* * *
Пліт небезпечно потріскував. Хвилі накочувались на його краї, мов намагаючися злизати кору з міцно зв’язаних товстих стовбурів. Жаровня ще горіла.
– Ляж і вкрийся з головою. – Розвіяр поцілував Яску у вухо. – Луксе, витягай ковдри.
Звіруїн узявся розбирати поклажу.
– Якщо завтра прилетить патруль – я нічого не зможу зробити. – Яска нервово позіхнула. – Дуже страшно бути магом.
Лукс укрив Яску ковдрою. Укриваючи, ніби ненароком погладив її по плечу. Вона не відповіла ні рухом, ні словом.
– Мені початувати? – повагавшись, запитав звіруїн.
– Спи, поки можна, – озвався Розвіяр. – Я почитаю.
Лукс відійшов від жаровні, у морок, на край плоту. Розвіяр видобув із сідельної сумки шкіряний футляр. Світло впало на жовті сувої; Розвіяр опустив руки і якийсь час сидів, просто дивлячись на рукопис із людської шкіри. Навіщо він шукав ці моторошні сторінки? Нехай би гнили в могилі разом зі старим…
Лукс усе не вертався. Яска, з головою вкрившись ковдрою, лежала недвижно. Одна особливо висока хвиля розбилась об край плоту, піднявши віяло бризок, видимих навіть у темряві. Розвіяр змахнув з обличчя солоні краплі; вночі патруль не побачить ні плоту, ні людей на нім. Скільки днів ще треба повзти по воді просто неба, не маючи можливості сховатись?
Він підвівся й, обережно ступаючи по колодах, пішов шукати Лукса. Звіруїн, мокрий з голови до хвоста, сидів на слизьких колодах у небезпечній близькості від води.
– Луксе!
Звіруїн отряхнувся, розбризкуючи краплі. Розвіяр не бачив його обличчя.
– Вирішив скупатись? – сухо спитав Розвіяр.
– Хвилею накрило. – Лукс понуро потер вухо. – Послухай… вона мене… нібито я порожнє місце.
– Вона тебе любить і цінує.
– Цінує – так! Я великий вантаж можу нести на спині.
– Луксе, – сказав Розвіяр. – Тепер не час з’ясовувати стосунки. Їй дуже важко.
– Я знаю. – Звіруїн не дивився йому в очі. Розвіяр торкнувся його мокрого плеча:
– Перевдягнись. Візьми запасну сорочку.
– Мені не холодно.
– Перевдягнись, – повторив Розвіяр. У його голосі ледь прозирнула владна нотка.
Лукс понурився. Вони повернулись до жаровні; Яска лежала нерухомо, але Розвіяр здогадався, що вона не спить. Лукс перевдягнувся, розіклав мокру одіж на плоту і сів ближче до жаровні, настовбурчивши смугасту шерсть на боках.
– Ти хотів би піти з плотом у внутрішнє море? – спитав Розвіяр, дивлячись на сувої гекса в своїх руках.
– Так. – Лукс накинув на плечі ковдру. – Ти вже щось вирішив?
Розвіяр похитав головою.
– Тоді чому нам не пошукати місця, де ми могли б спокійно жити? – Лукс простяг до жаровні руки. – Ясці треба… все це забути, заспокоїтися, жити в своєму домі…
– Рукодільничати, – долинуло з-під ковдри. Голос Яски був хрипкий і в’їдливий.
Лукс зітхнув. Печально скоса позирнув на Розвіяра, немовби кажучи: «Ось бачиш».
– Чому ти не спиш? – спитав Розвіяр.
Яска вибралася з-під ковдри – закудлана, з гарячими безсонними очима. Мигцем поглянула на небо, прикрила очі долонею, мов на палючому осонні:
– Ти читатимеш, Розвіяре? Почитай уголос.
– Гекса пишуть свої тексти на шкірі ворога, – сказав Розвіяр.
Яска довго мовчала. Потім сказала зміненим голосом:
– Однаково. Я хочу знати.
