Мертва зона пролог 1 Н

Розділ шостий

1
Через одинадцять днів після того, як було знайдено тіло Керол Денбарже, на північ Нової Англії налетів буревій з дощем і снігом. На шостому поверсі Східного медичного центру штату Мен того ранку все відбувалося з невеликим запізненням. Більшість персоналу не змогла вчасно дістатися на роботу, і ті, що дісталися, мусили крутитись, аби підтримувати сякий-такий лад.

Було вже по дев’ятій, коли одна з санітарок, молода жінка на ім’я Еллісон Коновер, принесла містерові Старрету його легкий сніданок. Містер Старрет одужував після інфаркту й “відбував свої два місяці” у відділенні інтенсивної терапії - то був звичайний термін післяінфарктного лікування.

Справи в містера Старрета йшли непогано. Він лежав у 619-й палаті й по секрету казав дружині, що найкраще спонукає його до одужання перспектива позбутися товариства живого трупа на другому ліжку. Невпинне шурхотіння штучних легенів того бідолахи заважає йому спати, скаржився він дружині. І, мовляв, зрештою вже й не знаєш, чого тобі хочеться: щоб той апарат і далі працював або щоб спинився. Спинився, так би мовити, намертво.

Коли Еллісон увійшла, телевізор у палаті був увімкнений. Містер Старрет сидів у ліжку з виносним пультом у руці. Щойно закінчилася програма “Сьогодні”, і він ще не надумав, чи дивитися мультик, що мав бути далі, чи вимкнути телевізор. Тоді б він знову лишився сам на сам із штучними легенями Джонні.

- А я вже майже втратив надію діждатися вас сьогодні, - сказав містер Старрет, без особливого захвату дивлячись на свій сніданок на підносі: апельсиновий сік, йогурт і пшеничні пластівці. От чого справді жадала його душа, то це двійка начинених холестерином яєць, засмажених на свіженькому вершковому маслі, з п’ятьма не надто хрусткими скибочками бекону збоку. А власне, саме тієї їжі, що найперше завдяки їй він і опинився тут у лікарняній палаті. Та це тільки якщо вірити його лікареві, людині з курячим мозком.

- Насилу добралася, - коротко пояснила Еллісон. Це вже сьомий пацієнт сьогодні казав їй, що майже втратив надію її діждатися, і ця фраза почала набридати. Еллісон була добра дівчина, але цього ранку почувала себе геть загнаною.

- О, пробачте, - сумирно мовив містер Старрет. - На дорогах дуже слизько, еге?

- Та вже ж, - відказала Еллісон, трохи відтаючи. - Якби не чоловікові колеса, то й не втрапила б сьогодні на роботу.

Містер Старрет натиснув кнопку, піднімаючи узголів’я ліжка, щоб зручніше було снідати. Електричний мотор, що приводив ліжко в рух, був маленький, але гучний. Та й звук телевізора перевищував звичайний - містер Старрет недочував, а пацієнт на другому ліжку, розказував він дружині, ніколи не нарікав на надмірну гучність. І ніколи не просив подивитися, що там показують по інших програмах. Містер Старрет, звісно, розумів, що ці його жарти - не вельми доброго смаку, та коли ти, переживши інфаркт, нидієш у палаті інтенсивної терапії разом з такою-от людиноподібною рослиною, то трохи чорного гумору просто потрібно, щоб не схибнутися.

Ставлячи перед містером Старретом піднос, Еллісон трохи підвищила голос, щоб його було чути за дзижчанням мотора й гомоном телевізора, і докінчила свою розповідь:

- Машини буксують по всій Стейт-стріт, і з цього, і з того боку узвишшя.

Тим часом на другому ліжку Джонні Сміт тихо промовив:

- Усе на дев’ятнадцять... Пан чи пропав... Моїй дівчині недобре...

- А знаєте, йогурт сьогодні начебто непоганий, - сказав містер Старрет. Він терпіти не міг йогурту, але ще дужче не хотів залишатися сам і як міг відтягував цю хвилину. Залишаючись на самоті, він тільки те й робив, що рахував свій пульс. - 3 легеньким таким присмаком лісового горіха і...

- Ви нічого не чули? - раптом запитала Еллісон, розгублено озираючись довкола.

Містер Старрет відпустив кнопку збоку ліжка, і дзижчання мотора змовкло. На екрані телевізора Елмер Фадд пальнув у Багса Банні й промазав.

- Ні, тільки телевізор, - відказав містер Старрет. - А що я мав чути?

- Та ні, нічого. Мабуть, то просто вітер за вікном.

Еллісон відчувала, як від напруження в неї починає боліти голова, - того ранку стільки було роботи, а обслуги не вистачало, - і потерла пальцями скроні, мовби хотіла вигнати біль, поки він не вгніздився там міцніш.

Ідучи до дверей, вона на мить спинилась і поглянула на друге ліжко. Якийсь він сьогодні ніби не такий? Ніби трохи повернувся, чи що? Та ні, не може бути.

Еллісон вийшла з палати й подалася далі коридором, штовхаючи перед себе візок зі сніданками. Ранок, як вона й передбачала, видався жахливий, усе йшло шкереберть, і вже над полудень у скронях їй аж гупало від болю. І вона, звісно, геть забула про все, що їй почулося чи здалося того ранку в 619-й палаті.

Та в наступні дні Еллісон дедалі частіше ловила себе на тому, що поглядає на Сміта, і, коли настав березень, вона вже майже не сумнівалася, що він трішечки випростався, ледь змінив положення, яке лікарі називали утробним. Не дуже помітно - ледь-ледь. Вона ще подумала була сказати про це комусь, та так і не сказала. Зрештою, хто вона така? Всього-на-всього санітарка, трохи більше, ніж кухонна обслуга. Справді, не її то діло.

