Мертва зона пролог 1 Н

Розділ другий

1
Було вже близько півночі, коли Джонні повернув машину до Сейриного під’їзду. Сейра дрімала.

- Гей, - мовив він, вимкнувши мотор і легенько торсаючи її. - Приїхали.

- О... це добре. - Вона сіла рівно й запнула на собі пальто.

- Як ти себе почуваєш?

- Краще. Трохи ниє в шлунку й болить поперек, та загалом краще. Джонні, ти б їхав у Клівз моєю машиною.

- Та ні, не варто, - заперечив він. - Хтось може помітити, що вона цілу ніч простояла перед будинком. Навіщо нам ті пересуди.

- Я ж однаково збиралася їхати до тебе...

Джонні посміхнувся:

- Отоді варто було б ризикнути, навіть якби нам довелося пройти пішки три квартали. До того ж я хочу, щоб машина була в тебе напохваті в разі ти все-таки надумаєш поїхати до лікарні.

- Не надумаю.

- Все може бути. Можна, я зайду і викличу собі таксі?

- Та певне.

Вони зайшли, і тільки-но Сейра засвітила світло, як її знов почало тіпати.

- Телефон у вітальні. А я тим часом приляжу й вкриюся ковдрою.

Вітальня була невеличка, скупо вмебльована і скидалася б на якесь офіційне приміщення, коли б не строкаті завіски, розмальовані квітками найнеймовірніших обрисів і кольорів, та ще кілька афіш на стіні: Боб Ділан у Форест-Хілзі, Джоан Баез у “Карнегі-холі”, “Джефферсон ейрплейн” у Берклі, “Бердз” у Клівленді.

Сейра лягла на канапу й натягла ковдру до підборіддя. Джонні стурбовано поглянув на неї. Обличчя її було біле, як крейда, і лише під очима залягли темні кола. Вона мала зовсім хворий вигляд.

- Може б, я залишився тут на ніч, - сказав він. - Просто на той випадок, коли б щось сталося, як ото...

- Як ото манюсінька, з волосину, тріщинка в шийному хребці? - з сумною іронією подивилася на нього Сейра.

- Ну, ти ж розумієш... Усяке буває. Лиховісне бурчання в низу живота вирішило справу.

Вона таки справді збиралася завершити цей вечір у ліжку із Джоном Смітом. Одначе тепер про це годі й думати. То бракувало ще тільки залишити його на ніч, щоб разом чекати, коли її знов занудить і вона побіжить до туалету ковтати “Пепсо-Бісмол”.

- Усе буде гаразд, Джонні, - сказала вона. - Просто попалася несвіжа сосиска. Так само міг з’їсти її і ти. Подзвони мені завтра, коли в тебе буде “вікно”.

- Ти певна, що все обійдеться?

- Так.

Заколисана звуками його голосу, Сейра заплющила очі. Одна з рис Джонні, які їй особливо подобались, полягала в тому, що він завжди чинив як потрібно, як найкраще, анітрохи не дбаючи про свої вигоди. То була чудова властивість. Сейра почувала себе геть розбитою і не мала сили на безглузду світську гру в пристойність.

- Діло зроблено, - сказав Джонні, поклавши трубку. - Машина буде за п’ять хвилин.

- Принаймні добре, що тепер ти маєш чим заплатити, - з усмішкою мовила вона.

- І щедро кинути на лапу, - відгукнувся він, непогано наслідуючи відомого коміка.

Тоді підійшов до канапи, сів поряд і взяв Сейру за руку.

- Джонні, як ти це зробив?

- Що?

- Просто щось сяйнуло, ото й тільки, - відповів він трохи силувано. - Таке часом буває з кожним. І на кінних перегонах, і в картах, і в звичайнісінькій “орлянці”.

- Ні, - заперечила вона.

- Що “ні”?

- Не думаю, що кожному може таке сяйнути. То було щось майже надприродне. Я навіть... трохи злякалася.

- Справді?

- Так. Джонні зітхнув.

- Час від часу в мене виникає якесь передчуття, оце і все. Скільки себе пам’ятаю, ще змалку. Я часто допомагав людям знаходити загублені речі. Як отій малій Лайзі Шумен з нашої школи. Знаєш ту дівчинку?

- Маленька, смутна й тиха Лайза? - Вона всміхнулася. - Знаю. Завжди витає десь над хмарами на моїх уроках граматики.

- Вона загубила свого шкільного персника, - сказав Джонні, - і прийшла до мене в сльозах. А я спитав її, чи подивилася вона в кутках верхньої полиці у своїй шафці для одягу. Чиста здогадка. Але персник був там.

- І ти завжди міг таке робити?

Джонні засміявся й похитав головою.

- Та ні, не завжди. - Його усмішка трохи потьмяніла. - Але сьогодні це передчуття було особливо сильне. Оте колесо... - Він злегка стиснув руки в кулаки й, нахмурившись, подивився на них. - Я наче тримав його отут. І воно викликало в мене з біса дивні асоціації.