* * *
– «Він співа твої гімни,
Ти живеш в його піснях.
Ти співа в його жилах,
Він несе тебе далі…»
Він читав усю ніч, розбираючи вузлуваті рядки, близько підносячи сувої до очей. Розгойдувався пліт, шуміло море. Лукс лежав поряд, притиснувшись до Розвіяра своїм підсохлим боком.
– «Пелюстка на воді,
Сідло моєї пам’яті.
У сідлі розпочну новий день,
І завтра сходить сонце».
Прочитавши, Розвіяр жмакав сувій і, проштовхнувши в щілину під віком жаровні, кидав на ще червоні вуглини. З’являлись язички полум’я, світлішало, вогонь відбивався в розплющених очах звіруїна та Яски.
Шкіра тріщала, скручуючись. Розливалася чорнота, зникали літери.
– «Проведи ворога через тортури так, щоб він дожив до наступного світанку. Він помре з твоєї волі, не зі своєї. Це його останнє прижиттєве приниження»… Читати?
– Читай, – ледь чутно відповідала Яска.
* * *
Удосвіта хмари повстали над обрієм, ніби примара міста Мірте. Троє сиділи, притулившись одне до одного, зберігаючи тепло.
– Розвіяре… Я тут подумала одну річ… Можна, я скажу?
– Скажи.
– Можливо, Золоті… як ти про них розповідав… не такі вже… несправедливі? Їх можна зрозуміти… Вони багато разів перетиналися з гекса лицем до лиця… Якби Золоті не розбили армію гекса в давні часи… Можливо, весь світ був би тепер іншим… і в Імперії… і всюди порядкували б вони?
– Чим гекса гірші від Золотих? – гостро спитав Розвіяр. – І чим вони гірші за очільника Корунха та його стрільців?
– Можливо, тим, що Золоті не їдять людей, – похмуро сказав Лукс. – А вартівники не пишуть вірші на їхній шкірі.
– Чому ти обстаєш за гекса, Розвіяре? – здивувалася Яска. – Це ж вони вбили твого батька й спалили твій дім! Це їхнього ватажка ти вбив, їхніх воїнів підставив під стріли, їхні рукописи спалив! Ти – не гекса, Розвіяре!
– Ти не гекса, – луною повторив Лукс. – Тебе виховали інші люди, ти не гекса, чому ти їх захищаєш?
Розвіяр не відповів.
Прокидались плотогони. Вітер, на щастя, був погожий; розпустили вітрило на короткій щоглі, але пліт однаково рухався повільно, важко, грузнучи в хвилі. Щохвилини світлішало – ось-ось мало з’явитися сонце. Яска втримувала себе, щоб не дивитись на небо, – і знай поглядала з-під руки.
– Якщо вони прилетять, ти нас прикриєш? – тихо спитав Лукс.
Вона не відповіла.
* * *
Минуло ще декілька днів. Гекса-пасажир незрозумілим для Ремиша чином завів знайомство з командою; ні його бліде витягнуте обличчя, ні кольчуга, ні проникливі очі більше нікого не лякали. Настороженість і неприязнь плотарів, людей битих життям і недовірливих, зламалися за день: уже над вечір пасажир сидів у компанії плотогонів, що розташувались навколо багаття, правив баляси й пускав масні дотепи про імператорських чиновників і про баб, і кожний жарт вітали дружнім реготом.
– От спритний хлопець, – казали плотогони з повагою. – Нам би такого заводієм!
Супутники гекса ніколи не наближались до загального багаття. Дівчина та звіруїн розмовляли, їли, спали окремо; кілька разів Ремиш, спостерігаючи за ними здалеку, бачив, як звіруїн відчайдушно намагається підлеститись і як дівчина відхиляє залицяння – не грубо, але цілком недвозначно. Вона здавалася слабкою, трохи безумною, зосередженою в собі; гекса та звіруїн влаштували їй з ковдр щось на штиб намету, і в цю хистку криївку вона залізала за першої можливості.
