш пов'язані із своїми сюзеренами. Навіть політика таких сильних князів як новгород-сіверські була витримана в загальних інтересах Чернігівської землі. Випадки виступу удільних князів проти своїх сюзеренів на стороні їх ворогів носили епізодичний характер і були рідкими. Найбільшого успіху в цьому плані добився дорогобузький князь Володимир Андрійович, якому вдалося на якийсь час відірвати свій уділ від Волині і залишатись васалом безпосередньо великого князя. Після монгольської навали залежність старших князів земель від монгольських ханів чи ве- - 199 лихих князів литовських в різні періоди була різною. Залежність сюзеренів Галицько-Волинської та Смоленської земель обмежувалась виплатою данини - ординського виходу, а також участі в походах ординських військ у сусідні землі, нерідко вигідних їм самим або спровокованих ними у власних інтересах. У Чернігівській землі, а також у Київській та Переяславській, опанованих напевно Ольговичами, ординці ставили своїх баскаків і надавали князям ярлики на володіння тим чи іншим князівством. Вони швидко добилися роздроблення землі між різними гілками Ольговичів на ряд самостійних від чернігівського князя уділів, сприяючи подальшому їх роздробленню. Ординська політика сприяла і більшій самостійності дрібних удільних князів відносно своїх сюзеренів і у інших землях. Результатом цієї політики можна вважати і фактичне роздроблення Галицько-Волинської держави після смерті Данила Романовича, яке тривало до початку X!V ст. Удільні князівства, які виникали в цей період на території різних земель, ставали самостійними відносно старших князів земель, і з їх т ериторій нерідко виділялися теж самостійні князівства. Такому становищу сприяли як ордиські хани так спочатку і великі литовські князі. До Кревської унії залежність князів більшості українських уділів часто носила номінальний характер і була схожою на залежність старших князів земель від Києва у першій половині Хіі! ст. До цього часу практика успадкування князівських престолів залишалась незмінною у межах земель, закріплених угодами і традицією за певною династією чи княжою родиною. Сюзерен Волині Любарт-Дмитро Гедимінович, який боровся за відновлення ГалицькоВолинської держави, першим змушений був перейти до європейської практики роздавання феодів. Щоб легалізувати литовську допомогу він став роздавати волинські уділи Гедиміновичам, а можливо і Рюриковичам, які прийшли йому на допомогу. Після нього такою практикою широко користувалися Вітовт Кейстутович і Свидригайло Ольгердович. Після Кревської унії, сюзерени Литви почали практикувати не лише роздавання нових уділів князям інших династій, але й заміну уділів і вигнання князів з їх земель з переданням цих земель іншим династіям. Але така політика вважалася порушенням традиції. Через це і Олельковичі лишались претендентами на Київ і після ліквідації самого уділу. Розвиток подібної практики, яка вела до обмеження суверенних прав удільних князів, отримав у XV ст. форму затвердження спадкоємця на батьковому престолі зі сторони сюзерена. Наступним обмеженням суверенних прав удільних князів було «пожалуванняо уділів на васальному праві на відміну від права успадкування. До практики вдавалися переважно московські князі, а з XV ст. і литовські. Литовський уряд став приміняти і практику роздавання земель, які відійшли до великокняжого домену, у приватне володіння удільним князям. При цьому уряд жертвував навіть інтересами державної скарбниці. Ця система мала завдання звести удільних князів до рівня решти служилих землевласників. Однак, збільшивши свої володіння завдяки приватним маєткам окремі князі, наприклад Острозькі, Вишневецькі чи Корецькі, пробували і в нових умовах провадити незалежну політику. З їх позиціями мусили рахуватися у Молдові, Московській державі та інших сусідніх країнах. Але їх князівства, оточені звідусіль коронними землями, вже не сприймалися як державні утворення, а самі вони, займаючи високі уряди у великокнязівській (господарській) або королівській адміністрації, вже теж не виглядали удільними князями. Крім того Віленський привілей 1492 р. і юридично позбавляв їх права зносин з іншими країнами, /цільні