- Які?

Сейра пильно подивилася на нього, але нічого не сказала. Обличчя Джонні помалу проясніло.

- Та хоч би що воно було, тепер усе те минулося. А може, й не було нічого.

- Так чи так, а на п’ятсот доларів тобі пофортунило, - сказала вона.

Джонні засміявся й кивнув головою. Він більше не говорив, і Сейра задрімала, рада, що він поруч. Прочну-лася вона тоді, коли по стіні перебігло світло фар знадвору. То було таксі.

- Я подзвоню, - сказав Джонні й ніжно поцілував її в щоку. - Ти справді не хочеш, щоб я залишився тут з тобою?

Сейрі раптом дуже захотілося цього, але вона похитала головою.

- Подзвониш мені завтра.

- На третьому уроці, - пообіцяв він і рушив до дверей.

- Джонні... Він обернувся.

- Я люблю тебе, Джонні, - мовила вона, і його обличчя враз засвітилося, неначе спалахнула електрична лампочка.

Він послав їй цілунок губами.

- Одужуй, - сказав він, - і ми про все поговоримо.

Сейра кивнула головою, але минуло чотири з половиною роки, перше ніж їй випало знову поговорити із Джонні Смітом.

2
- Ви не проти, якщо я сяду спереду? - спитав Джонні у водія.

- Сідайте. Тільки не зачепіть коліньми лічильник. Його легко збити.

Джонні з деякими труднощами засунув свої довгі ноги під лічильник і захряснув дверці. Водій, середніх літ чолов’яга з лисуватою головою та чималим черевом, спустив прапорець, і таксі рушило по Флег-стріт.

- Куди?

- Доведеться взяти з вас упівтора більше, - сказав таксист. - Я б і не хотів, але ж звідти мені порожнем вертатися.

Рука Джонні машинально лягла на жмуток купюр у кишені штанів. Він намагався пригадати, чи мав коли при собі стільки грошей водночас. Один раз мав. Коли купував за тисячу двісті доларів держаний “шевроле”. З якоїсь примхи він попросив в ощадному банку дати йому всю ту суму готівкою - просто захотілося побачити на власні очі таку купу грошей. Виявилося - нічого аж такого особливого. А от обличчя торговця держаними машинами, коли Джонні вручив йому дванадцять стодоларових папірців, таки варто було побачити! Та жмуток грошей, що лежав у кишені тепер, зовсім не тішив Джонні, тільки збуджував невиразну смуту в душі й нагадував йому про материн афоризм: дурні гроші приносять нещастя.

- Гаразд, упівтора то й упівтора, - сказав він водієві.

- Вважаймо, що порозумілися, - озвавсь водій уже приязнішим тоном. - Я тому так скоро приїхав, що мав виклик на Ріверсайд, а там ніхто не признався.

- Он як? - мовив Джонні, не дуже тим зацікавившись.

Обабіч дороги мелькали темні будинки... Він виграв сьогодні п’ятсот доларів - нічого бодай трохи подібного йому ще ніколи в житті не випадало. Але його й досі не полишав отой примарний дух паленої гуми... оте враження, ніби він знов переживає давно забуту пригоду, що сталася з ним, коли він був малим хлопчиськом... І передчуття якогось нещастя у відплату за сьогоднішнє везіння...

- Атож, ті п’янюги викликають тебе, а потім передумують, - провадив таксист. - Я їх ненавиджу, бісових п’янюг. Подзвонить, а тоді й каже собі: є, якого біса, поп’ю ще пива. Або ж, поки чекає, проп’є і те, що лишив на дорогу, а ти під’їдеш: “Кому тут таксі?” - і ніхто ані пари з уст.

- Еге ж, - мовив Джонні.

Тепер ліворуч виднілася річка Пенобскот, темна й масна... Ще й Сейра занедужала, а на довершення всього освідчилась йому. Чи, може, то вихопилося в неї тільки під впливом хвилинної слабкості, - але, боже мій, а що, як це правда? Він-бо покохав її мало не з першої зустрічі. Ото було б справжнє щастя, а не виграш на колесі. Та думки раз у раз поверталися до колеса, і тоді його опосідала тривога. Джонні й досі бачив у темряві перед собою, як воно обертається, чув, наче в моторошному сні, дедалі повільніше поклацування зубчика-стрілки об кілочки. Дурні гроші приносять нещастя.

Водій звернув на шосе № 6, уже цілком захоплений власним монологом.