Напевно, хвора, подумав Ремиш.
* * *
– Ми можемо спізнитися до закінчення навігації, так вони кажуть. Їм не щастить із погодою. Я взагалі дивуюсь, як ця штука йде по морю й досі не розвалилась на частини.
– Якщо ми спізнимось…
Розвіяр приплющив очі:
– «Судно затрималось через поломку, й капітан вирішив, незважаючи на поради бувальців, перетнути протоку Осиний Ніс перед самим закінченням сезону. Зволікання позначилось би згубно на його гаманці – корабель аж на міжсезоння опинився б замкненим у внутрішньому морі. Але поспіх і відчайдушна рішучість могли коштувати життя і капітану, і команді, й пасажирам… Капітан велів забрати всі вітрила, але було пізно; зі страшною силою корабель тягнуло в протоку… Раптом закричав матрос, що стояв біля борту – чорна багатопала рука, схожа на клубок змій, вирвалася з води, вхопила нещасного, й матрос назавжди…»
Яска здригнулась.
– «Подорож на Осиний Ніс», – закінчив Розвіяр. – Я читав тільки половину і не знаю, хто з того корабля врятувався і як йому це вдалось.
– «Матрос назавжди…» Що назавжди? – пошепки спитала Яска.
– Не знаю. Зник, мабуть.
– Мені розповідали казки про морських чудовиськ. – Яска подивилась на воду навколо плоту, ніби вперше її забачивши. – Чорна рука, немов клубок змій… Це теж казка?
– Ні, це правда. Книга про подорож, де людина чесно описала все, що бачила.
– І що було потім? Що потім?!
– Я не знаю, – зізнався Розвіяр.
Він згадав трактир і вогнище, згадав барильце з трісками й удову, яка не відчувала болю. Він приніс Мідному королю в жертву книжку, яку пристрасно хотів прочитати. Натомість Мідний король дав йому… що?
Він згадав надзвичайну легкість і ясність. І відчуття, що він став більшим за самого себе – мудрішим і сильнішим. Світлішим. Це було мов ковток води: невиразне бажання, що так довго мучило його, нарешті здійснилось…
– Розвіяре, про що ти думаєш?
Він ледве зсунув брови. Уперше з того моменту, як було принесено в жертву книжку про подорож на Осиний Ніс, це знайоме невиразне бажання торкнулось його – краєчком.
Він приніс Мідному королю в жертву дерев’яну білку-скриньку з двома чорними пасмами – Розвіяра-немовляти й матері. Найдорожчу річ для батька, єдину пам’ять про домівку й родину. Тоді Розвіяру здалося, що згори б’є стовп світла, він побачив чітко кожний листок, кожну травинку й кожний камінчик. Що змінилося в ньому всередині?
Щоразу, приносячи жертву, він мовби прокидався. Немовби танула крижинка, що закривала світло, і те, що перше було непомітним, незрозумілим, невиразним, ставало ясним, немов оці лінії на долонях.
– Розвіяре?
Голос Лукса нагадав йому про владаря. Чого він хотів?
Чого сподівався від Мідного короля, коли замок руйнувався, готовий повалитись, половина захисників загинула й висохли струмки в горах?
– Розвіяре, – сказала Яска. – Я могла би спробувати… З вітром.
– Погожий вітер? – Він одразу зрозумів. – Це тобі до снаги?
– Лукс має рацію. – Вона покосилась на звіруїна. – Там, у внутрішньому морі, добре… Гарні острови… І там нас напевно не стануть шукати. Вони думають, ми побоїмося пробиратися так глибоко в Імперію.
Розвіяр не був такий певний, але сперечатися поки не став.
* * *
Ремиш походжав по плоту, поклавши руки в боки.