князі земель, які ввійшли до складу Московської держави, опинилися у значно гіршому становищі. Тут при відсутності прямих спадкоємців землі просто відходили до великого князя без будь-яких застережень. Не рідко удільних князів заарештовували, звинувачуючи у зраді, а їх уділи ліквідовували, приєднуючи до домену великих князів. Однак при всіх поступових обмеженнях прав удільних князів, вони залишались суверенними володарями до кінця існування самих уділів. Одним з доказів такого суверенітету можуть служити перш за все міжнародні угоди з сусідніми землями, куди включались поряд з сюзеренами і удільні князі, чиї інтереси зачіпали ці угоди. Такими були угоди Любарта Гедиміновича з польським королем або угоди литовських князів з хрестоносцями. В угоді московського князя з Рязанню був пункт, який зобов'язував великого князя рязанського помиритися з таруськими князями. Тобто Москва визнавала за своїми васалами право на окремі угоди з іншими державами, в тому числі і ворожими до себе, якою тоді було Рязанське князівство. З другої половини XV ст. удільні князівства стають постійними об'єктами угод Литви з Москвою, але вже без участі самих удільних князів і їх підписів на угодах. - 200 - Це, однак, не означає, що не було окремих угод між самими удільними князями та їх сюзеренами. В Московській державі такі угоди існували аж до формальної ліквідації уділів. В Литві, напевно, - до кінця XV ст. Важливим залишається питання влади удільного князя. Для домонгольського періоду це питання досліджене О. Толочком.з Немає підстав стверджувати, що ця влада була більш обмеженою у наступному періоді. Проводячи політику ліквідації уділів різними методами, Литва і Московська держави сходились у прагненні звести їх до рівня інших служилих землевласників. Останні ж добивались закріплення за собою таких прав, якими володіли удільні князі. Після Кревської унії уряд польсько-литовської держави бачив один з шляхів вирішення проблеми удільних князів через зрівнення прав нетитулованої знаті з князями. Вже Віленський привілей Владислава Ягайла 1387 р. гарантував нетитулованій знаті право володіння спадковими вотчинами і звільнення від тяглових повинностей.^ У 1432 р. при проголошенні Зигмунта Кейстутовича великим литовським князем було видано Гродненський привілей. Його текст був повторений майже дослівно у Троцькому привілеї 1434 р.7 На наш погляд ці документи були видані з метою привернути на бік уряду бояр та інших васалів удільних князів, які підтримували Свидригайла Ольгердовича. Цими привілеями гарантувались успадкування володінь, звільнення підданих цих володінь від «дякпа« - продуктових данин на користь великого князя, недоторканість самої особи нобіля і другі прерогативи, які зрівнювали у правах князів, бояр та шляхту. Щоб взагалі зламати опір удільних князів уряд пішов ще далі, фактично відмовившись від юридикції над половиною, якщо не більше, населення Великого князівства Литовського.з У 1447р. Казимир Ягелончик видав Віленський привілей," де «княжатам поставлені в один ряд з рештою шляхти, а на останню поширено не тільки гарантії особистих прав, спадковості володінь та звільнення їх підданих від натуральних продуктових податків, але й звільнення від грошового податку (серебщини), візницької повинності і відробітків на користь державних замків, а також надання їм судової юридикції над своїми піданими. Нам здається не зовсім правильною думка Н. Яковенко, що Віленський привілей 1447 р. фактично зафіксував реальний стан речей стосовно вищого панівного класу.'" Удільні князі справді користувалися всіма цими правами постійно, у привілеї уряд поступався їм лише в одному - признавав всі володіння, надані у часи Вітовта Кейстутовича та Зигмунта Кейстутовича (фактично і надання Свидригайла Ольгердовича). Всі інші пункти привілею були розраховані на нетитуловану шляхту. Саме підтримка цієї шляхти, яка була васалами удільних князів, забезпечувала останнім перевагу у боротьбі з урядом. Зрівнюючи шляхту з удільними князями, уряд фактично перетворював їх володіння з державних одиниць у приватні. Поки існували потужні Волинське та Київське князівства, заходи уряду давали невеликий ефект. Ліквідація