2
Це сон, майнув у нього здогад.

Він був десь у темному похмурому місці - наче в якомусь переході. Стеля - така висока, що й не видно, - ховалася в сутіні. Стіни вилискували воронованою сталлю й ніби розходились догори. Він був сам, але ген здалеку до нього долинав чийсь голос. Він знав цей голос і вже чув ці слова - десь-то й колись-то. Цей голос злякав його. Він жалісно стогнав і замовкав, бився луною між хромованих сталевих стін, наче птах у пастці, що запам’ятався з дитинства. Той птах залетів у батьків сарайчик з інструментом і не знав, як звідти видобутись. Панічно кидався з боку в бік, розпачливо й тривожно кричав, бився об стіни, аж поки впав мертвий. І оцей голос звучав так само приречено, як той пташиний крик з далекого минулого. Йому не судилось вибратися звідси.

- Усе своє життя чогось прагнеш, із шкури пнешся, - жалівся примарний голос. - Хочеш як краще, а твоє чадо приходить додому з патлами до гузна й каже, що президент Сполучених Штатів - свиня. Свиня! Ні, хай йому чорт, я просто не...

“Стережись!” - хотів закричати він. Хотів попередити той голос, але не міг розтулити рота. Стерегтися чого? Він не знав. Навіть не знав до ладу, хто він такий, хоча й невиразно пригадував, що колись був чи то викладачем, чи то проповідником.

- І-і-і-і-сусе!.. - вереснув далекий голос. Розгублений, приречений, передсмертний голос. - І-і-і-і-і...

Потім запала тиша. Завмирала вдалині луна. Згодом, через деякий час, той голос мав озватися знову.

І ось через деякий час - він не знав, скільки минуло, бо час не мав там значення чи міри, - він почав навпомацки вибиратися з того переходу, гукаючи у відповідь (а може, гукаючи тільки подумки) і ніби сподіваючись, що він і власник голосу разом знайдуть вихід звідти, чи, може, тільки бажаючи втішити й дістати якусь втіху натомість.

Та голос усе віддалявся й віддалявся, щомить глухішав, тихішав (“аж ген-ген”) і зрештою став луною луни. А тоді й зовсім завмер. Тепер він залишився сам-один у тому безлюдному й похмурому царстві сутіні. Він посувався вперед, і йому починало здаватися, що все це не привиддя, не міраж, не сон - принаймні не щось звичайне. Скидалося на те, що він опинився на фатальній межі, в переході між світом живих і світом мертвих. Але до котрого з них він простує?

До нього почали повертатися о́брази. Тривожні образи. Наче примари, що пристали до нього по дорозі, обступили з боків, спереду, ззаду, оточили моторошним кільцем, тричі обплелися навколо, сповнюючи його очі побожним жахом: то оце так воно буває? Він майже бачив їх, усі ті безплотні голоси чистилища. Було там і колесо, що невпинно оберталося серед темряви, Колесо Фортуни, червоне й чорне, життя і смерть... Ось його оберти сповільнилися. А на що ж він поставив? Він ніяк не міг пригадати, хоч пригадати мусив доконче, бо ставкою було саме його життя. Сюди чи туди? Або те, або те. Його дівчині було недобре. Він мав одвезти її додому.

Трохи згодом у переході стало начебто світліше. Спершу він подумав, що то тільки гра його уяви, щось ніби сон у сні, якщо таке можливе; та минув ще якийсь час - і світло стало надто ясне, щоб вважати його привиддям. Та й усе, що відбувалося з ним у тому переході, дедалі менше скидалося на сон. Стіни розсунулись, і тепер він ледве бачив їх, а глуха сутінь змінилася туманним сірим серпанком, схожим на присмерк теплого й хмарного березневого надвечір’я. І йому почало здаватися, що він уже й не в переході, а в кімнаті - майже в кімнаті, відокремлений від неї тільки тонесенькою плівкою, подібною до плаценти, - немов дитина, що ось-ось має народитись. Тепер він чув інші голоси - не просто відлуння, а справжні голоси, монотонні й глухі, наче то говорили давно забутими мовами якісь безіменні боги. Поступово ці голоси ставали виразніші, і зрештою він майже почав розуміти, що вони кажуть.

Час від часу він розплющував очі (чи то йому тільки здавалося) і справді бачив власників тих голосів: світлі, осяйні, розпливчасті постаті, що спершу не мали облич і то рухалися по кімнаті, то схилялись над ним. Йому й на думку не спадало озватися до них, принаймні на-початку. Він припускав, що цілком міг опинитись у загробному світі й що ті осяйні постаті належать ангелам.

З часом і обличчя, як перед тим голоси, ставали виразніші. Одного разу він побачив матір; нахилившись, вона потрапила в поле його зору й громовим голосом промовила просто в його задерте обличчя якусь страшенну нісенітницю. Іншим разом у кімнаті був його батько. Дейв Пелсен із школи. Медична сестра, яку він уже впізнавав, - її звали чи то Мері, чи то Марі. Обличчя й голоси то наближались, то віддалялися, зливаючись докупи.

Потім у свідомість закралося щось нове: відчуття, що він сам якось змінився. Це відчуття йому не подобалось. Воно викликало недовіру. Йому здавалося, що будь-яка переміна не віщує нічого доброго. Що вона може спричинитися тільки до смутку й лихоліття. Він поринув у темряву, маючи все, а тепер відчував, що виходить з неї без нічого, хіба лише з якоюсь прихованою дивною відмінністю.