Погода, слава Імператору, поправилась: хвилі стихли, а вітер, хоч і не дуже сильний, майже завжди держався ходовий. Команда потроху розпустилася знічев’я. Мимо тягнулись ті самі кам’янисті береги, плотогони грали «в щиглі», і гекса то вигравав усе в усіх, то спускав увесь виграш за одне коло. Ці ігри з долею кидали плотогонів у захват: у гекса вистачало мужності пережити програш без відчаю, він знову сідав грати, і знову вигравав, і знову спускав усе.
Майстер-плотар не поділяв загального настрою команди: йому, як і Ремишу, не подобався пасажир. У міру можливості він закидав своїх людей роботою, яка відволікала їх від гри й теревенів, але вітер тримався погожий, ставити в таких умовах колесо було дурістю, а іншої роботи для цілої команди на плоту не знаходилось.
Пасажир особливо тісно зійшовся з двома плотарями: молодим, який уперше вийшов у рейс, родом, здається, з околиць порту Фер, і підтоптаним, бувалим моряком, що давніше ходив на вітрильному судні, але за якісь огріхи був списаний на берег. Ремиш часто бачив, як вони розмовляють, відсівши від великого товариства: молодий здавався утішеним, що гекса так по-товариськи з ним розмовляє. Підстаркуватий часто задумувався, чесав рідку бороду, іноді явно дивувався – але слухав пасажира як рівного, часом навіть як старшого – шанобливо.
Вони пройшли більш як половину шляху до протоки, коли це з-за хмари виринули три крилами. Птахи окреслили коло, потім друге – нижче, потім третє. Їхні крила підняли такий ураган, що рідке волосся Ремиша заворушилось, мов суха трава, і торгівець усією шкірою відчув купу спрямованих із неба стріл.
Ремиш озирнувся. Команда була вся на ногах, плотогони стояли, закинувши голови, – хтось витріщався, вмираючи з цікавості, хтось явно бентежився. Що могло зацікавити імперський патруль на звичайному плоту торгівця деревиною, який видно згори цілком, неначе на долоні?
Ремиш згадав про пасажирів. Кривенький намет, в якому любила ховатися жінка, тріпотів на вітрі, змахував краями ковдр, немовби теж хотів злетіти. Де вони? Де проклятущий гекса, де звіруїн, Шуу його роздери?!
Одна з крилам спустилася так низько, що крило її чиркнуло по воді. Ремиш бачив її перетинчасті лапи, притиснуті до живота, її складну збрую; птах розвернувся, Ремиш побачив трьох вартових у сріблясто-чорних панцирах і раптом згадав, де він бачив таку саму, – на гекса!
Ремиш роззявив рота, чи то задихаючись, чи то намагаючись крикнути. У цю мить крилама змайнула, приєдналась до двох інших, патруль окреслив останнє коло і взяв курс на схід.
* * *
– Вони полетіли. Ти чуєш?!
Розвіяр ривком відкинув ковдру. Поряд, за три кроки, стояв торгівець Ремиш із очима великими й круглими, мов яйця ляскунів. Побачивши Розвіяра, він відхитнувся.
– Що сталося, хазяїне? – спитав Розвіяр так м’яко, як міг.
Ремиш ковтнув:
– Патруль…
– Так, ми бачили. Їм байдуже до вас.
– Але ви… Де ви були?!
– Де ще нам бути? – Розвіяр усміхнувся. – Під цією ковдрою… Нас розморило. Ми спочивали.
Ремиш із величезною підозрою глянув на Лукса, потім на Яску, яка так само лежала, скулившись, витираючи крапельки крові під носом.
– Очі мої осліпли, чи що, – пробурмотів торгівець.
– Буває, – поспівчував Розвіяр.
Ремиш покосився на нього й пішов на середину плоту, до колеса. Розвіяр провів його поглядом; Лукс сидів поряд із Яскою, обіймаючи її, гладячи по волоссю, і вона не відсувалась.
– Молодець, – шепотів Лукс. – Повік не забуду… Уже вкотре ти нас рятуєш… Ясочко моя світла, спасіння моє…
Розвіяр простягнув їй флягу. Яска напилася, зітхнула, тильною стороною долоні розмазала воду й кров на підборідді:
– Я більше не можу тримати вітер. Утомилась.