- ...Тож я й кажу: “Ти мені ці бісові штуки з голови викинь!” Ви бачили, який розумний став! Такого паскудства я ні від кого не стерплю, навіть від рідного сина. Я кручу кермо вже двадцять шість років. Мене шість разів грабували. А скільки разів “буцався”, то й не злічити, одначе у велику аварію і разу не вскочив, хвала діві Марії, святому Христофорові й Господові нашому Всевишньому. Ви мене розумієте? І кожного божого тижня, хоч би який був випав непожитний, я відкладав по п’ятірці йому на коледж. Іще відтоді як він цицьку смоктав. А задля чого? Щоб він одного чудового дня прийшов додому й заявив, що президент Сполучених Штатів - свиня! Хай йому чорт! Він же, певно, вважає, що і я свиня, хоч сказати й боїться, бо знає: я швидко полічу йому зуби. Оце така вам нинішня молодь. Тож я й кажу: “Ти мені ці кляті штуки з голови викинь!”

- Еге ж, - мовив Джонні.

Вони вже їхали лісом. Десь ліворуч було Карсонове болото. До Клівз-Мілза лишалося миль із сім, не більше. Лічильник вибив ще десять центів.

- А ви при якому ділі, можна поцікавитись? - запитав водій.

- Учителюю в Клівзі.

- Он як? То ви розумієте, про що я кажу. Що ж воно все-таки діється з нашими дітьми?

А те, що вони з’їли протухлу сосиску, яка зветься В’єтнам, і отруїлись. Ту сосиску їм продав добродій, якого звуть Ліндон Джонсон. Тоді вони, уявіть собі, йдуть до іншого добродія і кажуть: “Бога ради, містере, нам так погано, що далі нікуди”. А цей інший добродій, на ім’я Ніксон, їм відповідає; “Я знаю, як вам зарадити. З’їжте ще кілька сосисок”. Ось що діється з американською молоддю.

- Хто його знає, - відказав Джонні.

- Усе своє життя чогось прагнеш, із шкури пнешся... - провадив таксист, і тепер у його голосі чулося непідробне замішання, що триватиме зовсім недовго, бо жити йому лишилося всього якусь хвилину. А Джонні, не знаючи цього, щиро жалів бідолаху, співчував його нездатності зрозуміти що й до чого.

Крихітко, прилинь до мене... хай весь світ двигтить із нами.

- Хочеш як краще, а твоє чадо приходить додому з патлами до гузна й каже, що президент Сполучених Штатів - свиня. Свиня! Ні, хай йому чорт, я просто не...

- Стережись! - закричав Джонні.

Таксист звернув до нього обличчя - пухке обличчя члена Американського легіону¹, серйозне, сердите й нещасне у відсвіті приладової дошки та раптовому спалаху фар зустрічної машини. Тоді швидко глянув уперед, але було вже пізно.

- І-і-і-і-сусе!..

Попереду, по обидва боки білої осьової лінії виникли дві машини. Вони бік у бік виповзали на вершину пагорба - “мустанг” і “додж-чарджер”. Джонні навіть почув надсадне ревіння їхніх моторів. “Чарджер” сунув просто на таксі. Він навіть, не намагався звернути, і таксист закляк за кермом.

- І-і-і-і-і...

Джонні майже не помітив, як “мустанг” проскочив зліва від них. А в наступну мить таксі і “чарджер” зіткнулися лоб у лоб, і Джонні відчув, що його кинуло вгору і вбік. Болю не було, хоч краєм свідомості він відзначив, як ударився ногами в лічильник, і то так, що збив його з кронштейна.

Заскреготало розтрощене скло. У нічне небо шугнув величезний язик полум’я. Голова Джонні гупнула у вітрову шибу й вибила її. Усе почало провалюватися в якусь яму. Він відчув невиразний, глухий біль у плечах і руках - то його тіло слідом за головою порвалося крізь розбите скло. Він летів. Летів у темну жовтневу ніч.

У голові промайнуло: “Я вмираю? Це вже кінець?”

І внутрішній голос відповів: “Так, схоже на те”.

Він летів. Осінні зорі розтинали небо. Унизу гримнуло - то вибухнули бензобаки. Спалахнула жовтогаряча заграва. Потім - темрява.

Його політ у порожнечі закінчився глухим ударом і сплеском. Він шубовснув у холодну твань Карсонового болота, кроків за десять від того місця, де таксі і “чарджер”, вліпившись одне в одного, зметнули в чорне небо вогненний стовп.

Темрява.

І ось уже лишилося тільки велетенське червоно-чорне колесо, що оберталося в темному безмежжі, мовби у міжзоряному просторі... Спробуйте щастя, раз - це тільки щасливий випадок, а два - то вже щаслива доля, гей-гей, налітай... Колесо оберталося - вгору і вниз, червоне і чорне, - зубчик поклацував об кілочки, а він усе силкувався добачити, чи не спиниться воно на двох нулях - “своєму” номері, що несе всім програш, а виграш - тільки закладу. Силкувався добачити, але колесо вже зникло. Довкруг були лише морок і ота всеосяжна порожнеча. Холодне забуття.

Джонні Сміт поринув у нього на довгий-довгий час.