Його сон доходив кінця. Сон чи що то там було - воно доходило кінця. Кімната стала тепер цілком реальна, цілком досяжна. І голоси, і обличчя...

Він уже збирався ввійти в цю кімнату. Та раптом йому здалося, що насправді він хоче зовсім іншого - повернути й утекти назад у той темний перехід, утекти назавжди. Нічого доброго там не було, тільки темрява, але краще вже темрява, ніж оце нове відчуття смутку й неминучої втрати.

Він обернувся назад. Атож, так і є: там, де стіни кімнати набували кольору воронованої сталі, в кутку обіч одного із стільців, кімната непомітно для рухливих осяйних постатей перетворювалася на перехід, що вів, як він тепер здогадувався, просто у вічність. Туди, куди канув отой другий голос, голос...

...водія таксі.

Саме так. Тепер він усе пригадав. Поїздку в таксі, водія, який жалівся на сина, що той відпустив довгі патли, що назвав Ніксона свинею. Потім - світло фар, що виринули з-за пагорба, по дві фари з обох боків білої осьової лінії. Зіткнення. Ніякого болю, тільки свідомість того, що він ударився ногами в лічильник і збив його з кронштейна. Потім - холодна твань, а далі - той темний перехід, і тепер оце.

“Вибирай, - прошепотіло щось усередині. - Вибирай, а то вони самі зроблять за тебе вибір і силоміць виймуть тебе звідси, хоч би що й де воно було, - як ото лікарі виймають дитину з материної утроби за допомогою кесаревого розтину”.

А потім перед ним постало обличчя Сейри - вона, певно, була десь поблизу, хоч її обличчя не ясніло серед тих інших, що схилялися над ним. Вона мала бути десь поблизу, стривожена й перелякана. Адже тепер вона майже належала йому. Він відчував це. Він збирався просити її стати його дружиною.

Його знов опосіло оте відчуття неспокою, сильніше, ніж будь-коли, і цього разу воно пов’язувалось із Сей-рою. Але бажання бути з нею переважило, і він прийняв рішення. Він повернувся спиною до того темного кутка, а коли згодом поглянув туди через плече, перехід зник, і обіч стільця була тільки гладенька біла стіна кімнати, в якій він лежав. Трохи згодом він почав розуміти, що то за кімната, - ну звісно ж, то була палата в лікарні. А темний перехід лишився в пам’яті далеким, невиразним спогадом, хоча й ніколи не забувся зовсім. Та куди важливішим і нагальнішим було інше: те, що він - Джон Сміт, що в нього є дівчина, яку звуть Сейра Брекнелл, і що він попав у жахливу автомобільну катастрофу. Він здогадувався, як неймовірно йому пощастило, що він зостався живий, і лишалося тільки сподіватися, що руки-ноги та все інше в нього ціле й здорове. А лежить він, мабуть, у клівз-мілзькій міській лікарні чи, ще певніше, в Східному медичному центрі штату Мен. Самопочуття підказувало йому, що він тут уже не перший день. Мабуть, пролежав непритомний десь із тиждень або й півтора. Отож час уже повертатися до життя.

Час уже повертатися до життя. Саме ця думка була в свідомості Джонні, коли все знов набрало чітких обрисів, стало на свої місця і він розплющив очі.

Було 17 травня 1975 року. Містера Старрета давно уже виписали додому з настановою щодня проходити дві милі пішки й уникати їжі, багатої на холестерин, яку він так полюбляв. Тепер у другому кінці палати лежав старий, що з останніх сил відбував п’ятнадцятий раунд двобою з чемпіоном у великій вазі - раковою пухлиною. Він саме спав після уколу морфію. До палати ніхто не заходив. Було чверть на четверту дня. Екран вимкненого телевізора тьмяно відсвічував зеленим.

- А ось і я, - хрипко промовив Джонні, ні до кого не звертаючись.

Його вразило, який кволий у нього голос. У палаті не було календаря, і він не міг знати, що пролежав непритомний чотири з половиною роки.

3
Хвилин через сорок з’явилася медсестра. Підійшла до старого на другому ліжку, замінила колбу на капель-ниці, тоді зникла за дверима туалетної і повернулася з голубим пластиковим глечиком. Долила води у квіти на столику старого. Там було з півдесятка букетів і кільканадцять листівок з побажаннями скоро одужати, що стояли розгорнуті на столику й підвіконні. Джонні спостерігав, як вона клопочеться коло старого, але поки що не хотів подавати голосу.

Сестра віднесла глечик на місце і підійшла до ліжка Джонні. “Зараз переверне мені подушки”, - подумав він. На мить їхні погляди зустрілись, але вона й оком не змигнула. “Не знає, що я прокинувся. Певно, й раніше лежав з відкритими очима. Це їй ні про що не говорить”.

Вона просунула руку йому під потилицю. Рука була холоднувата, приємна, і в цю мить Джонні дізнався, що сестра має трьох дітей і що найменший хлопчик минулого літа майже осліп на одне око. Нещасливий випадок під час святкового феєрверку на Четверте липня. Хлопчика звали Марк.

Вона трохи підняла голову Джонні, перевернула подушку й уклала його знов. І вже почала була відвертатися, обсмикуючи на стегнах нейлоновий халат, та раптом здивовано озирнулась. Мабуть, зрештою збагнула, що в очах пацієнта з’явилося щось нове. Щось таке, чого не було раніш.

Сестра роздумливо подивилася на нього й уже знов відверталась, коли він промовив:

- Добридень, Марі.

Вона остовпіла й рвучко зціпила зуби, аж Джонні почув, як вони клацнули. Рука її метнулася до грудей, туди, де висіло маленьке золоте розп’яття.