* * *
Дарма, ой дарма Ремиш піднявся на дусі. В одну ніч погода раптом помінялась: знов піднялися хвилі, і попутний вітер обернувся на зустрічний. Плотогони вибивалися з сил у колесі, але всі їхні труди йшли на те, щоб утримати пліт на місці: його заносило назад. Ремиш умовляв налягти ще хоч трохи, попрацювати колесом, поки вітер уляжеться. Але сили скінчились, а вітер зміцнів. Пліт стало заносити назад.
Минув ще день, і торгівець Ремиш безповоротно зрозумів, що запізнився. Тепер не допоміг би й погожий вітер: донести пліт до Осиного Носа перше, ніж спаде вода і протока стане непрохідною, можна було тільки на крилах.
Нема чого й думати лишити пліт до наступного сезону – дерево спаде на ціні, підгниє, його поточать жучки й розтягають злодії. Крім того, він збирався розрахуватися з командою після того, як продасть дерево, і лишитися з баришем. Чим платити тепер?
Зустрічний вітер, мов знущаючись, гнав пліт назад. Утомлена команда не особливо старалась – гребне колесо рухалося ледь-ледь; мабуть, плотогони й самі все зрозуміли й тепер змовлялись, як певніше витрусити з Ремиша гроші.
Заплатити колодами? Не візьмуть. У жодній корчмі не приймуть колоду як сплату за вечерю. У Ремиша був дім на одному з найближчих островів, там чекали на нього дружина й двоє маленьких дітей. Там же, в сховку, у нього лежала певна сума про чорний день… Він не захотів узяти плотарів до паю, обіцяв виплатити угоджену суму незалежно від виторгу. Але що робити, коли виторгу нема?!
Походжаючи по плоту, Ремиш дивився на майже нерухомий берег. У якусь мить йому захотілося стрибнути у воду й утекти плавом; хай плотогони роблять що хочуть з його майном.
– Ми пливемо назад?
Проклятий гекса підійшов нечутно. Ремиш здригнувся, почувши за спиною його вкрадливий голос.
– Де твій талан? – спитав гірко.
– Нема ходового вітру?
– Ми запізнились до сезону, – сказав Ремиш несподівано для себе. Він зовсім не бажав ділитися своїми клопотами з пасажиром.
– Є спосіб продати дерево десь на зовнішніх берегах? – Гекса, виявляється, дуже швидко метикував.
– Не бачу такого способу, – помовчавши, зізнався Ремиш.
– Продай мені.
Торгівець швидко озирнувся. Гекса дивився так само спокійно й владно. У його манері держатись була безпристрасність величезного каменя, навислого над велелюдною стежкою.
– Не треба хапатися за ніж, – сказав гекса. Ремиш зрозумів, що тримається за колодку, що стирчить із-за широкого пояса.
– У тебе… є гроші, щоб купити пліт?
– А скільки ти хочеш?
Ремиш подумав. У пастці, куди його загнав власний авантюризм, не доводилось розраховувати на зиск. Він полічив гроші, належні команді, додав вартість лісу, додав ще зовсім трошки… затамував подих і назвав суму.
Гекса ледь усміхнувся:
– Це багато чи мало?
Така відверта наївність уразила Ремиша сильніше, ніж сама пропозиція гекса.
– Це… достатньо, – сказав він сухо. – У тебе, як я розумію, таких грошей нема?
– Будуть, – гекса усміхнувся ширше. – Тільки ми підемо не до Осиного Носа, а прямісінько у порт Фер.
Ремиш прокляв себе за дурість. Щойно він ладен був повірити, що пройдисвіт із двома супутниками й жменею золотих монет насправді здатен купити цілий пліт. Що він який-небудь загублений князь, або позашлюбний син Імператора, або могутній маг – так, Ремишу дуже хотілося, щоб доля втримала його на краю прірви, не дала скотитись і послала на допомогу мага. Замість цього доля, осміхнувшись, підсунула спільника бандитів, що гніздяться у Фер; чимало з’ясувалось для торгівця – і кольчуга, й дивні супутники гекса, і його манера триматись.