цих князівств, зафіксована відповідними привілеями Казимира Ягеллончика Волинській землі близько 1452 р. (підтверджений Олександром Казимировичем у 1501р. та Сігізмундом Старим у 1509 р.) та Київській землі у 1471р. (підтверджений Сігізмундом Старим у 1507 та 1529 рр.)," змінила ситуацію. Названими привілеями дрібні удільні князі, які ще залишилися, були зрівнені з рештою шляхти, а їх володіння з приватними володіннями. Саме тому після ліквідації Київського князівства багато удільних князів, чиї володіння межували з Московською державою, перейшли на службу до московських князів. Решта змушені були погодитися з фактичним станом речей. Свою перемогу уряд закріпив Віленським привілеєм 1492 р.^ Цим привілеєм великокняжий уряд залишав за собою дипломатичні зносини з іноземними державами, надання урядів і земельних пожалувань, а також зміщення з цих урядів. Можна стверджувати, що саме Віленським привілеєм 1492 р. уряду вдалося зафіксувати свою перемогу у змаганні з удільними князями. Фактично володіння останніх були зведені до рівня приватних володінь шляхти, а самі вони - до рівня цієї шляхти. Таке становище було закріплено у Статуті 1529 р. та наступних Статутах. Дальше існування окремих уділів у складі Польсько-Литовської держави носило суто номінальний характер. Більшість удільних князівств було і формально ліквідовано після прийняття Люблінської унії 1569 р. за якою послідували відміна земельних привілеїв і утворення Волинського та Брацлавського воєводств. Однак збільшення володінь окремих князів, чиї уділи формально не були ліквідовані, привело до відродження княжої могутності у XV! ст. Князі почали вести себе як незалежні володарі, нерідко порушували закони, роздавали землі своїм васалам і т. д. Уряду так і не вдалося зрівняти князів з рештою - 201 шляхти. На українських і білоруських землях суспільне становище князів завжди залишалося вищим. Про це свідчить і масове намагання шляхти «приписатися" до княжих родоводів. По іншому склалася ситуація тих удільних князів, які перейшли на службу до Московської держави. Більшість їх уділів були ліквідовані у часи великого князя Василя Івановича (1505-1533). Масові репресії при Івані !V, в яких частина дослідників схильна бачити боротьбу з опором удільної знаті, носили скоріше випадковий характер і були пов'язані з особою царя. Опір удільних князів був зломлений раніше. В часи Івана !V вони нічим не відрізнялися від решти землевласників, а формальне існування деяких князівств, наприклад Воротинського, було питаням часу. Удільні князі були верховними суддями у своїх землях, мали розвинуте судочинство на основі Руської Правди, звичаєвого права і традиції. На місцях була адміністрація: воєводи, старости, судді, осьменики, вірники, тіуни. Запровадження магдебургського права для міст, яке розпочалося ще в Х!!і ст. при Данилі Романовичу і його сині Леві, лише сприяло подальшому розвитку законодавства. Удільні князі, наприклад белзькі, як суверенні володарі, самі надавали магдебургське право, не потребуючи підтвердження своїх сюзеренів, і ці надання пізніше признавалися королівською владою. В окремих містах, наприклад у Брянську, продовжували діяти міські віча. До кінця існування удільних князівств у них залишалося чинним давнє цивільне і церковне право. Так Тарновська редакція «Уставу князя Ярослава, сина Володимира" з останньої третини XV ст., а також пізніші редакції цього документу," безперечно свідчать про практичну значимість цього документу у XV-XVici., і навіть пізніше. Уставні грамоти, які видавалися удільними князями протягом ХІІІ-ХУст., були продовженням канцелярської практики попереднього періоду, яка перейшла у практику Великого князівства Литовського. Значна частина цих грамот збереглася. Причому уставна грамота київського князя Олелька Володимировича церкві св. Софії у Києві і митрополиту ісидору" мало відрізняється від подібної грамоти князя Лева Даниловича кафедральній церкві Успенія в Крилосі, яка була надана майже на півтора століття раніше. В удільних князівствах, князі яких перейшли на службу до Московської держави, зберігалися Боярські думи, як дорадчий орган при князях. Малоймовірно, що