- О б-боже, - мовила вона. - Ви вже не спите. Отож-то я й подумала, що ви сьогодні якийсь не такий. А звідки ви знаєте, як мене звуть?

- Мабуть, чув уві сні. - Говорити було важко, страшенно важко.

Язик наче пересох і насилу ворушився в роті.

Вона кивнула головою.

- Останнім часом ви явно почали подавати ознаки життя. Ну, я піду до поста чергової сестри й викличу доктора Брауна чи доктора Вейзака. Їм буде приємно дізнатися, що ви прочнулися. - Та вона ще якусь хвилю постояла, дивлячись на нього з такою неприхованою цікавістю, що він аж зніяковів.

- Чи не виросло в мене третє око? - спитав він.

Сестра нервово засміялася:

- Ні... звісно, що ні. Пробачте.

Його погляд упав на підвіконня біля ліжка та присунутий до нього столик. На підвіконні стояла пожухла африканська фіалка й зображення Ісуса Христа - картинка з тих, які любила його мати; Христос мав на ній такий вигляд, наче ладен був кинутися в бій за команду “Нью-Йоркські янкі” або звершити ще якийсь подвиг на спортивній ниві. Але картинка була... пожовкла. Пожовкла і вже почала загинатися на ріжках. І раптом його охопив такий страх, наче на нього накинули ковдру й збиралися задушити.

- Сестро! - гукнув він. - Сестро! Вона обернулася вже з порога.

- А де мої листівки з побажаннями? - Йому зненацька перехопило подих. - Онде в нього є... а мені хіба ніхто не прислав?

Сестра всміхнулась, але усмішка її була силувана. Усмішка людини, яка щось приховує. Раптом Джонні захотілося, щоб вона підійшла до його ліжка. Тоді б він простяг руку й доторкнувся до неї. А якби доторкнувся, то взнав би все, що вона приховує.

- Я покличу лікаря, - квапливо мовила сестра і вийшла, перш ніж він устиг іще щось сказати.

Джонні, спантеличений. І переляканий, подивився на прив’ялу африканську фіалку, на вицвілу картинку з Ісусом. А трохи згодом знов поринув у сон.

4
- Він не спав, - сказала Марі Мішо. - І говорив доладно.

- Гаразд, - відказав доктор Браун. - Я вам вірю. Прокинувся раз, то прокинеться й ще. Цілком можливо. Вся річ у тім...

Джонні застогнав. Очі його розплющились. Вони були безтямні, наполовину закочені. Потім він начебто побачив Марі, і погляд його зосередився. В очах майнула ледь помітна усмішка. Проте обличчя лишилося мляве й незворушне, так наче прокинулись тільки очі, а решта його єства й далі спала. Сестру раптом пронизало таке відчуття, ніби він дивився не на неї, а в неї.

- Я думаю, з ним усе буде добре, - мовив Джонні. - Як тільки йому почистять ушкоджену рогівку, око стане як нове. Повинне стати.

Марі вражено охнула, і доктор Браун поглянув на неї.

- Про що це він?

- Він говорить про мого хлопчика, - прошепотіла вона. - Про Марка.

- Ні, - заперечив Браун. - Просто розмовляє вві сні, оце і все. Не уявляйте собі хтозна-чого, сестро.

- Гаразд. Не буду. Але ж він зараз не спить, правда?

- Марі? - спитав Джонні. І спробував усміхнутися. - Я, здається, задрімав?

- Так, - сказав Браун. - Ще й розмовляли вві сні. Ось Марі аж злякалась. Вам щось наснилося?

- Н-ні-і... не пам’ятаю... А що я казав? І хто ви?

- Мене звуть Джеймс Браун. Як і того негритянського співака. Тільки я лікар-невропатолог. Ви сказали: “Я думаю, з ним усе буде добре, як тільки йому почистять ушкоджену рогівку”. Здається, так, сестро?

- Моєму хлопчикові мають робити таку операцію, - сказала Марі. - Моєму синові Марку.

- Нічого не пригадую, - сказав Джонні. - Мабуть, я таки спав. - Він поглянув на Брауна. Тепер його очі були ясні й злякані. - Я не можу звести рук. Мене паралізувало?

- Ні. Спробуйте поворушити пальцями. Джонні спробував. Пальці рухалися. Він усміхнувся.

- Чудово, - мовив Браун, - Назвіть своє ім’я.

- Джон Сміт.

- Добре. А друге ім’я?

- Я його не маю.

- От і молодець, бо нікому воно й не потрібне. Сестро, спустіться на пост і довідайтесь, хто завтра працює в неврології. Я хотів би провести серію обстежень містера Сміта.

- Гаразд, докторе.

- І подзвоніть Семові Вейзаку. Він має бути або вдома, або в гольф-клубі.

- Гаразд, докторе.

- І, будь ласка, ніяких репортерів... заклинаю вас. - Браун усміхався, але говорив цілком серйозно.

- Ні-ні, певно, що ні. - Вона пішла, ледь порипуючи білими черевичками.

“Її малому все минеться добре, - подумав Джонні. - Треба неодмінно їй сказати”.

- Докторе Браун, - мовив він, - а де мої листівки з побажаннями одужати? Невже ніхто не прислав жодної?

- Ще декілька запитань, - лагідно сказав Браун. - Ви пам’ятаєте ім’я своєї матері?

- Ну звісно. Віра.

- А її дівоче прізвище?

- Нейсон.

- А ім’я батька?

- Герберт. Герб... А чому ви сказали їй про репортерів?

- Яка ваша адреса?