Напевно, Ремиш не зміг приховати жахливого розчарування, бо гекса насупився:
– Ти мені не віриш?
– У Фер укладають інші угоди, – сказав Ремиш, перевертаючи слова, як тухлі сухарі в роті. – Я чесний торгівець… і хочу жити.
– Ти переплутав мене з ким іншим, – озвався гекса, помовчавши. – Я збираюсь заплатити тобі за дерево і більше ні за що. Вирішуй сам, тільки швидко. Команда зажадає свого вже сьогодні чи завтра.
* * *
Проклятущий гекса мав рацію. Уранці наступного дня команда зібралась посеред плоту, і майстер-плотар гучно запитав Ремиша, коли, за його розрахунками, торгівець думає дістатись до Осиного Носа.
– Я купив цей пліт, але не я його веду, – похмуро відповідав Ремиш, вглядаючись в обвітрені, насторожені обличчя. – Ти майстер, ось ти мені й скажи: коли ми будемо в протоці?
– Не раніше, ніж вона закриється, – відрізав плотар. – Нас занесло назад майже на три дні подорожі! Про що ти думав, коли збирав таку купу дерева на один катамаран зі зламаним колесом? Де ти зібрався плавати – в калюжі?!
Майстер-плотар говорив умисно гучно й немовби співуче. Ремиш міг бачити його зуби й навіть маленький язичок, що тремтів глибоко в горлі. Майстер, сорому не знаючи, перекладав на Ремиша вину за всі невдачі походу. Зрозуміло було, як Імператорське світло: тепер він звинуватить торгівця перед усіма й зажадає грошей.
– Ти бачив цей пліт, коли брався його гнати, – сказав Ремиш, не піднімаючи голосу. – Ти бачив і катамаран, і колесо. Ти взявся до роботи. Роби її як слід.
– Ти обіцяв мені заплатити за роботу! І мені, і команді!
Ага. Ось воно.
– Я обіцяв заплатити після рейсу.
– Рейс закінчено! Ми запізнились до кінця високого сезону!
– Ми ще не запізнились, – крізь зуби сказав Ремиш. – Якби ти крутив колесо, а не витрачав час на галасування…
– Пізно крутити колесо! Усе, ми своє відкрутили і хочемо розрахуватися просто зараз!
Із юрби плотогонів вилетіли два-три схвальні вигуки. Люди стояли пліч-о-пліч, відводячи очі, щоб не скидатись із Ремишем очима; більшість була зовсім не бунтівники. Будь-який з них – майже будь-який – був готовий піти назад п’ятами.
– Розрахунок, – сказав Ремиш із гучним сміхом. – Авжеж. Можливо, ви чекаєте, що я розсиплюся купою реалів? Чи перетворюся на мішок із золотом? Де я візьму вам гроші, коли дерево не продано?!
Це була його помилка. Навіть ліниві й добродушні плотогони, навіть ті, хто симпатизував торгівцю й не бажав йому злого, виразно відчули в цю мить, що їх ошукано. Намарно ночі й дні на відкритому вітрам і дощам плоту, намарно важкий труд у колесі: вони повернуться до своїх родин без копійки в кишені, а вдома на них чекають, і зима підступає.
Почулись ремствування. Стислись кулаки. Ремиш тужливо зрозумів, що випустив ситуацію з-під контролю, – бунт схожий був на некерований важкий пліт, несений хвилями й вітром.
– А нам яке діло, де ти візьмеш гроші? – вигукнув хтось із задніх рядів.
– Ти обіцяв нам заплатити!
– Сам спробуй-но колесо покрутити!
– А нашим дітям – з голоду пухнути?!
– Ми працювали на тебе!
– Ви нічого не заробили.