це було простим запозиченням з московської практики, а не збереженням практики попереднього періоду. Напевно, що подібні Ради існували і при удільних князях на Волині, Київщині чи Турівській землі. Принаймі у Свидригайла Ольгердовича така рада залишалася і тоді, коли він зберіг за собою тільки Волинь. По аналогії з радою великих князів литовських такі ради могли називатися не боярською думою, а радою панів. В удільних князівствах продовжувала зберігатись стара практика збору податків, данин і мит. В окремих з них були спроби налагодити карбування монет, що теж було ознакою державності. Спроби ці не набули масового поширення головним чином через брак металу, а також через насиченість ринку литовським, чеським та ординським сріблом, може і гривнами старого типу. Не можна не брати до уваги і відсутність сталих традицій карбування монет. Удільні князівства мали постійне військо і ополчення. Ця традиція пережила їх існування і збереглась у вигляді надвірних команд Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Збаразьких, Корецьких, котрі подекуди і перевищували відповідні коронні контигенти." із своїми окремими полками удільні князі виступали і на московській службі. Удільні князівства мали свою емблематику, яка розвивалась у руслі розвитку європейської геральдики. Пізніше земельні герби стали гербами відповідних княжих родів. В цілої групи князів, що походять з друцької та полоцької гілок ці герби зберегли різновиди родового знаку Рюриковичів - «тризуба". Щось подібне можна говорити і про найдавнішу частину гербу Острозьких. Багато Гедиміновичів зберегло в гербі «ПОГОНЮ". Отже можна стверджувати, що більшість удільних князівств в українських і білоруських землях у Xii-XV! ст. мали основні ознаки та атрибути феодальних держав і були такими. Ці держави нічим істотно не відрізнялися від подібних князівств на російських землях, ординських царств чи герцогств та інших феодальних держав, які існували в цей період на польських, німецьких, італійських чи - 202 - іспанських землях. Цей період був періодом державності для українського і білоруського народів, як був він періодом державності для литовського, польського чи російського народів. Ці традиції зберігались ще протягом довгих віків. Як підлегла великому князю литовському місцева адміністрація з’явилася після ліквідації державної влади удільних князів. У другій половині ХУ ст. головною особою місцевої адміністрації був намісник великого князя, а з початку ХУ1ст. - воєвода, що очолював адміністративну, господарську, військову владу. Призначався великим князем і панами - Радою пожиттєво із числа крупних феодалів (князів ) при згоді місцевої знаті. Якщо воєвода не влаштовував місцевих феодалів, вони мали його право змістити. Посада воєводи поєднувала державне управління і місцеву владу. Нагадаємо, що воєвода входив до складу Панів-Ради (вищого законодавчого органу) , а потім разом з цим органом був представлений у соймі (парламенті). Його помічник у військових справах-каштелян керував військовими силами головного замку великого князя на території воєводства, очолював ополчення, приписаного до цього замку. Другий помічник з адміністративних і судових питань –підвоєвода - керував військовою канцелярією, а за відсутності воєводи головував у замковому (гродському) суді, підписував різні документи. Ключник-відав збором данини і чиншу. Городничих - комендант замку, що відав ремонтом замку і за відсутності каштеляна очолював військо. Лісний і ловчий-відали лісними промислами і полюванням. Конюший-завідував державною конюшнею у воєводстві. Адміністрацію у повіті (район у воєводстві) очолював староста, він призначався князем великим і панами - Радою із числа великих феодалів(князів чи панів). Його обов”язок - слідкувати за порядком на території повіту, відати господарством, фінансами, судом (карні і цивільні справи). Помічником старости у військових справах був повітовий маршалок, а в адміністративних -підстароста. У розпорядженні старости свій уряд- ключник, конюший, лісничий, тіун (державець - управляючий маєтностями великого князя на території повіту), хорунжий. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|