- Паунел... - швидко мовив Джонні й затнувся. По обличчю його перебігла розгублена й трохи кумедна усмішка. - Тобто... я хотів сказати, тепер я, звичайно, живу в Клівз-Мілзі, Північний район, Головна вулиця, сто десять. І чого це мені надало назвати вам адресу своїх батьків? Я не живу там з вісімнадцяти років.

- А скільки вам тепер?

- Подивіться в моєму військовому посвідченні, - відказав Джонні. - А я хочу знати, чому в мене немає листівок. Та й, до речі, скільки я вже тут лежу? І що це за лікарня?

- Східний медичний центр штату Мен. Що ж до решти ваших запитань, то я відповім і на них, тільки дайте мені...

Браун сидів біля ліжка на стільці, що його висунув з кутка - з того самого кутка, де Джонні недавно бачив отой темний перехід, який вів не знати куди. Сидів і робив у записнику нотатки дивною ручкою, якої Джонні начебто ніколи ще й не бачив. Вона мала товстий голубий пластмасовий корпус і волокнистий кінчик. То був чудний гібрид звичайної самописки з пером і кулькової ручки.

Дивлячись на неї, Джонні знову відчув якийсь невиразний страх і раптом, сам того не усвідомлюючи, схопив ліву руку доктора Брауна. Його власна рука насилу рухалася, так наче до неї нижче й вище від ліктя були прив’язані шістдесятифунтові гирі. Кволими пальцями він стиснув лікареву долоню й потяг до себе. Дивна ручка шарпнулась і прокреслила через весь аркуш жирну синю лінію.

Браун швидко поглянув на нього - спершу тільки з цікавістю. Потім його обличчя зблідло” і гострий інтерес, що засвітився був в очах, нараз змінився каламутним страхом. Він відсмикнув свою руку - Джонні забракло сили втримати її, - і його обличчя на мить скривилося від огиди, так наче до нього доторкнувся прокажений.

Потім гидливість зникла, і на обличчі читалися тільки подив і замішання.

- Навіщо ви це зробили?.. Містере Сміт?..

Голос його уривався. А на обличчі Джонні застиг приголомшений вираз раптового прозріння. В його очах був страх людини, яка побачила серед безладних, колихких тіней щось жахливе, щось таке жахливе, що годі передати словами чи навіть просто назвати. Але воно існувало. І його треба було назвати.

- П’ятдесят п’ять місяців? - хрипко запитав Джонні. - Мало не п’ять років? Ні! О боже, ні!

- Містере Сміт, - сказав Браун, уже геть розгубившись. - Прошу вас, вам шкідливо хвилюватися...

Джонні трохи звівся на подушках, а тоді безсило повалився назад. Обличчя його лисніло від поту. Погляд безпорадно блукав.

- То мені вже двадцять сім? - бурмотів він. - Двадцять сім? Боже ж ти мій!

Браун проковтнув слину й сам почув той судомний звук. Коли Сміт схопив його за руку, йому стало гидко, так гидко, як було колись у дитинстві, і в пам яті почали зринати відворотні видива. Пригадався один давній пікнік за містом, йому було тоді сім чи вісім років, він сів на траву й уперся рукою в щось тепле і слизьке. А придивившись, побачив, що то червиві рештки бабака, який пролежав під лавровим кущем весь гарячий серпень. Він тоді аж закричав, та й оце тепер мало не скрикнув, тільки тепер гидливе відчуття швидко минуло, розвіялося, поступившись місцем подиву. Як він дізнався? Доторкнувсь до мене - і враз дізнався.

Та потім у ньому на повен голос заговорила набута за двадцять років освіта, і він відкинув геть цю нісенітну думку. Йому було відомо чимало випадків з коматозними пацієнтами, які, прокинувшись, знають багато чого з того, що відбувалося навколо, поки вони лежали в комі. Як і при більшості хвороб, при комі все залежало від ступеня ураження організму. Джонні Сміт ніколи не перетворювався на людиноподібну рослину, його електроенцефалограма ніколи не наближалася до фатальної прямої - а то б Браун не розмовляв з ним тепер. Часом коматозний стан трохи скидався на перебування за поляроїдним склом. Збоку здавалося, ніби пацієнт уже зовсім неживий, а тим часом його органи чуттів і далі виконували свої функції, тільки слабше й повільніше.

Повернулася Марі Мішо.

- З неврологією все погоджено, а доктор Вейзак уже їде.

- Мабуть, Семові доведеться відкласти зустріч з містером Смітом до завтра, - сказав Браун. - Я хотів би ввести йому п’ять міліграмів валіуму.

- Не треба мені заспокійливого, - озвався Джонні. - Я хочу вирватися звідси. Я хочу знати, що зі мною сталося!

- Трохи згодом ви про все дізнаєтесь, - сказав Браун. - А зараз найважливіше, щоб ви відпочили.

- Я відпочиваю тут уже чотири з половиною роки!

- Отож іще дванадцять годин не зроблять погоди, - невблаганно мовив Браун.

За кілька секунд сестра протерла передпліччя Джонні спиртом і зробила укол. Він майже одразу став засинати. Браун і сестра наче виросли вдвоє.

- Скажіть мені принаймні одне, - попросив він. Голос його ніби долинав з далекої далини. Те, про що і він хотів спитати, раптом здалось йому страшенно важливим. - Ота ваша ручка... Як вона називається?

- Оця? - Браун показав її з величезної висоти свого зросту. Голубий пластмасовий корпус, волокнистий кінчик. - Вона називається фломастер. А тепер спіть, містере Сміт.

І Джонні заснув, але це слово ввійшло з ним і в сон, мов якесь містичне заклинання, сповнене ідіотського змісту: фломастер... фломастер... фломастер...