Торгівець підстрибнув з несподіванки. Голос почувся з-за його спини. Ремиш озирнувся; гекса стояв, схрестивши руки на грудях. Плаща на ньому не було, срібляста кольчуга тьмяно поблискувала в промінні низького сонця. За спиною стирчало руків’я довгого меча.
Поява друга-приятеля на боці торгівця збентежила плотогонів:
– А тобі що?
– Ти чого, Розвіяре?
Зніяковіння змінилось на роздратування:
– А ти хто такий? Чого тобі треба? Забирайся, поки кості цілі!
– Гекса! – крикнув хтось із задніх рядів.
Пасажир усміхнувся. Плотогони позадкували від цієї посмішки, і сам Ремиш відчув, як щось болюче стискається в животі.
– Так, гекса, – м’яко сказав пасажир. – Але мова не про це. Ви нічого не заробили, бо тут, посеред моря, ваш пліт – купа сміття. А я знаю місце, де за нього заплатять.
– Тільки не порт Фер, – пробурмотів Ремиш.
Плотогони разом замовкли. Фер було славетне хорошим зиском у торгівлі. Хорошим зиском та небезпекою.
– Я куплю цей пліт, – сказав гекса. – Я зійду на берег і повернуся з грішми. Може, хтось захоче мене супроводжувати?
Він скинув на натовп недбалим поглядом, мов не звертаючись ні до кого зокрема, однак торгівець помітив, як перезирнулись плотогони Яшма та Картуз – молодий і пристаркуватий.
– Я куплю пліт за ціною шановного Ремиша, – повторив гекса. – Якщо шановний Ремиш погодиться мені його продати.
* * *
Ночами порт Фер обходився без світла, тільки де-не-де миготіли на вулицях вогники. На плоту торгівця Ремиша запалили сигнальний ліхтар; такі ж ліхтарі, полохливі й тьмяні, розсипались по гавані. Де-де стояли на якорі великі судна, але більше було човнів і маленьких домашніх плотів: багато мешканців порту воліли ночувати на воді, і, кажуть, міський голова теж. Уночі в спустілих крамничках і конторах господарювали темні пани, нічні барони, і варта перечікувала «мертву пору» за міськими стінами.
Гавань мерехтіла вогнями, але берег лежав у темряві. Неможливо було уявити, що тут розкинулося величезне місто, де сплять і працюють тисячі людей. Яска сиділа на краю плоту, схрестивши ноги під широкою селянською спідницею.
– Ти тут був колись?
– Бував. Доводилось.
– Там небезпечно, – сказала Яска, і ніздрі її роздулись. – Багато людей… Неспокійні. Злі. Не хочеться мені туди йти.
– Тобі й не треба. Принаймні до ранку.
– Ти залишиш мене саму?
– З Луксом. Нема чого боятись.
– Значить, ти сам підеш на берег?!
– Не сам. Картуз і Яшма підуть зі мною.
– Ці плотогони? Послухай, Розвіяре…
Він поцілував її й підвівся:
– Побачимося вранці.
Яска підхопилася слідом:
– Послухай, я ж маг! Я можу… Чому ти не береш мене з собою?!
Він не міг би їй пояснити, навіть якби захотів.
– Це справа не для мага, Яско. Це моя справа. Побачимося вранці.
Він вивільнився з її рук. Лукс походжав по плоту, хвицяючи себе по боках смугастим хвостом, то випускаючи, то вбираючи кігті.
– До завтра, – сказав йому Розвіяр.
Кілька останніх днів звіруїн напружено думав, міркував, шукав аргументи; разів п’ятнадцять намагався вкрадливо, або наполегливо, або умисно байдуже переконати свого вершника, відрадити, примусити відмовитись від наміру. Кінець кінцем упав у відчай і заявив, що Розвіяр упертий, мов стара печірка, і якщо йому хочеться йти на певну смерть після всього, що їм вдалося пережити, – так йому й треба.
– До завтра, Луксе.
Достарыңызбен бөлісу: |