5
Герб поклав телефонну трубку і дивився на неї. Дивився довго. У вітальні гримів телевізор, увімкнений майже на повну гучність. Орол Робертс просторікував про футбол і про цілющу любов Ісуса. Як він пов’язував між собою ті дві матерії, Герб не вловив, бо саме тоді задзвонив телефон. Голос Орола звучав лунко й піднесено. Передача наближалася до кінця, і Орол ось-ось мав пообіцяти глядачам, що й їх чекає попереду щось добре. Як видно, Орол таки не брехав.

“Мій хлопчик”, - подумав Герб. Тим часом як Віра благала в бога чуда, він сам молився про те, щоб його син помер. Виходить, бог зглянувся на Вірині молитви.

До чого ж усе йдеться і що тепер буде з ним? А як це вплине на неї?

Він зайшов до вітальні. Віра сиділа в своєму кріслі, її ноги в м’яких рожевих капцях спочивали на подушечці. На ній був старий сірий халат. Вона гризла хрустку кукурудзу просто з дротяного кошичка, в якому смажила її. Після нещастя із Джонні Віра набрала майже сорок фунтів ваги, і тиск у неї катастрофічно підскочив. Лікар радив їй медикаментозне лікування, а Віра вперто відмовлялася: мовляв, коли Господь бог хоче, щоб у неї був високий тиск, то хай так і буде. Одного разу Герб зауважив, що вона ж приймає таблетки, коли в неї болить голова, і Господь бог проти того не заперечує. Віра відповіла на це своєю найсолодшою страдницькою усмішкою і вдалася до найпотужнішої зброї - мовчання.

- Хто там дзвонив? - спитала вона, не відводячи очей від телевізора.

Орол обіймав за плечі відомого півзахисника команди “Ен-Еф-Сі” і промовляв до принишклої незліченної аудиторії. Півзахисник скромно всміхався:

- ...і всі ви чули сьогодні розповідь цього чудового спортсмена, як він нехтував своїм тілом, своїм храмом Господнім. Усі ви чули...

Герб вимкнув телевізор.

- Герберте! - Віра рвучко випросталась і мало не розсипала свою кукурудзу. - Я ж дивлюся! Там же...

- Джонні прокинувся.

- ...Орол Робертс і...

Слова застрягли в неї у горлі. Вона відсахнулась у кріслі, так наче Герб замахнувся на неї. А він одвернувся, не маючи сили говорити далі. Йому хотілось радіти, але він боявся. Страшенно боявся.

- Джонні... - Віра замовкла, судомно ковтнула, тоді спробувала заговорити знов. - Джонні... Наш Джонні?

- Так. Він майже п’ятнадцять хвилин розмовляв з доктором Брауном. З усього видно, це не те, чого вони побоювались... не тимчасове прояснення... Він доладно говорить, може рухатись.

- Джонні прокинувся?

Вона піднесла руки до рота. Наполовину спорожнений кошичок з кукурудзою, повільно з’їхавши з її колін, бухнув на килимок, і з нього покотились по всій кімнаті легкі білі кульки. Віра затулила руками рот і підборіддя. А очі її викочувались усе дужче, дужче, і зрештою Герб аж злякався, що вони ось-ось випадуть з очниць і зависнуть на жилках. Потім очі заплющились. Із затуленого руками рота вихопився тоненький звук, схожий на нявчання.

- Віро! Тобі недобре?

- О Господи боже, дякую тобі, звершилася воля твоя... мій Джонні... ти повернув його мені... я знала, що так буде... мій Джонні... любий боже, я довіку дякуватиму тобі за мого Джонні... Джонні... Джонні!.. - Голос її підвищився до істеричного крику.

Герб підступив до неї, схопив за вилоги халата й добряче труснув. Час раптом мовби відплинув назад, вивернувся навиворіт, наче якась дивовижна тканина, і здавалося, вони знов переживають ту ніч, коли їх повідомили про катастрофу - тим самим телефоном і в тому самому кутку.

“В кутку чи в гаплику”, - майнула в Герба безглузда думка.

- О Господи мій Ісусе... о Джонні... це чудо, я ж казала, чудо...

- Замовкни, Віро!

Очі її потьмяніли, затуманилися, стали безтямні.

- Ти шкодуєш, що він прокинувся? Чи не ти всі ці роки глузував з мене? Чи не ти казав усім, що я збожеволіла?

- Віро, я ніколи нікому не казав, що ти збожеволіла.

- Твої очі це казали! - закричала вона. - Але мій бог не піддався на глузи. Чи, може, скажеш, піддався? Га, Герберте?

- Ні, - відповів він. - Здається, ні.

- Я ж тобі казала. Я ж казала, що Господь має для мого Джонні важливе призначення. І тепер ти бачиш, як починає звершатися воля божа. - Віра підвелася з крісла. - Мені треба поїхати до нього. Треба сказати йому про це... - Вона рушила до шафи, де висіло її пальто, - як видно, забувши, що на ній тільки халат і нічна сорочка. З обличчя її не сходив вираз захвату.

Герб пригадав її такою, яка вона була в день їхнього весілля, і цей спогад видався йому химерним, майже блюзнірським. Тим часом Вірині рожеві капці топтали розсипані на килимку хрусткі кульки кукурудзи.

- Віро...

- Треба сказати йому про боже призначення...

- Віро...

Вона обернулася, але очі її були десь далеко, разом з її Джонні.

Герб підійшов і поклав руки їй на плечі.

- Ти скажи Джонні, що любиш його... що ти молилася, чекала, сподівалася... Хто має на це більше право? Ти його мати. В тебе зболіло серце. Хіба я не бачив, як ти потерпала за нього всі ці п’ять років? Я не шкодую, що він повернувся до нас, даремно ти таке сказала. Навряд чи я сприйматиму це так, як ти, але анітрохи я не шкодую. У мене теж боліло за нього серце.

- У тебе? - Вираз її очей був жорсткий, зверхній і недовірливий.

- Атож. І хочу сказати тобі ще одне, Віро. Не виливай ти на Джонні весь цей потік балачок про бога, про чудеса й великі призначення, поки він не зведеться на ноги й не зможе...

- Я скажу йому те, що повинна сказати!

- ...й не зможе сам за себе вирішувати. Це я до того, що ти повинна дати йому змогу зробити бодай щось на власний розсуд, а не нав’язувати свої погляди.

- Ти не маєш права так говорити зі мною! Ніякого права!

- Я користуюся своїм правом батька Джонні, - суворо мовив Герб. - І, може, це востаннє у своєму житті. То краще не ставай йому на дорозі, Віро. Зрозуміла? Ні ти, ні твій бог, ні святий страдник Ісус. Ти мене чуєш?

Віра обпекла його лютим поглядом і нічого не сказала.

- Йому ж і так буде страх як важко змиритися з думкою, що він, мов та лампочка, був вимкнутий на чотири з половиною роки. Ми ще не знаємо, чи зможе він ходити, навіть після всіх лікувальних процедур. Знаємо тільки, що йому мають оперувати зв’язки, і то як він захоче, - про це казав нам Вейзак. Може, потрібна буде й не одна операція. А потім знову процедури, здебільшого страшенно болючі. Отож завтра ти повинна бути тільки його матір’ю.

- Не смій так розмовляти зі мною! Не смій!

- Якщо ти заведеш свої проповіді, Віро, я витягну тебе з палати за коси.

Віра пильно дивилася на нього, побліднувши і вся тремтячи. В очах її боролися радість і лють.

- А тепер одягайся, - сказав Герб. - Нам треба їхати.

Всю довгу дорогу до Бангора вони мовчали. Щастя, яке мало б поєднати їх, не було. Була тільки палка, войовнича радість у душі Віри. Вона сиділа виструнчившись, тримаючи на колінах Біблію, розгорнуту на двадцять третьому псалмі.

6
О чверть на дев’яту наступного ранку Марі зайшла до палати Джонні й сказала:

- Приїхали ваші мама й тато. Ви хочете з ними побачитись?

- Так, звичайно, хочу.

Цього ранку він почував себе набагато краще, не таким кволим і запамороченим. Але думка про зустріч з батьками трохи лякала його. За вимірами свідомих спогадів, він бачився з ними востаннє місяців п’ять тому. Батько тоді закладав фундамент будинку, який стоїть уже, певне, років три, а то й більше. А мати годувала його домашніми тушкованими бобами та яблучним пирогом і все бідкалася, як він схуд.

Марі вже повернулася до дверей, та він мляво схопив її за руку.

- А як вони на вигляд? Я маю на увазі...

- Вигляд у них чудовий.

- Еге. Добре.

- Вам можна побути з ними всього півгодини. І ще трохи ввечері, якщо не дуже стомитесь після обстежень у неврології.

- Це розпорядження доктора Брауна?

- І доктора Вейзака.

- Гаразд. Поки що. Навряд чи я ще довго дозволятиму їм тицяти й штрикати мене.

Марі видимо вагалася.

- Щось іще? - спитав Джонні.

- Та ні... не тепер. Вам, мабуть, не терпиться побачити батьків. Зараз я пришлю їх сюди.

Він знервовано чекав. Друге ліжко було вже порожнє: хворого на рак забрали з палати, поки Джонні спав після валіуму.

Двері відчинились. Увійшли мати й батько. Джонні відчув водночас і біль, і полегкість: біль - тому що вони таки постаріли, а отже, все було правда; полегкість - тому що переміни в них були не такі вже й разючі. А коли вони не дуже змінилися, то, певне, це ж саме можна сказати й про нього

Але щось у ньому таки змінилося, змінилося докорінно, і ця переміна могла стати фатальною.

Ледве він устиг про це подумати” як його обвинули материні руки, в ніздрі вдарив запах її фіалкових сухих парфумів, і вона зашепотіла:

- Дяка Господові, Джонні, дяка Господові, дяка Господові, ти прокинувся.

Він теж обняв її як міг міцніше, хоч руки його ще не мали достатньої сили й тут-таки безпорадно впали, - і раптом за кілька секунд дізнався про все, що з нею діється, що вона думає і що її чекає. Потім усе те зникло, поринуло в сутінь, як і отой темний перехід, що ввижався йому в сні. Та коли Віра розімкнула обійми, щоб подивитися на нього, палка радість у її очах нараз змінилася глибоким занепокоєнням.

З уст Джонні, немов самі собою, злетіли слова:

- Ти вживай ті ліки, мамо. Так треба.

Очі її розширились, вона облизнула губи - а поруч неї стояв Герб, і в очах його блищали сльози. Він схуд, далеко не такою мірою, як поправилася Віра, та все ж помітно. Чуприна його порідшала, проте обличчя лишилося таким самим - простим, щирим і любим. Він дістав із задньої кишені велику картату хустку й витер очі. Потім простяг руку.

- Здоров, синку, - мовив він. - Добре, що ти знов з нами.

Джонні чимдуж потиснув простягнену руку; його бліді, кволі пальці потонули в грубій батьковій долоні. Він переводив погляд з батька на матір: подивився на Віру в бахматому чорнувато-синьому брючному костюмі, потім знов на Герба в страхітливому картатому піджаку, що робив його схожим на якогось торговця пилососами з Канзасу, - і залився слізьми.

- Пробачте, - сказав він. - Пробачте, це просто...

- Плач, плач, - промовила Віра, сідаючи на край його ліжка. Обличчя її стало спокійне і ясне. Тепер на ньому переважала печать материнства, а не душевної хвороби. - Поплач, іноді це корисно.

І Джонні плакав.

7
Герб повідомив Джонні, що померла тітонька Жермен. Віра розказала, що нарешті знайшлися кошти на громадський зал у Паунелі й місяць тому, тільки-но відтанула земля, розпочали будівництво. Герб додав, що пропонував міським властям свої послуги, але, мабуть, чесна робота їм не по кишені.

- Ой, мовчи вже ти, горе, - мовила Віра.

Вони трохи помовчали, тоді Віра заговорила знов:

- Ти маєш розуміти, Джонні, що твоє одужання - це чудо Господнє. Лікарі вже були втратили надію. У Матвія в главі дев’ятій сказано...

- Віро, - застережливо мовив Герб.

- Ну звісно, це чудо, мамо. Я знаю.

- Ти... ти знаєш?

- Авжеж. І хочу поговорити з тобою про це... почути, як ти все пояснюєш... ось тільки стану знов на ноги.

Віра втупилася в нього, аж рота розкривши. Джонні поглянув повз неї на батька, і на якусь мить їхні очі зустрілись. У погляді батька він побачив велику полегкість. Герб порозуміло кивнув йому головою.

- Це навернення! - голосно вигукнула Віра. - Мій хлопчик навернувся до святої віри! О, хвала Господові!

- Віро, тихше, - сказав Герб. - Ти в лікарні, хвали Господа не так голосно.

- Думаю, нема таких людей, мамо, які б не назвали це чудом. І ми з тобою ще наговоримося про це. Коли я вийду звідси.

- Ти повернешся додому, - сказала Віра. - В рідну домівку, де ти виріс. Я тебе швидко виходжу, і ми молитимемо бога, щоб у нашій сім’ї настала злагода. Джонні всміхнувся до неї, але вже із зусиллям.

- Ну звісно... Мамо, може, ти сходила б до сестер і попросила в Марі склянку якогось соку? Чи, може, імбирового напою. Мабуть, я відвик говорити, і в горлі в мене...

- Так-так, я піду. - Віра поцілувала його в щоку й підвелася. - Ой, який же ти худий. Та дарма, приїдеш додому - я тебе відгодую. - І пішла з кімнати, кинувши по дорозі переможний погляд на Герба. Вони почули, як у коридорі застукотіли, віддаляючись, підбори її черевиків.

- І давно вона стала така? - тихо спитав Джонні. Герб похитав головою.

- Майже одразу після нещастя з тобою. Та почалося все задовго до того. Ти ж знаєш. Маєш пам’ятати.

- То вона...

- Не знаю. На півдні є люди, що приручають змій. Оті, як на мене, божевільні. Вона до такого ще не дійшла. А як ти почуваєш себе, Джонні? По щирості.

- Сам не знаю, - відказав Джонні. - Тату, а де Сейра?

Герб нахилився й затис долоні між колін.

- Не хочеться про це казати, Джоне, але...

- Вона вийшла заміж? Заміж?

Герб не відповів. Не дивлячись на Джонні, він кивнув головою.

- О боже, - глухо мовив Джонні. - Я цього й боявся.

- Ось уже три роки вона місіс Уолтер Хезлітт. Він адвокат. У них малий хлопчик. Джоне... ніхто ж не вірив по-справжньому, що ти оживеш. Крім твоєї матері, звісно. Ніхто з нас не мав підстав сподіватися. - Голос його захрип і винувато тремтів. - Лікарі казали... е, та що там згадувати! Навіть я зневірився. Мені страшенно прикро зізнаватись, але це правда. Я тільки прошу тебе, щоб ти мене зрозумів... І Сейру. Джонні намагався сказати, що він усе розуміє, але з горла в нього вихопився тільки кволий хрипкий стогін. Він нараз відчув себе немічним і старим, і душу йому затопив біль утрати. Змарнований час зненацька наліг на нього штабелем цегли, і то був не просто витвір уяви, а цілком відчутний тягар.

- Джонні, не бери до серця. Є в житті чимало іншого, доброго.

- Мені... треба до цього звикнути, - видушив із себе Джонні.

- Атож. Я розумію.

- Ти її бачив?

- Ми час від часу листуємося. А познайомились після того нещастя. Славна дівчина, справді славна. Вона й тепер учителює в Клівзі, але, як я зрозумів, з червня думає покинути роботу. Вона живе щасливо, Джоне.

- Це добре, - глухо мовив Джонні. - Я радий, що хоч хтось щасливий.

- Синку...

- Сподіваюсь,, у вас нема від мене таємниць, - весело сказала Віра, повернувшись до палати. В руці у неї була запітніла карафа. - Джонні, вони кажуть, фруктовий сік тобі ще не можна, то я принесла імбирового напою.

- Чудово, мамо.

Вона подивилася на Герба, на Джонні, потім знов на Герба.

- То у вас тут якісь таємниці? Чому такі похмурі обличчя?

- Просто я казав Джонові, що коли він хоче швидше вийти звідси, то треба докласти чималих зусиль, - відповів Герб. - Стільки всяких процедур...

- А чого ти раптом надумав про це говорити? - Вона налила в склянку напою з карафи. - Тепер усе буде гаразд. Ось побачиш. - І, встромивши в питво пластикову соломинку, подала його Джонні. - Випий усе, - сказала всміхаючись. - Воно піде тобі на користь.

Джонні випив усе до дна. Питво мало гіркий присмак.